Текст книги "Максим Рильський"

В автобіографії, написаній під наглядом слідчих, Рильський намагався розставити акценти так, щоб відгородити себе від підозр. «В нашім домі, в нашій сім’ї завжди панував революційний дух», – писав він, і це було правдою, тільки ж… Серед революціонерів, які переховувалися у Рильських, був і Володимир Винниченко, «старий вовк української контрреволюції», якого з’їзд Рад у Харкові ще в 1920-му оголосив «поза законом». Своєю людиною у романівській домівці Тадея Розеславовича й Меланії Федорівни Рильських був Левко Юркевич, той самий, який ще в 1913 р. різко полемізував зі Сталіним і Леніним щодо національного питання…

Рильський згадує, як ще 10-річним хлопчиком (себто, в 1905-му) разом із приятелем, проходячи повз «волостное правление», співав «Марсельєзу» й «Дубинушку», – і нарікає, що в київській гімназії бракувало «відповідного революційного середовища». А водночас шпетить себе за те, що «провадив досить легковажне життя, цікавився більше полюванням, гулянками тощо» (він і далі не раз згадуватиме про «чарку», постійно педалюючи тему своєї легковажності). Відхрещується від «буржуазної» газети «Рада», в якій він начебто «не друкувався», вміщуючи «свої речі в інших тодішніх журналах» (серед «інших журналів» були й «Українська хата», і редагований Микитою Шаповалом «Шлях», що перебрав естафету від «Української хати»!). Намагається дистанціюватися від університетської «української громади» («був усього, здається, на одних тільки зборах»), а також від петлюрівців, гетьманців і денікінців. Наголошує на своїх добрих стосунках з «єврейською людністю» (чи не тому, що серед більшовиків загалом, а серед чекістів – зокрема, було чимало представників цієї людності?!). Охоче фіксує 1923 рік як «рік зламу» в своєму «внутрішньому житті»: звідтоді його світогляд еволюціонував «від пасивно-споглядального до активно-сучасного»… Згадує й гурток «неокласиків»: «Щодо так званого «неокласичного угруповання», то організації такої ніколи не було, а було кілька поетів (та й єсть вони), що напівжартома так себе назвали»… Зрештою, зізнається, що «титул «неокласика»» для нього «гидкий»…

Одне слово, автобіографія написана так, щоб наперед зняти з себе усякі підозри.

Проте вже наступний документ зі слідчої справи № 272, датований 30 березня 1931 р., показує, що з Рильським добряче «попрацювали» слідчі: «додаткові свідчення», написані всього через тиждень, суттєво відрізняються від змісту й тону «Автобіографії». Фактично, це самообмова поета. Тепер він уже обвинувачує себе! Картає за роздвоєність («тяжку борню двох половин свого «Я»), за зв’язки «з деким із носіїв так званої «української ідеї»». Слідчих, вочевидь, найбільше цікавили контакти Рильського з Андрієм Ніковським, одним із фігурантів у справі «СВУ». І Максим Рильський починає грати в запропоновану йому гру: він визнає, що «підпав під його (Ніковського. – В. П.) ідейний вплив», «став знаряддям верхівки СВУ»…

Перелік «гріхів» наводити немає сенсу: підслідний називав їх явно з чужого голосу…

У свідченнях М. Рильського згадується чимало імен письменників, музикантів, видавців, тож закономірно виникає запитання, чи не зашкодило це тим, кого називав поет? Відповісти на нього, не знаючи геть усіх нюансів багатьох слідчих справ, непросто. Про більшість своїх знайомих Рильський висловлювався цілком нейтрально; осуд стосувався хіба що тих, хто вже був засуджений у справі «СВУ» (А. Ніковський, С. Єфремов, В. Ганцов, В. Дурдуківський…). Причому, не йшлося про якийсь фактаж, «компромат»: усе обмежувалося загальними словами. Ось, для прикладу, що писав М. Рильський про педагога й літератора Л. Пахаревського: «взагалі завжди Пахаревський здавався мені не тільки цілком лояльним до радянської влади, а навіть більше – завзятим прибічником нового життя»; трохи згодом ця характеристика коригувалася: «хоч він і додержувався завжди революційної фразеології, але в ньому можна було відчути отой самий повів ідеї «українського відродження», якому я часом улягав…»

«Повів ідеї «українського відродження»» – так кваліфікувався «гріх» Пахаревського, до якого сам Рильський одразу й приєднався!

Це характерний штрих: головний «обвинувачений» у свідченнях Максима Рильського – сам Максим Рильський. Намагаючись розібратися в усьому, що сталося і що відбувається тепер, він ревізував своє життя і свої вчинки, щоб, зрештою, зізнатися: «гостро засуджую свій дотеперішній шлях»… Але якщо «засуджую», то за що?! А ось за що: «Я винен не так у тому, що робив, як у тому чого не робив (! – В. П.), хоч і повинен був робити». Це називалося «злочинна пасивність».

Дивовижна річ: у «народній державі», виявляється, можна було добряче отримати на горіхи не за СКОЄНЕ, а за НЕСКОЄНЕ! Ну чим не ілюстрація до Орвелла?

Слідчі ДПУ, як відомо, були майстрами психологічного ламання своїх «клієнтів». Про це їхнє диявольське «мистецтво» Максим Тадейович через багато років розповідав синові Богдану: «Батько пояснював, що тривале перебування в тюрмі, одноманітні, від допиту до допиту повторювані запитання, безглузді звинувачення слідчого, усвідомлення власної безпорадності і цілковитої незахищеності – все це психологічно ламало не тільки слабодухих. Вривався терпець, людина була вже не в силах перебувати у невідомості щодо своєї подальшої долі і йшла на самообмову, аби тільки щось змінилось, хай і на гірше, хай буде табір з реальним строком, тільки б припинилось це животіння…»[14]14
   Рильський Б. Мандрівка в молодість батька. – К.: Молодь, 1995. – С. 7.


[Закрыть]

Протримавши Максима Рильського рівно півроку в Лук’янівці, його, зрештою, випустили на волю (19 вересня 1931 р.). Богдан Рильський згадував, що коли наступного дня «батьки поїхали до міста й гуляли бульваром Шевченка, батько знепритомнів. Мама потім казала, що це трапилося від свіжого повітря…»

Серед тих, хто підтримав поета у важкі для нього дні, був Остап Вишня. Невдовзі Рильський, аби прийти до тями після пережитого, поїхав до щойно відкритого будинку творчості в селі Лука над Сулою, а потім – у містечко Остер на Десні. Очевидно, там написалася й частина віршів, що увійшли до збірки М. Рильського «Знак терезів» (1932).

Збірка ця мала засвідчити цілковиту «радянізацію» Рильського. Побачила вона світ у видавництві «Рух» «до ХV роковин Жовтневої революції». Коментатори пояснювали, що «Знак терезів» – це «творчий відгук» поета на постанову ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 р. «Про перебудову літературно-художніх організацій». Сам автор із цим погоджувався: «Це він, той квітень торішній, поміг мені восени здати збірку «Знак терезів», таку далеку від збірок попередніх – і «по-хорошому», здається мені, далеких…»[15]15
   Див.: Літературна газета. – 1933. – 27 квітня.


[Закрыть]

Відкривалася нова книжка М. Рильського віршем «Декларація обов’язків поета й громадянина». Укладаючи в 1960 р. свій десятитомник, поет відмовився від деяких строф «Декларації…». В одній із них він згадував Є. Маланюка (під час слідства 1931 р. Рильського звинувачували в тому, що він не дав різкої відповіді авторові «Посланія»):

 
Право – це слово дрібне!
От обов’язок – слово!
Хай тут легенько ікнеться
Панові Маланюкові!
Він із хрестом та з мечем
(Бутафорська тандита!) —
 Серп і молот несемо
Ми у світ!
 

Відмовився М. Рильський і від цієї строфи:

 
Рекрутом завжди будь
Стати готовим до бою.
Та не за Польщу чи
Жмудь Маєш піднести зброю.
Сину країн, Україн!
Наша отчизна – праця!
Нація – тільки трамплін
До єднання всіх націй.
 

Все-таки, дух 1960 р. (кульмінація хрущовської «відлиги»!) істотно відрізнявся від гнітючої атмосфери року 1932-го, коли поети мали почуватися «рекрутами» й людьми без національної прикмети, а критики вітали їхню «радянізацію» (характерною була назва однієї з рецензій 1933 р., авторка якої (Л. Ю., себто Єлизавета Старинкевич. – В. П.) не приховувала своєї радості від того, що Рильський після перебування у Лук’янівці узявся за публіцистично-плакатне декларування своєї політичної заангажованості соціалістичною вірою: «Юність після старості. Про нову книжку М. Рильського «Знак терезів», – так називався відгук Старинкевич, уміщений у «Літературній газеті» (1933, 30 квітня, – кульмінація Голодомору!).

Після збірки «Знак терезів» М. Рильський видав поему «Марина» (1933), збірки «Київ» (1935), «Літо» (1936), «Україна» (1938), «Збір винограду» (1940). То був для нього час, коли промовляти доводилося «чужим» голосом, постійно прислухаючись до офіційних, партійних «камертонів». Хоча без догматичної критики не обійшлося і цього разу (див., наприклад, статтю Самійла Щупака «Про одну історичну поему («Марина») в «Літературній газеті» від 24 травня 1935 р.).

Нова смертельна загроза для Максима Рильського виникла у 1935-му, після арешту Миколи Зерова. Протоколи дописів і заяви Зерова свідчать, що слідчих найбільше цікавив епізод, який стосувався одного з останніх днів 1934 р. (приблизно 26 грудня). Микола Костьович тоді зайшов додому до Максима Тадейовича, аби перемовитися щодо списку творів Валерія Брюсова, що їх вони мали включити до збірки перекладів російського поета. Крім Рильського, Зеров застав у нього вдома молодого поета Сергія Жигалка. «Розмова відбувалася між мною і Рильським, – писав М. Зеров у своїй заяві слідчому Літману, датованій 8 травня 1935 р. – Рильський зауважив, що поети логічного ладу, як Брюсов, менше близькі йому і менше йому промовляють, ніж поети з безпосереднім ліричним обдаруванням – це й стало приводом перейти до цитування різних поетів, головним чином російських, починаючи з Фета. З українських авторів читалися окремі речі Шевченка, Куліша (1), Щоголева (1). Окремі місця Рильський коментував, звертаючись до Жигалка, дуже коротко, іноді просто вказавши на той чи інший образ або технічний прийом. Потім Жигалко пішов; перед тим я кількома словами обмінявся з ним про м. Бориспіль, його батьківщину. Увійшла дружина Рильського і за щось йому дорікнула. Потім пішов я, домовившись скласти список віршів Брюсова наступного дня» (письмова заява М. Зерова слідчому від 8 травня 1935 р.)[16]16
   Галузевий державний архів СБУ. – Ф. 6. Спр. 48570-фп.


[Закрыть].

Найбільше підозр у слідчого Літмана викликав вірш Пантелеймона Куліша «До кобзи», продекламований – серед інших – у помешканні Рильського: Літман уперто повторював, що зустріч поетів насправді була «траурным совещанием», на якому вони словами Куліша про «мертвих братів» поминали розстріляних нещодавно літераторів Григорія Косинку, Дмитра Фальківського й Олексу Влизька (невдовзі після вбивства С. Кірова всі троє були звинувачені в тероризмі і розстріляні). Зеров намагався довести, що вірш «До кобзи» «не є ані прославленням борців минулого, ні, тим паче, солідаризацією з ними. Його тема – могуть і сила слова. Вірш написаний у першу річницю смерті Шевченка і незабаром був надрукований (1862 р.) – звідси й образ кобзи, що символізує для автора творчість народну і творчість Шевченка». А щодо рядків Куліша «Гей, хто на сум благородний багатий, / Сходьтеся мовчки до рідної хати, / Та посідаймо по голих лавках, та посумуймо по мертвих братах», – то Зеров наполягав, що в останньому рядку йдеться не про загиблих, а про вбогих братів: отож, усе це не більше, ніж «типова ліберально-дворянська фраза» (мовляв, журимося за вбогими «меншими» братами, та й тільки)…

Чи переконали слідчого Літмана такі показання? З усього видно – ні…

Цікаво, що в справі Миколи Зерова фігурує чимало обвинувачених, проте Максима Рильського серед них немає! Хоча, за логікою речей, саме він, господар квартири, де відбувалося «траурное совещание», мав би бути підозрюваним № 1…

Що це означало? Невже після самообмов 1931 р. і після всього, що було написано поетом згодом, його вже вирішили не чіпати? Навряд. Над Рильським знову згущувалися хмари; йому загрожував новий арешт. Порятунком для поета стала «Пісня про Сталіна», покладена на музику Левком Ревуцьким (її текст уперше надруковано в «Літературній газеті» 12 березня 1936 р.). Валер’ян Ревуцький, племінник композитора, згадував, що «Пісня про Сталіна» була створена на замовлення високопоставленого партійного функціонера Андрія Хвилі напередодні першої Декади української культури в Москві (1936 р.). По суті, то був вибір без вибору…

А в 1939 р. Максим Рильський став поетом-орденоносцем. Хоча, як пізніше розповідав Микита Хрущов, його життя в часи сталінщини не раз висіло на волосинці.

Пережити такі неймовірні «кульбіти» було, ясна річ, зовсім непросто.

6

Війна 1941–1945 рр., хоч як парадоксально, стала для підсовєтської літератури часом відносної творчої свободи. Але невдовзі після її завершення Сталін усе швидко повернув на круги своя. Знову почалися репресії.

Як свідчать архівні документи КДБ, Максим Рильський узагалі міг не дожити до завершення Другої світової: його могли вбити за тим самим сценарієм, що й Ярослава Галана! Принаймні такого висновку дійшли дослідники історії радянської спецслужби І. Білас[17]17
   Див.: Білас І. Максим Рильський // Літературна Україна. – 1994. – 23 березня.


[Закрыть], Д. Веденєєв та С. Шевченко[18]18
   Див.: Веденєєв Д., Шевченко С. Українські Соловки. – К.: ЕксОб, 2001.


[Закрыть]. Вони з’ясували, що навесні 1945 р. оперативна група НКДБ УРСР по Західній Україні спланувала спецопрацію, метою якої була підривна робота всередині структур ОУН на Волині. Маючи відповідний досвід, чекісти створили легендований (фіктивний) «Провід ОУН на східних українських землях», представники якого (насправді – агенти КДБ) повинні були проникнути в справдешній оунівський центр. А щоб утертися в довіру до націоналістів, київські «сценаристи» придумали, крім усього, ще й таке: на руках у агентів, які видавали себе за представників «Проводу ОУН на східних землях», був адресований Максимові Рильському лист, у якому «Провід…» закликав поета припинити «запроданство», інакше помсти від рук оунівців йому не уникнути…

Однак Службі безпеки ОУН вдалося переграти чекістів. Підісланих агентів викрили й перевербували, а грізний «лист Рильському», складений у високих кабінетах НКДБ УРСР, чудом уцілів, ставши звідтоді історичним документом…

Неабияких морально-психологічних тортур зазнав Рильський у 1947–1948 рр. Навесні 1947-го Сталін прислав у Київ свого «намісника» Лазаря Кагановича, який після «ліберала» Хрущова мав тут «закрутити гайки». Ідеологічна кампанія не забарилася. Головним об’єктом атаки стали Максим Рильський, Юрій Яновський та Іван Сенченко, яких звинуватили в усіх смертних гріхах, передусім, звісно, в буржуазно-націоналістичному ухилі…

Кульмінацією інспірованих партією нагінок став вересневий (1947 р.) пленум правління СРПУ, головну доповідь на якому виголошував Олександр Корнійчук, який нещодавно перебрав з рук Рильського керівництво письменницькою Спілкою. Тема доповіді – красномовна: «Про виконання Спілкою радянських письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнали “Звезда” і “Ленинград”».

Корнійчук лютував: «Твори Рильського відірвані від сучасності, ігнорують боротьбу українського народу з побудови нового соціалістичного суспільства, позбавлені свідомості й почуття національної гордості. Рильський в своїх творах висловлює антинародні націоналістичні погляди, вихваляє реакційних українських націоналістичних діячів типу Антоновича, Науменка, Русова та ін., в прикрашеному вигляді зображує старий поміщицько-капіталістичний лад, намагається відродити реакційну теорію мистецтва для мистецтва…»[19]19
   Див.: Вітчизна. – 1947. – № 10.


[Закрыть]

На голову Рильського і двох його колег по перу посипався град убивчих звинувачень. Виступаючи перед учасниками пленуму, Каганович назвав Максима Тадейовича «петлюрівцем», а слова одного з віршів Рильського («Я – син Країни Рад») кваліфікував як політично двозначні: мовляв, різні бували ради, була й Центральна Рада, – тож чи не її сином уважає себе поет?!

Згідно з «ритуалом», до розносної ідеологічної кампанії мала долучатися й літературна молодь. Микола Руденко (згодом – легендарний український правозахисник) згадував, як його й інших представників «молодняка» готували до публічного виступу проти Рильського. Був виклик до ЦК, був «інструктаж». «Конкретні настанови ми отримували від Леоніда Новиченка, який тоді завідував сектором літератури в ЦК КПУ, – пояснював М. Руденко у спогадах «Найбільше диво – життя». – Саме він і запропонував мені виступити на нараді молодих письменників із критикою поеми Максима Рильського «Мандрівка в молодість». Новиченко доволі прозоро натякнув, що це особисте доручення Кагановича, а він тільки передає його. Проте слід зауважити, що Леонід Миколайович передавав його не без приємності. /…/ Далеко пізніше я усвідомив, що виконував роль бездушної зброї в руках сталінського сатрапа…»[20]20
   Руденко М. Найбільше диво – життя. – К.; Едмонтон; Торонто. – С. 170–171. Час каяття настане і для Л. Новиченка, автора 2-томової праці «Поетичний світ Максима Рильського» (К., 1980, 1993): він жалкуватиме, що, працюючи в апараті ЦК КП(б) під «проводом» Л. Кагановича, «змушений був брати участь у «реалізації» на українському ґрунті «ідей» відомих постанов московського ЦК з питань літератури і мистецтва», тож той період виявився для нього «найбільш нещасним і безславним» у житті (дісталося тоді й самому Л. Новиченку: його також звільнили з посади за «націонал-ухильництво»!).


[Закрыть]

Утім, М. Руденко зауважує, що «видатні письменики, яких ми піддали моральному катуванню, ніскільки на нас не ображалися. Вони вже не раз потрапляли в такі ситуації і добре розуміли, що ніхто з нас не міг відмовитися від Кагановичевого доручення». Була, отож, у тому драматичному дійстві 1947 р. якась жорстока «театральність»; умови «гри» для учасників «спектаклю» були очевидними, проте хіба від того ставало легше? Л. Новиченко, посилаючись на «свідчення поінформованих осіб», стверджує, що Л. Каганович таємно готував пленум ЦК КП(б)У з головним питанням на черзі денній: «Про націоналістичний ухил у Компартії України»[21]21
   Новиченко Л. Поетичний світ Максима Рильського. – Книга друга (1941–1964). – К.: Інтел, 1993. – С. 81.


[Закрыть], – і це означало, що мав повторитися 1937 рік… Сталося, однак, по-іншому: наприкінці 1947-го Кагановича відкликали до Москви…

А репресивна машина за інерцією продовжувала свою лиху справу. Тим паче, що добровільних «інквізиторів» у таких випадках завжди вистачає. Одні савченки відійшли, інші прийшли на їхнє місце – й ім’я їм легіон.

Одна з найбільш одіозних статей 1947 р. належала перу Леоніда Хінкулова («Чому літають ластівки» – журнал «Дніпро», 1947, № 12). Її назва нагадувала про давній вірш М. Рильського, в якому були такі рядки:

 
Хай собі кружляє, обертається
Хоч круг лампочки земля стара!
Ластівки літають, бо літається,
І Ганнуся плаче, бо пора…
 

І хоч Ганнуся Максима Рильського переживала те, що задовго до неї відбувалося із пушкінською Тетяною Ларіною («Пришла пора – она влюбилась…»), – для Хінкулова ні гра ремінісценцій, ані усмішка поета щодо натхненних ластівок, які літають за тільки їм відомими законами, не мали жодного значення. Він запідозрив Рильського в…агностицизмі, в «ідеалістичному запереченні можливості пізнання законів навколишнього світу»! І то було не єдине звинувачення на адресу поета. На карб Рильському було поставлено й те, що в юності він друкувався в «декадентському, буржуазно-націоналістичному журналі «Українська хата»»; що й сам він був декадентом; що належав до групи «неокласиків»; що «в його творах послідовно втілюються ідеї, чужі марксизму-ленінізму»… Дісталося Рильському й за поему «Мандрівка в молодість», цього разу за його «всепрощаючу, примирюючу лагідність до всього минулого», зокрема – за сентиментальні згадки про київську «гімназію Науменка», в якій колись навчався Максим Рильський (Хінкулов називає директора цієї гімназії Володимира Науменка «мерзенним ворогом українського народу, українсько-німецьким (!? – В. П.) націоналістом»)… До «ворогів» потрапили також однокласник поета Юрко Русов, професор Володимир Антонович, «активний діяч української буржуазно-націоналістичної контрреволюції» Володимир Самійленко…

Та що там «вороги»: Хінкулов обурюється навіть тим, що у вірші «Лист до рідного краю» зі збірки «Вірність» жодного разу не згадується слово «колгосп»!

Усе це, звісно, було б смішно, якби не було сумно. Адже подібні курйози, абсурдні звинувачення свідчили про ту саму безпросвітність тоталітаризму комуністичного зразка, над якою невдовзі сміятиметься у своїй антиутопії «1984» колишній симпатик комуністичної ідеї Джордж Орвелл. Писалася вона, як відомо, в 1948 р., тож виходить, що кагановичі й хінкулови випереджали Орвелла, демонструючи сутність «царства справедливості» вже й не на аркушах паперу, а «у формах самого життя»…

* * *

Для Максима Рильського-поета 1947 рік був нищівним: повернути собі втрачений голос він не міг ще протягом багатьох років. Рильський багато працював як перекладач, охоче брав участь у підготовці видань класиків, – проте атмосфера, що панувала в «народній державі», сковувала його талант, змушувала постійно озиратися, зловживати віршованою риторикою. Однак душа його все ж зуміла відновитися і для високої творчості: останні роки життя поета будуть ознаменовані появою книжок, що свідчитимуть про ренесанс Рильського. Ту нетривалу фінальну пору його творчого спалаху назвуть «третім цвітінням» – цвітінням після пережитих жорстоких морозів…

Володимир Панченко

Неокласики: не в ритм з добою?

Українська неокласика
Яків Савченко

 І 

Українська поезія за 6 років революційної боротьби, почавши в 1917 році майже з одної ноти й одним голосом (за виємком Семенка, що щепив галузки футуризму), нині досягла тої межі, де ясно позначились ті основні лінії, по котрим піде далі кожний із напрямків в українській поезії в своєму процесі формальних надбань, а також точнішого й чіткішого обкреслення своїх світоглядів та теоретичного обґрунтовання.

Власне, зараз не тільки намічені лінії диференціації – вони вже факт, що мають за собою і певну традіцію, і певну, більшу чи меншу культуру («Панфутуристи», «Гарт», «Плуг», «Неокласики», а також група молодих письменників, котрі й ідеологично загрузли в національній романтиці: Косинка, Осьмачка, Підмогильний, – формально ж плутаються на обніжках згаданих угруповань). Цей факт – і сам по собі, і по своїм реальним наслідкам – явище відрадне й глибоко сімптоматичне. Воно свідчить про те, що не тільки поезія, а все українське письменство в цілому ступило на шлях нормального й соковитого розвитку, инакше кажучи, почало мати постійний, так мовити, оплоднюючий кровообмін. З другого боку, це явище також свідчить про те, що утворився в нашому письменстві насичений кров’ю резерв, без котрого поступу в культурі не може бути.

І коли нашвидку і здалеку оцінити фактичну суму придбання нашим письменством за часи революції од незвичайної досі для нього диференціації мистецької думки, стилів, форм, теоретичних катехизисів, можна було б зопалу сказати: поз Росію, чи через Росію (думаю і поз, і через, Росія – осередок пролетарської революції. На Вкраїні під ударами Жовтня вперше працюючі маси стали до культурного будівництва. Ці два фактори дали основний зміст і напрямок згаданим угрупованням) летить шлях українського письменства до нечуваних, ще вершин і обріїв. В усякому разі на багато миль далі від себе: такого нудного й затяганого, – від своїх розкуйовдженості та інтелігентської псіхопатичної космичности.

В такій загально-зовнішній оцінці наслідків широкої й чіткої диференціації в нашому письменстві є безперечно правильні прогнози: льот ширшання його, глибока певність і радісний захват свідомости від своїх невичерпуваних і ще зовсім не промовляє змарнованих сил, у котрих чорноземна міць мас. Це вже ніким незаперечене дання.

Я не хочу таким занотованням, ще раз (і в котрий раз!) ставити питання – чи маємо майбутнє, чи ні – на цю ділему дав остаточну відповідь Жовтень.

Просто радію з «летунами».

ІІ

І от все-таки, коли підійти цілком об’єктивно, з марксистським методом до самої природи діференціації в нашому письменстві (поки-що тільки в поезії. Проза Хвильового – не од стовбура, а сама з себе, може з чужого стовбура – Іванов? Пільняк? Нікітін? Косинка – метушиться, і більше бризкає фел’єтонним мазивом) побачимо «ненормальні» викривлення на правому боці фарватеру розгалуження.

На одному лівому боці: («панфутуризм», «Гарт», і «Плуг») органичне вростання сил по проекціям комуністичної культури, активна боротьба за новий побут, за раціоналізацію життя, повільне, але певне втягування творчих сил в процес практичного будівництва по всіх ділянках пролетарської дійсности, творення організованої псіхики, схематизація нової людини, а найголовніше – індустріалізація всього життя і зосереджена воля – в майбутнє!

В цьому патос «лівого крила» в українському письменстві. Патос цей – ідеологично й формально, – в найбільшій мірі, так мовити, найтемпераментніше виявлено у панфутуристів.

У «Гарта» й «Плуга» – не так певно й чітко. Творча воля їх розведена дуже романтикою, або метафізичною космичністю.

На правому боці – другі люде, другий патос і цілі. З легенької руки М. Зерова «правобережці» здобули назву, до речі, дуже «учену» – неокласиків. Неокласики не течія, не шукання, а зовсім виразна школа. Репрезентована вона поки-що М. Рильським та П. Філіповичем – поетами. Гарольди їхні – Зеров, Якубський, Петров.

Зрештою, скільки б не було активних сил серед неокласиків українських, треба признати, що діяльність їх, не довга своєю історією, стала помітним явищем в українській літературі. Неокласики виступили одностайно, цілим фронтом (більше – прилюдними лекціями й докладами), з чималим задором, з претензіями на домінуючу й сінтезуючу ролю в українській поезїї останнього дня. Вони, мовляв, той пуп, де сходяться найбільші досягнення українського поетичного мистецтва – формальні здобутки, культура слова, мелодійна ритміка і т. инш. (про ідеологію хитренький хохол Зеров замовчує, не відкриває «неокласичних» карт). Вони, – по їхній декламації, – стоять на твердому ґрунті сьогодняшньої дійсности (!) і побуту. Правда, неокласики «вещі» не творять, не оперують конструктивними прінціпами, але по самій природі їхньої умілости (їхнє твердження) вони конструктивні: «коли дійсність «конструктивна», значить і ми «конструктори», бо ми ж дзеркало її».

Я тут не переказую науки неокласиків. Вони її не мають. Вони її не вміють створити – ні з чого. Та й самі вони, – хоч і дуже «учені люде», – вигадати сякої-такої – про людське око, – теорії невдатні. А, може, з властивого їм «такту» і не хочуть починати небезпечне діло з «теоріями», бо надто вже ясно, з яких рівчаків тече неокласична «цілюща» вода.

Кожна літературна школа в цілій своїй сумі, незалежно від того, скільки складових частин входить в неї і які частини її зумовлюють, або домінують, – може бути грубо поділена на дві частини: на формальну культуру (фактура) та ідеологію, при чому домінуюча, органично-творча роля належить останній, поскільки вона перша виростає з складної сістеми соціяльно-економичної структури.

Певна річ, що все це в повній мірі можна та й треба пристосувати і до неокласиків. Вони ж претендують на «школу», цілком сформовану й добре організовану.

Родословна українських неокласиків – формальна, по-де-куди й ідеологічна, – стара, як світ: Авраам роді Ісаака, Ісаак роді Іакова, Іаков – 12 синів, а ці 12 разом вилупили спочатку Зерова, потім Якубського, а вже нарешті двох близнюків, М. Рильського й П. Філіповича.

Спинимось на формальній культурі українських неокласиків. Досить нашвидку проглянуто дві книжечки Рильського й Філіповича («Синя Далечінь» і «Земля й Вітер»), – щоб довго не розгадувати їхнього секрета – тим паче, що він один у їх обох, – і Рильський і Філіпович обидва чужоземці, обидва учні – перший талановитий, другий, здається, з надіями – російського неокласицизму.

Рекомендація ніби-то не погана. Російський неокласицизм пройшов складні етапи. Свою ясність і повнокровну застиглість він узяв в свого таки джерела – Пушкіна. Це, так би мовити, їхнє кастальське озеро, з котрого п’ють всі. Од Пушкіна у них трагична темпераментність ямбу, обережна пропорціональність і привітна легкість образу. З цією спадщиною російський неокласицизм був в тісному сімбіозі з сімволістами. Тут він дещо розгубив з своєї спадщини, але зате придбав од сімволістів вишукану риму, еластичну, з ріжними несподіваними ухиленнями від канону композіцію, і взагалі, навчився зручно володіти словесним матеріалом. Це може бути їхнім активом, але від сімволістів російські неокласики мають і погані придбання: абстрактне образне мислення, розмягчену мрійність плюс сантіментальність, плюс консерватизм і загострені індівідуалістичність, плюс мистецька догматика.

А це, в загальних рисах, подвірна книга російського неокласицизму. За ними слідом пройшли й українські новоспечені неокласики (проте і Рильський і Філіпович довго лежали на кухні). Ногами вони в Пушкіні, головою в сімволізмі – в російському Рильський, Філіпович – російському й українському, – а ділами – в українській поезії.

Звісно, це тільки схема, може, подекуди й помилкова. Обидва поети в своїй творчости підпадають під перехресний огонь окремих російських поетів.

Рильський ніяк не виб’ється з під впливу Аненського (не кажучи вже про постійне джерело його творчості – Пушкіна), инколи Мандельштама. Філіпович так само тягне свою нитку від Мандельштама, або Аненського. Часом звучать Блоковські ноти, инколи Брюсовські, а дуже часто – переспівує молодого Олеся.

Все ж таки, Рильський – сильніший і організованіший поет. У Рильського в формальній культурі хоч і переважають російські елементи, російські трафарети: композіції, архітектоніки, […строфинки] (нерозбірливо) образу, – почувається й власна культура, те творче напруження, що властиве лише орігінальним поетам. Рильський инколи має силу вийти за штамп.

Філіпович в цьому відношенню – дуже невиразний. Форма його віршів механичним порядком дана, а не органично. Спамяти, з чужого зразку. Не майстерність, а версіфікаційну навиклість. І через те, що й техніка версифікації що до кількості зразків невелика у нього, – його поезії вражають небагатим вибором «експонатів» – їх стільки, скільки його память може зафіксувати – не більше. Своїх же власних зразків формальної будови віршу Філіпович не дає, принаймні не дав у першій книжці. Тут він цілковито перебивав копії з російських поетів, а инколи копії в копій.

Так само і в патосі обох неокласиків є чимале віддалення. Рильський застиглий, вщолочаний, але сховано-темпераментний. Філіпович – галасливий і ходульний. Патос його дріб’язковий і непереконуючий, з неприємними нотками фальшованої надуманої щирости й безпосередності. І це тому так, що його патос – ремінісценції.

В російській мистецькій культурі є багато стереотипів на ріжні нюанси псіхики, емоцій, настроїв. От ці стереотипи Філіпович знає на пам’ять і пристосовує їх до відповідних об’єктів в своїй творчости. Кожний волевий чи емоціональний імпульс до творення у Філіповича обов’язково при самому зародженню розряджується, натикаючись на запобігливе підказування його пам’яти, на готове кліше. Філіпович, загалом кажучи, перевантажений чужими зразками форми, чужими методами будови віршу, чужими настроями й образами.

Увесь цей вантаж убиває Філіповича, застує його самого.

До речі, доводиться дивуватись тій оцінці, котру здобули і Філіпович і Рильський, як техники віршу, від Харківської критики. Тов. Коряк аж захлинувся від захоплення перед безперечною «майстерністю» цих поетів, картаючи їх лише шкідливу ідеологію та мотиви. На гасло т. Коряка – відгукнулись і инші. Та так простісенько і починають: Поети добрі, майстри не аби які, от тільки шкода – зміст, ідеологій прив’яли. А тоб усе було добре. Хоч у «Плуг», або «Гарт» приймай їх.