Текст книги "Лоліта"

9

Тяганина з розлученням змусила мене відкласти свою подорож, і земну кулю огорнув морок чергової світової війни, коли після зими, що минула під знаком нудьги та пневмонії в Португалїї, я нарешті дістався до берегів Америки. У Нью-Йорку я радо погодився на легку роботу, запропоновану мені долею: здебільшого вона стосувалася написання та редагування парфумерних оголошень. Я вітав її поверховий характер та псевдолітературні риси й займався нею, коли не міг вигадати нічого кращого. З іншого боку, університет військових часів у Нью-Йорку вмовив мене закінчити порівняльну історію французької літератури для англомовних студентів. На перший том я витратив кілька років, мало не щодня працюючи по п’ятнадцять годин. Озираючись на ті дні, я бачу, що вони акуратно поділені на просторе світло й вузьку тінь: світло стосується радісних пошуків у розкішних, мов палаци, бібліотеках, а тінь – болісних бажань та безсоння, про яке я вже достатньо сказав. Знайомий зі мною читач легко може уявити, як я серед спекотної пилюки роздивлявся (на жаль, завжди здалеку) німфеток, що гралися в Центральному парку, та як мене відштовхував блиск дезодорованих канцелярських дівчат, котрих один знаний жартівник в одному з наших бюро весь час намагався мені нав’язати. Пропустімо все це. Жахливе нервове виснаження запроторило мене до санаторію більш ніж на рік; я повернувся до роботи й незабаром знову опинився у шпиталі.

Скидалося на те, що бадьоре життя на свіжому повітрі допоможе мені одужати. Один із моїх улюблених лікарів, чарівний цинік із короткою коричневою борідкою, мав брата, котрий саме збирався вести експедицію до арктичних регіонів Канади. Мене прикомандирували до неї як «спостерігача за психічними реакціями». Час від часу (однак не надто успішно) я разом із двома молодими ботаніками та старим теслею користувався послугами однієї з наших спеціалісток із харчування, Аніти Джонсон, котру, задоволено повідомляю, незабаром відіслали літаком назад. Мене мало обходило, яка ж у цієї експедиції мета. Зважаючи на кількість метеорологів, можна було вирішити, що ми простежуємо до його барлогу (десь, як мені здалося, на острові Принца Уельського) мандрівний і хиткий північний магнітний полюс. Одна група організувала за допомогою канадців метеорологічну станцію в П’єрпойнті біля Мелвіллової протоки6262
  Місце розташування станції – алюзія на роман Г. Мелвілла «П’єр, або Двозначності».


[Закрыть]. Друга група таких самих заблуд збирала планктон. Третя вивчала розвиток туберкульозу в тундрі. Берт, фотограф і невпевнений у собі чолов’яга, разом із яким мене змушували щосили займатися рабською працею (він теж мав якісь негаразди з психікою), запевняв, що великі цабе з нашої команди, справжні керівники, яких ми ніколи не бачили, зацікавлені здебільшого дослідженнями впливу кліматичного потепління на хутро полярної лисиці.

Ми жили в збірних дерев’яних халупах посеред докембрійського гранітного світу. Мали цілу купу запасів – «Рідерз дайджест», міксер для морозива, хімічні туалети й різдвяні паперові ковпаки. Моє здоров’я дивовижно покращилося, попри фантастичну порожнечу та нудьгу. Оточений бляклою рослинністю – верболозом і лишайниками, просочений і, гадаю, почищений свистуном-вітром, сидячи на брилі під абсолютно прозорим небом (крізь яке, однак, не просвічувалося нічого важливого), я почувався навдивовижу відчуженим від свого власного «я». Пухкенькі блискучі маленькі ескімосочки зі своїм риб’ячим смородом, відразливим чорним як воронове крило волоссям та личками морських свинок збуджували мене ще менше, ніж Джонсон. Німфетки не живуть в арктичних регіонах.

Я полишив аналізувати дрейф крижин, друмліни6363
  Форма льодовикового рельєфу, невеликі згладжені пагорби.


[Закрыть], гремлінів6464
  Міфічна істота з англійського фольклору.


[Закрыть] та кремлі тим, хто розумівся на цьому більше за мене, й деякий час намагався записувати те, що довірливо вважав «реакціями» (я помітив, приміром, що сни під північним сонцем зазвичай яскраво забарвлені, і це підтвердив мій друг фотограф). Окрім цього, я мусив опитувати своїх товаришів на різноманітні теми, як-от ностальгія, страх перед невідомими тваринами, мрії про їжу та нічні фантазії, захоплення, вибір радіопередач, зміни світогляду й таке інше. Усім це так набридло, що незабаром я цілковито закинув свій проект і лише наприкінці своєї двадцятимісячної «холодної каторги» (як пожартував один із ботаніків) нашкрябав вигаданий від першого до останнього слова та дуже колоритний звіт; читач може знайти його публікацію в «Анналах дорослої психофізики» за 1945 чи 1946 рік, а також у випуску «Арктичних досліджень», присвяченому нашій експедиції, котра, зауважу на завершення, насправді не мала нічого спільного з запасами міді на острові Вікторія чи схожими дурницями, як я пізніше довідався від свого добродушного лікаря, адже справжня її мета була таємницею, про яку шепотілися, тому дозволю собі додати лише, що, якою б вона не була, її вдалося повністю досягнути.

Читач засмутиться, дізнавшись, що одразу після повернення до цивілізації мені знову довелося боротися з божевіллям (якщо цим жорстоким терміном можна назвати меланхолію і відчуття нестерпної пригніченості). Своїм цілковитим одужанням я завдячую відкриттю, яке зробив під час перебування в одному дуже дорогому санаторії. Я відкрив невичерпне джерело жвавих веселощів у можливості обдурювати психіатрів, хитро спрямовуючи їх на власний розсуд, не зізнаючись, що знайомий з усіма їхніми професійними штучками, старанно вигадуючи для них суто класичні сни (котрі змушували потім їх самих, вимагачів снів, бачити жахіття і з криком прокидатися), дражнячи їх вигаданими «первісними сценами» та жодного разу не дозволивши їм навіть здогадатися про справжню сексуальну скруту. Давши хабара медсестрі, я отримав доступ до деяких папок і, добряче розважившись, знайшов там картки, в яких мене називали «потенційним гомосексуалом» і «абсолютним імпотентом». Ця забавка так сподобалася мені, а її вплив на мою хворобу виявився таким цілющим, що після одужання я залишився там ще на місяць (чудово спав і їв, як школярка). А потім я накинув собі ще тиждень заради єдиного задоволення – позмагатися з могутнім новачком, переміщеним6565
  Перемі́щені особи – переміщені, силоміць виселені або за розпорядженням влади переселені люди, яким загрожують військові дії чи стихійні лиха, як-от: землетруси, повінь, аварія тощо.


[Закрыть] (і, безумовно, схибленим) світилом, котрого прославило вміння змусити пацієнта повірити, наче він був свідком власного зачаття.

10

Виписавшись із санаторію, я вирішив пошукати собі якусь провінційну місцину в Новій Англії або якесь сонне містечко (в’язи, біла церква), де можна було б провести літературне літо, пробавляючись повною коробкою зібраних нотаток та купаючись у якомусь озерці неподалік. Робота знову почала цікавити мене, маю на увазі свої дослідницькі зусилля; а тим часом власну участь у дядьковій посмертній парфумерії я звів до мінімуму.

Один із його колишніх співробітників, нащадок поважної родини, запропонував мені провести літо в приміському будинку своїх збіднілих родичів – кузена Макку, військового у відставці, та його дружини, які хотіли здати верхній поверх, де раніше скромно проживала покійна тітка. Він сказав, що в них є дві доньки, одна ще немовля, а другій дванадцять, та чудовий садок неподалік від чудового озера, а я запевнив, що це звучить досконало.

Ми з тими людьми обмінялися листами, і, переконавши їх, що привчений до туалету, я провів фантастичну ніч у потязі, уявляючи в найменших деталях таємничу німфетку, котру навчатиму французької та пеститиму гумбертівською. Ніхто не зустрів мене на іграшковому вокзальчику, де я вийшов зі своєю новою дорогою валізою, ніхто не відповів на телефонний дзвінок; однак незабаром у єдиному готелі зелено-рожевого Ремсдела з’явився засмучений Макку в мокрому одязі та повідомив, що його будинок щойно згорів до пня, можливо через одночасну пожежу, що цілу ніч не вщухала в моїх жилах. Він розповів, що родина взяла автомобіль і поїхала шукати притулку на їхній фермі, однак дружинина подруга, прекрасна жінка, пані Гейз, Лоун-стрит, 342, запропонувала поселити мене в себе. Літня пані, що мешкала навпроти будинку Гейзів, позичила Макку свій лімузин – доісторичну потвору з прямокутним верхом, якою керував життєрадісний негр. Тепер, коли єдина причина мого приїзду до Ремсдела зникла, запропонований мені вихід здавався маячнею. Гаразд, йому доведеться все відбудовувати, то й що? Невже він не застрахував майно належним чином? Я розгнівався, засмутився й занудьгував, проте, як вихований європеєць, не міг відмовитися від поїздки до Лоун-стрит на тому катафалку, здогадуючись, що інакше Макку знайде ще вигадливіший спосіб спекатися мене. Я бачив, як він пошкандибав геть, і мій шофер тихенько захихотів. Дорогою я присягав собі, що за жодних умов не залишуся в Ремсделі, а того ж дня полечу на Бермуди, Багами чи Бісові острови. Ще недавно моїм хребтом сочилися солодкі можливості, навіяні кольоровими світлинами морських курортів, а кузен Макку, правду кажучи, різко увірвав мої фантазії своїми благородними, але, як тепер виявилося, абсолютно нездійсненними намірами.

До речі, стосовно різких поворотів: повернувши на Лоун-стрит, ми мало не розчавили нав’язливого приміського пса (одного з тих, що влаштовують засідку автівкам). Трохи далі виднівся Гейзівський будинок – чудовисько з побілених дощок, вицвіле, старе, радше сіре, ніж біле, – усім добре відомо, що в такому житлі замість душу на тебе чекає натягнута на кран у ванній гумова кишка. Я дав шоферові на чай, сподіваючись, що він одразу поїде геть: це дозволило б мені ніким не поміченим повернутися до готелю та валізи, однак він просто перетнув вулицю, зупинившись біля будинку, з веранди якого його гукала літня господиня. Що я міг зробити? Я натиснув на ґудзик дзвінка.

Мене впустила чорношкіра покоївка й залишила стояти на килимку біля дверей, помчавши назад на кухню, де горіло щось, чому горіти було не слід.

Передпокій прикрашало гроно дверних дзвіночків, білооке дерев’яне Щось для туристів, зроблене в Мексиці, та «Арлезіанка» Ван Гога6666
  «Арлезіанка» – серія картин видатного нідерландського художника-постімпресіоніста Вінсента Віллема ван Гога.


[Закрыть] – банальна улюблениця тих представників середнього класу, що називають себе естетами. Праворуч прочинені двері давали змогу зазирнути до вітальні, де у скляній шафці в кутку хизувалося чергове мексиканське сміття, а вздовж стіни стояла смугаста канапа. У глибині передпокою були сходи, і поки я стояв, витираючи чоло (щойно лише помітив, як спекотно надворі) та витріщаючись на перший-ліпший предмет – старий сірий тенісний м’яч, що лежав на дубовому комоді, – на горішньому майданчику пролунало контральто пані Гейз, котра, перехилившись через бильця, мелодійно поцікавилася: «Це мосьє Гумберт?» На додачу звідти впала дещиця цигаркового попелу. А тоді пані власною персоною – сандалі, темно-бордові слакси, жовта шовкова блузка, дещо прямокутне обличчя – саме в такій послідовності спустилася сходами, продовжуючи постукувати вказівним пальцем по цигарці.

Гадаю, мені слід одразу описати її, щоб покінчити з цим. Бідолашній пані було близько тридцяти п’яти, вона мала гладеньке чоло, висмикані брови та зовсім прості, однак досить привабливі риси, які можна назвати слабеньким розчином Марлен Дітрих. Поплескуючи долонею свій бронзово-коричневий шиньйон, вона відвела мене до вітальні, де ми хвилинку побазікали про пожежу в будинку Макку та переваги життя в Ремсделі. Її широко посаджені аквамаринові очі мали кумедну звичку вивчати цілого співрозмовника, ретельно уникаючи його власних очей. Її усмішка обмежувалася зачудованим посмикуванням однієї брови, а розмовляючи, вона немов розкручувала власні кільця й судомно кидалася від канапи до трьох попільничок і каміна (де лежала коричнева серцевина яблука), згодом повертаючись на місце й підгинаючи під себе ногу. Пані Гейз, вочевидь, належала до тих жінок, чиї відполіровані слова відображують думку читацького клубу, клубу гри в бридж чи ще якоїсь невблаганної умовності, але не можуть відкрити душі; жінок, цілковито позбавлених гумору; жінок, по суті, абсолютно байдужих до дюжини відомих їм тем салонних розмов, однак украй вибагливих щодо правил таких балачок, крізь сонячний целофан яких можна розгледіти не надто апетитні розлади. Я чудово розумів, що варто мені якимось божевільним чином оселитися в неї, як вона одразу візьметься методично перетворювати мене на того, хто, на її думку, називається «квартирантом», і знову втягне мене до так добре знайомої мені нудної інтрижки.

Утім, про те, щоб оселитися тут, навіть мови не було. Я не міг бути щасливим у будинку, де на кожному стільці лежить заляпаний журнальчик, серед тієї жахливої мішанини комедії так званих «сучасних функціональних меблів» та трагедії старезних крісел-гойдалок і розхитаних столиків із мертвими лампами. Господиня відвела мене нагору та ліворуч до «моєї» кімнати. Я оглянув її крізь імлу негайної відмови, проте помітив над «своїм» ліжком репродукцію «Крейцерової сонати» Рене Пріне6767
  Рене Франсуа Ксав’є Пріне – французький художник.


[Закрыть]. І цей прикомірок для служників вона називала «напівстудією»! Негайно тікай звідси, твердо наказав я собі, вдаючи, наче обдумую лиховісно смішну ціну, котру господиня просила за повний пансіон.

Однак старосвітська вихованість змушувала мене розтягувати це важке випробування. Ми перетнули сходовий майданчик до правого крила будинку («Тут живемо ми з Ло», вочевидь, покоївкою), і квартирант-коханець мало не здригнувся, коли йому, надзвичайно витонченому чоловікові, дозволили оглянути єдину в будинку ванну кімнату – крихітний видовжений закапелок між сходами та кімнатою тієї «Ло», де над підозрілою ванною (в якій знаком питання вигнулася чиясь волосина) висіли розтягнуті мокрі речі; тут на мене чекали передбачувані кільця гумової змії та до комплекту пухнасто-рожева серветка, що манірно накривала туалетну кришку.

«Бачу, враження склалося не надто сприятливе», – сказала пані, на мить поклавши руку мені на рукав. У ній поєднувалися холоднокровна безцеремонність (надлишок якої, гадаю, називають «самовладанням») та сором’язливість і смуток, які змушували жінку так ретельно добирати слова, що це здавалося неприродним, наче інтонація викладача ораторського мистецтва. «Визнаю, будинок не надто охайний, – вела далі бідолашка, – але я вас запевняю [погляд торкнувся моїх уст], вам тут буде добре, справді дуже добре. Ходімо, я покажу вам садок (це вона промовила бадьоріше, немов привабливо змахнула голосом)».

Я неохоче знову спустився за нею на перший поверх; потім ми минули кухню в кінці передпокою в правому крилі будинку, де також були їдальня й вітальня (а з лівого боку, під «моєю» кімнатою, не було нічого, крім гаража). На кухні пухкенька молода служниця-негритянка озвалася, знімаючи свою велику й блискучу чорну торбину з ручки дверей, що вели на задній ґанок:

– Тепер я піду, пані Гейз.

– Так, Луїзо, – зітхнула у відповідь господиня. – Я розрахуюся з тобою в п’ятницю.

Ми минули невеличку комірчину й опинилися в їдальні, суміжній із вітальнею, якою ми вже помилувалися. Я помітив на підлозі білу шкарпетку. Незадоволено рохнувши, пані Гейз, не зупиняючись, нахилилася за нею й кинула до шафи поруч із комірчиною. Ми поспіхом оглянули стіл із червоного дерева з фруктовою вазою посередині, де не було нічого, крім досі блискучої сливової кісточки. Тим часом я непомітно витягнув із кишені розклад потягів, щоб ознайомитися з ним, щойно випаде нагода. Я продовжував іти услід за пані Гейз через їдальню, аж раптом усередину ввірвався зелений вибух. «Веранда», – проспівала моя провідниця, і тоді без попередження в мене під серцем здійнялася синя морська хвиля, а з килимка в сонячних променях, напівоголена й уклякла, повернулася до мене на колінах та уважно оглянула мене поверх темних окулярів моя рив’єрська любов.

Це була та сама дитина – ті самі тоненькі медоносні плечики, та ж шовковиста гнучка оголена спина, та сама каштанова копиця волосся. Чорна в білий горошок хустинка, зав’язана навколо тіла, ховала від моїх підстаркуватих мавпячих очей, та не від погляду юної пам’яті, підліткові груденята, котрі я пестив того безсмертного дня. Наче казкова нянька якоїсь маленької принцеси (загубленої, викраденої, знайденої вдягнутою в циганське лахміття, крізь яке її оголеність усміхається королю та його хортам), я упізнав крихітну темно-коричневу родимку на її боку. Із благоговінням та насолодою (король ридає на радощах, труби сурмлять, нянька п’яна) я знову побачив чарівний втягнутий животик, де дорогою на південь зупинилися на мить мої вуста; і ці хлоп’ячі стегна, на яких я цілував шорсткий відбиток гумки трусиків того божевільного безсмертного дня позаду Рожевих Скель. Прожиті мною відтоді двадцять п’ять років стиснулися до тріпотливого жала й зникли.

Мені неймовірно складно висловити відповідну силу цього спалаху, цього тремтіння, цього стусана пристрасного впізнавання. У ту простромлену сонцем мить, за котру мій погляд проповз укляклою дитиною (її очі блимали поверх строгих окулярів від сонця, о маленький Herr Doktor6868
  Пан лікар (нім.).


[Закрыть], якому судилося зцілити мене від усіх недугів), поки я йшов повз неї, одягнувши маску дорослого (шляхетний високий привабливий здоровань, схожий на зірок екрану), вакуум моєї душі спромігся всмоктати всі подробиці її яскравої краси та порівняти їх із рисами моєї мертвої нареченої. Звісно ж, трохи пізніше вона, ця nouvelle6969
  Новинка (фр.).


[Закрыть], ця Лоліта, моя Лоліта цілковито затьмарила свій прототип. Я лише хочу підкреслити, що це відкриття було наслідком того «князівства на березі моря» з мого замордованого минулого. Усе, що сталося між цими двома подіями, було поневірянням навпомацки та сум’яттям, нещирими зачатками радості. Усе, що було спільного в цих двох, робило їх неповторними для мене.

Утім, ілюзій я не плекаю. Мої судді вважатимуть усе це просто фіґлярством божевільного, котрий неабияк полюбляє fruit vert7070
  Зелений фрукт (фр.).


[Закрыть]. Au fond, ça m’est bien égal7171
  Власне кажучи, мені все одно (фр.).


[Закрыть]. Я знаю лише, що, поки ми з Гейзихою спускалися до саду, який затамував дух, мої коліна були віддзеркаленням колін у вкритій брижами воді, а вуста мої були піском, а…

– Це була моя Ло, – сказала вона, – а це мої лілії.

– Так, – відгукнувся я. – Вони чарівні, чарівні, чарівні.

11

Зразок Номер Два – кишеньковий щоденник у чорній палітурці зі штучної шкіри з витисненим золотом роком, 1947-м, en escalier7272
  Драбинкою (фр.).


[Закрыть] у горішньому лівому кутку. Я описую цей охайний продукт фірми «Бланк Бланк Ко», Бланктон, Массачусетс, наче він дійсно лежить переді мною. Насправді його було знищено п’ять років тому, а те, що ми зараз вивчаємо (завдяки люб’язності пам’яті), – просто швидкоминуче втілення, кволе пташеня фенікса, ще не вкрите пір’ям.

Я пам’ятаю цей щоденник так точно, тому що насправді писав його двічі. Спершу я занотовував усе олівцем (чимало стираючи та виправляючи) на аркушах, які в рекламі називають «друкарськими блокнотами»; а потім переписав усе, скорочуючи очевидне, своїм найдрібнішим, найдемонічнішим почерком у щойно згадану чорну книжечку.

Тридцяте травня в Нью-Гемпширі офіційно проголошено Пісним днем, але в Каролінах було інакше. Того дня епідемія «шлункового грипу» (що б це не було) змусила владу закрити школи на літні канікули. Читач може перевірити інформацію про погоду в ремсделському «Джорнал» за 1947 рік. Кількома днями раніше я переїхав до будинку Гейзів, і маленький щоденничок, який я зараз збираюся відкрити читачеві (так само, як шпигун переказує напам’ять записку, котру проковтнув), умістив майже весь червень.

Четвер. Дуже теплий день. Зі зручної точки для спостережень (вікно у ванній) бачив, як Долорес знімає сухі речі з мотузки в яблучно-зеленому світлі позаду будинку. Не поспішаючи вийшов на вулицю. Вона була вбрана в картату сорочку, сині джинси та кеди. Кожним своїм рухом у строкатих променях сонця вона зачіпала найпотаємніші та найчутливіші струни мого мерзенного тіла. Незабаром вона сіла біля мене на нижній сходинці заднього ґанку і взялася підіймати кругляки – о Господи, ці кругляки між її ступнями та скручений уламок скла від молочної пляшки, схожий на вищирену губу, – й кидати їх у бляшанку. Дзень. Вдруге ти не можеш, ти не можеш влучити, ох, дивовижно: така ніжна й засмагла, без жодної вади. Від десерту з морозивом з’являється висипка. Надлишок секреції сальних залоз, що зволожує волосяні фолікули шкіри, викликає подразнення, яке проторює шлях інфекції. Але німфетки не страждають від висипок, попри те що об’їдаються масною їжею. Господи, який за страждання – цей шовковий блиск над скронею, який переходить у русяве волосся. І маленька кісточка, що смикається збоку біля вкритої пилюкою щиколотки.

«Ота дівчинка Макку? Джинні Макку? Справжнє страховисько! І підступна. І кульгава. Мало не померла від поліомієліту». Дзень. Блискуче плетиво пушку на передпліччі. Коли вона підвелася, щоб занести до хати прання, мені випала нагода помилуватися звіддаля вицвілою тканиною її засуканих джинсів. Посеред галявини, мов фальшиве дерево факіра, виросла привітна пані Гейз, озброєна камерою, і після недовгої геліотропної метушні – сумний погляд угору, задоволений униз, – поки я, блимаючи, сидів на сходах, дозволила собі сфотографувати мене, Humbert le Bel7373
  Гумберта Красивого (фр.).


[Закрыть].

П’ятниця. Бачив, як вона пішла кудись із чорнявою подругою на ім’я Роуз. Чому її дитяча – хіба ж ні, просто дитяча! – хода так огидно збуджує мене? Обміркуймо це. Ледь помітно вигнутий підйом. Якесь кучеряве похитування, від коліна аж до кінчика кожного кроку. Легкий натяк на підтягування ноги. Надзвичайна дитячість, безмежна розбещеність. До того ж Гумберта Гумберта неймовірно бентежить вульгарна бесіда малої та її різкий високий голос. Пізніше чув, як вона за парканом стріляє в Роуз своїми грубими нісенітницями. Її слова пульсували в мені, щоразу пришвидшуючись. Пауза. «Мені вже час, дитинко».

Субота. (Імовірно, початок трохи виправлений.) Знаю, що вести цей щоденник – справжнє божевілля, проте від цього мене проймає дивне хвилювання; до того ж лише закохана дружина змогла б розшифрувати мій мікроскопічний почерк. Дозвольте мені зі схлипуванням повідомити, що сьогодні моя Л. приймала на так званій «веранді» сонячні ванни, однак поряд весь час крутилась її мати й ще якісь пані. Звичайно, я міг улаштуватися там у кріслі-гойдалці й удати, ніби читаю. Та я не бажав ризикувати, боячись, що, охоплений жахливим, божевільним, химерним та жалюгідним тремтінням, не зможу надати своїй появі хоча б якоїсь подоби буденності.

Неділя. Спекотні брижі досі з нами; який м’який тиждень. Цього разу я зайняв стратегічну позицію в гойдалці на веранді, прихопивши товсту газету і нову люльку, перш ніж з’явилася Л. На превеликий жаль, вона прийшла з матір’ю; обидві були вдягнуті в чорні купальники-бікіні, новенькі, як моя люлька. Моя дорогоцінна, моя любонька хвилинку постояла біля мене, бажаючи отримати розділ із коміксами, і пахла майже точнісінько так само, як дівчинка на Рив’єрі, але гостріше, з різкими обертонами палкого аромату, від якого моє чоловіче єство одразу заворушилося, але вона вже витягнула в мене бажаний розділ і повернулася до свого килимка поруч зі схожою на тюленя матінкою. Там моя красуня лягла долілиць, демонструючи мені, демонструючи тисячі широко розплющених очей у моїй зрячій крові злегка випнуті лопатки, пушок уздовж вигинів хребта, опуклі, затягнуті в чорне, напружені вузькі сідниці й узбережжя її школярських стегон. Семикласниця мовчки насолоджувалася зелено-червоно-синіми коміксами. Вона була найчарівнішою німфеткою, котру міг вигадати собі зелено-червоно-синій Пріап7474
  Античне божество, син Діоніса й Афродіти. Покровитель родючості, худоби, фруктів і чоловічих статевих органів. Переносно «пріапічний» – хтивий.


[Закрыть]. Спостерігаючи за нею крізь різнокольорові шари світла, я з пересохлими губами зосереджувався на своїй хтивості та злегка погойдувався під своєю газетою; я відчував, що, належно сконцентрувавшись на своєму сприйнятті, я зможу негайно досягнути свого жебрацького блаженства; утім, наче хижак, що віддає перевагу рухомій, а не застиглій жертві, я планував отримати це жалюгідне задоволення одночасно з якимось із різноманітних дівочих рухів – читаючи, Лоліта весь час ворушилася, приміром намагаючись почухати спину посередині та демонструючи поцятковану пахвочку, – але тлуста Гейз несподівано все зіпсувала, повернувшись до мене та попросивши вогню, а потім взялася просторікувати свої вигадки щодо шахрайської писанини якогось відомого ошуканця.

Понеділок. Delectatio morosa7575
  Химерне задоволення (лат). У католицизмі термін позначає гріховні насолоди.


[Закрыть].

Мої скорботні дні минають у нудьзі та смутку. Ми (матінка Гейз, Долорес і я) того дня збиралися до Окулярного озера, щоб поплавати й поніжитися на сонечку, але перламутровий ранок деградував до дощового пообіддя, і Ло влаштувала сцену.

Доведено, що середній вік статевого дозрівання в дівчаток із Нью-Йорка та Чикаго – тринадцять років і дев’ять місяців. Індивідуально цей вік змінюється від десяти (а іноді й менше) до сімнадцяти років. Вірджинії7676
  Вірджинія Еліза Клем По – дружина, а також двоюрідна сестра американського письменника Едгара Аллана По. Коли вони одружувалися, їй було лише 13 років, а нареченому – 27. Дослідники вважають, що стосунки між ними залишалися братерськими і пара ніколи не мала статевого зв’язку.


[Закрыть] ще не було й чотирнадцяти, коли Гаррі Едґар оволодів нею. Він навчав її алгебри. Je m’imagine cela7777
  Уявляю собі (фр.).


[Закрыть]. Медовий місяць вони провели в Петербурзі, у Флориді. «Мосьє По-по» – так один із учнів мосьє Гумберта Гумберта в Парижі називав По-поета.

Я мав усі ті риси, котрі, згідно з думкою експертів із сексуальних інтересів дітей, викликають відгук у маленьких дівчаток, – різку лінію нижньої щелепи, м’язисту руку, гучний глибокий голос, широкі плечі. На додачу мені казали, що я схожий на якогось чи то шансоньє, чи то актора, від якого божеволіла Ло.

Вівторок. Злива. Замість озера злива. Матінка вирушила на закупи, а Л., як мені було відомо, залишалася десь неподалік. Унаслідок певних прихованих маневрів я натрапив на неї в материній спальні. Вона розтягувала ліве око, намагаючись позбутися порошинки, що потрапила туди. Картата сукенка. Попри те що я обожнюю цей її п’янкий каштановий аромат, гадаю, їй насправді не завадило б хоч зрідка мити голову. На мить ми з нею опиняємося в одній зеленій водоймі дзеркала, де разом із нами та небом відбивається верхівка тополі. Грубо вхопив її за плечі, а потім за скроні й повернув до світла.

– Ось вона, – сказала Ло. – Я її відчуваю.

– Швейцарська селянка скористалася б кінчиком язика.

– Злизнула б її?

– Та. Мо’, спробую?

– Звичайно, – погодилася вона.

Я ніжно притиснув своє тремтливе жало до її рухливого солоного очного яблука.

– Супер-пупер, – сказала Ло, змигуючи. – Вона справді вийшла.

– Тепер друге?

– Ви дурник, – почала вона, – там нічо… – Тут дівчинка помітила, як наближається пуп’янок моїх уст, і охоче погодилася: – Окей.

Нахилившись до її теплого кирпатого червонясто-коричневого личка, похмурий Гумберт притиснувся губами до тріпотливої повіки. Дівчинка засміялась і вислизнула повз мене з кімнати. Здавалося, наче звідусіль гупає моє серце. Ніколи в житті, навіть пестячи моє дитяче кохання у Франції, ніколи…

Ніч. Я ніколи не відчував таких страждань. Я хочу описати її обличчя, її поведінку й не можу, адже, коли вона опиняється поруч, моя пристрасть засліплює мене. Я не звик до товариства німфеток, дідько забирай! Заплющуючи очі, я бачу лише її нерухому частину, застиглу кінематографічність, раптову чарівну шовковистість, коли вона закидає під картатою спідничкою коліно на коліно, зав’язуючи шнурок на черевику. «Долорес Гейз, ne nontrez pas vos zhambes7878
  Не показуй свої ноги (спотворена фр.).


[Закрыть]», – каже її мати, думаючи, що розмовляє французькою.

Як поет à mes heures7979
  На дозвіллі (фр.).


[Закрыть], я присвятив мадригал8080
  Невеликий хвалебний вірш, присвячений дамі.


[Закрыть] її чорним, мов смола, віям, блідо-сірим відсутнім очам, п’ятьом асиметричним веснянкам на її задертому носикові та білявому пушку на її засмаглих кінцівках, але пірвав його й сьогодні не можу пригадати. Описати риси Ло я міг лише найбанальнішими словами (повертаємося до щоденника): я міг сказати, що у неї темно-русяве волосся, а вуста червоні, як облизаний червоний льодяник, нижняя губа досить пухкенька, якби я міг бути художницею, котрій вона позувала б оголеною в голому світлі! Та натомість я цибатий, ширококостий Гумберт Гумберт із вовною на грудях, товстими чорними бровами, дивним акцентом і цілою вигрібною ямою підгнилих монстрів за повільною хлопчачою усмішкою. Та й вона не схожа на витончену дівчинку з жіночого роману. Від двоїстої природи моєї німфетки – напевно, кожної німфетки – я втрачаю глузд; ця суміш у моїй Лоліті ніжної мрійливої дитячості та якоїсь моторошної вульгарності, що так і сочиться з кирпатої чарівності реклам та картинок у журналах, із розпливчастої рожевості неповнолітніх покоївок у Старому Світі (вони пахнуть товченими маргаритками й потом); і з дуже молоденьких повій, котрих перевдягають у дітей у провінційних борделях; та знову в це вплітається вишукана незаплямована ніжність, що просочує собою мускус і багнюку, бруд і смерть, о Господи, о Господи. Та найдивовижніше те, що вона, ця Лоліта, моя Лоліта, втілила в собі давню хіть автора, тож попри все й понад усім існує лише Лоліта.

Середа. «Послухайте, вмовте матір відвезти нас завтра до Окулярного озера». Ось що дослівно чуттєво прошепотіла моя дванадцятирічна пасія, коли ми наштовхнулись одне на одного на ґанку, – я виходив, а вона бігла всередину. Відбиток пообіднього сонця тремтів сліпучим діамантом, обрамленим незліченними райдужними голками, на круглій спині запаркованої автівки. Із крони могутнього в’яза на обшиту дошками стіну будинку падали стиглі тіні. Дві тополі здригнулися й затремтіли. Можна було розібрати позбавлені форми звуки віддаленого транспорту; якась дитина гукала: «Ненсі, Нен-сі!» У будинку Лоліта поставила свою улюблену платівку «Маленька Кармен», яку я завжди називав «Невисокий фірман8181
  Те саме, що кучер, візник (діал.).


[Закрыть]», змушуючи її фиркати, удавано кепкуючи з моєї вдаваної дотепності.

Четвер. Учора ввечері ми сиділи на веранді – Гейзиха, Лоліта і я. Теплі сутінки занурилися в повну любові ніч. Стара дурепа щойно закінчила розпинатися в подробицях про сюжет фільму, який вони з Л. бачили ще взимку. Боксер, що впав на саме дно, зустрічає старого доброго священика (котрий у роки міцної юності теж був боксером і досі міг відгамселити грішника). Ми сиділи на покладених на підлогу подушках – Ло між мною та жінкою (сама втиснулася між нами, моє звірятко). Я своєю чергою кумедно просторікував про свої арктичні пригоди. Муза вигадок простягнула мені гвинтівку, і я вистрілив у білого ведмедя, котрий присів та зойкнув. Я ні на мить не забував про близькість Л. і, розмовляючи, жестикулював у милосердній темряві, не проґавивши жодної нагоди завдяки цим невидимим жестам торкнутися її руки, плеча чи балерини з вовни й серпанку, котрою дівчинка гралася й котру весь час садовила мені на коліно; нарешті, цілковито заховавши мою розпашілу любоньку в плетиво безтілесних ласк, я наважився погладити її голу ніжку, уздовж аґрусового пушку на гомілці, я хихотів над власними жартами, і тремтів, і приховував своє тремтіння, і кілька разів відчув своїми рвучкими губами тепло її волосся, швидко тикаючись у неї носом після кумедних реплік та пестячи її іграшку. Вона теж чимало совалася, аж поки врешті-решт мати різко не наказала їй заспокоїтись і викинула ляльку в темряву, я продовжував реготати і звертатися до пані Гейз через ноги Ло, а моя рука тим часом повзла вгору худою спиною німфетки й відчувала під хлоп’ячою сорочкою її шкіру.