Текст книги "Михайло Драй-Хмара"

Листи М. Драй-Хмари із концтаборів, по яких його перекидали, збереглися не повністю. Деякі з них пропали ще в Белебеї (Башкирія), куди було вислано Ніну Петрівну, – їх просто скурив господар того помешкання, де вона тимчасово проживала.

Авторові цих рядків за багаторічну роботу з архівами українських письменників довелося прочитати не одну сотню, а може й тисячу листів із концтаборів – М. Зерова, М. Куліша, М. М. Вороного, Г. Епіка (це із Соловків), Остапа Вишні (із Ухтпечлагу), М. Драй-Хмари (із Колими). Називаю лише кілька імен письменників, а ще ж були художники, артисти, режисери і несть числа тим жертвам сталінізму. Працюючи 1989 р. в Ухтинському архіві Ухтпечлагу (Ухта – колишнє місто Чиб’ю, столиця Ухтпечлагу), я довідався, що в тому архіві в картотеці зафіксовано 20 мільйонів справ репресованих, які пройшли через цей материк ГУЛАГу в 1929–1953 рр. Яку треба було мати репресивну машину в найбільшій за всю історію імперії зла, щоб так боротися із власним народом, знищуючи, насамперед, його інтелект…

Михайло Драй-Хмара загинув на сороковому році життя. За однією версією, він помер, виснажений хворобами, про що довідуємося і в його листах. За іншою – він став у шерензі на місце молодого зека, коли розстрілювали кожного п’ятого золотошукача через недовиконання норми, визначеної табірною владою.

Читаючи і перечитуючи першу поетичну збірку «Проростень» (1926) та деякі твори, що залишилися в рукописах, а також переклади поетів, зокрема французьких, про яких навіть забули на їхній Батьківщині, переконуєшся в могутності неупокореного, багатогранного таланту, який знищила жорстока і антилюдська репресивна система.

«Лежавши на печі, держави не збудуєш», – читаємо в поемі М. Драй-Хмари «Поворот». Він мріяв бути будівничим своєї держави Україна і докладав до цього всіх зусиль.

В одному з листів до рідних він зізнався, що вся його провина в тому, що він – українець. Так, він був українцем і Людиною з великої літери.

Твори
Драй-Хмара Михайло

Автобіографія

I

1921 р.[6]6
  Датується за змістом документа.


[Закрыть]

Приват-доцент Михайло Опанасович Драй-Хмара

Curriculum vitae[7]7
  Curriculum vitae – хроніка життя (лат.).


[Закрыть]

Народився на Полтавщині в с. Малих Канівцях Золотоніського пов[іту][8]8
  Нині Чорнобаївського району Черкаської обл.


[Закрыть] 28-го вересня року 1889. Року 1910-го скінчив Колегію Павла Ґалаґана у Києві і того ж року вступив до Київського університету Св. Володимира, записавшися в число слухачів філологічного факультету. Скінчивши університет, я року 1915-го був залишений при університеті для підготовки до професорського звання. Пробуваючи в університеті, я працював в філологічному семінарі академіка В. Перетца протягом трьох років. В обсягу слов’янознавства я працював під керуванням проф. О. Лук’яненка. Влітку 1913 р. їздив за кордон до Австро-Угорщини та Сербії з метою студіювання сербо– хорватського письменства. Там я працював у загребських та білгородських бібліотеках. Під час перебування Київського університету в Саратові я одержав командировку до Петербургу, де працював у акад. Шахматова, проф. П. Лаврова, проф. І. Бодуена де Куртене, проф. Л. Щерби та ін[ших], студіюючи кашубську мову та рез’янські говірки. В Петербурзькому університеті я слухав лекції сербського професора Беліча. Літом 1917 p. до 1918-го викладав лекції по іст[орії] українського письменства на вчительських курсах в Кам’янці, Гайсині та Ольгополі. В 1918 р. був обраний на катедру слов’янських мов та письменства в Кам’янецькому університеті, де працюю до цього часу. Праці:

1) Інтермедії по списку Поґодіна 18 в. – (див. «Отчет проф. В. Перетца о поездке ист[орико]-фил[ологического] [семинария] в Петербург»).

2) Ізмарагд та його київські списки (див. – В. Перетц. «Историко-филолог[ический] семинарий (первое пятилетие)»).

3) Марґаріт та його редакції.

4) «Razgovor ugodni naroda slovinskoga» Андрія Качича– Міошича (праця, за яку іст[орично]-філолог[ічний] фак[ультет] Київ[ського] ун[іверситету] дав мені золоту медаль і яку призначив до друку в «Университетских Известиях».

5) Говірка с. Малих Канівців Золотон[іського] пов[іту] на Полтавщині.

6) Качич-Міошич і його роля в історії сербо-хорватського письменства («Записки Кам’ян[ець]-Под[ільського] унів[ерсите]ту», т. II).

М. Драй-Хмара

II

14 вересня 1929 р.

Curriculum vitae

Народився р[оку] 1889 в с. Малих Канівцях Чорноб[аївського] р[айону] на Шевченківщині. Син селянина. Учився спочатку в сільській, а потім у міській повітовій школі. Р[оку] 1906 вступив, як стипендіат, до Колегії П. Галагана, де вчився протягом чотирьох років. Закінчивши Колегію, подався на історично-філологічний факультет Київського університету, який закінчив р[оку] 1915.

Бувши студентом, чотири роки працював у «Семинарии рус[ской] фил[ологии]» акад[еміка] Перетца, де зачитав три реферати (див. «Сем[инарий] рус[ской] филологии]». К., 1912, стор. 31). Р[оку] 1913 був відряджений за кордон для наукової праці в бібліотеках Загреба, Београда та Будапешта. Наслідком цього була моя робота «Razgovor ugodni Kačića-Miošićа», за яку Історично-філологічний факультет Київського університету нагородив мене золотою медаллю.

Р[оку] 1915 я був залишений при Університеті, щоб готуватися до професорського звання. Бувши професорським стипендіатом, працював у Петрограді під керівництвом акад[еміка] Шахматова та проф[есора] Бодуена де Куртене. Повернувшися р[оку] 1917 на Україну, читав лекції з української літератури на учительських курсах у Кам’янці[-Подільському], Ольгополі та Гайсині. Р[оку] 1918 мене обрано на катедру слов’янознавства при Кам[’янець]-Под[ільському] університеті, де я пробув аж до 1923 р. Протягом п’ятьох років я там зачитав такі курси: історія польської мови та літератури, історія чеської мови та літератури, історія сербської мови та літератури, історія болгарської мови та літератури, стародавня слов’янська мова, слов’янознавство, історія української мови тощо. Р[оку] 1920 я був за редактора «Записок Кам[’янець]-Под[ільського] університету», а р[оку] 1921—[19]22 – за декана факультету соц[іально-] гум[анітарних] наук. Р[оку] 1923, коли при Кам[’янець]-Под[ільському] ІНО була відкрита науково-дослідча катедра історії та економіки Поділля, я брав участь у роботі цієї катедри, керуючи секцією мови та літератури.

Бажаючи інтенсивніше працювати на науковому полі, я переїхав р[оку] 1923 до Києва. Протягом п’ятьох років я працюю тут при науково-дослідчій катедрі мовознавства, керую й семінаром польської та чеської мови й літератури. Р[оку] 1924—[19]25 я працював у Комісії для складання словника живої української мови (див. передмову до другого тому «Рос[ійсько]-укр[аїнського] словника».

Поруч з науковою працею я проваджу тепер і педагогічну: читаю українознавства в КСГІ, де маю посаду нештатного професора першої групи.

Протягом останнього десятиріччя не раз брав участь у громадській праці: р[оку] 1922-[19]23 був за голову місцевкому при Кам[’янець»]-Под[ільському] ІНО; тоді ж працював у профспілці «Робос» як представник кам[’янець]-под[ільських] вишів; останніми часами прочитав чимало лекцій з історії української та білоруської літератури в місцевкомах ВУАН, КМІ, КСГІ, Д[ому] уч[ених], у військовій школі ім. Каменєва та на вчительських з’їздах (з доручення СНР); цього року брав участь у літературній комісії при Домі учених, виступаючи з доповідями літературного характеру.

М. Драй-Хмара

14/ІХ-[19]29 р.

Поезії

 
Під блакиттю весняною
сушить березень поля,
і співає підо мною
очервонена земля.
 
 
Був там гроз кривавий подих,
дощ топив людей, звірят, —
та із нурт із темноводих
вирнув новий Арарат.
 
 
І дзвенять стожарно дуги:
мир хатам убогим! мир!
Вже ніхто не візьме вдруге
вас в невольницький ясир!
 
 
Вітер, вітер з хмарних кубків…
Став ковчег посеред гір,
і, як Ной, я жду голубки:
хочу вийти на простір!
 

1922

 
Розлютувався лютий надаремне:
скоро з стріх закапає вода,
вийде в поле віл під’яремний,
і я помандрую, як Сковорода.
 
 
Передо мною відкриті всі дороги
(не обмину й мишачої нори) —
понесу в саквах своїх убогих
сіромахам на вихліб дари.
 
 
Бідний сам, я не йду на хитрі влови:
з серця в серце наллю я пісень, —
хай і в них блакитніє новий,
осяйний, безсмертний день!
 

1922

 
Ще губи кам’яні
дахів високих
пожадливо бузу татарську ссуть¹,
ще безматень² у вульні³ велетенськім
не зворухнувся:
грузно спить,—
а вже
набряклими повіками за містом
моргає хтось
і пальцями нервово
по ринві стукотить.
Бульвари.
Сніг таранкуватий —
як стародавній мармур,
а коло прикорнів чорніє:
провалились рани…
І сльози
(не мої – дубів померклих)
моє обличчя й руки кроплять.
Чого ви плачете, незрячі?
Нехай брудною дергою⁴
вкривається дорога,
нехай замість блакиті
висне повсть,—
та вірте:
скоро, скоро
до нас веселик прилетить,
і ще послухаєм музик,
коли і в хаті найбіднішій,
і в найубогішім кварталі,
і в кожнім місці,
в кожнім серці
заквітнуть сонячні троянди.
 
 
Ґринджолами
мовчазно
кожух проїхав.
 

1923

 
Я полюбив тебе на п’яту,
голодну весну: всю – до дна.
Благословив і путь прокляту,
залиту пурпуром вина.
 
 
Орлицею на бій летіла
ти, добросерда, а не зла.
Я бачив кров на юних крилах
і рану посеред чола…
 
 
І знов горбатіла Голгота¹
там, де всміхалися лани,
вилазив ворог на ворота,
кричав: розпни її, розпни!
 
 
І гіркоту цієї муки
пили ми з повного відра
і, мовчки поєднавши руки,
були як брат і як сестра.
 

1924

 
На горі розцвітає яблуня,
розцвітає білим шатром.
Вітер їй: – Стережись! на
зваблювання,
на чари твої – буруном!
 
 
А вже небо в квітчастих паволоках:
хмарна галич біду пасе.
Ой, ярує вітер в червоних таволгах¹:
як зірветься – ввесь цвіт знесе!
 

1919

 
Горять священні орифлами¹
революційної весни.
Ми ждем і вірим коло брами.
Горять священні орифлами,
і сонце в грудях і над нами,
і сонцем заквітчались сни.
Горять священні орифлами
революційної весни.
 

1924

Мене хвилює синій обрій

 
і вітер весняний, рвачкий,
що всі думки мої недобрі
розмає, як пухкі хмарки.
 
 
І синявою молодою
сповняється ущерть душа…
Он журавлі понад грядою
назустріч з вирію спішать.
 
 
Не треба дум, вагань не треба:
трудний до сонця переліт, —
та в голих, у безлистих вербах
вже грає вітер на весь світ!
 

1925

 
Долі своєї я не кляну:
бути луною, будить луну.
 
 
Віршником був я рунних полів —
гнівом на дуків дух мій горів.
 
 
Пісня – посестра, степ – побратим, —
вольная воля трьом нам усім.
 
 
Двічі я зрадив ніжну сестру.
Потім побачив: без неї умру…
 
 
Втретє ми стрілись на чужині,
як запалали перші огні,
 
 
і положили святий зарік —
не розлучатись навік.
 
 
Брате мій, сестро, любі мої,
вітер жене нас у дивні краї.
 
 
З вітром ми щирі: вітер – наш друг, —
хто цей розірве четверокруг?
 
 
Я і посестра, вітер і степ —
ніжність і воля, сила і креп¹.
 
 
Бути луною, будить луну, —
долі своєї я не кляну.
 

1925

 
Я світ увесь сприймаю оком,
бо лінію і цвіт люблю,
бо рала промінні глибоко
урізались в мою ріллю.
 
 
Люблю слова ще повнодзвонні,
як мед пахучі та п’янкі,
слова, що в глибині бездонній
пролежали глухі віки.
 
 
Епітет серед них – як напасть:
уродиться, де й не чекав,
і тільки ямби та анапест
потроху бережуть устав.
 
 
Я славлю злотокосу осінь,
де смуток мій – немов рубін,
у перстень вправлений; ще й досі
не випав з мого серця він.
 
 
Дивлюся й слухаю: прозоро
співає струмінь битія,
і віриться, що скоро-скоро
так само заспіваю я.
 

1925

I

 
Я п’ю прив’ялу тишу саду,
як стигне пізній холодок,
і слухаю Шехерезаду,
що знає тисячу казок.
 
 
До мене простягла долоні:
«Я жду давно тебе, – прийди!»
А на блакитній оболоні
зринає срібний молодик.
 
 
За садом царина і поле.
Гей, скільки йде туди стежок!
Не переслухаю ніколи
Шехерезадиних казок!
 

1922

II

 
Стогнала ніч. Вже гострі глиці
проколювали більма дня,
і синьо-золоті грімниці
дражнили відгульня-коня.
 
 
Розбурхалася хмар армада, —
а ти, опалена, в огні,
ти, вся любов і вічна зрада,
летіла охляп на коні.
 
 
Під копитом тріщали ребра,
впинались очі в образи, —
а ти розпліскувала цебра
передсвітанної грози.
 
 
Із бур, о молода гонице,
ти пролила своє дання —
і світом гомін і стрілиці
дзвінкокопитого коня.
 

1923

III

 
Помережав вечір кучерявий
льодяними гратами вікно.
Жовтожарні там горять заграви,
голубе кипить вино.
 
 
А за ґратами останню мичку
допрядає скалоокий день.
Бачу усміх твій крізь сніжну мжичку,
чую голос вітряних пісень.
 
 
Доки ти манитимеш з надземних,
зачарованих тобою берегів?
Я не хочу потороч таємних
і важких, морочних снів.
 
 
Поведи мене в простори сніговії,
де метелиця розгониста гуля
і смерком дрімає й леденіє
під пухнатими заметами рілля.
 

1924

IV

 
Я побачив тебе з трамваю.
Ти все та ж: голуба й ясна, —
тільки я, тільки я не розмаю
снігового сна.
 
 
Ти прийшла у вербляницю1: «Здрастуй!
Про мене – хай верби цвітуть:
не топтатиму синього рясту,
у глуху виїжджаючи путь».
 
 
Ожило у душі незабутнє…
Золотіє бань вінок,
і співає в далеке майбутнє
трамвайний дзвінок.
 

1924

 
Прощайте, товтри круглогруді,
і ти, гніздо Кармелюка,
де й досі бойові погуди —
мов червениці чумака,
 
 
і ви, яри крутоберегі,
де стільки раз лилася кров…
Прощайте, скомнії, береки1:
побачимось не скоро знов.
 
 
Минуть роки, і кров зашерхне,
і висхне Збруч, мутна ріка,
і тільки пісня не померкне,
як гнів і ніж Кармелюка.
 

1923

 
І знов, як перший чоловік,
усім тваринам дав я ймення:
я зорі сестрами нарік,
а місяць – побратим у мене.
 
 
І всяку душу я живу
нарік, натхненний, по вподобі,
а сам на самоті живу:
моя душа – безводна Гобі.
 
 
В свічаді зоряного сна
я бачу добрі й злі години…
У кого серце віщуна,
тому не обіймать людини.
 

1922

М. Хвильовому

 
Лани – як хустка в басамани¹,
а з підмéтів2 низьких долин
заносить духом конопляним,
і вигорілим тхне полин.
 
 
Самотній, з журавлем, колодязь
над полем журиться давно.
Вмочає сонце в сонну потязь
золототкане полотно.
 
 
Як віл, іде поволі днина.
Застигла колова шулік.
Коли ж задзвонить тут машина,
засяє електричний вік?
 

1923

Вона жива і нежива

лежить у полі нерухомо.

Не зранять сонячні слова

передосінньої утоми.

Над баштанами сонні оси,

замовкли коники в стерні,

і ледве чуть, як в гущині

тече червоноките просо.

І дві копи – плече в плече —

над нею тужать, злотомитрі,

а літо бабине в повітрі

комусь на смерть кошулю¹ тче.

За магалóю² мріє млин,

немов приколотий метелик.

Не чути вітру з верховин:

ласкава тиша сон свій стеле.

1922

 
Наставила шовкових кросен¹
і павутинням обвела:
густий кармін² і синя мла,—
над ними – ясноока осінь.
 
 
З гарману³ сонце золоте
скотилось на пухку солому,
а сум вертається додому,
мій сум, що восени росте.
 
 
У вирій потягли гагари,
і тужить десь вечірній дзвін:
за ними серце навздогін,
віддаючи останні дари.
 
 
Не дожене: мов та бджола,
воно блукає манівцями…
О серце, оповите снами,
чому ти не дзвінка стріла?
 

1923

 
Серпневий прохолонув вар¹.
Напрявши гарусної² пряжі,
мережа кучеряві мажі³
вечірнім золотом гаптар⁴.
 
 
Ще зелено в блідій поливі,
як на осінніх косах верб,
а вже кладе хтось тіні гливі
на тонко викреслений серп.
 
 
Померкло горяне горно.
Вдягає ніч жалобне рам’я.
О, хто це ранить утлу пам’ять?
День одгорів. Давно.
 

1923

 
Зоріти ніч і бути з вами,
холодно-росяні поля,
і слухать, як гуде з нестями
і стугонить вночі земля…
 
 
Як в темряві усе завмерло!
Хрусткий на серці стигне лід,
і з неба падають, мов перли,
огненні сльози Персеїд¹.
 

1921

 
Суха зима. Земля – як жужіль,
така моруга і стара,
а десь на півдні білий кужіль
пряде метелиця-кура.
 
 
В замурзані глухі квартали
вступає вечір гомінкий,
кладе на голосні цимбали
новітнього життя ланки.
 
 
І чийсь терпкий, лунавий голос
безсило в’ється круг стовпа:
струнка, немов порожній колос,
під ліхтарем співа сліпа.
 
 
Та спів її перебивають,
сплітаючися повсякчас,
майданів гул, дзвінки трамваїв
і гомін різномовних мас.
 
 
В розкритий рот, в незрячі очі —
студений вітер, пилюга…
«О, де літа мої дівочі?» —
на брук, на тротуар ляга.
 
 
Питає у людей, у вітра,
за що їй муки ці терпіть, —
що скаже стоголова гідра
і що їй вітер прошумить?
 
 
Ах, вітер сам над містом тужить, —
ну, що для нього ця журба?
І завжди тупо і байдуже
на неї позира юрба.
 
 
Суха зима. Земля – як жужіль,
така моруга і стара,
а десь на півдні білий кужіль
пряде метелиця-кура.
 

1925

I

 
На чóлі вінчик паперовий
і хрест вощаний у руках.
Не усміхнуться чорні брови,
хоч квітне усміх на устах.
 
 
В журбі васильки й рута-м’ята.
Задумавсь ладан в синіх снах,
і сумно-сумно пташенята
квилять у неї в головах.
 

1921

II

 
Убогий цвинтар і ворота, —
та як побачить, як обнять?
Встрягають ніжки у болото:
весніє – журавлі летять.
 
 
Не розлучила матір з сином
і невблаганно-люта смерть —
і він розцвів над нею крином,
любов’ю сповнений ущерть.
 

1921

 
На смерканні. Гасне вечір,
потопає в сизій млі —
і розтанув серця глетчер1
в дивних пахощах землі.
 
 
Жду. Чи прийдеш, добрий, ніжний?
В темну синь через зеніт
плине Лебідь білосніжний,
розгорнувши вільний літ.
 
 
Застила туманом очі
(очі повні зоряниць) —
і збагнути серце хоче
таємницю таємниць.
 
 
Мить – як безвік. Безгоміння.
Ось прислухайсь, не диши…
Чуєш радісне квиління
несамотньої душі?
 

1919

 
Над ним лиш чорний прапор має,
і десь на стінах крові слід, —
а в серці він ще й досі сяє,
мов золотий метеорит.
 
 
Я пам’ятаю вечір тьмяний
над Петербургом голубим:
морозний блиск, і вітер п’яний,
і над Ісаком – сизий дим1.
 
 
Огнями розцвіла естрада,
і вийшов він, як ясний день.
Душа була бентежно-рада
і слухала дзвінких пісень.
 
 
Блакитноокий, кучерявий,
стрункий, як ясень молодий,
він ще не знав гіркої слави:
уперше він прийшов сюди.
 
 
В сорочці простій і в каптані,
неначе вчора із села,
а очі тихі, як у лані,
і ніжність із очей пливла.
 
 
По залі голос малиновий
розливсь, як весняний струмок,
і в кожнім жесті, в кожнім слові —
вишневі пахощі думок.
 
 
І досі, як живі: березки
над ставом, біля кошениць,
співучість польової стежки
і тепле мукання телиць.
 
 
Життя ще не було пропито
серед повій та гультяїв,
і був він, як ядерне жито
перед грозою нових днів.
 
 
Хвилини споминів чи жалю —
і наче вітер запашний
дихнув на урочисту залю
диханням золотистих нив.
 
 
Уже минуло десять років,
той весняний одцвівся сад…
Ми не почуєм його кроків —
і як вернути їх назад?
 
 
Над ним лиш чорний прапор має,
і десь на стінах крові слід,
а в серці він ще й досі сяє,
мов золотий метеорит.
 

1926

 
Ой, колом сонце догори!
Стежки протряхають.
Засинив волохатий сон яри.
Ідуть до гаю.
 
 
«Ти чув, як свищуть бабаки?»
«Уже майдан зазеленів».
«А вчора дикий голуб прилетів».
«А в вербах виткнувся рогіз пухкий».
 
 
Прийшли і точать сік з берез
крізь очеретяні цівки
і рвуть солодкі спичаки
в прозорім холоді озер.
 
 
Пускають сонечко з руки:
яку то доля вкаже путь?
І стежать, як спаровані повзуть
червоноспинні козачки.
 
 
Ой, колом сонце догори!
Стежки протряхають.
Засинив волохатий сон яри.
Ідуть із гаю.
 

1922

 
За водою зозуля кує,
сонцем бризка клечальна неділя,
а дитина ті бризки – в запілля…
Сонце добре, не скаже: – Моє!
 
 
Берегами дзвенить луна
(на тім боці співають дівчата):
– Пісне, пісне, чого, сумна,
заквилила в смарагдах свята?
 
 
Нахилилась до вуха мого,
як дівча, кучерява завода:
– Ой дитино, ще буде нагода —
підростеш, так узнаєш чого.
 

1921

 
Ой, з-за греблі чорна стіна!
І шумить, шумить завода…
Налетів, немов сарана —
не втечеш з города.
 
 
Розігнулись полільниць спини:
– Під калину тікать мерщій?
Не сховає й кущ калини:
як з відра линув грімій¹.
 

1921

 
Розлив свій гнів і стих.
Струмки рокотять яром,
і райдуга стожаром
дзвенить у стих.
 
 
А він вже на луці!
Не слухається татка:
заголить ноженятка
і в мандрівці!
 
 
Кругом скалки, огні…
Нахилиться дитина —
горить в руках зорина, —
чи то ж у сні?
 
 
Ах, сон той – віщий дзвін:
курить, мете сніжниця,
а він у пісні сниться —
мов наздогін.
 

1920

 
Жайворонить високий крилас,
а кругом – верболозові нетрі.
Метелик непрудкокрилий
плутається в повітрі.
 
 
Любо йти на озера й луки:
в цю благодатну мить
благословляють незримі руки
тих, в кого серце болить.
 
 
Ніхто не нагонить іззаду,
і спереду не видно нікого.
Лози. Піски. Левади.
Я загубив дорогу.
 

1924

 
Із виноградних лоз, що понад шляхом в’ються,
у сяйві ранку я почув отут уперше,
немов сопілки звук тремтячо-металевий,
цикади пісню.
 
 
Здавалося, вона декламувать хотіла
чиїсь гекзаметри, такі дзвінкі й прозорі:
з запалом, без цезур почне… і на четвертім
замовкне нагло.
 
 
Колись… давно… оцим напівантичним краєм
у сяйві ранку йшов ще юний грецький віршник.
На море дивлячись, він скандував напам’ять
свого Гомера.
 
 
Уривок той малий, гекзаметра півчверта,
перейняла в лозі тямка її прамати,
а нині ви його повторюєте дзвінко,
мої цикади!