Текст книги "Максим Рильський"

Максим Рильський «Коли громаду літерат…»

 
Коли громаду літерат
Годує жуйкою нудною
З неперетравлених цитат, —
Це має значить: в ритм з добою.
 
 
Коли ж поет любов і труд
Вітає дружньою ясою,
То скаже критик: що за нуд!
Таж він іде не в ритм з добою!
 
 
Як корячат і ковалят
Побачивши перед собою,
Додолу пада літерат, —
Це означає в ритм з добою.
 
 
А як під лайку, свист і зик
З несхиленою головою
Поет прожити хоче вік, —
Ну, певна річ: не в ритм з добою.
 
 
Хто ладан, смирну і єлей
Несе тремтячою рукою
Для необучених дітей, —
Іде напевне в ритм з добою.
 
 
А хто шукає читачів,
Щоб одгукнулися луною
На звук віків і шум світів, —
Куди йому: не в ритм з добою!
 
 
Сховавши Марксове чоло
За Марксовою бородою,
Радій, спочинь! Добро зіло
Униз котитись в ритм з добою.
 
 
Загул як друга обійма,
На «ти» сам Явченко з тобою,
Звичайно, місця тут нема
Тому, хто йде не ритм з добою.
 
 
Нехай живе учений муж,
Що кличе уперед до бою!
Нехай накульгує чимдуж
За Коряком і за добою!
 
 
А ми – ми славимо буйне
Життя з блакиттю і грозою,
І як доба нас дожене, —
То й ми підемо в ритм з добою!
 

1929

Друкується за:

Болабольченко А. Рукописи не горять // Вітчизна. – 1991. – № 3

Арешт

Арешт. Болюче свідчення[26]26
   Під назвою «Те, що приснилось навесні» надруковано в журн. «Україна». 1989. № 23.


[Закрыть]
Богдан Рильський

Про цей факт біографії батька не говориться в жодній книжці чи розвідці, присвяченій його життю і діяльності. Лише останнім часом у статтях почали з’являтися окремі згадки та натяки. Ніде про свій арешт не писав і Максим Тадейович – ні в автобіографічних нарисах, ні в поетичних творах. Можливо, лише в анкетах, особливо давніх часів, де обов’язковими були пункти-запитання: чи «состоял, участвовал, привлекался», він і зазначав про цю невеселу обставину свого життя. З цього погляду було б цікаво переглянути анкети в його особистій справі у Спілці письменників.

Але те, що батько на початку 30-х років був заарештований і просидів у Лук’янівській тюрмі кілька місяців, цілковита правда. Не один раз я чув, як батько у колі близьких друзів або рідних розповідав про це. Причому розповідав начебто весело, з гумором. Але уважне око не могло не побачити водночас біль і образу, які не зникали з роками, навіть простодушне нерозуміння того, як взагалі таке могло трапитися – настільки безглуздими, нічим не обґрунтованими вже в «першому читанні» виглядали висунуті тоді проти нього звинувачення: буцімто він був одним із керівників «військового відділу» якоїсь таємної української націоналістичної організації. У розповідях батько завжди підкреслював те, що його, людину суто цивільну, намагалися виставити якимсь військовим діячем, та ще й керівним. (Мушу тут зауважити, що подібні звинувачення почали видаватися справді безглуздими і необґрунтованими, більше того, просто сміхотворними лише з недавніх часів. Скільки кришталево чесних комуністів, керівників Червоної Армії, діячів науки і культури, трудівників міста і села стали у 30-ті роки жертвами подібних звинувачень, були вирвані з життя).

Найперше, що, очевидно, варто зробити – це більш-менш точно встановити час арешту батька та строк його перебування в тюрмі. Одним із небагатьох документальних свідчень, які можуть допомогти у цьому, є давня фотографія, що якимсь дивом збереглася у роки воєнного лихоліття. На фотографії – мама зі мною маленьким. На звороті рукою Катерини Миколаївни написано листа до матері Максима Тадейовича Меланії Федорівни у Романівку. До цього листа, як до красномовного свідчення людяної і люблячої маминої душі, я ще повернуся. А поки що зазначу: лист датовано 10 липня 1931 року і в ньому є натяк на те, що Максим Тадейович все ще перебуває під арештом, але нічого втішного сповістити мама поки що не може. Далі. Є деталь, яка дає можливість встановити і місяць арешту.

Ще з 20-х років батько товаришував із подружжям оперних співаків Миколою Антоновичем Дейнаром і Діною Володимирівною Стефанович. Микола Антонович був відомий і як кіноактор, зокрема як виконавець ролі Спартака в однойменному фільмі 20-х років, а Діна Володимирівна зазнала слави ще в дореволюційні часи як виконавиця партії Кармен. Та ріднила їх з батьком насамперед любов до української народної пісні, тонким поцінувачем та майстерним виконавцем якої було подружжя. Так от, день народження М. А. Дейнара майже збігався з батьковим днем народження – 19 березня. Батько розповідав, що того року вони вирішили із Дейнаром об’єднатися і разом відсвяткувати іменини, навіть домовилися, що кожна з родин готуватиме до святкового столу. Яким же було здивування батька, коли в коридорі Лук’янівської тюрми, чекаючи «розприділення» по камерах, він побачив свого «співіменинника» під конвоєм, з клуночком у руках. Виявилося, що Дейнара арештували того ж дня. Друзі встигли перекинутися кількома фразами, очевидно, ще не усвідомлюючи цілком свого становища, навіть пожартували: ось де, мовляв, доводиться справляти іменини…

Нарешті, готуючи у музеї епістолярну спадщину Максима Тадейовича до видання його творів у 20 томах, ми помітили, що його листування у 1931 році уривається десь у середині березня і відновлюється на початку вересня. Показовим у цьому відношенні є його лист (очевидно, один із перших після звільнення) від 5 вересня до російського поета і перекладача Ігоря Стефановича Поступальського, у якому він зокрема писав: «Я эти дни «большей частию» ничего не делаю, гуляю и созерцаю. Киев хорош как всегда, мне же он кажется великолепнее, чем когда бы то ни было. О литературных работах и планах своих не буду сейчас распространяться: и того, и другого много, а какая-то временная усталость, я уверен, пройдет…»

Таким чином, можна вважати, що в ув’язненні Максим Тадейович перебував із середини березня до початку вересня 1931 року.

Про арешт батька, скрутне становище, у якому опинилася сім’я, про свої поневіряння по різних канцеляріях і установах, аби добитися правди і справедливості, не раз розповідала мені і мама. За плином літ точно сказати, що саме я чув від неї, а що від батька, важко. Спомин про цю сумну й невеселу подію вимальовується у свідомості більш-менш суцільною картиною, відтворити яку по змозі спробую нижче.

Заарештували батька в будинку на вулиці Бульйонській, 14 (нині Боженка, будинок кілька років тому знесено), який належав маминій тітці Агафії Йосипівні Квашніній і в якому тоді проживав Максим Тадейович з родиною. Прийшли по батька, проводили обшук пізно увечері, а можливо, й уночі – в усякому разі батьки вже полягали спати. Під час обшуку мама ще якийсь час лежала в ліжку. Скориставшись цим, вона непомітно зняла зі стіни батькову мисливську рушницю, що висіла на килимку, і спритно сховала її під ковдру. Що було у цій чисто жіночій наївності? Прагнення приховати єдину у домі зброю, яка, на думку мами, могла стати небезпечним «речовим доказом»? Чи, може, їй просто стало шкода мисливської рушниці, з якою батько багато років ходив на полювання, і вона у такий спосіб хотіла її врятувати? Не знаю. Коли за якийсь час працівники ДПУ підійшли до ліжка й запропонували «громадянці» встати, щоб обшукати й ліжко, мама з удаваним подивом промовила: «Ось рушниця якось сюди потрапила». Чи допомогли ці мамині хитрощі, але рушницю не забрали. Після обшуку батька пішки під конвоєм повели з Бульйонської через місто до Лук’янівської тюрми.

Помістили батька до загальної камери, де вже перебувало сім в’язнів. То були люди розумових професій, проти яких були висунуті звинувачення політичного характеру. Єжовський, а згодом і беріївський драконівський тюремний режим був ще попереду, а тоді, якщо можна так висловитися, для політичних в’язнів існували ще досить «демократичні» умови утримання. Приймалися передачі, дозволялося листування, досить регулярно надавалися побачення з рідними. Ось, наприклад, у камері, де сидів батько, в’язні навіть випускали стіннівку під промовистою назвою «Наша балагула». Арештанти писали до газети дописи, у яких кепкували один з одного, у гумористичних тонах змальовували тюремний побут тощо. Батько писав до газети й вірші, підписуючи їх словом «Піїта». Після смерті Максима Тадейовича його співкамерник Михайло Дмитрович Токаревський надіслав у 1964 році зі Львова автографи двох таких віршів, які зберігав усі ці роки, разом з коротким спогадом про спільне перебування у Лук’янівській тюрмі. Вірш «Минають дні одноманітні…» навіть потрапив до посмертної збірки Максима Тадейовича «Іскри вогню великого», що вийшла 1965 року. (Це взагалі дивно, оскільки у вірші є слово «бупр» – тобто будинок примусових робіт, як тоді офіційно називалася тюрма. Очевидно, пильні головлітівці просто цього не знали). Другий вірш не публікувався й досі. Тому й пропоную його читачам.

* * *

 
Лаштуючись в далекий шлях,
Вони міняють чемодани…
Далекосяглість в їх очах
Сіяє просто незрівнянна!
 
 
Але відомо: чемодан —
То нерозгадана проблема…
Лиш для ухильників-міщан
Це проста і звичайна тема.
 
 
Замок, найперше, річ така,
Яку потрібно розжувати…
Та й як же, справді, без замка
Десь у Сибіру мандрувати?
 
 
Із бору вискочить ведмідь,
Розкриє чемодана хижо, —
І що ж? Тоді голодний їдь,
Він забере усеньку їжу!
 
 
Штани, що агроном носив
І чистив щіточкою зрання,
Підуть на втіху ведмедів
І ведмедиць гидке знущання.
 
 
А шкіра! Це ж не просто річ!
Не фунт, як той казав, ізюму!
Тут, може, треба цілу ніч
Гірку й глибоку думать думу!
 
 
Що, як потрапиш в Туркестан,
У ті краї, від спеки п’яні!
Адже не кожний чемодан
Годитись може в Туркестані!
 
 
Там повно звичаїв чудних,
Там клімат інший, інші люди,
І чемоданів отаких,
Мабуть, лякаються верблюди.
 
 
А як потрапиш (все бува)
І знов на вулицю Гершуні, —
Промовлять подиву слова
Удвох твої нащадки юні:
 
 
«Це, тату, що за дивина?
Фе, фе, яка ж вона погана!»
Дружина навіть не пізна
Твойого, брате, чемодана!
 
 
Ну, як же дати цьому лад
І в цій проблемі «розібратись»?
Як? – Розмінятися назад,
Щоб завтра знову помінятись!
 

* * *

 
Минають дні одноманітні,
Скрипучі, як тяжке ярмо,
А ми і в червні, як у квітні,
Чудес неявлених ждемо.
 
 
Даремно староста безсонний
Наш бупр із кораблем рівняв:
Там даль, там синь, там вал солоний,
Там пахощі незнаних трав,
 
 
Там грають золоті дельфіни,
Наздоганяючи стерно,
Там променисті бризки піни
Міцні, як запашне вино.
 
 
А тут – стіна глуха й нечула
Та чорний зарис грат німих, —
І як ледача балагула
Трясеться зміна днів нудних.
 
 
У куряві поштар куняє,
Кружляють сотні сонних мух,
І серце бідне забуває
Про радість, боротьбу і рух.
 
 
Де буде станція – не знати,
Куди дорога – не вгадать,
Шкода шукати і питати:
Усе мовчить і всі мовчать.
 
 
Дзвінок співає монотонний,
Ніщо ніде не маячить,
І тільки староста безсонний
Гукає часом: хто це спить?
 
 
Невже навіки проминуло
Те, що приснилось навесні?
Спинись, прокинься, балагуло!
Дорогу, стіни мовчазні!
 

У тюремній камері в’язні проводили диспути, виступали із лекціями, влаштовували літературні вечори. Одного разу провели вечір, присвячений Т. Г. Шевченку. Батько на ньому виступив із доповіддю (дивно так звучить: доповідь у тюремній камері!), співкамерники читали напам’ять вірші Кобзаря. Потім вирішили поспівати пісень на слова Шевченка. Та втрутився наглядач, який через вічко у дверях постійно стежив за поведінкою арештантів, і наказав негайно припинити спів. Але учасники вечора не вгамовувались. Наглядач ще кілька разів повторював свою вимогу, поки хтось із в’язнів не звернувся до нього приблизно з такими словами: «Ви ж українець, ми сьогодні згадуємо нашого найбільшого поета, то чого ж ви…» Наглядач трохи подумав, а потім промовив: «Добре, співайте, хлопці, тільки не дуже голосно… І я послухаю…»

Допити батька, як і побачення із мамою, відбувалися у приміщенні ДПУ по вулиці Інститутській, де тепер міститься Жовтневий палац. Сюди батька, як і інших підслідних, привозили з Лук’янівської тюрми машиною. На першому побаченні з мамою, яке відбулося десь через місяць після арешту, батько чи не першим запитанням поставив таке: «Що з Грушевським?» Мама здивовано відповіла: «Нічого, живий і здоровий, десь недавно бачила його статтю…»

Коли батько повернувся до Лук’янівки, то ледве не з криком увірвався до камери: «Хлопці! Грушевський на свободі!» Виявляється, співкамерникам на. допитах було заявлено про арешт Грушевського, про його свідчення щодо розгалуженої мережі націоналістичних організацій, яка буцімто існувала в Україні, тощо. І от деякі з них після цього не витримали, підписали свідчення про свої «провини», зв’язки із «викритим» Грушевським та його організацією. Розумом, звичайно, важко збагнути таку поведінку людини. Але батько пояснював, що тривале перебування в тюрмі, одноманітні, від допиту до допиту повторювані запитання, безглузді звинувачення слідчого, усвідомлення власної безпорадності і цілковитої незахищеності – все це психологічно ламало не тільки слабодухих. Вривався терпець, людина була вже не в силах перебувати у невідомості щодо своєї подальшої долі і йшла на самообмову, аби тільки щось змінилось, хай і на гірше, хай буде табір з реальним строком, тільки б припинилось це животіння…

Наступного дня після повідомлення батька усі співкамерники, що встигли себе обмовити, написали листи, у яких відмовилися від попередніх «зізнань».

Побачення з батьком відбувалися у коридорі ДПУ. Під стіною за маленьким столиком сідала мама, розкладала принесене з дому. Потім приводили батька. І хоч коридором увесь час ходив наглядач, він, як правило, не заважав розмові, не втручався. Мама частувала батька кавою, домашніми пиріжками, бутербродами. Тільки згодом батько дізнався, як важко все це мамі діставалося. Виручав «Торгсин» (торговля с иностранцами) – так звалася у 30-ті роки система магазинів, де за срібну ложку чи якусь цінну річ можна було одержати жири, м’ясо, борошно. Цим і користувалася мама, але одержаних продуктів вистачало лише на передачі батькові та щоб підгодувати мене малого. Дорослі ж члени сім’ї, звичайно, бідували. Мамина тітка десь діставала кістки – «горлянки», як їх називали, і з них готували обід чи вечерю.

Я вже казав, що повернуся до старої фотографії та листа на її звороті. Яка ж дивовижна мама на цій фотографії. Худенька, виснажена, у старомодному капелюшку. А руки… Я не можу без болю дивитись на мамині руки на цій фотографії. Худі, з набряклими жилами, роботящі руки, на які доля поклала великий тягар клопотів про батька та його майбутнє, клопотів про дітей і сім’ю, рідні руки, які так ніжно і лагідно пригортають мене, маленького товстуна, що несвідомо ще дивиться на навколишній світ… Та найбільше вражають очі – у них усе: і біль, і невимовна мука, і мудрість, і ласкаве тепло. Написаний мамою лист до моєї бабусі вартий того, щоб його навести.

10 июля 1931 г.

Дорогая Мелания Федоровна!

Вот Вам и отпечаток Вашего еще одного внука. Он вышел, как живой; удивительно удачно его сфотографировал фотограф. Послала такую же карточку и Максиманьке. Пока все у нас без перемен. Иногда мне кажется, что у меня уже не хватает сил и энергии пережить все навалившееся на меня горе. Подбадриваю себя, но тяжело морально, а главное – материально. Мы друг другу очень часто пишем, скоро жду свидания. Хотелось бы мне повидать Вас, поговорить с Вами, излить всю тоску, облегчить сердце от всей этой муки, ведь я одна, как палец, нет никого тут у меня, кто бы пожалел меня и подбодрил. Не сердитесь на меня, что я редко пишу, но я так устаю за день, что написать письмо – мне кажется иногда целым подвигом. У Богданчика есть уже два зуба, он говорит мама, няня, анка, да. Пишите мне, не считайтесь со мной письмами, я очень рада всегда, когда получаю Ваши письма. Шлю привет Ив[ану] Фад[еевичу] и Бог[дану] Фад[еевичу] и детей всех целую. Петя (небіж М. Т. Рильського, син Івана Тадейовича Рильського) здоров, жаль, что начал больно сильно гулять, раньше ночи никогда не приходит домой. Пусть Ив[ан] Фад[еевич] повлияет на него. Целую Ваши руки.

Катя

«Цілую Ваші руки…» Може, трохи й старомодний вислів, але промовистий. У ньому самовіддана любов мами до батька і побожне ставлення до його матері.

Писала мама і листи батькові до тюрми, які, на жаль, безповоротно втрачено. Якось вже незадовго до звільнення батька написала йому, що почала захоплюватися поезією Ахматової, і двічі підкреслила прізвище поетеси. Батько все зрозумів: Генеральним прокурором республіки тоді була людина на прізвище Ахматов. Мама їздила до Харкова – тодішньої столиці УРСР. З великими труднощами потрапила на прийом до Ахматова, який досить лицемірно зауважив: «Как, известный украинский поэт в заключении? Этого не может быть… Мы разберемся…»

За час, що сидів батько в тюрмі, змінилося три чи чотири слідчі, які вели його справу. При цьому кожний новий говорив про свого попередника приблизно так: «Вашого слідчого викрито. Він виявився прихованим ворогом. Ось тепер уже я…» Однак усі слідчі до одноманітності були схожі один на одного: не маючи жодних доказів, вони вимагали від батька зізнань у нескоєних провинах, у належності до міфічної, вигаданої самими слідчими контрреволюційної організації. У своєму прагненні будь-що добитись зізнань не гребували будь-якими психологічними прийомами, забуваючи про порядність, людяність. Один з них, на прізвище, здається, Андрєєв, знаючи, що батько пристрасний мисливець, допити часто починав словами: «А знаете, Рыльский, третьего дня я ходил на утку…» І починалася досить мальовнича оповідь про вдале полювання з принадним описом лісу або заплави, влучних пострілів, із згадками про рожеві світанки, духмяні пахощі трав – одне слово, про все те, чого в’язень був позбавлений і до чого так прагнула його змучена душа. Ось і таким був психологічний тиск.

Однак «рекордистом» підступності виявився останній слідчий. Він вже знав, що наступного дня батька буде звільнено. Але сьогодні він ще може погратися із підслідним, ніби кіт з мишею, і хтозна, чим закінчиться ця гра… Уже в перші хвилини допиту слідчий звертається до батька із словами: «Ну, что ж, Рыльский… Вы не признаєте себя виновным… Но уже принято решение, поедете на 10 лет на Соловки». Змучений допитами, одноманітними вимогами слідчого, батько відповідає: «Соловки так Соловки». І відразу ж, після незвично короткого допиту, слідчий дає побачення із мамою. Вона його не пізнає: надзвичайно блідий, відсторонений. На попередніх побаченнях вона звикла бачити його уважним слухачем сімейних новин, людиною, яка принаймні прагне удавати бадьорість, схильного до жартів. А сьогодні напружено-мовчазний, пригнічений. Вони обоє перебувають у різних площинах: мама ще під враженням недавньої зустрічі з Ахматовим, окрилена його обіцянкою розібратися, а батько вже знає присуд і боїться страшною новиною її вразити. Ще не встигла мама як слід почастувати батька чимсь принесеним з дому, ще не розпочалася, власне, розмова, коли пострілом лунає команда: «Свидание окончено!» І батька знову ведуть до кабінету слідчого. Людина, яка півгодини тому вимовила страшне слово «Соловки», знову звертається до підслідного: «Хотя, Рыльский, вы и наш классовый враг (розповідаючи про цю сцену, батько завжди підкреслював слова, якими перебив слідчого: «Даже классовый?»), вы еще можете быть нам полезны. А поэтому принято решение вас освободить…» Ось якою була ще одна спроба зламати людину: а що як злякається Соловків і перед побаченням з дружиною розкриється, «розколеться». Це вже не психологічний тиск слідчого Андрєєва, а зразок людської підлості.

Наступного дня батько повернувся на Бульйонську. Та й тут він залишився людиною веселої вдачі. Непомітно, тихенько зайшов у передпокій, став навпочіпки і, зображаючи собаку, із гавканням з’явився в кімнаті, що викликало, як потім розповідали, захоплення у тоді зовсім ще маленького автора цих рядків. А наступного дня, коли батьки поїхали до міста й гуляли бульваром Тараса Шевченка, батько знепритомнів. Мама потім казала, що це трапилося від свіжого повітря…

Через деякий час батько поїхав до Харкова. Треба було налагоджувати стосунки з видавництвами, дістати на перший випадок якусь перекладацьку роботу. У Харкові зворушливою увагою та піклуванням оточив батька Остап Вишня. За його допомогою батько дістав грошову допомогу, потрапив до одного із перших письменницьких будинків творчості, що саме тоді відкрився у селі Лука над Сулою на Полтавщині.

Одне слово: знову починалося життя. І хіба навіть подумати могли тоді друзі, що минуть роки, і вже батькові доведеться клопотатися про звільнення Павла Михайловича, а потім з такою ж любов’ю та шанобою опікувати його?!

Грудень 1985 р. Ірпінь

Болюче свідчення

…Я звернувся до голови Комітету державної безпеки УРСР Миколи Михайловича Голушка з листом. Просив допомогти з’ясувати дату арешту і строк перебування М. Т. Рильського в ув’язненні, у чому конкретно його намагалися звинуватити, нарешті, чи не зберігаються разом із слідчою справою (прилучені до неї) творчі праці або інші матеріали поета. Крім того, мені було відомо, що у другій половині 50-х років Максим Тадейович на прохання органів державної безпеки написав ряд відгуків про діячів української культури (переважно письменників), які у 30-ті роки зазнали безпідставних репресій. Відгуки ці потрібні були для посмертної реабілітації репресованих. Такі свідчення можуть зацікавити дослідників історії нашої культури, тому в листі порушувалось клопотання про передачу копій відгуків-характеристик музею поета.

Мушу сказати, що до мого прохання голова Комітету поставився із надзвичайною увагою. Минуло кілька днів, і пролунав дзвінок: Микола Михайлович повідомив, що лист розглянуто, дано розпорядження про розшук зазначених у ньому матеріалів. Буквально за кілька днів зателефонував знову, запросив до себе, щоб ознайомити з віднайденими матеріалами.

Очевидно, не варто говорити про мій стан, про хвилювання, яке охопило мене, коли я взяв з рук голови Комітету коричневу картонну теку слідчої справи № 272, яка, незважаючи на всі складності і перипетії нашого життя, майже 60 років зберігалася в архіві.

Справа відкривається ордером на арешт, який датовано 19 березня 1931 року. Досить показова деталь – це день народження Максима Тадейовича. Протоколів допитів у справі немає. Натомість підшито власноручно написані Максимом Тадейовичем «Автобіографія», список «Мої знайомі», а далі йдуть «Додаткові свідчення Максима Тадейовича Рильського» від 30 березня, 1, 4, 8, 9 (цього дня в’язень свідчення писав двічі), 17 і 28 квітня. Звичайні аркуші пожовклого від часу паперу, густо списані з обох боків до болю знайомим почерком. Гортаючи сторінки, бачу, що «свідчення» – це відповіді на запитання слідчих. При цьому видно, що останні у різний час ставили одні й ті ж запитання, намагаючись, очевидно, у такий спосіб «впіймати» підслідного на якихось суперечностях.

На свідченні від 9 квітня після підпису батька помічаю напис: «Допитав ст. уп. КОС ДПУ» і підпис, на жаль, нерозбірливий. Завершує справу постанова про звільнення М. Т. Рильського з-під арешту, ухвалена 19 серпня 1931 року.

Я закриваю теку, і тут Микола Михайлович мене приємно вражає, повідомляючи, що Комітет вирішив передати всі оригінальні матеріали справи, тобто автографи Максима Тадейовича, нашому музею. І за кілька днів у Голосіїв, до колишньої оселі поета, було доставлено пакет із супровідним листом за № 10/3—3071 від 28 листопада 1989 року такого змісту:

«На Ваше прохання ретельно вивчено архівні матеріали, які могли б містити відомості про особу Рильського Максима Тадейовича.

Повідомляємо, що Максим Тадейович був заарештований ДПУ УРСР в березні 1931 року за безпідставним звинуваченням у приналежності до української контрреволюційної організації.

Постановою від 19 серпня 1931 року справу припинено за мотивуванням відсутності «достатніх даних для направлення слідчої справи у судові органи», і він з-під варти був звільнений.

Надсилаємо Вам власноручні записи із справи, зроблені Максимом Тадейовичем під час допиту, які можуть становити історичний інтерес. Інших матеріалів, документів М. Т. Рильського у справі немає.

Разом з тим ми виявили і передаємо Вам оригінали відгуків Максима Тадейовича про Вороного М. М., Филиповича П. П., Лебідя А. Д., Колесника П. І., а також ксерокопію відгуку про Зерова М. К., оригінал якого у вересні 1989 р. передано інституту літератури імені Т. Г. Шевченка АН УРСР (№ 2242).

Додаток: за текстом на 46 сторінках.

Голова комітету М. М. Голушко».

Звичайно, передача Комітетом державної безпеки музею цих документів – болючих свідчень нашого складного минулого – стала можливою лише завдяки тим змінам, що відбулися і відбуваються у нашому суспільстві. Матеріали будуть уважно вивчені науковцями нашого музею і, безперечно, знайдуть відлуння у дослідженнях, присвячених життю і творчості видатного українського поета, вченого і громадського діяча.

Рильський Б.Мандрівка в молодість батька. – К.: Молодь, 1995