Текст книги "Вибрані новели"

ШКІЛЬНИК

В громадській канцелярії купа неспокійних, крикливих жінок. Спокійно лишень сидить коло стола жандарм із карабіном і війт. На долівці за війтом у кутичку сидить дуже обдертий хлопчина й оглядає чорненькими очима публіку.

– І чого ви, жінки, хочете від цего бахура?

– Ми хочемо, аби ви єго приперли, бо через него ані нам, ані дітей нашим нема в цім селі життя… Закричали, заломили руки.

– Та кажіть, Тофанко, таже ви бігали до шандара…

– А вам ще богато вповідати треба за цего байстрюка? Він збирає малі хлопці по лугах та годує їх мухами та черваками. Писки їм напухають, спати через ті плачі не можна. Діти єму виносять, що де в хаті подиблють. Він їсть із циганами здохле мнєсо. Такого ще світ не видів. Відколи його мама вмерла, то він здичів, ніхто його не годує, ніхто не обначовує, ніхто не обпирає…

А хлопець з землі каже:

– Це якась дурна Тофанка, та як маму прикидали глинов, то хто мене має годувати та обпирати? Що де йму в руки, то з’їм та й не голоден, що де вкраду з плота, та й си вбираю. Б’ють мене, і добре б’ють, але я терплю. Як нема мами, то мус терпіти…

– Дивітьси лиш на него, аби си скривив, аби плакав, аби си покаєв, а він ще змудра вповідає…

– Та кажіть уже, Тофанко, що він наробив?

– Та вірідила я свого Лукинка до школи, обмила, нагодувала, дала білу сорочку, а він собі каламарчик взєв, та торбинку з книжками, та й хліба в пазушину. А я чистю вовну перед хатов, нічого не гадаю. За якусь там годину ци пів вбігає в ворота таке, як чорт, всілякими фарбами помальоване, і плаче, аж крізь вуха си промикає. Лиш по голосі пізнаю, що це мій хлопець. Вхопила-м на руки, занесла-м до хати, мию, б’ю, а він кричить. Рукави і пазухи в мене, як видите, закрашені всілякими красками…

Жінки оглядають фарби на сорочці Тофанки і міркують, чи фарба дасться відопрати.

– Дитина захрипла від плачу та й вповідає мені, що, як ішов до школи, цеє копилюк перейшов його лугами та й каже: «Так і так, Лукине, скинь сорочку, я тобі тіло намалюю всілякими фарбами. Хлопці будуть за тобов бігати та й сміятися». Хлопець скинув сорочку, а він єго обмалював коло ставка всілякими фарбами. «Ану, побігай, – каже, – по лузі, як мотиль будеш». А сам хапнув єго сорочку, і поясок, і все та й втік у кукурудзи. Убравси, розілляв по собі атрамент і пішов, байстрило, до школи…

Тофанка по цім нагналася до хлопчини і хотіла бити, та жандарм заступив його.

– А я вам кажу, що ца Тофанка дурна. То вона гадає, що я її боюси, як тут є шандар та й війт. А на дорозі я також не боюси, бо втечу, як вітер. А на ставу також не боюси, бо трутю в став. Таже я доста набрав бучя, доки я навчивси розуму. Та мені кров йшла з очей, з вух; з горла, нім я навчивси розуму та нім ноги дужі стали. Я тепер можу від кождого втечи…

– Це, люди добрі, покаяніє, та ви, війте, робіть що з цим чомбараном. Та він нам діти розволочує. Та дивітьси, як він мрігає очима, він нас всіх на сміх побирає. О, який з себе контетний!..

– Хлопче, но, а є в тебе вуйко, або тітка, або якась фамілія?

– Та є. Є богато, але як в похорон позабирали гобортки та полотна, то ще брали мене до себе, а потім били, та й нагонили, та й не давали їсти. То я мусив собі красти їсти. Та як було тепло, то я собі спав в збіжжю або в кукурудзах, а як студено було, то я ховавси в ясла перед худобу, а худоба має гарячий дух, та й дихала на мене. А хлопці давали їсти, а професорка дала кафтан, такий довгий…

– А піди-ко до його тітки, тої там, під лісом. Кажи, аби зараз прийшла суди до канцелярії.

– Но, та й що ви будете з цим байстрюком робити? Та карайте йго, замикайте йго, таже ми не вільні діти з хати пустити.

– То карайте, я відержу. О, який зад збитий. Дивітьси, таже тут всілякі буки поприсихали…

І хлопчина підняв сорочку і показував жінкам своє тіло.

– Дивіть, дивіть. Ні встиду, ні сорому… – загуділи жінки.

– Йде вже його тітка…

В цей мент малий хлопчина заліз між ноги жандармові.

– Ой пані шандар! Ца тітка буде бити. Ца дуже б’є. Я все виджу в селі, та й видів якось, що до неї ходить тот Басок. То як я сказав, то вона бігла за мнов аж у сіножєта та таков ковнев в мене полудила, що мнєсо вірвало. Ца би мене вбила. То жінки за ніц так си не гнівають, як за то, що до них хтось ходить. Я за це доста буча си набрав, а найгірше від свої тітки. Як від них украсти сорочку або солонину, то так не б’ють…

Усі жінки звернулися до тітки байстрючка, почали шептати між собою, підсміхатися.

– Пані шандар! Я всьо знаю, де є в селі. Я знаю, де солонина стоїть, я знаю, де карабіни закопані, я знаю, де в жидів дзигарок стоїть, бо мене ніхто до хати не приймає, то мусю ходити та й дивитиси. Ви можете мене й підвісити. Та я видів, як підвісив Лесь свого хлопця ногами догори. Але потім таких було шандарів, та доктор рубав, та потім так файно поховали. Лиш ці тітці мене не дайте, бо вона за того Баска дуже люта. Як до криміналу, то до криміналу, як шибеница, то шибеница, а я мусю давати собі сам раду…

ШКОДА

У Романихи заслабла корова. Лежала на соломі і сумно дивилася великими сивими очима. Ніздря дрожали, шкіра морщилася – дрожала ціла у горячці. Пахло від неї слабістю і болем страшним, але німим. В таких випадках найбільше жаль, чому худобина не може заговорити і поскаржитися.

– То очі виде, що вона не буде. Може би, й поміг що, якби то кров, а то хтось кинув оком на ню, бодай му повілізали, та й тепер нема ради. Здайтеси на бога – може, вас потішить…

Так казав Їлаш, що знав до худоби.

– Ой, Їлашку, видко, що не буде, але як її не буде, та й мене не треба. Я цілий свій вік змарнувала, аби коровки дочекатиси. Від чоловіка лишила-м си, син умер у воську, а я крірвала та робила і ніч і день. Такі зимові ночі довгі, а я до днини прєду, аж ми пушки спухають, аж пісок у очах стає. Лиш один бог знає, як я тот грейцір гірко претала, заки напрєтала…

– То, видите, бідному то все так, а хоть би-с руки зробив по лікті, та й нічого з того не буде! Уже так є, та й що діяти? Треба якось так жити…

– Та й не знати, що свої голові робити, та й що діяти, та й хто би мені раду дав?

– Ще кличтеси на яку днинку, аби-сте службу наймили та й обідець зробили. Або дайтеси на відпуст Івана Сучавського; кажуть, що багато помагає.

– Ой, вже я си покликала і на днинку, і на Зарваницьку матір божу, і кличуси на Івана Сучавського.

– Може, кажу, бог вам поможе, як здастеси на него. Най вам бог дасть якнайліпше.

І Їлаш пішов.

Романиха сіла коло корови і пильнувала її, аби не згибла. Давала їй, що мала найліпше, але вона не хотіла нічого їсти. Лиш дивилася на бабу і жалю їй завдавала.

– Маленька, маленька, що тебе болить? Не лишєй стару бабу без лижки молока. Потіш ні хоть трошки.

І гладила корову по чолі і попід горло, і голосила над нею.

– Де, де я годна стєгнутиси на другу?! Ані пушок зложити, ані гли прімкнути вже-м не годна; де мені на старість за корову дбати?

Корова дрожала, а Романиха її накрила своїм кожухом і чипіла над нею, розгорнена, на морозі. Сама дзвонила зубами, але не відступала.

– А може, це за гріхи так мене бог карає? Бо не раз я через тебе, небого, нагрішила! Десь межі трошки підпасла, десь гарбузик урвала, десь пасиночок уломила. Але я ніколи нікому молока не жєлувала. Десь дитина занеможе, десь жінка у злогах, а я йду з горнєтком та й несу молочка. Та й сирця я роздавала людем до кулешки. Господи, не карай ні тєжко – бідну одову. Нічо вже чужого не порунтаю, лиш даруй ми корову!

Отак до пізньої ночі Романиха голосила над коровою. Кропила її свяченою водою, але ніщо не помагало. Вона розтягла ноги на цілу стаєнку і гонила боками, аж рикала. Баба гладила, обіймала, приговорювала, але таки нічого не могла вдіяти.

Місяць освічував стаєнку через двері, і баба виділа кожний рух корови. Вона врешті піднялася. Ледво держалася на ногах. Розглядалася по стаєнці, як би прощалася з кожним кутом.

Потім упала на солому і розтяглася як струнва. Романиха приклякла коло неї і шурувала її віхтем. Сама не знала, що з нею діється. Потім корова зарикала голосно і почала бити ногами. Романисі зробилося горячо, жовто в очах, і, закервавлена, впала. Корова била ногами і роздирала бабу на кавалки.

Обі боролися зі смертю.

MORITURI

Ще до сходу сонця сходилися вони до голяра Тимка щонеділі і свята, аби голитися і підстригати чупер. Приносили з дому то хліб, то солонину, то інший харч, а грошей ніколи, їх було вже небогато в селі, що держалися Тимка, бо одні повмирали, а другі пропали на війні. Але від трийцяти літ вони привикли мати оцей схід і не покидали його.

* * *

– Коби-сте не курили такі тютюни, що я гину від них, та не рзали, як коні, бо я глухну.

– Сиди, Насте, тихо, а глуха-то ти давно.

– Як не глухнути в такім млині, стидайтеси, старі пайташі.

– Та чого ви слухаєте музику з беззубого гребіня? – каже Тимко.

– О, якого ґазду маю, видите ступня! І він ще такий храпливий та слинавий…

– Ти питлюєш язиком, як у млині…

– Тьфу на тебе, старий.

– Вона би ще хотіла так, як давно, аби її попліскувати по мнєкім, але, небого, вибачай, мнєкого вже давно нема.

– І це ти таке в неділю говориш, окаяннику, таже сегодні-завтра до дучі маєш забиратиси…

– Най і до дучі, а таки старих бабів не буду плескати.

Регіт, сміх, Настин кашель.

* * *

– Тимку, бери, мой, кліщі та тєгни зуб, та я цеї ночі по стінах дравси.

– Котрий зуб?

– Та на, дивиси.

Василь розняв рот і показав цілий ряд білих зубів.

– Та який дідько з зубами з твоїми? Зуби такі, що залізо перекусиш.

– А я не годен вітримати.

– Я, небоже, не буду до служби божої тєгнути. Терпи, як можеш, до післі служби, бо я тепер кров не буду пускати.

– І-і, кілько ти нам крові вже пустив перед службою з бороди та лица.

– То не хотічи, а це інше.

– Васи, а пробуй горівки.

– Сходили діти ціле село – та й нема.

– Нешті румунешті.

– А я зараз найду, але аж на кінці села.

– А кілько нас є? Порахували.

– Літерку як купиш, та й буде. Всі шукали грошей, поволі, ніби невдоволені, але раді, що буде забава.

* * *

– Розробляйте мило, котрі голитеси, а котрі стрижитеси, то сідайте, бо сонце сходить.

– Тимку, небоже, ти тримай вже трафіку з папірками, бо як котрий віде з твоїх рук, то мусить цілу книжечку віліпити, аби кров з него не зійшла.

– Та в тебе, Миколо, така тверда борода, що я борше би дику свиню віголив та пустив до церкви, ніж тебе.

– Тобі все недогода, а на Юрка нарікаєш, що має мнєкий волос.

– Бо також пустий волос, такий, як у дівки межи пахами… Мені вже рука дрожить, я не знаю, як я вас доголю до кінця, а як ще котрий з вас вівернете ратиці, то таки не знаю, як вго на лаву покласти.

Сонце вже добре зійшло, як Тимкові гості сиділи обліплені папірцями та чекали на горівку.

Микита врешті прийшов з пляшкою, і заки ще обголився, то на столі була горівка і накроєний хліб з часником.

* * *

– Пиймо, бре, бо гони наші короткії. Що будемо собі жалувати?

– Та нам коби цеї нехтолиці хто доносив, то ще би-с, мо, дубали поволі. Війта вже не кладемо, ради не вібираємо, послів не посилаємо.

– Все перейшло на читальню, там тепер рєд.

– От, рєд, дівки перебираютьси на парубків, парубки на дівок, обіймаютьси без встиду та сорому, весілє справлєють та беруть грощі за білета.

– Така тепер у них настала забава, але вони мають розум, не бійси, молоді, світом бували. Польщі ані-ані не хотє, а панцькі грунти хотє розділити.

– Бігме, добре, ніц не кажіть, тепер з цев Польщев ніхто не годен вітримати: і маєткове, і доходове, і ґрунтове, і від псів, і від гноївки… але де що на світі є!

– Та коби могли вібороти! От дай боже здоровлє, Насте, та й не кричи на нас, бо, небого, вже-м на розході.

– Та що я вам кажу, дай боже і вам здоровля, лиш не загрійте голови, як котрих зелених свєт: люди йдуть до церкви, село обмаєне, а ви лежите, як дуб’є, під любистком…

– Тогди був гелт, де ті часи?… Довго ще балакали і Василеві на хорий зуб оставили зо два келишки.

– Та йдіть вже додому, та коли вас жінки зберуть до церкви і коли я вімету оте волосе, кінцькі гриви з білих коней…

І вони виходили з хати зі спеченими обличчями, які сонце довгі роки пражило; воно й тепер зараз увіссалося в них, та й вони його несли до своїх домів.

* * *

– Зараз буде біда, – казав Микола Максимові.

– Та яка біда, а дітем від тебе зась!

– Та дітем зась, але стара. Вже чекає, аж очі відивила, аби мене чісати.

– Сам си чіши.

– А де ж би вона дала, вона ціпко любить полюванє робити в чупрі, та зараз занюхає, що-м пив горівку. Та й казане: не маєш стиду, старий, ні від сонца, ні від людий.

– То сховайси десь у стодолі.

– То пропало, вона би мене з гребенем шукала до завтра…