Текст книги "Лоліта"

21

Моя звичка мовчати, коли гніваюся, чи, точніше, холодна луската невдоволена мовчанка, часом лякала Валерію до чортиків. Вона скиглила й ревла, жалілася: «Ce qui me rend folle, c’est que je ne sais quoi tu penses quand tu es comme ça»131131
  Я втрачаю глузд, тому що не знаю, про що ти думаєш, коли ти такий (фр.).


[Закрыть]. Я намагався покарати Шарлотту мовчанням, але вона продовжувала щебетати або брала мою тишу за підборіддя. Дивовижна жінка! Я ховався у своїй колишній кімнаті (тепер вона офіційно називалася «студією»), пробурмотівши, що мушу писати наукову працю, а життєрадісна Шарлотта продовжувала прикрашати нашу оселю, цвірінькати в телефонну слухавку й писати листи. Зі своєї кімнати, крізь глазуроване тремтіння тополевого листя, я міг бачити, як вона переходить дорогу й задоволено кидає листа до сестри пані Фален.

Тиждень затяжних дощів і сірих днів, що почався одразу після нашого візиту до нерухомих пісків Популярного озера, видався одним із найпохмуріших на моїй пам’яті. А потім промайнуло кілька промінців надії – і остаточно спалахнуло сонце.

Мені спало на думку, що я володію чудовим мозком, який справно працює, і цим слід скористатися. Нехай я не наважувався втручатися у плани своєї дружини стосовно Лоліти (котру погожі днини безнадійної далечіні щодня робили теплішою й смаглявішою), однак я, безумовно, міг знайти якийсь спосіб, аби посилити свій загальний авторитет і при нагоді скористатися цим. Якось увечері Шарлотта власноруч підкинула мені можливість.

– У мене для тебе сюрприз, – повідомила вона, закохано дивлячись на мене над ложкою з супом. – Восени ми з тобою вдвох їдемо до Англії.

Я проковтнув свій суп, витер губи рожевим папірцем (о, прохолодна розкішна тканино серветок у моїй «Мірані»!) й озвався:

– У мене теж для тебе сюрприз, моя люба. Восени ми з тобою вдвох не їдемо до Англії.

– Чому? У чому річ? – запитала вона здивованіше, ніж я розраховував, дивлячись на мої руки (я несвідомо складав, рвав, роздирав на клаптики і знову рвав невинну рожеву серветку). Утім, усмішка на моєму обличчі трохи заспокоїла її.

– Річ дуже проста, – пояснив я. – Навіть у такому гармонійному шлюбі, як наш із тобою, не всі рішення приймає дружина. Є певні справи, які краще вирішувати чоловікові. Я чудово можу уявити хвилювання, яке ти, здорова американка, відчуватимеш, перетинаючи Атлантику на тому ж океанському лайнері, що й пані Блабла, чи Сем Блабла, Король Замороженого М’яса, чи голлівудська хвойда. Не сумніваюся, що ми з тобою могли б зробити чудову рекламу туристичній компанії: ти з відвертим захопленням і я зі стримуваним заздрісним захватом дивимося в Лондоні на варту Королівського палацу, на Багряних Гвардійців, чи Бобрових Скотобійців, чи як їх там називають. Але так сталося, що в мене алергія на Європу, включно зі старою доброю Англією. Як тобі добре відомо, крім сумних асоціацій, мене ніщо не пов’язує зі Старим і прогнилим Світом. І жодні кольорові реклами у твоїх журналах не зможуть нічого змінити.

– Дорогенький, – відгукнулася Шарлотта, – насправді я…

– Ні, постривай секунду. Ця подорож – просто випадковість. А мені йдеться про загальну тенденцію. Коли тобі заманулося, щоб я цілими днями засмагав на сонечку біля озера, я радо погодився й перетворився на представника бронзової молоді замість того, аби залишатися вченим і… ну, скажімо, педагогом. Коли ти ведеш мене до милих Фарло зіграти у бридж і випити бурбону, я смиренно теліпаюся слідом. Ні, будь ласка, зажди. Коли ти прикрашаєш свій дім, я не втручаюся у твої плани. Коли ти вирішуєш, вирішуєш усілякі речі, я можу частково або, скажімо, цілковито не погоджуватися, але я мовчу. Я можу ігнорувати конкретні випадки, але не можу ігнорувати загальну тенденцію. Я люблю, коли ти мною керуєш, але будь-яка гра має правила. Я не серджуся. Я анітрохи не серджуся. Не роби цього. Я теж половина цього шлюбу й маю власний тихенький, але чіткий голосок.

Тим часом вона перейшла на мій бік стола, впала на коліна й повільно, проте настирливо хитала головою і хапала мене за штани. Сказала, що їй і на думку таке ніколи не спадало. Сказала, що я її правитель і бог. Сказала, що Луїза вже пішла й ми могли б негайно зайнятися любощами. Сказала, що я мушу пробачити їй, інакше вона помре.

Ця невеличка пригода неабияк потішила мене. Я спокійно відповів, що річ не в тому, щоб попросити пробачення, а в тому, щоб змінити власну поведінку; а тоді я вирішив закріпити свою перевагу і проводити чимало часу, відчужено капризуючи, за роботою над своєю книжкою або принаймні вдавати, наче працюю.

Кушетка в моїй колишній кімнаті перетворилася на канапу (якою вона в глибині душі була завжди), і Шарлотта ще на самому початку нашого спільного життя попередила мене, що кімната поступово обернеться справжнім «барлогом письменника». За кілька днів після Британського Інциденту я сидів у новому й дуже зручному кріслі з велетенською книжкою на колінах, коли Шарлотта постукала у двері безіменним пальцем і запливла досередини. Як відрізнялися її рухи від рухів моєї Лоліти, коли вона навідувалася до мене у своїх милих брудних синіх джинсах і приносила пахощі фруктових садів Німфетландії; незграбна і казкова, з присмаком розпусти, з ростібнутими нижніми ґудзиками на сорочці. Однак дозвольте мені дещо сказати. Під стрімкістю маленької Гейзочки й під поважністю старої Гейзихи дзюрчав однаковий на смак і на слух струмочок боязкого життя. Видатний французький лікар якось розповів моєму батькові, що в найближчих родичів навіть у шлунку бурчить в унісон.

Отже, Шарлотта запливла. Вона відчувала, що між нами не все гаразд. Минулої ночі, як і позаминулої, я вдав, наче заснув, щойно опинившись у ліжку, а встав, щойно зазоріло.

Дружина ніжно поцікавилася, чи не «перериває» мене.

– Саме зараз ні, – озвався я, обертаючи том із літерою К «Енциклопедії для дівчаток», щоб краще роздивитися розміщену «вздовж нижнього обрізу», як кажуть друкарі, картинку. Шарлотта підійшла до невеличкого, з однією шухлядкою столика з підробного червоного дерева. Поклала на нього руку. Столик був, безумовно, потворний, але нічого поганого їй не зробив.

– Я завжди хотіла запитати, – почала вона (діловим тоном без краплі кокетства), – чому він замкнений? Ти хочеш, аби він залишався в кабінеті? Він просто надзвичайно незграбний.

– Дай йому спокій, – кинув я. Ми з німфетками були в Кабо-Верде.

– У нього є ключ?

– Він захований.

– Ох, Гуме…

– Я зачинив у ньому любовні листи.

Вона кинула на мене один із тих поглядів пораненої косулі, які так мене дратували, і, не певна, чи не пожартував я часом і як продовжити розмову, постояла кілька повільних сторінок («Какао», «Камера», «Кампус», «Канада»), дивлячись радше на шибку вікна, ніж крізь нього, й барабанячи по ній гострими рожевими мигдалеподібними нігтиками.

Незабаром (десь на «Канарці» чи «Каное») вона підійшла до мого крісла й важко, вовняно плюхнулася на його ручку, війнувши на мене тими самими парфумами, що ними користувалася моя перша дружина.

– Чи не бажає Його Величність провести осінь тут? – поцікавилася вона, тицьнувши мізинцем в осінній пейзаж у котромусь із консервативних східних штатів.

– Чому? – надзвичайно чітко й повільно.

Вона здвигнула плечима. (Імовірно, Гарольд звик вирушати на канікули о цій порі. Мисливський сезон. Її умовний рефлекс.)

– Гадаю, я знаю, де це, – сказала вона, не відводячи мізинець. – Пригадую, там є готель «Зачаровані мисливці», романтично, чи не так? Годують там просто казково. І ніхто нікому не заважає.

Вона потерлася щокою об мою скроню. Валерію я швидко від цього відучив.

– Не хочеш чогось особливого на обід, любий? Пізніше до нас зазирнуть Джон із Джин.

У відповідь я щось прогарчав. Вона поцілувала мене в нижню губу, весело повідомила, що спече торт (із часів мого квартиранства існувала легенда, наче я обожнюю її торти), і залишила мене на поталу лінощам.

Обережно відклавши розгорнуту книжку туди, де вона сиділа (сторінки спробували пустити хвилю, але я зупинив їх, запхавши всередину олівець), я перевірив схованку з ключем: він досить ніяково лежав під старою дорогою безпечною бритвою, якою я користувався, поки дружина не купила мені кращу й дешевшу. Чи надійно він захований під цією бритвою в канавці оксамитового футляра? Футляр лежав у невеличкій скриньці, де я зберігав різноманітні ділові папери. Чи можна якось удосконалити схованку? Дивина та й годі, як складно щось заховати, особливо якщо твоя дружина без упину переставляє меблі.

22

Здається, з дня нашого останнього купання на озері минув рівно тиждень, коли денна пошта принесла листа від другої пані Фален. Дама писала, що тільки повернулася до пансіону Св. Алгебри з похорону сестри. «Евфімія так і не змогла одужати після перелому стегна». Щодо доньки пані Гумберт, вона вимушена повідомити, що цього року для вступу вже занадто пізно; утім, вона (жива пані Фален) майже певна: якщо пан та пані Гумберт привезуть Долорес у січні, її можна буде влаштувати до школи.

Наступного дня, після ланчу, я навідався до «нашого» лікаря, добряка, чиє прекрасне поводження з хворими й абсолютна довіра до кількох запатентованих ліків достатньо добре приховували некомпетентність та байдужість до медицини. Те, що Ло повернеться до Ремсдела, було скарбом у печері очікування. Я бажав цілковито підготуватися до цієї події. Власне, свою кампанію я почав ще до того, як Шарлотта прийняла жорстоке рішення стосовно дівчинки. Я повинен був упевнитися, що, коли моє любе дитя повернеться, тієї ж ночі та кожної наступної, аж поки її в мене не відбере Св. Алгебра, я матиму владу приспати двох живих створінь так ретельно, що ані звук, ані дотик не розбудить їх. У липні я влаштував досліди зі снодійними порошками, випробовуючи їх на Шарлотті, палкій прихильниці пігулок. Остання доза, котру я їй дав (вона думала, що це слабкий засіб на основі брому для заспокоєння нервів), відключив її на повних чотири години. Я вмикав радіо на повну гучність. Світив їй в обличчя фалічним ліхтариком. Я штовхав, щипав, колов її, але ніщо не порушило ритму її спокійного й потужного дихання. Утім, коли я просто поцілував її, вона негайно прокинулася, свіжа й чіпка, як восьминіг (ледве вдалося врятуватися). Не підходить, вирішив я; слід роздобути щось надійніше. Спершу доктор Байрон наче не повірив мені, коли я сказав, що його останні ліки не впоралися з моїм безсонням. Він порадив мені спробувати їх ще й на мить відволік мою увагу, показавши фотографії своєї родини. У нього була чарівна донька Долліного віку, однак я розгадав його витівки й наполіг, аби він виписав мені найпотужніше снодійне. Він радив мені зайнятися гольфом, але врешті-решт погодився виписати мені те, що, за його словами, «справді спрацює»; підійшовши до шафки, чоловік дістав ампулку фіолетово-синіх пігулок із темно-фіолетовою смужкою з одного боку і сказав, що цей засіб щойно вийшов на ринок і призначений не для неврастеніків, яких можна заспокоїти ковтком води, а для видатних безсонних митців, готових померти на кілька годин, щоб жити вічно. Я полюбляю дурити лікарів, тому, попри внутрішній тріумф, поклавши пігулки в кишеню, скептично здвигнув плечима. Між іншим, із ним мені доводилося бути насторожі. Якось, розмовляючи геть на іншу тему, я обмовився і, згадавши про свій останній санаторій, просто-таки побачив, як у нього нагострилися вуха. Анітрохи не прагнучи, щоб Шарлотта чи будь-хто інший дізналися про цей період мого минулого, я поспіхом пояснив, що вивчав божевільних для свого роману. Але досить про це; у старого шельми було солоденьке дівчатко.

Я поїхав від нього в чудовому гуморі. Керуючи дружининим авто одним пальцем, я котився додому. Зрештою, Ремсдел мав свою привабливість. Стрекотіли цикади; проспект щойно помили. Гладенько, майже як по шовку, я ковзнув на нашу круту вуличку. Того дня все чомусь було таким вдалим. Таким синім і зеленим. Я знав, що сяє сонце, адже ключ запалювання віддзеркалювався в лобовому склі; я знав, що зараз рівно пів на четверту, адже сестра милосердя, що навідувалася щодня помасажувати літню пані Візаві, дріботіла хідником у своїх білих панчохах і черевиках. Як завжди, істеричний сетер Лахмітника накинувся на машину, коли я котився схилом, і, як завжди, місцева газета лежала на ґанку, куди її щойно кинув Кенні.

Напередодні я закінчив режим відчуження, який сам собі призначив, і зараз, відчиняючи двері до вітальні, радісним вигуком повідомив про своє повернення додому. Повернувшись до мене бронзовим шиньйоном над паперово-білою шиєю, у тій самій жовтій блузці і тих самих бордових слаксах, що й під час нашої першої зустрічі, Шарлотта сиділа в кутку за столиком і писала листа. Не відпускаючи кулястої ручки дверей, я повторив свій привітний зойк. Її рука зупинилася. Якусь мить моя дружина не ворушилася; потім повільно обернулася на стільці, поклавши лікоть на його вигнуту спинку. Її обличчя, спотворене почуттями, було не надто приємним видовищем, коли, прикипівши поглядом до моїх ніг, Шарлотта сказала:

– Стара Гейзиха, товста сука, древня відьма, докучлива матуся… стара… стара дурна Гейзиха більше не дасть себе обдурити. Вона… вона…

Моя прекрасна звинувачувачка змовкла, ковтаючи власну отруту і сльози. Що б там не казав чи не намагався сказати Гумберт, це не мало значення. Вона вела далі:

– Ти – чудовисько. Ти – мерзенний, огидний, злочинний шахрай. Якщо ти підійдеш ближче, я закричу у вікно. Відійди від мене!

Гадаю, тут знову можна пропустити всі бурмотіння Г. Г.

– Увечері я поїду. Усе це тепер твоє. Але ти більше ніколи, ніколи не побачиш шмаркатої негідниці! Вимітайся з цієї кімнати!

Читачу, я так і зробив. Я пішов до своєї колишньої напівстудії.

Упершись руками в боки, я абсолютно нерухомо й володіючи собою постояв, розглядаючи з порога зґвалтований столик із розчахнутою шухлядою: ключ висів у замку, ще чотири домашніх ключі лежали на стільниці. Я перетнув сходовий майданчик до спальні Гумбертів і незворушно переклав свій щоденник із-під дружининої подушки до своєї кишені. Потім рушив сходами униз, але зупинився на півдорозі: вона розмовляла по телефону, який сьогодні випадково був під’єднаний до розетки в коридорі, поруч із дверима до вітальні. Я хотів почути, що вона каже: скасувала якесь замовлення й повернулася до кімнати. Я відновив дихання й пішов через передпокій на кухню. Там відкоркував пляшку скотчу. Перед скотчем вона не могла встояти. Потім я перейшов до їдальні й крізь відчинені двері подивився на широку Шарлоттину спину.

– Ти руйнуєш моє життя і своє, – сказав я спокійно. – Будьмо цивілізованими людьми. Усе це твоя галюцинація. Ти божевільна, Шарлотто. Знайдені тобою записи – це фрагменти мого роману. Твоє та її імена потрапили туди випадково. Просто підвернулися мені під руку. Обміркуй це. Я принесу тобі випити.

Вона не відповіла й не повернулася, продовжуючи вбивчо вишкрябувати свою писанину. Вочевидь, це був третій лист (два попередніх у конвертах із марками вже лежали перед нею на столі). Я повернувся до кухні.

Дістав дві склянки (у Св. Алгебру? До Ло?) й відчинив холодильник. Він розлючено ревів на мене, поки я виймав із його серця лід. Переписати. Дозволити їй перечитати. Подробиць вона не пригадає. Змінити, підробити. Написати уривок роману й показати їй або покинути десь на видноті. Чому крани іноді так жахливо скавчать? Жахлива ситуація, щиро кажучи. Подушечки льоду – подушечки для твого полярного ведмедика Тедді, Ло, – видавали скреготливий, змордований хрускіт, коли гаряча вода звільняла їх із сот. Я поставив склянки поруч. Налив віскі й додав по крапельці содової. На мій джинанас вона наклала табу. Гавкнув і гуркнув холодильник. Зі склянками я минув їдальню і сказав у двері вітальні, що тепер були ледве прочинені, щоб я не зміг навіть просунути лікоть:

– Я змішав тобі скотч.

Вона не озвалася, божевільне стерво, і я поставив склянки на буфет, поруч із телефоном, що саме зайшовся криком.

– Говорить Леслі. Леслі Томсон, – сказав Леслі Томсон, котрий полюбляв купатися на світанку. – Пані Гумберт, сер, потрапила під автомобіль, і вам краще не зволікати.

Я відповів – можливо, дещо роздратовано, – що моя дружина ціла й неушкоджена, і, не відпускаючи слухавку, розчахнув двері та сказав:

– Цей чоловік каже, що тебе вбили, Шарлотто.

Але Шарлотти у вітальні не було.

23

Я стрімголов кинувся на вулицю. Протилежний бік нашої крутої вулички являв собою незвичне видовище. На похилий моріжок пані Візаві з хідника (де купкою лежав картатий плед) під кутом виїхав великий чорний блискучий «Пакар» і стояв там, зблискуючи на сонці розкритими, мов крила, дверцятами, а його передні колеса глибоко загрузли у вічнозеленому живоплоті. Праворуч (в анатомічному сенсі) від автомобіля на підстриженому схилі газону лежав горілиць гарно вдягнений (сірий двобортний костюм, краватка-метелик у білий горошок) літній пан із сивими вусами, витягнувши довгі, притиснуті одна до одної ноги, наче воскова фігура завбільшки з мерця. Я мушу передати низкою слів ударну силу миттєвого враження; їхнє фізичне накопичення на сторінці псує суть спалаху, гострої єдності побаченого: горбичок ганчірки, автівка, лялька-стариган, доглядальниця пані В. шурхотливо біжить із напівпорожньою склянкою в руці назад, до заскленого ґанку, де, ймовірно, верещала підперта подушками ув’язнена старезна пані, проте недостатньо голосно, щоб заглушити ритмічний гавкіт Лахмітникового сетера, котрий переходив від однієї купки людей до другої – до сусідів, що вже юрбилися на тротуарі біля картатого клаптика тканини, назад до автівки, яку йому нарешті вдалося загнати, потім до іншої групки на моріжку, де зібралися Леслі, двійко поліціянтів і здоровань в окулярах із черепаховою оправою. Тепер я мушу пояснити, що патруль з’явився тут негайно (після аварії не минуло ще й хвилини) тому, що саме виписував штрафи неправильно запаркованим автомобілям у провулку за два квартали звідси; що чолов’ягою в окулярах був Фредерік Біл-молодший, водій «Пакара»; що його сімдесятидев’ятирічний батько, котрого масажистка щойно напувала водою на зеленій, мов банкнота, траві, де він лежав збанкрутілим, так би мовити, банкіром, не знепритомнів до смерті, а зручно й методично відновлювався від легкого серцевого нападу чи його можливості; і, нарешті, що плед на хіднику (де вона так часто обурено демонструвала мені покручені зелені тріщини) ховав спотворене тіло Шарлотти Гумберт, яку переїхав і протягнув кілька метрів автомобіль Білів у ту мить, коли вона перебігала дорогу, щоб укинути три листи до поштової скриньки на розі ділянки пані Візаві. Ці листи підняла й віддала мені гарненька дівчинка в брудній рожевій сукеночці, і я спекався їх, розірвавши на клаптики в кишені штанів.

На місці подій незабаром з’явилися три лікарі й подружжя Фарло і взялися віддавати накази. Вдівець, чоловік із видатним самовладанням, не ридав і не шаленів. Він злегка похитувався, це правда; однак розтискав уста лише для того, щоб повідомити інформацію чи віддати вказівки, необхідні для опізнання, обстеження й транспортування покійниці, маківка якої перетворилася на кашу з кісток, мозку, бронзового волосся й крові. Сонце ще сліпило червоним, коли двоє друзів, добродушний Джон і довірлива Джин, уклали вдівця в ліжко в кімнаті Доллі; а самі, щоб залишатися неподалік, влаштувались у спальні Гумбертів на ніч, котру, можливо, провели не так невинно, як того вимагали обставини.

Я не бачу причини зупинятись у цих цілком специфічних мемуарах на передпохоронних формальностях, що потребували моєї уваги, чи на самому похороні, який був так само скромним, як нещодавнє весілля. Однак про кілька епізодів тих чотирьох-п’яти днів після нехитрої Шарлоттиної смерті все ж варто згадати.

У першу ніч свого вдівства я так набрався, що спав безпробудним сном, як дитина, котра раніше спала в цьому ліжку. Наступного ранку я негайно вивчив клаптики листів у себе в кишені. Вони занадто добре перемішалися, аби розділити їх на три повноцінних листи. Підозрюю, що слова «…тож спробуй його знайти, бо я не можу купувати…» призначалися Ло; деякі уривки, схоже, вказували на Шарлоттині наміри втекти разом із Ло до Паркінґтона чи навіть повернутися до Піскі, аби стерв’ятник не схопив її дорогоцінне ягнятко. Інші клаптики й обривки (ніколи не думав, що в мене такі сильні кігті) недвозначно стосувалися подачі документів не до Св. Алгебри, а до іншого пансіону, котрий так славився своїми суворими, нудними й сухими методами виховання (хоча пропонував крокет під в’язами), що заслужив у народі прізвисько «Виправний заклад для благородних дівиць». І, нарешті, третій лист вона адресувала мені. Я розібрав такі уривки, як «…можливо, після року в розлуці…», «о, мій найдорожчий, о, мій…», «…значно гірше, якби це була утриманка…», «…чи, може, я помру…». Загалом змісту в цих крихтах було небагато; строкаті фрагменти цих трьох написаних поспіхом послань перемішались у моїх долонях так само, як їхні складові в голові в бідолашної Шарлотти.

Того дня Джон мав зустріч із замовником, а Джин мусила нагодувати собак, тож я тимчасово був позбавлений товариства друзів. Ці добрі люди боялися, що, залишившись на самоті, я вчиню самогубство, а оскільки інших доступних знайомих не було (пані Візаві опинилася в одиночному ув’язненні хвороби, родина Макку займалася будівництвом нового житла за кілька кілометрів від нас, Четфілдів щойно викликали до штату Мен через якісь сімейні негаразди), скласти мені компанію відправили Луїзу та Леслі під приводом необхідності допомогти мені розібрати й спакувати безліч осиротілих речей. У мить піднесеного натхнення я продемонстрував люб’язним і довірливим Фарло (коли ми чекали, поки Леслі прийде на своє оплачуване побачення з Луїзою) невеличку Шарлоттину світлину, знайдену серед її пожитків. Вилізши на брилу, вона усміхалася крізь розвіяне вітром волосся. Цей кадр було зроблено в квітні 1934 року, тієї пам’ятної весни! Під час відрядження до Америки мені випала нагода провести кілька місяців у Піскі. Ми познайомились і закрутили роман. На жаль, я був одружений, а вона заручена з Гейзом, однак після мого повернення до Європи ми листувалися через одного приятеля, нині покійного. Джин прошепотіла, що пригадує якісь чутки, подивилася на фото й, не відводячи від нього погляду, передала його Джонові, а Джон витягнув із рота люльку, теж подивився на чарівну й легковажну Шарлотту Беккер і повернув світлину мені. Потім вони на кілька годин пішли. У підвалі дзюркотливо сміялась і давала прочухана своєму кавалерові вдоволена Луїза.

Щойно Фарло пішли, до мене навідався священик із синім підборіддям, і я спробував скоротити нашу розмову настільки, наскільки можливо, не ображаючи його почуттів і не викликаючи підозр. Так, я присвячу ціле життя добробуту цієї дитини. Ось, до речі, хрестик, який дала мені Шарлотта Беккер, коли ми обоє були молоді. У Нью-Йорку в мене є кузина, поважна стара діва. Там ми знайдемо для Доллі гарну приватну школу. Ох, цей хитрун Гумберт!

На догоду Леслі та Луїзі, котрі могли (і так і зробили) відзвітувати про все Джонові й Джин, я надзвичайно голосно і прекрасно розіграв міжміський дзвінок та вдав, наче розмовляю з Ширлі Голмс. Коли Джон і Джин повернулися, я цілковито обдурив їх навмисне божевільним і сплутаним бурмотінням, повідомивши, що Ло пішла з середньою віковою групою в п’ятиденний похід і зв’язатися з нею неможливо.

– Господи милосердний, – вигукнула Джин. – Що ж нам робити?

Джон сказав, що все надзвичайно просто: він улаштує так, аби клаймакська поліція негайно знайшла групу; їм не знадобиться на це навіть години. Власне, він сам чудово знає місцевість…

– Послухайте, – вів Джон далі, – чому б мені не поїхати туди просто зараз, а ви могли б тим часом переспати із Джин (насправді останньої фрази він не додав, але Джин так палко підтримала його пропозицію, що, можливо, саме це він і мав на увазі)?

Я влаштував істерику. Благав Джона залишити все так, як є. Сказав, що не знесу постійної присутності дитини, що плакатиме й чіплятиметься за мене; вона така вразлива, це може відбитися на її майбутньому, психіатри вивчали схожі випадки… Запала несподівана тиша.

– Гаразд, вирішувати вам, – досить різко кинув Джон. – Але, зрештою, я був другом і порадником Шарлотти. Хай там як, хотілося б знати, що ви збираєтеся робити з дівчинкою.

– Джоне, – скрикнула Джин, – вона його донька, а не Гарольда Гейза. Хіба ти не зрозумів? Гумберт – справжній батько Доллі.

– Розумію, – озвався Джон. – Перепрошую. Так. Розумію. Я спершу не збагнув. Це, звичайно, спрощує справу. Як ви відчуваєте, хай так і буде.

Божевільний від горя батько запевнив, що забере свою ніжну доньку одразу після похорону й докладе всіх зусиль, аби розважити її перебуванням у зовсім іншій обстановці: можливо, ми зганяємо до Нью-Мексико чи в Каліфорнію, якщо я, звісно, не вкорочу собі віку.

Я так артистично зобразив спокій остаточного розпачу, затишшя перед спалахом божевілля, що досконалі Фарло забрали мене до себе додому. У них був непоганий, як на Америку, винний льох, і це допомогло мені, адже я боявся безсоння і привида.

Тепер мені слід пояснити мою причину тримати Долорес подалі. Звичайно, щойно Шарлотту було ліквідовано, а я повернувся до будинку вільним батьком, проковтнув обидві приготованих склянки віскі з содовою й відполірував їх кількома пінтами джинанасу, відтак зачинився у ванній кімнаті, ховаючись від сусідів та друзів, на думці й у крові в мене було лише одне – розуміння, що за кілька годин тепленька, русява і моя-моя-моя Лоліта проливатиме в моїх обіймах сльози, а я витиратиму їх поцілунками швидше, ніж вони встигатимуть забриніти на очах. Утім, коли я стояв червоний та з розширеними зіницями перед дзеркалом, у двері делікатно постукав Джон Фарло й поцікавився, чи зі мною все гаразд; саме тоді я зрозумів, що з мого боку буде божевіллям повертати її до цього будинку, де сновигає стільки кумоньок, які вигадують плани, як забрати її в мене. Правду кажучи, й сама непередбачувана Ло могла – хтозна – виявити до мене якусь дурнувату недовіру, несподівану відразу, незрозумілий страх, і тоді чарівна нагорода негайно зникла б у мить тріумфу.

До речі, про нав’язливих людей: до мене завітав ще один гість – наш друг Біл, чолов’яга, що ліквідував мою дружину. Неповороткий і урочистий, схожий на якогось помічника ката, зі своїми бульдожими щелепами, чорними очицями, окулярами в товстій оправі й видатними ніздрями. Джон пустив його всередину, а потім покинув нас, тактовно причинивши за собою двері.

Украдливо пояснивши, що його близнюки – однокласники моєї пасербці, мій неоковирний відвідувач розгорнув саморобну діаграму аварії. Це був справжній «клас», як висловилася б моя пасербиця, – з усіма можливими солідними стрілками та пунктирними лініями різнокольоровим чорнилом. Траєкторію пані Г. Г. він ілюстрував низкою тих маленьких лялькових силуетиків крихітних кадрових учасниць Жіночого військового корпусу, якими користуються для надання наочності статистиці. Цей шлях дуже чітко й переконливо торкався стрімко намальованої звивини, що зображала два послідовних повороти – один із них зробила Білова автівка, намагаючись уникнути Лахмітникового пса (його не намалювали), а другий, схожий на перебільшену копію першого, мав на меті відвернути нещастя. Чорний як ніч хрестик позначав місце, де охайний силуетик нарешті ліг відпочити на хідник. Я пошукав схожу позначку, що вказувала б на місце, де ікебанкою лежав його восковий батько, але там нічого такого не було. Однак старий підписався на документі як свідок під іменами Леслі Томсона, пані Візаві та кількох інших.

Олівець Фредеріка спритно й легко, мов колібрі, перелітав із одного місця на друге, поки чоловік демонстрував цілковиту відсутність власної провини й необережність моєї дружини: коли він об’їжджав пса, вона послизнулася на щойно помитому асфальті й упала вперед, тоді як їй слід було відсахнутися назад (Фред показав, як саме, смикнувши своїм накладним плечем). Я запевнив, що він не винен, і слідство підтвердило мою думку.

Несамовито дихаючи напруженими агатово-чорними ніздрями, він засмикав головою, одночасно смикаючи мою руку; а потім, виявивши вишукані savoir-vivre132132
  Світські манери (фр.).


[Закрыть] та джентльменську щедрість, запропонував відшкодувати витрати на похоронне бюро. Він сподівався, що я відмовлюся. А я з п’яним вдячним схлипуванням погодився. Це трохи зменшило його запал. Фред повільно, з недовірою повторив щойно сказане. А я подякував, ще палкіше, ніж до того.

Унаслідок цієї химерної співбесіди моя душа на мить звільнилася від свого заціпеніння. Нічого дивного! Я справді побачив представника долі. Я помацав плоть долі та її накладне плече. Відбулася геніальна й жахлива мутація, і ось що саме стало її інструментом. Серед хитросплетінь візерунка (домогосподарка поспішає, бруківка слизька, не пес, а справжня моровиця, крутий схил, велике авто, баран за кермом) я розрізняв нечіткі обриси власного грішного внеску. Якби я не був таким дурнем чи інтуїтивним генієм, волога, що бриніла на очах у Шарлотти від мстивої люті та пекучого сорому, не засліпила б її дорогою до поштової скриньки; та однаково нічого могло б і не статися, якби педантична доля, фантом синхронізації, не змішала у своїй реторті автівку, собаку, сонце, тінь, вологу, слабкість, силу і камінь. Адью, Марлено! Офіційне рукостискання доладної долі (на прощання відтворене Білом) вивело мене з заціпеніння. І тоді я заридав. Пані та панове присяжні, я заридав!