Текст книги "Максим Рильський"

Визнавши свою вину в тому, що я не порвав і після такого виразного і повчального «уроку», як процес СВУ, усіх тих ниток, які зв’язували мене з настроями певної частини громадянства, в більшій чи меншій мірі зв’язаними (хоча б тільки у галузі культури) з ідеологією СВУ та близьких до нього прошарків суспільства, я визнав і те, що в своїй діяльності до останнього року вів і далі, хоч і послаблено, лінію слугування ідеї «українського відродження», як чогось одірваного від річища радянського життя[28]28
   Знову підкреслюю, що з шовінізмом, з зоологічним націоналізмом не мав ніколи спільного; і з радістю прочитав у брошурі Ахматова про процес СВУ свідчення Ніковського, де Ніковський, говорячи про те, що українські письменники настроєні антисемітично, додає: «Крім Рильського, що навіть єврейських анекдотів розказувати не вміє». Не зважаючи на буфонадний кінець цієї фрази, я радий був прочитати про себе правду.


[Закрыть]. Сконстатував я й те, що ця лінія була безперечно шкідлива, об’єктивно контрреволюційна. Я чітко й виразно сказав, що гостро засуджую свій дотеперішній шлях (хоч і зазначив, що далеко не тільки шкідливу виконував на йому роботу) і хочу дальшими роками свого життя в міру змоги і сил змити з себе огидну пляму «аполітизму», що кінець-кінцем обертався на допомогу ворожим радянському будівництву силам.

Але в нелегкому стані опиняюсь я, коли ставлю собі завдання – конкретно сформулювати факти, що підпирали б це моє щире самообвинувачення. Річ у тому, що з самої природи моєї діяльності (відколи я кинув педагогічну роботу, публічні виступи тощо) випливає специфічна особливість: моя провина перш за все негативна, тобто я винен не так у тому, що робив, як у тому, чого не робив, хоч і повинен був робити. Справді:

1) В момент напруженого будівництва, в момент нечуваного загострення клясової боротьби з одного боку, небувалого зросту індустрії – з другого – я майже ні одним словом не взяв участи в культурній допомозі цьому зросту індустрії, в кампанії за досягнення пролетаріату, переможної кляси, кляси-визвольниці. Це було мовчання злочинне.

2) Коли більшість письменників (говорю про київських) зв’язалася з підприємствами для проведення там освітньої роботи на суто радянських принципах (інша річ, як практично у того чи іншого та робота виходила), – я замкнувся в своєму перекладацькому та редакторському закутку і не влився до загального потоку. Це була злочинна пасивність.

3) Коли більшість письменників, з яких, мабуть, теж не один зазнав свого часу ідеологічних хитань, шукали форм для організованої, плянової діяльности, зливалися в об’єднання з певними завданнями (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників), тобто ставали на єдино правильний, чесний ґрунт, я зіставався на позиції поета-індивідуаліста, поета, що йде сам, а значить і не в ногу з добою, не в ногу з масами. Це було злочинне відлюднення.

Моє мовчання (як поета), моє відчуження від масового руху, від повного ідейного розриву з минулими хитаннями, з настроями частини громадянства, по-антирадянському чи просто по-обивательському настроєного, могли витлумачувати та напевне й витлумачували як німий протест. Не так воно було по суті, суб’єктивно для мене, але об’єктивно факт фактом: це було мовчання шкідливе, це було продовження тієї лінії, яка коріння своє має в настроях СВУ та близьких до нього прошарків суспільства, це була вода на млин контрреволюції.

Правда, коли Донцовський фашистський орган «Літературно-науковий Вістник» передрукував торік без мого відому кілька моїх поезій (не на політичні теми, друкованих на Радянській Україні в журналах та моїх збірках), то мене цей факт обурив, і я вмістив у «Пролетарській правді» (числа не пам’ятаю) коротенького листа, де зазначив, що не маю і не можу мати нічого спільного з цим органом. Але коли – це, правда, було вже років, здається, три чи чотири тому – коли закордонний український поет Маланюк (не знаю – емігрант чи галичанин) надрукував у якомусь органі (здається, в тім же «Вістнику»?) віршоване «Посланіє», не називаючи мене на ім’я, але весь час із епіграфами з моїх речей і тим самим явно на мене натякаючи, і винуватив там мене (мабуть, не тільки мене) з своєї фашистсько-націоналістичної точки зору в «злочинній» байдужості до «громадських справ» (так, як він їх розуміє), то я не дав йому належної гострої відсічі, і гнівну заслужену відповідь почув Маланюк не від мене, а від іншого поета – Володимира Сосюри, що з багном змішав убогі й справді таки злочинні ідейки цього співця «меча й хреста». Це, повторюю, було вже кілька років тому, але ж я міг і пізніше – «краще пізно, як ніколи» – виразно відмежувати себе від прихвостня фашизму, що, очевидно, бачив для себе якісь надії повернути мене в свою віру і зробити з мене слухняне знаряддя тих, кому він сам служить. Моє мовчання ворожі Радянській Спілці кола могли зрозуміти, та, напевне, й зрозуміли як небажання говорити, як, може, навіть до деякої міри потаємне співчуття Маланюкові.

Звісно, самою тільки відповіддю на Маланюкові натяки та винувачення я, коли б і написав її, не реабілітував би себе остаточно і недосяг би належного ефекту. Треба було і всю свою письменницьку практику скерувати так, щоб вона була реальною і вбивчою відповіддю всім Маланюкам, щоб вони назавжди зрозуміли, що нам не по дорозі. Я цього не зробив.

У чому був ґрунт специфічно літераторського незадоволення теперішнім становищем письменника в радянській державі, незадоволенням, яке часом я висловлював? Це – обмеженість тематики, вимога від письменника, щоб він не тільки не западав у шкідливі настрої, сюжети й т. ін., а й щоб він доконче про те й про те, а не про що інше писав. Я не розумів чи не досить ясно розумів, що в наші дні, дні вирішальної боротьби, коли не хочеш опинитись «за бортом», треба всі сили скеровувати в одну точку, що тільки соціально-насичена творчість, бадьора і перейнята прагненнями сьогоднішнього дня, може бути потрібною й корисною для мас, що всяка витрата сил на сторону – злочин. І я не раз у гурті письменників, серед випадкових компаньйонів за чаркою і т. ін. (з останніми частіше, бо з письменниками мало мав стосунків) висловлював незадоволення з приводу цієї «вузькости» «обмежености тем», «скованости» письменників. Оце вже те, що я робив і в чому одверто каюся. Мушу тут про те зауважити ось які пункти:

1) Я не вдавався до системи «рукописної» літератури, коли виключити мій жартівливо-гнівний вірш на автора статті про одну з моїх збірок проф. Б. Якубського. Якубський, визнаючи мої художні досягнення, висловлював там жаль, що я йду «не в ритм з добою»[29]29
   Інші критики, напр. В. Коряк, власне, в останніх моїх збірках, констатували поворот мій у бік справжньої радянської літератури.


[Закрыть].

Я в своїм вірші, що ходив свого часу по руках, доводив досить гордовито, що «як доба нас дожене, то ми підемо в ритм з добою». Думаю й тепер, що проф. Якубський не зовсім мав рацію.

2) Останні два роки я не виступав публічно з доповідями, лекціями і т. ін., отже, ніде перед широкою громадою не викладав хоч би контрабандно отих зв’язаних з ідеєю «українства» думок, що обтяжували мене, хоч усе з меншою силою, як прив’язана до ноги свинцева куля.

3) Останніми часами я зробив кілька рішучих кроків для остаточного переходу на нову, актуальну на сьогодня тематику. Такі мої вірші для засівкампанії (на пропозицію Укрфілу), текст для кантати «Перше травня» на замовлення капелі «Думка» (я його не встиг передати керівникові капелі; оплачений він не мав бути, а зроблений був у порядку громадського обов’язку)[30]30
   До речі: коли я вчителював у ІІ Київській Залізничній Трудшколі, то майже ні одно революційне свято не обходилось там без моїх, спеціально для них написаних віршів.


[Закрыть], крім того, я принципово погодився на пропозицію дирекції Київського Держ[авного] Опер[ного] Театру (пропозиція, власне, йшла від Наркомос’у) скласти лібретто опери з темою: соціялістичне будівництво наших днів. Під час обдумування цієї теми, власне, й стався для мене прикрий і тяжкий, але об’єктивно зумовлений факт мого ув’язнення.

Ці три пункти, здається мені, промовляють на мою користь. Але цього мало. Але обивательське бурчання проти «скованости письменника» – факт; факт і відчуження від масового руху письменників у бік повної «радянізації», у бік ударництва; факт і злочинне мовчання там, де мовчати не можна.

Тільки щирою, запопадливою, енергійною працею, тільки повним розривом з усіма, хто не тільки проти радянського будівництва, а хоч би лише хитався, як я, зможу я – коли мені (а я вірю, хочу в це вірити) буде дана ця змога – змити з себе всі ті ганебні плями, які залишились на мені від стикання з остаточно тепер скомпрометованими носіями убогої ідеї голого «українства».

Максим Рильський

І. Моє оточення, мої особисті стосунки (переплетені зі стосунками літерат-громадськими) за останні роки вимальовуються так:

а) Працюючи (з 1923 р.) в Києві як учитель і лектор укрмови (і як літератор), я стрічався найчастіше з такими людьми: О. К. Дорошкевичем (він поміг мені влаштуватись у Києві на вчительській посаді), П. П. Филиповичем (ще раніше мав з ним, як одним із членів Правління в[идавницт]ва «Слово», листування з приводу моєї збірки «Синя далечінь»), М. К. Зеровим (так само знайомство почалось раніше, листуванням на літературні теми), В. П. Петровим (він разом зо мною вчителював тоді в II Залізничній Трудшколі, крім того, у нас були спільні літерат[урні] інтереси, він писав про мене доповідь, яку потім прочитав в Академії), Д. М. Ревуцьким (мій учитель гімназичний, ми з ним разом усі ці роки перекладали тексти до вокальних творів – Шуберта, Бетховена та інш., які він редактував для друку). Більшість цих людей бували один в одного, іноді і в мене. З учителів – товаришів, крім Петрова та ще хіба Олексія Антоновича Іванова (росіянин, тепер професор якоїсь сільськогосподарської дисципліни у київських вузах), я ні з ким не зійшовся близько.

Настрій у літературної братії був тоді з певним ухилом в бік «радянізації». Дорошкевич особливо ратував за «співробітництво з комуністами» (пам’ятаю особливо виразно нашу розмову про це, коли ми йшли разом із ним вулицею). Незадоволення з тих чи інших життєвих фактів бувало й висловлювалось («цензурні» утиски, економічні труднощі тощо) – висловлював і я – але це не підносилось над рівень звичайного бурчання. Я особисто стояв, з одного боку, на ґрунті «чисто культурної праці», з другого – мучився хитаннями, болючим народженням нового світогляду (документ-поема «Крізь бурю і сніг»), що іноді набирав зовсім певних форм (вірш «Ні, ні, прийдешнє не казарма», поема «Ганнуся»), іноді збивався на стару дорогу об’єктивно (тепер я це розумію) шкідливого естетизму, замилуванням в старих формах та образах і т. ін., на дорогу пасивного по формі, реакційного по суті «аполітизму».

За тих часів часто влаштовувались (в Академії, у Вузах) літературні вечірки з обговоренням прочитаних творів. «Неоклясики» Филипович, Зеров обстоювали потребу у вивченні, засвоєнні культурної спадщини минулих поколінь, надто, може, неуважно ставлячись до літ[ературного] молодняка, обурювались «монополізацією» літератури певними угрупованнями (яких тоді було мало, про них пізніше); я воював за «свободу творчости» (хоч на суто буржуазний характер цієї теорії мені й тоді вказували). Десь приблизно тоді ж почалися зібрання «диких» (тих, що не належали до певних організацій) письменників у тодішньому «Муз[ичному] т[оварист]ві ім[ені] Леонтовича» (тепер ВУТОРМ). Збиралися досить різноманітні люди: і Загул, і Меженко, і Зеров, і Косинка, і Могилянський, і Петров, і Антоненко-Давидович і т. д. Бував і я. Читали свої твори, вимінювались думками. Наслідки «виміну думок» бували, звичайно, нікчемні. Жартовливо називали ці зібрання «Аспис» (Асоціація письменників) або й «Апис», «Аспид». Була, правда, думка зробити цю «асоціацію» організацією офіційною, але нічого не вийшло, і вона розпалась. Частина письменників з «Аспису» організувала тоді теж недовговічну, але офіційну вже групу «Ланка». Цікаво, що літератори, які ввійшли до «Ланки», завжди закидали «неоклясикам» (мені, Зерову, Филиповичу) відсутність твердої національної лінії, «русофільство». Підстави в них були такі: мій тост на зустрічі Нового року у Дорошкевича «За процвітання двох братніх культур – російської та української», любов Зерова згадувати і цитувати російських письменників, його родинне життя (розмова з жінкою по-російському, російське виховання сина)[31]31
   Моя жінка – також росіянка з виховання, і мова у нашій сім’ї – мішана: то укр[аїнська], то рос[ійська].


[Закрыть], так само симпатії Филиповича (що й «зукраїнізувався» за революції) до російської літератури; наша спільна робота коло перекладання російських авторів («Брюсов» та «Антологія російської поезії» за редакцією проф[есора] Якубського, «Пушкін» – робота, що продовжується й до нині, Чехов за моєю редакцією вдвох із пр[офесором] Іванушкіним, Лєрмонтов за редакцією Филиповича, ще не виданий). Входили до «Ланки» Антоненко-Давидович, Косинка, Осьмачка, Підмогильний. Проти «неоклясиків» вони різко виступали, зокрема проти мене Антоненко-Давид[ович] на одній з літературних вечірок, а Підмогильний – у статті (журн. «Життя і революція», року не пам’ятаю).

Велике зрушення (зима 1923—24 р.?) в настрої київських письменників вніс приїзд письменників-харків’ян, членів груп «Гарт» і «Плуг» – покійного Еллана-Блакитного, Пилипенка, Коряка, Хвильового, Тичини, Сосюри та ін. Харків’яни й кияни сфотографувались тоді, між іншим, і ту фотографію вміщено в журналі «Нова громада» з написом, здається, «На шляху до єднання».

Тут відзначу мої стосунки з П. Г. Тичиною та М. Гр. Хвильовим (хоч це зачепить почасти і дальші роки). П. Г. Тичина – чоловік особисто дуже оригінальний, замкнений у собі, нерішучий і навіть «конфузливий», мало міг вплинути на мене, і тільки літературна його практика, рішучий, хоч і нелегкий, мабуть, розрив з колишніми релігійними та національними мотивами не раз примушували мене глибоко задуматись: а куди ж іти мені? (Хоч, правда, релігійні мотиви можна найти у мене тільки в дуже ранніх речах, а національних, здається, зовсім нема, але ж я відчував, що й мої ліричні мотиви – щось дуже далекі від сучасности). Зате знайомство з Хвильовим – хоч я з ним стрічався дуже рідко – велике має для мене значення, особливо одна розмова у нього в Харкові, сам-на-сам. Ентузіаст комунізму (хоч, як відомо, з великими в свій час хитаннями, помилками, які він сам визнав), він казав, що він перш за все – слуга революції, що постать Леніна – найвища для нього постать у світі і т. д. Я відповів на те, що ладен цілком прийняти революцію, стримує мене особисто лише одно: «кров». Цей вияв «мягкотелості» викликав у Хвильового якусь іронічну і дуже ущипливу репліку. В кожнім разі, та розмова – один з етапів у моїм внутрішнім житті.

Вертаюсь назад. Перебування «гартівців» та «плужан» у Києві, їхня бадьорість, цілеспрямованість на тлі закислого київського життя дуже вплинули на мене, і я написав поезію «Мідь ударила в кімнату, братніх сурем світла мідь» з іронічними словами про «сльози філантропа в окулярах золотих», з фразою «закривавилась Європа, в муках родить гнів і сміх». Ще яскравіше прийняття нового світогляду, прийняття революції виявилось у моїй поезії «Мамо, сива мамо», де під «мамою» я розумію всіх наших «мам», людей старшого покоління, що тягнуть назад, до «курчат і молока» (обивательського благополуччя). Вірш викликав радісну статтю Хвильового (під псевдонімом Стефан Каро) в одній із харківських газет.

Проте – далеко ще було мені до сталого світогляду!

Щороку 20-го березня я святкував у себе свій день народження. Бувало дуже багато людей. Крім названих на початку п[ункта], бували: Тичина (як бував у Києві), Косинка, Титаренко, пізніше Ніковський та Дейнар, Рулін (раз, здається), Якубський, Калинович (раз чи два), Бургардт (здається, раз), Іван Петрович Білих (учитель-математик, випадково був раз), Заліський (я познайомився з ним на курсах українознавства в Упр[авлінні] П[івденно]-З[ахідної] з[алізниці]), разів зо два був Єфремов (один в одного поза цим ми ніколи не бували і взагалі були далекі), Волошин, Волод[имир] Білий, Вороний Микола (здається, раз), Могилянський Мих[айло], Тась Дмитро, Драй-Хмара, Лебідь, останні два роки – Донець Михайло Іванович з дружиною і т. д. Людей багато, кімнатки тісні – отже, творилась «толчея», загальної розмови звичайно не бувало, а люди розбивались собі коло столу на гуртки і розмовляли хто про що. Косинка (останніх 2–3 роки він не бував) читав, звичайно, якийсь уривок з оповідань своїх (напам’ять), найчастіше – «Промову собачки» (не пам’ятаю, як усе оповідання – воно надруковане – зветься); Ревуцький співав; якогось разу ми, «неоклясики», гуртом склали і читали «неоклясичний гімн». Точно не пам’ятаю його змісту; але він був на «злобу дня», скерований проти тих наших критиків (зокрема з організації «Аспанфут»), що виступали на диспутах[32]32
Пригадую й свою епіграму на Качуру:Бережись, літературо,На Парнасі переляк,Геніального КачуруЗ ланцюга спустив Щупак.  Цю епіграму недавно опублікував В. Атаманюк.


[Закрыть]. Отже, фактично, жодних «злочинних» розмов на цих вечорах у мене не бувало, але ж і виробленню «нового світогляду» в мені вони зовсім не сприяли, бо більшість гостей стояли тоді на «культурницькім», «аполітичнім» ґрунті, але від декого – як од Єфремова – віяло й зовсім-таки реакційним духом.

б) Приїзд із-за кордону Ніковського і моє ним зближення (що настало не відразу) – сумні для мене дати. Вечори у Ніковського не мали характеру політичних зібрань, але проводились уміло: сам Н[іковський], ведучи розмову, часто звертав на спомини про «славні традиції», про українців давніших поколінь – одеського Смоленського, київських Житецького та Євгена Чикаленка, і цим розворушував у мені ту ідею голого «українського відродження», яку я вже почав був ліквідувати. З метою, очевидно, впливу на «артистичний сектор» (Дейнар) велось багато розмов про оперове мистецтво, і тут теж висловлювались думки реакційного порядку: українська опера повинна нібито іти не загальнореволюційним, радянським шляхом, а брати зразок з опери італійської. Так «обрабатывали» нас у бажаному напрямку. Єфремова у Н[іковсько]го я бачив тільки двічі (відносини у них, може, для людського ока, були «прохладны»).

Наслідки «обработки» виявились. Дейнари для заробітку (в опері обоє тоді не служили) виступали з концертами (народня пісня, Лисенко). До двох, здається, таких концертів говорив вступні слова Н[іковськи]й, до двох – я. І от настановлення моїх вступних слів хоч не могло бути явно контрреволюційне, але й далеке було від соціологічної аналізи, естетично-народницьке, а значить, і об’єктивно шкідливе. Приблизно такий же характер мала и моя ювілейна доповідь про Вороного в Будинку Літератури. (До речі, інші «неоклясики» – Зеров, Филипович – фактично «бойкотували» ювілей Вороного). На вечірці в ресторані «Червоний Київ» на честь Вороного, де була дуже різноманітна публіка – від Лакизи до Ніковського, – я присвятив Вороному експромт, де знов-таки наперед висунув не його революційні мотиви (їх, правда, небагато, але ж Вороний – один із перших співців пролетаріяту, міста, перекладач «Інтернаціоналу»), а його «культурну місію» в укр[аїнській] літературі. Словом, націоналістичне оточення мене засосало. До речі – згадаю ще два прикрі для мене раніші факти: присутність на неофіційному ювілеї Єфремова, де я навіть «по пьяному делу» написав йому якісь вірші з похвалою за вірність ідеї «слугуванням народові»[33]33
   Ідея, що він поклав в основу своєї «Історії письменства» – книги, завжди мені своєю ідеологією, власне, естетико-громадськими оцінками, чужої.


[Закрыть] та на ювілеї школи Дурдуківського (на цей ювілей я склав, з пропозицій учнів школи, текст до кантати; музику написав композитор Козицький; націоналістичного характеру кантата не має). Правда, я ще не знав тоді добре ролі Дурдуківського, самого його бачив удруге; проте націоналістичний душок на святкуванні ювілею і особливо в промові самого зав. школою добре можна було почути. Це мене не спинило, і я, розчулений «товариськими стосунками» Дурдуківського з учнями та «натхненний» червоним вином, що ми пили в якійсь кімнатці, надряпав йому якогось вірша (на тему, здається, його «батьківських» відносин до учнів).

Словом – ця от – друга смуга в моїм київськім житті дуже сумна, це відхід від звойованих уже в світогляді позицій до «українства».

в) Арешти й суд у справі СВУ великі внесли зміни у внутрішнє й зовнішнє життя моє. Я мало в кого почав бувати (у всіх, кого назвав у пункті а та в словах про день народження майже не бував), ділив свій день між роботою та пиятикою в компаніях «мочеморд». Збиралися ці компанії в ресторані «Континенталь», у пивницях, а часом – у Ярослава Витошинського (співробітника ВУТОРМ, тепер: УКРФГЛ’у). У Витошинського сходились тому, що він живе в центрі (я, наприклад, живу далеко від центра), а господар завжди ладен організувати п’янку. Політичних розмов не бувало хоч би тому, що сходились дуже різноманітні і по суті малознайомі люди: я, Витошинський, що здається нічим, окрім випивки і закуски, не цікавиться, композитор Михальчук (мій приятель, дуже незрівноважена людина, останніми часами працює в Радіоцентрі і, безперечно, переключив усю свою композиторську роботу в революційне річище – баляда «Комсомолець» і т. ін. Про нього ще далі), інші співробітники «Укрфілу», якийсь Верещагін, Дейнар, що останніми часами працює в «Укрфілі», тощо. Сходились накоротко – випивали, закусювали, розходились. До речі, про Дейнара: я знав, що він був арештований у справі СВУ, я знав, що дальше підтримування мого з ним знайомства мене може скомпрометувати. Але, з другого боку, знав я й те, що Дейнар – ніякий політик; що втягнений до компанії Ніковського він випадково і міг бути для Н[іковсько]го тільки несвідомим знаряддям; що цікавить його в житті тільки весела компанія, власний добробут, вокальне мистецтво та ще рибна ловля (яку він, так само, як я, палко любить); що учасники процесу СВУ всякий для нього ореол утратили (як і для мене). Тому я й підтримував з ним приятельські стосунки. Додам іще, що ніхто так, як Дейнар (та ще Донець), не переконував мене «тематично переключатись», стати на ґрунт радянського, революційного мистецтва.

Інша річ Пахаревський, у якого я іноді (до його ув’язнення, певне діло) бував і з яким випивав. Хоч він і додержувався завжди революційної фразеології, але в ньому можна було відчути отой самий повів ідеї «укр[аїнського] відродження», якому я часом улягав, скорявся. Та робота Пахаревського була переважно педагогічна, і я добре не можу сказати, оскільки він там був шкідливий чи корисний, оскільки переводив там свої ідеї чи настрої.

З інших моїх знайомих цього періоду – назву Петрушевського, з яким мене єднають симпатії до клясиків російської літератури (Пушкін, Толстой, Чехов) та любов до полювання. «Зукраїнізувався» Петр[ушевський] дуже недавно, охоче переходить на російську мову.

Бував я часом у Мих[айла] Ів[ановича] Донця. Великий, як він каже, прихильник моїх віршів, він проте не раз переконував мене перейти на сучасну, актуальну тематику і дуже цікавився тим лібретто на тему «Соціалістичне будівництво наших днів», що я мав складати. Двічі їздив я з ним на полювання поблизу заповідника «Конча-Заспа», де в нього була дача.

Зовсім уже останніми часами я почасти зблизився на ґрунті чарки горілки, шклянки пива – з деким із молодших літераторів: Яковенком, Косяченком, Щербатинським (останнього, як досвідченого в театральній справі, я притягав до роботи над лібретто опери). Серед інших тем для розмов бували й такі: незадоволення з тяжкого економічного стану (Яковенко одного разу пропонував послати делегацію до Голови Окрвиконкому з скаргою на неакуратну сплату гонорарів; я розвивав теорію про те, що завоюваннями напруженої боротьби на фронті будівництва користуватиметься хворе, виснажене покоління наших дітей, – теорія явно обивательська); становище літератури в умовах суворого контролю над нею.

Щодо останньої теми, то я одного разу висловив думку, що добре б мені прочитати в Будинку Літератури доповідь на тему «Мої критики»; хтось (здається, Косяченко) сказав, що такої доповіді не дозволять. Звідси пішли звичайні скарги на «скованість», «тематичну вузькість» і т. д., – давня пісня. Це показує, що досі зв’язували мене з старшим поколінням, з «культурництвом», «українством» і т. д. Такі розмови свої з молодшими товаришами я кваліфікую тепер як тяжку помилку.

II. Еволюцію мого світогляду можна змалювати кривою з трьох ліній. Перша іде вгору – в бік революційности – приб[лизно] до зближення з Ніковським, друга – падіння вниз, у «традиції українства»; третя – після здемаскування учасників СВУ – хвилясто, зигзагами іде знову вгору. Тут, з одного боку, обивательські скарги на «утиски», на тяжкий економічний стан і т. д., – з другого – те, чого тільки сліпий не бачить: могутній зріст індустріалізації нашої країни (особливо вплинуло на мене захоплеве оповідання Михальчука про Дніпрельстан – більше, ніж яка-будь газетна стаття, бо це ж було живе і цілком щире оповідання приятеля); зріст колективізації на селі; зріст комуністичних ідей на Заході; непереможність пролетаріяту в боротьбі з клясовим ворогом (судові процеси); зразок Харківських письменників, таких відмінних від Київських і світоглядом, і настроями, і темпами праці (я мріяв переїхати до Харкова, а може, й кудись інше, хоч і за межі України, до великого індустріального центру, щоб змінити оточення, вражіння, стосунки…); безперечний для мене (особливо протягом останнього місяця-двох) висновок: письменник на Радянській Україні, взагалі в СРСР, коли не хоче морально вмерти, повинен стати радянським «на всі сто відсотків».

Відзначу тут іще одно, дуже важливе. Навіть під час найбільшого впливу Ніковського та його однодумців я завжди ставився негативно до думки про інтервенцію, про повернення емігрантів на політичну арену й т. ін. Мотиви цього ставлення такі:

1) Мій особистий, «інтелігентський» страх перед усякою війною.

2) Скептицизм щодо всяких «иностранных вмешательств» взагалі. Досить з мене хоч би тієї незабутньої картинки у с. Вчорайшому, коли кілька «поляків-переможців», «друзів України» молотили нагаями так собі, без усякої причини, купку селян, щоб побачити в цій картинці образ усякої «чужоземної допомоги».

3) Скептицизм (щоб не сказати більше) до нашої «рідної» еміграції з її інтриганством, угодництвом, продажністю і т. д. (Натяк на це я зробив у передмові до свого перекладу «Пана Тадеуша»).

4) Мрія про особистий добробут, якому, розуміється, «не поздоровилось» би при політичних змінах. Цей мотив особливу силу взяв останнього часу, коли народився у мене син, остаточно прикувавши мене до роботи – з одного боку та до сім’ї – з другого.

Отже, моя контрреволюційність і в найгірші часи не заходила далі за бажання «внутрішніх реформ» (поширення «свободи слова», поліпшення економічного становища, пом’якшення форм боротьби). Але висловлювати такі думки за наших днів, ширити їх серед молодших товаришів, було, розуміється, злочинно. Спалити всі кораблі половинчатого – чи й реакційного світогляду і всі зв’язки з його представниками – ось яке принадне завдання малюється мені тепер.

Максим Рильський