Текст книги "Максим Рильський"

Отже, коли між Рильським і Філіповичем є значні віддалення і певний розбіг доріг, – перший намацав нарешті свій шлях, повірив (о, це багато значить для поета) в правдивість і несхибність його, другий плутається на чужих стежках, – то все-таки між ними є багато спільного, більше спільного, ніж ріжного, є те, що творить з них обох цілком виразних представників неокласичної школи.

Це спільне полягає не тільки в одному генезесі їхньої формальної культури, не тільки в тому, що вони обидва пройшли абсолютно тотожні етапи розвитку. Це тільки, так мовити, передумови до того, що найбільше їх (і мабуть навіки) сполучує і дає однакове офарблення їхньому світоглядові. Маю тут на увазі їхнє відношення до дійсности, спосіб приймання і усвідомлення її, і нарешті, форми виявлення її – в своїй творчости.

* * *

Неокласицизм в мистецтві (французький, руський, а тепер – український) завше був тим рупором, через який кричав і корчився певний стан громадського світовідчування тої групи, що в наслідок революції та ріжних змін в класових взаємовідносинах, була позбавлена політичних і соціяльних прав, і через те, неокласика була завше опозицією, протестом, реакцією проти данних форм громадського ладу, громадського битія.

Таку точнісенько роль виконує зараз і українська неокласіка.

Щоб довести це твердження, даємо слово згаданим поетам по черзі.

Рильський – поет минулої епохи, чужої нам культури. З далекої далечини долітає до нас його замріяний, розслаблений голос. Сьогоднішній день, наша боротьба, героїчна колективна воля трудящих, їх патос – це все цілком чуже для Рильського. Доба соціяльної революції не попала в його свідомість, не стала ніяким чинником до нового світовідчування. Комплекс його уявлень, його настрої, воля – ідуть далекими берегами, від нас.

Рильський, в якомусь розвмягчені сидить на березі з удками і марить… марить… марить… Йому сняться Джіоконди, Мадонни, римські імператори, Діани, Діониси, боги й богині, стародавні парки з німфами й сатирами, алеї, де колись гуляли при місяці прекрасні панни і мріяли, як і Рильський, про лицарів і герцогів з чорними кучерями. Ввижається йому бучне заливання феодального панства, або турніри середневічних лицарів. От межі його поетичної індівідуальности.

 
«Трістан коня сідлає
І їде в дальну путь
………………
Ізольда білорука.
Ридає за вікном».
 

(Cт. 34).

Од «нудної» революційної дійсности, неприйнятої поетом, чужої й ворожої йому, поет повертається в світ звичних йому образів і настроїв, його найбільше вабить романтика середневічча, романтика феодальної доби (тут пропущений розділовий знак) згадає він, приміром, часи Шекспіра – англійського феодалізму, – і вже сниться Рильському:

 
«Блукав я сам у браконьєрськім строї,
В гаях зелених Англії старої,
А вколо, в затуманеній далі
Приходили і блазні й королі».
 

(«Шекспір», ст. 53).

Від «старої Англії» подасться поет до митичної Греції, – така знайома йому, добре уторована панськими поетами, стежка:

 
«Не плети для мене
Золотого невода,
Ти, що уродилась
Із морської піни.
Не буди, богине,
Ти ночами темними
У душній постелі
Серця молодого».
 

(«Сафо до Афродіти», ст. 47).

Або запалиться поет любовним екстазом. Зараз же є готовий зразок – трубадуровські (также доба феодалізму) пісні прекрасним дамам.

З манерою справжнього трубадура, озброєний мандоліною чи лютнею (не знаю, на чому грали трубадури), а також доброю шпагою, що ще «пам’ятає Єрусалим», Рильський задумано й шляхетно трубадурить:

 
«Пані! В гаях поспівають каштани,
Бродить кабан у пожовклих кущах
…………………………….
Пси мої чують ревіння ведмедя,
Рвуться і плачуть. Залився мій ріг
«Прощайте, міледі!»
У відповідь: Сміх».
 

(«Стародавній роман», ст. 28).

Від «стародавнього роману» звернеться поет до своєї музи, і в молитовному благанню жерця, просить її не «зрадити його», бо, мовляв, він і так вже «випив кубок лиха до дна».

Перед Рильським переходить вся краса минулої феодальної пори, її культура, її міти й легенди, її шляхетність, музика й танці панських палаців, турніри лицарів за серце дами. Все це обвіяно у Рильського солодким смутком, терпкою тугою. В колі цих образів живе постійно Рильський. Минулий світ – йому рідний, його світ. Псіхологично, а значить, і класово – феодалізм його стіхія. За межі цього кругу Рильський не хоче й не може вийти. Над ветхим порохом «білоодежних Дездемон», над руїнами панської величі – «горько плачет» Рильський, виспівуючи на всі лади, і навіть з великим темпераментом, феодальне гнойовище.

Революції Рильський не прийняв. Клас робітників приніс другу культуру, другий побут, другі форми праці, иншу лірику й стремління. Тут немає ні Дездемон, ні Джіоконд, ні п’яного полювання, ні турнірів, ні богів і богинь. Таке все «буденне»: сільське господарство, промисловість, антирелігійна пропаганда, виховання комуністичного суспільства, важка праця і т. и. Зникли палаци, зникли пани з псарнею, зникла музика в маєтках, «дикі» селяне порозбивали в парках статуї німф і аполонів. Не трубить ріг, не виють гончаки. Все безслідно минуло. Все згинуло.

Розуміється, Рильський не звертає жадної уваги на таку дійсність. А коли й повернеться до неї з своїх мандрівок по феодальних країнах, то говорить про неї з мукою, з роспачливою утомою:

 
«Ходи собі шумливими шляхами,
Гукай, кричи, роби акторські жести, —
А я б хотів у тиші над удками
Своє життя непроданим донести».
 

(Cт. 35).

Революція для Рильського – пустиня без радости, без надії, без втіхи:

 
«Поете! Живемо в пустині
Сред каміння та людей, —
І тільки мак небесно-синій
Єдина втіха для очей».
 

(«П. Савченкові», ст. 48).

Справді, яка може бути втіха для Рильського в тій величі героїчної боротьби, що провадять пригноблені, коли йому ввижається велич гнобителів.

Протест Рильського проти революції – не активний. В ньому немає волі, активної емоції. Тільки неприймання, заперечення. І найменшого наміру, – так або инакше, усвідомити непереможні закони і псіхику нашої доби – і таким чином, ввійти в процес, в контакт, з життям.

І в цьому, мабуть, найбільш характерна риса всієї книжки його «Синя далечінь». Синя далечінь одвела його в ті краї, де йому солодко марити й вмірати. З тих країн Рильський до нас не поверне. Він – гнилизна тої класи й тої культури, що революція змела в смітники історії.

Для української літератури – Рильський явище неприродне, чуже. Якесь зайве кільце, що порушує загальну звязь процесу розвою, що вносить дізгармонію в сінтез досягнень мистецької української думки.

Основ для творчости, будь яких традицій в укр. письменстві для Рильського немає. Він – рослина з чужого поля. Сюди попав випадково. В цьому його трагедія.

* * *

Другий неокласик – П. Філіпович, і значно слабійший за Рильського, але із більшими данними до акції, до прийняття дійсности, поки що ходить на ходулях клікушества, в мантії аполонового жерця, і так само, як Рильський, пливе берегами минулого, перебуває в тяжкому конфлікті з революційною дійсністю. Він не такий «дворянин», як Рильський, але намагається все таки одягтись в тогу «арістократа».

Світ приймає не в його реальному значінню, не в причиновій звязі явищ, – а метафізико-символістично, через інтелігентсько-міщанське світоіснування.

Передовсім – революція. Вона для нього, для його рафінованих і заляканих нервів – жах, кров, руїна. Революція – катастрофа ідей, світогляду, і побуту, загибіль всього, що лише й рідне Філіповичові. Псіхологично, цілою своєю культурою Філіпович тісно звязаний з буржуазним віком, з буржуазною добою. Там його початок, там межі його індівідуальности, там всі вагони права, моралі, естетики. І все це к чорту полетіло од пролетарської революції. Розсипалось на порох.

Що ж дивного, що слабонервний поет, з закостенілою буржуазно-міщанською вдачею, розгублено, в паниці став перед фактом катастрофи його світу?

Звідці всі його «качества»: і солоденька сімволіка, і містика, і цілковите неприйняття дійсности революції. А також – шукання спокою, затишку, тиші, шукання рятунку й утіхи.

 
«На поталу камінним кригам,
На глуху наругу вітрам,
На зневагу звірям, що плигом
Проминуть і квітку і храм,
Оддам і трівожну душу
І холодний спокій думок,
І вартую, надіюсь, мушу
Виглядати, чи йде Пророк».
 

(Ст. 11).

Філіповичові потрібний Пророк, щоб розвіяв жах революції, щоб дав йому надії, щоб виправдав його власне існування. Такого пророка жде поет.

За роспукою й трівогою, за зовнішніми фактами в революції – Філіпович нічого не бачить, не хоче придивитись уважніше, не почуває ходу нових творчих сил, нового життя.

 
«Тіні людей камінь —
Важко моїм очам.
Бачу блакитні плями
Неба дешевий крам.
А серед вулиць купи —
Всіх заведе одчай.
. . . . . . . . . .
День уміра. Убого
Никне небесне шатро.
Місто прокляте Богом!
Кинув тебе і чорт».
 

(Ст. 15).

Місто – місце горожанської війни. Воно перебуло величезні зміни за час революції. Облоги, голод, жебрацтво. Обивательська маса проклинала тих, хто спричинився до цього. Філіпович, з одного боку, як бард завміраючої буржуазної класи, з другого, – як типовий виразник міщанства, – по своєму індівідуальному маштабу, разом з обивательщиною проклинає революційне місто. Йому важко серед нього. В шуканню собі рятунку, спокію й тиші, поет виспівує «красу і прелесть» природи, безлобність трав і квіток, їх стан – щастя для поета. Він сам хоче стати, як рослина, як роса.

 
«Ясний світе, степе без краю,
Срібна пісне роси й трави,
Вас кохаю, вас закликаю,
Хочу бути такими, як ви».
 

(Ст. 19).

Значить – спокою природи тиші піль ясности й миру степів. Геть від боротьби, від життя – до співглядання, до пасивности, до безтурботного рослинного життя. Не треба, щоб в ці тихі закутки спочинку залітав шум соціяльної боротьби:

 
«Пролетіли огненні бджоли між зелених полів людських.
Закликаю вас тихі доли – не пускайте до себе їх!»
 

(Ст. 19).

Такі мотиви – найхарактерніші для Філіповича. По них – ясно читаєм його «діалектику», ясно бачим його стежки й світи.

Розложений інтелігент, споріднений з буржуазією, з обивательсько-міщанським світоглядом, смаками й настріями, з дрібненьким розумінням історичного процесу, – Філіпович, природно, мусив стати в опозіцію до революції, прийняти й пережити її, як катастрофу «розумного, доцільного й законного світу». Инакше кажучи, став цілком на точку погляду буржуазної класи. Далі цієї точки Філіпович не пішов.

В заглушених піснях, в дріб’язкових настроях, в обивательському горі пройшов він через революцію, докативсь до сімволіки й містики, а од неї помандрував в степи, в поля, на «тихі води, під ясні зорі» – в природу.

І там заспокоївся.

Травка, роса, сонечко, квіточка, жито, що колоситься, пташине щебетання, тихий вітрець – ось його основна стіхія. Як «добродетельна» міщаночка прикрашує свою кімнату працями й рожевими фіранками, так Філіпович – квіточками, й росами й травицею оздобляє свою творчість. Так любо та затишно. Сидить собі поет і милується. Повіває його ж таки «вітрець», щебечуть пташки, зеленіє травка. Просто, та й годі.

А революція – вона летить бурею, масами, трудом, боротьбою повз нього, повз обивателя, повз плакальщика буржуазії.

Можна було б ще спинитись над формальною стороною подій Філіповича, можна було б документально довести страшну рутину, несмаковитий трафарет в ритмі, архітектониці, образі, епітеті і т. п. Але таке завдання – дуже скучне. Обмежуюсь цілком тією загальною характеристикою, в цьому відношенню, котру я дав раніше.

Неокласіка в українському письменстві не тільки реакція і протест проти політичних і соціяльних форм, данних революцією, вона в такій же мірі опозіція (і активна) проти революційних течій в самому мистецтві, її завдання – затримати прискорений темп революційних процесів в поезії, законсервувати ледарство, пасивність, звиклі форми, образи, банальні світогляди, застерегти в письменстві почесне місце для міщанина, зручно улаштуватись на затишному «парнасі».

Під кожним поглядом, роль неокласіки – негативна! Як культурний чинник неокласіка вносить розложення, елементи загнивання, безсилого скиглиння. Від неї віє духом сморіду й смерти, бо вся вона не з живими, а з мертвими – проти живого.

Газета «Більшовик». 1923, 23 вересня

Лист до редакції газети «Більшовик»
Максим Рильський

Прошу шановну редакцію не відмовити в надрукуванні оцих кількох слів.

З приводу моєї книжки ліричних поезій «Синя далечінь» дехто з критиків – що загалом і бачить у книжці певний хист, культурність і технічні досягнення – робить уваги щодо моєї ідеології, а звідси – ніби й висновки про мою моральну і громадську фізіономію, переплітаючи часом і з елементом чисто біографічного характеру. Біографічний підхід – особливо в наші часи – має певну рацію, бо і я, і мої критики певно зійдемось на тому, що

 
Поэтом можешь ты не быть,
Но гражданином быть обязан.
 

(Здається, так сказав поет, що якраз був громадянином.) Так-от, маючи той прикрий факт, що деякі з біографічних заяв моїх критиків не відповідають дійсності, смію сказати, що моє життя, мої погляди й звички до і під час революції дуже далекі од тієї назадницької ідеології, яку бачить дехто в моїй ліриці, а моя діяльність (дуже скромна) на громадсько-освітньому полі має характер зовсім не чужий даному менту. Це – по-перше. Ті, хто знає мене і мого покійного батька – «дворянина», що ще в 60 рр. був обвинувачений у «коммунистической пропаганде среди крестьян» і з подібними ж обвинуваченнями прожив увесь вік, певно, сердечно сміються, уявляючи мою постать з епітетом «феодала». Це, дійсно, досить гумористичний епітет.

Щодо ідеології «Синьої далечіні», то 1) назва і основний настрій книжки – порив у синю далечінь, у те море невідомого (не тільки минулого, а й майбутнього) – є зовсім законний і зрозумілий у поета-лірика.

Мій «Париж» – уроєний, як каже т. Коряк. Парижа банкірів, кокоток і рантьє і я не люблю не менше, ніж товариші критики, і не білогвардійських емігрантів шукає там моє око. Рабле, що наніс таку смертельну рану фарисейству і попівству, Рембо з його інстинктовим презирством до буржуазного смаку й буржуазної моралі, вільний, віщий вітер Великої революції, творця «Les miserables» і «Клода Ге», прекрасні будинки, котрі, на жаль, обслуговують перелічених дегенератів (що не зменшує їх естетичної цінності), фіалки й траву (чи це тольки утворено для буржуїв?!) – от що люблю я в своєму Парижі; 2) і Навзікая, і Афродіта, і Фауст, і строга сонетна форма – все це, на мою думку, завоювання людини, котрими поезія в своєму розвитку так може користуватись, як користуються робітники СРСР фабриками, домами, театрами і т. п., збудованими для капіталістів. Смішно було б думати, ніби людська культура за тисячі літ не дала нічого такого, що могло б тепер людство взяти з собою на сміливий корабель, котрий пливе до будучини.

3) Старі мотиви – от що мені зосібна інкримінується. Дійсно, «тиша», «удки» і тому подібний аксаківський причандал якось не гармоніює ніби з «грохотом современности». Зауважу тільки, що це в кожнім разі мотиви не «феодальні», а просто сільсько-патріархальні, не чужі й найбіднішому селянинові села Романівки Родіону Очкурові, шевцеві, рибалці та мисливцеві. Далі – не вірю, щоб людина взагалі могла остільки омашинити свій дух, щоб остаточно відріктись від любові до природи. Навпаки, це капітал накладав на пролетаріат таку лапу, що він нічого не чув поза шумом машини, а вільна людина (чи вільний колектив) з радістю розпростає спину й усміхнеться назустріч сонцю, вітрові, запаху землі, рослин, звірят; ідея «садів-городів» певно тоді буде здійснена.

Коли вернемось до моїх речей, то, справді – дивно читати в 1922—23 рр. про «рибальство», «спокій» і т. п. Це не значить, що я весь час революції лише спокійно ловив рибу, а тільки вказує на одну особливість моєї психології: я можу одгукуватись ліричним віршем тільки на минуле, на те, що «одстоялось» у душі і може мати прозору форму, питому моїй манері. Інакше писати не можу. В останні часи в моїй ліриці відносно мотивів іде еволюція, і що вона дасть – побачить читач. В кожнім разі сучасність заговорила.

Кінчу проханням не робити скороспілих узагальнень і присудів посилкою на слова, здається, т. Троцького, що ніхто не вимагає од поетів неодмінно оспівування фабричної труби чи повстання проти капіталу і що сама інтимна лірика має право на існування.

Максим Рильський

23 вересня 1923 р.

Газета «Більшовик». 1923, 25 вересня

Посланіє
Євген Маланюк

 
«А я б хотів у тиші над вудками
Своє життя непроданим донести».
 

«Синя далечінь», 1922

 
«Одбирає людина в людини Життя…
Так і треба, так треба країно, Україно моя!»
 

«Тринадцята весна», 1926 М. Рильський

 
Там, де затон, латаття й лози
Незахвильованість води, —
Поет, рибалка і філософ,
Правдивий син Сковороди,
Збагнув кріваву мудрість світа,
Солону істину буття.
 
 
Так яросно хитав нас вітер, —
Так хижо різало життя:
Від келії – тріски та попіл,
Від книг – розірваний папір…
Не самота, не сум, не опій,
Коли горить по всій Европі
В вітрах розгойданий простір!
Епоха здійснення утопій
І порох спопелілих вір.
Що ж? Ліпше пізно, ніж… Пробачте.
Я так зворушено ради5й,
 
 
Що Вам доби цієї мачти
Над лоном тихої води,
Над поплавками, над вудками
З’явилися. І, власне, Вам,
Для кого «вічне» – не слова,
І «вічність» – не могильний камінь.
А ніби воздух, подув ніби,
Щоденний хліб.
Отcе писав
Мені недавно Юрій Липа:
«Рибальські настрої весь час
У Рильського – як не обридне!»
Й це не снобізм, це – біль за Вас, —
Це так зітхнуло серце рідне.
Еллада скитськая в крові
Співа крізь плоть про сонце й роси,
Але ридає буровій
Про в л а с н и й Р и м.
І майже поза
В страсний цей час у лозняках
Ховати тишу й (може)… жах.
 

«Дай Бог, чтоби русскіє взялі Паріж.

Пора кончіть ету тупую Європу».

А. Ґерцен

(З листа до М. Корш. 2.8.1848)

«Ївропа гниє!.. Присяй-бо Гартованці це на власні очі бачили».

(З комсомольських розмов)

1

 
Три гості тут були торік:
Один – поет, два – конвоїри.
(Кажу тому, що в цих двоїх —
Лиш партбілєти замість ліри).
Поет стомився і заслаб, —
В нім зворушився давній раб.
А конвоїри, як ґалянти,
Крізь мюзік-голли та джазбанди,
Тут не побачили того,
Що є посланія цього
Бічною темою – Е в р о п а.
 
 
Після Полтави й Конотопа,
Городового й босяка
Та Бейліса, та самоваря,
Царя та сов-царя з Чека,
Культури, що північний «паря»
Приніс «на астріє штика», —
Не дивно. Для таких «рєбят»
Европа – смерть! Европа – яд!
 

2

 
Для них вона гниє щороку,
На радість рідних держиморд,
Та жде не діждеться на кроки
Спасенних євразійських орд,
А поки, кровушку п’ючи,
Кує на Русь Святу мечі,
І в буржуазнім far niente
Все снить про luх ех оrіеntе.
Капіталісти всіх країн
(Лише крім Ротшільда, природно!)
Жеруть фунтами кокаїн
І ждуть: чи завтра? чи сьогодня?
«Канєшно – немчура тупa5,
Баїтся до сіх пор «verboten»
Ещьо тисьчонок пару сотєн…»
(А там вкраїнськії степа,
Натреніровані скоряться,
Все пухнуть, пухнуть кров’ю праці
Сліпого темного раба,
Й на балалайці, й на талянці
По селах грають бруд і пранці…)
 

3

 
Одначе що ж це я? – Для Вас
Ця філософія російська,
Здається, надто не нова:
Русь – Рим, христолюбиве військо,
Сінод, нагайка, Петербург
Та хижий свист сибірських пурґ.
А в тім, маштаб поширивсь значно, —
З «асвабаждєнія славян»
Наш Смердяков вже мріє смачно
Про «пролєтарії всех стран»; —
Не «щіт», не «крест» і не «проліви»,
Тепер вже плянетарний плян, —
Одеського босяцтва зливи
Перехлюпнуть за океан.
Відомо ж: пуп землі в Тамбові,
Святі всі – русскімі були, —
Злучили Маркса з Соловйовим,
Лєонтьєвим переплели,
І от, на сором Мілюкові
І на спокусу «зміні віх», —
Які ж можливости готові
У Мілюковерів нових!
На жаль, отсей уступ ліричний —
Рlusquamperfectum… Тільки слід.
Могутній вітер історичний
Знов віє з Заходу на Схід. —
Вивітрює з повітря сморід —
Отих крівавих «кіслих щєй»,
На мор московський – свіже море
Несе очищення кінець.
Загояться всі гнойні язви,
Мов шолуха, спадуть всі назви,
І дійсність встане в світлі дня
Грізною карою вогня.
 

1

 
Вас переконувать не треба,
Що ще Европа не згнила.
Її лице – в серпанку крепа,
Але війни крівава мла
Вже розійшлась багряним димом
І мозок вже протверезів:
Вона сія в своїй красі,
Як купина неопалима!
 

2

 
В добу суспільного дрібніння,
Обуржуазування шляхт
Почасти покривився нині
Її звитяжний простий шлях.
Що правда, «lux» зі Сходу й тут
Сліпив декому зір короткий:
Російський дух гнилих отрут,
Надривні достоєвські нотки,
Толстой, Распутін та Ілліч,
Та комаґенти з золотими…
– Імпонувала східня ніч
На сірім тлі валют і шімі.
Безсилля буржуа – Барбюс,
Не завше влучні смішки Шова
Сноб Франс (– ґрімаса à la russe,
Звалашене блюзнірством слово),
Айнштайн, що кинувсь, як Давид,
На Ґоліята, на Нютона…
(А в дійсносте – скептичний жид
Неплодний спекулянт закона).
Прогнив до дна минулий вік,
Весь сморід виявивсь укритий,
І мавпячий просяяв лик
Крізь гуманістів-Марґеритів.
Недивно, що крізь душний дим,
Стрибнув і Шпенґлєр в «орієнти», —
Зневірений арієць в нім
З одчаю захотів легенди.
 
 
Але це стерлося, як цвіль,
Пройшло, як пароксизму хвиля,
Й після наркозного безсилля
Европа знову центр зусиль.
В малярстві путь до Леонарда,
В поезії палкий металь,
В музиці – марші авангарда
І у всьому5 – одна мета:
Серця – горі і дух у Вічність,
Готична башта, як стріла.
(Відчувши подихи відвічні
Змінився навіть і Роллян).
 

3

 
Так. Буржуа – це бич епохи
(Минулої – найменш на вік!)
Ще висяться міщанські боги:
Нечиста користь, слизька похіть,
Брудний звалашений язик,
Кохання в ящиках готелів,
Розпуста платних менестрелів
І індульгенція – банкнот.
Звичайний низ людства. А от
Вам Вільсона суворий профіль,
І бронза Клемансо і строфи
Незламних закликів Мерс’є,
Що вписані в подій анали
(Незламна постать кардинала —
Поетам скарб який несе!).
 

4

 
Залізний Рим, – відісторичне
Невичерпальне джерело,
Де мідь латини славить Вічність
Над хвилями щоденних злоб,
Де історична електричність,
Акумульована в віках, —
Працює крізь віки на вічність
І ні на мить не заника.
Де в ляццароні спить патрицій,
В пролетарі – аристократ, —
Там народився муж із криці,
Старого віку Герострат.
 

<…>

 
Це не «хрістосік» в смрадній секті, —
Комуністичний епілептик,
Не «кающійся дварянін» —
Це нації міцної син.
Це навіть не Петро – папуга,
Що ставши на північний лід,
Татарською петлею туго
Затиснув Европейський Схід
І кров’ю націй Бога й плуга
Позначив свій поганський слід.
Ні. Це вогненна марсельєза
Плебеям духа і рабам, —
Це Риму сонценосний Цезар,
За царство Бога боротьба!
Живім же в радісній відраді:
Наш край повстане і зросте,
Бо Риму історичний радій
Сягає і на скитський степ!