Текст книги "Михайло Драй-Хмара"

План роботи на найближчий час ЗУ «Плугу» в Києві доручено скласти т. Д. Загулові. Його ж обрано в члени Бюро Київ-Плугу од секції ЗУ.

В. Яблуненко

[Стаття з газети «Більшовик» від 22.04.1925 р.]

П. ТИЧИНА. СОНЯШНІ КЛАРНЕТИ. ВИДАННЯ ТРЕТЄ

Держ. вид. Укр. 1925 року. Стор. 68

Тичина – поет, що досяг чи не найбільше з усіх українських поетів у формальному відношенні. В ідеологічному ж відношенні – це найтиповіший представник інтелігентської безсилости, невміння організувати свою волю в єдиному напрямку, нездібности до постійного, несхибного пориву.

Такий є Тичина взагалі, а особливо в його першій книжці «Соняшні кларнети». Формальна досконалість та ідеологічна безсилість складають її найхарактерніші ознаки.

Блукання поміж релігією, українською національною романтикою та чистою поезією, без натяку на ідеологію (що й є справжнім мистецтвом для легкої розваги буржуазії) – усе це треба визнати й, якщо шукати десь виправдання Тичині яко громадянинові, то, звісно, не в «Соняшних кларнетах», а в пізніших його творах.

Отже, перевидавати втретє «Соняшні кларнети» варто лише з двох поглядів: яко вкладку до історії укр. літератури та яко підручник, як зразок формальних поетичних прийомів.

Для такої мети книжку слід перевидавати точно, не міняючи її попереднього тексту, та з відповідною передмовою й поясненнями.

ДВУ в даному разі не зробило ні першого, ні другого.

Щодо першого, то навіть наївним можна вважати такі зміни в тексті, викликані, очевидячки, «духом часу».

Було, наприклад, у 2-му виданні:

 
То Україну
За всі роки неслави благословляв хрестом
Опромінений,
Ласкою Божою в серце зранений
Андрій Первозваний…
 

У новому виданні викинуто слова «хрестом» та «Божою». Нібито «Андрій Первозваний» з усім оточенням, в якому він виступає, не замінить самою своєю постаттю всіх викреслених «богів» та «хрестів»?

Або:

 
Над Сивоусим
Небесними ланами Бог проходить
 

і т. ін.

В новому виданні замість «Бог» надруковано «Час» і то не просто «час», а таки «Час» з великої літери.

У «Думі про трьох вітрів» замість «А спасибі Богові» з’явилося просто «Добре»; зовсім «попав під скорочення» рядок:

Господа Милосердного прославляли!

В інших же місцях залишилися і «Бог», і «Божа Мати», і навіть «Йому» – (про Бога) – все це з великих літер. За що ж тоді такої зневаги заслужив «Господь Милосердний»?

Якби видавництво (або автор) самі не поставили цю справу й ще так кумедно, то нам і зовсім не довелося б рецензувати наново всі ці загальновідомі твори та обмежитись лише такими реченнями:

Видання гарне. Цікава обкладинка. Ціна недорога – 60 коп.

Ф. Я.

[Стаття з газети (без назви видання та без дати)]

ВНИМАНИЕ РАБОТЕ СРЕДИ УКРАИНЦЕВ

Несмотря на то, что на Северном Кавказе украинского населения насчитывается 1 1/2 миллиона чел., некоторые ответственные работники (не говоря уже о деревенских) отрицают факт наличия в этих округах украинцев. Они говорят: «Здесь такие украинцы, которые не умеют говорить по-украински». Отсюда напрашивается вывод, что раз «такие» украинцы, то и работы среди них вести на родном языке не следует.

Украинцев как-будто нет, но факты говорят как раз обратное: есть школы, в которых преподают на украинском языке, работают различные кружки (учительские, украиноведческие, драматические и т. д.) и, кроме того, в станицах издаются четыре стенных газеты. В некоторых станицах молодежь переводит на родной (украинский) язык центральные газеты «Известия» и «Правда» и читают потом хлеборобам. Половина всех корреспонденций, получаемых газетой «Красное Знамя», написаны на украинском языке.

Совершенно очевидно, что работу среди украинцев вести необходимо и, в первую очередь, об этом надо позаботиться парторганизациям. По зтому поводу много говорилось на последнем кубанском окружном сьезде украинских учителей.

Нет руководства со стороны партии украинской работой, – сказал один беспартийный делегат. – Нет уверенности, что наша работа верна. Нет со стороны партии и власти одобрения. Мы не знаем, делаем ли пользу революции или контрреволюции.

Учитель станицы Северской говорил:

Мы не знаем, правильно ли проводим работу. Мы не знаем об зтом, быть может, завтра нас погонят с украинских школ (за неправильную линию. – Ф. Ч.).

эти факты говорят, что нет руководства этой работой со стороны партийных организаций на местах.

Вместо совместного сотрудничания деревенских коммунистов с учительством и твердого руководства работой среди украинцев со сторонь ячеек, наблюдаются тормозы в работе, а подчас и грубые нарушения решений XII партсьезда по национальному вопросу.

Один из делегатов окружного сьезда украинских учителей, член РЛКСМ, в прениях говорил:

Когда я выступал в театре (на украинском языке. – Ф. Ч.), то секретарь ячейки кричал: брось говорить на своем хохлацком языке, но масса крестьян хором отвечала – говори на украинском языке.

Другой делегат – член партии из Черноморского округа – привел такой пример.

Когда студент тов. Тарануха хотел организовать в Анапском районе школу (украинскую. – Ф. Ч.), то стансовет запретил. А когда он продекламировал в станице на вечере стихотворение Тараса Шевченко «Кавказ», то стансовет его арестовал и посадил в карцер.

Можно было бы привести десятки подобных примеров.

Имеются также и отрицательные явления в среде самоукраинизирующейся молодежи. В Славянском районе Кубанского округа молодежь иногда носит на голове «оселедцы», которые носили петлюровские гайдамаки на Украине. Так. обр., в результате неправильной политики парторганизаций примазавшийся враждебный элемент проводит национал-шовинистическую работу среди украинской молодежи.

Поэтому парторганизациям на местах надо взять твердое руководство работой среди украинцев и развернуть ее шире, связав с лозунгом «Лицом к деревне», положив в основу принцип добровольности населения в отношении перевода школ на украинский язык и т. д.

Ф. Чапала

[Газетна вирізка 1925 р.]

ПОВОЛЖСЬКІ ЗЕМЛЯЧКИ Й ЛОЖКА ДЬОГТЮ

Їх таки чималенько – землячків наших на Поволжі. На одній Саратовщині 252 327 душ. Цілими волостями в повітах Еланському, Балашівському, Камишинському, Аткарському живуть. Ще більше – на Самарщині – понад 300 000 душ. Та все, здебільшого, хазяї заможні, грошовиті. Серед невмитої мордви, чувашів та татар куркулями ходять. І думки в них куркулячі, власницькі. А за ті думки в часи громадянської війни попобентежитися землячкам довелося неабияк. Дісталося й від червоних партизанів і від продзагонів, – та вже як куркульні скрізь діставалося. Тільки скрізь куркульня питома, свійська, а тут землячки-зайди, в місцевої бідноти, тубольців землі позаймали. І тубольці лихе серце на землячків мають, а землячки на тубольців теж з баса дивляться.

Отже, на Поволжі національна справа гостро стоїть. А ще гостріша вона стала, як радвлада всякі «акції» почала заводити.

Отут і одержує Саратовський губвиконком таку заяву 5 лютого цього-таки 1925 року:

«Ми, нижчепідписані, учні вузів, робфаків та інших освітніх закладів м. Саратова, селяне-українці Саратовської губернії, повідомляємо, що коли приїздимо додому, так наші діди, батьки, брати, сестри та інші родичі говорять нам:

– Ми чули, що Ленін розрішив кожному народу вчитися своєму рідному слову на рідній мові, тобто на вкраїнській мові, бо наших дітей і теперички вчать, як при цареві. Чи діждемось ми коли-небудь почути в школі рідну мову.

Так питають нас односельчане. Відповісти на це дражливе запитання нам було важко, й ми обіцяли по приїзді до Саратова вияснити все.

І вияснили… Вияснили, що «при нацмені Губнаросвіти немає українського робітника й немає чим йому платити – от і гальмується справа з українською школою». На Саратовщині шукали, шукали, та й знайшли тільки… дві українських школи (в с. Сокурах та в хут. Михайловському), а дітей шкільного віку українців є понад 20–25 тисяч. «В самому м. Саратові “малоросійського населення” (за українців там ще мало чути) 2733 д., тобто дітей шкільного віку має бути над 200, а школи немає», – пише до «Сарат. Изв.» в № 295 якийсь Сагайдак (від імені укр. ячейки Саратовської) і зауважає, що на конференції робітників освіти нацмен., що відбулася в Саратові восени минулого року, дбали про школу татарську, дбали про школу мордовську, а за існування українців і не згадали, хоч, скажемо, тепер на Саратовщині тілько 145 тис. проти 250 тис. українців. Знов біда: «неимение украинского работника».

І пише ображене студентство:

«Така відповідь мало задовольняє українців, що давно чекають на рідну школу. Адже для татар, мордви і т. д. є робітники і книги, є педтехнікуми, є газети…»

І цілком зрозуміло, що батьки тих студентів згадують, як наведено вище, царський режим… У селянській голові інакше це відбитися й не могло.

Ще яскравіше відбилося це в листі одного «предкульта» з Самарщини до Державного видавництва України:

«Любі брати, не дайте нам загинути на чужині в такій страшній темряві, пришліть нам пищі духовної… я був на XII з’їзді повітовому й вийшов звідти з таким тяжким почуттям, що вмру – не забуду.

Як зайшла мова про націястів, згадали усіх: і мордву, і чувашів, і татар, і киргизів, а про вкраїнців, що їх на Самарщині понад 300 000, ніхто ані пари з уст».

І ось результати: «предкульта» називає радянську Самарщину «чужиною», він напоюється шовінізмом, його ображене почуття шукає причин тої образи

і… находить:

«Чи не зло їх бере, що ми краще від їхнього вміємо обробляти землю і до всього пристосоватися? Та гаразд! Не журитимемось, а докажемо і свій культурно-освітній рівень, тільки надішліть нам літератури…»

І просить… Що могла б забажати куркуляча душа? Ось який «культурно-освітній рівень» поволжських наших земляків:

«Треба нам з драматичної такі: “Панна Штукарка”, “Солоха”, “Наталка Полтавка”, “Хмара”, “Нечиста сила”, а потім іще з сучасних…»

Добре було б цього листа послати тов. Ларину та поспитати в нього, яким способом виводити «Нечисту силу» з наших земляків? Може, він би зарадив і товаришам саратовцям та самарцям подумати над цією справою та якось виплеснути оту ложку дьогтю, що поганить мед нашої національної політики. Бо ж не буде той мед солодкий, аж доки хлібороби взиватимуть радянський край чужиною і згадуватимуть царські часи. Хлібороби ті тепер – ой, як потрібні… А про молодь селянську і не говоритимемо. Це вона має своїм батькам щось сказати.

С. Пилипенко

[Газетна вирізка]

НА ЛІТЕРАТУРНІ ТЕМИ

1. Про спробу утворити нове літературне об’єднання

Ми не є прихильники законсервованих, раз назавжди встановлених організаційних форм письменницьких об’єднань. Навпаки, на нашу думку, в літературному рухові більше, ніж у будь-якій іншій царині, організаційні принципи повинні бути підпорядковані основній меті. Яка мусить бути основна мета літературного руху за наших часів? Це – створити високохудожню продукцію красного письменства в належних кількісних розмірах і розвинену марксівську критику. Звичайно організаційні форми і, зокрема, літературних об’єднань залежать од того, які саме завдання ідеологічного й формального характеру дана група ставить собі в той чи той час. Зважаючи на те, що ми переживаємо в культурній царині добу складної ідеологічної диференціяції й складний процес викристалізовування нових робітничо-селянських літературних сил, організаційні форми літературного руху цілком природно визначаються певною несталістю й переходовістю. З цього погляду ми не повинні бути патріотами одної якоїсь літературної організації й не поставитись обов’язково вороже до народження нових організацій і до нових перегруповань.

Але ми в той же час повинні цікавитись тим, що саме криється під тими чи тими організаційними змінами у літературному рухові. Ми повинні завжди відшукати принципове значіння цього чинника, щоб знати, чи є такі організаційні зміни крок уперед, з пролетарського погляду на літературний рух, чи навпаки: чи вони спричинюються до зростання творчости пролетарських літературних сил, а тим самим і до збільшення їх ролі на мистецькому й загальнокультурному фронті, чи ні. Тільки під цим поглядом ми й підходимо до оцінки того, що тепер діється в харківських революційних літугрупованнях, більше всього в «Гарті», а саме, там ми бачимо спробу створити замість усіх тих революційних угруповань, що були досі, «Гарт», «Плуг», «комункультівці», – нову асоціяцію письменників.

На останньому пленумі центрального комітету «Гарту» Хвильовий і його товариші піднесли питання про потребу розпустити «Гарт», «Плуг» і з найвидатніших, найвиразніших письменницьких індивідуальностей скласти чи то асоціяцію, чи клуб. Цей клуб не має ніяких ані організаційних, ані громадських завдань, а тільки завдання щодо внутрішньої мистецької роботи. В ньому об’єднуються не за принципом ідеологічної однорідности, а за принципом здебільше приблизного однородного мистецького рівня. Цей клуб розбивається на різні формальні школи, де студіюють окремі напрямки мистецтва. Коротко кажучи, ця організація має перетворитися в школу. На перший погляд виходить, що нічого поганого вбачити в цьому проекті не можна. Що може бути поганого в тому, що об’єднуються плужани з гартованцями, з колишніми комункультівцями для спільного студіювання теорій мистецтва?

Але справді все це не так просто. Не просто воно тому, що це не робиться одночасно з залишенням старих організацій і з перебуванням у них, а новою асоціяцією передбачається замінити організації, що досі існували. Правда, Хвильовий і його прихильники остільки не тверді в своїх позиціях, що внаслідок тієї чималої опозиції переважно з боку представників периферії (але не тільки їх – такі гартованці з центру, як Христовий, Коцюба, гостро засуджували згаданий проект), яку зустріли на ЦК «Гарту», вони пішли на поступки, заявивши, що хай кінець кінцем залишаються і «Плуг», і «Гарт», але тільки як громадсько-освітні організації, організації, що будуть вести роботу в гуртках. Ми навіть можемо залишити за собою й участь у цих організаціях. Але це вже не будуть письменницькі організації, а суто політосвітні, письменницьким об’єднанням буде наша асоціяція.

Отже, ми бачимо, що у Хвильового й його товаришів є не тільки бажання об’єднатися з різними письменниками в гурток для спільної мистецької студійної роботи, а створити нове об’єднання на місці старих організацій «Плуг» і «Гарт». Правда, це об’єднання, яке повстає під знаком ворожости до організаційної й громадської роботи, – якби цього не було, не треба було відокремлюватися, а можна було б просто реорганізувати «Гарт», – прокламовано, як організацію місцевого значіння. Ініціятори цієї організації заперечують потребу мати філії, мати всеукраїнську організацію з керівничим центром і з осередками на місцях. Але нам відомо, що дехто з товаришів Хвильового, перебуваючи в Києві, не цурався того, щоб намацати ґрунт для створення в Києві групи симпатиків до нової асоціяції. Це досить характерно. Це свідчить про те, що ініціятори нового об’єднання від інерції прагнуть все-таки до всеукраїнського масштабу, це і свідчить про непевність в поглядах. Тут треба зазначити, що в групі Хвильового можна знайти таких товаришів, які рішуче були в опозиції до Хвильового, коли він трактував проблему «Европа – Просвіта». Їм, очевидно, не спадає на думку, що в самого Хвильового є спільне між його виступом у «Камо грядеши» й теперішнім його організаційним проектом. Це свідчить про те, що не всі досить вдумливо й критично ставляться до своїх завдань, але з другого боку це показує, що й у принципових трактуваннях літературного стану на Україні та ролі різних сил, у проблемі «Европа – Просвіта» розходження між Хвильовим і теперішніми його прихильниками було зовнішнє, показне, а не зовсім справжнє. Бо ж сам Хвильовий послідовний, і теперішній його організаційний проект, на нашу думку, природньо випливає з його основних принципових положень у «Камо грядеши». Той, хто стає на новий організаційний шлях Хвильового, той мусить підписатися й під «Камо грядеши». Нам легше припускати, що прихильники Хвильового, опозиціонери його в минулому, просто не хочуть розуміти цього, ніж те, що вони його не розуміють.

У «Камо грядеши» Хвильовий в унісон з найправішими літературними колами виразно виявив своє невір’я до творчої сили робітничо-селянського молодняка. З другого боку, він показав, що він занадто ідеалізує індивідуума-письменника. Він уважає, що письменником може бути геній, так само як Марксом, Леніним, Ньютоном могли бути генії. А тому письменники це одиниці. Отже, ви, тисячоголові робітничо-селянські сопливі, не суйтеся до літератури! Будучи послідовним і виходячи з таких міркувань, Хвильовий прийшов до нових висновків щодо літературних організацій на Україні. Письменниками можуть бути одиниці, а для одиниць, звісно, не потрібна громадська організація. Ці одиниці, або тепер уже є, або повинні бути геніями, а тому треба їх звільнити від будь-яких обов’язків перед молодняком, перед громадянством, їм залишається-бо тільки вкупі об’єднатися для того, щоб творити, творити й творити.

Ми не проти того, щоб створити найсприятливіші умови для художнього самовдосконалення письменників. Більше того, ми самі згоджуємося з тим, що організаційні форми, які були досі в «Гарту» й «Плугу», перестаріли, їх треба переглянути. Центральним завданням літературних організацій тепер є, дійсно, внутрішня мистецька робота. Занадто-бо зросли культурні потреби трудящих, а наявна продукція не може досить поспівати за цим зростом. Треба літературним організаціям звільнитися від усього баласту, тобто від письменників, які ніколи ними не будуть, які, перебуваючи в організаціях, тільки ускладнюють їхню роботу. Треба до мінімуму звузити організаційну роботу літорганізацій і точніше з’ясувати, в чім є громадські функції літорганізацій. Ми вважаємо, що такі громадські функції повинні бути й вони полягають хоча б у тому, що літературна організація дбає за ідеологічне виховання своїх членів, за правильну ідеологічну уставу творчости своїх членів, за марксівську критику, за сприяння зростові молодняка й за збільшення позицій для пролетарської літератури на загальному літературному фронтові. Ми прекрасно розуміємо, що найкращий спосіб збільшити ролю пролетарських письменників – це вдосконалити й збільшити продукцію цих письменників. Але й для того, щоб керувати продукцією в певному ідеологічному напрямку, а ще більше для диференціяції «попутницького табору», потрібна громадська літературна організація. У такому світлі наша громадська організація трохи відрізняється від того, чим були досі «Плуг» і «Гарт».

Але ми рішуче повстаємо проти проекту Хвильового й його товаришів, який повстав з недовір’я до молодих творчих сил, з того, що кваліфікованіші товариші цуралися цих сил і бажали одійти цілком од будь-якої організованої громадської ідеологічної роботи в літературній царині. Пролетаріят ще не має таких досягнень на мистецькому фронті, щоб треба було цілковито скласти зброю ідеологічної боротьби. Навпаки, ми готові констатувати нетвердість пролетарських позицій і одностайність правого фронту на Україні. Нове об’єднання (якщо воно утвориться), яке відштовхне й розпорошить літературний молодняк, яке висуває примат (перевагу) форми над приматом ідеології (змісту), буде цілком на руку оплічникам (попутчикам). Це нове об’єднання зародилося саме в «Гарті», тому що там давно вже стався повний розрив між верхами й низами, тому що роль пролетарського молодняка в «Гарті» була надто невелика. А тим часом гартованські верхи, з одного боку поповнені колишніми панфутуристами, які завжди були формалістами й ворожими до масової роботи, а з другого боку в певній частині зберігаючи ще зв’язки з українськими оплічниками, підпали під вплив непролетарських ідей. Тільки цим ми можемо пояснити ту реакцію проти молодняка й проти активної ідеологічної боротьби, яка спричиняється тепер до створення нового літературного об’єднання.

Ще об’єднання не утворилося, а ми вже помічаємо невиразність у поглядах на майбутні завдання членів літературного об’єднання. Почуваючи небезпеку відірватись від життя й від пролетарського літературного руху, члени об’єднання вигадують щоразу нові функції для нього. Для нас це є покажчик, що об’єднання, яке має утворитися за чисто формальною ознакою, не буде довготривалим, і незабаром само обернеться, або повернеться до такої організації, де можна буде працювати разом із свіжим пролетарським молодняком і провадити активну ідеологічну боротьбу в царині літератури.

С. Щупак

[Стаття з газети «Більшовик» від 20.05.1925 р.]

«ЕВРОПА ЧИ ПРОСВІТА?»

(Замість звіту про диспут)

Диспут про «шляхи розвитку української літератури», що відбувся в ВУАН 24 травня, несподівано вийшов масовим та досить бурхливим, а відтак і цікавим. Усі літорганізації київські та окремі літератори взяли в ньому жваву участь. Це підкреслює гостроту питання.

Перш за все, треба відзначити, що диспут був не досить підготовлений. На майбутнє треба техніку диспутів поліпшити. Треба перед диспутом учасників його знайомити хоча б з основними тезами вступної доповіди. А то доводиться виступати в найважливіших справах, як кажуть, зопалу.

На диспуті виразно був помітний наступ на сучасну пролетарську та революційну літературу з боку «неоклясиків», їх однодумців та «Ланки». Під обстріл взяті були окремі хиби – окрема технічна недосконалість, а вже під цим прикриттям і основи цієї літератури. Революційному, пролетарському флангові на диспуті («Жовтень», «Гарт», «Плуг») довелось одстрілюватись, захищаючи свої позиції. Таке загальне вражіння, й так воно є в дійсності.

«Европа чи просвіта?» – це надзвичайно цікаве питання в звуженому масштабі розв’язував у вступній доповіді т. Меженко. Постановку цього питання зроблено, так би мовити, умовно. Тому й умовну відповідь на неї дав т. Меженко. Основна хиба його доповіди – це невиразність установки.

Фактично, тільки в дискусіях було поставлено крапки над і. Виразно їх було поставлено як з боку тих, що на диспуті їх іменували «попутниками» (Зеров, Могилянський, Филипович, Рильський, Івченко, Давидович, Підмогильний), так і з боку представників революційних літорганізацій (Коваленко – «Гарт»; Десняк, Ле – «Жовтень»; Щупак, Нечаївська – «Плуг»).

Найвиразніший з боку «попутників» був виступ Зерова. Він, обома руками підписавшись під статтею Хвильового (який збіг!), переіначивши його постановку – «Европа чи просвіта» на – «Культура чи халтура» й прикриваючись до певної міри Хвильовим, доповнив його тим, чого не сказав сам Хвильовий.

Неухильний зріст масової пролетарської літератури Зерову та його колегам не до вподоби, особливо в тих формах, в яких він відбувається. Їм не подобається також «привілейоване» становище пролетарської чи то революційної літератури. Вона ж бо його не заслуговує та й далеко їй до «літератури», мовляв, як «куцому до зайця». Звідси – нездорова літературна атмосфера, тенденційна критика, що, мовляв, готова навіть факти перекручувати.

Отже, Зеров, разом з своїми однодумцями, самим серйозним образом протестує проти: 1) нездорової критики, 2) нездорової атмосфери учеництва, 3) відсутности вільної конкуренції в літературі, 4) проти того, що революційні літературні організації сприяють кар’єризмові, аморалізації письменницької молоди й т. д. Ці перелічені, мовляв, пункти відштовхують від «Европи» та спричиняються до «просвітянства» в літературі. Крім цих основних питань, було порушено на диспуті ще одно не менш важливе питання, а саме – про «попутників» і пролетарських письменників («співробітництво» чи «використовування»), а також питання про значіння робселькорів для розвитку української літератури.

З наведеного видно, які важливі й серйозні питання так чи інакше дискутувалися на диспуті. Роблячи наступ, і Зеров, і його однодумці не тільки Америки не відкрили, але й не насмілились як слід обґрунтувати свої твердження. Хіба ж можна справді сучасну літературну кризу, як на чию думку, з’ясовувати тим, що, мовляв, пролетарська література з халтурними звичками заступила шлях справжнім силам? Хіба тому «учні» не хочуть йти за «учителями», що хочуть бути не культурними? В найменшій мірі це наївність. Ясно також для кожного, що під «вільною» літературною конкуренцією Зеров та його однодумці заховали дуже важливу й принципову думку, яку довелося викривати. Припустимо таку вільну «конкуренцію». Посадимо «спеців» оцінювати пролетарську творчість. От тоді їй прийшлося б солоно. На сьогодні здача пролетарських позицій – це є абсурд, і, звичайно, зеровського рецепту пролетарська суспільність не прийме, принаймні всіх засобів щодо сприяння розвитку пролетарської літератури й надалі вживатиметься.

Так само помиляються ті, хто в літературних організаціях вбачає негативні ознаки, засоби до кар’єризму та сприяння халтури. Недаремно проти цього було дано там же на диспуті дружню одсіч (Десняк, Щупак, навіть Дорошкевич). Організації ці є найкращими школами літературними.

«Ми зараз говоримо про літературу. При чому тут робкори й селькори? Коли з них вийде письменник, тоді й будемо про нього говорити». Це зі слів Мих. Могилянського. (Цитую з пам’яти.) Ясно, що така «дика» думка могла спасти в голову лише Могилянському, хоч, правда, дехто із його однодумців теж приєднується до неї. Вони не розуміють, що це за база, що це за кадри для розвитку літератури – робселькори. Але тут Дорошкевич, один з «ворожого табору», рішуче став на правильну виразну позицію. Взагалі його виступ, здається, був найбільш виразний, чіткий і не мав у собі багатьох із тих «гріхів», що виявились у виступах Зерова, його однодумців та представників «Ланки».

Справа про відношення до українських попутників, зачеплена т. Коваленком та поставлена іншими, фактично ховалася на початку цього диспуту. Але на ній увагу загострено було тільки під кінець, і не загостритися вона не могла, бо фактично на диспуті сперечалися попутники, з одного боку («Ланка», «неоклясики» та окремі особи), і пролетарсько-революційний фланг у літературі («Жовтень»), «Гарт», «Плуг» – з другого.

Отже, питання про українське попутництво, хоч існування його й заперечує Антоненко-Давидович, – це питання актуальне, що потрібує детального з’ясування й дискутування.

Як бути з попутниками? Використовувати їх, чи співробітничати з ними? Це питання дискусійне. В обговоренні цього моменту виявилось, що представник «Гарту», Коваленко, всупереч Хвильовому й почасти ЦК «Гарту», висловився за «використовування», а т. Щупак висловився за співробітництво.

Загальне вражіння від диспуту таке, що для значної частини авдиторії стало ясним, як треба орієнтуватись на «Европу» та в чому не треба вбачати «просвітянства», стало ясним також, на чому спіткнувся Хвильовий. Решта питань довго ще залишиться дискусійними. І тільки життя закінчить розпочату дискусію і гадаємо, що не за Зеровим та «Ланкою».

Наприкінці треба відзначити, що на диспут прийшла нова для «академії» революційна публіка. Для «академічної публіки» була несподіваною й дивовижною промова комсомольця з села т. Жигалка. Звідки він такий, що хоче Европу розбити? Звідки це він, селюк, що проти Европи, яка для багатьох окутана серпанком могутности й зразкової культури?

Кінчаю. Які ж шляхи української післяжовтневої літератури? «Европа чи просвіта»?

Пролетарські лави, що взялися до своєї літературної творчости на основі самодіяльности й, використавши дотеперішні надбання, посунуть свою літературу не «европейським» і не «просвітянським», а вивіреним на інших галузях будівництва, особливим пролетарським шляхом.

В.

[Стаття з газети «Правда» від 1.07.1925 р.]

О ПОЛИТИКЕ ПАРТИИ В ОБЛАСТИ ХУДОЖЕСТВЕННОЙ ЛИТЕРАТУРЫ

(Резолюция ЦК РКП(б))

1. Подьем материального благосостояния масс за последнее время, в связи с переворотом в умах, произведенным революцией, усилением массовой активносте, гигантским расширением кругозора и т. д., создает громадный рост культурных запросов и потребностей. Мы вступили, таким образом, в полосу культурной революции, которая составляет предпосылку дальнейшего движения к коммунистическому обществу.

2. Частью зтого массового культурного роста является рост новой литературы – пролетарской и крестьянской, в первую очередь, начиная от ее зародышевых, но в то же время небывало широких по своему охвату, форм (робкоры, селькоры, стенгазеты и проч.) и кончая идеологически осознанной литературно-художественной продукцией.

3. С другой стороны, сложность хозяйственного процесса, одновременный рост противоречивых и даже прямо друг другу враждебных хозяйственных форм, вызываемый этим развитием процесс нарождения и укрепления новой буржуазии, неизбежная, хотя на первых порах не всегда осознанная тяга к ней части старой и новой интеллигенции; химическое выделение из общественных глубин новых и новых идеологических агентов этой буржуазии, – все это должно неизбежно сказываться и на литературной поверхности общественной жизни.

4. Таким образом, как не прекращается у нас классовая борьба вообще, так точно она не прекращается и на литературном фронте. В классовом обществе нет и не может быть нейтрального искусства, хотя классовая природа искусства вообще и литературы в частности выражается в формах, бесконечно более разнообразных, чем, например, в политике.

5. Однако было бы совершенно неправильно упускать из виду основной факт нашей общественной жизни, а именно факт завоевания власти рабочим классом, наличие пролетарской диктатуры в стране.

Если до захвата власти пролетарская партия разжигала классовую борьбу и вела линию на взрыв всего общества, то в период пролетарской диктатуры перед партией пролетариата стоит вопрос о том, как ужиться с крестьянством и медленно переработать его; вопрос о том, как допустить известное сотрудничество с буржуазией и медленно вытеснить ее; вопрос о том, как поставить на службу революции техническую и всякую иную интеллигенцию и идеологически отвоевать ее у буржуазии.

Таким образом, хотя классовая борьба не прекращается, но она изменяет свою форму, ибо пролетариат до захвата власти стремится к разрушению данного общества, а в период своей диктатуры на первый план выдвигает «мирно-организаторскую работу».

6. Пролетариат должен, сохраняя, укрепляя и все расширяя свое руководство, занимать соответствующую позицию и на целом ряде новых участков идеологического фронта. Процесс проникновения диалектического материализма в совершенно новые области (биологию, психологию, естественные науки вообще) уже начался. Завоевание позиций в области художественной литературн точно так же рано или поздно должно стать фактом.