Текст книги "Максим Рильський"

Справа № 272[27]27
   З архіву КДБ. Матеріали справи зберігаються у фондах Музею М. Рильського.


[Закрыть]

Максим Рильський: написано у в’язниці. Рік 1931-й

Народився я в м. Києві, дитячі роки проминули в с. Романівці кол[ишнього] Сквирського пов[іту] на Київщині, тепер Білоцерківської округи. Батько – Тадей Розеславович Рильський, дрібний поміщик, відомий свого часу як етнограф і один з перших українських економістів, поглядами – лівий народник, якому не раз і не два загрожувало заслання (по доносах від поміщиків сусідніх, що з ними він майже ні з ким не підтримував жодних зносин) і т. д. Помер він, як мені було 7 років. Мати – селянка того ж села Романівки; шлюб батьків з нею був серед околишніх «панів» «притчею во языцех».

У нашім домі, в нашій сім’ї завжди панував революційний дух, не раз переховувались революціонери, і це впливало й на мене, малого… Пам’ятаю, як 10-літнім хлопчиком я з іншим своїм товаришем – сином бідаря селянина (товариші моїх дитячих літ були виключно з селян) – пройшли дуже гордо мимо «волостного правленія», співаючи «Марсельєзу» чи «Дубинушку». Сім’я наша була завжди під таємним доглядом поліції, і в 1917 р., коли публікувалися списки співробітників «охранки», було там надруковане й прізвище селянина Хведора Чуприни (умер), що стежив за сім’єю Рильських та за сім’єю лікаря Юркевича, батькового ще приятеля. Вчився я в Києві, у гімназії «О[бщест]ва Содействия Среднему Образованию». Ще до гімназії почав писати вірші, а в одній із старших кляс гімназії почав друкуватись у журналах і видав книжечку «На білих островах» (1911). В гімназії не було відповідного революційного середовища, тим, мабуть, і пояснюється, що більшість моїх тогочасних віршів аполітичні, чиста лірика з оспівуванням квіток, зірок, соловейка і т. ін. 1915—17 р. я в університеті на медичнім факультеті (чому й не був покликаний на військову службу). Пишучи й далі літерат[урні] твори та інколи й друкуючи їх, я провадив проте досить легковажне життя, цікавився більше полюванням, гулянками тощо, ніж чим іншим. Однак це не шкодило мені досить серйозно студіювати літературу, при чому, не будучи сильний в латині і зовсім не знаючи грецької, я проте дуже цікавився античними літературами. Читав статті й переклади. Був я в університеті занесений до нелегальної «укр[аїнської] громади», але як натура більше схильна до споглядання (созерцания) та «внутрішнього життя» був усього, здається, на одних тільки зборах. Націоналістичні ухили ні тоді, ні раніше, ні пізніше не вабили мене, і, хоч вихований на українській (поруч з російською) літературою, я проте залюбки вивчав і декламував і Пушкіна, і Міцкевича, і Брюсова, і т. ін. Імперіалістична війна, що захопила своєю «патріотичною хвилею» широкі кола тодішнього російського та й українського громадянства («война до победного конца»), була мені безмежно, органічно і свідомо огидна. Звичайно, і не в перемозі німецького імперіалізму бачив я порятунок. Я був переконаний, що революція неминуча, і – хоч сам на вдачу людина неактивна – прагнув її. Тодішня укр[аїнська] газета «Рада» своєю буржуазністю і підлещуванням до царського уряду, а також своїми консервативними поглядами на мистецтво була мені ворожа, і я не друкувався в ній, а вміщав свої речі в інших тодішніх журналах.

У 1917 році я був деякий час помічником секретаря Сквирської продовольчої управи, в деякий – жив удома на селі. Забув іще сказати, що на початку 1917 р. перевівся був до тоді організованого Укр[аїнського] університету (на історико-філологічний відділ), прослухав кілька лекцій та й виїхав. (Університет той, оскільки пам’ятаю, тоді ж і закрито). 1917 рік прожив на селі, писав, друкував дещо. З людьми, що повипливали тоді на різні «командні висоти» (1917 – Центр[альна] рада, далі Національний союз тощо), я якось не мав нічого спільного, усе цікавлячися здебільшого (чи майже виключно) естетичними та історико-літературними справами. Від зустрічей з тодішніми «діячами» – петлюрівцями, гетьманцями тощо – у мене зосталось перш за все вражіння якоїсь несерйозности, оперетковости, а від тої «практики», що випливала з їхньої «теорії» і виявилася в страшних погромах – у мене й досі залишився жах. Був якийсь час на службі у Сквирі, в садовому відділі, бачив там «геройські» вчинки денікінців і, між іншим, пішовши з доручення одного з тамтешніх євреїв глянути, що роблять вони в його помешканні, сам мало не наклав життям.

З 1919 року почав я учителювати (1919—20 навчальний рік). Перше місце служби – с. Вчорайше коло ст. Бровки Південно]-З[ахідної] з[алізниці]. Викладав я там у т[ак] зв[аній] тоді Вищій Початковій Школі українську, а деякий час і німецьку (хоч погано її знаю) мову. Там, між іншим, звернулась до мене місцева єврейська людність, щоб я склав їй заяву до селянської громади, аби та громада захистила її на випадок якогось бандитського наскоку. Оскільки пам’ятаю, результатом тієї заяви було те, що громада ухвалила резолюцію, де говорилося, що вона живе з єврейською людністю у повній злагоді, мирі і т. ін. Писав я ту заяву, незважаючи на застереження декого з селян, що це, мовляв, небезпечно.

З осени 1920 р. і до р. 1923 вчителював я в с. Романівці. Був один час головою Волосної Профспілки вчителів. Громадське життя не могло не втягти мене до свого річища, і я брав діяльну участь в організуванні ріжних свят (Паризької Комуни, Жовтневої Революції, Повалення Царату тощо), виступав як промовець, лектор і т. ін. Не кидав проте й письменницького пера, внаслідок чого моя книжка «Синя далечінь». З 1923 року переїхав на вчителювання у Київ. Учителював у 2-й залізничній школі, читав лекції з укр[аїнської] мови в установах, був короткий час за викладача укр[аїнської] мови на Робфаку Київського ІНО. Уже 2 роки (чи 2-й рік) не вчителюю, а працюю лише як літератор (поет, перекладач, редактор мови).

1923 рік – це рік зламу в моєму внутрішньому житті, бо саме тоді написав я поему «Крізь бурю й сніг», де сприймання великих здобутків жовтня набирає виразно-активних форм. Проте як натура статична, а не динамічна, я переживав (і переживаю) еволюцію свого світогляду – від пасивно споглядального (созерцательного) до активно-сучасного – досить повільно. Цим і пояснюється, що і в пізніших моїх збірниках (а моя літературна діяльність – це і єсть моє життя) поруч з такими речами, як «Ганнуся» або «Сашко», наскрізь сучасними, є й речі дуже далекі від сучасности, відгомони античної давнини і т. д.

Стрічаючися з багатьма письменниками, істориками літератури і т. ін., я хоч і підтримував з деким із них приятельські стосунки (одним із стимулів бували тут – нема чого таїтись – і… чарка), а проте стояв ніби якось осторонь і більше цікавився своєю роботою (останніми часами особливо багато перекладав, бачивши в цьому велике культурне завдання), сім’єю…

До організацій я не належав, коли не рахувати того, що на початку мого перебування (з 1923 р.) в Києві збиралися іноді в колишньому Т[оварист]ві Музичному імені Леонтовича (тепер ВУТОРМ) деякі письменники ріжних угруповань, читали свої речі, вимінювались думками (здебільшого безплідно) і т. ін. Щодо так званого «неоклясичного угруповання», то організації такої ніколи не було, а було кілька поетів (та й єсть вони), що напівжартома так себе назвали. В’яже цих поетів між собою не ідеологія, а швидше однакові прийоми писання, однакова любов до строгої, чіткої форми, якою можна володіти тільки добре вивчивши клясичну літературу. Я й тепер – хоч переконаний, що в наші дні, дні найграндіознішого в світі будівництва, гостро стоїть справа з сучасною, сього дня потрібною тематикою – гадаю проте, що ця строгість і чіткість дуже потрібні власне для радянського мистецтва, і в цьому розумінні, чого доброго, ладен прийняти досить гидкий мені титул «неоклясика».

Женився я 5 років тому, маю пасинка 2 р. і сина 4-х місяців. Працював останніми часами для в[идавницт]ва ДВОУ (ЛІМ), а раніше й для «Книгоспілки» та інших видавництв.

23 березня 1931 р. Максим Рильський

Р. S. В жодній армії ні дня не служив.

1) Дорошкевич Олександр Костевич. Бував іноді в нього у літературних справах, заходив часом і просто «на чай». Він до мене – рідше.

2) Ніковський Андрій Васильович. Не можу потаїти, що часом бував у нього, як і він у мене. Знайомі були ще з моїх гімназичних літ, коли він працював у «Раді», ворожій для мене, – тоді тільки «шапочно». По його поверненні з еміграції зустрівся десь у когось із спільних знайомих (не пам’ятаю, у кого). Велике він справив на мене вражіння своєю красномовністю, дотепністю і т. ін. На політичні теми ні тоді, ні пізніше він не любив говорити, справляв на мене вражіння людини, остаточно зневіреної у ріжних «петлюрівських» та взагалі емігрантських організаціях і плянах і готової працювати на терені нашого Союза в узькій ділянці свого фаху – лексикографії та істор[ії] літератури, – і не було для мене нічого дивнішого, як те, що виявилося на процесі СВУ. Ми, стрічаючись, випивали, закусювали, музикували, віршів я при йому не любив читати, бо він якось (здавалося) неуважно ставився до них. Дуже можливо, що в діла СВУ він не хотів мене посвячувати через мою легковажну, «поетичну» вдачу, а може, й з інших причин… Хто його знає! Може, він готувався (і мене готував) до цього?

3) Зеров Микола Костянтинович. Тут знайомство цілком ясне: спільні літературні інтереси, схожі смаки і т. ін. Проте вже коло 2-х років ми вже майже не буваємо один в одного, – не через якесь «охлаждение», а так, хто його знає чому.

4) Пахаревський Леонід Андрієвич. Стрічались іноді за чаркою. Політичних розмов не мали (як не мав я їх і ні з ким), але взагалі завжди П[ахаревський] здавався мені не тільки цілком лояльним до радянської влади, а навіть більше – завзятим прибічником нового життя, нового будівництва. Свою школу дуже любив і любив розказувати про свої педагогічні методи. Друга його улюблена тема – його перекладна діяльність, що він сам розцінював високо.

5) Филипович Павло Петрович. Бував я у нього ще рідше, як у Зерова. Увесь, на мій погляд, відданий науковій та педагогічній діяльності.

6) Дейнар Микола Антонович, артист. Спільне у нас – любов до пісні (і музики), веселої компанії, а крім того – ми обидва запальні рибалки.

7) Косинка Григорій. Я був у нього раз чи два, так само він у мене. Вважаю його за талановитого письменника, але якось ми ніколи не сходились в літературних смаках.

8) Титаренко Сергій Григорович. Знайомство давне, що відновилося, коли я почав працювати у «Книгоспілці», де він завідував Редакційним відділом. Бував у мене на день народження, ще іноді, я в нього рідше. На політичні теми він ніколи не говорив, та і взагалі людина досить мовчазна, хоч у своїй роботі появляла чималу енергію та знання.

9) Донець Михайло Іванович, заслужений артист республіки. Його громадська фізіономія, певне, добре відома. Крім мистецьких інтересів (я йому робив деякі переклади для співу), нас з’єднувала і любов до полювання та рибальства.

10) Петрушевський Борис Дмитрович. Познайомились на тім ґрунті, що він переклав для «Книгоспілки» «Сказку о царе Салтане» Пушкіна, а я – як редактор мови – ту казку ухвалив до друку. Після того стрічались головним чином як мисливці (кілька разів полювали разом), інколи він заходив до мене погомоніти про полювання та про літературу (як людина дуже недавно «українізована», хоч і укр[аїнець] родом, він говорив звичайно про Пушкіна, Толстого та Чехова – письменників, що їх і я особливо люблю).

Оце, мабуть, і всі ті знайомі, в яких більш-менш постійно (крім Косинки) бував я, і вони бували в мене. Щодо випадкових одвідин чиїх-небудь в літера[турних] справах чи «так просто» та декого з жінчиних родичів і знайомих, у яких ми бували раз-два на рік (як і вони в нас), а також щодо тих компаньйонів, з ким доводилось інколи випити чарку, то про них навряд чи варто й говорити. Добре знайомий я також з деким із харківських літераторів – з Xвильовим, з Тичиною – але стрічався з ними, ясна річ, дуже рідко.

23 березня 1931 р. М. Рильський

«Історія вчить». Але вчить вона не всіх однаково, не всіх в одній мірі, і тим пояснюється велика кількість людських помилок, тим пояснюється, що іноді людина, ставши одною ногою на певний, твердий ґрунт, другою ногою сковзається в болоті і часом зовсім і безнадійно буває в те болото затягнена, часом усе чи майже все життя борсається в тяжкій борні двох половин свого «я», часом щасливо видирається з тої борні. Цю борню я пережив протягом довгих років. Була вона для мене особливо тяжка тим, що я персонально був зв’язаний особистими стосунками з деким із носіїв так званої «української ідеї», вплив яких призвів мене до цілком фальшивої думки, ніби ця «ідея» – щось самодовлінне, собі варте, ніби вона стоїть осторонь від загально[го] річища соціально-економічного та політичного життя. Цим пояснюється, що я – хоч іще 1923 р., коли написана поема «Крізь бурю й сніг», у мене почалася певна криза в сторону повного прийняття радянського ладу і радянського світовідчування – усе-таки міг 1927 (чи 1928 р.) потрапити до гуртка одного з тих «носіїв укр[аїнської] ідеї» Андрія Ніковського – гуртка, що фактично становив одну з п’ятірок організації СВУ. Гурток той складався, крім самого Н[іковсько]го, із таких осіб: Сергія Титаренка, Петра Чикаленка, Миколи Дейнара і мене. Спорадично бували там і інші особи – пригадую, напр[иклад], Гребенецького, був раз чи два й Леонід Пахаревський. Вечірки у Ніковського не мали характеру певних зібрань, це бували сходини для чарки, музикування, співу і т. ін. Принаймні таке моє вражіння. Проте в кабінеті господаря бували й розмови (переважно в легкодумному тоні – анекдотів тощо), які набирали іноді виразно контрреволюційного забарвлення. Очевидно, сам господар уміло й тактовно скеровував членів набраної п’ятірки в те русло, яке потрібне було для цілей верхівки СВУ, що сама, розуміється, ясно й виразно ставила для себе «всі крапки над «і». Щодо самої постаті Н[іковсько]го, то моє з ним зближення мало кілька етапів. На першім етапі він мене дуже цікавив як блискуче-талановита постать, дуже освічена і красномовна людина і т. д., але чув я не від одного, та й сам спостерігав, і негативні риси Н[іковсько]го: нещирість у відносинах з людьми, легковажність у виконуванні громадських, наукових, літературних обов’язків, досить вільне поводження з тим, що звичайно називають «моральними принципами» і т. ін. Але в останнім етапі цей чоловік скорив, полонив мене, і я мимохіть не тільки дуже сприязнився з ним, а й підпав під його шкідливий ідейний вплив. Тут йому стала в пригоді моя «аполітичність». Я прекрасно розумів і раніше, але тільки недавно усвідомив цілком, тобто відчув, що «аполітичність» – це міт, марево, що коли поет, особливо в часі напруженого соціально-політичного руху співає «аполітично», то він ллє воду на млин ворогів даного руху. «Безклясовий поет» серед певної кляси таким способом об’єктивно стає поетом ворожої кляси. Керівники СВУ це розуміли дуже добре, і тому, власне, їм тільки зоставалося використовувати той хибний шлях, на який я став, – шлях обертання до минулого (хоч і не до українського «славного» минулого – цим я не грішив), шлях одірваності від живого життя, закостенілости думки і форми. Адже це могло відтягувати читацьку масу, а головне – молодь – від живого життя, від бурхливого будівництва, від боротьби. От чому, напр[иклад] Єфремов, що свого часу (до революції 17-го року) стояв на ворожих до мене позиціях (газета «Рада» – орган Ніковського, Єфремова, Євгена Чикаленка – уперто замовчувала мої поетичні виступи), якось при одній із небагатьох моїх з ним зустрічей хвалив мене за обраний «неоклясичний» шлях, цим пояснюється і його хвальні про мене слова в закордоннім виданні його «Історії укр[аїнського] письменства» – книжці, яка всім своїм «народницьким», тенденційним спрямованням завжди була мені чужа й далека, хоч і не з політичних, а з естетичних та історико-літературних міркувань.

Отже, я став знаряддям верхівки СВУ, і, звичайно, не можна сказати, що знаряддям цілком пасивним, сліпим, несвідомим. Ні. Річ у тому, що хибна думка про якусь самодовлійну українську ідею, ідею українського «відродження» не давала мені побачити, що, власне, справжнє відродження всіх поневолених націй тілько в Радянськім Союзі, обернулося в дійсний факт. Я гадав, що ті нитки, які в’язали мене і моїх політків (ровесников), тобто людей мого покоління, з дореволюційним «українським рухом» (в масі своїй буржуазним), не треба рвати, що треба творити якусь «українську культуру», як острів серед моря культури радянської, не розуміючи до кінця, що той острів повернеться неодмінно на фортецю контрреволюції. Я ніколи не був адептом того звірячого, зоологічного націоналізму, що появив, напр[иклад] Ганцов, у своїх свідченнях на процесі СВУ, але ж фактично я працював в одних лавах з Ганцовими, я в своїй ділянці робив ту саму шкідливу роботу, що Ганцови – в своїх. Я присипляв читацьку масу, я одвертав її очі від сьогоднішнього дня, від напруженої клясової боротьби, бо до одної з «половин» моїх (друга робила, в цьому я певен, корисну для радянського суспільства роботу), до одної, кажу, з половин мого «я» був прив’язаний вантаж старих «українських» традицій, бо я ще не цілком ясно бачив перед собою те, що в дійсності відбувається – великий процес будування життя, процес, що взяла на свої плечі кляса – переможниця – пролетаріат. Отже, функція моя в СВУ – це була літературна діяльність, скерована на відтягування читацьких мас від клясової боротьби. Функція явно (бачу тепер цілково) контрреволюційна. Проте було кілька випадків і діяння живим словом. У двох, чи що, вступних промовах до концертів Дейнара я трактував проблему народної пісні та [української] культури відірвано від соціально-економічних процесів та від політичного життя, і хоч там не було (та й не могло бути) голої агітації, проте це скеровувало думки слухачів у бік отої самої фальшиво зрозумілої «української ідеї», ідеї в такім розрізі безперечно буржуазної, отже, й контрреволюційної.

Ударив грім. Відбувся процес СВУ. Перед очима радянського суспільства перейшла «во всей своей наготе» галерея «славнозвісних діячів», що з цілковитим цинізмом розказували, як вони «оптом и в розницу» продавали «неньку-Україну» закордонному капіталові. Мало того: з’ясувалася і політична нікчемність, безпомічність цих діячів, що в їхнім колі (хоч не тільки в їхнім) я обертався свого часу і під чиїм впливом перебував. Чи повинно це було цілком і остаточно перекинути мій «половинчатий» світогляд? Повинно було. Чи сталося це? Не зовсім. Правда, поглиблення внутрішньої кризи, яка, повторюю, почалася в мені ще року 1923, – це поглиблення безперечно відбулося. Проте проклятий тягар отих давніх традицій, отої «української ідеї», яка, коли не підшивати під неї зовсім інших мотивів, в наших умовах повинна б була стати порожнім звуком, – цей тягар не давав мені цілком вільно зажити новим життям. Я, автор «Сашка» – поеми-гімну на честь пролетаря-революціонера, – я проте кис і далі в отих старих запліснявілих традиціях, я не рвав своїх зв’язків з такими ж носіями традицій – з Пахаревським, у якого часом бував, з Івченком, що не довів іще своєю практикою справжнього каяття в колишніх помилках (один в одного ми, правда, не бували), я не тільки не підтримував серед молодших літераторів їхнього прагнення нових обріїв, суто радянської тематики, а своїм скептицизмом збивав (хоч і не дуже вдало) ці настрої, я фактично належав до групи, яка знову-таки хотіла створити отой «острів українських традицій», хоч один такий уже «острів» був блискуче скомпрометований на процесі СВУ. Моя робота як перекладача з французької, польської, російської літератури була, розуміється, чесна і корисна для радянської культури, – але нечесне і об’єктивно контрреволюційне було те, що я замкнувся, що я не використовував свого дару (про розміри його не кажу, але він визнаний усією укр[аїнською] критикою) для допомоги (в своїй ділянці) напруженій праці трудящих мас СРСР у створенні нового життя. Як поет я мовчав. Як людина я в зібраннях кількох приятелів за чаркою не підіймався і їх не підіймав над болото обивательских «разговорчиков», анекдотів, «брюзжання» і т. ін. Правда, у 1—2-му числі журналу «Життя й революція» (воно вже, мабуть, вийшло) повинні бути надруковані мої вірші «Сходи». Це в символічних тонах зроблена сповідь-декларація. Я малюю там свій шлях (життєвий і літературний) як темні сходи і разом з тим як тяжкий сон – і тільки дійшовши найвищої сходини, я «прокинувся і вийшов на роботу». Проте декларація, не підперта справжньою роботою, – мертва річ. Вона знаменує потяг до чогось, а не здійснення.

В чім же винен я?

У тім, що раніше в зв’язку з «діячами» СВУ, а пізніше, не порвавши з такими їх «отрогами» як Пахаревський, Івченко, я поруч з чесною працею в ділянці літератури (головно перекладацькою) переводив об’єктивно шкідливу, об’єктивно контрреволюційну, об’єктивно буржуазну лінію «аполітичної» далекої від боротьби трудящих мас, а значить, по суті ворожої цій боротьбі письменницької діяльності; в тім, що я стояв осторонь тієї практичної, живої праці серед робітничих мас, яку провадили широко мої товариші письменники; в тім, що я de facto належав до групи людей, що написали на своїм прапорі заяложені слова «українське відродження» і діяльністю своєю вставляли дрючки в колеса революції; в тім, що я піддався обивательським настроям і «разговорчикам», хоч теоретично й знав ціну цим настроям і «разговорчикам».

Я переглянув своє життя. Я багато й тяжко думав. Я бачу, що мій шлях був хибний. Я цілковито й щиро у всьому тому каюся. Прошу зважити з одного боку мої «вільні й невільні провини», а з другого боку – мої заслуги перед українською радянською культурою (переклади з Чехова, Мопассана, франц[узьких] клясиків, Брюсова – серед них і така поезія, як «Ленін» – та багатьох інших, ціла низка безперечно – революційних речей, як «Крізь бурю й сніг», «Ганнуся», «Сашко» і т. ін.); прошу прийняти до уваги мою тверду обіцянку цілком порвати всякі стосунки з людьми, що так чи інакше спричиняються до затримання розвитку радянського будівництва, і всі свої сили віддати на слугування цьому будівництву, спаливши оту прокляту половину мого «я», що тягла мене в болото контрреволюції, – і розглянути мою справу.

Не знаю, чи до речі буде тут іще нагадати, що сім’я моя в дуже тяжкому стані: хвора на серце жінка з 4-місячним хлопчиком і другий хлопчик, учень трудшколи, зостались без чоловіка й батька, отже, й без засобів для існування.

Прошу, коли це можливо, дати мені змогу вернуть собі своєю роботою ім’я чесного громадянина Радянського суспільства, а сім’ї моїй – спокій.

30 березня 1931 р. Максим Рильський