Текст книги "Максим Рильський"

 
«Наш вєк жєлєзний».
 

О. Пушкін

 
Вєк дєвятнадцатий, жєлєзний.
 

О. Блок

1

 
Який, до біса, він залізний? —
Машині духа не вдержать.
Ось бачимо на його тризні —
Залізо те пожерла ржа.
Тепер збагнули за століття
Бездушну тривкість речовин.
Яке ж страшне лишив поліття
Нам в спадок смертоносний він!
В єдиний найсвятіший шлунок
Весь дух людини переліз,
І звали це музично-струнно
І ніжно-лагідно: монізм.
 

2

 
Матерію обожествили, —
Вона й розчавила самих!
Тепер, мов звірі, ось завили
Серед пустель, серед зими.
В лябораторіях мудрили,
Гомункулів пекли й варили, —
То «Übermensch», то «колєктив».
Плодили умоблуддям «ізми»
В масних перинах гуманізму, —
І прогремів Господній гнів:
Пекуча літня тишина
Спахнула полум’ям: війна!
 

3

 
Не схаменулись, непокори,
Хапалися за танк, за газ, —
Все ґвалтували мозок хорий,
Від вічности кидались в час.
Все думали, – минеться якось,
А в небі рділи віщі знаки,
А вітер смертоносний грав
На струнах загород колючих
І в ночах осени дрімучих
Над полем бою йшла мара.
Від Марни до болот Стоходу —
Горизонтальний Вавилон!
Могили, натовпи, походи,
Через народи й крізь народи
Дзичав і всвердлювавсь циклон.
 

4

 
На мить завмерти б, глянуть в вись би
Туди за літаки, в блакить, —
Де Той, хто посилає іспит,
Веде народи і полки.
Рrima Motore, Рantokrator,
Душа початку і кінця,
Єдин космічний імператор, —
Двигун одвічного кільця.
Єдин – поразка і побіда
І в сяйві тиш, і в мряці бур —
Від гуду бжіл, від зе5рна і до
«Симфонії мускулатур»[22]22
  М. Рильський. «Крізь бурю і сніг».


[Закрыть].
 

5

 
Всемузики всесвітніх шумів
Він диригент і компоніст
І в гулі згубному самумів,
І в тім, як пада жовтий лист.
В прозорих масах океану,
Що коливаються у млі,
І в віршах мойого пеану
Степам неплодної землі.
Механік землетрусу й шторму,
Конструктор ніяґар і о́с,
Речовинам дарує форму
І в космос оберта хао́с.
 

6

 
І от Він простягнув нам міст,
До вічности дорогу горню, —
Простори неба неозорні,
З’єднать з поділлям крови й сліз:
Хто смерть безсмертям подолав.
Хто переміг поганський морок,
Хто показав нам напрям вгору
З в’язниці часу й путів зла!
 

* * *

 
Так. Пам’ять зберегла навік
Кривії вулиці Пйотркова.
Середь сліпців, середь калік
Натхненне і видюще слово
Чужою мовою.
Читкіш —
Згадався обрис Леонарда[23]23
   Леонард Подхорски-Околов (Leonard Podhorski Okolow) (1891–1957), польський поет, автор «Шлях в Емаус» («Droga do Emaus»), 1923.


[Закрыть],
(Не трубадура і не барда:
Поет, чий вірш – свячений ніж
В хижацьку душу міщанина).
Хвилина й ми удвох – одно,
Бо наша спільна Батьківщина —
Вершина, звідки люди – дно.
 
 
Злились в ліричному дуеті,
Скрипками душі залились, —
Звучала в кожному поеті
Дзвінка від зір небесна вись.
Вже пізно. Вколо – все мовчить.
Лихтар підвів колючі вії.
Під ним задумано стирчить
Лиш постать вбогої повії.
І Леонард: – «А що якби
З-за рогу постать Іісуса?»
(Тоді він «Шлях до Емаусу»
Рождав в паланнях боротьби): —
– «Назустріч, благодатно-просто,
І власне, в наш жорстокий час…
Чому ж би ні? І я – апостол,
Чи може він покличе – Вас…»
 
 
Поета манія свята
І безгріховна – не жахала.
Космічно-повно покохала
Його божественна мета.
І він ходив, вагітний духом,
Весь в апокаліпсному вогні,
Й загостреним болючим слухом
Ловив ті кроки неземні.
 

* * *

 
Так в рік, що був від крови ба5гров,
Ми спільно відчували: ось
Зявляється на фоні заграв
Здолавший смертю смерть Христос.
 

7

 
Після распутінських синодів,
Церковних гицелів, чека,
В Росії слово «Бог» – не в моді
І, може, все це Вас зляка.
Та, пригадавши даль віків
І уявивши шлях в майбутнє,
Збагнете Ви, що «Бог Батьків»
В крівавій пітьмі диких буднів —
Вікно в блакить, в буття, в світи,
Зір неба над скаженим виром,
Побідний поклик висоти
І благодать – не бути звірем!
 

8

 
Христос не мрія й не мара
Чи Нєстєрова чи Толстого,
(Блюзнірство пензля і пера), —
Христос – то чинна путь до Бога,
То, перш за все, моральний труд
І в днях натхненна Богом праця:
Випалювать щоденний труд
І виростать, а не скоряться.
Щоб крізь умовний час землі
Врости у неба вічність Божу.
Це не безсилий плач землі,
А понад злом, крилате: можу!
Це не в’язничний рай землі,
В кастратній рівності – отара, —
Ні, це в блакить готичний спів,
Це – творчість, мужність, слава й кара.
Так. Кара. Бог не мертвий «мир»,
А чинний «меча» на землю дав Він:
Здолавши ніч, з хаосу тьми
Йде день в багрянородній славі.
 

 
Старі знайомі: Фавст і Міфестофель.
 

М. Рильський

 
На чорта нам здалася власть?
Нам дайте хліба! Їсти!
ТОМУ-ТО:
А за повстанцями ідуть,
Співають комуністи (?)
 

П. Тичина

І

 
Доба загострення всіх правд,
Руїна культів рукотворних.
Вернувсь даремний аргонавт
І лише тьми руно прачорне
Торкнулося безсилих рук.
Машина не спасла людини
Від смерти, самоти і мук.
І під людині й надлюдині
Едгарів крук в журбу й докор
Як завжди кряче «Nevermore»[24]24
   Едгар По – «Крук» (Є. Маланюк. – Упор.).


[Закрыть].
Четверту вже координату
Знайшли. Про третю ж, як – нема
І дух двомірно розіп’ятий,
Гнітить двомірная тюрма.
Дрібним та сплощено-плескатим,
не дано владикувати
Що загнили в людськім кублі,
Їм не дано владикувати,
А – пасажирами землі
Проживотіти в гнойних верствах
І снить, на шлунок молячись,
Про «волю, рівність та братерство»
Та «перековані мечі».
Ганебний час. Такий контраст
Лиш за одне сліпе століття.
Хто Данту брат? І хто сестра
Тій Беатріче? Лихоліття
Все замулило й занесло,
Добро здрібніло й зблідло зло —
І зжух Наполеонів профіль.
«Старі знайомі»? – Лиш мара.
Наш вбогий біс – не Мефістофель
І Фавст – давно на біржі гра;
Збрехлілий парлямент – наш форум,
Дух – грамофон і гума – честь,
Доляр – lapis filosoforum
Й навколо нього – космос весь.
Про Марґариту ж бракне слів:
«Мікадо», «шімі» й «tout pour vivre».
 
 
Доба ж спалила й пропекла,
Від ріжних лаштунків звільнила.
Здихають, здохнуть діти зла,
Людці й недолюдки здрібнілі, —
Гряде наш ренесанс в огні,
За всі страждання, скрути, страти,
І на пустельній цілині
Загуркотить готичний кратер.
Кінчається смертельний транс
На диких згарищах утопій,
І з Риму, з Заходу, з Европи
Йде Християнський Ренесанс,
Йде як судьба, як суд, як кара,
Щоб знищить рештки і зродить
Палкий Везувій з Ніяґари,
Свячене полум’я з води.
Холопські культи, рабські схизми,
Солодкий сморід гуманізму,
Звалашена душа міщан, —
Все палить Бога ярий дотик:
Над світом сяє хрест меча,
Й гуде хорал нестримних ґотик.
 

II

 
Пробачте довжелезні вірші
І, особливо, бідність рим.
(Тепер писати стали гірше, —
Поетів вже не вабить Рим).
Пробачте деяку нервовість,
Несконструйованість думок, —
Пишу по роках сліз і крови,
Що напророкував пророк:
«Присплять лукаві і в огні
Її, окраденую, збудять», —
Прогаяли великі дні
Скалічені й маленькі люди,
Заслинили в ганьбу і бруд
Велику віру – й на руїнах
Отарою мандрує люд,
Що мав зродити Україну.
Нас люто, хижо обікрали —
Бо аж по бурях, по вітрах
Ми зрозуміли, що програли,
І доказ цьому – епіграф,
Що взяв з останніх Ваших творів.
Чи ж не трагічно, що поет,
Який лікує душі хорі,
Який майбутнє носить в зорі,
Збагнув закон життя… zu spärt?
Чи ж не трагічно, що коли
Вітри історії гули
Над скитським степовим простором.
Ми не гукали «диким хором»,
Бо нас тоді так вабив Блок,
Так гіпнотизували «ізми»…
А серце нації гнило
В жовтоблакитнім онанізмі.
 
 
Не гнівайтесь, не назовіть
Це ядом пізнього докору, —
Він не до Вас.
І це не Ви
Труїли ту сліпу і хору
Потвору припонтійських піль.
Ви – лиш рефлекс відвічних хвиль,
Ви – лиш інерція Еллади,
Еллади скитської. Й не гріх
Було б для іншої пори
Складать канцони та баляди.
Ви – син самої серцевини
Слабої нації, якій
Понад майбутнє України
Дорожче теплий супокій,
Їй барва крови серце крає,
Їй грім – забава Ілії.
І мудрість – «моя хата з краю» —
Вся філософія її.
Колюмб, да-Вінчі, Аліґ’єрі
Чи Дон-Кіхот – для неї міт, —
Хахлацькі унтерофіцери
Її патос на сотні літ.
Їй вороги – лиш «воріженьки»,
Що «згинуть» – невідомо як,
Її герої – віннічєнки
Та «карі очі» і гопак,
Її метафізична суть —
Палка й «слабенька» молодиця,
Розслабленість, болото, муть
Й ніколи – мідь, залізо, криця.
Бо, крім Богданових змагань, —
Глухі віки образ та ганьб!
Вона жила без архітекта
Й була об’єкт – замісць суб’єкта.
 
 
Як в нації вождя нема,
Тоді вожді її – поети:
Міцкевич, Пушкін не дарма
Творили вічні міти й мети, —
Давали форму почуттям,
Ростили й пестили події,
І стало вічністю життя
Їх в формі Польщі і Росії.
Шевченко лиш збудив хаос,
Що нерушимо спав над степом, —
Він не здійснив своїх погроз,
Він Ґонта був, а не Мазепа.
Але і він багато знав
Того, що ми давно забули, —
Й коли б при нім отся весна
Загуркотіла ярим гулом,
Не йшов би він до аксіом
Так довго, жертвенно і трудно.
Він не хитнувся б перед злом
І мужно стрів би день наш судний,
І кров народу й родини
На смерть штовхнула б за життя —
Бо так і треба, Україно,
Країно проклята моя!
Бо так і треба, так і треба
Звірюці різати життя
В ім’я Христа, безсмертя й неба,
В святої Вічности ім’я.
 

1925–1926

Літературно-науковий вістник. 1926, грудень. Стор. 30

«Без Стерна» (Максим Рильський)
Валеріян Підмогильний

Мій човен по річці бездонній пливе,

А руки безвладні весла не держать…

(На білих островах, «Мій човен»).

Колізія між дійсністю та мрією це те єдине, що зароджує в людині творчість і живить. Кожен за молоду більше чи менше поет, бо, річ природня, юний глибше цю неосяжну колізію відчуває, ніж прибитий вітрами життьових шляхів мандрівець. А діти, відомо, суспіль без винятків поети – отже визнаймо, що всі ми поетами родимося, і тільки обставини дальшого розвитку визначають, хто з нас справді поетом стає. Бо, кінець-кінцем, усі починаємо боротися проти дійсности в ім’я ідеалу (мрії), але одного дійсність скоряє, другий робиться проти неї одвертим повстанцем (революціонером), а третій, хоч зовні й подоланий може бути, проте провадить проти дійсности ілюзорну війну – це і єсть поет.

По суті, в цій уявній боротьбі тільки дві ради поет має – він або проектує свій ідеал у ту ж таки дійсність, в ній самій знаходячи образи для жаданих йому перебудов чи корективів (реалізм), або робить проекцію його по-за дійсність, шукаючи собі потрібного за межами свого часу чи за межами того, де, в даний момент, пульс сучасности б’ється (романтизм). Ця згадана формула поетичного натиску на дійсність така в своїх конкретних проявах різноманітна, що ми цілком поправно можемо вимагати від поета своєрідности. Чи може ця формула вичерпана бути – не теоретично – нам дозволено мати сумнів, коли ми певні, що індивід єсть явище, зрештою, неповторне, хоч і скільки може бути подібне. Одверто – ми не віримо в те, що життя себе колись вичерпає. Про це говорять тільки ті, що самі вичерпались, але ми не знаємо, звідки дано їм і право себе з життям ототожнювати.

Той самий поет на різних етапах своєї творчости підставляє в ту формулу різні дані, модифікуючи її сам для себе так, як цього вимагає його розвиток. Ми далекі від думки, що способами різних впливів можна бажаних наслідків від поета добитися; надію, що, бувши добрим садівником, можна скрізь і повсякчас вирощувати приємні квітки, ми полишаємо для оранжерейників. До того ж, оранжерейні досягнення надто крихкі й місце їх у природі надто нікчемне, щоб про них варто було серйозно говорити. Одного свіжого подиху досить, щоб вони зникли в темряву небуття, звідки їх з такими труднощами витягувано.

І проте, ми від поета все-таки де-що вимагаємо. Проти теорії поезії – лімонаду ми повстаємо так само рішуче, як і проти накидування поетові проповідницької ряси. Нам не душно, і для поета ми зовсім не отара. Будь ласка, розв’язуйте, поете, сутичку вашої мрії та дійсности по своїй уподобі, але розв’яжіть! Інакше, хоч які прекрасні ваші якості, а невблаганно будете подібні на того коваля, що після довгих старань, почавши плуга робити, кінчив на відомому…

Розбрат між дійсністю та мрією, почавшись з першої збірки Рильського «На білих островах», проходить білою ниткою і через усе дальше його надбання, з виразним нахилом проектувати мрію по-за дійсність, так як ми це розуміємо. Ще в юнацьких своїх спробах поет одверто, і не без підстави, признається:

 
Ні, не мені про бій, про сміливість співать.
Ні, не мені борців, героїв викликать,
Я вмію плакать лиш, журиться і любить,
Я вмію мріями лишень на світі жить.
 

(На білих островах, 47).

Помилявся поет, як побачимо далі, тільки що до категоричности цієї заяви. У всякому разі, поет рішуче прощається «із стражданням», з «муками кохання», землею «невмитою від сліз» і рушає в «блакитне море», де, він певен

 
Безжурний, спокійний я тихо засну
під променем милим,
на острові білім…
 

(Там же, 56).

Цього «білого острова» – ідеал поетів – ми й хочемо насамперед сконкретизувати. Але передусім коротенько про саму істоту мрії. Її могутність незмірна, але природи ця могутність тієї ж, що і всесильність бога – вона не терпить жаднісінької аналізи. Досить тільки оголити корінці мрії, як маківка її теж безповоротно в’яне. І нема нічого холоднішого за мрію, якої викрито дійсні джерела. Аналізувати її для поета, що хоче «білий острів» створити – річ, що загрожує самими найтяжчими ускладненнями. А М. Рильський як-раз походження, кістяка своїх мрій цілком свідомий.

 
Плещуть на вохкому березі води ясні й переливні,
Наче Гомерове море старе, казкове, пурпурове,
наш Одісей нам тихенько розказує спомини давні
про нерухомі полярні краї й про цейлонські діброви…
 

(«Синя далечінь», 1922, 16).

До річи – щиру правду мовити, імена Гомера й Одісея таки ріжуть нам вухо, не тому що вони самі з себе одіозні – тільки через те, що стали вони вже загальними місцями, як ті приказки, що в них нема вже нічого мудрого, чи ті обтерті дотепи, що з них уже вивітрився всякий сміх. У нас – не криємось – єсть сумнів, чи не звичайні це прозаїзми, але це тільки побіжне зауваження, що не тичеться нашої річи.

А вертаючись до неї, мусимо сказати, що запорука успіху й золоте правило всякого фокусника (даруйте, о поети, це вульгарне порівняння!) – не розказувати, як фокус робиться. Ми, звісно, добре знаємо, що ніякої чорної чи білої магії ніде немає, але шкода й мови, що нез’ясований фокус куди разючіший за розтлумачений. Але, коли з’ясування фокусу знецінює його тільки перед публікою, то усвідомлення механізмів мрії руйнує її перед самим творцем. І справді, надзвичайно прикро кілька сторінок далі побачити «правду» про походження Гомерового моря:

 
Іду і сміюся – і чим я не пан,
коли я щасливий, як біла дитина?
Калюжа рябіє – це море блищить,
на березі бродять леви й бегемоти,
і птиця їй богу рожева летить,
і учаться землю орать готентоти.
 

(Там же, 26).

Сміх, що бринить у цих рядках – гіркий сміх. Хай він не манить ні нас, ні поета! Ніби тішучись з безжурного дитинства, поет, насправді, глузує з самого себе.

 
На стільці я їду по Сахарі,
пелікани з палички стріляю,
поринаю в піни Ніягари,
океан на трісці пропливаю.
Вчора був я лоцманом. Синіли
і ревіли темнокосі хвилі…
 

(«Під осінніми зорями», «Дитинство»).

Бо й сам поет не може не розуміти, що всі його оці мандрівки – дитяча, кінець-кінцем, вигадка. І коли багато років згодом, він пише:

 
Як біль зубний марудно й надокучно
спливає день. Дитяча метушня
не тішить ока і не пестить уха…
. . . . . . . . . . . .
І от я бачу прибережні піски.
Ясна вода з песливістю колиски
причалені гойдає кораблі,
і ноги, що одвикли од землі
ступають чудно…
 

(«Крізь бурю й сніг», 1925, 41–42).

 
Покину нудні сигнатурки в аптеці,
забуду дітей в пелюшках, —
і поїду ловить оселедці
у північних морях…
. . . . . . . . . . .
Під парусом біло-крилатим
сам я стану, як птах,
і може зроблюся піратом
у далеких морях.
 

(«Тринадцята весна», 1926, 12) —

то на тлі попереднього ці подорожі справляють вражіння тих самих дитячих фантазій, що їх сам поет необережно викрив. Заперечуючи дійсність, він не може збутись прикрої свідомости, що його мрія – це та ж таки дійсність, по-дитячи прикрашена лихтариками. І тому «білий острів» його розмито хвилями сумніву:

 
І те, що дійсністю здавалось —
нікчемна тінь, даремний дим,
і те, що в снах нам увижалось,
зробилось близьким і нудним.
 

(Під осінніми зорями, «Червоне вино»).

Ми констатуємо в поета не тільки живодайне противенство дійсності та мрії, але й творчу несилу від дійсности відірватись, щоб з мрії другу дійсність збудувати. Бо мрія, що не набула характеру безумовної дійсности, призводить зрештою поета до розірваносте між протилежностями, позбавляючи його змоги створити те, що ми від поета передусім вимагаємо – творчу синтезу свого світосприймання.

 
Хіба я не крапля мала,
що світ необмежний одбила, —
лиш ґрунту свого не знайшла,
лиш крила родимі згубила.
 

(Під осінніми зорями, 61).

Нам нема чого додати до цього признання, не один раз у поета повторюваного. Але до такого висновку він приходить після багатьох спроб свій «білий острів» знайти, і ми мусимо разом з ним відбути ці безнадійні шукання.

Природа була й буде одним з тих привітних притулків, де погноблені дійсністю шукають заспокоєння. Вона здається далекою від шумовиння боротьби, простою і разом чарівною. Корінь цього чуття – глибочезний атавізм, присмачений наївною вірою, що минуле було краще за сучасне. І природа стоїть перед очима мрійника, як символ найдальшого минулого, отже найщасливішого часу людського життя. В ній він бачить втрачений для людей рай первісного бутя – світ пастуха та рибалки («ідилія»). Ми назвемо цю віру й прагнення до вихідних джерел людськости «комплексом дикунства», і до нього М. Рильський найбільше й пробує застосувати свій «білий острів»:

 
Як Одісей, натомлений блуканням
по морю синьому, я – стомлений життям,
приліг під тінню сокора старого,
зарився в листя і забув про все.
 

(Під осінніми зорями, 16).

Цей мотив заспокоєння в злитті з природою виразно бринить через усі збірки М. Рильського:

 
Тріпоче сокір, сріблом потемнілим
знімаючись у вохку височінь, —
і любо впасти на зелену тінь
натрудженим і наболілим тілом.
 

(Крізь бурю, 47).

 
Стоять дуби замислено і строго.
Тут, перейшовши молодий самум,
собі поставлю келію убогу,
щільник пахучий для останніх дум.
 

(Тринадцята весна, 11).

Мисливство й рибальство – питома праця щасливої, в уяві поета, первісної людини теж цвітуть у його поезіях рясним цвітом:

 
Є й досі люди: – вітер і ліси
одбилися у їх очах жорстоких,
в їх перегукуються голоси,
загублені у давніх, сивих роках.
Схилившися на конях огняних,
що на боках несуть палючі тавра,
женуться по заметах снігових,
нагадуючи п’яного кентавра.
 

(Крізь бурю, «Ловці»).

Та на перше місце треба було б поставити саме рибальство, бо воно оточене в поета якоюсь специфичною побожністю. Вудити рибу для нього однаково, що для містика з’єднатися з абсолютом:

 
Синіє ранок і роса горить,
до хвилі хвиля ще не гомонить,
ми сидимо, схилившись над вудками,
і тільки тиша, тільки бог над нами.
 

(Синя далечінь, «Рибальське посланіє»).

Але передчасно було б гадати, що в це дикунське життя міцно втілилася поетова мрія і здобув собі постійний осідок його «білий острів» – і на лоні цієї оспіваної природи поета стереже неминучий сумнів… Зима. Сніг замітає сліди копитів. Скриплять старі осики. В лісі обітована тиша, коли «все життя здається тінню». Все гаразд, ідилічно. Тут-би взяти й «заритись» або поставити «щільник», або ще риби повудити на блесню, коли поблизу єсть ставок – і раптом

 
– …іскор налітає рій.
То поїзд лине з гуркотом і свистом,
червоним оком блискає на сніг…
Кому ж повірить? Іскрам золотистим
чи сивині осик – осик глухих?
 

(Тринадцята весна, 34).

Дійсність, так ретельно вигонювана в двері, влазить у кепсько запнуте вікно великим знаком запитання. Наставлення поетове схитане. Комплекс дикунства його не задовольняє. Тому він мусить поруч прагнення до природи споруджати й инші містки для своєї мрії.

Єсть ще одна, можлива в сучасному, путь первісного життя, що теж тішиться великою прихильністю мрійників кохання. В основі своїй воно переможно лишається незмінне через віки, не знаючи кордонів часу. Але мрія, на жаль, тільки один із чинників його. Клята дійсність становить його рівноправний компонент, і ця двобічність кохання – непоборна перепона для поета, що шукає від дійсности абсолютного схову. Вже в збірці «На білих островах» ми бачимо всі сліди цієї дизгармонії. Починається воно бадьоро:

 
На лоні ночи
зірки сновійні —
я все за очі
оддав-би мрійні!
Як очі сяють
у тебе, мила,
як їх кохаю —
сказать несила!
 

(На білих островах, «Очі»), —

а далі зринають неодмінні для мрійника муки, жалі й нарікання. Кохання, що творило мрії однією своєю рукою, другою безжально їх руйнувало:

 
Неначе веселка сіяєш ти, мила,
далеко, щаслива, красою блищиш,
а я тут самотній… терпіти несила.
Надії – веселки кохання розбило.
 

(Там же. «Після бурі»).

І поет робить спробу розщепити кохання навпіл, одкинути одну, дійсну, його частину і тішитися з решти, як з чистої мрії. Справді, в його поезіях ми здибуємо все нереальних жінок, «усе чужоземок» —

 
Ти царівна із казки моєї,
заворожена, срібна, гірка.
Чужоземко! Повіє! Лілеє!
Серце серцю в пустиню гука.
 

(Під осінніми зорями, «Чужоземка»).

 
Осінь ходить, яблука золотить.
Я приїхав у незнаний край.
– чужоземко молодая, хто ти?
– Одгадай.
 

(Тринадцята весна, 10).

Поет цілком здає собі справу з того, що за його чужоземкою не криється нічого реального, що об’єкт його любовної туги до кінця вимріяний, тоб-то, сказати простіше, вигаданий:

 
О безтілесна, невідома!
Ти, як удар святого грому,
як дощ для спраглої землі…
 

(Синя далечінь, 5).

 
Ти – може уява, може лиш біль
моїх останніх, останніх зусиль.
 

(Там же).

 
Тобі одній, намріяна царівно,
тобі одній дзвенять мої пісні,
тобі одній в моєму храмі дивно
пливуть молитви і горять огні…
 

(Під осінніми зорями, 38).

 
Ні, зорянице, злотом і рубіном
ти не скрашай ясних своїх перснів:
ще того персня майстер не зробив,
що б був тебе достойним і єдиним.
 

(Крізь бурю, 57).

Тому в численних, присвячених коханню, поезіях у М. Рильського домінує, властиво, не суте кохання, а моменти зустрічи та розставання – моменти, що самим єством своїм придатні, щоб у них підставити звичайні, не тільки з жінкою звязані почуття радости й жалю – почуття «взагалі»:

 
Наша зустріч єдина була, ти пройшла,
ти навіки пройшла,
і твій образ украли сніги,
що летять і пливуть навкруги…
 

(Під осінніми зорями, 37).

 
У теплі дні збирання винограду
її він стрів. На мулах нешвидких
вона верталась із ясного саду,
ясна, як сад, і радісна, як сміх…
 

(Синя далечінь, 58).

Інколи поет, може сам того не помічаючи, просто забуває визначити, до кого властиво він звертається, і можна вагатись, чи не вислів це звичайнісінького дружнього почуття до товариша. У вірші «Чорні троянди», напр., —

 
Ми йшли у городі чужому
в непевно-фіялковій млі.
 

(Під осінніми зорями).

поет тільки в останній строфі визначає рід другої особи (…і більше я не чув нічого, хоч ти й казала щось мені), а у вірші —

 
Мені здалось; ми йдемо з тобою
серед ланів, де коле барбарис.
 

(Тринадцята весна, 12).

у ситуації, як бачимо, цілком подібній до попередньої поезії, він уже визначення цього не робить, лишаючи нас у сумніві, бо в М. Рильського трапляється не один вірш, що, почавши розуміти його, як звертання до жінки, ми зрештою переконуємось, що це просто собі друг —

 
Ввічі глянув березень ясний,
усміхнувся не для всіх помітно,
і потік, побіг струмок брудний,
і махнула ручка оксамитна.
 
 
Мудрий песик голову підняв,
вохкий вітер чола доторкнувся,
я не знав, і ти мені сказав,
що для нас, для нас він усміхнувся.
 

(Під осінніми зорями, 36).

Хто, зрештою, може зорієнтуватися з цього погляду хоч-би в таких віршах:

 
Чи пам’ятаєш? Ми вертали з полювання…
. . . . . . . . . . . . . . . .
Ми в’їхали в село. Неначе в дрімоті
почулись голоси, розлігся сміх і спів,
і щастя тихе і ясне по всій істоті
нежданно розлилось, як сяєво огнів.
 

(Під осінніми зорями, 73).

 
Трубить ріг і гасне в чистій далині…
Дай, єдиний друже, рученьку мені,
ми з тобою вдвох.
 

(Там же, 87).

коли в тій самій збірці читаємо під посвятою Іванові Рильському такі рядки:

 
Над сріблом води лісової
знімаючись щиглик дзвенів…
Ми їхали мовчки з тобою,
для щастя не знаючи слів.
 

Наслідки намріяности поетового кохання даються нам знати, крім цього, ще багатьма рисочками. Антураж у нього аж надто нереальний («непевно-фіялкова мла», «теплі дні збирання винограду»), переважає минулий, а не теперішній час, спогад, уява («мені здалось», «мені снилось»). Коли ж поет пробує віддати справжнє чуття до жінки, то там він або вкидається в сентиментальний шаблон дешевих романсів —

 
Не бійся ніжкою фіялок ти топтать,
там, де ступила ти, ще легче розцвітать;
там, де ступила ти, шепоче кожний квіт:
її послав до нас небесний, вічний світ.
 

(Під осінніми зорями, 30).

або конче мусить ставати на котурни, запозичаючи десь інде готові штампи, подібно як брав Нечуй-Левицький з аксесуару народньої поезії любовну фразеологію своїх героїв:

 
Нашу шлюбну постелю вквітчали троянди пахучі,
образ Кіприди її благословляє з кутка;
ми принесемо богині смокви медово-солодкі.
темний міцний виноград і молодих голуб’ят…
 

(Синя далечінь, 56).

 
Грім одгремів, і солодкою млостю спокою
віє від цвіту вишень і від сирої землі.
Дай цілувать твої груди, що ніжністю дишуть,
вохко-гарячі вуста в милім бажанні розкрий!
Грім одгремів, соловей заспівав,
заіржали коні в далекій імлі. Щастю нема берегів, —
і по землі небожителі ходять блаженні:
флейти торкається Пан, чашу підняв Діоніс…
 

(Там же, 57).

Поетові лишається ще тільки сказати, як була вже така справа з «комплексом дикунства», що і цей комплекс «далекої царівни», кінець-кінцем, його не задовольняє і сталого притулку його «білому острову» не дає. З одного боку, настирлива дійсність, як і скрізь, його непереможно вабить:

 
Не ясноокий образ Беатріче,
і не гетери темний, п’яний зір
мене тривожить і невпинно кличе
в незнану даль, у золотий простір.
Ні, просте личко у хустині білій,
тоненькі руки, злото довгих вій
і голос півдитячий і несмілий
пронеслись тінню у душі моїй…
 

(Під осінніми зорями, 56).

але, з другого боку, ця ж самісінька дійсність його любовні мрії розбиває:

 
Моя любов упала в брудне море,
але не сонце крила підтяло,
а в темну ніч, коли недвижні зорі,
я зрозумів, що все – що все пройшло.
 

(Там же, 89).

Сам завівши себе між такі противенства, поет має одну тільки раду – попробувати щастя ще на якомусь комплексі, відмовляючись (на якийсь час, звісно!) «далекої царівни» дістатись. Так він і робить:

 
А я їх всіх мину, байдужий і німий:
Не хочу гніватись, любитись чи кориться.
Я тільки виріжу оцей комиш сухий
для нової цівниці.
 

(Синя далечінь, 60).

Тут ми підходимо до третього з більших комплексів нашого поета – мистецтва. Воно теж може дати не малий поживок для фантазії мрійника. В основі своїй ці фантазії мають первісну віру в магичну силу слова й образа – віру того самого порядку, що навіює чаклунові заклинання над вирізбленою фігуркою ворога. В цивілізованій уяві цей примітив прибирає вишуканіших форм, обертаючись у теорію невмирущости мистецтва, вічности краси й містичного впливу мистецтва на самого творця і на оточення. Мистецтво, з цього погляду, стає протилежне життю, непідпорядковане його законам, мов та незалежна воля, що, на думку її прихильників, випадає з загального ланцюга причинности. Це і єсть оте славновісне «мистецтво для мистецтва», «собідостатнє» мистецтво, що за такими пишними фразами ховає тільки духову порожнечу мистця та примітивізм його мислення. Ми з цілковитим правом могли б застосувати таке мистецтво до загального «комплекса дикунства», як його відміну, і тільки через специфічність ролі «високого мистецтва» в мрійних шуканнях поета ми присвячуємо йому окремий уступ.

Мистецтво для М. Рильського – це тільки своєрідне втілення його мрії, таке ж віще, як і природа, і неземне, як і його кохання. Мистецтво в його розумінні – тільки спосіб віддалитись від дійсности з її злом та нікчемністю. В старомодньому звертанні до Музи, що і для пересічного смаку надто штучно бринить своєю серйозністю, поет благає:

 
Не зрадь мене, моя утіхо,
моя остання і одна!
І так я випив кубок лиха
із власних рук своїх до дна.
. . . . . . . . . . .
Дивлюсь на статую холодну,
і серце подив обгорта,
немов у нічку великодню
у храмі скорбного христа.
 
 
Дивлюсь на білу, на високу,
що Аполон благословив,
і всі земні діла й пороки
на тому березі лишив.
 

(Синя далечінь, «до Музи»).

В цьому вірші дуже легко можна сплутатись, але кома, що стоїть після слова «благословив», дає нам міцну запоруку, що лишив «земні діла» саме поет, а не Аполон, який, до того ж з самого становища свого ніколи землею цікавитися не міг, бувши «блажений небожитель», як висловлюється сам поет. Ми звертаємо на все це увагу, щоб підготуватись до дальших висновків М. Рильського що до ролі мистецтва взагалі й поета зокрема. Коли, міркуємо ми, Аполон, ніколи не відавши землі, єсть «небожитель», то й поет, що, завдяки мистецтву, покидає землю, теж може надіятись на якийсь небесний чин – наприклад, «богоподібного». І М. Рильський робить нам на це виразні здогади:

 
Цей вечір, замкнений в холодному спокої,
чіткий, докінчений нагадує сонет,
сонет краси гаїв і тиші зимової.
Зі сніжних рим дзвінких його зложив поет,
чий силует на тлі блакити неземної
для тих, хто молиться, є божий силует.
 

(Під осінніми зорями, «Срібний сонет»).

Вірш цей теж слабує на внутрішню невиразність будови, і можна, мабуть, сперечатись, чи не стосується сполучник «чий» до заіменника «його», і тоді «божий силует» буде відбитком «сонета», а не «поета». Але ми рішуче відкидаємо думку, що від сонета може бути якась тінь, то більше що на сонета й молитись незручно, хоч він і срібний. До нашого завдання зовсім не належить формальна оцінка поетового надбання, але занадто вже вражає те, що вірші про «неземне» мистецтво та про «богопоета» в М. Рильського виходять усі претенційно-роблені, і патос їхній далекий від стану щирости. Для прикладу наведімо ще один сонет, хоч і не срібний, то в усякому разі програмовий – ним поет починає свою збірку «Тринадцята весна»:

 
У пущах, де лише стежки звірині,
серед потворно сплетених гілок
буває в небі просвіт ніжно-синій,
як любе око. Скрізь таємний змрок,
гудіння сосон, як виття еріній,
шкребіння кігтів риси, молоток
старого дятла стомленій людині
так любо стрінуть затишний куток,
прозорий погляд милого спокою,
де часом перемінною юрбою
проплине хмарок сріблотканний дим.
Так ти, мистецтво, серед бур і змроку
сіяєш мислям і серцям людським —
у темнім морі променисте око.
 

Завдання поетове, як і скрізь у справах мистецтва, – протиставити його дійсності. І цілком поправно ця дійсність виглядає в перших рядках страховиськом – це пуща, із самими тільки звіриними стежками, потворно сплутаним гіллям, де гудуть сосни, мов ерінії виють (їх було троє, але вили вони, звичайно, класично – за десятьох вовків), шкребеться кігтями рись… Але цього характеру в змалюванні дійсности не додержано – далі фігурує «молоток старого дятла» – птиці, знаємо, і за молодости страшної тільки комахам. Та чи й чути його дзьобання, коли так страшенно гудуть сосни? Чи не сховався б цей мировитий птах, та й сама рись, коли б поблизу «ревнуло» щось подібне до еріній. У всякому разі, фарба з дятлом взята невірна. Це можна сказати й про «таємний змрок», що своєю лагідністю мимоволі асоціюється з «просвітом ніжно синім», а не пущами та звіриними стежками, до яких цей «змрок», по-суті, належить. Ще блідішає образ, коли автор ставить до «людини» епітет «стомлена», зовсім забуваючи, що та людина мусіла б, відповідно до образу перших рядків, бути що найменше «злякана». Незрозумілі тут і ерінії – адже ж були це богині-местниці, що карали тільки злочинців – і згадка про них ставить під сумнів моральні якості людини, що від них шукає «просвіту». Фальшиво бринить і «затишний куток», знову примушуючи нас асоціювати «затишок» із самою пущею, а тим часом під цим суто-земним образом треба розуміти «в небі просвіт ніжно-синій»! І ще оті солодісінькі епітети – «любе око», «любо стрінуть», «милий спокій»!