Текст книги "Максим Рильський"

Всі ці деталі не тільки даний образ розбивають, але й свідчать за основну хибу поетового хиста – неспроможність свою мрію до дійсности гостро протиставити, хоч поет раз-у-раз саме це ставить собі за завдання. І що як-раз у присвячених мистецтву поезіях всі ці огріхи найбільше трапляються, нам цілком зрозуміло, бо ж мистецтво абстрактніше за природу та жінку, і трактувати його, як чисту мрію, поетові, що дійсність заперечити не годен, – річ зовсім непідсильна. Мистецтво він неминуче мусить зводити до чогось реальнішого, ніж воно само з себе в «собідостатній» формі мусіло б бути, і тому не диво, що поет змальовує його тими самими способами, що й свою «далеку царівну». Мистецтво сяє «просвітом» над пущею – і

 
Зорею сіяє над смутком землі
Марія…
 

(Під осінніми зорями, 33).

Мистецтво поет порівнює з «оком», але й у «далекої царівни» він перед усім про очі співає —

 
Та скрізь душа співає переливно
про очі безтілесні та ясні…
 

(Під осінніми зорями, 38).

В мистецтві поет відчуває «милий спокій» – і до жінки він того епітета ставить:

 
…вохко-гарячі уста в милім бажанні розкрий…
 

(Синя далечінь, 57).

Важко, зрештою, сказати, чи до жінки, чи до мистецтва більше пристає такий вираз

 
…і ти між квітів найясніший квіт…
 

(Під осінніми зорями, 80).

бо маємо:

 
…моя ти нене, мій ти квіте…
 

(Синя далечінь, 5).

Але все це – a6 propos, як висловлюється (he5lasl C’est de la Motte…) дехто з харківських літераторів. Нам тільки цікаво, в які «пущі» самого поета заводить таке розуміння мистецтва:

 
Не показать, а заховать я хочу
в моїх словах душі моєї світ,
моїх бажань чутливість півжіночу
і рідних душ надзоряний привіт.
Не сяєвом, а димом фіялковим,
у присмерковій музиці зідхань,
я пропливу незрозумілим уловом
за дальню грань.
І випливу із лісу життьового,
де навіть Данте мудрий зблудив,
і загляну за останню завісу,
і заспіваю – та уже без слів.
 

(Під осінніми зорями, 82).

Все це значить тільки одно: нема чого поетові казати. Мистецтво одна з форм вияву суб’єкта, обертається у нього в свою власну протилежність. І це буває тільки тоді, коли нічого виявляти. Тоді людина стає в горду позу – я, мовляв, з вами і говорити не хочу! Ми вже не здивуємось, дізнавшись, що й самого поета таке «надземне» становище не задовольняє:

 
Я натомився від екзотики,
од хитро вигаданих слів..
 

(Крізь бурю, 66).

І ми теж натомились. Але розгляньмо коротенько, до яких ще земель причалює мрійний човен поета в шуканнях «білого острова» серед ворожих стихій.

Шкода й мови, як втішно мрійникові, що дійсність його до кошмарів доводить —

 
Він (хтось. – В. П.) ходив – а я конав помалу,
і рукою ворухнуть не міг,
і мовчання крижане спадало,
як холодний і колючий сніг —
 

як, кажемо, радісно йому марити про людей, що ту дійсність перемогли знали – достеменно як хлопцеві, читаючи казок, палко багнеться бути могутнім розбійником:

 
Під синім полум’ям святого неба
ріс Олександер…
. . . . . . . . . . . . .
Над Індом, де чудні цвітуть рубіни,
він проїздив на гордому слоні, —
і падали засліплені браміни…
 

(Тринадцята весна, «Олександрія»).

Сюди ж належить і приваблива часова й просторінна далечінь («синя далечінь»), теж створиво наївної віри, що краще було, коли ми ще не жили, а тепер краще там, де нас немає. Зовсім окрему далечінь для поета становить Греція та й то його вабить у ній здебільшого передісторична доба – «безжурне» дитинство людськости, той неповоротний час, коли смертні ставали богами, коли в молодій уяві природа була населена безліччю духів; час, коли діяли «любі» поетовій уяві герої, коли князями були пастухи й воєводами мисливці. Звідци й рясні в поезіях М. Рильського імена богів та звитяжців-пророків – талмуд первісних увособлень добра і зла, тепер заялозені етикетки на порожньому посуді.

Ця «синя далечінь», як і собідостатнє мистецтво, теж становить відмінок основного «комплексу дикунства», породження здитиненої під тиском дійсности людини. «Синя далечінь» – це та сама безпритульна мрія поетова, що спантеличено блукає своїми плутаними шляхами…

 
На світі є співучий Ланґедок,
цвіте шампанню Франція весела,
де в сонці тане кожен городок,
і в виноградах утопають села.
. . . . . . . . . . . .
Ти випив самогону з кварти
і біля діжки, в бруді спиш,
а там єсть голуби, мансарди,
поети, сонце і Париж!
 

(«Синя далечінь»).

І такий «комплекс» єсть у творчості М. Рильського – вино. Єсть спроба вином залити непоборну дизгармонію між мрією та дійсністю.

 
Минають дні, минає літо, —
але нащо тужить за ним?
Прозору шклянку вщерть налито
вином червоним і хмільним!
 

Істина на дні шклянки? «Білий острів» на хвилях самогону? І починається зневіра, розпач, прострація і самознищення:

 
Хай сніг іде холодний та лапатий,
од друзів і врагів завіє путь,
нехай стежки закидає круг хати,
хай дасть мені – хай дасть заснуть.
 

(Під осінніми зорями, 95).

 
А ріг співає, і гукає й плаче,
і бурю слів кипучих підійма…
Але пощо молитви й співи ці гарячі?
На їх луни – на їх луни нема.
 

(Там же, 19).

 
Був чи не був? Останні білі айстри —
передчуття осяяних снігів
я б клав йому (померлому. – В. П.) на чоло, на обличчя,
я плакав-би, коли б мені не знати,
що я себе – себе ж і хороню.
 

(Тринадцята весна, 33).

І в такі хвилини туги за нездійсненною в самому собі – мрією поетові з’являється, хоч і проклятий, а проте раз-у-раз скрізь присутній спокусник – дійсність. Це він своїми упертими вітрами, надимаючи сумнівом паруси, мов справжній демон землі, ганяв поетові кораблі по морю, неухильно скеровуючи його путь назад до вихідного пункту. Коли стомлений мандрами блідий втікач із в’язниці життя падає півнепритомний серед пустині, цей терплячий перелесник лукаво шепоче йому на вухо: «вернися до в’язниці! там такі приємні залізні кайдани! Невже ти не занудився за ними?» І втікач покірно гукає:

 
Хоч-би злочинні гордощі чола,
хоч-би Кармен привабливо пройшла
І задзвеніли п’яні кастаньєти!
хоч-би чарок, хоч-би пороків ряд,
хоч-би у персні золотому яд,
хоч-би удар веселого стілета!
 

(Синя далечінь, 19).

Він ладен уже зректися фантома, що так довго манив його.

 
Шуми і гуди, хуртовино,
пливіть, невловимі сніги,
до моря краси і спокою
засипте на вік береги!
 

(Під осінніми зорями, 42).

Швидко перестроївши свою ліру, не благословлячись уже в муз та аполонів, поет починає инших пісень:

 
Вночі, в нетопленій хатині
дрімає бідний каганець.
І стукає у шиби сині
холодна самотина – мрець.
Із-під дірявої ряднини
обличчя жовте вигляда.
Це мати сина
дожида.
 

(Тринадцята весна, 37).

Він навіть непевен, чи не «згрішив» він, тікаючи від того, що здавалось йому ярмом:

 
Тільки син твій – сивий,
а такий малий —
хвилі білогривій
досі був чужий.
. . . . . . . .
Скільки червоточин,
скільки ролі й лжі…
Мамо, може й злочин
на моїй душі!
 

(Тринадцята весна, 39).

Що правда, та дійсність, що поет побачив, більше прийдешнє ніж сучасне —

 
…І він (метеор. – В. П.) черкне щасливу землю,
і світ наш буде голубим
од стін золоченого Кремлю
до піль, де спить залізний Рим.
 

(Тринадцята весна, 36), —

що правда, його дійсність присмачена всіма аксесуарами марива —

 
Розкотились, розшумілись
білі хвилі по землі…
Брате! В серці задзвеніли
срібнокрилі кораблі!
 

(Там же, 40), —

що правда, в сучасному він силкується бачити «милу» своєму серцю ідилію – під акомпонімент «кірпічіків»:

 
Ганнусю! Сестри! Браття миле!
Будинок наш! Не твій, не мій!
Таке просте та зрозуміле —
гармошки італійський стрій!
 

(Там же, «Ганнуся»), —

але… порочний круг замкнено! Від дійсности до мрії, від мрії до дійсности і – поет знову починає свою нескінченну путь:

 
Столапий, безголовий і слизький;
мене ти мучиш, ти, туманний спруте!
– О друже мій! О дальній мій!
– Заснуть. Заснути.
 

(Там жe, 45).

П’ятнадцять років тому випустив поет свою першу збірку «На білих островах», і ця збірка й по сей час лишається альфою і омегою його творчости. Бо вже в ній він визначив межі свого світосприймання, далі весь час плутаючись у тих самих питаннях, що пославила його півдитяча рука. Уже в ній він замкнув себе цілком у те порочне коло дійсности – мрії, що аналізі його ми присвятили стільки сторінок. Ось порив від дійсности до мрії:

 
Тихіше, там, тихіш!
Сон шепче, мов комиш,
тобі казки чудово тихо…
О мріє! Заколиш
мені хоч на хвилину лихо!
 

(На білих островах, 10).

Ось втілення мрії – природа:

 
Гаї, поля, стави і луки,
як рвуся я до вас.
бо може серед вас про муки
забуду… хоч на час…
 

(Там же, 21).

Ось мистецтво, як відхід від дійсности:

 
Сміх ясний, як день блакитний,
не дзвенить… я сам,
одинокий, безпривітний
віддаюсь пісням.
 

(Там же, 37).

Далі розпач:

 
Годі ж! Скінчилася пісня моя,
годі ж… Порвалися струни…
Привиди бачу кругом себе я,
бачу – несуть якісь труни…
 

(На білих островах, 34).

І, зрештою, причал назад до берега:

 
Вдармо ж в струни разом, браття,
в золотії.
розпалімо знов багаття
з іскр надії.
 

(Там же, 46).

П’ятнадцять років розв’язував поет свої суперечності, і тепер, коли ми ставимо йому найголовніше питання: «що ти сказав?» воно збуджує тільки луну у пущах його перехресних стежок. Та й не тільки внутрішній зміст його поезій лишився незайманий з днів юности, але перші образи його поетичної уяви, цілком природньо, затримали його творчість у своїх чіпких мережах. Хто уважно читав наведені тут уривки, тому не важко буде знайти в них достатні паралелі.

Виключною прихильністю поета користуються кораблі й плавання морем. Наводити до цього приклади – річ дуже небезпечна для розмірів нашої статті. Дитяча мрія «океан на трісці пропливаю» так глибоко вроїлася в фантазію поета, що він усе життя своє її переспівує, мало навіть модифікуючи. Ось, напр., характерна ситуація: поет – моряк, він одпливає в невідомий край, покидаючи коханку – своєрідна, суто-поетична помста над неспійманою «далекою царівною»:

 
Я вас покинув. Прощайте. Снігом синім
завіяне і серце, і вікно.
Пливу я в мріях фантастичним бригом —
широко, свіжоясно, холодно!
 

(Синя далечінь, «Фантастичний бриг»).

 
Коли полинуть бригантини
на гребні хвиль,
зрадливу дівчину покине
моряк один.
 

(Крізь бурю, 62).

Весь час поет кудись іде, пливе, летить – все шукаючи незнайденого «білого острова» своєї уяви. Цей безнаслідний порив до мети, у всіх різних його проявах, ми можемо схарактеризувати, як «комплекс аргонавтів» —

 
Ми одпливали. Скільки нас було,
кого прощали матері та жони,
хто перший взяв непевнеє весло,
кому світило полум’я червоне?
 

(Синя далечінь, 17).

 
…Бо по дорозі з бідними саквами
та з міццю думки, волі і руки
несхиблено, непереможно, прямо
у дальню даль простують юнаки.
. . . . . . . . . . . . .
Ідуть і йдуть… А на порозі мати
залатаним махнула рукавом…
 

(Крізь бурю, 64–65).

Або ось – прекрасний приклад фіксованости М. Рильського на одній темі. В збірці «Синя далечінь» («Він і вона») читаємо:

 
Хлопча маленьке гнилички збирає
у свій старий і порваний кашкет,
такі ж бо то солодкі та хороші
ті гнилички!
 

В збірці «Крізь бурю й сніг» (ст. 53) маємо дальший розвиток цієї теми:

 
Дитя, збираючи кислиці,
наступить на колючий глід…
О серце, серце, чи ж присниться
щасливий біль дитячих літ?
 

І в «Тринадцятій весні» (ст. 13) знаходимо хоч і не категоричну відповідь на поставлене питання:

 
Душі здається, що вона могла б
вас відтворити в ясному свічаді,
дитячі дні, заплакані і раді.
 

На цьому ми й кінчаємо аналізу поезій М. Рильського. Нам можуть закинути, що ми не згадували його поем «Чумаки» та «Крізь бурю й сніг», але розгляд їх нічого не додав-би до наших висновків. Перша з них цілком належить до комплексу «синьої далечіни» (далечінь у часі ідилічне минуле), а друга – це одна з числених спроб вернутись назад до відкидуваної допіру дійсности, одна з кінцевих ланок рухомого ланцюга, що скув поетове мислення. Не дурно ж він поставив одну з них («Чумаки») на початку своєї збірки «Крізь бурю й сніг», а другу («Крізь бурю й сніг») – в кінці її, немов символізуючи ними супротивні мури своєї духової в’язниці. Бо основна прикмета М. Рильського фатальне самозаперечення:

 
Я віддаюся вільній переміні,
я полюбив поля молочно-сині —
 

кінчає він вірша на 76 стор. в збірці «Під осінніми зорями», а дальший вірш на 77 стор. вже починає:

 
І ці поля мені тепер чужі…
 

Ніяких надій, знову ж таки, не покладаємо ми й на бадьоре закінчення другої поеми —

 
Благословен молочний дальній шлях,
що рве серця і відкрива погоди!
Тут, на землі, на радісних полях
ростуть жита і юний вітер ходить! —
 

бо багато в поета до і після було шляхів, бо не з одного походу він ні з чим вернувся, бо поля він завтра ж може зрадити, бо ми читали вже після цих рядків «Тринадцяту весну», і вітер, як символ надії, ми теж уже здибали – дивна річ – якраз в кінці останнього віршу із збірки «На білих островах»:

 
Хвилюйся, не спи, не замерзай,
 і хвилями ясними грай,
бо сонце ще горить привітом,
бо ще могучий вітер є!
 

(«Блакитне озеро»).

Та зрештою, як нам надіятись? Хіба не той самий поет у тій самій збірці переконано повчав нас, що всі сподіванки марні:

 
Ти йдеш людино. Сяють смолоскипи,
але від них іще чорніша мла…
Невже й тобі, нових часів Едіпе,
сліпе блукання Мойра прорекла?
 

(Cт. 51).

Такий М. Рильський – повний внутрішніх противенств, Дон-Кихот дитячих мрій, нездібний творчим поривом ні відмовитись від них, ні цілком їм віддатись. І коли ми очима такого поета хочемо глянути на світ, то, замість сподіваної окреслености, бачимо тільки безладне миготіння. Але й самі ми так світ бачити вміємо. Чого иншого, кінець-кінцем, шукаємо ми в письменнику, як не зрозуміння життя, синтези його різноманітности? І хиба ми потребуємо ще прикладів, щоб хапатись, потопаючи, за соломини? Будь цільний, поете! Через які хочеш моря веди свій корабель, але ти веди, а не воля бур. Инакше – від тебе нам лишаться поезії, і не лишиться поета.

Такий М. Рильський – нерозв’язані суперечності – і замах на ролю «божественного» судді:

 
Так і ти, поете, слухай
голоси і лживі й праві,
темний гріх, і світлий сміх,
і клади не як Теміда,
а з розкритими очима
на спокійні терези.
 

(Крізь бурю, 8).

Справді, М. Рильському нема чого очей в’язати – і так він сліпий.

Життя і революція. 1927. № 1

«Не в ритмі з добою» (М. Рильський. Де сходяться дороги. Вид. «Слово». К., 1929. Стор. 98)
Борис Якубський

 
Але боюсь, що знову «масам»
Не догоджу ні сяк, ні так.
 

(М. Р. «Де сходяться дороги»,79).

Ще якось Гайнріх Гайне з властивим йому дотепом сказав, що письменник подібний до вагітної жінки: він повинен виношувати свій творчий задум усі дев’ять місяців; погано, коли письменник утворить викидня. Максим Рильський належить до тих письменників, що обережно виношують свій твір і випускають його на людські очі, коли він зовсім дозрілий. В формальній майстерності ніхто й ніколи не відмовить Максимові Рильському; пише він небагато; що написане – те цілком опрацьоване й закінчене.

Вагітність є хвороба, але хвороба здорова, – дозволю собі такий парадокс. Читачі повинні радіти й радіють, коли улюблений ними письменник хворий творчою хворобою. Але є хвороби нездорові, чи краще сказать – ненормальні. І в письменників буває така хвороба, що полягає в їхньому розладді з сучасною їм дійсністю. Розладдя письменника з його добою, з його оточенням – це гостра й разом дуже небезпечна хвороба. Письменник не може не мати читачів; він пише не для себе, для людей; літературна робота то є соціяльна робота, і письменник є той, хто хоче щось сказати своїм сучасникам і має що сказати їм. Буває, що іноді сучасники письменникові його не розуміють.

М. Рильський належить до течії романтизму в своїй поетичній творчості.

У третьому числі цього року часопису «Життя й Революція» є рецензія на нову збірку М. Рильського «Де сходяться дороги», що належить Феліксові Якубовському. Автор цієї рецензії виправляє свою помилку в рецензії на переклад М. Рильського Міцкевичевого «Пана Тадеуша», називаючи метр поезії «Фальстаф» у новій збірці поета вже не «александринкою», а «александрійськими рядками», але, на мій щирий погляд, він робить значно більшу помилку тепер, виголошуючи з критичним патосом: «Чи ж романтик Рильський? Ні, таки неокласик, неокласик і неокласик. Не тим, звісно, він неокласик, що інколи й досить часто згадує імена елінських богів і героїв… Але стилізувати все для того щоб викликати перед спраглі яскравих барв очі туманні, хоч і принадні марева, всіх стилів і всіх епох і в той же час хворіти на безнадійний дальтонід щодо реальних барв життя; мріяти про романтику, сприймаючи її ідеалізовано й схематизовано, але самому романтиком не бути, приймаючи й романтичне в розумовому, книжковому аспекті, через окуляри книжкового естетизму, кабінетної ерудиції,

– Чи не найсумніша ця доля для поета, особливо там, «де сходяться дороги», де сам поет намагається дати твори синтетичні (стор. 176).

Мені залишається тільки нагадати шановному рецензентові, що неокласицизм то є поновлення класицизму, що «стилізація», ідеалізація, схематизація й навіть «безнадійний дальтонізм щодо реальних барв життя» не є неокласицизм й що 5-ти, 6-ти и 4-стопові ямби ще не виявляють «холодної класичности», що «суворо-класичні композиції – сонети, октави і терцини народилися значно раніше того, що зветься в історії літератури класицизмом (у 13 віці, в Італії), що історія новітньої літератури знає напрямки неокласицизму й неоромантизму й розуміє за першим наслідування літературі 17–18 віків, за другим – у першій половині 19 століття і, нарешті, що романтизм у розумінні його не як психичного настрою, а як літературного напрямку поділяється на романтизм schöne seele та романтизм Sturm und Drang’y (прекрасної душі та бурі й натиску), а той і другий дуже часто мають Weltschmеrz (світову скорботу) і що сьогоднішнє марксистське літературознавство знає замість цих старих німецьких термінів романтизм революційний та романтизм реакційний. І коли можна творчість якогось письменника охопити якимсь одним літературним терміном, наліпити йому якогось ярлика, то творчість Максима Рильського треба б віднести до реакційного романтизму.

Для цієї творчості є найхарактерніша ознака не вживання класичних імен, як сам зауважив Ф. Якубовський, не стилізація, бо стилізувати можна який завгодно стиль і стилізація не охоплює й найменшої частини літературного доробку М. Рильського; а характерні романтична символіка більшості його художніх образів та цілком романтичне сприйняття й відтворення того реального, що поет допускає у свої поезії. Я не маю потреби подавати десяток ознак, що позначають собою літературний романтизм; важливе є тільки те, що революційний романтизм полягає в підкресленні найкращих живодайних, актуальніших сил дійсності, у пафосі перемоги старого над новим, в життьовій бадьорості, а романтизм реакційний є поривання всіх зв’язків із дійсністю, симпатія до всього старого, ота сама «світова скорбота», що шукає самотності, сповненої розчаруванням. Відрив од життя, ідеалізація його, своєрідна романтична «гра в життя» – оце найтиповіші ознаки реакційного романтизму, і, найщирий жаль, не сповнена книжка М. Рильського «Де сходяться дороги».

Значна частина цієї книжки подає читачеві романтичну символіку. Вступна поезія символізує поетовий образ, як хатинку під буками, де сходяться дороги, що її «виліпив» собі поет і що в ній, «наче довгий сон», тече його життя «розмірено-убоге». Відганяючи від себе спогади молодості, поет порівнює своє ставлення до них зі ставленням Генріха принца Уельського до приятеля його молодих років Фальстафа. Щоб сказати читачеві, як восени, коли спадають «плоди, налиті вщерть» – «любо вірити, і поетові, що знов земля цвістиме – і новий плід зачне, і вродить новий плід», поет повинен згадати ріг Амальтеї. Людський труд поет символізує в образах заступа й винограду. Хто не хоче знати страху, мусить з’їсти левине «хоробре й горде серце». Поет у своїх поезіях підіймається над дійсністю: всі прості життьові явища він сприймає через урочисто-романтичні символи: нічна площа в місті – це форум, нічні вартові – «стрункі та бистроокі», сама нічна тиша – то «вже людські голоси застигли склом прозорим». Свої почуття смутку поет подає в пишно-романтичному оточенні: вода пройшла і залишила «маленький та теплий слід» своїх сандалій, а він – «приклавши плащ на росяній траві», довго може вснути.

Рильський лірик, чистий лірик. Коли й задумає він дати щось більше, воно і виходить у нього ліричне і з боку будівничого, композиційного виразно распадається на свої складові частини. Цікаво задумана «лірико-дидактична фантазія друзям на усміх, читачам на покиванії голови, серцю власному на науку» із назвою «Сіно» ніяк не вмістилася в оцю свою назву. Початок реалістичний – Львівська вулиця, трамвай, студент-медик, – але поет на те й романтик, що не міг не кинути зразу ж кілька романних рисок на свій малюнок:

 
Зійшов я. Хтось мене штовхнув, як і годиться,
Хтось милим поглядом обдарував з-під вій —?
І я лишився сам.
 

Аби додержати реалістичного тону, поетові конче треба вжити засобу «зниження стилю»; маємо:

«Такі швейцари ще потрібні нам усім» і т. д.

«Сухе, пахуче сіно», що його везуть по Львівській вулиці «не кваплячись» сани з «задумливими» волами, дає простір поетові для ліричного уступу про владу пахощів, про гай, про хати – «покривлені, горбаті, глухі й напівсліпі», поле й косарів, про жінку молоду, що несе чоловікові у поле обід, про простоволосу дівчинку, яка

 
«– має… знати,
що не співать тоді, коли співає мати».
Але – «проте їй весело, – а нам, читачу, зась.
До тих веселощів. На жаль, ми вже доспіли,
І навіть цвіллю вже подекуди взялась
Моя й твоя душа».
 

Ліричний уступ перейшов до мінорного тону, з’являється скептицизм до того «пімоненківського барвистого трафарету», але поет підсилить його ще другим малюнком селянського життя й закінчить урочистою тирадою, ледве не одною у збірці, що несе в собі бадьорість та широкість думки:

 
Умій дивитися людино на людей!
Це ж не ляльки тобі і навіть не рослини!
Учися вірити, креши з німих грудей
Найкращі блискавки! Нехай крило орлине
На всесвіт шириться, кружляє і гуде!
Хай ноги стомлені ідуть на верховини!
Хай світ освітлиться похилим і сліпим!
Хай тиша степова лунає наче грім!
 

І все ж таки й тут поет не обійшовся без романтики: «креши з німих грудей найкращі блискавки» та оте «крило орлине»; наприкінці «Сіна»: «Горіло пломенем несказане: любов».

Тема, подана в заголовкові, зникла. «Сіно» кінчається романтичною казкою про любов та двох братів, що так само переривається ліричним гімном жіночій красі – традиційним романтичним гімном красі, що «збагнуть її – це сонце погасить!»

Тут, у цих поезіях, Максим Рильський свої життьові вражіння та переживання передає властивою йому манерою надання їм урочистости, таємности, блискучих окрас з романтичних метафор, порівнань, паралелів. Система психологічного паралелізму йому найбільше до вподоби. Прості життьові почуття поет відчуває й втілює в художні образи через піднесенно-романтичний стиль. Така його поетична вдача, бо ж він романтик.

Але, як і в раніших збірках поезій Максима Рильського, маємо і в збірці «Де сходяться дороги» спроби перейти до реалізму, життя стукає в двері поетової хатинки – і йому доводиться трохи відчинити їх та пустити хоч трохи сучасности на сторінки своєї збірки. Чи вдається це Максимові Рильському?

Друга більша річ у збірці – «Сашко», так само виявляє ліричну вдачу її автора. Знов маємо «методою зниження» реалістичний початок. («Він ріс у бруді передмістя», «Він у сім’ї був п’ятий син»), але вже на третій сторінці поет примушений визнати, що він, «зрадивши прикрасам», «вдався в прозаїчний смак», і далі річ сповнена ліричними уступами на різні теми та закінчена в досить несподіваний спосіб:

 
Зідхнімо повними грудьми,
Доволі скиглить і згинаться!
Хто ж ваш Сашко?
– Це я, це ми!
А хто ж це ми?
– Любов і праця.
 

Чому, власне, ми – це «любов і праця» – невідомо. І все ж таки, хоч маємо в «Сашкові» й гоголівського Петуха, й Плеханова, й «маленького Дюма», й Віктора Гюго, й Командора, й Каміла з Дантоном, й Толстого, й Гете, й Пана з Силеною, й Арарат, й «вдову Кліко» – цілий літературний сінкліт, – Максим Рильський дав спробу реалістичної речі:

 
Ми будем вірити й любити,
Ми знаємо, що тільки гнів
Міг нові обшири відкрити
Для всіх занедбаних Сашків.
І хай минуле виє вовком
І по-гадючому шипить. —
Ми радісним гаптуєм шовком
Тканину років і століть.
 

Що дає нам нова книжка Максима Рильського? На жаль, не можна сказати зараз, що багато обдарований поет, досконало й майстерно вміючи поводитися з словесним матеріялом, вносить у цей матеріял думки й почуття, що їх шукає й чекає від сучасного письменника той «широкий читач», що його створила революція. Максим Рильський добре читається. Всі попередні його збірки дуже швидко розпродувалися. 1926 року Державне Видавництво України видало дві збірки М. Рильського по 3000 примірників кожну й вони вже давно відсутні в крамницях. Зараз ДВУ знов перевидає, здається, всі збірки М. Рильського. Про що цей факт широкого розповсюдження поезій М. Рильського повинний свідчити? Мені не раз доводилося питатися різних категорій читачів, чим їм подобаються поезії М. Рильського; майже завжди я одержував відповідь: «високою майстерністю їхньої форми; на ній можна вчитися». Ця відповідь тим більше прикра, що кожний з наших поетів добре знає, й Максим Рильський з них перший, що форма обумовлена змістом і зміст втілюється у відповідну форму. Дизгармонія змісту та форми в мистецтві явище нездорове. Як би щиро хотілося, щоб поет високо обдарований, майстер тільки форми став майстром у повному розумінні цього слова для мистецтва слова.

Побачивши тільки маленькі паростки наближення до реалізму, хотілося б сподіватися, що вони незабаром виростуть у справжні поетичні квіти. Збірка «Де сходяться дороги» ледве-ледве на це сподіватися дає змогу. В тій формі, як вона вийшла, вона явище реакційного романтизму. Щоб оцей реакційний романтизм став романтизмом революційним, щоб поет Рильський став поетом революційної доби, треба, аби він не закривався романтичними символами від суспільного «сьогодні», не відходив у вік Генріха принца Уельського, шукаючи там своїх художніх образів, а відчув би ритм свого віку, знайшов би в ньому, побачив би те багацтво художніх образів, що їх дає доба переможньої революції.

Серед уступів «Сашка» є уступ, адресований критикам поета, де сказано:

 
І всі знайшли, а я шукаю, —
І як їм знати, скільки мук
Таїть у радості й одчаї
Із серця вихоплений звук.
 

Я маю сміливість зарахувати себе до тих критиків, які знають і розуміють, скільки «мук слова» перетерплює поет.

І все ж таки я певний, що коли поет народить повнозвучний, співзвучний своїй добі поетичний твір, то він взнає справжню радість творчости.

В другому томі свого «Нарису історії української літератури» Володимир Коряк, розглядаючи коротко дореволюційний доробок творчости М. Рильського, говорить: «Щирий ліризм і якась дитяча ніжність властиві цим першим прозовим і віршованим творам Рильського, а його віддаленність від буденного життьового галасу заповідала вже й тоді, що цей поет піде якимись окремими шляхами «не в ритмі з добою». Бажаю авторові збірки «Де сходяться дороги» вийти на шлях, що веде до широкої волі й високих просторів, знайти ритм доби, йти далі в ритм з добою й тим розпочати другий, новий етап у своїй поетичній роботі.

Літературна газета. 1929. № 7