Текст книги "Лоліта"

19

Ще кілька слів про пані Гумберт, поки справи йдуть добре (страшний нещасний випадок уже насувається). Я завжди усвідомлював, що в її характері є щось владне, але ніколи не знав, що ця жінка так жахливо ревнуватиме до всього в моєму житті, що не мало жодного стосунку до неї. Шарлотта шалено й жадібно цікавилася моїм минулим. Вона вимагала воскресити всіх, кого я колись кохав, аби змусити мене ображати їх, витирати об них ноги, відступницьки та цілковито відректися від них і так знищити своє минуле. Вона розпитувала мене про шлюб із Валерією, котра, звичайно, була справжнім посміховиськом, утім, на додачу для її хворобливого задоволення мені довелося вигадати або нещадно прикрасити цілу низку коханок. Їй на догоду я продемонстрував цілий ілюстрований каталог жінок, ретельно наділених відмінностями згідно з традиціями американської реклами, де цілий клас школярів зображують у тонкій расовій пропорції і завжди один, зате такий милий (як вони вміють це зробити) шоколадний круглоокий малюк сидить майже посередині першого ряду. Так само я знайомив її з жінками, змушуючи їх усміхатися та похитуватися, і всі вони – млосна білявка, нестямна шатенка й мідноволоса розпусниця – вишикувалися, мов на параді в борделі. Що банальнішими й стереотипнішими вони виходили, то більше подобалася пані Гейз моя вистава.

Ще ніколи в житті я не робив і не чув стільки зізнань. Щирість та простодушність, із якою вона описувала своє так зване «любовне життя» від перших поцілунків до подружньої вільної боротьби, у моральному сенсі різко контрастували з моєю нахабною брехнею, однак із технічного погляду обидві конструкції були однорідними, адже піддавалися впливу одного й того ж матеріалу (мильних опер, психоаналізу та дешевих романчиків), з якого я брав своїх героїнь, а вона – свій стиль розмови. Мене неабияк розважили деякі сексуальні звички добродія Гарольда Гейза, про які мені повідомила Шарлотта, однак вона вважала мій регіт недоречним; загалом, розкривати її душу було так само нецікаво, як розтинати тіло. Я ніколи не бачив здоровішої за неї жінки, і це попри всі виснажливі дієти.

Про мою Лоліту вона розмовляла рідко, правду кажучи, рідше, ніж про те немовля чоловічої статі з вицвілої фотографії, що була єдиною прикрасою нашої суворої спальні. У своїх позбавлених смаку фантазіях вона передбачала, що душа померлого малюка повернеться на землю в образі дитини, яку вона носитиме в цьому шлюбі. Попри те, що я не відчував особливого бажання продовжувати рід Гумбертів копією Гарольдового плода (Лоліту з солодким захватом кровозмішання я звик вважати своєю дитиною), мені спало на думку, що тривалі пологи з порядним кесаревим розтином та різноманітними ускладненнями десь у безпечному пологовому будинку наступної весни, можливо, дадуть мені нагоду побути наодинці з Лолітою впродовж кількох тижнів і годувати сп’янілу німфетку снодійними пігулками.

Ох, як вона ненавиділа власну доньку! Найжорстокішим мені здалося те, що вона зі шкіри пнулася, щоб ретельно відповісти на дурнуваті запитання в книжці («Як зрозуміти свою дитину»), виданій у Чикаго. Дурниці тягнулися рік за роком, і Матуся мусила заповнювати щось на зразок інвентаризаційної анкети на кожен дитячий день народження. На дванадцятиріччя Лоліти Шарлотта Гейз, до заміжжя Беккер, підкреслила десять із сорока епітетів у розділі «Дитячий характер»: агресивний, вимогливий, галасливий, допитливий, дратівливий, млявий, негативістичний (двічі підкреслено), недовірливий, нетерплячий, упертий. Вона проігнорувала тридцять інших прикметників, серед яких були «веселий», «схильний до співпраці», «енергійний» і так далі. Це було просто нестерпно! Із жорстокістю, якої я ніколи раніше не помічав у лагідному характері моєї люблячої дружини, вона атакувала й розбивала наголову різноманітні Лолітині дрібнички, тож вони тинялися найвіддаленішими кутками будинку, ціпеніючи там, як загіпнотизовані кролики. Моїй добродійці й наснитися не могло, що якось уранці, коли розлад шлунка (унаслідок моїх спроб покращити її соуси) завадив мені супроводжувати її до церкви, я зрадив її з білою Лолітиною шкарпеточкою. А що за ставлення до листів мого запашного серденька!

«Любі мамуся й Гумуся,

сподіваюся, у вас усе добре. Дякую за цукерки. Я [закреслено й написано знову] загубила в лісі свій новий светр. Останні кілька днів було прохолодно. Я проводжу тут час.

З любов’ю

Доллі»

«Безмозка дитина, – пожалілася пані Гумберт, – пропустила слово перед “проводжу”. Той светр був із чистої вовни, і я просила б тебе радитися зі мною, перш ніж надсилати їй цукерки».

20

За кілька кілометрів від Ремсдела в лісі було Популярне (а не Окулярне, як я раніше думав) озеро, куди одного особливо спекотного тижня наприкінці липня ми їздили щодня. Тепер я вимушений із нудними подробицями описати наше останнє спільне купання тропічним вівторковим ранком.

Ми залишили машину на майданчику неподалік від дороги і йшли навпростець сосновим лісом, коли Шарлотта згадала, що Джин Фарло в пошуках рідкісних світлових ефектів (Джин належала до старої школи живопису) бачила о п’ятій ранку в неділю, як Леслі пірнав «у чому ніч народила» (так пожартував Джон).

– Вода, – припустив я, – мабуть, була холоднюща.

– Річ не в тім, – заперечила моя логічна, однак приречена голубонька. – Розумієш, він ненормальний. І, – додала вона (підбираючи формулювання з тією ретельністю, шо вже почала даватися взнаки моєму здоров’ю), – я точно відчуваю, що наша Луїза закохана в цього недоумка.

Відчувати. «Ми відчуваємо, що Лоліта вчиться не так добре…» і так далі (зі старого шкільного звіту).

Гумберт продовжував іти далі, взутий у сандалі та вбраний у халат.

– Знаєш, Гумберте, у мене є одна найхимерніша мрія, – повідомила пані Гум, нахиляючи голову, немов соромилася тієї мрії чи звірялась у цьому рудій землі. – Мені хотілося б знайти справжню навчену служницю, як та німкеня, про яку розповідали Тальботи, і щоб вона жила в нас.

– Немає місця, – відгукнувся я.

– Та ну, – сказала вона, загадково усміхаючись, – чесне слово, chéri, ти недооцінюєш можливості Гумбертового будинку. Ми б віддали їй кімнату Ло. Я однаково збиралася зробити гостьову кімнату з тієї діри. Це найхолодніша й найубогіша в будинку кімната.

– Ти взагалі про що? – поцікавився я, і шкіра на вилицях натягнулася (я помітив це лише тому, що шкіра моєї доньки натягалася так само, коли вона відчувала те ж, що й я, – недовіру, огиду, роздратування).

– Тебе турбують якісь Романтичні Асоціації? – поцікавилася дружина, натякаючи на наш перший поцілунок.

– До дідька їх, – кинув я. – Просто хочу знати, куди ти подінеш доньку, коли матимеш гостей чи служницю.

– О, – відповіла пані Гумберт, замріяно всміхаючись і розтягуючи оте «О», одночасно вигинаючи брову й легенько видихаючи повітря. – Боюся, маленька Ло тут узагалі, взагалі ні до чого. Одразу після табору маленька Ло вирушає до пансіону з суворою дисципліною та гарною релігійною освітою. А потім – до коледжу Бердслі. Я вже все продумала, можеш цим не перейматися.

Вона продовжувала базікати, повідомляючи, що мусить перебороти свої звичні лінощі й написати сестрі пані Фален, котра викладає в школі Святої Алгебри. З’явилося сліпуче озеро. Я сказав, що забув у машині сонцезахисні окуляри й наздожену її.

Мені завжди здавалося, що заламування рук – вигаданий жест або, можливо, прихований відгомін якогось середньовічного ритуалу; однак тепер, коли я заглибився в ліс, щоб віддатися розпачу й розпачливим роздумам, саме цей жест («Подивися, Господи, на ці кайдани!») якнайкраще без слів віддзеркалював мій настрій.

Якби Шарлотта була Валерією, я б знав, що робити; і «робити» – доречне слово. У старі добрі часи достатньо було викрутити Валечці крихке зап’ястя (вона пошкодила його, впавши з велосипеда), щоби змусити її змінити думку; проте з Шарлоттою такі прийоми були немислимими. Холоднокровна американська Шарлотта наганяла на мене жах. Мій легковажний задум контролювати дружину, скориставшись її пристрастю до мене, не вдався. Я не наважувався на вчинок, що зміг би зіпсувати мій обожнюваний нею образ. Я підлещувався до дружини, коли вона була страхітливою дуеньєю моєї любоньки, і тепер у моєму ставленні до неї залишалося щось підлабузницьке. Єдиним моїм козирем було те, що жінка нічого не знала про моє звіряче кохання до її доньки. Її дратувала симпатія, з якою Лоліта ставилася до мене, але про мої почуття жінка не здогадувалася. Валерії я міг би сказати: «Послухай-но, жирна дурепо, c’est moi qui décide127127
  Я вирішуватиму (фр.).


[Закрыть], що краще для Долорес Гумберт». Шарлотті я не наважувався сказати навіть (з улесливим спокоєм): «Послухай, люба, я не погоджуюся. Даймо дитині ще один шанс. Рік чи два я можу побути її приватним учителем. Ти сама якось казала». Справді, я не міг нічого сказати Шарлотті про дівчинку, не видавши себе. Ох, ви й уявити не можете (як і я раніше не міг), які вони, ці принципові жінки! Шарлотта, котра не помічала фальші щоденних умовностей, правил поведінки, їжі, книжок, людей, на яких молилася, негайно впізнала б фальшиву інтонацію в будь-яких моїх словах, що мали на меті втримати поруч із собою Лоліту. Вона нагадувала музиканта, котрий у повсякденному житті може бути огидно вульгарним, позбавленим такту й смаку, але його диявольський слух допомагає йому розчути кожну фальшиву ноту в оркестрі. Щоб розбити Шарлоттину силу волі, мені довелося б розбити їй серце. А разом із її серцем розбився б і мій образ. Якби я сказав їй: «Або я роблю з Лолітою що мені заманеться, а ти допомагаєш мені зберігати це в таємниці, або ми негайно розлучаємося», – вона би зблідла, як фігура з матового скла, і повільно відповіла: «Гаразд, що б ти не додав і чого б не взяв назад, це кінець». І це був би кінець.

Отже, ось така халепа. Пригадую, як дійшов до паркувального майданчика й, накачавши з колонки пригоршню іржавої на смак води, накинувся на неї так жадібно, наче вона могла дати мені чарівну мудрість, юність, свободу і крихітну наложницю. Я трохи посидів у фіолетовому халаті, бовтаючи в повітрі ногами, на краю одного примітивного стола під шепітливими соснами. Трохи віддалік зі строкатої від сонця вбиральні з позначкою «Жінки» вийшли дві крихітки в трусиках і бюстгальтерах. Мейбл (або її дублерка), жуючи гумку, повільно, неуважно полізла на велосипед, а Маріон, стріпнувши волоссям, щоб відігнати мух, влаштувалася позаду, широко розвівши ноги; вихляючи, вони повільно й неуважно злилися зі світлом і тінню. Лоліта! Батько й донька розтанули в цих лісах. Єдиним природним рішенням було знищення пані Гумберт. Але як?

Жодна людина не спроможна на ідеальний злочин; однак випадок може його скоїти. Наприклад, відоме вбивство мадам Лякур в Арлі, на півдні Франції, наприкінці минулого століття. До жінки невдовзі після її весілля з полковником Лякуром підійшов на людній вулиці незнайомець, метр вісімдесят зросту, з бородою, котрий, як припускали пізніше, був її таємним коханцем, і вбив її, тричі вдаривши у спину ножем, поки сам полковник, бульдогоподібний коротун, висів у нього на руці. За дивовижним і чудовим збігом, саме в ту мить, коли злочинець розтискав щелепи маленького розлюченого чоловічка (а до них уже поспішало кілька роззяв), дивакуватй італієць у найближчому будинку, недбало пораючись із вибухівкою, суто випадково підірвав її; вулиця негайно перетворилася на пекельне сум’яття диму, цегли, що падала, і людей, що намагалися врятуватися. Вибух нікому не нашкодив (лише нокаутом вивів із гри полковника Лякура), але мстивий коханець кинувся геть, коли всі побігли, а потім жив довго й щасливо.

А тепер подивімося, що буває, коли злочинець власноруч планує досконалу ліквідацію.

Я спустився до Популярного озера. Місцина, де купалися ми та ще кілька «пристойних» пар (Фарло, Четфілди), нагадувала невеличку бухту; моїй Шарлотті там подобалося, бо це був майже «приватний пляж». Громадський пляж для охочих поплавати (або втопитися, як написали якось у ремсделському «Джорнал») простягнувся в лівій (східній) частині схожого на пісочний годинник озера, і з нашої бухточки побачити його не вдавалося. Праворуч від нас сосни поступалися місцем болоту, котре на протилежному березі знову перетворювалося на лісок.

Я опустився поруч із дружиною так тихо, що вона здригнулася.

– Ходімо у воду? – запитала вона.

– Ще хвилиночку. Дозволь мені продумати дещо до кінця.

Я подумав. Минула сотня секунд.

– Гаразд. Ходімо.

– А про мене ти думав?

– Ще й як!

– Сподіваюся, – озвалася Шарлотта й зайшла у воду. Незабаром вода дійшла до товстих, вкритих гусячою шкірою стегон, а тоді, витягнувши перед собою долоні й міцно стиснувши губи, Шарлотта з надзвичайно непривабливим у чорному гумовому шоломі обличчям шубовснула у воду, голосно хлюпнувши.

Ми повільно плили мерехтливими водами озера.

На протилежному березі, принаймні за тисячу кроків від нас (якби можна було крокувати водою), я розгледів два крихітних силуети чоловіків, що, наче бобри, працювали на своїй ділянці берега. Я точно знав, хто вони – пенсіонер-поліціянт польського походження та пенсіонер-водопровідник, власник більшої частини лісу з протилежного боку озера. А ще я точно знав, чим вони займалися, – для власного гнітючого задоволення будували дерев’яну пристань. Звуки, що долинали сюди, здавалися значно об’ємнішими за ті, що можна було видобути цими карликовими руками й інструментами; власне, на думку спадало, що звукооператор не домовився з ляльководом, зокрема через те, що кожен неабиякий гуркіт мініатюрного удару відставав від своєї оптичної версії.

Коротка смужка світлого піску, від якої ми тепер, діставшись на глибину, дещо віддалилися, буднями в ранкові години залишалася безлюдною. Навкруги не було нікого, крім тих двох зосереджених фігурок на протилежному березі й темно-червоного приватного літачка, що продзижчав над головами і зник у синяві неба. Кращої декорації для хуткого булькітливого вбивства годі й придумати, а ось вам тонкий пуант: представник закону й провідник води були достатньо близько, щоб стати свідками нещасного випадку, й занадто далеко, щоб стати свідками злочину. Вони були достатньо близько, щоб почути, як розгублений купальник метушиться й благає когось допомогти врятувати його дружину-потопельницю; і водночас вони були занадто далеко, щоб роздивитися (якщо раптом завчасно глипнуть сюди), що анітрохи не розгублений купальник саме закінчує затоптувати дружину під воду. Цієї стадії я ще не дістався; просто хочу пояснити простоту дії й витонченість постановки! Отже, Шарлотта пливла з ретельною незграбністю (русалка з неї була дуже посередня), однак не без певного урочистого задоволення (хіба ж не був її водяник десь поруч?); і, спостерігаючи за нею з непохитною чіткістю майбутнього спогаду (знаєте, як часом намагаєшся побачити речі такими, якими потім будеш їх згадувати) – блискуча білість мокрого обличчя, слабо засмаглого, попри усі зусилля, її бліді вуста, її оголене опукле чоло, і тісна чорна шапочка, і пухка мокра шия, – я знав, що мені достатньо злегка відстати, набрати в груди більше повітря, а потім схопити її за щиколотку і стрімко пірнути зі своїм полоненим трупом. Я кажу «трупом», адже несподіванка, переляк і недосвідченість змусили б її одразу проковтнути ціле відро смертельної озерної води; а я міг витримати під водою з розплющеними очима приблизно хвилину. Фатальний рух майнув переді мною, наче хвіст зірки, що падає в темряві задуманого злочину. Це був якийсь моторошний безмовний балет – партнер тримає балерину за ніжку й стрілою падає в сутінки вод. Я міг би виринути й ковтнути ротом повітря, продовжуючи тримати її під водою, а потім пірнав би стільки разів, скільки було б необхідно, і лише тоді, коли завіса опуститься над нею навіки, я дозволив би собі гукнути на допомогу. А коли за двадцять хвилин по тому, невпинно збільшуючись, наблизилися б дві маріонетки на гребному човні (з одного боку щойно пофарбованому), бідолашна пані Гумберт Гумберт, жертва судоми чи серцевого нападу, а може, всього разом, вже стояла б на голові в чорнильному намулі, метрів за десять від усміхненої поверхні Популярного озера.

Усе просто, чи не так? І уявіть-но собі, добродії, я не міг змусити себе вчинити це!

Вона пливла поруч зі мною довірливим неповоротким тюленем, і вся логіка пристрасті волала мені у вухо: «Зараз саме час!» А я, добродії, не міг! Я мовчки повернув до берега, і поважно та ретельно вона повернула теж; диявол досі верещав свою пораду, а я досі не міг змусити себе втопити бідолашне, слизьке, огряднотіле створіння. Крик повільно віддалявся, а я схилявся до думки, що ані завтра, ані в п’ятницю, ані в інший день чи ніч не зможу змусити себе вбити її. О, я міг уявити, як ляпасами спотворюю симетрію грудей Валечки або якось інакше завдаю їй болю, і так само чітко міг уявити, як стріляю її коханцю в живіт, щоб він зойкнув і сповз на землю. Але Шарлотту я вбити не міг, особливо якщо вся ситуація, можливо, не була такою безнадійною, як здалася на перше здригання того жалюгідного ранку. Якби я схопив її за міцну ногу, що борсалася; якби побачив її здивований погляд, почув жахливий голос; якби я все ж пройшов це випробування, її привид переслідував би мене ціле життя. Можливо, якби минав 1447-й, а не 1947 рік, я обдурив би свою м’якість, підсипавши дружині класичної отрути з порожнистого агату, солодкого приворотного зілля смерті. Проте в наші буржуазні часи, коли кожен пхає носа куди не слід, це не минулося б мені так просто, як траплялося в парчевих палацах минулого. Сьогодні той, хто хоче стати вбивцею, мусить бути вченим. Ні, ні, я не був жодним із них. Пані та панове присяжні, ґвалтівники здебільшого мріють про якусь тріпотливу, сповнену солодких стогонів, фізичну, втім не обов’язково сексуальну, близькість із дівчинкою-підлітком; вони нешкідливі, неадекватні, пасивні, сором’язливі чужинці, що просять у товариства лише одного: дозволити їм їхні практично невинні, як-то кажуть, аберантні схильності, їхні невеличкі гарячі вологі особисті сексуальні відхилення й щоб сусіди чи поліція не кидалися на них. Ми не статеві нелюди! Ми не ґвалтуємо, як вправні солдати. Ми нещасні, м’якотілі джентльмени з собачими очима, достатньо пристосовані, аби стримувати свої пориви в присутності дорослих, однак готові віддати роки життя за можливість доторкнутися до німфетки. Підкреслюю – ми не вбивці. Поети нікого не вбивають. О, моя бідолашна Шарлотто, не дивися на мене з ненавистю зі своїх вічних небес посеред вічної алхімії асфальту, гуми, металу й каменю, але, хвала Богові, не води, не води!

Хай там як, але я був на волосинці від біди, якщо оцінювати об’єктивно. А зараз розкриється суть моєї притчі про ідеальне вбивство.

Ми всілися на свої рушники під променями спраглого сонця. Вона роззирнулася, розстібнула бюстгальтер і лягла долілиць, дозволяючи світилу поласувати її спиною. Сказала, що кохає мене. Глибоко зітхнула. Простягнула руку й намацала в кишені халата пачку цигарок. Сіла й підпалила цигарку. Оглянула своє праве плече. Відкривши димний рот, добряче поцілувала мене. Раптом позаду нас з-під кущів вискочив камінець, а потім іще один, і вони покотилися піщаним берегом.

«Огидні діти підглядають, – сказала Шарлотта, притискаючи до грудей свій велетенський бюстгальтер і знову перевертаючись долілиць. – Мені слід поговорити про це з Петером Кресовським».

На краю стежки, де розступалися кущі, почувся шурхіт і чиїсь кроки і з’явилася Джин Фарло з мольбертом та іншими інструментами.

– Ти налякала нас, – пожалілася Шарлотта.

Джин пояснила, що була трохи вище, в зеленій схованці, де шпигувала за природою (шпигунів зазвичай розстрілюють) і намагалася закінчити пейзаж, але нічого не вийшло, бо їй ніколи не вистачало хисту (це була щира правда).

– А ви, Гумберте, ніколи не бралися малювати?

Шарлотта, котра трохи ревнувала мене до Джин, захотіла дізнатися, чи не прийде Джон.

Прийде. Сьогодні він збирався з’їсти ланч удома. Дорогою до Паркінґтона він привіз її сюди, а незабаром забере назад. Який неперевершений ранок. Вона завжди почувалася зрадницею Кавалла128128
  Кличка пса короля Артура.


[Закрыть] та Мелампода129129
  Віщун і лікар, міфічний засновник культу Діоніса.


[Закрыть], залишаючи їх прив’язаними вдома в такі чудові ранки. Джин сіла на білий пісочок між мною та Шарлоттою. Вона була в шортах, і її довгі засмаглі ноги приваблювали мене так само, як ноги гнідої кобилиці. Усміхаючись, Джин демонструвала ясна.

– Я мало не намалювала вас обох на своєму озері, – зізналася вона. – І навіть помітила дещо, що ви проґавили. Ви [звертаючись до Гумберта] не зняли з руки годинник, так, пане, не зняли.

– Вотерпруф130130
  Водонепроникний (англ.).


[Закрыть], – тихо промовила Шарлотта, по-риб’ячому округливши вуста.

Джин поклала мою руку собі на коліно, помилувалася Шарлоттиним подарунком і знову повернула Гумбертову кисть на пісок долонею вгору.

– Звідти ти могла побачити бозна-що, – кокетливо зауважила Шарлотта.

Джин зітхнула.

– Якось під час заходу сонця я бачила, – пригадала вона, – як простісінько на цьому ж місці кохалися двійко дітей, хлопчик і дівчинка. Їхні тіні були гігантськими. А про пана Томсона на світанку я вам уже розповідала. Наступного разу я сподіваюся замість чорного гайвора побачити голим тлустого Айвора. Той чолов’яга – справжній дивак. Коли я була в нього минулого разу, він розповів мені абсолютно непристойну історію про свого племінника. Виявляється…

– Усім привітик! – почувся голос Джона.