Текст книги "Лоліта"

13

Неділя після вже описаної суботи видалася такою погожою, як обіцяли синоптики. Виставивши залишки свого сніданку на стілець за дверима своєї кімнати (моїй люб’язній господині слід було забрати їх, коли їй буде зручно), я ознайомився з ситуацією, підкравшись у зношених пантофлях (єдина моя зношена річ) до билець на сходовому майданчику навпроти і прислухавшись.

Вони знову сварилися. Пані Гемільтон зателефонувала й повідомила, що в її доньки «виросла температура». Пані Гейз переказала своїй доньці, що пікнік доведеться відкласти. Гарячкувата маленька Гейзиха відказала холодній старій Гейзисі, що в такому разі вона не піде з нею до церкви. Мати відповіла «чудово» й поїхала геть.

На сходи я вийшов, щойно поголившись, зі вкритими милом мочками вух, досі в білій піжамі з візерунком із синіх волошок (а не бузку) на спині; я одразу ж повитирав мило, напахнючив волосся й пахви, ковзнув у фіолетовий шовковий халат і, нервово мугикаючи, спустився вниз у пошуках Ло.

Хочу, щоб мої освічені читачі взяли участь у сцені, котру я збираюся знову розіграти; хочу, щоб вони роздивилися кожну деталь і переконалися, якою обачністю, якою цнотою сповнений цей винно-солодкий епізод, якщо поставитися до нього з, як висловився у приватній бесіді мій адвокат, «неупередженою симпатією». Ну що ж, розпочнімо. На мене чекає складне завдання.

Головна дійова особа: Гумберт Зумер. Час: червневий недільний ранок. Місце: залита сонячними променями вітальня. Реквізит: стара канапа в червоно-білу смужку, журнали, грамофон, мексиканські дрібнички (покійний пан Гарольд Е. Гейз, нехай земля йому буде пухом, зачав мою любоньку в годину сієсти в потинькованій синім кімнаті під час медового місяця у Веракрусі, і на згадку про це по всіх усюдах були сувеніри, включно з Долорес). Того дня вона була вбрана в гарненьку бавовняну сукеночку, яку я вже бачив раніше, рожеву в темнішу клітинку, з пишною спідничкою й вузьким ліфом, а на завершення кольорової композиції вона намалювала губи і тримала в складених долоньках манливе, банальне, райськи-червоне яблуко. Утім, узута вона була не для церкви, а покинута біла недільна ташечка лежала біля грамофона.

Моє серце загупало, мов барабан, коли вона сіла (спідничка злетіла вгору й опустилася) на канапу поруч зі мною й почала гратися блискучим фруктом. Ло підкидала його в порохнявисте сонячне повітря й ловила з лунким відполірованим плямканням.

Гумберт Гумберт перехопив яблуко.

«Віддайте», – попросила вона, демонструючи мармурову плоть долонь. Я віддав їй яблуко сорту делішес. Вона схопила його і вкусила – моє серце обернулося снігом під тоненькою малиновою шкіркою, – а потім із властивою цій американській німфетці мавпячою спритністю вихопила з моєї слабкої руки розкритий журнал (шкода, що ніхто не записав на плівку цей химерний візерунок, монограмне хитросплетіння наших одночасних чи однакових рухів). Поспіхом, майже не зважаючи на спотворене яблуко в руці, Ло шалено прогорнула сторінки в пошуках чогось, що хотіла показати Гумбертові. Нарешті знайшла. Я удав зацікавленість і так близько нахилив до дівчинки голову, що її волосся торкнулося моєї скроні, а рука зачепила мою щоку, коли вона витерла зап’ястком вуста. Розглядаючи світлину в мерехтливій імлі, я не одразу на неї відреагував, і дитячі колінця нетерпляче потерлися одне об одне. Перед очима зринала нечітка картинка: на пляжі горілиць відпочивав художник-сюрреаліст, а поруч із ним так само горілиць лежала наполовину захована в пісок гіпсова копія Венери Мілоської9999
  У рубриці «Світлина тижня» журналу «Лайф» за 7 квітня 1941 року є фотографія Сальвадора Далі, котрий кидає у ставок оголений манекен. Деякі дослідники вбачають вплив Далі на творчість Набокова і проводять паралелі між оповіданням про Дулліту з книги-сповіді «Таємне життя Сальвадора Далі» та «Лолітою». Однак сам Набоков цей зв’язок заперечував.


[Закрыть]. «Світлина тижня», – повідомляв підпис. Я висмикнув у неї непристойний журнал. Наступної миті, вдаючи, наче намагається повернути його, Ло накинулася на мене. Я упіймав її за худеньке вузлувате зап’ястя. Журнал скочив на підлогу, мов налякана курка. Ло викрутилася, скрутилась і відкинулась у правому кутку канапи. А потім абсолютно спокійно ця дитина витягнула ноги у мене на колінах.

У ту мить я вже збудився так, що мало не божеволів, однак божевілля зробило мене ще хитрішим. Сидячи на канапі, я спромігся цілою низкою непомітних рухів прилаштувати свою замасковану хіть до її наївних ноженят. Непросто було відволікати увагу малої, поки я непомітно підлаштовувався необхідним для успіху чином. Швидко базікаючи, відстаючи від власного дихання, наганяючи його, вигадуючи раптовий зубний біль, щоб пояснити несподівані паузи у своїй балаканині, й прикипівши внутрішнім поглядом маніяка до своєї віддаленої золотавої цілі, я потайки посилив те магічне тертя, яке в ілюзорному, якщо не фактичному, сенсі знищувало фізично нездоланну, однак психологічно крихку тканину перешкоди (піжаму й халат) між вагою двох засмаглих ніг, що розтягнулися на моїх колінах, і прихованою пухлиною невимовної пристрасті. Базікаючи, я натрапив на дещо прекрасно механічне і взявся повторювати, трохи перекручуючи їх, слова дурнуватої популярної пісеньки: «О, моя Кармен, о моя Карменсіто, щось-там і щось-там, якісь-то-там ночі, стожари, й фари, й бари, й фініта»; я безупинно автоматично повторював їх, накладаючи на неї чари (магія покручів), і весь час смертельно боявся, що якесь стихійне лихо раптом завадить мені, раптом забере золотаву ношу, на відчутті якої, здавалося, зосередилося ціле моє єство; ця стривоженість протягом кількох перших рухів змушувала мене працювати значно поспішніше, ніж це узгоджувалося з навмисне стримуваним задоволенням. Незабаром вона перейняла ті мерехтливі стожари, ті блискітливі фари, й ті бари, й фініту; її голосочок підхоплював і виправляв спотворений мною мотив. Вона була музикальною і солодкою, мов яблучко. Її ноги злегка совалися на моєму живому лоні; я погладив їх; ось вона, майже витягнувшись, розкинулася в правому куті, Лола, дівчинка-підліток, жадібно їсть свій споконвічний фрукт, співає крізь його сік, губить капець, чухає п’ятку роззутої ноги в коротенькій шкарпеточці, що вже сповзає, об стос старих журналів, накиданих праворуч від мене, і кожен її рух, кожне совання й коливання допомагали мені приховувати й удосконалювати таємну систему дотиків між красунею і чудовиськом, між моїм чудовиськом, що рвалося з пут, і красою її хиткого тіла в цнотливій бавовняній сукеночці.

Рухливими пучками пальців я відчував крихітні волосинки, що легенько їжачилися на її гомілках. Я губився в пекучій, але здоровій спеці, що літнім гейзером купала маленьку Гейзочку. Нехай вона такою залишиться, нехай залишиться… Коли вона випросталася, щоб викинути серцевинку знищеного яблука в камін, її юне тіло, її безсоромні цнотливі стегна й округлий задок посовалися біля мого напруженого, змордованого, нишком зайнятого єства; і водночас усі мої відчуття таємниче змінилися. Я опинився в тій площині буття, де ніщо не має значення, крім настоянки щастя, яка бродила в моєму тілі. Те, що почалося з солодкого розтягування моїх найпотаємніших коренів, перетворилося на розпалене свербіння, яке тепер досягнуло цілковитої убезпеченості, надійності й упевненості, незнаних в інших галузях свідомого життя. Глибока гаряча насолода розросталася і вже була на своєму шляху до останньої судоми, тож я відчув, що можу сповільнитися та продовжити блаженство. Лоліта благополучно соліпсувалась100100
  Соліпсизм – теоретична установка, крізь призму якої увесь світ бачиться породженням свідомості Я. Вигадане Набоковим слово «соліпсуватися» в цьому контексті, можливо, означає, що Лоліта витіснила з Гумбертової уяви все інше.


[Закрыть]. У підставних тополях пульсувало домислене сонце; ми були фантастично й божественно самотніми; я дивився на неї, рожеву, присипану золотим пилом, за серпанком підвладного мені щастя, несвідому його й невідому йому, а сонце лягало їй на вуста, на вуста, котрі, схоже, досі виспівували слова «Карменсіти-фініти», що вже не досягали моєї свідомості. Тепер усе було готово. Нерви насолоди оголилися. Корпускули Краузе101101
  Закінчення нервових волокон у шкірі та слизових оболонках.


[Закрыть] ввійшли у фазу шаленства. Найменшого натиску вистачило б, щоб відкрилися райські ворота. Я відмовився бути Гумбертом Гончаком, сумнооким дворовим псом-вилупком, що вчепився за черевик, який ось-ось відштовхне його геть. Я був вищим за чудасію страждань, недосяжним для можливої кари. У своєму саморобному сералі я був сяйним і здоровим турком, котрий навмисно, сповна усвідомлюючи власну свободу, відкладає мить, коли сповна насолодиться наймолодшою й найтендітнішою своєю рабинею. Застигнувши на краю тієї сластолюбної прірви (витончена фізіологічна рівновага, схожа на певні мистецькі техніки), я повторював за нею випадкові слова – кармен, рамен, гобелен, моя кармен, амен, благо-хо-хо-хо-словен, – мов людина, що говорить і сміється уві сні, а моя щаслива рука повзла її сонячною ногою до межі, дозволеної тінню пристойності. Напередодні вона наштовхнулася на масивний комод у передпокої, і тепер я задихнувся: «Дивися, дивися, що ти накоїла, ох, подивися», адже там, жовтувато-фіолетовий синець був там, на її чарівному німфетковому стегні, котре моя велетенська волохата лапа масажувала й повільно обхоплювала, – а оскільки трусики в неї були коротенькі, здавалося, ніщо не завадить моєму м’язистому великому пальцю торкнутися гарячої западинки її лона, – ось як буває, ти лоскочеш і пестиш малу реготунку просто так, аж раптом вона скрикнула з раптовою верескливою ноткою в голосі: «О, та це нічого» – і почала вихилятися та звиватися, й закинула голову, й закусила вологу блискучу нижню губу, а мій рот зі стогоном, панове присяжні, майже торкнувся її голої шийки, коли я розчавив об її ліву сідничку останню судому найдовшого знаного людиною чи монстром екстазу.

Одразу після цього (наче раніше ми боролися, а тепер я послабив хватку) вона скотилася з канапи і стрибнула на ноги, точніше, на одну ногу, намагаючись відповісти на жахливо гучний дзвінок телефона, котрий, поки я був зайнятий, можливо, розривався вже цілу вічність. Лоліта стояла й кліпала з охопленими полум’ям щоками, зі скуйовдженим волоссям і поглядом, що торкався мене так само байдуже, як і меблів, поки вона слухала чи розмовляла (з матір’ю, котра наказувала прийти й поснідати з нею в Четфілдів, а тим часом ані Ло, ані Гумм і гадки не мали, що за план склала надокучлива клопотуха Гейз) і продовжувала стукати по краю стола капцем, який тримала в руці. Слава Богу, вона нічого не помітила!

Різнокольоровою шовковою хустинкою, на якій на мить зупинився її заклопотаний розмовою погляд, я витер з чола піт і, занурившись у ейфорію полегшення страждань, навів лад у своїх королівських шатах. Вона продовжувала телефонну розмову, торгуючись із матір’ю (моя Карменсіта хотіла, щоб її забрали машиною), коли я, щораз гучніше співаючи, злетів угору сходами й увімкнув воду, що, паруючи, почала з гуркотом наповнювати ванну.

Тут я можу навести слова тієї пісеньки, принаймні ті, які мені вдалося запам’ятати, однак не думаю, що я колись правильно знав їх. Отже:

 
«О моя Кармен, о моя Карменсіто!
Щось-там і щось-там, якісь-то-там ночі,
Стожари, й фари, й бари, й фініта,
Ми, моя красуне, до сварок охочі.
І в місті якомусь, там де ти і я,
Востаннє застигли у сварки в полоні.
Я кулю пустив, Карменсіто моя,
Із кольта, який ось тримаю в долоні».
 

(Уявляю, як він витягнув кольт 32-го калібру і всадив своїй коханці кулю поміж очей.)

14

Ланч я з’їв у місті – вже давно не відчував такого голоду. Коли я неспішно прийшов назад, у будинку досі було безлолітно. Ранок минув у роздумах, у складанні планів, у благословенному засвоюванні ранкового переживання.

Я пишався собою. Я викрав мед оргазму, не збезчестивши дитини. Не завдав жодної шкоди. Фокусник вилив молоко, мелясу, пінисте шампанське в новеньку білу ташечку панянки – абракадабра, – і ташечка залишилася неушкодженою. Так вигадливо я задовольнив свою ганебну, пристрасну, грішну мрію, однак Лоліта була в безпеці, і я сам був у безпеці. Та, ким я так нестямно заволодів, була не дівчинкою, а моєю власною вигадкою, іншою, надуманою Лолітою, можливо, реальнішою, ніж справжня Лоліта; вона перекривала й містила в собі її; пливла між нею та мною, позбавлена власної волі, власної свідомості, щиро кажучи, власного життя.

Дівчинка ні про що не здогадалася. Я нічого їй не зробив. І ніщо не могло завадити мені повторити дію, котра так само не зачіпала її, наче вона була фотографічним зображенням на мерехтливому екрані, а я смиренним горбуном, що онанує в темряві. Пообідні години минали в стиглій тиші, і високі, налиті соком дерева, здавалося, знають мою таємницю; бажання, ще палкіше, ніж раніше, знову взялося мені дошкуляти. Нехай вона хутчіш повернеться, молився я, звертаючись до позиченого Бога, нехай, поки матуся на кухні, повториться ранкова сцена на канапі, будь ласка, я так огидно обожнюю її!

Ні, «огидно» – невдале слово. Піднесення від передчуття нових задоволень було не огидним, а жалюгідним. Я визнав його жалюгідним. Жалюгідним, адже, попри незгасний вогонь моїх чуттєвих апетитів, я збирався із щирим завзяттям та передбачливістю захистити чистоту дванадцятирічної дитини.

А тепер помилуйтеся-но, як мені віддячено за мої страждання. Лоліта не повернулася додому, а пішла з Четфілдами в кіно. Стіл був накритий елегантніше, ніж зазвичай: на ньому навіть стояли свічки, якщо ваша ласка. У цій манірній атмосфері Гейзиха легенько торкалася срібла обабіч тарілки, наче це були клавіші піаніно, усміхалася порожній тарілці (вона була на дієті) й запитувала, чи подобається мені салат (приготований за рецептом із жіночого журналу). Вона сподівалася, що холодні закуски мені теж до смаку. У неї був чудовий день. Пані Четфілд просто чарівна. Філліс, її донька, завтра їде до табору. На три тижні. Було вирішено, що Лоліта поїде в четвер. Замість того, аби чекати початку липня, як планувалося раніше. Залишиться там довше за Філліс. Чудова перспектива, нещасне моє серце!

Ох, як це заскочило мене зненацька! Хіба ж це не означало, що я втрачу свою любоньку, щойно таємно зробив її своєю? Свою похмурість я знову пояснив тим самим, що й уранці, зубним болем. Зуб, напевно, був велетенським корінним, із наривом завбільшки з коктейльну вишеньку.

– У нас тут є, – озвалася Гейзиха, – відмінний дантист. Власне, це наш сусід. Доктор Куїлті. Здається, кузен чи дядько відомого драматурга. Гадаєте, минеться? Ну, як собі знаєте. Восени я замовлю йому поставити їй «скоби», як сказала б моя мати. Можливо, це трохи приборкає Ло. Боюся, останнім часом вона страшенно вам набридає. А перед від’їздом на нас чекає ще кілька штормових днів. Спершу вона категорично відмовлялась іти в кіно, і, зізнаюся, я залишила її в Четфілдів, тому що боялася просто зараз опинитись із нею наодинці. Може, кіно її заспокоїть. Філліс – надзвичайно мила дівчинка, і у Ло немає жодних причин не любити її. Чесне слово, мосьє, я страшенно співчуваю вашому зубові. Було б значно розсудливіше дозволити мені завтра вранці одразу звернутися до Айвора Куїлті, якщо біль не вщухне. А знаєте, я вважаю, що літній табір – значно здоровіше, значно розсудливіше, як я завжди кажу, заняття для дівчинки, ніж нудитися на приміському газоні, малюватися маминою помадою, заважати скромному вченому джентльменові та влаштовувати сцену з першого-ліпшого приводу.

– Ви переконані, – вимовив я нарешті, – що вона буде там щасливою? (Убогість, найубогіша вбогість!)

– Для неї ж краще, щоб так і було, – кинула жінка. – Однак табір – це не іграшки. Ним керує Ширлі Голмс, знаєте, вона написала книжку «Дівчатка біля вогнища». Життя в таборі допоможе Долорес подорослішати в різних аспектах – здоров’я, характеру, освіченості – та особливо в плані розуміння відповідальності перед іншими людьми. Може, візьмемо свічки та вийдемо з ними трохи посидіти на веранді чи ви хочете лягти до ліжечка й поняньчитися зі своїм зубом?

Поняньчитися зі своїм зубом.

15

Наступного дня вони поїхали до міста, щоб купити необхідні для табору речі: новий одяг діяв на Ло, мов чари. За обідом вона нагадувала звичну насмішкувату себе. Поївши, вона одразу піднялася до своєї кімнати, щоб заглибитися в комікси, придбані для дощових днів у таборі «Ку» (до четверга вона так ретельно вивчила їх, що врешті-решт залишила вдома). Я теж повернувся до свого барлогу й сів писати листи. Згідно з моїм новим планом, я вирішив податися на морське узбережжя, а потім, коли почнеться новий навчальний рік, поновити своє перебування в Гейзівському будинку, адже вже тоді знав, що не зможу жити без цієї дівчинки. У вівторок вони знову вирушили на закупи, доручивши мені відповісти, якщо, поки їх не буде, телефонуватиме директорка табору. Вона справді зателефонувала, і за місяць чи близько того нам випала нагода пригадати нашу приємну бесіду. Того вівторка Ло обідала у власній кімнаті. Вона довго плакала після чергової сварки з матір’ю і, як уже траплялося раніше, не хотіла, аби я бачив її заплакані очі: у дівчинки був той особливо ніжний колір обличчя, і після сліз усі риси розпливалися, запалювались і робилися хворобливо звабливими. Її хибне уявлення про мої естетичні смаки неабияк засмучувало мене, адже я просто обожнюю цей відтінок боттічеллівського рум’янцю, роз’ятрену смужку рожевого навколо вуст, мокрі сплутані вії; а до того ж її сором’язлива примха, безсумнівно, позбавляла мене безлічі можливостей показного втішання. Однак справа була не така проста, як я собі гадав. Коли ми в темряві сиділи на веранді (нахабний вітер загасив червоні свічки), Гейзиха з безрадісним смішком сказала, що повідомила Лоліті, наче її улюблений Гумберт цілковито схвалює ідею з табором. «Тож тепер, – додала жінка, – дитина вирішила влаштувати справжній скандал через те, що ми з вами начебто плануємо спекатися її. Однак справжня причина криється в тому, що я пообіцяла завтра поміняти ті занадто грайливі нічні речі, котрі вона змусила мене купити, на щось скромніше. Розумієте, вона вважає себе зіркою кіноекрану; а я вважаю її міцним, здоровим, але безперечно непоказним підлітком. Гадаю, це й є корінь усіх проблем».

У середу мені вдалося на кілька секунд перехопити Ло: вбрана у бавовняний светр і білі, замащені чимось зеленим шорти, вона нишпорила у скрині. Я сказав щось, намагаючись бути привітним і дотепним, однак вона лише пхикнула, навіть не подивившись на мене. Помираючи від розпуки, Гумберт незграбно ляснув її по куприку, і дівчинка боляче вдарила його взуттєвою колодкою покійного пана Гейза. «Зрадник», – кинула вона, коли я поповз униз сходами, ображено потираючи плече. Повечеряти з Гумусею та мамусею вона не зволила: помила голову й лягла в ліжко зі своїми абсурдними книжками; а в четвер незворушна пані Гейз повезла її до табору «Ку».

Як писали кращі за мене автори, «читач легко може уявити» й так далі. Утім, гарно поміркувавши, я вирішив підштовхнути читацьку уяву копняком нижче спини. Я знав, що навіки закохався в Лоліту; проте також я знав, що вона не залишиться Лолітою навіки: першого січня їй виповниться тринадцять. Десь за два роки вона більше не буде німфеткою й перетвориться на «юнку», а потім на «студентку коледжу», а це найбільше страхіття з усіх страхіть. Слово «навіки» стосувалося лише моєї власної пристрасті, лише Лоліти, котра завжди віддзеркалюватиметься в моїй крові. А цю Лоліту, чиї клубові кісточки ще не розійшлися, Лоліту, відкриту сьогодні моєму дотику, слуху та зору, Лоліту, різкоголосу, з блискучим каштановим волоссям, із чубчиком, хвилястими пасмами на скронях і кучериками ззаду, Лоліту з такою гарячою липкою шийкою й таким вульгарним лексикончиком – «гидотно», «супер», «нудотно», «йолоп», «паскуда» – ту Лоліту, мою Лоліту бідолашний Катулл102102
  Давньоримський поет-лірик, майстер любовної поезії.


[Закрыть] утратить назавжди. То як я міг прожити без неї два літніх безсонних місяці? Цілих два місяці, вкрадених у двох останніх років німфетства! Може, мені слід переодягнутися в похмуру старомодну дівицю, неотесану мадемуазель Гумберт і розкласти свій намет неподалік від табору «Ку», сподіваючись, що коричневі від сонця німфетки залементують: «Ну ж бо, приймімо до себе цю глибокоголосу біженку!» – й потягнуть до свого примітивного вогнища сумну Berthe au Grand Pied103103
  Берта Велика Нога (фр.) – дружина французького короля Піпіна ІІІ Короткого й мати Карла Великого.


[Закрыть] із невеселою усмішкою. Берта спатиме з Долорес Гейз!

Сухі ледачі сни. Два місяці краси, два місяці ніжності минуть марно, а я нічого не міг удіяти, нічого, mais rien104104
  Просто нічого (фр.).


[Закрыть].

Проте одну краплю рідкісного меду той четвер зберіг для мене у своїй жолудевій шапочці. Пані Гейз збиралася відвезти доньку до табору рано-вранці. Зачувши різноманітні пов’язані з від’їздом звуки, я скотився з ліжка й висунувся у вікно. Під тополями стояла вже заведена машина. На хіднику, прикриваючи очі рукою, наче маленька мандрівниця вже зникала в променях низького ранкового сонця, стояла Луїза. Цей жест виявився передчасним. «Поквапся!» – гукнула Гейзиха. А моя Лоліта, котра вже наполовину залізла в автівку і збиралася гупнути дверцятами та, опустивши скло, помахати Луїзі й тополям (ані її, ані їх їй більше не судилося побачити), увірвала хід долі: вона глипнула вгору і знову кинулася в дім (поки мати розгнівано верещала їй услід). За мить я почув, як моє серденько біжить нагору сходами. Серце всередині так набрякло, що я мало не луснув. Я підтягнув піжамні штани й розчахнув двері – наступної миті з’явилася Лоліта в недільній сукні, тупаючи, ковтаючи ротом повітря, вона кинулась у мої обійми, і її невинні вуста розтанули під шаленим тиском темних чоловічих щелеп. О, моя тріпотлива любонько! Наступної миті я почув, як вона, жива, незґвалтована, потупотіла вниз. Хід долі поновився. Золотава нога втягнулася всередину, дверцята гупнули, прочинилися й гупнули знову, а водійка Гейз, шалено смикаючи кермом і супроводжуючи корчами гумово-червоного рота свої нечутні слова, помчала мою любоньку геть; тим часом не помічена ані ними, ані Луїзою стара немічна пані Візаві слабко, але ритмічно махала зі своєї порослої виноградом веранди.