Текст книги "Михайло Драй-Хмара"

Переклади п’ятьох неоклясиків. Важливо, мовляв, не кого перекладають, а що перекладають. Для Мих. Могилянського, наприклад, Леконт де Ліль, Артюр Рембо та інші – це «антибуржуазні поети», що «дають більш корисної сучасности», ніж молоді, що намагаються ловити момент. А для нас вони буржуазні поети-індивідуалісти, продукт свойого часу й оточення, їхнє значіння історичне, чому для нас не важно, що саме з них перекладають неоклясики.

Переклади з Валерія Брюсова, – козиряє П. Филипович, – сучасний поет-аббеїст Рене Аркос, лівий чеський поет Гора! Про них злосливий рецензент навмисне не згадав!

Правильно: не згадав. Про Брюсова просто тому, щоб не тривожити праху поета, що недавно помер, бо… довелося б говорити про етапи його творчости до 17 року, що були занадто схожі з етапами хоч би Артюра Рембо.

Про останніх двох тому, що взагалі українському читачеві їхні імена нічого не говорять. Та і перекладів з них було, зрештою, по одному віршові. Втрата від цього невелика і для характеристики неоклясиків значіння не має: отже, і сам П. Филипович не наважився Гора назвати пролетарським поетом, а тільки «лівим». Справжня злива перекладів з поетів, що їх мною було перераховано в рецензії, – саме це характерно для «п’яти з Парнасу». Це я й відмітив.

Лист М. Зерова опротестовує «зниження тону», що було відмічено мною в рецензії. Вище ми бачили, що П. Филипович – шлях «п’яти з Парнасу» визначав як правильний шлях, яким повинна йти молодь, цебто, коротко кажучи, закликав молодь наслідувати неоклясикам. М. Зеров – не тільки вже цього не робив, а навпаки, мусів обороняти позиції від натиску саме цієї молоді, що сказала: «Вибачайте, йти вашим шляхом не бажаємо!». Ну, а щодо «чистої поезії», то… хай вже тут мене оборонить творчість М. Зерова і його товаришів, що відома читачам «Більшовика». Щодо «готової думки», що з нею «рецензент прийшов на вечірку», то вона виробилася внаслідок всієї попередньої роботи неоклясиків.

Не моя вина, що ця думка на вечірці тільки підтвердження собі знайшла.

Залишається ще один лист – Мих. Могилянського. Тут я рішуче пасую, бо… пролетарій єсьм, не маю білих рукавичок, кольорової жилетки і, принаймні, візитки. Інакше, як у таке вбрання одягшись, відповідати на лист Мих. Могилянського не можна. Справді ж бо: мені (гадаю і всім нашим читачам) давно не доводилося зустрічати такого «аристократичного жесту», як лист М. Могилянського. Батюшки, скільки тут «благородства»!

Вчитайтесь уважно, наприклад, в цю тираду:

«Я, дійсно, сказав на початку свого “слова”, що шукав би гачка, щоб повіситись (а чи не дослівно майже так написано у моїй рецензії? – А. Л.), коли б дізнався, що так – sub specie aeternitatis в мистецтві, в літературі – не існуватиме інших течій, тенденцій еtc., підсумок яких знаходимо в роботі тієї групи, що її неправильно зв[уть] «неоклясичною»… І тут же додав, що разом з тим, коли б в сучасній літературі та поезії не робилося тієї роботи, що її проробляють поети, які виступали того вечора, та близькі до них товариші, то треба було б повіситись на першому гачку…»

За завдання собі я зовсім не ставив, коли писав рецензію, відзначити, як ставиться Мих. Могилянський до сучасної української (очевидно, революційної, пролетарської, що їй, – мовляв Могилянський, – «Комінтерн заборонив писати про кохання та соловейка») літератури. А тому відзначив лише слова, що безпосередньо торкалися неоклясиків, й випустив решту, як і багато дечого іншого, яке говорило за те, що Мих. Могилянського цілком може задовольнити поезія так приблизно доби… феодалізму.

Наприкінці декілька загальних зауважень. В літвечорі у ВУАНі, мені здається, треба вбачати спробу неоклясиків зробити певний наступ на літфронті, користуючись сучасною перебудовою лав революційних пролетарських письменників й заворушенням, що сталося в зв’язку з необхідністю почистити ці лави від попутницького елементу. Недарма на вечірці говорилося, що у неоклясиків лежать товсті збірки їхніх творів і про… кризу друкарської справи. А визначення неоклясиками свого шляху як правильного і докори молоді, що вона не хоче йти цим шляхом, – хіба це нічого не говорить? Листи неоклясиків до редакції таку думку стверджують.

Проте якими б фразами («вчитися й працювати») неоклясики не визначали свій шлях, справжня суть його нам відома. І ми без найменших вагань, рішуче будемо застерігати молодь від наслідування неоклясикам, творчість яких ідеологічно шкідлива.

А. Л-ий

[Газ. «Більшовик», квітень 1925 р, № 77 (1272)]

ВСЕУКРАЇНСЬКІ З’ЇЗДИ ЛІТОРГАНІЗАЦІЙ

Відкриття всеукраїнського з’їзду «Плугу»

Харків, 3–IV. Сьогодні ввечері почався другий Всеукраїнський з’їзд спілки селянських письменників «Плуг». До початку з’їзду прибуло 103 делегати з Харкова та провінції. Порядок денний такий: доповідь правління, доповіді з місць, організаційні справи, «Плуг» і селькори, доповідь Держвидаву та інше. Обравши президію та почесних членів президії – Петровського, Шумського й Дем’яна Бідного, з’їзд послав привітання ЦК КП(б)У та Літінтернові. Після пропозиції Пилипенка з’їзд висловив протест проти нового жахливого злочину польської буржуазії – убивства Вечоркевича і Багинського. З’їзд вітали представники Агітпропу відділу преси, ЦК Сельінтерну ЦКНС, Літінтерну, Всеросійських спілок селянських та пролетарських письменників, «Селянської правди», «Вістей» та профорганізацій. Представник Сельінтерну Одинець сказав, що «Плуг» провадить на Україні величезну культурну роботу і глибокою борозною врізається в сільське життя. Далі він висловив сподівання, що незабаром «Плуг» працюватиме на ширшій території і один з перших увійде в селянський Літінтерн. Вислухавши привітання, з’їзд перейшов до ділової праці. З’їзд триватиме три дні.

(Ратау)

ПЕРШИЙ ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ З’ЇЗД ПРОЛЕТАРСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ

Харків, 3–IV. Сьогодні почався перший Всеукраїнський з’їзд пролетарських письменників. Присутніх 7[6] делегатів од 600 письменників, що належать до асоціяції пролетарських письменників «Горнзабой». На почесних членів президії обрано Луначарського, Дем’яна Бідного та Анрі Барбюса. З доповіди правління виявляється, що за останній рік спостерігається масове збільшення числа членів асоціяції пролетарських письменників. Головний осередок асоціяції становлять робкори, які, ставши письменниками, дають багатющий матеріял із робітничого побуту. Більшість пролетарських письменників України стоять на платформі Жовтня. Завданням з’їзду є утворити на Україні єдину асоціяцію пролетарських письменників через об’єднання всіх організацій пролетарських письменників, що є на Україні.

(Ратау)

[Запис рукою М. Драй-Хмари]:

8.ІV.1925.

Слухав розмову в трамваї поміж кондуктором та одним робітником з трачки. Обидва скаржаться на життя: важка робота, мала платня. Кондуктор каже, що раніш він за 8 год. щоденної праці одержував 60 карб. на місяць, а кожна година поверх 8-ми оплачувалась подвійно; з його платні відраховували 5—10 %, зате через 20 років він одержував 5000 карб.! Тепер йому платять за 8 годин 50 карб., а якщо він запрацює більше, то зайві години оплачуються так само, як і основні; профспілка бере з його 4 % щомісяця, але що він матиме за це потім? Майже нічого. Робітник з трачки каже, що в їх молодняк працює по 10 годин, і от уже з них 50 душ занедужало на ґилу.

21. VIІІ.1925.

«Разскажите, тетя Хая, что вам пишут из Китая»…

(на Інститутській вул.)

[Стаття з газети «Більшовик» від 11.04.25 р.]

2-Й ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ З’ЇЗД «ПЛУГУ»

В Харкові 3–7 квітня відбувся другий Всеукраїнський з’їзд спілки селянських письменників «Плуг».

В залі сельбуду на площі Рози Люксембург о 8-й годині вечора 3-го квітня народу набито вщерть. На стільцях, на вікнах, в проходах, в дверях сидять й стоять сотні людей. 138 делегатів з’їзду та маса гостей – така авдиторія, що при ній з’їзд «Плугу» розпочинає свою роботу. Як серед делегатів, так і серед гостей дуже багато червоноармійських шинелів й «будьоновок», робітничих блуз, від яких пахне димом заводів, селянських свиток. Зібралися не «жерці» мистецтва, а робітники, селяни, червоноармійці й революційна трудова інтелігенція, що творять нове життя, в мистецтві відбивають творчі процеси й змагання великого радянського колективу.

Настрій надзвичайно піднесений. Вся авдиторія, як один чоловік, радіє. Та і як не радіти! Мистецтво, що було колись розвагою для ситого буржуа або засобом до поневолення цим же буржуа робітника й селянина, зараз перейшло до рук трудящих і стало знаряддям революційної боротьби.

Третій[12]12
  Подано за оригіналом.


[Закрыть] Всеукраїнський з’їзд спілки селянських письменників «Плуг» оголошую відкритим! – під гучні оплески всієї залі говорить плужанський «папаша» тов. Пилипенко: – «Плуг» за три роки свого існування надзвичайно виріс й поглибив свою роботу. 2-й з’їзд «Плугу» ще більше об’єднає плужан в їхній дальшій роботі… – Гучні оплески залі стверджують, що так дійсно буде.

Одноголосно обирається президію. До президії увійшли від Харкова: тт. Пилипенко, Одинець, Кириленко, Усенко, Панів, Шевченківна, від Києва – А. Лісовий, від Катеринослава – М. Лебедь, від Кам’янця – С. Божко, від Полтави – т. Жилко, від Умани – т. Турган, від Прилук – тов. Ведмицький та від Всеросійського союзу селянських письменників – тов. Філімонов.

Тов. Петровського, тов. Шумського й Дем’яна Бідного обирається до почесної президії.

З’їзд ухвалює надіслати привітальні телеграми ЦК Комуністичної партії, ЦК незаможних селян та Міжнародному бюрові зв’язку літератури, а також виносить протест проти білого терору й ганебного вбивства шляхтою революціонерів тт. Багінського та Вечоркевича.

З’їзд заслухав поверх трьох десятків привітань. Представник ЦК КП(б)У т. Озерський, вітаючи з’їзд, відзначив, що компартія дивиться на «Плуг», як на один із дужчих загонів на фронті культурної боротьби, й закликав до збереження єдности фронту в мистецькій та літературній революційній роботі.

Партія буде всебічно підтримувати письменників, що переварилися в казані революції, що ідеологічно рідні пролетаріятові. Ми не ганяємося за витонченими талантами. Нам потрібні клясові письменники – сказав тов. Равич-Черкаський, вітаючи з’їзд від відділу друку ЦК КП(б)У.

Тов. Одинець, вітаючи з’їзд від імені Селянського Інтернаціоналу, закликав до міжнародного об’єднання селянських письменників.

Далі йдуть привітання: від ЦК незаможних селян (тов. Медвідь), від бюро міжнародного зв’язку пролетписьменників (тов. Валяйтіс), від Всеросійської спілки селянських письменників (тов. Деєв-Хомяковський та тов. Філімонов), від Всерос. асоціяції пролет. письменників (тов. Родов), від усіх харківських газет й журналів, від Держвидаву, від літературних й мистецьких об’єднань міста Харкова й багатьох місць України.

Особливо гаряче зустрінув з’їзд робітника тов. Одмоленка, що вітав з’їзд від імени харківського заводу «Серп і молот», тов. Косенка, що вітав з’їзд від пролетарського студентства та представника школи червоних старшин.

Відповідаючи на численні привітання, тов. Пилипенко каже: привітання свідчать про те, що «Плуг» свій іспит на літературному фронті витримав.

На цьому пізно вночі закінчився перший день з’їзду.

Ділова робота з’їзду почалася на другий день – 4-го квітня – доповіддю-звітом ЦК «Плугу». Деякі числа з цього відчиту вважаємо необхідним отут навести.

В 17 філіях «Плугу» (Харків, Київ, Вінниця, Кам’янець, Катеринослав, Полтава, Житомир, Умань, Черкаси, Золотоноша, Ромни, Чернігів, Прилуки, Лубни, Миргород, Охтирка, Павлоград) об’єднано 183 дійсних членів «Плугу». Крім того, існує на день з’їзду 53 літературних гуртків і студій «Плугу», з яких нараховується до 1000 селян і робітників.

Партійність дійсних членів «Плугу» така: членів КП(б)У – 22 %, членів КСМУ – 21,3 %, безпартійних – 56,7 %.

Національний склад: українців – 94,6 %, євреїв – 2,2 %, росіян – 1,6 %, інших – 1,6 %.

Соціяльний склад: селян – 73 %, робітників – 10 %, інтелігентів – 13 %, інших (ремісників) – 4 %.

Віком плужане молоді. Переважають члени 20–25 річного віку (40,3 %), 25–30 літ (26 %) і 30–35 літ (18 %), але є досить високий відсоток і старіших (поза 40 літ – 9 %).

69 % членів «Плугу» пишуть художню прозу (оповідання, повісти тощо), поезії пишуть 65 % плужан, драматичні твори – 32 %, журналістикою займаються – 40 % членів «Плугу». Мало серед плужан критиків: усього 2 %.

Доповіді з місць як додаток до звіту ЦК показали, що всюди «Плуг» розгортає величезну роботу, цілком контактуючи її з планами роботи політосвітніх установ. Плужани – у всіх селянських газетах України займають видатне місце. Проте не обходилося й без курйозів: так в одному з міст України (не будемо прилюдно соромити цього міста!) місцеву філію, коли вона запропонувала свої послуги одній установі, питали там:

– «Плуг» – це легальна організація, чи ні?

Центральним місцем з’їзду була доповідь т. Пилипенка: «“Плуг” на ідеологічному фронті та його відношення до інших літературних угруповань”». Доповідь надзвичайно змістовна і її не можна викласти в декількох словах. Основні положення її: «Плуг» протягом трьох років своєї праці міцно стояв на платформі Жовтня, провадив невпинно й уперто боротьбу на третьому фронті, прищеплюючи селянству пролетарську колективістичну ідеологію, виховуючи в селянської молоді сталих борців за цю ідеологію. Цим він допомагав культурній революції на селі.

Відношення «Плугу» до інших літературних угруповань таке: щільне співробітництво з пролетарськими письменниками і рішуча боротьба з попутницькими об’єднаннями. Боротьба з попутниками провадилася й провадитиметься далі не через заглушування їх ломакою, а нещадним викриттям їхньої буржуазної ідеологічної суті й суворою критикою всіх попутницьких ухилів.

По доповіді «“Плуг” та селькори» з’їзд накреслив низку практичних заходів щодо зв’язку з селькорами й роботи серед них, виходячи з постанови 13-го з’їзду Комуністичної партії.

З’їзд далі прийняв положення про літгуртки «Плугу» на селах й значно зміцнив статут «Плугу», виходячи з надзвичайного зросту спілки, що давно вже вимагає перегляду статуту в його організаційній частині.

Доповідь мандатної комісії змалювала цікаву картину, що являє собою з’їзд «Плугу». На з’їзд прибуло всього 138 душ. З них мали право рішаючого голосу – 121, дорадчого – 17. Дійсних членів «Плугу» прибуло 99, членів гуртків і студій – 26. Жінок – 14, з них дійсних членів «Плугу» – 10. Соціяльний склад з’їзду: селян – 80, робітників – 29, інтелігенції – 24, інших – 5. Партійність: членів КП(б)У – 23, КСМУ – 32, безпартійних – 83, членів КНС – 14, членів профспілок – 114.

Плужанський стаж членів з’їзду такий: з 1922 року – 13, з 23 року – 21, з 24 року – 53 і з 25 року – 12 чоловік.

Останнє засідання з’їзду було присвячено виборам.

Обрано Центральний Комітет «Плугу», в склад якого увійшло 19 товаришів: С. Пилипенко, П. Панч, Д. Одинець, А. Панів, І. Шевченко, Мих. Биковець, І. Сенченко, Г. Епік, П. Усенко, І. Кириленко, О. Громів, Т. Степовий, М. Кожушний (від Харкова), С. Щупак і Ант. Лісовий (від Києва), М. Лебідь (від Катеринослава), Ю. Жилко (від Полтави) і С. Божко (від Кам’янця).

Кандидати до ЦК: О. Ведмицький (Прилуки), А. Гак, Симанівська (Харків), Я. Качура (Київ), О. Турган (Умань), С. Демчук (Житомир) і О. Жиманський (Школа червон. старшин).

Обрано також ревізійну комісію в складі 7 товаришів.

Представником у Всеукр. Бюро зв’язку пролетарських письменників обрано О. Пилипенка та представниками у Всесоюзну асоціяцію пролетарських письменників С. Пилипенка та Г. Епіка.

В 6 годин вечора 7-го квітня під звуки Інтернаціоналу з’їзд зачиняється й плужани роз’їздяться по своїх філіях й гуртках зі свіжими силами, що їх надав 2-й Всеукраїнський з’їзд.

А. Л[ісов]ий

[Стаття з газети «Більшовик» від 12.04.1925 р.]

З ЖИТТЯ СТОЛИЦІ

(Від нашого кореспондента)

У землю плуг… Похід на «Гарт», або «не треба геніїв!». Селькори, просвітянські культурники, похід на Комісаріят освіти. Боротьба літературних поколінь Жовтня і комсомольський молодняк. Нова плужанська надбудова – «Молот». Несподівана конференція. Скоропостижна смерть ВУАППа. Два десятки поетів і плужанський фейлетон про боротьбу з вітряками.

Після [з’їзду] гірняків, що доперва створив єдину Всеукраїнську організацію пролетаріяту Донбасу та Криворіжжя, маємо другий плужанський з’їзд, що поставив на порядок денний завдання створення єдиної всеукраїнської організації пролетарських письменників і зробив до цього перші кроки.

Другий плужанський з’їзд був більш численний, ніж перший, і на йому були присутні старі письменники (Василь Алешко, Юрко Будяк, Прохір Воронін і драмороб, автор «Пролітайла» – Віталій Товстонос…). Як і на першім з’їзді «Гарту», і тепер плужани йшли з дреколієм на гартованців. Не те, щоб усі плужани, а власне їхній «папаша» т. Пилипенко напридачу з тов. Равічем-Черкаським, що вмудрився у привітанні набалакати сім кіп гречаної вовни, на зразок того, що, мовляв, «геніїв нам не треба». Для плужанської маси це настирливе цькування «Гарту» було зовсім несподіване, незрозуміле й прикре, що й висловили в своїх доповідях делегати.

Тоді було їм прочитано докладну (майже трьохгодинну) лекцію про платформу «Октября», МАП, ВАПП та ВУАПП. Крім того, приїхали з Москви двоє «напостовців» – Валяйтіс і Семен Родов, що також, вітаючи з’їзд, згадували незлим словом і «Гарт» з кивами та моргами на попутництво.

«Напостовство» було ґрунтовно скомпромітовано на Україні ще першим дебютом т. Валяйтіса, коли він після привітання гартованського з’їзду поховав «Гарт» яко пролетарську організацію. Голобля своє діло зробила: «Гарт» вишкірився на все, що мало марку напостовства, навіть на постанови 1-ої Всесоюзної конференції пролетарських письменників, хоч це зовсім незрозуміло: здавалося б, що всі пролетарські письменники визнають «принцип гегемонії пролетарської літератури, принцип упертої систематичної боротьби цієї літератури за перемогу, за пожертя всіх відмінків і галузей буржуазної та дрібнобуржуазної літератури».

Звичайно, з цієї засади ще зовсім не виходило, що треба цькувати «Гарт» яко «попутницьку» організацію… «Гарт» визнає схему Наркомосу, а центр пролетарської літератури – тільки інформаційним, а не керуючим органом. І ось «папаша» іде в наступ на Наркомос за керуючий центр. За їм плентаються (нічого не розуміючи, в чім власне справа) – всі плужанські селькори, просвітянські культурники тощо…

Але коли забути про голобельну тактику і різні особисті моменти відносин плужан до гартованців, то залишається факт боротьби літературних поколінь Жовтня: комсомольського молодняка з «старими майстрами» – гартованцями. Трохи передчасно кинуто комсомолію в бій на здобуття Наркомосу, але цей похід є поки що символічний. Згодом справді цей молодняк розташується любенько в «Гарті» і в Наркомосі, що ж до талантів і геніїв, то кількість переходе в якість – прийдуть і вони.

Отже, нині ми є свідками колосального буяння творчих сил, це доба «колективної і анонімної» творчости, що після неї прийде «доба імен». Ще ніколи на Україні не бувало такого масового потужного руху літературного. Це вже не розпорошені одиниці конкурують та інтригують і підкопуються – бій іде між організованими гуртами. Хто б не хотів був це використати в особистих інтересах і заробити на цьому копієчку – самий факт літературної централізації є ознака росту й буяння творчих сил.

Поки що висока плужанська політика створила з цього прекрасного комсомольського молодняка гермафродитну організацію, «пролетарську філію» при «Плузі» (фактично) – «Молот», для чого було вжито Сосюру (і тут же його висміяно в «Плужанині»). Це має бути загрозою «Гартові», що коли не шануватиметься, то його змелять на «попутчиків» геть чисто. Кому це потрібно – хто знає, але видко, що потрібно.

Як стій одно з засідань з’їзду «Плугу» перетворено несподівано для самих учасників на збори Конференції пролетписьменників України, що стоять на платформі «Октября», а саме: «Молота», донецького «Забоя» і з’їзду ВУАППу з «…пролетарською частиною» «Плугу». Це було дуже весело. На радощах ВУАПП оголосив свою цілковиту лі[кві]дацію. «Конференція» визнала гегемонію української пролетлітератури, обібрано різні органи і т. д. Чиста, нівроку робота, хоч пальці й знать.

Закінчилося це все літературною вечіркою, вже не в Сельбуді, а в Центральній книгозбірні. Виступало аж 24 поети. Були тут і Прилуки, й Винниця, Куп’янка, Буди, Миргород, Зміїв і Золотоноша… Були й непогані поезії (під Сосюру), був і Сосюра, ба навіть читав свої вірші Прохір Воронін, що його боронив «папаша» в той спосіб, що з Вороніна, мовляв, перший на Вкраїні – селькор…

Насамкінець один червоноармієць зачитав фейлетона про боротьбу плужан з вітряком – з наказу «папаші»…

А все ж таки, коли забути, повторюю, оці комедійні моменти – треба визнати, що жовтнева література українська росте і дасть невдовзі гойні жнива.

У землю плуг…

Б. Блюмштейн

[Стаття з газети «Більшовик» від 15.04.1925 р., № 85 (1280)]

ВІДПОВІДЬ І ОСВІТЛЕННЯ

Всеукраїнська конференція пролетписьменників, що відбулася 6-го цього місяця в Харкові, до цього часу ще не була освітлена в газеті «Більшовик», коли не брати на увагу кореспонденції «З життя столиці» («Більшовик», ч. 83) т. В. Блюмштейна. Проте не взяти на увагу цієї кореспонденції ніяк не можна.

Хитрий і разом з тим умілий кореспондент з Харкова т. В. Блюмштейн, дописуючи про літературні з’їзди в Харкові, загостривши добре критичні свої кігті, запустив їх ізненацька, а може, й свідомо, туди, де вони можуть обламатися. Він іронічно проводить паралель чи аналогію на початку своєї кореспонденції між Всеукраїнським з’їздом гірників, що недавно відбувся й утворив на Україні свій центр (хіба «Наркомосівський», т. Блюмштейн?), та з’їздом «Плугу», що «поставив на порядок денний завдання створення єдиної всеукраїнської організації пролетарських письменників».

І паралель, і аналогія в цьому випадкові з боку т. Блюмштейна зайві. Треба ж мати хоч кореспондентську об’єктивність, щоб фактів не перекручувати.

Справу утворення єдиної організації пролетарських письменників на Вкраїні ще задовго до з’їзду «Плугу», а саме після з’їзду «Гарту», було поставлено на порядок денний, і поставив її не «Плуг», а група письменників-комуністів та організації «Жовтень», «Молот», ВУАП, «Забой», «Потоки Октября» та інші, що стоять на платформі «Жовтня». Цей акт тов. Блюмштейнові треба було мати на увазі, щоб не ламати даремно свої критичні кігті. Тов. Блюмштейнові, як нікому іншому, повинно стати ясним, що потреба єдиної пролетарської організації з яскраво визначеною пролетарською платформою стала життьовою, особливо після з’їзду «Гарту».

Отже, під час з’їзду ВУАП у Харкові, куди з’їхалися представники всіх пролетарських організацій, що стоять на платформі «Жовтня», одночасно було переведено і всеукраїнську конференцію пролетарських письменників, в якій участь брали організації «Жовтень», «Молот», «Забой», ВУАП, «Наковальня», «Потоки Октября». Таким чином, неправдивим є твердження т. Блюмштейна про те, що «одно з засідань з’їзду “Плугу” перетворено несподівано для самих учасників на збори конференції пролетписьменників України». В цій конференції брали участь і комсомольська секція «Плугу», – й це, правда, кепсько організовану конференцію пролетписьменників тільки зміцнило. Конференція пролетарських письменників України не тільки визнала «гегемонію вкраїнської пролетлітератури», як це плутає т. Блюмштейн, але й виправила те заплутане в організаційному розумінні становище літератури, що до цього часу було на Вкраїні. В зв’язку з цією конференцією і ВУАП оголосив свою ліквідацію й це треба вважати за дуже доцільний і потрібний крок. Бо ж ні для кого не секрет, що за назвою ВУАП стояла тільки невелика група російських пролетарських письменників. На цій же конференції було з’ясовано основну ідеологічну художню лінію, на основі якої буде мобілізуватись далі пролетарська література, пролетарська творчість «колективна й анонімна», як висловився т. Блюмштейн, що незабаром дасть і «імена».

Ми зараз спостерігаємо великий зріст, масовий зріст літературного руху, що джерелом його в першу чергу є завод. Ось цей рух і треба вилити в організоване річище, його же треба скерувати по певному клясовому шляху. Крім цього, треба «возбуждением» самодіяльности мас цей рух підвищувати, концентрувати, робити в міру можливости міцнішим ідеологічно, а також і з боку художнього. Для цього й потрібна якась всеукраїнська організація пролетписьменників, що об’єднала б навкруги себе цей масовий рух. Організації, що брали участь у згаданій вище конференції, зробили перший крок в цьому, і вбачати там якусь «чисту роботу» не треба, а тим більше показувати пальцем на якісь мітичні «пальці». Це подібно до того, як один чолов’яга на церковній бані бачив блоху й ніхто противного довести йому не міг. Так і з «невірним» тов. Блюмштейном.

Не подобається т. Блюмштейнові «цькування “Гарту”». Так хто ж його цькує? Хіба це цькування, коли робляться спроби до того, аби «Гарт» у сфері своєї роботи взяв чітку лінію та зафіксував її в якійсь ідеологічно художній платформі. Хіба це цькування «Гарту», коли низка організацій пролетписьменників критикує позицію його в справі утворення керуючого центру. Очевидно т. Блюмштейн, усе це перебільшивши, «возвел» в цькування даремно.

Одночасно т. Блюмштейн, нібито обстоюючи й захищаючи розвиток «колективної й анонімної», тобто пролетарської, творчости та визнаючи «принцип гегемонії пролетарської літератури, принцип упертої систематичної боротьби цієї літератури за перемогу, за пожертя всіх відмінків і галузей буржуазної та дрібнобуржуазної літератури», разом з тим говорить про якусь ґрунтовну компромітацію «напостовства» на Вкраїні (дався йому взнаки отой т. Валяйтіс!). «Напостовство» на Вкраїні з цілого ряду об’єктивних причин запізнилося з своїм народженням і на Вкраїні тепер тільки народжується. Причому риси цього, так би мовити, вкраїнського «напостовства» будуть, безперечно, ґрунтовно відмінними від рис російського «напостовства», принаймні воно не повторить тих очевидних тактичних помилок, що були в російському «напостовстві». Зріст української літератури, націоналістичні моменти в ній вимагають «напостовства”. Що ж торкається того, що «Гарт» вишкірився на все, що мало марку «напостовства», то не треба в цьому винить Валяйтіса. Тут далеко глибші причини і тут не місце якраз про них говорити. В усякому разі «Гарт» вишкірився, і в майбутньому (а не тільки тепер) пролетарська література цього «Гартові» не вибачить. Т. Блюмштейн напирає на «голобельну тактику», але її ні на конференції пролетарських письменників України, нігде інде поки що не видко, й, мабуть, її зовсім не побачимо.

Конференція пролетарських письменників визначила основну лінію для організації, виправила міжорганізаційну літературну ситуацію й обрала не якісь там «органи», а бюро зв’язку між окремими організаціями. В цьому її позитивне значіння.

Ще одне зауваження щодо організації «Молот», яку т. Блюмштейн називає «гермафродитною» та пролетарською філією при «Плузі». Це очевидна літературно-критична демагогія, що не заслуговує уваги. Зазначимо лише, що «Молот» утворився з тих товаришів, які вийшли після з’їзду з «Гарту». Отже, й «комедійні моменти» відпадають і нам доводиться закінчити словами т. Блюмштейна, що пролетарська «жовтнева література українська росте» й буде стояти на барикадах у боротьбі за гегемонію свою, за боротьбу з буржуазною та дрібнобуржуазною літературою.

Б. Басиленко

Від редакції. Вміщуючи цю статтю, редакція вважає деякі твердження в ній дискусійними.

[Стаття з газети «Більшовик» від 22.04.1925 р.]

«ПОДАРУНОК» ПАНАМ НА ВЕЛИКДЕНЬ

(Київська група письменників Зах. України «Плуг»)

Нарешті…

В творах окремих революційних письменників Зах. України останніми часами все частіше й частіше бренить нота протесту проти панського терору в Галичині та на Холмщині, проти боярського насильства над трудящим народом Буковини.

Муки галицького селянина й робітника по шляхетських тюрмах, заграви повстань на кресах білопанської Польщі знайшли свого співця в письменниках-емігрантах на Вкраїну та до Америки.

Але й з Галичини, де преса робітнича задушена в жандармських лабетах, долітає часто голос катованих трудівників: «Допомоги!» На Радянській Україні та в робітничій пресі Америки друкуються іноді твори молодих галицьких пролетписьменників, де одбивається сьогоднішня Галичина з її жахливою дійсністю.

Чимало емігрантів-літератів з Галичини й Буковини давно живе на Радукраїні, багато з них давно бере участь в загальнодержавному будівництві, багато працює у спільних пролетарських лавах для визволення трудящої класи.

Нечувано жорстока поведінка польської шляхти з трудящими Галичини та безвідрадне становище трудового народу на всій Зах. Україні було тим чинником, що спонукав до об’єднання українські літературні сили емігрантів Зах. України на спільну планову працю, скеровану, головним чином, на визволення своїх потойбічних братів.

Кажу: нарешті…

Давно пора було тим, хто був у кращих умовах, звернути увагу безпосередньо на своїх покинутих поневолених братів. Всі листи, що доходять до галицьких емігрантів з Галичини, і ті нечисленні, що просковзають до буковинців з Румунії, в один голос нарікають на жахливе становище трудящого люду під панською кормигою і просять поради, допомоги…

Відозва Компартії Зах. України серед багатьох відгуків між українським громадянством знайшла відгук і в самій організації групи письменників Зах. України «Плуг». Правда, заходи до організації цієї групи робилося давно, але оформлення її припало саме на цей час.

19 квітня, саме на Великдень, коли по всій Зах. Україні попівство з панами затьмарює розум трудящих релігійним дурманом, а гомоном Великодніх дзвонів заглушує дзенькіт ланцюгів та тюремних дверей, стогони незлічимих жертв білого терору, – в цей день тут зорганізувалася група літератів-емігрантів, що художнім словом має підтримувати своїх братів у нерівній боротьбі.

Нарешті літерати-емігранти скерують вістря свого пера безпосередньо туди, де з тугою давно їх виглядають покинуті брати, стануть організовано на працю для тих, що давно чекають на неї з німим докором:

– А пішли й забули нас… Покинули в неволі.

Ні, не покинули! Не забули! ЗУ «Плуг» глибоко наріже скиби під буйний зріст пролетарської культури на цілині Зах. України, цілині, угноєній кров’ю катованого робітництва і затоптаній шляхетськими та боярськими чобітьми…

* * *

Збори вирішили низку питань організаційного характеру й обрали тимчасове бюро, до якого ввійшли т.т. М. Баран, Д. Загул і В. Атаманюк.