Текст книги "Михайло Драй-Хмара"

 
Вже рідше цокотять мотори й коні,
вщухає гомін, шум міський – і я
поволі засипаю на балконі.
 
 
Але насупроти, мов манія,
мигає мур увесь у світлих плямах,
і тінь на ньому в’ється, як змія.
 
 
Він безперестану в очу. Це замах
на мій чутливий і тривожний сон.
Я – ніби в’язень в електричних рамах.
 
 
Строкатий мур тремтить, як махаон¹…
Важкі, солодкі пахощі ясмину²
до мене лащаться з усіх сторон.
 
 
Вони струмують тихо, без упину,
і я, гойдаючись на них, мов труп
набальзамований, у безвість рину.
 
 
Глухі удари чути – гуп і гуп —
неначе слухаєш десь під водою
далекий стугон велетенських ступ.
 
 
Усім єством я прагну супокою —
не думаю, не мрію, не дишу —
хоч день минулий дражнить боротьбою.
 
 
Та надаремно я втекти спішу
від болю, від образ, від гніву й злоби —
вони мене вигонять на сошу³.
 
 
Іду… так холодно… Хрустять суглоби
в ногах, – не попадає зуб на зуб —
зловіщі передвісники хвороби.
 
 
Довжезний темний шлях. Змокрілий чуб
показує, що він пішов угору.
Так, так – він в’ється круг горба, мов
шруб⁴.
 
 
Ніде ані душі. Лиш шепіт бору
порушує північний супокій.
Знесилившись, я падаю від змору.
 
 
Але крізь сіть напівзакритих вій
вбачаю, як до мене щось потворне,
страшне повзе у темряві нічній.
 
 
Я чую, як воно під себе горне
і хмиз, і труск, і всякий вітролом
і лізе впрост, як щось непереборне.
 
 
Мене обняв смертельних жах. Кругом
усе принишкло – ліс, чагар і трави, —
схилившись перед чорним повзуном.
 
 
Так звагом наближаються удави…
Я скам’янів від дива і страху,
як скам’яніли сосон щільні лави.
 
 
Дивлюся в ніч, похмуру і глуху, —
і бачу тільки балухи блискучі
та волохату ворушку доху.
 
 
Під нею м’язи рухаються гнучі,
що посувають цей крицевий блиск
униз, до самого підніжжя кручі.
 
 
Тут я лежу. Вже близько василіск,
почварна гадина, бридка й погана.
Ось-ось розітнеться гадючий писк.
 
 
Але це чари чи якась омана,
що непорушно я лежу отут,
хоча до мене смерть іде неждана?
 
 
І раптом лапи, мов тугий хомут,
душивши, обхопили мою шию —
на мене наваливсь потужний лут.
 
 
Прокинувшись від болю, я аж вию,
здригаюся під черевом слизьким,
пручаюсь, нігтями дорогу рию.
 
 
Над нами пил густий встає, мов дим.
Я не даюсь, напружую всі сили,
змагаючись із дивоглядом цим.
 
 
От-от полопаються в мене жили
і мозок вискочить із голови,
поки я скину тяж цієї брили.
 
 
Та в звіра кров дзюрчить із-під брови,
стікаючи мені на скроню й чоло,
і очі лупають, як у сови.
 
 
Сопіння, стогін, виляски навколо.
Вже потвар сморід з рота вирига
і набік хилить товстом’ясе воло.
 
 
Я бачу, що моя прийшла черга,
і пальцями впинаюся в горлянку —
хребет зігнувсь у звіра, мов дуга, —
 
 
я дужче роздираю чорну ранку.
Вже кров аж цебенить йому з ушей,
а я душу, щоб знищить до останку…
 
 
Нарешті збляк крицевий блиск очей,
з грудей звалилася важка потвора,
на пальцях в мене юшка, наче глей.
 
 
Я звів очима. Галява простора.
За лісом, наче скибка кавуна,
ущербний місяць. Мла напівпрозора.
 
 
Ступити хочу… Раптом глибина
мене хвата. Я падаю, зомлілий,
на труп скривавленого душмана.
 
 
І з трупом я лечу кудись, безсилий.
Навколо безпросвітна тьма лежить,
і душить сморід, задхлий і прогнилий.
 
 
Перехопило дух. Жахлива мить!
Я мчуся у безодню, у геєну,
де небуття, де темний хаос спить.
 
 
Я бачу вічну темряву страшенну,
і серед тиші чорної небес
пишучу руку великоогненну
 
 
і троє слів: мене, текел, фарес⁵.[10]10
  Примітка автора: «Закінчити хворобою?»


[Закрыть]
 

8—20.IX.1930, Сочі

 
Переквітує квітень,
Перешумить весна,
І буде тихе літо,
Глибінь ясна.
 
 
В глибінь загляне осінь,
Пожуриться сама,
І під гудіння сосон,
Впаде зима.
 
 
Та дням нема спокою:
На весну скресне сніг, —
Дивись – стежки знайомі,
Сліди од ніг.
 
 
І знов цвітуть черешні,
І зеленіє луг…
Сьогоднішнє, вчорашнє —
Незмінний круг.
 
 
І я в цім крузі з вами —
Душа ще молода:
Спадаю й підіймаюсь,
Як дніпрова вода.
 

1930

 
Ввесь закутий в чорний дим
(тільки й видно піраміди глею),
оповитий пилом вугляним,
ти гориш в землі і над землею.
 
 
Над тобою заграви горять,
коли сиплють кокс у пащі домен,
і, немов титанова печать,
позначає червінь кожен комин.
 
 
Крізь валець повзе огненний змій,
і киплять, киплять уключ мартени,
іскри з цебер, мов зірчастий рій,
розлітаються під спів сирени.
 
 
Ти – добра підземного владар,
що над ним тяжать віків замети.
В твоїх надрах риється шахтар,
ходить кліть, снуються вагонети.
 
 
Бийся, не спиняйся ні на мить,
о крицеве серце індустрії!
Хай ліхтар в копальнях мерехтить,
хай цвітуть залізнокрилі мрії…
 

27. VIII.1930, Сочі

 
Виходь на путь сувору і тверезу,
не зупиняйсь, не оглядайсь назад.
Вже роздягнув і дуба, і березу
похмуристий, холодний листопад.
 
 
На обрії лягли залізні смуги,
пронизані стовпами димарів.
Там не цвітуть жовтаві рожі туги —
там полум’ям цвітуть і праця, й спів.
 
 
Ламай традицій віковічну скелю,
обтрушуй прах невольного життя.
Хто випив келех чарівного хмелю,
тому назад немає вороття.
 

1930

 
Привіт тобі, моє ластовенятко,
що, з рідного полинувши гнізда,
десь пурхаєш над голубим Дністром,
над рипами, куди во врем’я оно
водив і я тебе, мою маленьку,
щоб глянути з високих берегів
на пагорки й на доли бессарабські,
укриті скрізь лісами кукурудзи
та прегустим зеленим виноградом!
Привіт твоїм сестричкам дорогим,
що міряють босенькими ногами
вузькі стежки від хати до альтанки,
де, певно, всі ви граєтеся разом,
до мурів тих, що захищають сад
від буйних вод, які біжать в долину
з глибоких рип після рясної зливи,
і до Дністра, де ви щоднини двічі
полощетесь, немов ті каченята,
забувшись геть про менторський наказ
супутниці своєї тьоті Лелі!
Привіт твоїй бабуні дорогій,
що любить нас і світить нам, як сонце.
(Люби ж і ти її, моя хороша,
і ласкою, дитячим, ніжним словом
плати за все те щире, добре, тепле,
що виплива із золотого серця
бабусеньки). І дорогому діді,
що повіда вам про «життя й науку»,
що молодий ще має в грудях запал,
не дивлячись на свій похилий вік,
і в піжмурки десь, певно, з вами грає, —
й йому привіт! А тітонькам твоїм,
що схожі геть одна до однієї,
немовби дві краплиночки води,
легенько хай згадається!.. (Легенько
згадається… Так мій дідусь, небіжчик,
бувало, все казав, як чарку пив
на покуті у день якийсь святковий).
І всім, і всім – привіт, поздоровлення!
Тобі ж, моє ластовенятко любе,
ще й поцілунок в личко рожевеньке,
присмагле, мов смачний їржівський
зарзал…
Так, пишуть нам, що ти засмагла, доню,
що виросло у тебе на голівці
волоссячко, яскраве, золотисте,
і що ти вся немов у сяйві ходиш.
Ми дякуєм за те, що пишеш часто.
Як радісно уп’яте і вдесяте
читать твої листи, де ти виводиш
свої… ні, ні, не кривульки – легеньке
мереживо струнких дитячих літер,
із-за яких несміло визирає
і почуття, і перша думка – те,
що зветься в нас душа… О щебетушко,
як мило ти розповідаєш нам
про трусика, що пасся у горошку
і що його за хвостика з-під муру,
куди втекти він, зляканий, хотів,
ти витягла; про молоду троянду,
що вкрилася пахучими квітками;
про те, як ти наїлася вишень
та жовтої малини й як тобі
це запивать прийшося «іноземцем»;
про чорного Розбоя, що вже став
великий пес; про те, що дідя має
покликати «найстройчика», щоб він
полагодив скрипуче піаніно;
про Валіка, що дуже часто б’ється;
про котеня, яке ти любиш «сильно»,
et cetera, et cetera… Несила
переказать усі переживання,
пов’язані з чудесними листами,
що пише їх маленька, ніжна ручка.
Оксаночко, ну як же твій щоденник,
в якому ти повинна відбивати
усе життя їржівської сімейки,
як віршики, обіцяні у травні?
Ще не дзвенять? Натхнення десь немає?
Чом не співа душа про сонце, квіти
і про Дністер, що води каламутні
аж з-під Карпат несе? Який він бистрий,
запінений – неначе кінь у милі!
Ну, а чому б не написать тобі
про виноград, що спіє на городі,
до сонечка простягуючи грона,
мов пальчики дитячі на молитві?
Про ваш садок, як яблука і груші
вже налились солодким винним соком?
Про вулики, де бджілки золоті
бринять, гудуть, пахучий мед на лапках
приносячи з гречок молочно-білих?
Багато тем – аби була охота
писати! Це – найголовніша річ.
Ну, а як є таке святе бажання,
ти обмилуй одну цікаву тему
і в образах собі це уяви,
щоби вона, немов жива, постала
перед твоїм зірким духовним оком.
І коли ти живе це все уздриш,
міркуй, яким добірним, влучним словом
віддати мисль чи образ, бо слова —
мов камінці ті різнокольорові,
що їх колись любила ти збирать
на берегах Гурзуфа, Ялти й Сочі:
те гостре, те безбарвне, як вода,
те лащиться, мов гожий панський цуцик,
те жалиться, як ніби кропива,
те запашне, неначе кримський персик,
а те смердить, як розбовток в яєчні.
Ну, годі вже мені пащекувати:
наговорив гречаної я вовни
аж три мішки… Пора вже й совість знати.
Прощай, моє ластовенятко любе!
Відповідай, не барячись. Прощай!
 

5—31.VII.1934, Київ

 
Мідними громами розцвіла естрада,
ніжнотонним током облила каштан
і плеснула дзвінко в зоряне свічадо —
заіскрив скрипками голубий кришталь…
 
 
Жалять і цілують флейт жагучі оси,
лащаться гобоїв бархатні джмелі…
Серце молодече п’є медові роси,
хоче жить, творити на своїй землі…
 
 
А скрипки шаліють і гримлять фанфари,
летячи на плеса темного Дніпра, —
та Дніпра немає… Може, хтось обмарив.
Чи це струнних звуків чародійна гра…
 
 
Море, тьмяне море – тільки мол у крейді
(десь у хмарках місяць кажаном летів),
і стоять високі кораблі на рейді,
а на реях зорі, зорі золоті.
 

1934

 
У пастку загнаний, рокований на смерть,
відвагою, огнем налився він ущерть.
 
 
Та що ж? Не з катом він, а з вітром воював,
мов лицар той чудний, що завжди ловить гав.
 
 
Червоний мотлох скрізь, і блазнів гурт кругом,
і шкапа в пов’язі з розпоротим нутром.
 
 
Гарочі тнуть, як ґедзь, скипає жар мулет,
і п’яний сміх гітар, і ляскіт кастаньєт1.
 
 
Намисто з бандериль пече, як сто голок,
і кров з набряклих жил стікає на пісок.
 
 
На цю арену він прийшов несамохіть,
та змушений на ній нерівний бій сточить.
 
 
В розбитім люстрі днів – шумкий Гвадалквівір,
і андалузький степ, і сніг невадських гір,
 
 
осінній шовк отав і рідна череда, —
хто відірвав його від мирного труда?..
 
 
Віват Іспаніє! Еспадова рука
сьогодні враз проткне сердитого бика.
 
 
Вже роги заревли – останній смертний бій —
і люті вороги злились у грі страшній.
 
 
«Оле, тореро!» – гук лунає відусіль,
рясніє дощ песет2, сомбреро і мантиль.
 
 
Кривавий вуха шмат вже бачить матадор3
і чує оплески і слави, слави хор.
 
 
Один удар меткий, блискучий шпаги мах —
і раптом очі всім пройняв камінний жах.
 
 
Не влучив в серце пан, непевний був удар —
і в серці вибухнув нестриманий пожар.
 
 
Ущухнув шалу грім, розбився звук сурми —
тореадора бик на роги настромив.
 
 
І Захід сполотнів, і на блідий азбест
зеленим рам’ям ліг Святого братства хрест.
 
 
А Схід, де не збував пекельний зойк і плач,
підняв кориди стяг – залитий кров’ю плащ.
 

Жовтень 1934 р.

 
Від болю сонце скорчилось і в’яне,
пірнувши в буйну кров гарячих ран,
і в кожнім серці вістря ятагана,
і кожне горло стягує аркан.
 
 
Гамуймо сіль, що обпікає щоки,
ковтаймо спазми сполотнілих губ,
поки в туманах виє звір і поки
гадючий свист повзе на свіжий зруб!
 
 
Дереворуби, ми столітні хащі
прорубуєм і морок рвем ущент;
нехай з фаланги вибува найкращий —
її ще дужче зміцнює цемент!
 

XII.1934, Київ

 
Він кров’ю скропив золоту казку
про дивний острів щасливих людей —
як плахи його, як сокири брязку,
її не забудуть ніколи, ніде.
 
 
Король був жорстокий: четвертувати
заклявся, і вирвати серце, й спалить, —
але змилосердивсь, і кат горбатий
лиш голову стяв, непокірну колись.
 
 
А казка жила й жила – безсмертна, —
окривши слави крилом ешафот,
заходила й сходила, але не меркла,
зоряла, як синя зоря, з висот.
 
 
Шукали Утопії кондотьєри2,
відважні безумці, і юні, й старі,
і конкістадори3, й розбійники прерій,
пірати усіх океанів, морів.
 
 
Бо чули, що там лиш ославлені носять
шнурки золоті, самоцвіти, персні, —
і їхали з Індії, з Куби, з Самоса,
і марили скарбом увіч, як у сні.
 
 
Шукали її гуманісти великі,
палкі донкіхоти усіх земель,
художники, будівничі, музики,
творці незрівнянних канцон4 і газель5…
 
 
І всі в чарівну вп’ялися книжку,
та дива її не знайшли ніде,
і скаржились мрійники, плачучи нишком,
що їх красномовний звів Гітлодей6.
 
 
Минали віки, то гримучі, як постріл,
то тихі, безбарвні, повзучі, як дим, —
і раптом чудесний, омарений острів,
як сонце, з морських виринає глибин.
 
 
І знову мандрівники їдуть здалека,
і, дивлячись, власним не вірять очам:
одні з них сміються – на серці їм легко,
а других бере невимовний одчай…
 

20. VII.1935

 
Я думав, їй самого тіла досить:
блискучих образів із сонця й скла,
і дзвону слів, чудних, не знаних досі,
і ритмів, теплих, як любовна мла.
 
 
Важка дрохва, вона аж захлинулась,
на свіжий знявшись вітер. На лету
її стрілецька пронизала куля, —
упала на калиновім мосту.
 
 
Тоді пустив саму я душу голу,
безстрасну душу в сніжний гураган.
Вона шугала, туркала, як голуб,
аж поки не змела її пурга.
 
 
Огрівши змерзлу, в тіло я заправив,
як заправляє ювелір алмаз,
і блиск її, як райдуга, яскравий,
горів, мінився в золоті, не гас.
 
 
Я перелив у сонний струм артерій
не теплу кров – палючий жар Гавай1,
і, як творець щасливий Галатеї2.
я скрикнув радісно: «Вона жива!»
 
 
І я заглянув в очі бірюзові:
там інше небо, інший світ – пишайсь.
Криниць віястих мерехтливі зорі —
це ж ти, твій цвіт, твоя нова душа.
 

1935, Київ

 
Білий іній, чорні нарти,
крижаних майстрів карби…
Що це – тундри срібні надра?
Хто в ясний, блискучий натрій
закував твої горби?
 
 
Сплять китів камінні стоси,
піна гейзерів рясна
пада в світлий пух торосів, —
тільки чорну, чорну косу
розплітає Арсенал.
 
 
Гейзер сизий, гейзер синій —
це з яранг моржевих дим,
що злітає, рветься й гине:
в нерухомості пустині
він рухомий сам-один…
 
 
Он, зористий, став у вітах.
Парусами стеле, гра,
і віконні самоцвіти
учать райдужно горіти —
чарівний кристалограф.
 
 
Раптом звівся, міднолиций,
розім’яв свій крок важкий —
і вже ходить по світлиці,
озира мої полиці,
перечитує книжки.
 
 
Значить, вата – тільки маска,
а полярний краєвид
тільки сон, зимова казка.
На мені холодна каска…
А чого ж, як жар, твій вид?
 
 
Значить, там огонь під льодом,
значить, там не засина
пульс артерій, ритму подим,
значить, ходить повним ходом
на Печерську «Арсенал».
 

1935

 
І степ смарагдóвий, і хмура тайга,
і тундри холодної образ суворий,
і шляху «Челюскіна»1 срібна стяга —
це краю мого неозорі простори.
 
 
Весна принесла їм зелений устав,
їх сонце голубить, алмазить їх роси, —
і брость розкриває рожеві уста,
і ріки скресають, і тануть тороси.
 
 
І в шумі перлистім вируючих вод
пливуть кораблі, мої птахи веселі,
а з диких пород виростає завод,
і вітер надхмарні жене каруселі.
 
 
На них соколами летять літуни,
і клекотом сталі сповняються сфери,
і видно, вже видно, як берег бренить,
ясного майбутнього сонячний берег.
 

1935

 
Ти знов, безстрашний, хочеш зазирнути
в суворі очі долі молодій.
Дерзай – і скине полюс вічні пута,
і скаже сміливому: володій…
 
 
Над дахом світу, що замерз навіки,
на юних крилах ти летіть ладен
і битись з хуртовинами, як вікінг1,
і шестимісячний зорити день2.
 
 
Багряне сонце там, як кров півоній, —
розгонь же бур іржучі табуни:
немов валькірій3 чорногриві коні,
вони потьмарять крижані лани.
 
 
Колись пливли в думках співці на полюс,
шукаючи там тиші, забуття;
вони вже не любили, не боролись:
над ними віяв смерті білий стяг.
 
 
А ти полинеш, як орел могучий,
щоб подолать стихію, сон, туман,
щоб пристрасті огнем жарким, палючим
стопить у лід закутий океан.
 
 
І суднам він хвилясту путь простеле
у край китів, ведмедів і моржів,
і скарб відкриє нам розкутий велет,
і сад розквітне на його межі…
 

1935

 
І знов обвугленими сірниками
на сірих мурах сірі дні значу,
і без кінця топчу тюремний камінь,
і туги напиваюсь досхочу.
 
 
Напившись, запрягаю коні в шори
і доганяю молоді літа,
лечу в далекі голубі простори,
де розцвітала юність золота.
 
 
– Вернітеся, благаю, хоч у гості!
– Не вернемось! – гукнули з далені.
Я на калиновім заплакав мості
і знов побачив мури ці сумні,
 
 
і клаптик неба, розп’ятий на ґратах,
і нездріманне око у «вовчку»¹…
Ні, ні, на вороних уже не грати:
я – в кам’янім, у кам’янім мішку.
 

27. V.1937, Нерега

Українці[11]11
  Розділ із праці: Слов’янознавство. Підручник до лекцій по слов’янознавству, читаних року 1918–1919 на історико-філологічнім факультеті Кам’янець-Подільського Державного університету. // Складений по записах студентів історико-філологічного фак. – Видання Вид[авничого] відділу ради Студ[ентських] Предст[авників]. К[амянець].-П[одільський] Д[ержавний]У[країнський]У[ніверситет]. – 1920.
  Підручник лекцій М. П. Драй-Хмари «Слов’янознавство» вважався втраченим, але його пощастило віднайти на початку 2000-х років тодішньому декану філологічного факультету Кам’янець-Подільського університету Євгенії Сахацькій. Текст віднайденого примірника літографічного видання зберігся незадовільно, окремі фрагменти, особливо іншомовні назви, цитати, зокрема грецькою мовою, вписані рукою М. Драй-Хмари, не прочитуються, тому подаються лише частини розділу «Українці», що збереглися найкраще.


[Закрыть]

По умовах географічних країна, занята предками українців, тяготіла до півдня, але, як ми бачили, чорноморські степи не допускали природнього впливу чорноморської культури на район, що безпосередньо прилягав до них з північного боку і ще був занятий східними слов'янами.

Тільки в кінці VII в., коли болгари посунулись на Балканський півострів і коли виснажились авари (то втягнулися далеко на захід), відкривається для українців не раніш, значить, VIII віку змога поширити край їх розповсюдження й прилучитися в тій чи іншій мірі до блага цивілізації. Не пізніше VIII віку могли заволодіти українці долішнім бігом Дніпра, а також південними частинами басейнів Південного Бугу й Дністра. Правда, нові оселі далеко ще не могли бути забезпеченими від наскоків, але все ж вони одержують змогу існувати. Уперту боротьбу приходиться витримувати від мадяр, що сиділи в той час на північ від Азовського моря, в місцевості, яка звалася ними Лебедією. Правда, в руках українців зосереджуються численні елементи цивілізації, якою споконвіку був насякнений грунт південної України. Вплив греків через Корсунь та інші кримські центри, вплив їх і з другого боку – через балканських слов’ян, торговельні стосунки, що швидко направляються, й багатство України ставили українців в щасливі умови.

Але остаточне визволення й змогу вільного розвитку українці одержали не швидко. В IX віці вони підпадають під владу хазар. Українські племена були обкладені хазарськими податками. Можна думати, що залежність від хазар мала й свої сприятливі сторони: вона забезпечувала українців зі сходу.

Але здається, саме неможливість скористуватися природніми умовами, що приводили на південь, була причиною того, що українці виявляли сильні тяготіння до півночі, стикаючись тут на північнім заході з ляськими племенами, які оселювали теперішню Білорусь, а на півночі в межах пізнішого Смоленського краю – з північно-руськими кривичами. Ці стикання вели українців до єднання з районом балтійської культури.

Дніпро в минулі часи, що попереджали розселення східно-слов’янських племен, не міг бути злучною артерією межи районами балтійської та чорноморської культури. Почасти цьому перешкоджала труднація плавби по ньому, в долішнім його бігові, де були брояки-пороги, але особливо це залежало від відлучення обох світів – Балтійського і Чорноморського.

Грекам та скитам часів Геродота Балтійський район цілком був невідомий: їх знання обмежувались тими краями, які культурно тяжіли до Чорного моря.

Правда, фінські племена, що сиділи в південній Московщині, по самому свойому становищі могли б злучати обидва культурні райони і причинятись до усталення живих зв'язків межи ними, але в дійсності цього не було, і фіни, підлягаючи впливові обох районів, не змогли встановити межи ними стосунків.

Археольогічні дані VII–IX в., а саме розкопки, зроблені в Скандинавських землях, доводять, що і в той час чорноморський район не був в простім зв’язку з балтійським; рясні нахідки східних монет свідчать про зв’язки, що зав’язались з південним сходом через Волгу, але візантійські монети, поряд з цим, трапляються дуже рідко.

І от цьому становищу, що мало місце в VIII віці, ставляться проти нові з'явища, що мали місце в IX віці: Дніпро стає оживленим шляхом, яким рушають численні ватаги «изъ варягъ в греки» і на якім засновується українська держава.

Головною причиною цієї зміни було захоплення всього Дніпра східними (руськими) слов’янами. Північно-руси, що попали в район балтійської культури, не втрачували зв’язки з південними своїми родичами: в північнім Подніпров’ї відбувалися оживлені зносини межи конкунами [нрзб. – Упор.]та українцями; зносини ці не переривались почасти тому, що українцям не було відкрито вільного шляху на південь. Східним слов’янам прийшлось виконати те, що не вдалось зробити фінам – об’єднати культурні райони Балтійського та Чорного моря. Але зробили вони це не власними силами, а під керуванням скандинавів.

В IX та X віках ми спостерігаємо таке з’явище. Від часу до часу на півночі складається значне згромадження народів, і вони рушають на південь з простою метою заволодіти Царгородом. Так, у 860 році під мурами Цар-городу з’являється численна фльота східних слов’ян; по ясному свідоцтву нашого літопису коло того ж часу перейшли з півночи на південь з Новгорода в Київ варяжські ватажки Аскольд та Дір. Наш же літопис оповідає, що років через двадцять по цім другий варяжський ватажок, Олег, зібравши варягів, чудь, словен, мерю, весь та кривичів, пускається до Києва й, посівши його, через деякий час з цими ж ватажками, до яких пристали й українці, кидається здобувати Царгорода. Через 35 років по цім Ігор, на чолі вп’ять-таки варягів, словен, кривичів та племен українських, робить знову спробу заволодіти Царгородом.

Син Ігоря, Святослав, стремить до тієї ж мети, але рушає на Балканський півостров через Дунай. Онук Ігоря, Володимир, на чолі варягів, словен, чуді та кривичів йде з Новгорода і здобуває Київ, а через деякий час йде на Царгород, пускаючись одначе насамперед на грецьке місто Корсунь. Нам уже доводилось говорити про стихійні рухи народів, ми бачили, як ці рухи простували з середньої та північної Європи для здобутку південних земель середземноморських центрів культури та цивілізації.

Маються підстави поставити поруч з тими рухами індоєвропейських племен рухи IX віку в межах західної Московщини, Білорусі та України.

Народи півночи тягнуться тут, як і там, для опанування казковими багатствами півдня, розбившись в непереможну міць Візантії, вони засновують на півдні державу, так саме, як коло границі Балканського півострова заснувались в свій час держави і кельтами, і німцями, а ще раніш тракійськими та іллірійськими племенами. Мусування народів, яке привело до цих рухів, почалося, очевидно, на півночі, про це голосно каже літописне оповідання, на це ж вказують і деякі досить певні факти – українці були втягнуті в цей рух і зуміли потім скористуватись його наслідками, але рух розпочався не з них. З Царгородом, з візантійською культурою стикнулися уперше, звичайно, українці: в їх переказах саме заснування Києва, докладніш сам закладач Києва ставиться в зв’язок з грецьким царем та з мирною мандрівкою закладача Києва до Царгороду, де Кия було прийнято з великою пошаною.

Через українців почали доходити в верхні землі (так звали в Києві горішнє Подніпров’я) коштовні річі візантійської культури та звабні [нрзб.] оповідання про казкові багатства Царгороду. Кривичі та слов’яне з пожадливістю прислуховувалися до цих оповідань. Можливо, що ці південні течії не вчинили б скільки-небудь помітного наслідку серед народів півночи, якби тут не було могутнього [нрзб.] елементу в особі варягів. З природи пірати, вони зуміли зворушити [нрзб.] і стати на чолі народніх рухів. Слов’янам в особі північно-русів належало початок руху, але організація його перейшла до варягів, які вторгнули в нього і покірні їм фінські племена.

Роздивимось, що таке Русь, що так голосно заявила про себе на півдні в IX віці й що дало назву заснованій на Дніпрі державі. Зо всіх спроб з’ясувати це ім’я акад. Шахматов лічить за єдину вдатну ту, яка ставить ім’я Русі в зв’язок з фінською назвою для Швеції Ruots, Rotsaluinen. Цей зв’язок, по-перше, цілком бездоганний з погляду лінгвістичного (пор. передавання фінського Suomi через староруське сумь. Фінське «ts» повинно було бути переданим через руське c/s, бо руське «ч» було м’яким звуком, нетотожним з «ts»). По-друге, цей зв’язок годиться цілком з тим, що ми взнаємо від нашого літописця про походжен– ня імени Русь: літописець лічить Русь за одно з варяжських племен, значить, Русь в його уяві визначала колись шведів та Шве– цію, так само, як Ruots визначає в устах фінів Швецію і досі.

Чому фіни прозвали шведів Ruotsi, лишається неясним, питання відкрите, але це ніскільки не підриває многозначности самого факту. Скандинави були відомі на фінській півночі давно і, звичайно, далеко раніш прибуття туди з Подніпров’я північно-русів. Скандинавів північно-руси звали варягами, принесши, очевидно, цю назву з півдня, де вона визначала взагалі західно-европейців; але скандинавів тубільних, які мешкали серед фінів і навіть почасти втратили зв’язок з заморськими своїми родичами, північно-руси, наслідуючи фінів, повинні були, природно, назвати Русью.

Грецька назва Reos показує, що фінське Ruotsi скандинавами вимовлялося як Ros (nop. естонське Rots, вотське Rotsi).

Великий стихійний рух, про який ми допіру говорили, сильно струснув усю слов’янсько-фінську північ. Він підняв і всю Русь, всіх тубільних скандинавів, які поквапились стати на чолі руху.

Коли саме рушили перші незлічні ватаги північно-русів та фінів на південь, сказати трудно, але дуже правдоподібно гадати, що це скоїлось ще в першій половині IX віку, може, навіть з його початку. Ватаги, в яких перед вели скандинави, природно, назвалися Русью, і під цим іменем їх визнала і південна Русь, і херсонські греки, і Візантія.

Метою походу було опанування Царгородом. Ми бачимо, що мета не була досягнута, але можливо, що спроби здійснити її зайшли досить далеко. Можливо, що Русь пустилась на човнах до Царгороду і досягла тих чи інших здобутків, поживившись на малоазійськім березі або в містах західнього, Чорноморського побережжя; проте перший наскок Русі не зробив на Царгород особливого вражіння, бо візантійські історики не занотували його; можливо, що греків оборонила і на сей раз, як не раз потім, сама морська стихія, потопивши бурею руські човни. Можна думати, що велика сила війська повернулась на північний беріг Чорного моря до гирлів Дніпра. Це військо осілось в південнім Подніпров’ї і від нього ж назва Русь перейшла й на все південне Подніпров’я до самого Києва.

Можливо, що Київ став осередком цих руських ватаг, але можна також припустити, що цей осередок був і далі на південь або навіть на схід, де-небудь на берегах Азовського моря (порівн. тут коло гирлів Дону місто Росія, відоме в дванадцятім віці, воно було під владою греків укупі з Тмутараканню).

Що Русь була відома задовго до так званого «призвання варягів», свідчать інші дані, які з’являються причиною як для норманістів старої школи, що занадто сліпо йшли за Нестором, який під 6370 роком оповідає про призвання Руси, так і для антинорманістів, які відкидають зв’язок Руси з варягами і визнають Русь за тубільну на Україні етнографічну назву. В літопису Сан-Вертінського монастиря оповідається, що восени чи зимою 838 року у Царгороді були посли народу, який прозивається Русью. Прибули вони до Царгороду від імені царя Хакажа [нрзб.], щоб зав’язати приязні відносини з імператором і щоб відтіля через Західну Европу повернутися додому (найближчим шляхом неможливо було вертатися, бо його загородили варварські народи). Франки, до яких звернулися з цим проханням греки (послам треба було йти через державу франків, щоб вернутися додому), поставилися до цих заходів підозріло. Після допитів виявилось, що ці представники Руси були шведами. Маючи на увазі самий факт прибуття руських послів до Царгороду, далі титул їх царя – каган, звичайний в південній Русі, де так довго панували тюрки (порівн. титул кагана, який прикладає до Володимира Святого митрополит Іляріон в «Слові о законі і благодаті»), навряд чи можна вагатися, що ці посли руські прийшли до греків з України. Значить, Русь сиділа вже там в першій половині IX віку.

По походженню це були скандинави, шведи. Коли Русь шукала знайомства з греками та дороги через Західну Европу, то це показує, що вона допіру прийшла на Україну, що вона недавно там змостила собі гніздо. Варварські народи, які мусіли пустити Русь на південь, але не пускали її назад, були не хто інші, як східні слов’яне: поляне, сіверяне та кривичі.

Мусування північних племен, їх стихійне стремління на південь не могли припинити і після відходу з півночи тих численних ватаг, яких повела за собою Русь. Навпаки, мусування повинно було всилитись, бо з відходом цих ватаг як політичне, так і економічне життя півночи було зруйновано. Картина цього життя почасти відбивається і в літопису: «и начаша сами в себѣ володѣти и не бѣ въ нихъ правъди и вѣст родъ на родъ и быше въ нихъ усобицѣи воевати начаша сами на ся». Такий стан північних слов’ян можна з’ясувати тільки тим, що Русь вийшла з півночи на південь, забравши в свої полки найкращих людей. Такий заколот мав своїм наслідком не «призвання варягів», а появу заморських варягів з власного їх почину. Якщо хто міг прикликати варягів, то це тільки їх родичі, що залишилися серед слов’янських та фінських племен: слов’яне та фіни, скористувавшись їх нечисленністю, і скинули або хотіли скинути з себе чужоземне ярмо.

Викорінення самого імени Русь на півночі може вказувати на знищення тих скандинавів, які тут залишилися. Вигнані ж скандинави поховалися, очевидно, серед західно-фінських племен – чуди та веси і відтіля шукали допомоги за морем, закликаючи варягів. Для словен та кривичів останні вже були не руськими, не Руссю, яка пішла на південь, а варягами, бо й Швецію вони звали Варяжською землею й Балтійське море – морем Варяжським.

Варяги з’явилися на слов’янській півночі яко завойовники. Підтримані фінськими племенами, вони усталюють своє панування над словенами, кривичами та мерею й обкладають їх податками. Усталення варягів в Новгороді, Ізборську, Полоцьку, Білоозері та Ростові відноситься до середини IX століття. В звойованих країнах вони зостають те саме мусування в народніх масах, яке за кілька років перед цим привело до формування численних ватаг, що під керуванням Руси рушили на південь.

Мусуванням цим квапляться скористатись найбільш видатні з варяжських ватажків. Коло 860 року становляться на чолі північних ватаг два таких ватажки: Аскольд та Дір, які втертими вже шляхами спускаються на південь, щоб посісти Царгород. З візантійських джерел ми узнаємо, що цей похід на столицю Візантії був згубним для руських. Можна з цього зробити висновок, що Аскольд та Дір злучилися з Руссю, цебто з ватажками, яких привели з півночи їх попередники. Тим воякам Аскольда та Діра, що врятувалися від катастрофи, яку викликано було морською бурею, довелося оселитися на Україні. Опірним пунктом на цей раз було обрано Київ. В Києві вкупі з Аскольдом та Діром осіли варяги і Русь. Про це ми довідуємося з літопису: «Аскольд же и Дир остаста въ градѣ семъ и многи съвъкупаста и начаста владѣти польскою землею».

Перевага в лічбах Руси, яка встигла передати своє ім’я і підвладним їй ватагам, забезпечила перевагу її імени перед іменем варягів. Руссю почала зватися заснована варягами у Києві держава.

На початку X віку («Пов[ість] вр[еменних] літ», 882) Олег з ватагами словен, кривичів, мери, чуди й веси рушав на Царгород й по дорозі підбивав Київ. В ті часи Київ уже був відомим політичним і торговельним центром.