Текст книги "Вибрані новели"

МАЙ

Данило чекав коло білої брами, дивився в панський город, як злодій, і не важився зайти.

– Ніби я знаю, ци суда можна йти, а як вібіжить та дасть у писок, а я відки знаю, що не дасть?

То були біленькі, рівненькі стежки по панськім городі, і він за них боявся бійки, бо лише ними він міг до двора дістатися. Поки що чекав коло брами.

Всі мужики, богато їх міліонів, уміють чекати довго і терпеливо. Як пан є в канцелярії, то вони чекають стоячи. Аби їх було не знати як богато, то не дадуть зі себе найменшого значка життя. Стоять тихонько, лиця їх поволеньки бовваніють, а вираз з лиця зсувається десь на плечі, під сорочку. В стоячім сні вони півпритомні і безмежно байдужі, а урядник посеред них подобає на чорну мушку, що в густий мід залізла. Крайньому тому, найближчому до урядницького стола, найгірше, бо він не може запасти в цілковитий сон. Він щохвилі розтягає очі аж під чупер і оглядається неспокійно. За ним пролуплюють очі і оглядаються сусіди, і неспокій крайнього бушує аж до останнього, до того, що сперся до печі. Той крайній, як вітер на ниві, все неспокоїть, усі колоски від дороги аж до суголовків. Як пана нема в канцелярії, то вони сідають. Добро для них півгодинки спочивати, добро, як хоч одна рука або одна нога відпочине. Злізаються накупу і присідають собі всякі частини тіла. Одні капелюхи тримають осторожно, аби не зімнялися. Як уже добре стиснуться, то починають до себе шепотом говорити:

– Якби так трохи покурив люльки?

– Лишіть геть.

– А тютюн маєте купований?

– В мене на городі росте.

– Не говоріть, бо ще хто почує та…

Тоді всі запихають руки в пазухи і засувають свої скрутки спереду пазухи аж за плечі, бо ану ж яка нужда пошукає! Шепти стихають, лиця деревіють, слина випливає з губів, а голови падають удолину. А як трапиться між ними який нетерплячий, то він так, як той крайній, не дасть всім спокійно на підлозі посидіти. Бо або рука йому затерпне, або якась біда його в сам хребет так ушпилить, що він не видержить і порушиться. За ним заворушаться сусіди, і гармонія взаємного натиску пропадає. Починається уклад ніг і рук наново, і знов якась біда його руйнує.

– Такі люди нетерплячі, що господи! – скаже якийсь витривалий і зараз-таки замкне очі.

Отак вони всі чекають, та так чекав і Данило коло брами, хоч був сам-один. На нього спадала сонність і байдужість, і думки його мішалися одна поза другу. Як він ішов до пана, то мав дуже ясний план. Побачивши його, він мав скинути капелюх з голови і йти проти нього так, як бузьок по млаці ходить, – обережно, поволеньки, аби панського камінчика не вразити. Як наблизиться вже дуже, то має витріщити очі на пана і дивитися так, аби пан собі погадав: «Це якийсь дуже бідний!» Потім приступить до руки, поцілує її з обох боків, дотулиться чолом долоні і трохи подасться назад. Спустить плечі вдолину, шпурне капелюх поза себе на землю, обітре рукавом губи і стане говорити:

– Я прийшов до пана наймитиси. Переднівок дуже прикрий, дітий маю четверо, а на то лишень латка города. Наймитиси мусю, а роботу кожду знаю, бо я заробний чоловік. Та просю божої ласки та й панцької, аби-м си погодили та аби пан дали мені корець орнарії таки зараз, аби дати жінці межи діти, а до служби я можу зараз ставати. Перше слово пана буде:

– Ти, відай, злодій?

– Я, пане, ще чужого стебла не порунтав.

– Чого брешеш, лайдаку, а то ж подумана річ, аби мужик не крав?! Хіба ти не мужик?

– Я цалком простий мужик, але я чужого не люблю кивати.

– То-с, певне, пияк?

– Я з горівков собі не заходжу, бо нема відки.

– Гавкаєш, як пес, та ти би вмер без горівки!

– Без горівки не вмер би, а без хліба та й можна! – Ти змудра мені відповідаєш, бо ти був у кременалі, та там тебе розуму навчили.

– А най мене бог боронить! Я половину віка свого збув, а ще моя нога в арешті не була.

– А нащо ж ти стілько дітей натеребив?

– То бог, пане, дає діти.

– То піп тебе такого навчив?

– Я з попом собі не заходжу, бо то гроші коштує, я й до церкви не ходжу, бо не маю в чім.

– То ти радикал та й не даєш попові з себе шкіру здирати?

– Я аби хотів що попові дати, то не дам, бо не маю, а він аби хотів здерти, то не зідре, бо не має що здерти. Ми таки не сходимоси…

Він знав наперед, що пан мусить чоловіка з болотом змішати, що мусить посміятися, аж потім прийме його на службу. Йшов певний себе, аж коло брами приперся. То був двір на другім селі, і він не знав, куди заходити до нього. А двір до того стояв на полі, і не було кого спитатися. І Данило чекав. Його ясний план затемнювався, він чухався в потилицю і несміливо заглядав у город.

– Вони тими стежками ходе тобі на спацєрок, бо, аді, як усипали піском.

Його очі блукали довго, аж спинилися на павуні, що блискотів перед двором.

– З оцего фоста мав би якись грейцір, аби так забіг та обома руками замотавси в него… Не знати, ци мнєсо єго добре їсти?

Він оглянувся по хатах.

– Цес має того поля доста та й робить коло хліба добре. Ба, де він тото все подіває?

Його думки розліталися на всі боки.

– Весна така красна, така красна, що раз! Чимдалі він нічого не спостерігав. Сидів як стовп і чув, що буде спати. Аби не датися, він роздирав очі, потирав рукою лице і виглядав на нещасливого борця, що от-от здасться на ласку і неласку ворога. За часок звалився одним боком до берега і, видко, хотів так урядитися, аби ніби спати, а ніби чекати. Потім потягнувся цілий і замкнув очі. Не проспався ще одної цілої мінути, як щось йому шепнуло:

– Спи, спи під панцьков брамов, та фірман так упереже батогом, що кров сикне!

Він зірвався, перестрашився, оглянувся довкола себе і станув, як підстрілений. Стояв секунду, махнув рукою

І пішов від брами на лан. Заліз у траву і розложився до доброго сну. Привиджався йому пан, і його руки, і білі стежки. Пан йому десь казав, аби поклав капелюх на голову, але він не хотів.

– Я, проши пана, бідний чоловік, я не можу покласти капелюха на голову, бо я бідний, такий бідний чоловік… Солодкий сон нагонив ті привиди, і він спав спокійно. Сонце реготалося над ним, посилало до нього своє проміння, пестило його, як мама рідна. Квіти цілували його по чорнім нечесанім волоссю, пільні коники його перескакували. А він спав спокійно, а чорні ноги і чорні руки виглядали як прироблені до його цеглястого тіла.

МАЙСТЕР

То як часом майстер напився в саму міру: ні замало, ні забагато, то розказував одну подію зі свого життя. Всі, що були у коршмі, слухали його з увагою, навіть і жид слухав.

– Та я вам, мой-ня, не буду ні цеї, ні тої городити. Був-єм майстер, був-єм ґазда – ціле село прикаже. Тепер я лайдак, най і це село прикаже… марного слова не скажу. Не скажу, бо що правда, то не гріх. Але як то воно на мене впало? За оце ви питайте. Прийду до ґазди, обдивлюси по матріяні, по пляцові, приб’ю торг, могорич віп’ємо – та й до роботи! Плюну у жмені, сокиру в руки, та й дивиси, а будинок, як дзигарок, віріс на подвір’ю. З котрого хоч боку заходи – дзигарок.

Віду в неділю з церкви, йду додому та й нютую собі в голові, що най лиш пожию з десіть років, та й село геть перебудую. Так перебудую, що не жєль буде у него зайти…

Дома пообідаю та й йду в поле на жито подивитиси. На биті горі обернуси, глипну на село, а мої, моспане, будинки, як та птаха легка, що ледве землі доторкаеси. Як стану, як глипну, то так мені весело, як мамі, що дивитьси на свої діти. А так мені легко, що сто миль перелетів бих…

А так мені бог годив, що що загадаю, та й маю. Я собі нивку купив одну, ба й другу, я собі коровку, овечки. Годило, у руки йшло, як з води йшло.

А мама, бувало, припадають коло мене та приповідають: «Ой, синку, тото ті бог файний талан дав у руки, нема такої днини і години, аби-м богові світому не дєкувала за тебе». Кажуть: «Старий, старий, а встань-ко та подивиси на нашого Івана, який він ґазда?» А жінка слухає того та, як скрипочка, увихаєси по хаті…

На цьому місці Іван випростовувався, лице його пашіло великою радістю. Ті, що його слухали, дивилися на нього якось смутно, але мовчали. Іван їх завойовував своєю бесідою. Робив із коршми церкву.

– Але потім, братя, пішло все коміть головою! Якби взєв на долоню пір’є та й подув, то так пішло все. Не лишилоси нічо навкруг пальця обвити…

Прийшов одної неділі чоловік з Луговиськ та й каже: так і так, ксьондз наш закликає вас до себе. Зібрав я си та й іду. То не далека україна, та й приходжу до лугівського ксьондза.

А щось мені вже дорогов на душі потенькувало. Приходжу, поцулував ксьондза в руку, а він мені каже, що так і так, у нашім селі треба нову церкву класти. «Ми, – каже, – не погодилися з тим гуцулом, що кладе церкви, а чули-м, що ти добрий майстер, та й порадили-м си, аби ти нам клав церкву».

Як я, знаєте, це вчув, та й на мене піт збив, як коли на слабу худобину. Аді, сегодні ще не помнєтаю, що я на то сказав ксьондзові, як я із хати вішов? Щось ні обмарило…

Вертаюси додому, а мені то чорно, то жовто перед очима, вітер ні із ніг згонить. А в голові – як коли би цигани клевцами гатили. Але гадка гадку рівно пошибає. Десь я собі думаю: мой, таже це не стодола, таже тут, брє, тисічі дають на свої руки, таже церкву люди виде ізо всіх селів. Такий я страх дістав, що най бог боронить! Отак як би ні хто сокиров зарубав у голову…

Приходжу я додому, та й ані жінка, ані діти мені не милі. Нічо я нікому не кажу – мну в собі.

Ліг я спати. Спю як камінь, спю – не вісипліюси. А мені снитьси, що я десь у вишневім саду лежу та на сопівку граю. Вишні зацвіли, аж молоко капає, а я лежу та на сопівку граю. Але десь коло того саду вчиниласи церква, я її десь вже поклав, а вона коло саду вчиниласи. Як нараз десь не загримить, як коли би гора завалиласи! А то церкова розлетіласи на порох. Тот дзвінок, що на самі горі стоїть, десь так дзвонить, але так жєлісливо, що аж! Сам дзвонить. Десь я хочу підвестиси, а то мене церква геть привалила. Десь вода велика вчиниласи, десь по воді ворін, ворін таких пливае, що вода черніська. А дзвінок на горі форт дзвонить, і церкви нема, а дзвінок на горі все дзвонить…

Десь я кричу ратунку, та й мене збудили та трохи спамнєтали.

Дальше нічо не тєм’ю. Доста того, що-м вілежєв три місіці, та й потім нічо з мене не зробилоси…

Гуцул поклав-таки церкву в Луговиськах, а мене світа збавив, збавив навіки…

Далі майстер не розповідав своєї історії, бо всі знали, що потім сталося.

Врешті і не міг розповідати, бо, дійшовши до цього місця в оповіданні, клав наперед себе пляшку горівки і пив понад міру. Зате ті, що дотепер слухали його і мовчки сиділи, розбалакувалися і жалували майстра.

– То, видите, чоловік ба сеї, ба тої собі загадує, а то все божа міць. У бога нема, що цес файний, а цес старий, а цес бідний, у бога всі однакі; що має бог дати, то дасть і найбіднішому і найбогатшому…

– Та вже воно правда, що зід божої моці ніхто не сховаєси, але-бо десь такі люди є, що чоловіка збавлєють. Аді, гуцул поробив му якусь біду, ци підсипав, ци розум зав’єзав, та й що з чоловіка зробилоси? Ніц, болото зробилоси. Та оце є, що чоловік чоловіка так зупсує…

– Та то гуцулська віра, бодай го шлях трафив! Аді, генди паршєк лиш звис на нашу працу, але він ліпший від гуцула. Бо зін озме гроші, маєток зарабує, але розуму не відбере. А гуцул поробить таке, що чоловік в світі си забуває. Гуцула гони від хати, як пса!..

– Правду кажете, ой, бігме, правду. Таже Іван потім вдурів. Загнав жінку в гріб, діти повідгонив від хати, пустив де що є. Має хатчину, але таку страшну та облупану, що лєчно до неї у віти. Аді, не за довгий час піде відци додому, та й віб’є вікна, та й лєже на піч та ме співати. Та ніби він тепер має добрий розум? Таже розумний не бив би вікна у свої хаті та не купував би їх щомісяця два рази. То лиш так здаєси, що він добре говорить, але ему в голові рівно хіба…

– Пустив го, невіра, марне. Так го зсукав, що до смерті ніхто го не розсуче. Зломив му волю, єго ні робота не береси, ні нічо, а що заробить трошки, то й все посідає в коршмі…

– Най пан біг хоронить кожного доброго чоловіка…

МАМИН СИНОК

В суботу рано вибігла Михайлиха за поріг хати і заговорила до себе дзвінким голосом:

– Ба, не знав, де бахур подівси? Десь воно ландає, десь воно нишпорить по дворі, як курка. Ану, ци би ти єго вдержєла у хаті? Зчесала бих бахура, та й нема.

За хвилю пішла до стодоли подивитися, чи коло Михайла нема бахура…

– Ото, в тебе також розум?? Не наженеш хлопця до хати, але коло себе тримаєш на студені. Ходи, Андрійку, до хати, та дам яблуко таке червоне, що аж!

– Не йди, дурний, бо мама бреше, мама хоче чєсати, та й гулить тебе, – сказав і зареготався Михайло.

– Цес чоловік, бігме, вістарів розум! Таже дитина отут замерзне коло тебе. Не слухай, Андрійку, дєді, бо дєдя дурний, але ходи до хати, а я тебе зчешу та й дам булку та й яблуко. Ая!

– Коли ви не дасте.

– Ходи, ходи, бігме, дам.

Та й взяла за руку, та й повела до хати.

– Я тебе файно вімию, вічєшу, а завтра підеш зо мнов до церкови. Мама таку файну сорочечку і поясок дасть. Всі будуть дивитиси та й муть казати: аді, який Андрійко красний!

– А яблуко дасте, ма?

– Дам, дам, богато.

– А булку?

– Та й булку…

– А до церкви озмете?

– Озму, озму…

– То чешіть.

І мама взяла мити голову Андрійкові. Цятки води спадали поза ковнір, і Андрійко ледви витримував, аби не плакати.

– Тихонько, тихонько, мама так файно вімиє, вімиє! Личко буде як папірчєк, а волосе таке, як лен. Над усі хлопці будеш найкращий!

– Коли-бо кусає…

– Мама геть вічєше, нічо не буде кусати. Так легонько буде, що ей, де!

– А як вічєшете та й дасте булку та й яблуко, то пустите надвір?

– А що ж, уберу тебе, та й підеш геть далеко, геть, геть…

– Добре, я піду до вуйниного Івана. Мама Андрійка вимила, та й взяла на коліна, та й чесала.

– Ма, а коло дєді є кіт, та й таких миший ловить та й душить.

– Бо миші зерно трубять та шкоду робля…

– Нащо шкоду?

– Аби не було що молотити та й молоти.

– А що ж вони їде?

– Таже зерно…

– Як?

– Е, з тобов не договорив би си… Треба, аби ті дєдя увечір підстриг, бо, аді, яке патлате волосе.

– По-парубоцьки, ма?

– Аякже, таже ти у мене парубок.

– Та й видиш, що вже, а ти не хочеш ніколи давати чєсатиси. Ану-ко подивиси в дзеркало, як, файно?

Андрійко виглядав як скупаний, волосся спадало маленькими білими нивками на чоло і шию. Очі були сині, а губи червоні. Мама дала йому яблуко і булку, він сховав у пазуху.

– Я хочу до вуйни.

– Уперед з’їж яблуко, та потім підеш, бо хлопці відоймуть.

– Я не покажу. Хочу до вуйни.

– То йди про мене.

Вбрала його в чобітки, в свою кожушинку, в татів капелюх та й пустила надвір.

– А дивиси, аби-с упав, а то буду бити…

Сіла в хаті шити.

– Не біси, такий мудрий, як старий. Не мав би си в кого вдати! Вікапаний Міхайло. А зараз упоминаєси заплати за чєсанє.

І мама всміхнулася і шила далі.

– Коби здоров ріс та чемний. Має три роки та й геть очинашу береси. Такий старогрецький, а такий пустєк, що хату догори ногами здоймає. Так не раз допече, що мус бити. Якби не бив, то нічо би з него не було.

Підняла голову, глянула у вікно.

– Це вже вполудне, а Міхайло ще не входить полуднувати. А бахура нема. Десь, певне, чипить на снігу та й ме кашлати…

Вечором сидів Михайло на лаві та й держав на колінах Андрія. Вогонь палахкотів у печі і освітлював хату червоним світлом. Михайлиха сиділа перед печею та варила вечерю.

– Ти зійшов, старигане, на діточий розум, та лиши дитину в супокою, не підкидай ним, як гарбузом. Йди, Андрійку, до мами.

– Коли я не хочу.

– А ти чий – дєдів чи мамин? – питав Михайло.

– Дєдів…

– А кого меш бити?

– Маму.

– А ти, підвіяний, та я тобі яблука та булки даю, а ти мене бити!

– Дєдя тобі купить богато яблук, бо ти дєдів.

– Ой, ци ни пес дєдя тобі купить? Ти би ніколи не видів нічо.

– Ану-ко покажи, як ти меш їхати у воську на коні?

Хлопець сів на поривач і брикав по хаті.

– Доста, доста, Андрійку, на тобі солімку та пінку з молока збирай.

Андрій опинився коло печі і збирав пінку.

– Мо, Андрі, а ти що купиш мамі?

– Червоні чоботи.

– А дєдиві?

– Дєдиві нічо не хочу.

– Файний синок мамин.

Михайло взяв його знов на коліна.

– Ти як називаєшси?

– Андрій Косминка.

– А хто ти є?

– Луский радикал.

– Добре. А куди ти поїдеш?

– До Канади.

– На чим поїдеш?

– На такі шіфі, як хата, великі, таким морем широким, широким, геть, геть…

– А дєдю озмеш з собов?

– Озму дєдю, та й маму, та й Івана вуйниного, та й геть поїдемо…

– Йди, йди, не зіціруй хлопця та не бери на акзамент, бо ще всне без вечері.

– Але поміркуй, який бахур мудрий, геть все знає!

МАРІЯ

Марія сиділа на приспі й шептала:

– Бодай дівки ніколи на світ не родилиси; як суки, валяютьси; одні закопані в землю, а другі по шинках з козаками. І нащо воно родитьси на світ божий? І дурне, і пусте, ще і з вінком на голові.

Вона саме закопала свої дві доньці в потайничок у льоху, як у селі зчинили крик, що йдуть уже свіжі козаки.

Чого тоті козаки хочуть, чого шукають? Її стодоли пусті, комора без дверей, порожня, хата – гола, а замки від скринь ржавіють попід ноги. Не хотіла на них у хаті ждати. Облупана, обдерта тота її хата.

Сиділа на приспі і нагадувала все минуле. Сперла голову до стіни, сиве волосся вилискувало до сонця, як чепець із блискучого плуга; чорні очі відсували чоло вгору. Воно морщилося, тікало під залізний чепець від тих великих, нещасних очей, які шукали на дні душі скарбів її цілого життя.

Далеко під горами ревіли гармати, палали села, а чорний дим розтягався змієм по синьому небі і шукав щілин у блакиті, щоби десь там обмитися від крові і спузи[32]32
  Спуза – попіл.


[Закрыть]. За її плечима дрижали вікна за кожним гарматним громом. А може, там і її сини, може, вже закуталися в білий рантух снігу, і кров біжить із них і малює червоні квіти.

Вона їх родила міцних і здорових, як ковбки[33]33
  Ковбок – обрубок дерева.


[Закрыть]; чим була грубіла, тим більше робила, по кожній дитині була все краща й веселіша; а молока – то мала такого, що могла дітей не плекати, а купати. І чоловіка мала дужого й милого, і маєток.

То як, бувало, жнуть на ниві цілу ніч, як дзвонять до сну дітям серпами, що позаду них понакривані спали, то чого їй тоді було треба або чого боялася? Хіба, щоб звізда не впала дітям на голову; але вона була жвава така, що і звізду ймила би на кінчик серпа. А як нажали копу, то спочивали. Молодий чоловік цілував її, а вона сміхом зганяла з нічлігу птахи. Аж як їх тіні досягали кінця ниви, а місяць заходив, то лягали коло дітей, а рано сонце будило їх разом з дітьми. Вона їх провадила до кернички і сполікувала росу з голов, а найстарший двигав для батька воду в збанятку. Чоловік лишався в полі, а вона йшла з ними додому: одно на руках, а двоє коло запаски. А по дорозі гралася ними, як дівка биндами. Любувала й голубила їх. Хіба ж часу жалує? Моцна й здорова, все скоро зробить. Діти росли всі, ні одно не слабувало. Пішли до школи. Ходила за ними по всіх містах, носила на плечах колачі й білі сорочки, ноги ніколи не боліли її. А як у Львові заперли їх до арешту за бунт, то сіла на колію, а та колія так бігла й летіла до синів, мовби там у машині, напереді, горіло її серце. Між тими панями-мамами почула себе в перший раз у житті рівною зі всіми панами й тішилася, що сини поставили її в однім ряді з ними. А на вакації з’їздилися товариші її синів з усіх усюдів, хата начеб ширшала, двором ставала. Співали, розмовляли, читали книжки, ласкаві до простого народу, і нарід до них прилип, коло них цвів: збирався їх розумом добувати мужицьке право, що пани з давен-давна закопали в палатах. Ішли лавою з хоругвами над собою, і пани їм проступалися.

А як настала війна, то оба старші зараз зачали збиратися, а й найменший не хотів лишитися. Лагодила їх цілу ніч у дорогу, затикала кулаками рот, аби їх не побудити. А як почало світати, на зорях, як побачила їх, що сплять супокійне, то й сама заспокоїлася. Сіла біля них у головах, гляділа на них тихенько від зорі до сходу сонця і – в той час посивіла.

Вранці чоловік, як побачив, то сказав:

– Твоя голова їх вівчила, нехай же тепер і сивіє.

Відтак проводила їх до міста. Що крок ступила, то все надіялася, що котрийсь зі старших обернеться до неї і скаже:

– Мамо, лишаємо тобі найменшого на поміч і потіху.

Але ні один не звернувся, ні один не сказав того слова. Сиві стерні передавали в її душу свій шепіт, шелестіли до вуха. «Таж вони зреклися тебе; паничі забули мужичку». Гірка крапелька просякла з її серця і втроїла її відразу.

В місті зійшлося їх сила, паничі і прості хлопці.

Хоругви й прапори шелестіли над ними і гримів спів про Україну.

Попід мурами мами держали серця в долонях і дули на них, аби не боліли. Як заходило сонце, то прийшли до неї всі три, прийшли попрощатися.

Відвела їх трохи набік, від людей.

Виймила з рукава ніж і сказала: найменший, Дмитро, най лишиться, а ні, то закопає зараз у себе ніж. Сказала це і зараз зрозуміла, що перетяла тим ножем світ надвоє: на одній половині лишилася сама, а на другій – сини тікають геть від неї… І впала.

Пробудилася, аж як земля дудніла під довгими рядами, що співали січову пісню.

Дмитро був біля неї.

– Біжім, синку, за ними, аби-м їх здогонила, най мені, дурній мужичці, простять. Я не знала добре, я не винна, що моя голова здуріла, як тота Україна забирає мені діти…

Бігла, кричала: Іване, Андрію! Всі бігли за тими довгими, рівними рядами синів, падали на коліна й голосили.

Марія прочуняла з півсну-споминів, заломила руки та й кричала:

– Діти мої, сини мої, де ваші кістки білі? Я піду позбираю їх і принесу на плечах додому!

Чула що лишилася сама на світі, глянула на небо й зрозуміла, що під тою покришкою сидить сама і що ніколи вже не вернуться до неї її сини, бо цілий світ здурів: люди і худоба.

Тікало все, що жило. Ще недавно нікому доріг не ставало. Діти несли за ними добуток, одні одних стручували в провали, ночами ревіли корови, блеяли вівці, коні розбивали людей і самих себе.

За цими здурілими людьми горів світ, немов на те, щоби їм до пекла дорогу показувати. Всі скакали в ріку, що несла на собі багряну заграву і подобала на мстивий меч, який простягся здовж землі. Дороги дудніли й скрипіли, їх мова була страшна і той зойк, що родився зі скаженої лютості, як жерло себе залізо і камінь. Здавалося, що земля скаржиться на ті свої рани.

А як стрінулися над рікою, то гармати виважували землю з її предвічної постелі.

Хати підлітали вгору, як горючі пивки[34]34
  Пивка – м’яч.


[Закрыть], люди, закопані в землю, скам’яніли й не могли підвести руки, щоби перехрестити діти, червона ріка збивала шум з крові, і він, як вінок, кружляв коло голов трупів, які тихенько сунули за водою.

По битві копали гроби, витягали мерців з води. Поле за кілька днів зродило богато, богато хрестів. І поміж ті хрести попровадили солдати її найменшого сина за те, що царя називав катом. Казали, що ведуть його на Сибір. Далеко би йти, кров буде течи з хлоп’ячих ніг, сліди червоні… А й старий повіз офіцирів попри ті хрестики і пропав досі.

– Ой небоженєта, лишили ж ви мене саму стерегти з совами ваших пустих хоромів.

Як у Марії в голові спомини з жалем, з розпукою ткали плахту, щоби закрити перед її очима ту прірву в житті, то у ворота на подвір’я заїхали козаки.

Була люта, що ніколи не дозволяли їй лишитися в спокою, і казала до них голосно:

– А, вже йдете, рабівники!

– Нічого, матусю, рабувати не будемо у вас, хочемо нагрітися в хаті, пустіть. Душа замерзла в тілі.

Відповіла:

– То йдіть грійтеси в студені хаті.

– А ви?

– А мене можете отут бити нагайками, а на коханку, як видите, я вже стара.

Один із козаків – молоденький ще був – приступив і дуже просив, щоби вона та ввійшла враз з ними в хату; самі ж вони не ввійдуть.

– Ми ваші люди, – казав.

– А тому, що ви наші, то рвете тіло нагайками, а другі забирають та вішають людей; мерці гойдаютьси лісами, аж дика звір утікає…

Молоденький козак так довго та гарно просив, що врешті увійшла з ними в хату.

Станула біля порога, а вони позасідали коло стола.

– Продайте нам що-небудь їсти; голодні ми, матусю.

– Що ж вам дам їсти? Там, на полиці, є хліб; а грошей ваших мені не треба, бо одні даєте, а другі заходите і назад відбираєте, та ще й б’єте. Цар ваш такий великий та богатий, та посилає вас без хліба воювати? Станьте на лавку та досягніть з полиці бохоня.

З хлібом стягнув з полиці й образ Шевченка, який був повернений лицем до стіни.

– Хліб бери, а образ віддай мені, то моїх синів. Такі, як ви, здоймали його з-під образів, кинули до землі і казали мені толочити по нім. Я його сховала в пазуху, а вони кроїли тіло пугами, що й не пам’ятаю, коли пішли з хати.

Вихопила Шевченка з рук, поклала в пазуху.

– Можете мене отут і зарізати, а образа не дам.

Той молоденький козак, що так її гарно просив увійти в хату, приступив до неї, поцілував у руку і сказав:

– Матусенько, я ж за свято Шевченка сидів довго в тюрмі. Хіба ж ви не дасте нам образа, щоб ми його привели назад до честі й поставили під образами?

– А хто ж ви е? Що за одні? Відкіля приходите? Жидам позволяете тримати свою віру й письмо, а наше все касуєте. Тепер сніг прикрив дорогу, але коли б не він, то ви би виділи, що всіми дорогами, по всему селі розкинені наші книги з читалень. То, що бідний нарід встарав собі на науку для дітей, все то пішло під кінцькі копита.

– Дайте, дайте нам образ.

Поволі витягнула й подала йому, бо й сама стала цікава, що вони з ним будуть діяти.

А вони поставили два хліби, один верх другого, сперли коло них малюнок, виймили вишивані та гаптовані хустки та довкола прикрашували.

– Лиш дивітьси, козаки, чи мило то буде цему образові, як ви єго вберете у рабоване жидівське плаття.

Та тут же, в тій хвилині, зірвався один з них, сивий уже, скинув із себе одіж козацьку: був без сорочки.

– Оце вам, матусю, наш рабунок, що всі ми без сорочок ходимо, хоч могли б богато придбати. А оці хустини, що ми ними Шевченка вбрали, це ж козацькі китайки, матусю. Наділили нас їми жінки наші, наші мами, сестри наші, щоби було чим голову вкрити в полі, щоби ворон очей не клював.

Марія глянула на них, непевно підступила й сказала:

– Ви, відий, тоті, що мої сини вас любили… українці…

– Ми самі один одного ріжем.

Підлізла Марія на грядки, виймила зі скрині сорочку і подала роздягненому.

– Вбирай, це з мого сина; бог знає, чи верне, чи буде її носити.

Несміло взяв козак сорочку і надягнув.

– Не тратьмо часу, козаки, пошануймо батька, а хліба будемо їсти по дорозі. Ви ж знаєте, як ще нам далеко їхати, – сказав козацький старшина.

Почали співати.

Забриніли вікна, пісня поміж блеск сонця на склі вийшла надвір, побігла в село. Жінки почули і ставали коло воріт, відтак коло вікон, а врешті несміливо входили до сіней і до хати.

– Маріє, що це в тебе? П’яні чи загулюють дівки співанками?

– Ні, це інші, другі…

– Які другі?

– Такі другі, що це наші; мовчи та слухай!

Марія отворила широко очі на козаків, подалася вперед, неначеб хотіла підбігти й не пустити їх спів з хати.

Пісня випростовувала її душу.

Показувала десь на небі ціле її життя. Всі зорі, які від дитини бачила; всю росу, яка падала на її голову, і всі подуви вітру, які коли-небудь гладили її по лиці.

Виймала ота пісня з її душі, як з чорної скрині, все чарівне і ясне і розвертала перед нею – і надивитися вона не могла сама на себе в дивнім світанні.

Десь там на горах сидить орел, пісня розвіває його крила, і подув цих крил гоїть її серце, стирає чорну кров з нього.

Чує, як сини держуться маленькими руками за її рукави, як ростуть з кожним звуком. Чує кожне їх слово, коли-небудь сказане, і кожну розмову за Україну. Всі невиразні і таємні назви випрядуються з волосся звізд і, як пребогате намисто, обіймають її шию.

Блискотять ріки по всій нашій землі і падають з громом у море, а нарід зривається на ноги. Напереді її сини, і вона з ними йде на тую Україну, бо вона, тая Україна, плаче й голосить за своїми дітьми; хоче, щоби були всі вкупі. Те голосіння вплакується в небо; його покров морщиться і роздирається, а пісня стає у бога коло порога і заносить скаргу…

Як перестали співати, то Марія стала непорушне, як на образі намальована. З купи жінок, яких богато зійшлося, одна, вже стара, приступила до стола.

– То ви наші? Богу дякувати, що ви вже раз прийшли, – говорила.

– Ой, ніхто, небожєта, нас не любить. Кілько переходило війська – всі нас не любять. А кілько вони напсували народу! Аби де було: чи в місті, чи на дорозі, чи вже в своїм-таки селі, все чужі і чужі ми, і ніхто нам не дає віри.

– Їй, чого ж ви хочете від них? Це ж не наше войсько. Вони такі, як у книжках писано здавна або мальовано на образах, як вони ще наші були. А тепер вони московські. Де вони годні нам помогти? Отак, потихоньки, аби ніхто не чув, то забалакають.

– Ти молода, читати вмієш, то знаєш ліпше. Я гадала, що то наші.

– Це навіть не кажіть, бо за це може нам бути велика кара.

Старенька жінка скоро залізла в гурт жінок, що гляділи самою тугою і дихали розпукою.

Зате молода Катерина станула край самого стола.

– Оця Марія, що ми в неї, дивітьси, як задеревіла від вашого співу. Вона банує за синами, що два пішли до наших охітників, а найменшого взяли москалі на Сибір! Десь-то він серед таких, як ви, напастував вашого царя, що дуже мучить наш нарід. А вони лиш хап його – та й пропав. Учені були всі, маєток за ними пішов великий. В селі ні одна мама так не банує за синами.

– Небого, Маріє, небого! – шептали жінки.

– То таки саме перед війною було, як ми сипали могилу отсему Шевченкові, що перед вами на столі. Сипали другі села на пам’ятку – та і ми. Клопіт такий був, бо старі не пускали вдень сипати, робота в полі, а ми змовилиси і сипали ночами: одні кіньми, другі тачками, інші лиш рискалями. Таку могилу висипали, як дзвіниця. І Марія з трьома синами помагала… Як ми її досипали, то світало, роса нас припала, і ми посідали довкола, бо ноги боліли. А старший син Маріїн виліз на сам вершечок та й так ладно говорив до нас, що з цеї нашої могили будемо дивитиси на велику могилу на Україні, щоби ми були всі одної мислі.

Дививси так дивно, начеб поправді на зорях бачив Україну. Потім ми повставали і співали такі пісні, як і ви тепер.

Тут наблизилася Катерина козакові майже до вуха і шептала:

– Ваші пісні такі самі, як Маріїних синів. Тому не будіть її, най їй здаєси, що це її сини співають…