Текст книги "Михайло Драй-Хмара"

7. Нужно помнить, однако, что эта задача – бесконечно более сложная, чем другие задачи, решающиеся пролетариатом, ибо уже в пределах капиталистического общества рабочий класс мог подготовить себя к победоносной революции, построить себе кадры бойцов и руководителей и выработать себе великолепное идеологическое оружие политической борьбы. Но он не мог разработать ни вопросов естественно-научных, ни технических, а равно он, класс, культурно подавленный, не мог выработать своей художественной литературы, своей особой художественной формы, своего стиля. Если в руках у пролетариата уже теперь есть безошибочные критерии общественно-политического содержания любого литературного произведения, то у него еще нет таких же определенных ответов на все вопросы относительно художественной формы.

8. Вышесказанным должна определяться политика руководящей партии пролетариата в области художественной литературы. Сюда в первую очередь относятся следующие вопросы: соотношение между пролетарскими писателями, крестьянскими писателями и так называемыми «попутчиками» и другими; политика партии по отношению к самим пролетарским писателям; вопросы критики; вопросы о стиле и форме художественных произведений и методах выработки новых форм; наконец, вопросы организационного характера.

9. Соотношение между различными группировками писателей по их социально-классовому или социально-групповому содержанию определяется нашей общей политикой. Однако нужно иметь здесь в виду, что руководство в области литературы принадлежит рабочему классу в целом, со всеми его материальными и идеологическими ресурсами. Гегемонии пролетарских писателей еще нет, и партия должна помочь зтим писателям заработать себе историческое право на зту гегемонию. Крестьянские писатели должны встречать дружественный прием и пользоваться нашей безусловной поддержкой. Задача состоит в том, чтобы переводить их растущие кадры на рельсы пролетарской идеологии, отнюдь, однако, не вытравливая из их творчества крестьянских литературно-художественных образов, которые и являются необходимой предпосылкой для влияния на крестьянство.

10. По отношению к «попутникам» необходимо иметь в виду: 1) их дифференцированность; 2) значение многих из них как квалифицированных «специалистов» литературной техники; 3) наличность колебаний среди этого слоя писателей. Общей директивой должна здесь быть директива тактичного и бережного отношения к ним, т. е. такого подхода, который обеспечивал бы все условия для возможно более быстрого их перехода на сторону коммунистической идеологии. Отсеивая антипролетарские и антиреволюционные элементы (теперь крайне незначительные), борясь с формирующейся идеологией новой буржуазии среди части «попутчиков» сменовеховского толка, партия должна терпимо относиться к промежуточным идеологическим формам, терпеливо помогая эти неизбежно многочисленные формы изживать в процессе все более тесного товарищеского сотрудничества с культурными силами коммунизма.

11. По отношению к пролетарским писателям партия должна занять такую позицию: всячески помогая их росту и всемерно поддерживая их и их организации, партия должна предупреждать всеми средствами проявление комчванства среди них, как самого губительного явления. Партия именно потому, что она видит в них будущих идейных руководителей советской литературы, должна всячески бороться против легкомысленного и пренебрежительного отношения к старому культурному наследству, а равно и к специалистам художественного слова. Равным образом заслуживает осуждения позиция, недооценивающая самую важность борьбы за идейную гегемонию пролетарских писателей. Против капитулянства, с одной стороны, и против комчванства, с другой, – таков должен быть лозунг партии. Партия должна также бороться против попыток чисто оранжерейной «пролетарской» литературы: широкий охват явлений во всей их сложности; не замыкаться в рамках одного завода; быть литературой не цеха, а борющегося великого класса, ведущего за собой миллионы крестьян, – таковы должны быть рамки содержания пролетарской литературы.

12. Вышесказанным в общем и целом определяются задачи критики, являющейся одним из главных воспитательных орудий в руках партии. Ни на минуту не сдавая позиций коммунизма, не отступая ни на йоту от пролетарской идеологии, вскрывая объективный классовый смысл различных литературных произведений, коммунистическая критика должна беспощадно бороться против контрреволюционных проявлений в литературе, раскрывать сменовеховский либерализм и т. д. и в то же время обнаруживать величайший такт, осторожность, терпимость по отношению ко всем тем литературным прослойкам, которые могут пойти с пролетариатом и пойдут с ним. Коммунистическая критика должна изгнать из своего обихода тон литературной команды. Только тогда она, зта критика, будет иметь глубокое воспитательное значение, когда она будет опираться на свое идейное превосходство. Марксистская критика должна решительно изгонять из своей среды всякое претенциозное полуграмотное и самодовольное комчванство. Марксистская критика должна поставить перед собой лозунг – учиться и должна давать отпор всякой макулатуре и отсебятине в своей собственной среде.

13. Распознавая безошибочно общественно-классовое содержание литературных течений, партия в целом отнюдь не может связать себя приверженностью к какому-либо направлению в области литературной формы. Руководя литературой в целом, партия так же мало может поддерживать какую-либо одну фракцию литературы (классифицируя зти фракции по различию взглядов на форму и стиль), как мало она может решать резолюциями вопросы о форме семьи, хотя в общем она, несомненно, руководит и должна руководить строительством нового быта. Все заставляет предполагать, что стиль, соответствующий зпохе, будет создан, но он будет создан другими методами, и решение зтого вопроса еще не началось. Всякие попытки связать партию в зтом направлении в данную фазу культурного развития страны должны быть отвергнуты.

14. Поэтому партия должна высказываться за свободное соревнование различных группировок и течений в данной области. Всякое иное решение вопроса было бы казенно-бюрократическим псевдорешением. Точно так же недопустима декретом или партийным постановлением легализованная монополия на литературно-издательское дело какой-либо группы или литературной организации. Поддерживая материально и морально пролетарскую и пролетарско-крестьянскую литературу, помогая попутчикам и т. д., партия не может предоставить монополии какой-либо из групп, даже самой пролетарской по своему идейному содержанию: зто значило бы загубить пролетарскую литературу прежде всего.

15. Партия должна всемерно искоренять попытки самодельного и некомпетентного административного вмешательства в литературные дела; партия должна заботиться тщательным подбором лиц в тех учреждениях, которые ведают делами печати, чтобы обеспечивать действительно правильное, полезное и тактичное руководство нашей литературой.

16. Партия должна указать всем работникам художественной литературы на необходимость правильного разграничения функций между критиками и писателями-художниками. Для последних необходимо перенести центр тяжести своей работы в литературную продукцию в собственном смысле этого слова, используя при зтом гигантский материал современности. Необходимо обратить усиленное внимание и на развитие национальной литературы в многочисленных республиках и областях нашего Союза.

Партия должна подчеркнуть необходимость создания художественной литературы, рассчитанной на действительно массового читателя, рабочего и крестьянского; нужно смелее и решительнее порывать с предрассудками барства в литературе и, используя все технические достижения старого мастерства, вырабатывать соответствующую форму, понятную миллионам.

Только тогда советская литература и ее будущий пролетарский авангард смогут внполнить свою культурно-историческую миссию, когда они разрешат зту великую задачу.

[Стаття з газети «Пролетарська правда» від 24.12.1925 р.]

З УКР. ЛІТЕРАТУРНОГО ЖИТТЯ НА КУБАНІ

У минулому Кубань мала ряд імен, що в своїй літературній роботі вживали українського слова.

Видатнішим із них були Яків Кухаренко – приятель Шевченків. Крім художнього оброблення деяких тем з історії України, Кухаренкові належить виспівування Кубані як рідного краю.

Далі – низка другорядних: Спілка – описи з кубанського життя. Мнушко – вірші, де соціяльне прагнення перероджувалося в зневір’я. П.З. Р-ой – оповідання з часів боротьби козаків із черкесами. Жарко – байкар. Півень – автор брехеньок, душа «гоп-козачества».

Всі вони за різних часів царату друкувалися окремими книжечками в Катеринодарі (на Кубані) та в Києві.

Революція визволила кубанців з-під ведмежої лапи царату – соціяльно й національно.

Національне визволення спочатку вилилося в форму Кубанської Краєвої Законодавчої Ради, що з «самостійницькими» ідеями острівком стояла серед денікінської бурі, поки не впала й не розбилася на скалки разом із Денікіном.

В часи панування Ради поет Півень з довжелезним мандатом, виданим Радою, мандрував по станицях, читаючи протибільшовицькі агітки. Він став виразником найправішого кубанського козацтва, і разом – найправішого крила Ради, що близько підходила до ідей «Добрармії».

Далі, ліва частина Ради заворогувала з правою. Частину Ради денікінський уряд вислав за кордон, у Туреччину, як політично непевну; частина приєдналася до повстанців проти Денікіна й Ради, що понад кряжом Кавказьких гір склали добрі загони «Зеленої армії».

А поет Півень все співав своєї і до кінця туго прилип до правого крила Ради. Рада під утиском Денікіна набрала характеру монархічного і разом з Півнем шубовснула прогнилим гливком у море.

Такий блискучий кінець славетного лизунця російської буржуазії – поета Півня.

У повстанчій масі, яка носила характер переважно український і складалася з малого відсотка робітництва та з великого – незаможнього станичництва – козацтва, – народжувалася нова кубанська революційна література.

Внаслідок цього 1921 року в станиці Старо-Корсунській уперше на Кубані виникло літугруповання – УЛТ (Українське літературне товариство) і видає журнал «Зоря», біля якого купчились літературні юнаки різних напрямків і течій. Дозволялося все: од вірша під Шевченка до вірша з одних рис і фарб. Були: символісти, футуристи, реалісти.

Та поруч протікала й революційна творчість лівих.

Ліві пішли у ногу з життям.

Біля «Зорі» гуртувалося чимало письменників, тут були й символісти, й відгуки Олеся та Чернявського, як ось: Омутак, Баштанник, Кій, Кирій, Щербина та інші.

Пізніше виникає рукописний літературний журнал учнів Полтавського пед. технікуму.

Ці дві оази й були імпульсами укр. літературного життя на Кубані 1921–1924 рр.

Вони йшли ще помацки, самі вишукували й творили, бо зв’язку з Україною майже не було.

Центр – Краснодар мовчав.

Якоюсь весняною теплінню було, коли поодинокі студенти-кубанці заїжджали на Кубань із України й робили коротенькі інформації про літературну роботу на УСРР.

А в 1924 р. укр. літературне життя навіть пуска коріння з УСРР на Кубань: одночасно виникають у станиці Старо-Корсунській «Комункульт», у Полтавській – «Кубфіль Гарт».

І вже в 1925 р. в центрі Краснодарі утворюється «Сім». Бракує, правда, культурних сил, а поле для праці широке – орати й орати.

Треба задовольнити насамперед кубанського станичника українською літературою, щоб була б пристосована своїм змістом до специфічних кубанських обставин, не кажучи вже за те, що треба задовольнити попит на українську книжку з Наддніпрянщини. Гадаємо, що в цьому напрямі допоможе кубанська філія ДВУ… А допомогти треба.

Зяб непочатий.

Н. Щербина

[Стаття з газети «Пролетарська правда» від 10.02.1926 р., № 32]

ЛІТЕРАТУРНО-ГРОМАДСЬКИЙ РУХ НА УКРАЇНІ В 1925 р.

Позавчора в Будинкові комуністичної освіти відбувся літературний вечір, що його влаштували київські революційні літорганізації. Загальну тему – «Літературно-громадський рух на Україні в 1925 р.» було висвітлено в окремих частинах доповідями тт.: С. Щупака, Я. Савченка та Д. Загула.

Літературна політика на Україні

У доповіді про літературну політику на Україні протягом 1925 р. тов. С. Щупак зазначив, що цей термін ще декого дратує.

– Нема такої політики, – кажуть вони, – а є літературна практика.

Отже, це твердження хибне – літературна політика є. Досить пригадати часи французької революції й таку постать у мистецтві, як Давид, що ту літературну політику провадив.

Літературна політика мусить базуватися на широкій критичній аналізі літературних явищ, ширшій, ніж те може зробити критика. Визначають тепер літературну політику – широкий загал – критика колективна та така сила, як літературні організації.

Далі доповідач спиняється на характеристиці основних літорганізацій ще до початку минулого року. З цих організацій найдужчі були – панфутуристи, «Плуг», «Гарт» та, до певної міри, неоклясики.

Панфутуристи на київському тлі відограли чималу ролю, бо до них свого часу тяглися революційні літературні сили. Це надавало тоді ваги панфутуристам. Але на початку 1924 р., коли розгорталася широка будівнича робота, вони почали відживати й перетворилися на «Комункульт». На початку 1925 р. панфутуризм та комункультівство відійшли в минуле.

Переходячи до характеристики «Гарту», доповідач спиняється на поглядах В. Блакитного щодо пролетарських письменників, які висловив він у статті, вміщеній 1924 р. в збірнику «Гарт». В. Блакитний вірив у велику місію цієї організації, вірив, що більшість гартованців – криця, а не м’яке оливо. Дійсність не справдила цієї віри.

Він помилився в стані товаришів – дехто його зрадив й перейшли до інших метод літературно-громадської праці.

В. Блакитний виступив проти суто мистецьких об’єднань. Він не нехтує формою, але як базу визначає громадський момент, а не формальний. На мою думку, «Гарт» не був ніколи цілком пролетарською організацією. Коли В. Блакитний, В. Поліщук, В. Сосюра, В. Коряк – пролетарські письменники, то за таких не можна визнати, напр., П. Тичину і пізнішого гартованця О. Слісаренка.

«Плуг» природно мусів бути найбільш життєвою організацією, бо наше село надто відчуває патос культурно-національної революції як наслідку соціяльної революції. Село мало висувати свої сили на літературний кін і це був природній процес після довгого культурного єднання українського села.

«Плуг» мав виконати надзвичайно велику функцію кристалізації цих сил – і він її виконав. Але виявилися й негативні риси – «Плуг» почав ставити просвітянські цілі (не ідеологічні, що за їх каже М. Хвильовий, а організаційні).

Щодо неоклясиків, то ця група зароджується ще задовго перед революцією, – згадаємо хоч би Миколу Філянського. З 1922—23 рр. вони починають гуртуватися, а в 1925 р. ця група виступає вже з претензією на провідну ролю в українському письменстві. Ідеологічно наші неоклясики не займають правіших позицій, як російські «попутчики», й ми мусимо їх кваліфікувати як силу «попутницьку».

В центральних моментах літературна політика минулого року базувалася на змаганні «Плугу» з «Гартом». На початку 1925 р. ця боротьба набула характеру ідеологічної боротьби.

На всесоюзній конференції письменників було прийнято напостівську позицію. «Гарт» цю позицію відкинув, а «Плуг» (в особі певних представників) прийняв таку позицію. Це загострило взаємовідносини цих літорганізацій. Розходження було і в питанні про всесоюзний центр письменників.

Ця боротьба характеризує початок 1925 р. «Плуг», на думку доповідача, взяв тут хибний напрямок.

Друга половина року характеризувалася проблемами, що їх порушив М. Хвильовий в «Камо грядеши». Дискусія ця, що почалася випадково, дійшла потім великого загострення. М. Хвильовий проти письменників, що творять масовий літературний рух, виставив академіків. Він неправдиво зрозумів взаємовідносини двох поколінь і став на шкодливу позицію.

Далі М. Хвильовий висуває проблему т. зв. азіятського ренесансу, що виникла внаслідок полеміки з С. Пилипенком. Звичайно – ні на одному конгресі Комінтерну ніхто не казав, як це сказав тов. Хвильовий, що «ідеї комунізму бродять не стільки по Европі, скільки по Азії».

На боці М. Хвильового однодумно стали наші київські неоклясики. Виступи М. Зерова, М. Могилянського свідчать, що неоклясики використовували розбрід лівих літорганізацій для пропаганди своїх неоклясичних поглядів.

«Ланка» протягом минулого року в окремих творах виявила певні революційні риси й це свідчить, що ця група далеко відійшла вже від неоклясиків і наблизилась до сучасности. Останні виступи представників «Ланки» на диспутах теж стверджують цю думку.

М. Хвильовий, скоро після надрукування «Камо грядеши» виступив з конкретними пропозиціями щодо утворення вільної академії, яка відкидає ніби всякий універсалізм, всякі організаційні функції. До академії мали увійти «яскраві постаті», як любить висловлюватись М. Хвильовий. Але ми бачимо тепер, що до ВАПЛІТЕ входять не тільки яскраві постаті, а навіть і не завжди письменники.

Надії М. Хвильового не справдилися. Останній його лист у «Культурі й побуті» стверджує, що ВАПЛІТЕ не відповідає за свою теорію «азіятського ренесансу».

Доходячи до висновків, доповідач констатує, що якщо була чи є літературна криза, то це криза зростання, а саме через те, що літературна маса відчувала потребу перекваліфікуватися, переозброїтись, тим-то ця криза є криза організаційна, яка скоро буде пережита. А тим часом вона дала привід тим, хто ласий на «своєрідні» теорії, використати такі несприятливі обставини. Проте боротьба наближається до кінця.

Органічних криз українського революційного літературного руху боятися тепер нема чого.

Літературні факти й процеси

У своїй доповіді Я. Савченко зазначив, що література й мистецтво ніколи не попереджають процесів, а завсіди оформляють їх пізніше, часом тоді, коли ті процеси достигають і доходять повної сили та стають безперечним фактом історичного розвитку. З цього погляду те, що наше письменство в минулому році не дало жодного твору епохального значіння, що письменство промовляло слабше за голос доби, є цілком нормальне явище, тут ми бачимо логіку діялектичної закономірности. З такого твердження ми зовсім не хочемо робити будь-яких песимістичних висновків, бо коли ми придивляємось до цілої суми літературних фактів, то бачимо, що вони все ж таки деякою мірою відбивали найважніші проблеми нашого життя.

Найважніше те, що в нашому письменстві минулого року яскраво заговорила людина. Це основна проблема нашого письменства, підхід до вирішення якої ми спостерігаємо в творах М. Хвильового, О. Копиленка, О. Слісаренка, Ю. Яновського, М. Івченка, В. Підмогильного, [Г.] Косинки.

Більша частина нашої прози має дві тези. Перша – людина й революція, друга – побутовий факт і людина.

Письменники, що брали в основу першу тезу, надзвичайно уважно бралися до вивчення проблеми вростання в революційну дійсність та її психологію, і хоч ми не маємо щодо цього великих творів, проте і уважна аналіза має велике значення.

В наступному році цей процес напевно виявиться яскравіше.

Поруч ми маємо письменників, що йдуть за тезою – «побутовий факт і людина» (як приклад, доповідач аналізує оповідання П. Панча «Смерть Янулянса»), де маємо зовнішню фіксацію й зовнішнє відчуття факту. Сюди він залічує й Я. Качуру, й Ів. Сенченка.

Щодо окремих літературних постатів, то доповідач за дуже характерне визнає творчість Олекси Слісаренка, що зробив чималу еволюцію. Після довгих шукань цей письменник, нарешті, в минулому році знайшов свій справжній творчий шлях у збірках «Сто тисяч сил» та «Плантації». Він перейшов до сюжетного оповідання й дав окремі інтересні зразки.

На карб О. Слісаренкові слід поставити безбарвну мову. Є в нього також нахил до вульгарного анекдоту, вульгарного дотепу.

О. Копиленко – молодий белетрист, що упевнено береться змалювати дужу людину. Копиленко спостережливий письменник. На нього можна покладати чималі надії.

Г. Косинка дає тонку аналізу психіки селянина в умовах нового селянського побуту. Майстерно володіє художніми засобами, але він чомусь боїться широких полотен, хоч має до того дані. Мова у Г. Косинки чудова.

М. Івченко останніми роками мало друкувався в нашій літературі й була думка, що він не може сприйняти нової епохи. У своїй новій книзі «Імлистою рікою» М. Івченко підходить до основної проблеми – як людина вростає корінням у нашу добу. Такі оповідання, як «Степи горіли», «Векша», «Земля в цвіту», свідчать, що автор цілком наблизився до соціяльної тематики.

Г. Шкурупій ніяк не може виступити в літературі як сталий письменник. Критика ставиться до нього холодно й несправедливо. У повісті «Штаб смерти» автор досягає великої ліричної сили. Його оповідання слабші за цю повість. Г. Шкурупій – талановитий письменник, але не має ще викристалізованої художньої культури і часом хилитається між кількома художніми прийомами.

Розбираючи далі книжку Ю. Яновського «Мамутові бивні», доповідач зауважує, що це молодий, надзвичайно теплий, ніжний письменник, що з особливою чутливістю підходить до людини.

Б. Антоненко-Давидович боїться ще сміливого слова, сміливого руху. Його збірка «Запорошені силуети» слабша, порівнюючи з оповіданням «Тук-тук». Письменник з хистом, але над ним тяжать ще старі літературні трафарети.

Далі доповідач згадав ще Л. Сенченка, що вчиться у М. Хвильового, та Я. Качуру, що в минулому році нібито трохи прив’яв. Усе ж остаточних висновків щодо Я. Качури він не робить і гадає, що цей молодий письменник за ближчих років ще вийде на ширший шлях.

Побіжно згадавши кількох дебютантів, доповідач переходить до поезії.

У нашій поезії, як і в прозі, минулого року видатних творів не було. Проти твердження М. Зерова, що за першого українського поета в минулому році треба визнати М. Рильського, т. Я. Савченко припускає, що, може, слід було б дати цю назву молодому, але серйозному поетові з великими даними – Є. Плужникові.

Щодо В. Сосюри, то доповідач тримається позитивного оцінування його поеми «Тарас Трясило», а в дрібних поезіях спостерігає певне переспівування.

У М. Терещенка спостерігався спад творчої енергії. Це пояснюється тим, що поет переживав певну кризу, а крім того, захопившись тематикою вузької утилітарности, довівши це до догматизму, і тим звузив свої художні засоби.

Д. Загул випустив збірку «Наш день» і вмістив кілька окремих поезій в «Червоному шляху» та в «Житті й революції», що свідчать про цілковитий перехід поета до соціяльної тематики. Цей перехід від символізму до соціяльної тематики є симптоматичний і позитивний етап нової творчости Д. Загула.

Про Осьмачку доповідач зауважує, що його «Скитські огні» показують новий етап в творчості поета. Поет намагається, і не безуспішно, пройнятися тематикою нашої епохи. Але поки що характерніша для нього романтика легенд, народнього епосу.

В. Ярошенко пробує своїх сил у різних формах літературної роботи. Байка, п’єса, оповідання. Лірика, на думку тов. Савченка, найприродніша форма для творчої вдачі Ярошенка. Але шкодить йому тут філософське резоньорство.

З молодих поетів доповідач спиняється на творчості Усенка, кваліфікуючи її позитивно, і на творчості Фальківського, відзначаючи, що поет останніми часами перейшов до занепадницьких песимістичних настроїв.

М. Хвильовий надяг на неоклясиків лаврового вінка европеїзму, каже Я. Савченко. Але треба визнати, що це для них забагато.

І хоч мистецтво для неоклясиків є глибокий акт переживання, та їхня творчість фактично стоїть поза тематикою й психікою нашої епохи. Таке мистецтво, на думку доповідача, є безумовно реакційне. Воно скеровує свідомість суспільства в минулі художні епохи.

Найтиповіший неоклясик, закінчений поет – М. Рильський. Він нагадує фреску середньовічного манастиря – такий застиглий, задуманий в собі, не співзвучний з нашою епохою.

П. Филипович поволі відходить від неоклясиків і намагається знайти співзвучні ноти між новою епохою та своєю творчістю. Його книжка «Простір» дає на це чималі докази.

У своїх висновках тов. Савченко висуває твердження, що наше письменство піде до [монумен]тальних художніх творів, що виявлять суть революційної епохи, піднесуться до патосу. Період деструкції закінчився, починається доба органічної творчости, простої в своїх художніх формах.

Українська критика в 1925 році

Літературна критика, каже в своїй доповіді Д. Загул, є свого роду надбудова над літературними явищами. Вона мусить мати певну методу, а метода залежить від світогляду критика. У нашій критиці ми маємо боротьбу двох напрямків, боротьбу формалізму й марксизму.

Наша сучасна критика не має ще розуміння духу сучасної доби й тому підходить до літературних творів з старою методою. Висновки в такому разі часто бувають хибні.

Коли таким критикам випадає давати рецепти, вони радять учитися на старих зразках (доповідач має на думці головне М. Зерова), радять повернутись до здорового греко-римського мистецтва. Пасеїсти радять повернутися до перейдених щаблів – це нерозуміння сучасної доби й тому йде боротьба між пасеїстами та письменниками-новаторами.

На Україні критика завжди слабувала. Критики, що з’явилися після революції, – Зеров, Филипович, Меженко, Савченко, не справдили надій. Зеров і Филипович відійшли до пасеїзму, Меженко замовк, а Савченко тільки починає виробляти собі мистецький «прийом». Коряк – найбільший марксівський критик – має, проте, неглибоку аналізу.

В. Якубський був визначним критиком-формалістом. Тепер він змінив свою методу на марксівську, але це ще помітно не позначилося на його творчості.

Як до критика негативно поставився доповідач до Доленга, визначаючи, що його критичні статті – це «взгляд на нечто» і що навіть автори не зможуть зрозуміти, що хотів сказати критик. Не надає доповідач ваги й критичним статтям Лейтеса. Щодо Капустянського, то говорити про нього як про критика, на думку Д. Загула, було б непорозумінням.

О. Дорошкевич був би солідний критик, коли б не мав літературно-історичного мікробу. Коли б він на кожне літературне явище не шукав аналогічних у минулій історії нашого письменства, це дало б позитивні наслідки в творчості цього критика.

До випадкових критиків доповідач зараховує А. Лебедя та М. Чиркова, не спиняючись на більшій їхній характеристиці.

Зводячи докупи свої характеристики, Д. Загул каже, що наша критика не має глибокої аналізи, поверхова, робить суб’єктивні оцінки, слабує на фахове самовихваляння, особистий смак. Критика мусить систематизувати, вивчати літературний матеріял, мусить показати хиби, але не пророкувати. Кожен поет розуміє себе не менше, ніж критик.

Не літературна практика переживає кризу – її переживає наша критика. Отже, їй треба шукати шляхів, щоб тої кризи позбутися.

[«Пролетарська правда» від 11.02.1926 р., № 33]

ЛИСТ ДО РЕДАКЦІЇ

В.п. тов. редакторе!

В доповіді тов. Щупака про літературну політику на Україні протягом 1925 р., між іншим, було сказано, як дізнаюся із звіту «Пролет. правди», ч. 32:

«На боці М. Хвильового однодумно стали наші київські неоклясики. Виступи М. Зерова, М. Могилянського свідчать, що неоклясики використали розбрід лівих організацій для пропаганди своїх неоклясичних поглядів».

Гадаю, що моє однодумство з тов. Зеровим в оцінці виступів тов. Хвильового (та і в багатьох інших питаннях) і інакша оцінка неоклясиків, ніж тов. Щупака і його співдоповідачів, ще не дають права зараховувати мене до неоклясиків. Ні формально, ні по суті ніколи я не був неоклясиком, що кілька разів зазначав у своїх публічних виступах, а тому, зрозуміло, й не міг нічого використати «для пропаганди неоклясичних поглядів».

З поважанням Мих. Могилянський

Київ, 10 лютого 1926 р.

[Стаття з газети «Комуніст» від 14.02.1926 р.]

ФРАНКОВІ РОКОВИНИ ТА ВИДАННЯ КЛЯСИКІВ ВЗАГАЛІ

Двадцять восьмого травня ц. р. будуть десяті роковини зо дня смерти велетня української літератури, поета працюючих мас Івана Франка. Хоч до того часу ми не матимемо навіть і п’ятої частини його творів, але дещо робиться, і про те дещо треба сказати кілька слів. Але спочатку про Івана Франка.

В затурканій панами і бідою Галичині, зі схоластично церковною книжною мовою, яку недавно що почали тільки обережно заміняти мовою звичайною галицьких селян та міських кол, в Галичині, що через темноту слідом за панством і попівством припадала до ніг цесаря австрійського і постачала тих «тірольців сходу», що придушували революційні рухи в наших народів, у тій Галичині не могли не прокинутись повстанські сили, бо на темний і задурений люд і гніт валився невимовно більший, ніж деінде.

Слідом за розрухами соціяльними висувались і ватажки тих революційних рухів, їх духовні провідники, і найбільшим з них для Галичини, а через неї і для всієї України, після Шевченка був Іван Франко. Коли він, відчувши шлях, яким повинна була пройти соціяльна боротьба, почав на той шлях закликати, то який жахливий зчинився скрегот, які перетики зустрінув Франко разом з тими соціяльно пригнобленими, малосвідомими, але великими шарами населення од всіх тих «русинів», що, тримаючись за старе, тягнули назад і на весь світ придбали собі назву «рутенців» та «рутини» (ruthenus – так по-латині звуть русина).

Коли Драгоманів перший широко почав таврувати рутенство, то Франко спочатку як учень Драгоманова, а потім як ватажок, що, працюючи в обставинах галицької суспільної боротьби, все більше і більше проймався радикалізмом, тим радикалізмом, який, розгортуючись, дойшов тепер аж до компартії Західної Галичини і привів у наші ряди С. Вітика. І тільки гнилі і заблудлі рештки тепер уже квазірадикалізму плутаються покірливо десь у паршивенькому УНДО.

Рутенство вирушило проти Франка та його соціяльної основи не тільки скреготом і сичанням, не тільки травлею і шпигунством, а й просто кулаками та духовним і фізичним катуванням.

Франка волочили по тюрмах, а коли з далекої Болгарії Драгоманів прислав зі свого скромного заробітку гріш в’язневі, то, здається, Сімович, чи якийсь інший подібний рутенець, одіслав назад їх, не передавши, бо він пак не може такому пройдисвітові і руйначеві батьківських традицій (рутенства) цього зробити. Кандидата до парламенту, Ів. Франка били на базарі, щоб зневажати його в очах виборців. Франка врешті галицька тупість і буржуазна свідомість вкупі вигнали на десять літ з українського письменства і він писав у польській пресі, але не здав свого радикалізму.

На Франка тюкали як на поета, – не [м]огли з-за бунтарства прийняти його художніх форм, бо вони несли за собою політику, в них чувся голос працюючих мас тих селян, яким дали «свинячу конституцію», тих ремісників, які висували «цехмістрів Купер’янів», і тих робітників-пролетарів Бориславського нафтового району, які перші провели свідомий страйк, мали своїх Бенедів і спалили Борислав восени 1873 року.