Текст книги "Вибрані новели"

КЛЕНОВІ ЛИСТКИ

I

Постіль застелена полотном, коло стола на задній і передній лаві засіли куми, на краю печі рядком діти. Вони поспускали рукави, як стадо перепелиць, що спочивають, але всі готові летіти. Куми зате сиділи як вкопані, лишень руками діставали хліб або чарку горілки, але і руки найрадше не рухали б, лишень спочивали би, зігнені в кулак на колінах. Нерадо вони брали хліб та чарку. Каганець блимав на припічку і потворив з кумів великі, чорняві тіні і кинув їх на стелю. Там вони поломилися на сволоках і також не рухалися. Коло стола схилений стегяв Іван, господар хати і тато маленької дитини, що її охрестили.

– Будьте ласкаві, мої куми, та випийте ще по одній. Хоч це не горілка, а болото, але з мужиком то так мається: що де у світі є найгірше, то він має то спожити, що де в світі є найтяжче, то він має виконати…

– На то ми роджені, – відповідали набожно куми. Як чарка обійшла коло, то Іван її поставив лігма коло пляшки, бо боявся, аби не впала, така маленька, на землю.

– А закусіть… Та й дивіться, який мене клопіт найшов у самі жнива, у сам вогонь. А я, бігма, не знаю, що з цьог о має бути?! Чи маю лишити жнива та й обходити жінку і варити дітям їсти, чи я маю лишити їх тут яа ласку божу та й тягнути голоден косою? Бо вже моє таке має бути, бо у такий час ніхто до хати не прийде за великі гроші. На тобі, Іване, дитину та й радуйся, бо ще їх мало маєш!

– Не марікуйте[8]8
  Марікувати – нарікати.


[Закрыть], куме, та не гнівіть бога, бо то його воля, не ваша. А діти – піна на воді, щось на них трісне – та й понесете всіх на могилу.

– У мене не трісне, але там, де є одно, там трісне…

– Куме Іване, дайте трошки спокій, бо жінка, як мається звичай, у такім стані, то їй не треба цього слухати, бо така мова не дає здоров’я. Колись іншим, ліпшим часом.

– Я вас дуже перепрошую за мою таку мову, але ви гадаєте, що я за неї дбаю або за дітьми дбаю, але за собою я дбаю?! Бігме, не дбаю, най їх зараз вихватає та й мене з ними! Овва, ото би ми втратили рай на землі і маєтки лишили!

Куми вже не обзивалися, не перечили, бо бачили, що Івана не переможуть, і хотіли, аби скоріше виговорився, бо борше[9]9
  Борше – швидше.


[Закрыть] їх пустить спати. Іван встав від стола, спинився насеред хати, спустив руками так, як діти на печі, і почав до них балакати:

– Та чому не летите з моєї голови? Я вам розчиню і вікна, і двері, гай!..

Діти засунулися на піч так, що їх не було вже видко. – Ади, саранча, лиш хліба, та й хліба, та й хліба! А відки ж я тобі того хліба наберу?! Та то би на дванадцятий сніп якийсь раз торгнути, то би якийсь раз схилитися, то з поперека вогонь у пазуху сиплеться! То тебе кожне стебельце в серце дюгне[10]10
  Дюгати – колоти, шпигати.


[Закрыть]!

Се було до дітей, а тепер він звернувся до кумів.

– А увечір, лиш покажешся до хати такий, як віхоть, як мийка, усотаний[11]11
  Як мийка, усотаний – смертельно втомлений.


[Закрыть], а вони тобі в один голос, і жінка і діти: «Нема хліба!» Та й ти не йдеш, бідний чоловіче, спати, але ти тягнеш ціп та й молотиш напотемки, аби завтра мали з чим іти в жорна. Та так тебе ціп і звалить на сніп, та й так деревієш до ранку у сні, аж тебе роса припаде. Та й лишень очі пролупиш, то зараз тебе та роса їсть, бо мало тебе біда їсть, ще вона вночі тебе найде! Промиєш очі та й точишся на лан, такий чорний, що сонце перед тобою меркне.

– Іване, не журіться дітьми, бо то не лишень ви, але бог їм тато, старший від нас.

– Я з богом за груди не беруся, але нащо він тото пускає на світ, як голе в терен?! Пустить на землю, талану в руки не дасть, манни з неба не спустить, а потім увесь світ кричить: «Мужики злодії, розбійники, душогубці!» Зіпреться один з другим у церкві такий гладкий, що муха по нім не полізе, та корить, та картає! «Ви, – каже, – дітей не навчаєте страху божого, ви їх самі посилаєте красти…» Ей, де я годен так ганьбити! А коби коло моєї дитини і мамка, і нянька, і добродзейка ходила, коби мені люди всього назносили, то і я би, єгомость[12]12
  Єгомость – так називали попа в Галичині.


[Закрыть], знав, як діти вчити! Але мої діти ростуть по бур’янах разом з курами, а як що до чого прийде, отак, як тепер, то ніхто не знає, що вони цілий день їдять? Чи крадуть, чи жебрають, чи пасуть, а я відки знаю? Я косю ваші лани та й забуваю не лиш за діти, але за себе не пам’ятаю! Ви би хотіли, аби я ваші лани обробив і діти аби учив. А ви від чого? Так, люди, ви самі знаєте, яке наше життя…

– Знаємо, куме, знаємо, як не знати, самі в нім бродимо.

– Я на діти дивлюся, але я не гадаю, аби воно було чемне, аби вміло до ладу зробити. Я лиш заглядаю, чи воно вже добре по землі ходить, аби його упхати на службу, оцього я чекаю. Я не чекаю, аби воно убралося в силу, аби путерії набрало[13]13
  Путерії набрати – путнім стати, набрати розуму, сили.


[Закрыть], аби воно коло мене нажилося. Коби лиш багач або пан створив пащеку, а я його туди кидаю, аби лишень збутися! А потім воно бігає коло худоби, ноги – одна рана, роса їсть, стерня коле, а воно скаче та й плаче. Ти б йому завернув худобу, поцілував би його в ноги, бо ти його сплодив, та й сумління тебе п’є, але минаєш, ще ховаєшся від нього, аби він не чув!..

Аж почервонів, аж задихався.

– Та й росте воно в яслах[14]14
  Ясла – відгороджене в хліві місце, куди закладають корм для худоби.


[Закрыть], під столом або під лавою, їсть кулаки, умивається сльозами. А підросте, та й щось воно украде, бо воно ніколи добра не знало, та краденим хоче натішитися. Дивишся – іде до тебе жандар. Скує тебе, наб’є, як товарину[15]15
  Товарина – худоба.


[Закрыть], бо ти тато злодієві та й мусиш із ним бути у змові… Та й ти злодій навіки! Але це не решта, кінець ще напереді. Най би син, – ваша дитина, а людський злодій, – най би зогнив у тюрмі, бо злодія не шкода! Най би! А то вони візьмуть здоров’я та й дають до шпиталю лічити, а потім пускають письмо до війта[16]16
  Війт – голова волосної управи.


[Закрыть], аби тато платив кошта. З хати виганяють з бебехами! Ідеш до війта, по руках цілуєш: «Війточку, виберіть мене із цієї кари». «Ти, – каже війт, – бідний чоловік, то можу тебе випустити, але яку я вигоду буду мати за твою вигоду?» Стиснеш плечима, складешся, як цізорик[17]17
  Цізорик – складаний ножик.


[Закрыть], та й кажеш: «Місяць вам буду задурно служити…» Так чи не так, люди, правду кажу чи брешу, як пес?!

– Все так, цілий гатунок такий, одного слова не замилили[18]18
  Не замилили – не помилилися.


[Закрыть].

Іван дрижав цілий, чув на собі вагу страшних своїх слів.

– Щоб не казали, люди, що каркаю над головами своїх дітей, як ворон над стервом, не кажіть, люди, не кажіть! Я не каркаю, я правду говорю, мій жаль каркає, серце каркає!

Очі його запалилися, і в них появилася страшна любов до дітей, він шукав їх очима по хаті.

– Бо виглядає так, що я свої діти геть позбиткував[19]19
  Збиткувати – знущатися.


[Закрыть], гірше, як темний ворог. А я, видите, не позбиткував. Я лишень прогорнув з-перед очей сьогодні, і завтра, і рік, і другий і подивився на мої діти, що вони там діють? А що я уздрів, те й сказав! Я пішов до них у гості, та й кров моя застигла на їх господарстві…

По хвилі:

– Якби до тої Канади не було морів, то я би їх у міх забрав та й пішки б з ними туди йшов, аби їх занести далеко від цього поругання. Я би ті моря берегами обходив…

Куми забули були за відпочинок, а тепер собі нагадали, швидко повставали і пішли.

II

Рано.

Діти обідали на землі, обливали пазухи і шелестіли ложками. Коло них лежала мама, марна, жовта, і бгала коліна під груди. По чорнім, нечесанім волоссі спливала мука і біль, а губи заціпилися, аби не кричати. Діти з ложками в роті оберталися до мами, дивилися і знов оберталися до миски.

– Семенку, ти вже наївся?

– Вже, – відповів шестилітній хлопець.

– То візьми віничок, покропи землю та й підмети хату. Мама не годна нахилитися, бо дуже болить усередині. Не кури дуже.

– Уступіться, бо через вас я не можу замітати.

Мама звелася і поволіклася на постіль.

– Семенку, а тепер гарно вмийся, і Катруся, і Марія най вмиються, і побіжи в збанок води начерпнути, але не впадь у керницю, не схиляйся дуже…

– Семенку, піди та нарви огірків у решето, аби мама в горшку наквасила, бо я бачу, що буду слаба, та не будете мати що з хлібом їсти. Та й нарви кропу і вишневого листя. Та не сотай огірчиння, але рви біля самого огудиння…

– Семенку, здійми з грядок[20]20
  Грядка – жердка під стелею, що на ній вішають одежу.


[Закрыть] сорочки, щоб я полатала, бо ходите чорні, як ворони.

Семенко все бігав, все робив, що мама казала, і раз по раз гримав на молодші сестри і казав, що дівки не знають нічого, лишень їсти.

– Вони ще малі, Семенку, як виростуть, та й будуть тобі сорочки прати.

– Я наймуся, та й там мені будуть сорочки прати, а їх не потребую.

– Не тішся, дитино, службі, бо не раз будеш свої дні оплакувати.

– А дивіться, тато зросли в службі та й нічого їм не бракує.

– І ти зростеш у службі, аж шкіра буде тріскати від того росту. Але ти, Семене, не балакай, але збирайся татові нести обід. Він десь такий голодний, що очі за тобою продивили.

– Я мушу татову палицю брати, аби від псів обганятися.

– А як загубиш, та й буде тато нас обоє бити. Та не йди простоволосий, але візьми хоч батьків капелюх.

– Той капелюх лише на очі паде, що не видко дороги.

– Вимий збанок та й сип борщу.

– Ви мене не вчіть стільки, бо я знаю.

– Семенку, а дивися, аби тебе пси не покусали…

III

Дріботів ногами по грубій верстві пилу і лишав за собою маленькі сліди, як білі квіти.

– Фіть, заки я зайду, то це сонце мене порядно спарить. Але я собі заберу волосся так, як жовнір, та й буде мені ліпше йти.

Поклав обід на дорогу і збирав волосся на верх голови, аби приложити його капелюхом і виглядати, як обстрижений жовнір. Очі сміялися, підскочив і покотився дальше. Та волосся з-під широкого капелюха зсунулося на потилицю.

– Це пустий капелюх, най-но як я наймуся, то я тоді собі капелюшок…

Лишень облизався. Пройшовши шмат дороги, він знову поставив обід на землю.

– Я змалюю собі велике колесо із шпицями. Сів насеред дороги в пил і обводив довкола себе палицею, потім рисував промені в колесі. Далі зірвався, перескочив поза обід і побіг дуже зрадуваний.

До кожних воріт закрадався, зазирав, чи нема на подвір’ї пса, і аж тоді швиденько перебігав. З одного подвір’я вибіг пес і пустився за ним. Семенко співорив[21]21
  Співорити – закричати з переляку.


[Закрыть], заверещав і сів з обідом. Палиця також впала на дорогу. Довгенько зіщулений сидів, чекав пса, аби кусав. Потім зважився подивитись і побачив над собою чорного пса, що спокійно стояв коло нього.

– На, на, циган, на кулеші, але не кусай, бо болить дуже, та й штраф твій ґазда буде платити. Та він тобі ноги поломить за той штраф.

Щипав з платка кулеші, метав псові по куснику і сміявся, що він на воздусі хапає. Пес мав створену морду, і він собі рот створив.

– А ти чий, шибенику, що пси на дорогах годуєш, а в поле що понесеш?

І якась жінка гупнула його в шию.

– А як, ви ще бийте, як пес хотів мене роздерти!

– А ти чий, такий чемний?

– Я Івана Петрового, але мама мали дитину та й слабі, а я мусю нести обід, а мене пси кусають, а ви ще б’єте…

– Ой, як я тебе била… Куди ж ти несеш обід?

– Татові несу на лан, коло ставу.

– Йди зо мною, бідо, бо я також несу туди обід. Пішли разом.

– А хто обід варив?

– Мама варили, бо я ще не вмію, а Марія і Катерина ще менші від мене.

– Та не слаба мама?

– Чому не слабі, так качаються по землі, так стогнуть, що аж! Але я за них роблю…

– Ото, ти робітник!

– Ви не знаєте та й говорите пусте. Ану запитайтеся мами, який я розумний! Я оченаш[22]22
  Оченаш – «Отче наш…» – слова молитви.


[Закрыть] знаю цілий…

Жінка засміялася, а Семенко здвигнув плечима та замовк.

За ним біг пес, а він нібито кидав йому кулеші і заманював іти за собою.

IV

Три дні опісля.

Посеред хати сидів Семенко і сестри і корито з маленькою дитиною стояло. Коло них миска із зеленими накришеними огірками і хліб. На постелі лежала їх мама, обложена зеленими вербовими галузками. Над нею сипів рій мух.

– Понаїдайтеся та й тихо сидіть, бо я понесу дитину до Василихи, аби поплекала. Тато казали, аби нести рано, в полуднє й надвечір, а увечір вони самі вже прийдуть.

– Семенку, не переломи дитини.

– Я гадав, що ви спали. Тато, казали давати вам студеної води і булки їсти. Марія така чемна, що вона тоту булку ухватила і вкусила вже раз. Але я набив та й відібрав! Їстимете?

– Не хочу.

– Тато зсукали ще свічку та й казали, що якби ви вмирали, аби вам дати в руки і засвітити. Коли я не знаю, коли давати…

Мама подивилася великими блискучими очима на сина. Безодня смутку, увесь жаль і безсильний страх зійшлися разом в очах і разом сплодили дві білі сльози. Вони викотилися на повіки і замерзли.

– Тато рано в хоромах[23]23
  В хоромах – в сінях.


[Закрыть] також плакали, так головою до одвірка лупили! Заплакані взяли косу та й пішли. Взяв дитину й вийшов…

– Семенку, аби ти не давав Катрусю, і Марійку, і Василька бити мачусі. Чуєш? Бо мачуха буде вас бити, від їди відгонити і білих сорочок не давати.

– Я не дам та й татові буду казати.

– Не поможе нічого, синку мій наймиліший, дитинко моя найзолотіша! Як виростеш, щоб між собою дуже любилися, дуже, дуже!.. Аби ти помагав їм, аби не давав кривдити.

– Як я буду служити та й буду дужий, то я їх не дам, а буду до них щонеділі приходити.

– Семенку, аби просив тата, що мама наказувала, аби вас любив…

– Їжте булку…

– Співай дитині, хай не плаче…

Семенко хитав дитину, але співати не смів. А мама обтерла долонею сухі губи і заспівала.

У слабім, уриванім голосі виливалася її душа і потихеньку спадала межи діти і цілувала їх по головах. Слова тихі, невиразні говорили, що кленові листочки розвіялися по пустім полю, і ніхто їх позбирати не може, і ніколи вони не зазеленіють. Пісня намагалася вийти з хати і полетіти в пусте поле за листочками…

ЛАН

Довгий такий та широкий дуже, що оком зіздрити[24]24
  Зіздрити – осягнути.


[Закрыть] не можна. Пливе у повітрі, в сонці потопає. Людські ниви заливає. Як широкий, довгий невід. Виловить нивки, як дрібоньку рибу. Отой лан.

Пересохле бадилля бараболі шелестить на нім. Під корчем[25]25
  Корч – тут: кущ бараболі (картоплі).


[Закрыть] мала дитина. І хліб ще, і огірок, та й мищина. Чорний цвіркун дотулився ніжки та й утік. Зелений коваль держиться подалеки. Мідяна жужелиця борзенько[26]26
  Борзо, борзенько – швидко, швиденько.


[Закрыть] оббігає дитину.

А воно плаче за шелестом бадилля. Та й звернулося і впало. Впало ротом до корча. Б’є ніжками, дуже пручається і поволеньки синіє.

А посеред розкопаних корчів спить мама. Як рана, ноги, бо покалічені, посічені, поорані. Прив’язана чорним волоссям до чорної землі, як камінь.

Сонце радо би цілу міць свою на її лиці покласти. Не може її підвести та й за хмару заходить.

Чорний ворон знявся, облітає та й кряче.

Врешті зірвалася. Наслухає, наслухає.

– Ото я! Коло роботи спати!

Взяла рискаль[27]27
  Рискаль – заступ.


[Закрыть] і копає, раз попри раз корчі розриває.

– Добре, що спить. Така мука, така мука йому та й мені з ним. А заробити треба, бо взимі ніхто не дасть…

Нагнулася та й копає, борзо, хутко. А той корч обминає. Тілько спокою, доки спить…

Його, а той камінь на грудях став ще тяжчий. Задихався і ледве міг нести маленьку Доцьку.

Спускалися в долину до річки. Гриць скреготав зубами, аж гомін лугом розходився, і чув на грудях довгий вогневий пас, що його пік у серце і в голову. Над самою річкою це міг поволі йти, але побіг і лишив Гандзуню. Вона бігла за ним. Гриць швиденько взяв Доцьку і з усієї сили кинув у воду.

Йому стало легше, і він заговорив скоро:

– Скажу панам, що не було ніякої ради; ані їсти що. ані в хаті затопити, ані випрати, ані голову змити, ані ніц! Я кару приймаю, бо завинив, та й на шибеницю!

Коло нього стояла Гандзуня і говорила так само скоро:

– Таточку, не топіть мене, не топіть, не топіть!

– Так як просишся, то не буду, але тобі було б ліпше, а мені однаково пацити[28]28
  Пацити – відповідальність нести, терпіти.


[Закрыть], чи за одну, чи за дві. Будеш бідити змалку, а потім підеш у мамки[29]29
  Мамка – тут: нянька.


[Закрыть] крамарям та й знов бідуватимеш. Як собі хочеш.

– Не топіть мене, не топіть!..

– Ні, ні, не буду, але Доці вже ліпше буде, як тобі. То вертайся до села, а я йду мельдуватися[30]30
  Мельдуватися – заявляти.


[Закрыть]… Аді, оцією стежечкою йди, геть, геть, аж угору, а там прийдеш до першої хати, та увійди та й кажи, що так і так, тато хотіли мене утопити, але я випросилася та й прийшла, аби-сте мене переночували. А завтра кажи: може би, ви мене найняли до дитини бавити. Гай, іди, бо то ніч.

І Гандзуня пішла.

– Гандзю, Гандзю, а на тобі бучок, бо як на тебе пес надибає, то й роздере, а з бучком май[31]31
  Май – трохи.


[Закрыть] безпечніше.

Гандзя взяла бучок і пішла лугами.

Гриць закочував штани, щоб перейти річку, бо туди була дорога до міста. Вступив вже у воду по кістки та й за-деревенів.

– Во ім’я отця і сина і святого духа, амінь. Отче наш, іжи єси на небесі і на землі…

Вернувся і пішов до моста.

ЛЕСЕВА ФАМІЛІЯ

Лесь своїм звичаєм украв від жінки трохи ячменю і ніс до коршми. Не ніс, але біг до жида і все обзирався.

– Ого, вже біжить з бахурами, бодай же сте голови поломили! Коби забічи до коршми, бо як допаде, та й знов буде рейвах на ціле село.

І побіг з мішком на плечах. Але жінка з хлопцями доганяла. Вже перед самою коршмою хапнула за мішок.

– Ой не тікай, ой не біжи, не розноси мою працу з-межи дітий!

– А ти, мерзо, знов хочеш робити веймір на всі люди! Лице би-с мала!

– Лица я із-за такого ґазди не мала, та й не буду мати! Давай мішок та пропадай. А ні, то будем ті бити, буду ті бити з дітьми насеред села! Най буде покаяніє на увесь світ! Давай!

– Ти, стара лєрво, та ци ти здуріла? Та я тебе і бахурів твоїх повішію!

– Андрійку, синку, лиш по ногах, лиш по ногах, най вам хлібець по жидах не розносить! Так бийте, аби-сте ноги поломили. На каліку то ще заробимо, але на ніяка ми не годні наробити!

Вона говорила до своїх хлопців, що стояли з бучками і несміло дивилися на тата. Адрійко мав, може, десять років, а Іванко з вісім. Вони не сміли приступити і бити тата.

– Бий, Андрійку, я буду тримати за руки. Лиш по ногах, лиш по ногах!

І вдарила Леся по лиці. Він поправив її ще ліпше, аж кров потекла. Тепер хлопці підбігли і почали валити бучками по ногах.

– Ліпше, синку. Уваліть му ноги, як псові, аби тєгав за собов!

І плювала кров’ю, і синіла, але тримала за руки. Хлопці вже зважилися, і підбігали, як щенюки, і били по ногах, і відбігали, і знов били. Майже бавилися, майже сміялися.

З коршми вибігло кілька людей.

– Мой, та же цего ще ніхто не видів, відколи світ! Аді, як б’ють, ще цицка коло рота не обісхла. Покаяніє на увесь мир!

Хлопці били як скажені, а Лесь і Лесиха стояли закаменілі, покервавлені і не рушалися з місця.

– Мойня, хлопці, таже ви пірветеси коло дєді…

– Було брати довші буки, аби-сте ліпше доцєгали…

– Бийте по голові дєдю, у розум, у тімнє… Отак викрикував якийсь п’яний з-перед коршми. Лесь кинув мішок на землю і став як дурний. Він такого нападу ніколи не сподівався і не знав, що робити.

Врешті ляг на землю і скинув киптар.

– Андрійку, та й ти, Іванку, йдіть тепер бийте, я ані кинуси. Ви ще малі, та вам тежко підбігати. Гай, бийте…

Хлопці стояли подалік і дивно дивилися на тата. Поволеньки покидали бучки і дивилися на маму.

– Та чому їх не заставляєш, аби били, аді-м ліг – бийте!

Лесиха заревіла на все село.

– Що я, люди, винна? Я б’юси по ланах з дітьми на сухім хлібці, та що я уторгаю, то він все до коршми віносить. Я, люди, не можу нічо заробити через него, бо не можу хати лишити. Таже він лишив нас без драночки у хаті. Що залямить, та й до жидів за горівку несе. Я не годна наробити і на діти, і на жидів. Най си діє, що хоче, але я вже не годна…

– Таж бийте, і пальцем не кину!

– Най тебе, чоловіче, бог піб’є, де ти нам вік пустив марне і діти осиротив! Та ти нас тілько набивси, що ми ніколи з синців не віходимо, як воли з ярма. Таже я не можу горшечка у хаті затримати, бо все вібиваєш. А кілько я з дітьми ночувала на морозі, а кілько ти лишень вікон набивси? Нічо ти не кажу, най ті бог скарає за мене та й за діти! Ото-м собі долю в бога вімолила… Люди, люди, не дивуйтеси, бо не знаєте.

Взяла мішок на плечі та й поволіклася додому з дітьми, як пришиблена курка.

Лесь лежав на землі і не рушився.

– Але піду до кременалу, на вічний кременал піду. Раз! Такого ніхто не чув та й не буде чути. Таке вістрою, що земля здрігнеси!

І лежав, і свистав завзято.

Лесиха повиносила все з хати до сусідів. На ніч лягла з дітьми спати в городі, у бур’янах. Боялася п’яного Леся, що вночі прийде. Дітям постелила мішок і накрила кожухом. Сама чипіла над ними у сердачині.

– Діти, діти, що мемо робити? Тото-м вам постелила сегодні на увесь вік! І пімрете, та слави не збудетеси!

Не годна я цего за вас відмолити…

І плакала, і наслухала, чи Лесь не вертає. Небо дрожало разом зі звіздами. Одна впала з неба.

Лесиха перехрестилася.

ЛИСТ

Політичним арештованим мужикам на святий вечір.

У хаті було так ясно, що баба Грициха виділа кождий палець Іванків, де він до стіни притулився.

Сонце спускалося насамперед на ліс, що стояв на горі перед хатою, на єго галуззю лишало всі свої дорогі камені блискучі, а ліс бив проміннями у вікна хати.

І таких їх було багато в хаті, що баба виділа кождіський палець Іванів на стіні.

– Мой, Іване, аби я тебе не виділа більше на лаві. Аді, шо ти із стін поробив. По земли собі бігай.

Іванко бігав від порога до стола та возив на нитці коліщатко від ниток та й казав бабі:

– Не бійтеси, я вже, бігме, не буду.

Коло баби на печі сиділа маленька Марійка з заплетеною кісочкою, як мишачий хвостик.

– Боже, боже, як народови тісно стало жити, а як свєта надійдут, та й нарід таки веселитси, – гадкувала собі баба.

Лице зморщене, сині губи, сухі руки, сивий волос – отака баба.

– Ба, вуйко Василь ідут до нас із Николов Сименовим, із тим, шо в школах він си вчіє.

– Тікай із земли, біжи д’бабі на піч. До хати увійшов Василь із школярем.

– А в вас, мамо, на печі різдво? Віншую вас щістєм, здоров’ям, аби-сте ще прожили межи нами, – віншував син мамі та й цілував у руку.

– Ой синку, мені різдво не в голові! Я, дитинко, всі дни оплакую і свєто, і будень, – казала баба, та й сльози в очах показалися.

– А я прийшов письмо від Федора прочитати, бо вчера на пошті прийшло. Семенів, аді, прочитає:

– Та шо приписує, дужий він, ци слабує?

Василь витягнув лист з череса, подав школяреві, а сей взяв читати.

«Коханий мій брате Василю і ви, мамо.

Клоніюси до вас на різдво і вінчую вас на ці свєта. Заколідував би-м вам колідку з кременалу, але боюси, що вітер мою коліду у лісі стратит та й під ваші вікна не привіє».

Стара мама обсипалася слізьми, а Василь мовчав.

«Тут арештанти як заколідуют, то аж сирий мур розсипаєси, аж ржа із гратів опадає. Як поведут голосом, то аж дозорці наслухают. А така коліда в неволи сумна та страшна! А собі то я вночі гет чисто нагадав за коліду. Як ще хлопцем ходив колідувати, як ви, мамо, мене у тата здоволіли, аби пустили у коліду, а потім як ми парубками вже ходили із скрипкое колідувати. Бувало станемо, як ліс, під вікном. Колідуємо, а скрипка плаче межи нами, як дитина. Ми ще дужче, а скрипка різно плаче, і ніколи ми єї не могли переколідувати. Аді, отепер чую, як та скрипка плакала, таки гезди плаче…»

– Ой сину, сину, тото-с діти осиротив, – шептала баба.

«Але годинами, мамо, та так мені у цих мурах страшно, шо не годен я на лужку лежіти та й іду до другого, бо бих умер. Як собі нагадаю за Настю, шо вона через мене пішла в землю та й мені діти нанівец осиротила, та й кров живцем із серца капає. А крізь грати видко звізди. А я на них дивлюси, як вони котре більші та менші за собов проваді. І почітую собі на велику, шо це Настя, а на малі, шо це Марійка зараз за нев, а це Іванко, а це Василько…»

– Ой синку, не бери ти собі такий великий туск до голови, – крикнула баба, як би осе Федір говорив до неї, а не писав.

«Та й ми си привижує похорон Настин. Йдете ви, ідут діти за деревищем, ідут люде. А хоругвами вітер носит та й питає: а чоловік цеї жінки де подівси? А подерта хорогва єму все каже: «В Станіславі, в кременалі!»

– Ой, замурували тї, сину, у неволи, – так зітхала баба.

«Я гадав, аби неправду корчувати, а то вони мене з корінєм вірвали, жінку вбили та й діти лишили на волю божу. Коби ти, брате Василю, і ви, мамо, аби-сте за мої діти дбали. Аби їм голову у суботу змити, а в неділю білу сорочку аби дати. Аби вони чорні не ходили, аби їх нендза не їла. А найдужче, аби ви, мамо, на найменшу Марійку позір дали. Аби воно, маленьке, не слинило сорочки та аби воно не плакало, бо слина у грудці си вжирає. Знаєте, шо як сирота плаче, то всі ангели плачут…»

– Обчісую я твої діти шосуботи та й сорочки їм перу шотижня, та й пускаю старі слези за водою, – відповідала баба.

«А ти, брате Василю, дбай за мої хлопці. Не пускай їх у мішку по дощеви ходити, але ти їм сардачинки поший. Навчи їх на розум, як би й я, а не пусти попід плоти. Зроби з них газдів та й наказуй, аби свого тата та й маму не забували, бо їх тато не був лайдак, але своє право тримав…»

– Ой Федоре, не пустю я твої хлопці попід чужі плоти, але навчу їх, як рідні, – вже Василь казав.

«А ту ниву під ланом засійте пшеницев, бо то добра нива, недавно гноєна. Та й робіт так, аби моїм дітем кривди не було, бо я маю таку гадку, шо відци я вже не годен віти. Та й припишіт до мене гет за все, шо си дома діє?

Клоніюси до тебе, брате, та й до вас, мамо, та й до дітий моїх. Федір».

Баба ревно плакала, а обоє дітий за нею.

– На-ко тобі грейцір, на-ко, але не плач. Аді, чуєш, шо дєдя каже, аби-с баби слухав, аби-с не пустував.

Казав осе Василь до Іванка та й дав ему новенький грейцар.