Текст книги "Вибрані новели"

ЗАСІДАННЯ

Радні поволі стягалися до канцелярії. Кожний, заки входив до хати, висікався у сінях, обтирав ніс полою від кожуха і далонею ще доправляв. Отак кожний ішов між люди. «Славайсу». – «Навіки слава», – та й сідав на лаві, що стояла довкола хати.

Радних було вже з половина, старші сиділи ближче до стола, а молодші трохи подальше. В куті коло печі стояли сінники один на другім, а коло них – чорна бляшана банька. То був шпиталь. То як раз або два рази до року написав лікар письмо до громади, що того а того дня буде в селі, то війт кликав до себе поліціяна Тому:

– Вже, небоже, мусиш завтра прихарити канцелярію, бо, аді, прийшло письмо, що дохтор приїде. Пошуруєш трохи підлогу, посиплеш піском, розкладеш сінники по підлозі, понакриваєш їх лантухами, поналиваєш тої смердячої води з баньки по кутах – та й очі заткаємо. Є припіс, що шпиталь має бути на холеру, та й мус бути!

Отак поліцай робив раз або два рази до року з канцелярії шпиталь. А як радні потім сходилися на раду, то всі пчихали і казали: «Але-бо паскудно смердить!» Ті, що були у війську, говорили, що, певно, лікар робив «реперацію» і обмертвлював, та від того так вертить у носі. А Павло Дзіньо то вже добре мався. Він усе дрімав на раді. То як радні пчихали від сопуху шпитального, то все казали:

– Павло мнєгкий на голову, та ми лиш пчихаємо, а він таки спить. Треба дохтореві сказати, аби нам не обмертвлював радних, бо рада буде до нічого.

Павло не боронився, лише глядів перестрашеними очима на радних, а лице його ставало ще чорніше, як було. Його поміркували в раді «намість дурного» – та й всі з нього сміялися.

Тепер радні сиділи на лаві та й балакали – поволі, ліниво. Кожний сидів, як йому було ліпше і як навик.

Іван Павлюк, що сидів коло самого стола і був найстарший, схилився на черево, склав руки, як до молитви, всунув їх між коліна та й плював, покручуючи люльку. Долоні, ніс і коліна сусідували з собою. Отак він сидів та вповідав за ярмарок:

– Дайте ми покій з такими ярмарками, як теперішні! Жиди з панами цілий світ займили. Хто продає – жид, а хто купує – пан! А люди десь-не-десь що грубшу яку штуку продають. Телєтко, корозку – то ще, ще, але волів вже мало.

– Та-бо тісно стало! А кождий собі гадає: куплю телетко, прикохаю, десь трохи полови запарю, гарбузів кину, та й, уважиєте, щось приросте на обкидок. Тісні роки настали!

– Правда, що тісні. Десь давно то, бувало, ксьондзи гійкали на нарід, аби не пив, аби не гайнував, а тепер, видите, нарід і не п’є, і не гайнує, а грейціря рівно не видить. Геть нарід приперси, а на Великдень таки рідко котрий солонину має. Так тєжко, вам кажу, як з каміня, за той грейцір!

– Всьо перевекслювалоси. Таже давно і цеї худоби не було видко. Тепер худоба сама періста – тиролська, а давна була сама біла. Я ще не такий дуже давнин ґазда, а по жінці взев-єм такі білі воли, як сніг, а роги мали такі, що в ворота не влізалиси. То, бувало, так бігли, як коні. А як їхав-єм до міста, то-м дзумбелав. Казали, що то була венгерська худоба, як ніби за цу кажуть, що тиролська. Та й тогди була тана худоба, де-де-де-е!

– Тано продавалоси та й тано куповалоси, але ліпше було. Аді, таже то не лиш худоба інакша настала, а свині ж давно такі були? Були, видите, усілякої масті, і шерсть по них довга, і драганисті на ногах, а теперішні самі білі і гладкі. То як станеш на свинцькі торговиці, то так ними усіяно, як білим цвітом. Лиш мазурі помежи них з черевами походжають.

– То є, відай, усякий гатунок. А ніби люди всі однакі? Якось був-єм у Коломиї та й дивлюси – йде якесь таке, як дідько, господи мні прости! Чорне лице геть цалком і руки. Гадаю собі: та цес аби де став уночі на мості, та й би кождому треба воду освітити. Та-бо бігме! Якись жидок казав, що то такі люди є під сонцем.

– Та вже певне, що є усякий гатунок. Мій Василь, як був у Відні при воську, то казав, що видів такі свині, що ані вух, ані рийки, ані ніг не видко, лиш таки толуб.

– Є всього на світі, а біди найбільше… Бесіда станула, бо війт надійшов.

– Та що, май, чувати в місті, віте?

– Коби гроші, то в місті би добре… Виджу, пани лиш зайдуть на ресторацію, та й п’ють, та поїдають що найліпше і гроші мають. Коби хоть на тиждень перекинутиси в пана! – говорив війт.

– Як у якого пана. Бо є такі, що на соломі сплють, а зубами обіскаютьси. Зверхи камазелька, а сорочки нема. Лиш притулить на груди трошки полотенца – та й убравси! А не один такий голоден, що би макух їв, – казав Проць, що давно у дворі служив.

– Та ще був-єм у секретаря із-за тої толоки. Щось він мені там белендів та й каже, що коби, каже, у вашім селі менше люди тих казетів на пошті спроваджували. То, каже, ошуканство. Мужиків, каже, є щось дуже багато. То як лиш дваціта пайка дасть по левові за казету, та й си зробля тисічі тисіченні гроший задурно, запусто. Такий панок, каже, все сам понаписує, тумана пустить, замастить, загладить, а мужики дурні, каже, читають та аж облизуютьси, що панцьке поле на люди перейде.

– А ви, певне, стояли та потакували? – питав молодий радний Петро Антонів.

– Ні, брав-єм си з ним за барки за якогось там латюгу, що туманить людей! Добре ксьондз із Грушевої казав, що нарід даєси на підмову всяким кременальникам, а потім, каже, прийде що до чого, а вони ізнирли, а дурний нарід сидить по арештах. А то ж мало попосочили та покалічили?! Я лиш не люблю, як мені хто під ніс підкидає. Ніби я громаду продав або зрадив? Ніби пхаюси у вібір? Вібирайте, кого хочете, а я стою на боці.

– Ви би си пхали, але ми кличимо: ацю! Ви би ще й дітем ковбаси принесли додому, – говорив Петро Антонів.

– Мовч, – закричав війт, – мовч, бо ті скажу закувати, ти, шмаркачу! Та дивітьси, ґазди, ци я з ним свині пас?

– Ви мені носа не обтирали, а на мою бесіду можете так потакувати, як секретареві.

Сварка починала вже ставати бійкою, і старий Іван вмішався в діло:

– Ти, небоже Петре, не будь угурний, таже знаєш, що молодий мусить старшому змовчети. Один чоловік такий, що не боїтьси нічо, а другий та й боїтьси. Я сам, ґазди, все за громадов стояв-єм і стою, але, бігме, на ваш збір не пішов бих. Якось я з осені був у місті. Надибаз мене злісний та й каже: ходіть на збір та хоть на старість подивитеси, як мужики докупи єднаютьси. Кажу я єму: бігме, бих не пішов! Воно добре, що єднаютьси, бо як то приповідають, що громада великий чоловік, але я не піду. Я, кажу, зріс і посивів, а ще в кременалі години не сидів. А тепер треба мені на старість нечесті? Таже здаєси ми, що би кожда маленька дитина в селі показувала: аді, вуйко Іван та в арешті сиділи! Не піду та й не піду! Мій Никола ходить, але я не піду.

Якось старий Іван цим та не тим та й улагодив сварки. Лиш гнів лишився однако.

– Але ми балакаємо та балакаємо, а ви, віте, не кажете, чого ви нас поскликали? – питався Іван, аби сварка не обернулася.

– Вже я вас не буду скликати, коби-м добув своє, та й плюю на уряд, та най вам шмаркачі вітують.

– Але, але, ви гадаєте, що віта не найдемо, ми би а села на цілу околицю вітів настарчили, – не дарував Петро.

– Та щось старший брат має на раді казати, – говорив війт.

Старший брат церковний, Василь, почав говорити:

– От не знаю, ци то в четвер, ци в п’єтницу та прибіг до мене писарчин парубок. «Ой, – каже, – вуйку, я видів, як стара Романиха з-під церкови дошку несла». Пішов я на другий день під церкову, та й якурат нема одної дошки. То ще з тих, що від дзвіниці лишилиси. Воно правда, що то вже здрихлавіли ті дошки, але як то з-під церкови рунтати? Та й, видите, така стара жінка та й киває того, що не до неї. Пішов я до ксьондза та уповідаю, а ксьондз кажуть, що маєси на раду дати знати, бо, кажуть, як то церкову обкрадати? Я би, до пса, вже нічо не казав, якби воно моє, але церковне, та треба його боронити, – оскаржував Василь.

Всі радні мовчали, бо хто то надіявся би, що стара Романиха та злодійка. Ніколи по селі не було за неї чутки, аби вона крала.

За хвилину ввійшла Романиха. Стара, обдерта, з синім лицем. Станула коло дверей та й почала борзо крізь плач говорити:

– Я, газдики, вкрала ту дошку, таки-м украла, абисте знали, як мене мій син на старість обсербує! Та я в хаті не маю віхтика солімки, аби хоть покурити! Я сиджу на печі та й замерзаю. Цілому селові шию та прєду, та й пальці ми деревіють. Очі ми вже скаправіли. Та ще кілько я зашию, аби душу погодувати, – нема грейціря на топливце. Та я свому синові всю свою крішку дала, лиш собі один кут лишила, а він навіть до мене раз на місіць не подивитьси. Аби увійшов та: бісе ци чорте, що ти дієш? Ні та й ні!

– Але з-під церкови красти? Таже ваші гони, жінко, вже не довгі, та пам’єтайте і на тот бік, аби-сте що принесли. Ви стара жінка, та я кажу, аби вас не замикати ані бити, лишень дасте лева на церкову та й йдіть собі з богом, а більше аби я не чув за ніяку крадіжку, – судив війт.

Романиха кинулася як опарена:

– Ой віточку, та я вмру, та не буду лева мати! Де мені лева, де, де, де?!

– Мус! – була відповідь.

Радні мовчали. Чули, що баба дуже бідує, і знали, що лева не має. Але вкрала, що правда, то правда, та й ще з-під церкви! Вже мали гадку сказати, аби потрошки давала, по шістці, по дві, як почав говорити Петро Антонів:

– Я би, люди, казав, аби таку бідну одову не карати. Церкова, відай, си не загріє одовиним левом. Десь-то вповідають, що давно церкови западалиси і робилоси на тім місці озеро безконешне. Якби таких кервавих левів одовиних набрати та покласти в скарбону церковну, та й, відай, би жадна церкова не стримала сліз одовиних. Це, відай, би було не по правді. Та замість аби церкова бабі дала, то ще ме від неї брати того студеного лева? Я якось був у баби за предивом. Входжу, а в хаті студеніше, як у ґаздівські стайні. На опецьку горить каганець такий, як зеренце пшениці, та й тілько всего вогню у хаті. Баба сидить та мне пальці, як дерев’єні. Я би казав, ґазди, аби ви не казали їй платити того лева.

Війт злісно поглянув на Петра. Радним як коли би камінь із серця впав. Всі одним голосом заговорили, що не треба бабиного лева. І старий Іван сказав: а най бог сохранить! Ще казали прикликати сина бабиного, і старий Іван взяв його картати:

– Мой, мой, таже вона тебе на лані під корчем ховала та холоду шукала. Мой, таже вона тебе обпирала, і облатувала, і плакала, як ти до бранки йшов, а ти ї віхтика соломи не кинеш? Ей, коби я був вітом, я би тебе на остатнє вогниво скував! – проказував Іван.

ЗЛОДІЙ

Посеред хати стояли два дужі, моцні хлопи. Сорочки на них подерті, лиця покровавлені.

– Не май, чоловіче, тої гадки, аби я тебе з рук пустив…

Сопіли оба, були помучені і ловили в груди воздух. Коло постелі сперлася молода жінка, застрашена і заспана.

– Не стій, але піди зараз за Михайлом і за Максимом та скажи, аби зараз прийшли, бо я злодія маю в руках.

Жінка вийшла, а вони лишилися.

– Цес якби лучив на слабого, та й взев би житє коло власної хати.

Приступив до лави, взяв кварту з водою і пив так лакомо, що чути було булькотання води в гортанці. Потім рукавом обтирав лице і, глядючи на нього, казав:

– Не треба йти до цирулика, цес пустив крові доста. А ще сих слів не сказав, як злодій вдарив його кулаком між очі.

– Ти б’єш, та й я буду, ану, хто ліпше?

Буковим, грубим поліном замахнувся, і злодій упав на землю. З ніг сикнула кров.

– Тікай тепер, як можеш, я тобі нічо не скажу.

Мовчали довго. Тусклий каганець не міг продертися через темряву по кутах, а мухи почали гудіти несміливо.

– Та затамуй собі кров, чоловіче, бо вся вітече.

– Дай мені води, ґаздо.

– Дам тобі води, кріписи, бо не знаєш, що тебе чекає!

Довга мовчанка.

– Ти, виджу, моцний, ґаздо.

– Я моцний, небоже, я коня на плечі беру, ти не добре трафив до мене.

– А натуру маєш мнєку?

– Я мнєкий, але злодія живого з рук не пускаю!

– То я маю вже тут загибати?

– Або я знаю, ци ти твердий, ци мнєкий? Як-ис твердий, то можеш вітримати…

І знов тиша запанувала в низькій хаті.

– Затамуй собі кров.

– Нащо, аби гірше боліло, як меш бити? Кров-то є сама біль.

– Як я вже буду бити, то мусить боліти, хіба би-с дух спустив.

– А бога не меш боятиси?

– А ти бога боявси, як-ис ліз у комору? Та там увесь мій добиток. Та якби ти був тото забрав, та ти би мене на віки вічні скалічив! А чому ж ти не лізеш до богача, але до бідного?

– Пропало, нема що говорити! Бий, та дай мені спокій!

– Певне, що буду бити.

На долівці зробилася калюжа крові.

– А ти як маєш сумлінє, ґаздо, та не забивай мене потрошки, але озми то поліно, та бахни ще так по голові, як по ногах, та збудешси клопоту, а мені легше буде.

– Ти би хотів відразу! Чекай, жди, годи, най люди прийдуть.

– То ти хочеш добрим сусідам бай зробити?

– Вже йдуть.

– Славайсу.

– Навіки слава.

– У вас, Гьоргію, щось зновилоси?

– Та зновилоси, прийшов гість та й треба єго приймити.

– Нема балакання, що треба.

Максим і Михайло заступили цілу хату, головами досягали стелі, а волосся їх досягало їм поперека.

– Сідайте та вібачєйте, що-м зупсував вам ночі.

– Та то оце він на землі?

– Він.

– Хлоп як звір, мали-сте труду доста, заки вліз си до хати?

– Дужий, ей, тото дужий, але на дусшого трафив! Та заки що куда буде, та сядьте за стіл, та й гостя просіть.

Гьоргій вийшов і за хвилю приніс бутлю горівки, солонину і хліб.

– Та чому не берете і єго за стіл?

– Каже, що не може встати.

– То я поможу.

І ґазда взяв злодія попід пахи і посадив за стіл.

– То ви вже в хаті мали з ним суперечку, Гьоргію?

– Та хотів мене заголомшити. Як ні угрів кулаком межи очі, то кажу вам, що тут-тут було падати. Але-м намацав поліно коло себе, та-єм го морснув по ніжках, а він сів маком.

– Ви ему не дивуйтеси, бо кождий хоче боронитиси.

– Та я нічо не кажу.

Злодій сидів за столом блідий, апатичний, коло нього Максим, а дальше Михайло. Коло печі стояла жінка в кожусі.

– Гьоргію, що ти хочеш з ним робити? Люди, спамнєтайте єго, він хоче чоловіка вбити!

– Жінко, я виджу, що ти боїшси, та ти собі піди до мами, переночуй собі, а завтра прийдеш.

– Я не вступлюси з хати!

– То меш з нами горівку пити, але не вівкай, бо спарю. Лізь на піч та й спи, або дивиси, або як хоч. Вона ані рухнулася від печі.

– Баба бабов, Гьоргію, вона боїтьси, як жид, бійки, не дивуйтеси.

– Е, що ми будем на ню дивитиси! Дай боже здоров’є, чоловіче, я до тебе нап’юси! Не знаю, хто за кого буде-м гріх мати, ци ти за мене, ци я за тебе? Але гріх мусить бути, таке зайшло, що без гріху не обійдешси. Гай, пий.

– Не хочу.

– Мусиш пити, як я просю! Горівка тебе трохи одерзне, бо-с геть уплошів.

– Я не хочу з вами напиватиси.

Всі три ґазди обернулися до злодія. Завзяті, чорні очі віщували йому згубу.

– То давай, най п’ю, але п’єть порцій нараз.

– Пий, а як нам забракне, то ще пішлемо.

Наливав одну по одній і випив шість. Потім пили Михайло і Максим. Закусували і знов пили.

Михайло:

– Скажи нам, чоловіче, відки ти забрів у наше село, ци ти близький, ци далекий?

– Я зі світа.

– А як ти, ци нашої мужицької ложи, ци міщанської, ци панцької? Бо інакше до тебе застосуємоси. Мужика то так б’єси: зо три рази люшнев дулуманом по голові, скілька раз по лиці, аби впав. Бо мужик твердий, до него треба твердо братися, а як він під ногами, то легка робота. А пана ріхтуєси знов на іншу моду; люшні не показуй, бо вмре відразу, але пужівном настраш. А як він делькотить на цілім тілі, то дай у морду два рази, але також не дуже: пан вже під ногами! Походи трохи по нім мінуту, дві, та й готовий, ребра потерті на форост, бо то біленька кістка, як папір. А жида береш на пірший вогонь за пейси; він скаче, плює, корчитьси, як пружина. Але ти на то не дивишси, лише закладаєш великий палець межи два малі та й дюгом єго попід ребра, все дюгом. Це легка бійка, але болюча дуже…

Ґазди тяжко, тупо засміялися, а Михайло встромив голову поза Максима і чекав, що йому злодій скаже.

– Ну, до якої віри пристаєш?

– То, ґаздо, таке, що як ви п’єте горівку, то ви мене жадним способом живого з рук не пустите.

– Правду кажеш, бігме, правду, за це ті люблю!

– А заки вб’єте, то дайте ще горівки, най нап’юси, аби-м не знав, коли і як.

– Пий, на таке діло пий, я не бороню, але чо ти на мене лучив, бодай тебе бог скарав! Мой, я твердий, я камінний, тебе з моїх рук ніхто не вірве!

Злодій випив ще п’ять келишків.

– Бийте, кілько хочете, я вже злагоджений.

– Чекай, брє, добре, що ти вже контетний, але ми ще не контетні, ти по п’єть, а ми по одні. Як тебе здогонимо, пічнем говорити.

Михайло дивився дуже весело. Максим якусь думку мав, але боявся її виявити, а Гьоргій був неспокійний.

– Виджу, люди, що буде біда, уступив би-м си геть, а щось ні до него тягне, ланцухами тягне… Гай, гай, пиймо, закусюймо…

– Ґаздо, дайте, най вас поцулую в руку, – сказав злодій до Максима.

– Ов, чоловіче, ти дуже боїшся, ов, це не файно!

– Бігме, вас не боюси, бігме, і сто раз забожуси, що не боюси!

– А що ж?

– Мені легко стало на душі тепер, та я хочу цего ґазду в руку поцулувати; він сивий чоловік, міг би бути моїм татом…

– Чоловіче, лиши мене, бо я мнєкий на сумлінє, я не хочу, будь собі без мене…

– Але дайте руку, бо гріх мете мати, я хочу вас поцулувати, як рідного тата.

– Я палком мнєкий, чоловіче, не цулуй мене.

Михайло і Гьоргій аж роти пороззявляли і горівку перестали пити. Наїжили чупер і своїм вухам не вірили.

– Тумана пускає, чьо він хоче? Ти, небоже, такого способу трібуєш, е, ми й на це вчені!

Максим витріщив очі, як баран, і не розумів, що діється.

– Зміркував, що я мнєкий, зараз угадав – говорив, аби оправдатися перед Михайлом і Гьоргієм.

– Дайте, дайте, ґаздо, руку, але із щирого серця, бо як вас поцулую, то мені буде легко. Я виджу, що вже мені не ходити по світі, та хотів би-м віпрощитиси з вами.

– Ти не цулуй, бо я геть змнєкну, я тобі і так простю.

– Але я вас просю дуже, бо я дуже тяжко буду умирати, бо я ще нікого в руку не цулував, аби ніби так із серцем. Я не п’яний, бігме, ні, але я так хочу…

– Тихо, мой, не жвинди, не підходи подалеки, бо як угатю – та й не дриґнеш!

– Коли ви гадаєте, що дурю, а я, бігме, правду кажу. Я, видите, як напивси горівки, та й мені отак утворилоси в голові, що я маю згинути і цего ґазду в руку поцулувати, аби мені бог гріха зменшив. Та дайте руку, ґаздо, кажіть, най дасть.

– Що цес чоловік від мене хоче, коли я не порадю, бо я жилісливий такий, що я не годен тому стерпіти…

Максим не знав, де подітися, що з собою робити в такім клопоті. Він стидався, як дівчина.

– Мнєкого все таке, все він у людий на посміховиську, така натура паскудна! Та ви знаєте, що як я трохи горівки нап’юси, та й плачу, таже знаєте. Було мене таки суда не кликати, бо я, знаєте, такий, як прєдиво…

Злодій хотів взяти Максимову руку, аби поцілувати.

– Цес злодій хоче штуков нас зайти. Ідіть, Максиме, геть від него, уступітьси.

– Давайте горівки, Гьоргію, пиймо з-по три, аби раз дістали їдь, – сказав Михайло.

– Не йдіть, Максиме, не йдіть, вуєчку, від мене, бо я зараз умру. Я не боюси, бігме, не боюси, але такий мене неспокій тре…

Він почав дрожати на цілім тілі, губи тряслися, як живі. Михайло і Гьоргій пили горівку і не дивилися на нього.

– Та чого ти си боїш, нема чого, я тобі дам руку поцулувати, вже дам, най ні і віб’ють, вже дам, на, цулуй, як ти собі жєдаєш…

Злодій прилип до руки, а Максим кліпав очима так, як би хтось його раз по разові бив по лиці.

– Мнєкому ніколи не варт бути, бо мнєкий чоловік нездалий до нічого…

Михайло розставив всі пальці в руках і показував Гьоргієві.

– Мой, мой, такі дужі, такі лакомі на бійку, що раз лакомі, де ймуть, там з мнесом рвуть!

А Гьоргій нічого не говорив, лиш заєдно плював у долоні і наливав горівку.

– Доста вже, небоже, доста, пусти, най, я собі йду, бо тут нема бога, я на таке не можу дивитиси. Вітєгни руки з пазухи, не облапуй ні, пусти, бо мені такий встид, що не знаю, де подітиси!

– Я ще хочу образ цулувати, я ще хочу поріг, я хочу всіх, всіх, де хто є на світі, – кричав злодій.

Жінка зіскочила з печі і втекла. Михайло вийшов із-за стола темний і п’яний, як ніч. Гьоргій стояв і нагадував собі, що він мав щось робити.

– Максиме, ви мені з хати шуруйте, аби я вас тут не видів, бо вб’ю, як горобця; гай, забирайтеси.

– Я піду, Гьоргію, я вам не кажу нічо, але ви не гнівайтеси, бо ви знаєте, що я мнєкий чоловік. Мені так здаєси, що гріх будете мати, а собі йду…

– Ідіть, ідіть, бо ви не хлоп, але зальопана баба!

– Та я то кажу, що я не до него, я…

Максим піднісся і вийшов з-поза стола.

– Будьте здорові та й не бануйте, бо я, як якись казав, не до цего…

Злодій один лишився за столом, блідий трохи, але веселий.

– А ти відеш із-за стола, ци треба ті відти віносити?

– Я не віду, я виджу, ще не віду, бо я маю тут під образами сидіти.

– Ой відеш, бігме, відеш, ми будемо просити!

І кинулися на нього, як голодні вовки.