Текст книги "Вибрані новели"

СКІН

Як глуха осінь настала, як з ліса все листя опало, як чорні ворони поле вкрили, та тоді до старого Леся прийшла смерть.

Умирати би кожному, смерть не страшна, але довга лежа – ото мука. І Лесь мучився. Серед своєї муки він то западався в якийсь другий світ, то виринав з нього. А той другий світ був болючо дивний. І нічим Лесь не міг спертися тому світові, лише одними очима. І тому він ними, блискучими, змученими, так ловився маленького каганця. В’язався очима, держався його і все мав страх, що повіки запруться, а він стрімголов у невидіний світ звалиться.

Перед ним на землі сини і доньки покотом поснули, не могли стільки ночей не спати. Він держався каганця всією моцею і не давався смерті. Повіки великим тягарем зайшли понад очі.

Він видить на подвір’ю багато малих дівчат, кожна в руці жмінку квіток тримає. Всі глядять ід могилі, смерті виглядають. Потім всі очі повертають на нього. Хмара очей, синіх, і сивих, і чорних. Та хмара пливе до його чола, гладить його і простуджує. Протер очі, ймив жилу на шиї між пальці, бо голову з пліч скидала, і погадав: «Аді, це ангели перед смертев показуютьси».

А як він так гадав, то каганець утік з-перед очей.

Поле рівне, далеке, під сонцем спечене. Воно води просить, дрожить і всіляке зілля до себе клонить, аби з нього води напитися. Він оре на ниві і руками чепіг не може вдержати, бо палить його спрагнота у горлі. І волів палить, бо ротами вогку землю риють. Руки від чепіг відпадають, він падає на ниву, а вона його на вуголь спалює…

Каганець випровадив його з того світа.

«І не раз та й не два я на полі без води погибав, у бога все записано!»

І знов запався.

По кінець стола сидить його небіжка мама та й пісню співає. Потихо та сумно голос по хаті стелиться і до нього доходить. То та співанка, що мама йому маленькому співала. І він плаче, болить його серце, і долонями сльози ловить. А мама співає просто в його душі, та всі муки там з тим співом ридають. Мама йде до дверей, за нею і спів іде, і муки з душі.

Та й знов каганець показався.

«Мама із того світа має прийти та й над своєв дитинов має заплакати. Таке бог право їм надав».

Ноги пукали від студені, він хотів на них кожушанку накинути, та й серед того очі йому згасли.

Горлаті дзвони над ним дзвонять, крисами голови доторкають. Голова йому розскакується, зуби з рота вилітають. Дзвонові серця відриваються від них, і падають йому на голову, і ранять…

Роззявив очі, страшні і безпритомні.

«Я помінив купити дзвін, аби по селу вогонь вістив, але роки були ціпко тісні, та й я все не вітєкав. Прости мені, господи милосердний».

І наново скотився у пропасть.

Згори, з височенної високості, снопи ячмінні кєрбутом на нього падають. Падають і закидають його. Остина лізе в рот, у горло. Палить червоними іглами, і вся коло серця сходиться, і пече пекельним огнем, і ріже в саміське серце…

Розвів очі вже мертві й безсвітні.

«Мартинові не давали заробленого ячменю, і той ячмінь мені смерть робить».

Хотів крикнути на діти, аби Мартинові ячмінь віддали, але крик крізь горло не міг продертися, лиш гарячою смолою по тілі розходився. Вивалив чорний язик, запхав пальці в рот, аби голос з горла вивести. Але зуби клацнули, і заціпилися, і пальці затисли. Повіки впали з громом.

Вікна в хаті отворяються. До хати всотується біла плахта, всотується без кінця й міри. Ясно від неї, як від сонця. Плахта його уповиває, як маленьку дитину, вперед ноги, потім руки, плечі. Туго. Йому легонько, легонько. Потім залізає в голову і скобоче в мозок, всотується в кожний сустав і м’ягонько вистелює. А накінець горло обсотує тугіше, все міцніше. Вітром довкола шиї облітає й обсотує, обсотує…

СЛАВАЙСУ

I

Я знав Снятин від року 1881, як мене післали там учитися у другу нормальну класу. По школі я вилазив на найвищу яблуню у сусідів міщан і довго дивився на Русів, але його ніколи не бачив, бо він у долині. Моя мати приходила до мене і давала «шустку», щоби я не вилізав високо на деревину, бо можу розбитися, а Русова однако не побачу.

Директор школи, як я мав до нього діло, не дозволяв мені іти з ним разом, лише ззаду за ним.

Я дуже дивувався.

Мій сусід у шкільній лавці Тавбер все приносив до школи оселедці. Ми оба так пересякли оселедцями, що учитель тікав від нашої лавки, а моя мама, як прала сорочку, то казала: «Боже, чого в тій школі бочки з оселедцями?» Тавбер тепер у Відні має магазин колоніальних товарів і їсть солонину і шинку.

Міщанин, в якого я був на квартирі, одного вечора розказав, що царя московського вбили. Я тоді не був монархістом, і це мене анітрошки не зворушило.

Видко, що я тоді мав нещасливу фізіономію, бо як ішов на ринок шукати мами, то діставав від незнайомих жінок яблука, обарінки й цукор.

– На, небоже, це за мого Іванка або Василька. Всі ті дарунки я збирав у пазуху, а як уже здибався з мамою на ринку, то вона зараз сідала зо мною і вперед перебирала моє волосся, чи нема де нендзи. Потім цікавила її віддута пазуха.

– Хлопче, де ти набрав, ци ти не крадеш? Як я об’яснив мамі, відки стільки добра в мене набралося, то мама сказала, що за кождий обарінок і яблуко треба молитву говорити. Я так не любив говорити молитви і митися, що від милосердних жінок я тікав, як заяць.

ІІ

Давні роки минулися у гімназії Коломийській і Дрогобицькій. По матурі я знов зблизився зі Снятином, треба було міщанам читати реферати, організувати товариства.

Міщани були завзяті і подобалися мені. Час університетських студій у Кракові не перервав моїх зв’язків з міщанами. Декілька часів в Снятині сидів стало Кирило Трильовський і Лесь Мартович.

Міщани говорили, браталися з мужиками і робили партію радикальну. Вибори, маніфестації. Старого Грицька Запаренюка тягнуть жандарми під арешт, виборці-українці на ринку Снятина присягають вічну любов Україні, жандарми розганяють.

Трильовський впроваджує до Снятина тисячу січовиків у червоних лентах, польське правління непокоїться, та нічого не заказує.

Загальне голосування. Стаю кандидатом від радикальної партії до віденського парламенту. Мушу виголошувати кандидатські промови (хай мені боги дарують у своїй великій ласці цей великий гріх) і виходжу послом. Більшого упокорення не знав я, коли вислухував промови моїх колегів у парламенті. Без знання мови, без програми, без темпераменту, – все те робило на мене вражіння штубаків із першої класи. Якби не чотири наші бесідники з клубу, які виголошували промови і розумні і гарні, то дійсно треба би було соромитися за українське представництво.

III

Я став головою філії «Сільського господаря», головою філії «Просвіти», головою повітової управи радикальної партії, і ще більше голов було в мене на шиї. Перед тисячами слухачів реферував про союз України з центральними державами з Береста Литовського. Поляки знижилися й говорили кожному будячкові: «Славайсу». Я їх успокоюю: «Не бійтеся, ми лиш ваш грунт заберемо, а самі ви будете жити, як у раю, без податкових тягарів. Все те хай тверді мужики забирають на свої плечі».

Війна. Львів наш. Мужики тікають з фронту. Треба покидати Львів, починається велика трагедія, яка дотепер триває.

IV

Тепер я ходжу по Снятині, купую, що найдешевше, і вже ніхто з мужчин мене по дорозі не задержує. Одні з них пішли в підземелля, у ясний сховок, другі гріються на сонці теперішніх можновладців. А мене вітають лише жінки словом «славайсу». Лиш вони одні пам’ятають ще мене, і я їм вдячний.

– Навіки слава, жінки!

СОН

Спав твердо.

Ліс шумів, стогнав, тонкі шепти рвалися з маленьких галузок і падали разом із змерзлим інеєм. Так, як би маленькі дзвіночки падали.

Вітер вив, як гнаний пес.

Небо чисте, задубіле, а місяць такий на нім ясний, як на різдво.

Третильник спав твердо. Головою сперся на свою купу кукурудзів, а ногами на дві панські. Чорне волосся посивіло від інею, руда сардачина побіліла, моцні руки не чули зимна, а лице, спалене вітром, поцегліло.

Балакав крізь сон і за кожним словом випускав з уст сніп білої пари. Голос його йшов з вітром до ліса і бився довго від одного дерева до другого.

– Не рунтай того, бо воно зароблене, ти від мене береш, доброго богача найшов…

Здоймив кулак, але він безсильно зсунувся на сухе бадилля.

– Я можу працувати, бо маю моцні руки, як кінцьке копито… Талапну раз – та й дух віскочив!..

– Землю цулуй, де си поступиш, бо вона ци твоя, ци чужа, то ти з неї жиєш, своя родить і чужа родить… Певне, що правда, ой допевне! Грунт – то спосіб до всего, як твій є. Він тебе загріє, і накриє, і погодує, і честь тобі поведе. – Закашляв, як у великі труби заграв.

– Як не маєш свої ниви, то не маєш куди ходити, не маєш по чім… Нема, нема, о, нема… Поставив кулак під голови.

– Я довго бідив по чужім полі. Але бог мені вігодив, дай боже так кождому. Взєв та й дав. На тобі, каже, грінку землі, але не пусти, тримай… Зубами держи її, кохай, як коли жінку, що тобі під руку вдаласи…

Капелюх упав з голови і з вітром покотився.

– Танаску, мой, а скинь капелюх, таже ти перший раз вішов цеї весни у поле – так годитьси… Як бог дасть, то буде пшеница. Колачі спечемо і дамо таким, що не мають з чого спечи… Дамо, дамо, як нам бог дає, та й ми дамо, дамо… Ляг хрестом.

– Межі кортить також зродити колос, бо межа таки земля, вона ще ліпше… Я тобі по смерті лишу… Аді, як скатерть рівна, лиш чорна. Я тобі накрию у полі цев скатертев стіл, а ти меш їсти і бога молити, що-с такого тата мав…

– Весна-красна, аді, ори собі, не роби сказів, а воли напій та й повертайси перед сонцем, бо за худобу більший гріх, як…

Збудився, ще почув своє останнє слово спросонку. Глянув на небо, потім обернувся за куражкою, посмотрив долонею по голих грудях, перехрестився.

– Така лють зараз з осені? Ще сніг отут присипле… Надворі зима, а мені така фаина весна присниласи… Гай, Якове, лупи кукурудзки, де вже кілько спати!..

СТРАТИВСЯ

Колія летіла у світи. У кутику на лавці сидів мужик та плакав. Аби його ніхто не бачив, що плаче, то ховав голову у писану тайстру. Сльози падали, як дощ. Як раптовий, падали, що нараз пуститься, та й незабавки уймається.

Твердий такт залізниці гатив у мужицьку душу як молотом.

– Та ще снив ми си недавно. Десь я беру воду з керниці, а він десь на самім споді у такі подерті кожушині, що господи! Тут-тут утопитьси. «Миколайку, синку, – десь я ему кажу, – а ти ж тут що дієш?» А він мені вповідає: «Ой дєдю, не годен я у воську вібути». Кажу я ему: «Терпи, та навуки бериси, та чисто коло себе ходи. Та й, аді, вже навчився…»

Одна велика сльоза покотилася долів лицем та й впала на тайстру.

– Їду до него, та знаю, що вже го не застану. Але ци буде до кого вернутиси? Бігла за мнов полем, кервавими сльозами просила, аби ї взєти. Ноги ї посиніли від снігу, верещила як несповна розуму. Але-м нагнав коні та й прімкнув. Може, де там серед поля вже домерзає… Було стару взєти. А нам же тепер чого треба? Най гроші йдуть, най худоба з голоду гине! Таким трупам, як ми, та нащо нам? Торби най пошиє, та підемо просючи межи люди у то місто, що Миколаєва могила у нім буде.

Притулив лице до шибки, та й сльози по вікні спливали.

– Ой стара, тото-м діждалиси на сивий волос вінка! Тото, небого, десь б’єш головов у стіни, тото до бога ридаєш!

Старий схлипав, як мала дитина. Плач і колія відкидали сивою головою, як гарбузом. Сльози плили, як вода з нори. Мужикові причувся голос його старої, як вона біжить боса та просить, аби її взяв з собою. Але він коні батогом та батогом. Лиш зойк чути по полю, але далеко.

– Небезпешно вже ї не застану. Коби ще мене спрєтали разом з Миколов у могилу. Най би-м гнили разом, як вкупі не можемо жити. Най би над нами і пес не гавкнув на чужі стороні, але най бих укупі були! Де ж він сам буде в чужі чужиниці!

Колія бігла світами.

– А шкода, що-с був уріс, як дуб. Бувало, що озме в руки, та й горить му у тих руках. Було одну втєти ще малому…

Колія добігала до великого міста.

Виходив із людьми. На вулиці лишився сам. Мури, мури, а між мурами – дороги, а дорогами – тисячі світил в один шнур понасилювані. Світло у пітьмі потопало, дрожало. Ось-ось впаде, і чорне пекло зробиться.

Але світила пускали коріння у пітьму і не падали.

– Ой Миколайку, кобих ті хоть умерлого видів. Вже і мені, синку, тут буде амінь!

Сів під мур. Тайстру поклав на коліна. Сльози вже на неї не падали. Мури подавалися один д’одному, світила сходилися всі докупи і грали барвою, як веселка. Замкнули мужика, аби його добре оглянути, бо він з дуже далеких країв сюда завандрував.

Став дощ накрапати. Ще гірше скулився та й взявся молити:

– Матінко Христова, усім добрим людем стаєш на поратунок. Николаю свєтий… – та й бився в груди. Поліцай надійшов та й справив до касарні.

– Пане вояк, а то тутечка умер Миколай Чорний?

– Він повісився у вільхах за містом. Тепер лежить у трупарні. Йдіть тією вулицею вдолину, а там хтось вам покаже.

Вояк пішов дальше вартувати. Мужик лежав на вулиці та й стогнав. Як пролежався, то пішов вулицею вдолину. Ноги делькотіли, як підвіяні, і шпоталися.

– Синку, синку, та й ти стративси!.. Скажи мені, синку, що тебе у гріб загнало? Нащо ти душу стратив?! Ой привезу я розрадочку мамі від тебе. Марне пропадем.

У трупарні на великій білій плиті лежав Миколай. Гарне волосся плавало у крові. Вершок голови відпав, як лупина. На животі був хрест, бо навхрест пороли та позшивали.

Тато припав на коліна у ногах Миколая та молився. Цілував ноги сина, бив головою у плиту.

– Ой дитинко, ми тобі з мамов весілє лагодили та музики наймали, а ти собі геть від нас пішов…

Потім підніс трупа, обіймив за шию та й питався, як коли би радився:

– Скажи ж мені, кілько служеб наймати, кілько на бідні роздати, аби тобі бог гріха не писав?…

Сльози падали на трупа та на білу студену плиту. Плачучи, убирав сина на смерть. У біленьку мережану сорочку, у пояс вишиваний та в капелюх із павами його убрав. Писану тайстру поклав під голови, в головах поклав свічку, аби горіла за страчену душу.

Такий годен та гарний парубок у павах! Лежав на студеній мармуровій плиті та гейби усміхався до свого тата.

СУД

I

Ковалюк підняв орчик догори та й казав музикам:

– Грайте до порєдку, як має бути, бо це весіле буде славне на всю Україну і в Коломиї, і в Станіславі…

– Оце-с вже не потребує весіля, але ще є два такі, що мають гуляти.

Він показував на Федька Продана, що лежав із розбитою головою на снігу. Коло нього сиділа його жінка, тримала новий капелюх у руках і питала:

– Та що кажеш робити, що до дітий переказуєш?

І ще щось до нього говорила, ніби на тамтой світ переказувала.

А Дмитро Золотий ходив поперед ворота з куснем грубої розвори та казав до громади людей на вулиці:

– Ні один най не вагаєси поступити отут, бо зараз від цеї розвори усне, – це вам кажу!

– Кого б’ють?

– Богачів.

– А хто б’є?

– Весілє.

– А Федька вже вбили?

– Він вже на тамтім боці.

– То єго смерть, а чий кременал?

Дзвін на селі почав голосити тривогу.

– Зараз громада збіжитьси та й не дасть.

– Дасть, дасть, буде отут чипіти так, як ви, – відповів Золотий.

Коло хорімних дверей чинилася нова баталія. Михайло Печенюк заперся ногами і руками в одвірки, і ані Петрик Синиця, ані два Золоті, Іван та Каленик, не могли його витягнути надвір.

– Ви голодники голодні, та я дужий, та я щодня мнєсо їм, а ви бевку незабілену!

– Меш тепер сиру землю гризти.

З сіней бухав плач жінок, як червона луна.

– Не кажи їм так, Міхайле, не кажи, не кажи, але проси їх дуже, – казала жінка.

– Говори, дурна бабо, тут нема просьби, тут смерть.

Та як вони так правдалися, а Петрик Синиця ймив у зуби Михайлів палець і витягнув в одній хвилі надвір.

– Ого, вже Міхайлові амінь!

– Міхайлихо, сідайте на голову, голова грунт…

– Ти радиш, ех, як ті порадю оцим буком.

– Кров з него садить, як з пацюка, а така червона, здорова кров…

– Мой, аді, хреститьси, б’ють, не дають оченаш віговорити.

– Вже по нім, Міхайлиха дає свічку, але незасвічену.

– Та що, що дужий, – вже глина – та й конець!

– А жінка ніц не плаче, змогласи дуже. З хором вибігла купа жінок, і Касіян поміж ними. Золоті і Синиця кинулися за ними.

– Та не віховаєшси, богачю, у підтичках жіночих!

Жінки громадно облягли Касіяна.

– Не дайте мене, не дайте!

– Касіянко боїтьси, а єго найліпше треба обріхтувати! Він межи богачами найгірше в’їдний.

– Боїтьси, не то що Міхайло, цеє не боявси.

– Аді, жінки біда, аді, як плюють на Золотих.

– Ймили Петрика та й всі лягли на него.

– Не дадуть-таки…

– А ви чого відти мішаєтиси? Ви вмієте жінок добре бити та й жидів за пейси торгати, а як прийде направду, то стоїте подалеки та й скавулите, як щенюки.

Це вповіла публиці одна з тих жінок, що Касіяна боронила.

– А ви, віте, чому не йдете порєдок робити, аді, баби роб’є за вас порєдок?

– Які ви мудрі: йди, віте, та й здихай, що лайдаки межи собов змовилиси бити богачів.

Зробилася цілком днина. Хати на білім снігу стояли як громади чорних великих птахів. Ліс найспокійніше шептав. Дзвін іще голосив тривогу.

З громади жінок вийшла Іваниха Золота, ймила окервавленого чоловіка за рукав та й так казала:

– Чоловіче, та подивиси на людей, та на село, та на ліс, та спамнєтайси! Та що-с наробив, та люде не худоба?

За нею вийшла і Каленикова жінка.

– Ти йди, небоже, до кременалу відразу, до хати не приходи, бо я з дітьми геть піду. Не приходи-таки.

Музики перестали грати, а Ковалюк стояв із орчиком і не знав, що з ним робити. Сонце виказало півзолотого ока.

Три Золоті покидали буки та сапи і пішли в ліс. Ковалюк зачав плакати, а Петрик Синиця подався до хати, та на порозі впав і почав піну з рота точити. Товпа рушилася і почала здоймати побитих.

II

В хаті Онуфрія Мельника мало судити село убійників. Всі богачі не мали права приходити на суд – судили самі бідні. Онуфрій уложив суд, і прокуратора, і оборонця. Сам сидів за столом та й так казав:

– Село строєне, люде одні одних боєси, в церкві щонеділі лиш мова за бідних. По селі увихаютьси шандарі, дзвінки дзвоне, що комісії привозе. Розкидають гроби, ріжуть, поре, а нам, бідним, нема нівідки ані ради, ані доброго слова. То ми самі судім їх, а як учуємо, що вони завинили, то будемо їх карати.

Так говорив Онуфрій до всіх бідних. Вони зібралися майже всі з села. Заступили хату, піч, постіль, сіни і подвір’я.

– А якби віт приходив та хотів розгонити, то ви не пустіть, а якби пхавси, то дайте кілька полишників, най тікає. А тепер розкажіть нам, пані прокуратор, акт оскаржений.

З лави піднісся Яків Дідик та й зачав:

– Іван Зуб бідний чоловік, бо, знаєте, робив свої доньці весілє. Знаєте, яке бідного, усе він рад, як до него прийде богач, бо як прийде богач, то образи ясніщі стають, бо е кому під ними сідати. То зійшлиси самі бідні, але упросив собі Зуб ще трьох богачів: Федька Мелникового, Міхайла Печенюка та Касіяна Кропивку. «А дай боже здоров’є, а жийте здорові, а дєкую вам, що-сте уступили до хати, мені весілє буде веселіще». Каже так Зуб та припадає, а бідні сараки, що постулювалиси в пороги, та й слухають. «А проши, а будьте ласкаві, і доцєгніть-ко, а покушійте». А все до богачів. А богачі, мо-спане, все п’ють, а все бідних далі д’постелі вісувають. А Зуб забув за гості, лиш коло богачів ходить. Це перший пунт. Але Петрик Синиця каже:

– Ти, Зубе, ти, старий, відай, забув, що в тебе є ще другі гості, не лиш ці три.

А Зуб вже горівчиний був та й каже:

– Синичко, ти мені не давай рєд у мої хаті. Як я хочу, так буде.

– Ой не буде так, я прішов на весілє, як другий, я приніс такі дари, як другий, то я маю мати таку честь, як другий.

Каже Синиця оце, а бідні понащірювали вуха, та таке їм це слово миле, як мід солодкий. Та й на цім тим часом стало. Зачєли відавати обід. Перед богачами все солонина та мнесо, а начінки лиш трошки, а перед бідними – все лиш начінка, а мнєса крішка. Фукають бідні, їдє або не їд-з. А богачі аж лікті собі позамащували.

Але взєв Іван Золотий з-перед богачів склянку з горівков та й каже:

– Пиймо, братя, хоть гор’івки, як їсти не дають.

– Мой, Золотий, а перед тобов же що стоїть, не дар божий? – каже Зуб.

– Але чьо перед богачами кілько дару божого, а перед нами лиш крішка?

А богачі лиш червоніють, лиш позирають, але мовчать.

Відійшла вечеря, зачали музики грати. Гуляють. Але взєв Печенюк Касіяниху в данець. Та все данцує та розтручує. Не вітерпів уже Петрик та й лус в лице Міхайла, а Міхайло ні дві, ні три – та й Петрика.

– Гов! Перестаньте грати, – кричить Зуб.

А Касіянко каже Зубові:

– Знаєте що, Зубе, нате вам п’ятдесят левів гезди, платю вам все весілє, але ви геть віметіть це смітє з хати. Це другий пунт.

Прийшло до такого, що аж мусило чієсь житє йти на смерть. Ех, господи, як Каленик Золотий не хомне Касіяна у писок, аж повна миска нацюркотіла. А Міхайло Каленика як уфатив за шкіру на потилиці та й вірвав у пушках, лиш лишилоси голе мнєсо.

– Мой, богачі, або зараз віци забирайтиси, або буде з вас саме фалатє!

Коби ж були послухали. Та й зачєласи баталія. Всі, що май боязливі, повтікали, лиш лишилиси три богачі, та п’ять бідних, та жінки. Жінки лишилиси всі, бо вони знають, що їх ніхто не б’є у бійці. То вперед вівели Федика Мельника. Вівів єго Ковалюк, і Петрик, і Іван. І Ковалюк лиш раз свиснув по голові орчиком – та й череп хрус на місці, а Федько уснув на місці, як куря.

А Печенюка Міхайла вже не так було легко. Хлоп дужий, як медвідь, бо знаєте, а не боїзливий. З ним валувалиси зо три годині по хаті: їх штири, а він один. Правда, помагали і жінки, але що баби годні. Звалили го в хаті – розкидав з себе штири хлопи, як галушки, звалили в хоромах – знов не давси. Приволікли до дверей, та й ймивси одвірків. Але Петрик Синиця уфатив єго палець у зуби та й віпровадив, а як віпровадили, та й убили колами. Убив Петрик, та й Каленик, та й Іван. Хотіли ще Касіяна вбити, але одно, що дуже просив жінок, та вони тримали єго під сорочками, а друге, що зробивси день, та й люди спамнєталися.

То вбили: Іван Каленик, та Дмитро Золотий, та Петрик Синиця, та Никифір Ковалюк.

– Оце прокуратор сказав оскаржене, а тепер будемо слухати винуватців, – сказав Онуфрій.

– Іван Золотий.

– Гір.

– Ти винен, що-с убив Міхайла та й Федька Мельника?

– Ні, не винен.

– А хто ж винен?

– Та ми не винні, але богачі.

– Як богачі?

– А так винні, що нас хотіли вітати з весіля.

– Хотіли, але ви не далиси, а їх вигнали-сте на той світ.

– Або що мене маєте питати?

– Іванку, руй, гадино, не підтикай під ніс, бо зараз дістанеш. Кажи, чим убив-єс?

Тут Онуфрієві почала помагати публіка.

– Ти, Золотий, кажи все по правді, бо зараз дістанеш буки, – казали з сіней ґазди.

– Я, бігме, лиш раз ударив!

– Чим?

– Сапом.

– По чім?

– По плечах.

– Ну, а Каленик?

– Я не знаю.

– Як не знаєш, то сідай.

– Каленик Золотий!

– Я сам.

– Ти вбив Міхайла?

– Єго вбило єго богацтво.

– Лиш не змудра, Каленику.

– Яке змудра, п’єний-єм був, весілє було, музики грали, а богачі хотіли нас вігнати, то ми хотіли набити.

– Добре набили, але хто вбив?

– Я не тямлю.

– Памнєть коротка якась.

– Чим бив-ес?

– Чим мав.

Онуфрій нічого вже не казав, лиш махнув рукою на парубків. Ці ймили Каленика в руки.

– Дайте му п’єтнаціть буків, та й буде говорити.

І пішли дальші зізнання. Публіка хотіла конче карати, та Онуфрій не позволяв і випитував дальших оскаржених. Та серед того, як оскаржені не хотіли зізнавати перед Онуфрієм, всі, що стояли в сінях, почали кричати: «Вони вбили, най же відпокутують».

І витягали одного за другим і подавали в дальші руки. А ті руки, богато їх, хапали їх, мстилися і ревли по селі, а за собою лишали страшний зойк жінок і конаючі хвилі помсти.