Текст книги "Лоліта"

24

В’язи й тополі поверталися скуйовдженими спинами до несподіваного пориву вітру, а над білою вежею ремсделської церкви загрозливо чорніла дощова хмара, коли я озирнувся востаннє. У пошуках невідомих пригод я покидав смертельно блідий дім, у якому винайняв кімнату всього десять тижнів тому. Жалюзі – дешеві практичні бамбукові жалюзі – вже хтось зачинив. «Ґанкам і внутрішньому оздобленню будинку сучасної драматичності додають розкішні матеріали». Небесний палац, мабуть, здасться досить голим після таких слів. Мені на кісточки пальців упала дощова крапля. Я повернувся за чимось у будинок, поки Джон складав у машину мій багаж, і тоді сталася кумедна річ. Не знаю, чи достатньо я підкреслив у цьому сумному щоденнику, яке особливе «запаморочливе» враження справляла авторова привабливість – псевдокельтська, мавпяча краса, хлоп’яча мужність – на жінок будь-якого віку й соціального походження. Звісно ж, такі заяви від першої особи можуть здатися смішними. Однак час від часу я вимушений нагадати читачеві про свою зовнішність, як професіональний романіст, нагородивши котрогось персонажа певною особливістю чи собакою, вимушений демонструвати цю особливість чи собаку щоразу, коли персонаж з’являється в сюжеті. У моєму випадку це нагадування має глибший зміст. Моя похмура привабливість мусить залишатись у полі зору читача, якщо він хоче як слід зрозуміти мою оповідь. Неповнолітня Лоліта приходила в екстаз від мого шарму так само, як від конвульсивної музики; доросла Лотта кохала мене зі зрілою власницькою пристрастю, яку тепер я оплакую й ціную більше, ніж вважаю за потрібне казати. Джин Фарло, тридцятиоднорічна цілковита неврастенічка, схоже, теж втратила від мене голову. Її краса була якоюсь різьблено-індіанською, кольору паленої охри. Вуста нагадували великі малинові поліпи, а заходячись своїм особливим гавкітливим сміхом, вона демонструвала великі тьмяні зуби й знекровлені ясна.

Вона була дуже висока, вдягалась або у слакси з сандалями, або в пишні спідниці з балетками; пила будь-яке міцне пійло в будь-якій кількості, мала два викидні, писала оповідання про тварин, малювала, як відомо читачеві, озерні пейзажі, вже носила всередині рак, від якого померла в тридцять три, і здавалася мені безнадійно непривабливою. Оцініть мій переляк, коли за кілька хвилин до мого від’їзду (ми стояли з нею в передпокої) Джин взяла мене за скроні своїми вічно тремтливими пальцями і, подивившись на мене зі сльозами в блакитних очах, невдало спробувала присмоктатися до моїх вуст.

– Бережіть себе, – сказала вона, – і поцілуйте за мене доньку.

Удар грому розітнув собою увесь будинок, і Джин додала:

– Можливо, десь, колись, за менш жахливих обставин ми з вами зустрінемося знову.

(Джин, чим би і де б ти не була, у мінус часопросторі чи плюс душочасі, пробач мені все, включно з цими дужками.)

За мить я вже ручкався з ними обома на вулиці, на похилій вулиці, і все кружляло й летіло переді мною перед наближенням білої зливи, і фургон з матрацом із Філадельфії самовпевнено наближався до порожнього будинку, і пилюка бігла й звивалася над точнісінько тією самою кам’яною плиткою, де Шарлотта, коли для мене трохи підняли плед, лежала скрутившись калачиком, із неушкодженими очима і досі мокрими чорними віями, сплутаними, як твої, Лоліто.

25

Здавалося б, тепер, коли всі перепони було усунуто, а переді мною відкрилася перспектива п’янкого й безмежного задоволення, я міг подумки відкинутися назад і з полегшенням зітхнути. Eh bien, pas du tout!133133
  Ну, зовсім ні! (фр.)


[Закрыть] Замість того щоб ніжитись у променях усміхненої Долі, я переймався всіма можливими суто етичними страхами та сумнівами. Приміром: чи не видасться людям дивним, що Ло так вперто не допускали до участі у святкових чи похоронних родинних урочистостях? Пригадуєте, на нашому весіллі її не було? Або інше запитання: якщо припустити, що довга волохата рука Збігу простягнулася, щоби прибрати невинну жінку, чи не міг інший Збіг у язичницьку мить проігнорувати діяння братової руки і простягнути Ло передчасну записку зі співчуттями? Щоправда, про нещасний випадок повідомили тільки в ремсделському «Джорнал» і не писали в паркінґтонському «Рекордер» чи клаймаксівському «Геральд»; табір «Ку» знаходився в іншому штаті, а місцеві смерті не привертають увагу федеральних газет; утім, я не міг припинити уявляти, що Доллі Гейз якимось чином уже про все дізналась і що в ту саму мить, коли я їду забрати її, невідомі мені друзі везуть дівчинку до Ремсдела. Але тривожнішим за всі припущення й турботи було те, що Гумберт Гумберт, новоспечений американський громадянин незрозумілого європейського походження, не зробив нічого, аби стати законним опікуном доньки (дванадцять років і сім місяців) своєї покійної дружини. Чи наважусь я колись на таке? Я не міг побороти дрижаків, уявляючи свою оголеність, облямовану таємничими статутами в нещадному світлі Загального Права.

Мій план був дивом первісного мистецтва: я помчу до табору «Ку», повідомлю Лоліті, що її матір збираються покласти на серйозну операцію у вигаданому шпиталі, а потім переїжджатиму зі своєю сонною німфеткою з одного готелю до іншого, поки Шарлотта повільно одужуватиме й нарешті помре. Однак дорогою до табору моє занепокоєння зросло. Я не міг примиритися з думкою, що не знайду її там або, навпаки, знайду іншу, налякану Лоліту, котрій вже наплів усілякого якийсь друг сім’ї – не хтось із подружжя Фарло, дякувати Богові, їх вона майже не знала; та хіба не могло існувати людей, про яких я й гадки не мав? Урешті-решт я вирішив зробити той міжміський дзвінок, який напередодні так вдало розіграв. Саме лютувала злива, коли я з’їхав із дороги в багнистому передмісті Паркінґтона, неподалік від роздоріжжя, одна з гілок якого минала місто й вела до шосе, що перетинало кілька пагорбів у напрямку озера Клаймакс і табору «Ку». Я вимкнув мотор і майже хвилину сидів у машині, налаштовуючись на той дзвінок; я витріщався на дощ, на залитий водою хідник, на гідрант – по-справжньому химерну штуку, вкриту товстим шаром срібної й червоної фарби, – що простягав свої кукси, аби злива могла їх відполірувати, а вода стилізованою кров’ю текла з його срібних ланцюгів. Не дивно, що зупинятися біля цих страхітливих калік заборонено. Я під’їхав до заправки. Коли монети нарешті задоволено дзенькнули й мені відповів інший голос, на мене чекав сюрприз.

Голмс, начальниця табору, повідомила мені, що в понеділок (а тоді була середа) Доллі з групою вирушила в похід пагорбами й повернеться сьогодні надвечір. Чи не міг би я приїхати завтра і що взагалі сталося? Не вдаючись у деталі, я відповів, що її матір поклали до шпиталю, справа серйозна, але дитині не слід про це розповідати, нехай вона буде готова поїхати зі мною завтра по обіді. Два голоси попрощалися вибухом теплих і доброзичливих побажань, і через якусь дивну механічну несправність усі мої монети висипались із автомата зі звуком, що супроводжує виграний джекпот; я мало не розреготався, забувши, що необхідність відкласти блаженство засмутила мене. Цікаво, чи в уяві Макфатум це несподіване випорожнення, це спазматичне відшкодування не пов’язано якось із тим, що я вигадав невеличку експедицію, нічого про неї не знаючи?

То що ж далі? Я продовжив свій шлях до ділового центру Паркінґтона і провів пообідні години (погода покращилася, і мокре місто блищало сріблом та склом), купуючи Ло гарненькі речі. Господи, на які божевільні покупки штовхнула Гумберта властива йому тими днями пікантна схильність до картатих візерунків, яскравої бавовни, оборок, пишних коротеньких рукавчиків, м’яких складочок, тісних корсажів та шляхетно пишних спідничок! Ох, Лоліто, ти стала моєю, як Вірджин у По й Беатріче в Данте. Кожна дівчинка любить кружляти в трусиках і сукнях, затямте! Чи мав я на думці щось конкретне, цікавилися улесливі голоси. Купальники? У нас є всі відтінки: рожева мрія, матовий аквамарин, ліловий блиск, тюльпанно-червоний, пікантно-чорний. Як щодо комбінезонів із шортиками? А комбінації? Жодних комбінацій. Ми з Ло ненавиділи комбінації.

Одним із посібників у цій справі мені послужив антропометричний запис, зроблений матір’ю на дванадцятиріччя Ло (читач пам’ятає ту книжку «Як зрозуміти свою дитину»). Складалося враження, що Шарлотта, керуючись прихованими мотивами заздрощів та ворожості, додала десь кілька сантиметрів, а десь півкілограма; однак німфетка, безумовно, виросла за ці сім місяців, тож я вважав, що можу спокійно покластися на більшість січневих вимірювань: обхват стегон – сімдесят чотири сантиметри; обхват стегна (просто під сідничним м’язом) – сорок три; обхват литки й окружність шиї – двадцять вісім; окружність грудей – шістдесят дев’ять; обхват руки вище ліктя – двадцять; обхват талії – п’ятдесят вісім; зріст – сто сорок сім; вага – тридцять шість кілограмів; фігура витягнута, коефіцієнт інтелекту – сто двадцять один; апендикс присутній, дякувати Богові.

На додачу до виміряних параметрів я, звісно ж, міг уявити Лоліту з близькою до галюцинації чіткістю; я плекав свербіння на грудях, у тому місці, де її шовковиста маківка кілька разів піднялася на рівень мого серця; я відчував її теплу вагу на своїх колінах (отже, якоюсь мірою «виношував» Лоліту, як жінка «виношує» дитину), я не надто здивувався, виявивши пізніше, що мої підрахунки були більш-менш правильними. До того ж я вивчив каталог літнього розпродажу й тепер із розумінням роздивлявся різні гарненькі штучки – кросівки, кеди, черевики-човники з пом’ятої лайки для пом’ятої любки. Нафарбована дівиця в чорному, котра допомагала задовольнити мої гострі потреби, перетворювала батьківську науку й точний опис на комерційні евфемізми, такі як «емочка». Друга, значно старша, щедро наштукатурена жінка в білій сукні, схоже, неабияк здивувалася моїм знанням у галузі молодіжної моди; вирішила, мабуть, що моя коханка – карлиця; тож, коли мені показали спідничку з «милими» кишеньками спереду, я навмисно поставив наївне чоловіче запитання і в нагороду отримав усмішки та демонстрацію того, як працює застібка-блискавка ззаду. Чимало задоволення я отримав, обираючи білизну, і привиди маленької Лоліти в трусиках танцювали, падали й заквітчували собою цілий прилавок. Ми завершили справу кількома простими бавовняними піжамами в модному стилі помічника м’ясника. Гумберта, модного м’ясника.

Є щось міфічне й чарівне в цих велетенських крамницях, де, якщо вірити рекламі, канцеляристка могла вдягнутися на всі випадки життя – від роботи до побачення, а її молодша сестричка могла мріяти про те, як цей вовняний жакетик змусить однокласників на ослячих лавах утратити глузд. Навколо мене пропливали пластикові манекени в натуральний зріст – кирпаті діти з мишастими, зеленкуватими, вкритими коричневим ластовинням фавнячими личками. Я збагнув, що в цьому таємничому місці, де я рухався, наче риба в сірувато-зеленому акваріумі, покупців, крім мене, немає. Я відчував дивні думки, що формувалися в голівоньках млосних панянок, котрі супроводжували мене від одного прилавка до іншого, від скелястого рифу до морських водоростей, а вибрані мною ремінці й браслетики немов падали з рук сирен у прозору воду. Я купив елегантну валізу, склав у неї покупки й вирушив до найближчого готелю, задоволений сьогоднішнім днем.

Чомусь у зв’язку з цим тихим поетичним пообіддям у світі вибагливих закупів мені пригадався готель чи постоялий двір зі звабливою назвою «Зачаровані мисливці», котрий випадково згадувала Шарлотта незадовго до мого звільнення. Скориставшись путівником, я дізнався, що він розташовується в усамітненому містечку, Брайсленді, за чотири години їзди від Лолітиного табору. Я міг зателефонувати туди, але злякався, що мій голос вирветься з-під контролю й манірно каркатиме ламаною англійською, тож вирішив надіслати телеграму й замовити на наступну ніч кімнату з двома ліжками. Яким смішним, незграбним, нерішучим Чарівним Принцом я став! Як реготатиме дехто з моїх читачів, коли я розповім їм, із якими труднощами зіштовхнувся, вигадуючи слова для телеграми! Що мені там написати: Гумберт із дочкою? Гумберг із маленькою дочкою? Гомберг із малолітньою дочкою? Гомбург і дитя? Смішна помилка, що кінець кінцем опинилася в телеграмі, – літера «г» наприкінці тексту, – можливо, стала телепатичним відлунням моїх вагань.

А потім в оксамиті літньої ночі я віддався роздумам над прихопленим із собою сонним зіллям. Ох, цей скнара Гамбург! Чи не перетворився він сам на Зачарованого Мисливця, замислившись над цією коробочкою з магічною зброєю? Чи можна йому спробувати одну з цих аметистових пігулок, щоб відігнати потвор безсоння? Їх було лише сорок, усього сорок ночей із маленьким слабеньким соньком під боком у гупання мого серця; чи міг я вкрасти в себе одну таку ніч, щоб забутися сном? Звичайно ні: занадто дорогоцінною була кожна з цих крихітних сливочок, кожен мікроскопічний планетарій зі своїм живим космічним пилом. Ох, дозвольте мені поплакати без причини! Я так втомився бути циніком!

26

Щоденний головний біль у прозорому повітрі цієї гробниці-в’язниці турбує мене, але я не здамся. Я вже написав понад сто сторінок і не здався. Мій календар починає плутатися. Тоді було приблизно 15 серпня 1947-го. Не думаю, що зможу продовжувати. Серце, голова, все інше. Лоліта, Лоліта, Лоліта, Лоліта, Лоліта, Лоліта, Лоліта, Лоліта, Лоліта, Лоліта… Друкарю, повторюй це, поки не заповниться сторінка.

27

Досі в Паркінґтоні. Урешті-решт удалося годинку подрімати, але прокинувся від беззмістовного й жахливо виснажливого злягання з маленьким волохатим і абсолютно незнайомим мені гермафродитом. Була вже шоста ранку, і мені раптом спало на думку, що, напевно, непогано буде приїхати до табору раніше, ніж я обіцяв. Їхати від Паркінґтона залишалося близько двох сотень кілометрів, а потім ще до «Прозорих пагорбів» і Брайсленда. Я казав, що приїду за Доллі по обіді лише тому, що фантазія вимагала, щоб милосердна ніч якомога швидше вкрила собою мою нетерплячість. Але тепер мені ввижались усілякі непорозуміння, і я аж тремтів від думки, що найменша затримка дасть їй нагоду знічев’я зателефонувати до Ремсдела. Однак, коли о пів на десяту я спробував завести автівку, виявилося, що батарея віддала Богові душу, і коли я нарешті покинув Паркінґтон, було близько полудня.

До місця свого призначення я дістався десь о пів на третю; запаркував авто в сосновому гайку, де в похмурій самотності рудоволосий пустотливий хлопчина в зеленій сорочці кидав на паличку кінські підкови; він небагатослівно скерував мене до бюро в потинькованому котеджі; я мало не помер, поки кілька хвилин слухав співчуття начальниці табору, неохайної потріпаної жінки з іржавим волоссям. Вона сказала, що Доллі зібрала речі й готова їхати. Вона знала про материну хворобу, але не знала, наскільки все серйозно. Чи не хоче пан Гейз, тобто пан Гумберт, познайомитися з вожатими табору? Чи подивитися на хатинки, в яких живуть дівчатка? Кожна з них присвячена якомусь персонажеві Діснея. А навідатися до головного корпусу? Може, відправити Чарлі, хай її приведе? Дівчатка саме закінчували прикрашати їдальню з нагоди вечірки. (Напевно, потім начальниця скаже комусь: «Бідолашний був блідий як смерть».)

Дозвольте мені на мить продовжити цю сцену з усіма її буденними й фатальними подробицями: відьма Голмс виписує розписку, шкрябає собі голову, висуває шухляду стола, насипає в мою нетерплячу долоню решту, потім акуратно розкладає поверх монет кілька купюр та радісно додає: «…і п’ять»; фотографії дівчаток; досі живий яскравий метелик, приколотий до стіни («Природознавство»); диплом дієтолога табору в рамці; мої тремтливі руки; картка зі звітом про поведінку Доллі Гейз у липні, підготована розторопною Голмс («“задовільно” і “добре”, цікавиться плаванням та греблею»), шепочуться дерева й щебечуть пташки, гупає моє серце… Я стояв спиною до дверей і раптом відчув, як кров прилила до голови від звуків її дихання й голосу позаду мене. Лоліта прибула, тягнучи й волочачи за собою важку валізу. «Здоров був!» – сказала вона й застигла, дивлячись на мене своїми хитрими радісними очиськами, а на м’яких злегка відкритих устах грала трохи придуркувата, але навдивовижу приваблива усмішка.

Вона схудла і витягнулася, і на якусь мить мені здалося, наче її личко стало не таким гарненьким, як той відбиток, що я понад місяць плекав у думках: щоки здавалися запалими, а надлишок веснянок маскував рожеву сільську красу її рис; і це перше враження (надзвичайно вузенький людський інтервал між двома звірячими ударами серця) чітко вказувало, що єдине, що вдівцю Гумбертові слід було робити, єдине, чого він хотів і що збирався робити, – це дати цій хворобливій з вигляду, однак підфарбованій сонцем сирітці auх yeux battus134134
  З синцями під очима (фр.).


[Закрыть] (і навіть ці свинцеві тіні під очима були вкриті ластовинням) гарну освіту, здорове й щасливе дитинство, чистий дім і милих подружок-одноліток, серед яких (якщо богині долі зволять нагородити мене), можливо, вдасться знайти гарненьку маленьку Mägdelein135135
  Дівчинку (нім.).


[Закрыть] виключно для гера доктора Гумберта. Утім, «змигнувши», як кажуть німці, я стер цю ангельську лінію поведінки і наздогнав свою здобич (час біжить швидше за наші фантазії); вона знову була моєю Лолітою, направду, зараз вона була моєю більше, ніж будь-коли до цього. Я поклав руку на її теплу русяву голівку й підхопив валізу. Вона вся була з троянд і меду, вбрана у свою найяскравішу бавовняну сукеночку з візерунком із невеликих червоних яблучок; її руки й ноги вкривала густа коричнева засмага, подряпинки нагадували крихітний пунктир запечених рубінів, а ребристі закоти білих шкарпеток спускалися до пам’ятного рівня, і через її дитячу ходу чи тому, що я пам’ятав її у завжди пласкому взутті, вигнуті посередині «оксфорди» здавалися занадто дорослими, а їхні підбори занадто високими для неї. Прощавай, таборе «Ку», веселий таборе «Ку». Прощавай, проста шкідлива їжа, прощавай, друже Чарлі! У гарячому авто вона влаштувалася поруч зі мною, ляснула моторну муху на чарівному колінці; а потім, енергійно обробляючи ротом жуйку, похапцем покрутила ручку вікна зі свого боку, знову і знову. Ми мчали смугастим і строкатим лісом.

– Як там мама? – слухняно поцікавилася Ло.

Я відповів, що лікарі ще точно не знають, у чому проблема. Але щось черевне.

– Чарівне?

– Ні, черевне.

Нам доведеться потинятися десь неподалік певний час. Шпиталь був у селі недалеко від веселого містечка Лепінґвіля, де на початку дев’ятнадцятого століття мешкав один видатний поет і де ми подивимось усі телепередачі. Вона вирішила, що це «потрясна» ідея, і поцікавилася, чи дістанемося ми до Лепінґвіля до дев’ятої вечора.

– У Брайсленді ми будемо перед вечерею, – пояснив я, – а завтра навідаємося до Лепінґвіля. Як твій похід? Ти чудово провела час у таборі?

– Угу.

– Шкодуєш, що довелося поїхати?

– И-и.

– Розмовляй, Ло, а не хрюкай. Розкажи-но мені щось.

– Що саме, тат-ку? – останнє слово вона протягла з неквапливою іронією.

– Щось новеньке.

– Нічого, якщо я так тебе називатиму? (примружила очі, дивлячись на дорогу)

– Нормально.

– Знаєш, оце так схема! Коли це ти втріскався в мою матусю?

– Одного дня, Ло, ти зрозумієш багато почуттів та обставин, приміром гармонію і красу духовних стосунків.

– Дурня! – кинула безсоромна німфетка.

У діалозі запала порожниста пауза, заповнена краєвидами.

– Дивися, Ло, скільки там корів на горбочку.

– Здається, мене знудить, якщо я знову побачу хоча б одну корову.

– Знаєш, я страшенно за тобою сумував, Ло.

– А я ні. Насправді я тебе огидно зраджувала, але це не має ані найменшого значення, адже ти мною однаково більше не цікавишся. Ви, пане, їздите значно швидше за мою матусю.

Я пригальмував зі сліпих ста десяти кілометрів на годину до підсліпуватих вісімдесяти.

– Чому ти думаєш, наче я тобою більше не цікавлюся, Ло?

– Ну, ти мене досі не поцілував, чи не так?

Помираючи всередині, стогнучи всередині, я глипнув на більш-менш широке узбіччя попереду і, підстрибуючи та хитаючись, з’їхав у бур’яни. Пам’ятай, вона ще дитина, пам’ятай, вона ще…

Щойно машина зупинилася, Лоліта просто-таки впливла в мої обійми. Не наважуючись, не наважуючись дати собі волю – не наважуючись навіть дозволити собі зрозуміти, що саме це (солодка волога, тріпотливий вогонь) – початок того невимовного життя, котре я викликав зусиллям волі та з допомогою фатуму, – не наважуючись по-справжньому поцілувати її, я торкався її відкритих гарячих вуст із найщирішим благоговінням, я пив її маленькими ковтками – жодної непристойності; але вона, нетерпляче смикнувшись, так міцно притиснула свій рот до мого, що я відчув її великі передні зуби та розділив м’ятний смак її слини. Звичайно, я розумів, що для неї це лише невинна гра, підліткові дурощі, наслідування подоби з роману-фальшивки; та оскільки (і це вам підтвердить будь-який ґештальтівник і будь-який ґвалтівник) межі й правила цих дівочих ігор розмиті чи принаймні занадто дитячі, аби дорослий партнер міг їх збагнути, я страшенно боявся зайти занадто далеко та змусити її відсахнутись із огидою й переляком. І оскільки більше за все, жахливіше за все мені до болю хотілося протягнути її контрабандою до герметичного усамітнення в «Зачарованих мисливцях», до яких іще залишалася понад сотня кілометрів, благословенна інтуїція розколола наші обійми за мить до того, як поруч із нами зупинився автомобіль дорожньої поліції.

Його бурякопикий водій з наїжаченими бровами витріщився на мене:

– Ви часом не бачили, чи не обганяв вас перед перехрестям синій седан такої ж марки, як у вас?

– Ні, а чому…

– Ми не бачили, – увірвала мене Ло, поспіхом перехиляючись через мене, спершись невинними рученятами на мої коліна, – а ви точно впевнені, що він був синій, бо…

Коп (за якою нашою тінню він гнався?) нагородив дівчисько своєю найкращою усмішкою й розвернувся на сто вісімдесят градусів.

Ми поїхали далі.

– От дурбелик! – підсумувала Ло. – Йому слід було схопити тебе!

– Чому, заради всього святого, мене?

– Ну, обмеження швидкості в цьому вбогому штаті вісімдесят кілометрів за годину, а… Ні-ні, не гальмуй, ти теж дурний як пень. Він уже поїхав.

– На нас іще чекає довга дорога, – нагадав я, – а я хочу дістатися туди засвітла. Тому будь гарною дівчинкою.

– Погане-препогане дівчисько, – затишно озвалася Ло. – Малолітня правоперерушниця, зате чесна й приваблива. А світло було червоне. Я ніколи ще не бачила такої їзди.

Ми мовчки котилися мовчазним містечком.

– Скажи, мама оскаженіла б, якби дізналася, що ми коханці?

– Господи милосердний, Ло, не верзи дурниць.

– Але ж ми справді коханці, чи не так?

– Мені про це нічого не відомо. Схоже, зараз знову дощитиме. Не хочеш розповісти мені про свої невеличкі витівки в таборі?

– Ти говориш як у книжках, татку.

– Чим ти там займалася? Я наполягаю, щоб ти розповіла мені.

– А тебе легко шокувати?

– Ні. Розповідай.

– Зупинімося на усамітненій вуличці, і я розповім тобі.

– Ло, я серйозно прошу тебе не клеїти дурня.

– Ну, я займалася всім, що пропонували.

– Ensuite?136136
  А потім? (фр.)


[Закрыть]

– Ансуїт мене навчали насичено й задоволено жити суспільним життям та гармонійно розвивати власну особистість. Коротше, бути йолопом.

– Так. Я бачив щось таке в брошурі.

– Ми полюбляли співати навколо великого каміна або під грьобаними зірками, де щастя кожної з нас зливалося в загальному хорі.

– У тебе відмінна пам’ять, Ло, однак я вимушений попросити тебе утриматися від лайки. Ще щось цікаве?

– Девіз ґьорл-скаутів, – захоплено розпиналася Ло, – став і моїм девізом. Я наповнюю своє життя такими вартісними вчинками, як, наприклад… утім, байдуже. Мій обов’язок – бути корисною. Я друг самців усіх тварин. Я виконую забаганки. Я життєрадісна. Онде ще одна поліцейська машина. Я заощадлива і грішу думкою, словом і ділом.

– Сподіваюся, що це вже все, мала дотепнице.

– Ага. Це все. Та ні, зажди секунду. Ми пекли печиво у відбивній печі137137
  Промислова полуменева плавильна піч, де тепло матеріалу, що нагрівається, передається безпосередньо від продуктів згоряння палива, а також відбиванням від розжареної вогнетривкої кладки.


[Закрыть]. Хіба ж це не приголомшливо?

– Гаразд, оце вже цікавіше.

– Ми помили дофігальйон тарілок. Знаєш, «дофігальйон» на жаргоні грамотіїв значить сила-силенна. О, так, остання, але не менш важлива новина, як каже мама. Чекай-но, я подумаю, що ж це було… Згадала, ми робили рентгенівські знімки. Оце так штука, було весело.

– C’est bien tout?138138
  Це все? (фр.)


[Закрыть]

– C’est. Окрім однієї дрібнички, про яку я не можу тобі розповісти, не почервонівши як рак.

– Розповіси пізніше?

– Розповім, якщо ми сидітимемо в темряві й ти дозволиш мені шепотіти. Ти спиш у старій кімнаті чи вкупі з мамою?

– У старій. Можливо, твоїй матері робитимуть складну операцію, Ло.

– Зупинися біля магазину з цукерками, гаразд? – попросила Ло.

Сидячи на високому ослінчику, зі смужкою сонця на голому засмаглому передпліччі, Ло отримала вигадливу суміш морозива, политого якимось синтетичним сиропом. Цю вежу спорудив і приніс грубий прищавий хлопчисько в засмальцьованій краватці-метелику, котрий витріщався на мою тендітну дівчинку в бавовняній сукеночці з неквапливою кровожерливістю. Від нетерпіння дістатися до Брайсленда й «Зачарованих мисливців» робилося боляче. На щастя, вона проковтнула все зі звичною жвавістю.

– Скільки в тебе є грошей? – поцікавився я.

– Жодного цента, – сумно озвалася вона, звівши брови й демонструючи мені порожні нутрощі гаманця.

– У недалекому майбутньому ми це виправимо, – грайливо пообіцяв я. – Ну, ти йдеш?

– Слухай, цікаво, де тут убиральня.

– Ти туди не підеш, – твердо вирішив я. – Там, мабуть, огидно. Ходи вже.

Загалом вона була слухняною дівчинкою, і, повернувшись до машини, я поцілував її в шийку.

– Не смій так робити, – зойкнула вона, витріщившись на мене зі щирим здивуванням. – Не слинь мене. Ти свиня.

Вона підняла плечико й потерлася об нього шиєю.

– Перепрошую, – пробурмотів я. – Просто ти мені дуже подобаєшся, та й усе.

Ми їхали звивистою дорогою під похмурим небом угору, а потім знову вниз.

– Ну, ти мені теж типу подобаєшся, – сказала Лоліта віддалено-стишеним голосом і, типу зітхнувши, типу підсунулася ближче до мене.

(О, Лоліто моя, ми ніколи туди не доїдемо!)

Сутінки почали просочувати маленький гарненький Брайсленд, його псевдоколоніальну архітектуру, сувенірні крамнички й закордонні тінисті дерева, коли ми проїхали слабо освітленими вулицями в пошуках «Зачарованих мисливців». Попри намисто впертої мжички, повітря було теплим і зеленим, а черга, що складалася здебільшого з дітей та стариганів, уже вишикувалася перед касами кінотеатру, осяяного коштовностями вогнів.

– Ох, я хочу подивитися цей фільм. Ходімо на нього одразу після вечері. Ой, ходімо!

– Можна, – протягнув Гумберт, хоча він, лукавий набряклий диявол, чудово знав: о дев’ятій годині почнеться його власна вистава, а вона спатиме в його обіймах мертвим сном.

– Легше! – скрикнула Ло, смикнувшись уперед, коли, запульсувавши карбункулами на задній частині, на перехресті зупинилася клята вантажівка.

Я відчував, що, якщо ми не опинимося в готелі – негайно, дивом, у наступному кварталі, – я втрачу контроль над Гейзівською тарадайкою з її безпомічними двірниками й примхливими гальмами; однак перехожі, у яких я запитував маршрут, або самі виявлялися гостями міста, або, насупившись, перепитували: «Зачаровані хто?», наче я був божевільним, а подекуди вдавалися до таких складних пояснень із геометричними жестами, географічними узагальненнями та суто місцевими прикметами (…потім їдьте на південь, аж поки не доїдете до будинку суду…), що я не міг не загубитися в лабіринті їхньої доброзичливої тарабарщини. Ло, чиї чарівні різнокольорові нутрощі вже перетравили солодощі, сподівалася на ситну вечерю й починала соватися. Щодо мене, попри те що я вже давно змирився з існуванням другорядної долі (так би мовити, невправної секретарки Макфатум), що сплутувала дрібницями величні плани щедрого начальника, перегони навпомацки з перешкодами на вулицях Брайсленда стали, мабуть, найвиснажливішим випробуванням, яке мені випадало. Коли минуло кілька місяців, я сміявся над своєю недосвідченістю, згадуючи, з якою хлоп’ячою впертістю зосередився на пошуках саме того готелю з вигадливою назвою; а дорогою безліч мотелів неоновими вогнями повідомляли про вільні кімнати, готові прийняти комівояжерів, злочинців-утікачів, імпотентів, великі родини й навіть найрозпусніші та найненаситніші пари. Ох, порядні водії, що ковзають у темряві літніх ночей, які витівки, яку звивисту хіть ви могли б побачити зі своїх бездоганних шосе, якби всі ці «Комфортні котеджі» раптом втратили всю пігментацію й зробилися прозорими, як скриньки зі скла!

Диво, якого я прагнув, урешті-решт сталося. Чоловік і дівчина, більш-менш поєднані в темній машині під крапотінням дерев, сказали нам, що зараз ми знаходимося в самісінькому центрі парку, але, повернувши ліворуч на наступному світлофорі, опинимося на місці. Правду кажучи, ми не бачили жодного наступного світлофора, парк був чорним, як гріхи, які він приховував, але незабаром, потрапивши під гладенькі чари добре спроектованого повороту, подорожні помітили в імлі діамантове мерехтіння, а відтак з’явився блиск озерної води, і ось він – дивовижний і непохитний, під примарними деревами, у кінці гравієвої доріжки стримів блідий палац «Зачарованих мисливців».

Низка вишикуваних, мов свині біля корита, автомобілів на перший погляд заважала в’їзду, але раптом, наче завдяки чарам, величезний кабріолет, що в освітлених краплях дощу сяяв рубінами, поворухнувся й енергійно позадкував за вказівкою широкоплечого водія, а ми вдячно прослизнули на залишене ним місце. Я одразу ж пошкодував про свою необачність, адже мій попередник скористався перевагою схожого на гараж прихистку неподалік, де залишалося достатньо місця для другої автівки; однак скористатися його прикладом мені завадила нетерплячка.

– Вау, виглядає шикарно, – зауважила моя вульгарна любонька, примружившись на потинькований фасад; вона вилізла з автівки в шепіт мжички й, по-дитячому смикнувши рукою, звільнила складку сукенки, що застрягла в «персиковій ямці», цитуючи Роберта Браунінга139139
  Англійський поет і драматург.


[Закрыть]. У світлі дугових ламп на білих колонах гралися й хиталися збільшені копії каштанового листя. Я відчинив багажник. Горбатий сивий негр у чомусь на кшталт уніформи забрав наші валізи й повільно покотив їх до вестибюля. Там було повно старушенцій і священиків. Лоліта сіла навпочіпки, щоб погладити блідомордого чорновухого кокер-спанієля з синім ластовинням, що просто-таки непритомнів від щастя під її руками на квітчастих візерунках килима; та й хто б не знепритомнів, серденько моє; а я тим часом прочищав горло і шлях крізь натовп до конторки. Там лисий свиноподібний стариган – у цьому старому готелі всі були старими – із ввічливою усмішкою оглянув мене, а потім неспішно дістав мою (перекручену) телеграму й, не поборовши темних сумнівів, повернувся до годинника й нарешті сказав, що йому дуже прикро, але він тримав для нас кімнату з двома ліжками до пів на сьому, а зараз вона вже зайнята. Церковний з’їзд, пояснив він, збігся з виставкою квітів у Брайсленді; «А прізвище, – додав я прохолодно, – не Гумберг і не Гумбуг, а Герберт, тобто Гумберт, і нам згодиться будь-яка кімната, тільки встановіть додаткове ліжко для моєї маленької донечки. Їй десять років, і вона дуже стомилася».