Текст книги "Вибрані новели"

ТАКИЙ ПАНОК

Він такий маленький панок у такім маленькім місті, що там є богато жидів і один панський склепок. Те місто стоїть посеред сіл, як скостеніле село, як падлина, вонюче, як смітник цілого повіту. У торгові дні воно оживає, малюється селами і веселе. На ринку стоїть комедіянтська буда; якісь страшні музики вигравають у ній, страшні бестії вишкірюють зуби з полотен буди і якась панна воскова гримає в брязкучі тарелі. А перед будою стоять сільські люди у всіляких строях і дивляться. Ціла юрба справляє свої очі на деревляного блазника, що вибігає з даху буди і просить усіх досередини, махаючи руками. Сміх, гамір, сльози зо сміху. До блазника виходить деревляна дівчина і обіймається з ним. А сміху на ринку стільки, що жидам вуха деревіють, що пани в канцеляріях із крісел зіскакують. Увесь сміх із сіл прийшов на ринок. Старі мужики тягнуть синів і молодиць за плечі, аби йти за орудками, а їм ані в гадці покидати комедію. Аж надвечір маса розлізається і лишає пустий, гидкий ринок, аби мали де бавитися жиденята.

У такім місті жиє маленький панок. Він на пенсії, дітей не має і жінки не має. Сам сивий уже, в сивім капелюсі і сивій одежі. Цілий день сидить у панськім склепочку і мовчить. Що пани другі пробують з ним говорити, то він на той час тягне зі склянки пиво і забуває потім відповідати. Найстарший гість, пан староста, також не може до нього приступити. Панок мовчить цілий день у склепику і чекає на мужиків. То як часом мужичку хтось справить до панського склепу за таким вином, що від серця від’їдає, або за таким моцним чорним цукром, що від нього попускає в грудях, то вона стає перед склепом і не важиться зайти. Тоді наш панок вибігає зі склепику і каже:

– Чому не йдете, але боїтеся? Ходіть і кажіть, що потребуєте, то я вам поможу.

– Коли, прошу пана, якось не смію йти межи пани.

– Ти, ґаздине, дурна, ти за свої гроші маєш право. Мужичка входить, а панок забігає коло неї, як би вона до нього в гості прийшла. Вона хоче цілувати всіх панів по руках і не має сміливості.

– Не цілуй, не лижи панам руки, бо ти ґаздиня, ти ліпша ґаздиня, як пані, бо ти маєщ свій грунт.

Мужичка глядить на панка, дивується і стоїть.

– Кажи, що тобі треба, але сміливо, час вже, аби українські ґаздині знали свою гідність. Ти панів не цілуй, бо вони з тебе жиють, вони твої слуги.

Пани регочуться, мужичка вже направду боїться, а панок дивиться на панів і злий, дуже злий. Потім залагоджує мужичці орудку і виводить її зі склепу. Перед склепом наказує їй, аби панів ніколи по руках не цілувала, аби раз прийшла до розуму і шанувала себе, бо пани злодії, розбійники. Мужичка сміється, дякує йому за вигоду і йде. А панок вертається до склепику і глядить на панів згори і підсвистує собі так весело, що його лице молодіє, очі прояснюються.

– Ви бунтуєте хлопів, я вас кажу арештувати, – каже і сміється староста.

Панок тягне пиво і в той бік не глядить.

– І хто би то був надіявся, що то за анархіст з цього пана Ситника? – Ще мовчить.

– А так ішов разом з нами, бавився, в карти грав, а на старість таки показав московську душу. Москаль москалем.

Пани регочуться, бавляться, а Ситникові аж очі кров’ю заходять.

– Коли я не хочу більше крові пити, так, як ви, і пополуднє затикати подушками вікон, аби спати; я маю вмирати десь цими днями, та я хочу хоч трохи перед богом стати чистий.

– До лазні, пане Ситник, до лазні за двадцять центів, го-го!

– Буде вам лазня колись, тото буде лазня!

– Що ж, як збунтуєте нарід, як косу возьмете і хлопи за вами, то могла би бути лазня, але ви не такі знов злі.

Панок метушиться, бо до склепику увійшли два мужики і станули коло порога.

– А ви чого хочете? Не стійте так, як злодії, бо ви пани собі, ґазди.

– Ми, проши пана, віпили би по склєночці вина, бо кажуть, що тут добре, що в трунку направить, а жиди злодії.

– Ходіть за мною до другої станції, там сядете, скажете собі дати так, як люди… – каже пан Ситник.

– Нащо, пане, ми отут постоїмо, ще нам сідати треба, нема часу.

– А видите, який ви темний нарід, а німець також хлоп, але подивіться на нього, як він тут прийде. Просто суне, сідає – і баста!

Панок показує, як німець йде, як сідає.

Пани регочуться, мужики поставали ні в п’ять, ні в десять. Вони поспускали голови і не знають, що діяти.

– Ходіть, не будьте худобою, зараз ходіть, ви боїтеся оцих панів? Та то ваші наймити, ви їх годуєте, вбираєте, а ви перед ними пляцком!

Мужики червоніють, пітніють зі стиду і йдуть за панком. Сідають у другім покоїку коло стола і мовчать. Він дзвонить.

– Прошу літру вина нам дати… Прошу, пийте, не розглядайтеся так, як би між збуїв попали. Я чоловік ваш, я з вашої кості і крові.

– Дай вам боже здоров’є, пане.

– Пани мене ймили межи себе, я їм служив, я за вас забув, я грав з ними в карти…

– Пани мають свою забавку, мужики знов свою, кождий має своє.

– То не так, то так тепер є, що як ти українець, то маєш тримати з українцями, а як не тримаєш, то ти остатний лайдак, драб і розбійник, розумієте?!

– То правда, що най кождий свою віру тримає.

– А видите, а видите! Я не був такий лайдак замолоду! Я мав один образ у хаті, так я його десь купив та й повісив, український образ одного митрополита. Але каже мені раз один пан: «Я до тебе прийду на візиту». – «Прошу, прошу дуже», – я кажу, та й іду додому, та й той образ із стіни, та й під ліжко. До мене пани часто заходили, а я все той образ ховав, за кождим разом.

– То, пане, чоловік боїтьси, аби щось не прошкробав, аби штерна не втєли, бо то пани не любе мужиків, ніби руснаків, що то так називаєси…

– То знаєте, я той образ скидав з стіни і назад клав зо дваціть років. А при кінці то мені стало його жаль. Отак дивлюся на нього, а він такий, як би злий на мене. Не злий, але отак, як би плакав на стіні. Мені здавалося, що як мене нема дома, то він плаче голосно на всю хату…

– А це може бути таке, аби образ плакав?

– Ви мене не розумієте, мені так здавалося, що він плакав, і я не раз закрадався під мої вікна та й наслухав того плачу. А одного разу я вийшов з касина вже по опівночі та й іду додому. Прийшов під вікна, слухаю – плач; слухаю ліпше – таки плаче… Стало мені страшно, не знаю, чи йти до хати, чи вертатися? Стою, стою, дрожу, боюся. Зібрався я на відвагу…

– То сама опівніч, пане, то найнебезпечніша, лихе має тогди міць!

– Але ви не розумієте мене, то мене сумління так пило, так докучало, що мені аж голос причувся. Входжу я до хати, ледви на ногах стою, не чую нічого. Засвітив свічку, боюся на образ подивитися. Лягаю і конче хочу на образ подивитися, а не маю відваги… Глипнув, а він заплаканий. Мене в горячку, мене в дрож пірвало, кланпаю зубами…

– А то ж не страх, пане, самому з таким образом бути в саме опівночі!

– Слабував я тоді довго, гадав, що вже буде капут! Закликав я до себе нашого священика, розповів йому, лагоджуся на смерть… Але бог мене помилував. По слабості я зараз виступив з уряду, подався на пенсію і сказав собі, що своїх людей не буду стидатися, що буду з ними жити і буду їх боронити. Я слабий вже, довго вам не поможу, але доки ще лажу, то буду за вами ходити, як грішник, і благати вас: не відкидайте мене…

– Дзінькуємо вам, пане, що з нами так красно забалакали-сте, коби таких панів було богато, дай вам боже погідливу старість…

– Ні, то я вам маю дякувати, бо я ходив по вашій кривді, як по м’якій подушці, я не мав того опам’ятання…

Панок розплакався, а мужики дивилися на нього і казали:

– Пане, а дайте ж спокій, не турбуйтеси, ми на вас не гніваємоси, а нам що до того, як пани жиють, вони мають своє право, а ми своє.

– Ви мене не розумієте, як ви мене не розумієте! Я хочу, аби ви були людьми…

– Та ми, пане, кілько можемо, то ми стараємоси, аби вас слухати, бо ви вчені та можете нам дорогу показати.

– Так, так, дорогу треба знати.

– Добрий якись панок оце має бути.

– Відай, трохи пиячок, але добрий чоловік.

– Є такі пани, що як нап’ютьси, та й плачуть, як мужики…

– Е, є і межи ними такі мнекі, – балакали два мужики, додому йдучи.

У КОРЧМІ

Коло довгого стола сидів Іван та й Проць. Котили по столі завзяті слова і, схилившися, слухали, що стіл говорить. Нарікали та й пили. Проця жінка била, а Іван його вчив бути паном жінці.

– Ого, вже най того вола шлях трафить, що го корова б’є! – казав Іван. – Якби ні жінка мізинним пальцем кинула, та й-бих капурець зробив, на винне яблуко бих розпосочив! Мой, таже це покояніє на увесь світ, аби жінка лупила чоловіка, як коня! Але я би її борзо спамнєтав, так бих спамнєтав, що би не помнєтала, куда ходить. Віострив би-м сокиру на точилі та й бих руки по лікті обрубав. Лиш раз, два – та й руки гаравус!

Сказав оце Іван та й здоймив руки вгору, як коли би мав гадку злетіти. Подав голову взад, очі вп’ялив у Проця та чекав, що Проць йому скаже.

Проць помахував головою та й нічого, сирота, не казав, бо що мав казати, коли все правда.

– Мой, ти, паршєку, не телепайси над книжков, як шибеник на грабку, але давай, брє, горівки. Я платю, а ти давай, бо мій кременал, а твоя смерть! Не гиндлюй зо мнсв, але сип тої браги… – казав Проць та й бив кулаком у стіл.

Жид сміявся, наливаючи горівку. Ґазди стали пити. Нахилювалися до себе і відхилювалися, як би дві галузці, що ними легенький вітер колише.

– Та гадаєш, – казав Іван, – що бих чекав на шандарів, аби ні брали? Лиш бих руки обрубав, та й сардак на себе, та й на мелдунок. Встид за встид, але би-м сказав панам, що ні жінка била, а я руки обтєв. Може би-м, яку днину посидів, а може бих, і годину не пацив…

По цім слові пили горівку. Так гірко пили, як кров, кров свою – так кривилися.

– Процю, брате… видиш, п’ємо горівку, ти мене чєстуєш, але п’ємо свою працу, свою кервавицу. Кров свою п’ємо, жидам бенькарти годуємо. Але радю тобі, щире тебе наказую, припри собі жінку, най вона до тебе руки не протєгає. Мой, таже ти сміхом став по селу, жінка б’є та духу наслухає, а ти газдов маєш бути?! Я би таку жінку дзумбелав, та в ступу бих запрєгав, та канчук дротєний з клинка бих до неї стєгав!

Іван виймив гроші і хотів заплатити горівки, але Проць змів гроші на землю, бо дуже розсердився.

– Іванку, чьо мене, брє, пореш без ножа? Я маю охоту тебе зачєстувати, бо ти мене, як якись казав, як мама рідна, на добре радиш. Не тич мені гроший, але пий.

Та й знов лили.

– Або говори з нев по добру! Як прийдеш додому, та й кажи жінці так: «Мой, жінко, де ти мені прицєгала? Ци на смітю, ци в церкові? Ци рабін нас вінчев, ци ксьондз слюб давав? Ти до мене руки протєгаєш, а я ручки втну. Аді, внеси столець та й сокиру, та й мемо рахуватиси…» Так ти ї заповідай, та, може, напудиш…

– Іванку! Ти, небоже, мої жінки не знаєш. Таже вона така тверда на серце, що би ката не збояласи. Я чєсом хочу ї дати огрозу, але вона, що має під руками, та як ні впоре! Аби ї дохторі так по смерті пороли! «Ти, марнотрате, – каже, – ти що видиш та до коршми тєгнеш, та ще мене хоч збиткувати?!» Але кажу ти, що я такий від неї битий, такий парений, що прийде ми си від хати йти. Але кажу, може, ї бог руки без мене усушить, може, я допросюси цего у бога…

– Чекай на бога, чекай, дурний, а вона ме бити, аж на вітер здоймати. О, вже ти такий ґазда свої жінці, як вербовий заніз у ярмі. Плюнути не варт на такого ґазду!

Проць закашлявся, аж посинів. Іван поклав оба кулаки в зуби та й гриз. Потім скреготав зубами на всю коршму.

– А суда ж, арендарю. Мой, жиде, ти вчена голова та тому з нас шкіру лупиш; скажи мені, ци є такий паруграф, аби жінка чоловіка била? Ци є такий рихт? Ти читаєш у книжках, аж скаправів-єс, то десь там воно повинно найтиси. Як цісар такий паруграф написав, най я знаю. Бо як цісар таке право відав, то най моя також мене б’є. Руки складу навхрест, а вона най бучкує. Як право цісарське, то має бути цісарське.

Жид казав, що такого права не дочитався. А Процеві казав, що повинен йти додому, бо жінка буде сварити.

Проць плюнув, пролупив очі й довго дивився на жида. Хотів сварити, але обміркувався та й встав з лави.

Ідучи додому, горланив на ціле село:

– Коли ж бо не боїтьси, що синє за ніхтем, не боїтьси…

– Але я руки обітну, як вербу підчімхаю! А це ж куда? Як прийшла, то був бузьок на хаті, а тепер? Де, де тому край?

Чути було, як Проць приспівував: «Де, де-е, та де тому край?…»

Як доходив до хати, то замовкав, а на воротях геть затих.

У НАС ВСЕ СВЯТО

Як почали просити старого Палату та й врешті упросили, аби оповів їм, молодим товаришам, яку цікаву історію з селянського життя. З його білих вусів курилася іронія.

– Я вже маю вісімдесять літ та й живу, мабуть, вісім-десять літ отут на однім місці. Були такі часи, коли я був паном, тоді як служив у дворі писарчуком під рукою економа. А були такі часи, що я не вилазив з церкви, як був дяком, і тоді говорив так, як всі попи говорять, боявся потім всіляких духів. Як був музикантом, чи то нечищена горілка, чи то нервове заняття по ночах з циганами, – все те наводило перед очі всіляку нечисту силу. Отак сидиш допізна з молодими парубками, байка іде така безконечна і страшна, що святі на образах ховаються у свої яскраві шати. А сопілка висотує з грудий такий сум, що молоді парубки хилять дуже широкі плечі додолу і брудними рукавами обтирають сльози, а потім складаємося на око горілки та посилаємо найсміливіших двох або трьох до коршми. За ними тягнуться всі чорти, визвані в хаті, там їх так богато, як на весіллю. А по дорозі пристають до них страхи з-під мостів, з нечистих місць, злітають з тих деревин, де повісився хто, йде з парубками ціла банда. То вже як створить арендар, то розливає зо страху горілку, бо руки йому трясуться, бо цих парубків ловила нечиста сила аж під його двері. Розповідають так докладно про тих дітчиків, що все були існіські такі, як арендар. Жид рахує гроші або й без гроший вигонить їх з хати і засуває двері на всі спусти. Не раз заходили, як жид дуже скоро гасив, до його курника та, що попало, тому крутили відразу в’язи. Гуска – не гуска, курка – не курка. З горілкою і з добичею приходили веселі, бадьорі, здається, що чорти не хотіли брати участі в кари гіднім ділі і вже не приходили з парубками до хати. Заслонювали веретами вікна, на сопілці не грали ані не співали, але ломили сусідські плоти, і піч незабавки гуділа від червоної полуміні. Господиня і сусідські дівки поралися та варили м’ясо, господар хати шукав келішка, але великого, і все йшло скоро вперед.

За півтори години сиділи всі коло стола, пили та їли, але байок не вповідали. Дисципліна була коло стола велика, найдужчий мав власть і карав, хто лиш голосніше крикнув. Як різне по морді, то й кров ллється в порцію. Так мусило бути, бо буки тоді ще давали. Піде злодюга жид до війта, нанесе горілки йому, а той збере радних, і як знайдуть в хаті при забаві, то найменше по двайцять п’ять буків дістане кождий. Як бачите, дисципліна мусила бути, небезпека перед ворогом велика…

Та пийте ж цей чай, горілки тепер нема та й не можу пити, а ви не парубки, але учителі з високими пенсіями.

* * *

– А за теперішні часи, панове колеги, дійсно тяжко вам до забави що розповісти. Я учителював по своїй карієрі музиканта довго, трийцять п’ять років, привик до неписьменних мужиків, то були і діти, і їх міг хто-будь повернути в свій бік. Ще боялися дуже панщини і панів, жидів отак не мали за нічо, сміялися з них. Потім зачали заводити товариства тверезості, бо дуже стали грунти тратити. Зайдуть до мене до школи війт, та й радні, та й пленіпотенти повигонять дітий зі школи, порозсідаються в лавки і п’ють та співають, що аж саля шкільна, п’ять метрів широка і п’ять довга, вилазить з вуглів. Досвітком приходять жінки шукати чоловіків, намовлять їх додому і, намовляючи, сідають та п’ють горілку з ними, і знов на двайцять чотири години є мішане товариство. То тут, аби вже був професор університету, то не видержить довше, як добу так, що я не раз вставав з-під лавки, а на лавках, на каталозі валялися недоїдені оселедці, кавалки сала, а чути було горілкою каталоги ще з місяць. Не то що тепер, панове колеги! Збереться, бувало, рада і ухвалить: «Так і так, це професор нелюдений, він дітий нам не вчєє добре», зберуться до старости, вернуть з паперем, но і дадуть пару волів, заладують тебе з родиною, і їдь в інше село годитися: кілько корців збіжа дістанеш, кілько дров, чи маєш псалтир читати в церкві, чи цілу службу співати. Мука була, і тому треба було і пити, і терпіти, і вонітувати разом. Та, як кажу, прийшла тверезість, а потім парасолі, а як підросли хлопці ті, що навчилися читати, то й книжечки, і газета, наука Наумовича, змінювався селянський світ, та поволі. А потім вибори та хрунівство, та «Січі», вже ні панів, ні жидів ніхто не боявся. Йшла така велика лава в червоних стяжках, що всі вступалися з дороги.

* * *

– А найновішого інтересного я нєбогато годен розповісти. А отут дивіться через вікно. Це такий кутик мого села, навіть має назву. Цей кутик під панським лісом. Ліс шумить, навіває в душу всілякі забаганки, то платви треба, то оголоблів до саний, то молодої смерічки на деревце весільне, богато люди потребують ліса. А з того ревізії по хатах, процеси, кошта і кримінали. Тамті кути села не мають тих лісових навичок, а ці одідичили по предках. Дідичність, як знаєте, річ тяжка, аби її злизати параграфом. Десь давно по другім кінці села, того вже відси не видите, то був великий став, то там довгі роки, і я пам’ятаю, ще валялися сіті та неводи, але то давно, здається, що і той кут ставовий мав свою дідичність, але став висох та й дідичність також. А тут ліс росте і дідичність. Через то цей кутик, перед вікнами в мене, дивний є, розпроцесований, розжертий, щодня ліцитації, бо такої зажертості між властями і мужиками я не тамлю. Селяни всі ненавидять від маленького урядничка аж до великого, я такого, що тепер, ніколи не бачив. Йде боротьба безпощадна, і отаку вам забавну історію скажу. Я вже і очий добрих не маю, але дивувало мене тото, що майже щодня бачу вулицями людий святочно вбраних. І хлопці, і жінки, і діти. Чи пам’ятка, чи яке церковне свято, забогато свят. Питаю свого старого сусіда: «Даниле, а кажіть, чи таких богато свєт у вас настало?» – «Ге, пане навчитель, такі свєтошні чєси настали, бо, видите, приходе з дзвінками пани та всю одежину хапають, котра добра, а коло церкви стоїть наш вартівник. Як лиш вздрить бричку з панами, то біжить щодуху на цей кутик. Все, що жив, кидає з рук роботу і вбираєси в свєтошне, а на постелі та й на лаві все дрантє стоїть так, що пани то в руки не хотє брати. Отож пани спацірують та й мужики спацірують, та й таких свєт у нас кілька раз на тиждень, бо бог знає до кого прийдуть. Оден за кримінал, оден ручєв, тепер межи людьми нема рєду. Зразу то ховали в такого ґазди, що він без мотилиці, але прийшли такі зрадники, то як напали пани на того ґазду, то вівезли відти щось сім фір найкращої одежини. А що млинків, січкарень і возів. Зойк під небо був, але не помогло, то відтогди, пане навчитель, як пани є в нас, то мужики свєткують і ходе по-свєтошному. А ви фасуєте пенції, то можете ходити подерті».

* * *

– Так, панове колеги, це є найцікавіше, що я вам мав вповісти, а більше нічого не знаю, бо вже-м дуже старий, но і дурний.

ЧЕРВОНИЙ ВЕКСЕЛЬ

Треба розповісти про смішну подію Івана Гусака, колійовця. Чи він не вдався, чи прокрався, ніхто в селі добре не знає, але всі знають, що службу стратив та дістав кількасот злотих відхідного. Молодий був, вуси добре підкручував вгору, убрання мав панське синє, подобався жінкам та вмів говорити по-польськи та, кажуть, по-німецьки і в селі мав свою повагу. А була ще в селі вдова, вже старша, пряха добра, мала хатину і недавно піч переклала, та було тепло взимі. До кожівки треба теплої печі. А що перше, то мала вузли з грішми. То Іван пішов у комірне до неї, зимою старав вуголь, і трохи горілки, і булок, а пиво вже пив сам на станції.

Робив таку політику, що мужиків не мав за ній, попам не кланявся та мав великий жаль до Польщі і до начальника стації. Та, видко, гроші мав невеликі, бо зачав присватуватися до своєї господині, Парасочки, аби цим способом дібратися до вузлів з грішми. Але у вдови – сім розумів, годила, забігала, до слюбу повитягала зі скрині такого плаття, що богачки зеленіли по снігові із зависті, бо це було по різдві. Вони казали, що все це добро від них набрала, а весілля було гучне. Медових місяців довгих не було, бо Парасочка і вдова, і тверда з натури, та грошей не розв’язувала, а навіть не показувала. Щоправда, то нашила на чоловіка два хлопські одіння, на свята і на будень, бо мала амбіцію, щоби свого чоловіка зробити ґаздою, аби не був лєнкою, що все смердів олієм від ліхтарки, та замазаний був вуглем, та все ходив пити пиво. Він молодий, можна з нього зробити ще господаря та привернути до людей.

Та це Парасці не пощастило, і вона свої надії сховала в скриню між вузли. Давала чоловікові щораз менше їсти, не дуже допирала сорочку, відпорювала гарні прошивки та пришивала старі до сорочки, і на весну Іван вже не хотів сидіти дома, а Парасочка надумала інакше.

Аби гроші не пропали, то купила в межу кавалок города, дозичила в жида дві сотки і з узору підписала вексель з ручителями. Поправиться. Іван, то буде мати на чім робити, а ні, то її на старість хто-небудь обійде за город.

Одного разу Парасочка вночі забила в п’яту такий заржавілий цвях, що спухла, як дуда, а треба нести векслеву рату до міста, вона брата не має і сестри не має, то вже кілька день перед ратою годувала Івана ліпше. Вона би намалювала вексель дома, а він пішов би з ручителями і заплатив би. Іван покмітив, що стара вертиться коло него, і був цему радий. Стара дасть гроші на рату, дасть на тринкар, налагодить добре їсти, а як жидові скаже, що стара не мала цілої рати, бо не встаралася, то може і пива випити, і добре забавитися, і стару за старі прошивки добре виріхтувати.

Осіннього досвітка Парасочка налагодила їди доброї і богато, хліб білий, п’ять злотих для ручителів і чоловіка на горілку та ще для кожного по склянці пива. Гроші для жида стояли на столі купками, добре пораховані. Парасочка зав’язала їх у вузлик, а гроші на трактамент всипала йому в кишеню, бо вбрався в колійницьке одіння. Харчі гарненько склала в писану тайстру, додала чистий шматочок сала і, як зачало розвидатися, пустила чоловіка в дорогу. Має повернути за ручителями і з ними йти до міста. Він так зробив, ручителі сказали: «Гай, гай, ідемо, ти наперед іди». І так Іван подався лугами до міста.

Ішов, ішов, аж надибав двох жовнірів з гверами, якби не та писана тайстра, нічо би й не було, а так сталося паскудне й болюче.

– Марш, кабане, назад додому!

Іван зачав говорити по-польськи, що має платити вексель, що через те мусить іти до міста. Витягнув вексель з кишені, показував до очей жовнірам і не вертався. Та жовнір жовніром, чогось має гвер… як відвернув руку, як загатив у зуби, то мало Іван ними не вдавився, виплював у долоню і зуби, і кров. Зачав кричати і з червоним векслем у руках та з писаною тайстрою на плечах зачав утікати. Сам не знав, чи взад, чи вперед тікає. Аж оглянувся коло моста і спам’ятався, що він вже під мостом. В роті пекло, зуби тримав у кулаці разом з векслем, та вузол з грішми був у пазусі, лише треба було якесь обмити кров та затамувати. Зліз до ріки, мив лице і полокав рот та намацував язиком порожні ясна. Став беззубий. Але відпочив на ріці, віддихався та й зараз думкою потішився: болить та переболить, в роті, крім тих трьох зубів, є ще богато, а гроші старої пропали, бо він недурний признатися, що втік з грішми… жовніри забрали, та й решта.

Він чоловік інтелігентний, то повернув до доктора Подюка, аби дав йому свідоцтво лікарське. Навіть заплатив за лікарську пораду, докладно оповів, як то було, показував на долоні зуби, та лікар піджартував з нього, бо, видко, подібний до інших людей, яким все смішно, як ближньому висиплють кілька зубів з рота. На свідоцтві лікарськім нічо не було написано, лише що Іванові вибили, як казав, три зуби і що доктор більше нічого не знає. Як жид прочитав йому в місті це свідоцтво, то Іван сказав, що кинув гроші в болото, що таке свідоцтво пусте.

І побавився Іван в місті добре. Трактував і напоював знайомих ще ліпше, оповідав богато про свою пригоду і цілком вдоволений вертав додому. Але як доходив до села, то дізнався, що тої днини били ціле село. Йому лишилося ще трохи грошей, то він вернувся в луг, запорпав їх під корч і так з писаною тайстрою, але без трьох зубів вернувся додому. Оповідав старій довго страшну історію, як його тяжко позбиткували; як забрали всі гроші, роззявляв рот аж по вуха і показував пальцем порожне місце, де рано ще були зуби, презентував кровавий вексель, а тайстру дідько знає, хто спорожнив. Тому всьому лиш Парасочка винна, бо її забагається міста, векслів. Парасочка зарюмала за грішми, але збоялася виходити з плачем перед хату, аби люди чули, так як треба би робити.

Вона цілий день надивилася на таке, що най і гроші пропадають. Але й вона була вдоволена потихоньки, що її пан так добре дістав від других панів.