Текст книги "Лоліта"

16

Западинка моєї руки досі повнилася гладенькою, як слонова кістка, Лолітою, відчуттям її підліткової ввігнутої спини, клавішної вкрадливості її шкіри під тоненькою сукенкою, котру я смикав угору і вниз, тримаючи дівчинку в обіймах. Я кинувся до її розхристаної кімнати, відчинив шафу й пірнув у купу пожмаканої тканини, що торкалася її тіла. Там була одна особлива річ – рожева, тонка, порвана, з ледь помітним їдким запахом на шві. У неї я заповив Гумбертове велетенське налите кров’ю серце. Полум’яний хаос уже здіймався в мені хвилями, однак мені довелося покинути все й поспіхом опанувати себе, зачувши оксамитовий голос покоївки, що тихо кликала мене зі сходів. Вона сказала, що має для мене повідомлення, і, приправивши моє механічне «дякую» люб’язним «залюбки», добра Луїза залишила в моїй тремтливій руці навдивовижу чистого листа без марки.

«Це зізнання. Я кохаю вас [так починався лист; і на коротеньку мить я переплутав ці істеричні карлючки з писаниною школярки]. Минулої неділі в церкві – негіднику, ви відмовилися піти подивитися на наші нові вітражі! – лише минулої неділі, мій коханий, коли я запитала Всевишнього, як мені вчинити, він наказав зробити те, що я зараз роблю. Самі розумієте, іншого варіанта немає. Я закохалася у вас із першого погляду. Я пристрасна й самотня жінка, а ви кохання мого життя.

Тепер, мій любий, мій найдорожчий, mon cher, cher monsieur105105
  Мій любий, любий мосьє (фр.).


[Закрыть], ви прочитали це; тепер ви знаєте. То чи не могли б ви негайно спакувати речі й поїхати геть? Це вам наказує власниця квартири! Я відмовляю квартирантові. Вижбурюю вас геть. Ідіть! Тікайте! Départez!106106
  Їдьте! (фр.)


[Закрыть] Я повернуся до вечері, якщо їхатиму зі швидкістю вісімдесят миль за годину в обидва боки й не потраплю в аварію (хоча кого це цікавить?), і не хочу заскочити вас удома. Будь ласка, прошу, негайно їдьте, просто зараз, навіть не дочитуйте цю смішну записку до кінця. Їдьте. Прощавайте.

Ситуація, chéri107107
  Любий (фр.).


[Закрыть], надзвичайно проста. Звичайно, я абсолютно впевнена, що байдужа вам, абсолютно байдужа вам. О, так, ви полюбляєте балакати зі мною (і жартувати над бідолашною мною), ви полюбили наш привітний дім, книжки, які мені подобаються, мій чудовий садок і навіть мою галасливу доньку, але я для вас нічого не варта. Так? Так. Абсолютно нічого. Але якщо ви, прочитавши цю “сповідь”, вирішите на свій похмуро-романтичний європейськй лад, що я достатньо приваблива, аби скористатися моїм листом і закрутити зі мною, знайте: це буде гірший за зґвалтування викраденої дитини злочин. Розумієте, chéri. Якби ви вирішили зостатися, якби я застала вас удома (я знаю, що це неможливо, тому дозволю собі продовжувати фантазувати), факт вашої присутності значив би лише одне: ви хочете бути для мене тим, ким я хочу бути для вас, – супутницею життя – і ви готові назавжди поєднати свою долю зі мною і стати батьком для моєї доньки.

Дозвольте мені ще хвилиночку побалакати і поблукати думкою, мій найдорогоцінніший, адже я знаю, що ви вже розірвали цей лист і його клаптики [нерозбірливо] у вирі туалету. Мій найдорожчий, mon très, très cher108108
  Мій дуже, дуже дорогий (фр.).


[Закрыть], який світ кохання я збудувала для вас протягом цього дивовижного червня. Я знаю, який ви стриманий, який «британський» у вас характер. Можливо, вашу старосвітську відчуженість та почуття пристойності обурить зухвалість бідолашної американочки! Ви, людина, що приховує свої найсильніші почуття, матимете мене за маленьку безсоромну дурепу, котра нарозхрист відкриває своє бідолашне зранене серце. В минулому я часто розчаровувалася. Пан Гейз був чудовою людиною з золотим серцем, але, на жаль, старшим за мене на двадцять років, гаразд, не пліткуватимемо про минуле. Найдорогоцінніший мій, якщо ти проігнорував моє прохання й дочитав цього гіркого листа до кінця, твою допитливість необхідно гарно винагородити. Утім, не зважай. Знищ цю записку та їдь. Не забудь залишити ключі на столі у своїй кімнаті. І хоч якусь адресу, куди я зможу повернути заплачені до кінця місяця дванадцять доларів. Прощавай, мій любий. Молися за мене, якщо ти хоч колись молишся.

Ш. Г.»

Те, що я тут пишу, я пам’ятаю з листа й пам’ятаю дослівно (включно з покрученою французькою). Лист був щонайменше вдвічі довшим. Я перестрибнув ліричний відступ – котрий і тоді здебільшого перегорнув – про Лолітиного братика, що помер у дворічному віці, коли дівчинці було чотири, і про те, як би я його полюбив. Дайте-но подумати, що там було ще. Так. Припускаю, що слова «у вирі туалету» (куди лист насправді потрапив) – це мій власний прозаїчний внесок. Напевно, вона благала мене розкласти якийсь спеціальний вогонь для жертвоприношення її послання.

Першими моїми почуттями були огида й бажання втекти. А потім я відчув щось на зразок дружньої руки, що опустилася мені на плече і вмовляла не поспішати. Я дослухався. Виринув зі свого заціпеніння й виявив, що досі стою в кімнаті Ло. На стіні над її ліжком між пикою естрадного стогнія та віями кіноакторки висіла сторінка з рекламою, вирвана з глянцю. На ній був зображений чорнявий молодий чоловік із якимось виснаженим поглядом ірландських очей. Він «моделював» халат Такої-то фірми і тримав у руках мостоподібну тацю Такої-то фірми зі сніданком на двох. Напис, вигаданий препод. Томасом Мореллем, називав його «героєм-переможцем». Можна було здогадатися, що ретельно переможена пані (не зображена на світлині) підводилася, щоб узяти свою половину таці. Яким чином її ліжковий товариш збирався залізти під цей міст, уникнувши катастрофічного свинства, залишалося загадкою. Рука Ло намалювала жартівливу стрілочку до обличчя спустошеного молодого нареченого й написала друкованими літерами: «Г. Г.». І справді, попри невелику різницю у віці, схожість була разюча. Під цією світлиною висіла інша кольорова реклама. На ній відомий драматург урочисто смалив «дромку»109109
  Скорочення від «дромадер». Алюзія на цигарки «Кемел».


[Закрыть]. Він завжди палив «дромки». Схожість із ним була незначною. Нижче стояло дорогоцінне Лолітине ліжко, засмічене коміксами. Із билець де-не-де позлізала емаль, залишивши на білому тлі чорні більш-менш округлі залисини. Я впевнився, що Луїза пішла, заліз до Лолітиного ліжка й перечитав листа.

17

Панове присяжні! Я не можу поклястися, що деякі дії, котрі стосувалися синиці в руці, якщо так можна висловитися, не спадали мені на думку раніше. Мій мозок не зберіг їх у якомусь логічному вигляді й не пригадує їхнього зв’язку з якимись відомими йому нагодами, однак, дозвольте повторити, я не можу заприсягтися, що не забавлявся ними (якщо можна скористатися ще й таким висловом) у тумані думок, у темряві пристрастей. Траплялися миті, мусили траплятися, якщо я хоч трохи знаю свого Гумберта, коли я обмірковував можливість побратися з підстаркуватою вдовицею (скажімо, Шарлоттою Гейз) – котра б не мала на цілому широкому сірому світі більше родичів – суто заради того, аби дати собі волю з її донечкою (Ло, Лолою, Лолітою). Я готовий навіть зізнатися своїм мучителям, що кілька разів, можливо, кидав холодний оцінювальний погляд на коралові вуста Шарлотти, її бронзове волосся та небезпечно глибоке декольте, туманно намагаючись втиснути її в правдоподібну фантазію. Я зізнаю́ся в цьому під тортурами, можливо уявними, але через те ще жахливішими. Мені хотілося б відволіктись і розповісти вам детальніше про pavor nocturnus110110
  Нічний страх (лат.).


[Закрыть], котрий безжально катує мене вночі, коли в мізках застрягає випадковий термін із мого безладного юнацького читання, наприклад peine forte et dure111111
  Кара жорстока та сильна (фр.). Вид тортур у англо-саксонській системі права, які присуджувалися підозрюваним, що відмовлялися виступати перед судом.


[Закрыть] (що за Геній Знущань вигадав таке?!), або жахливі, таємничі, вкрадливі слова «травма», «травматична подія», «фрамуга». Утім, моя оповідь вже й так достатньо кульгава.

Незабаром я знищив лист, повернувся до своєї кімнати, і розмірковував, і куйовдив волосся, і дефілював у своєму фіолетовому халаті, і стогнав, зціпивши зуби, аж раптом… Раптом, панове присяжні, я відчув, як крізь гримасу, що спотворила мій рот, зоріє достоєвська посмішка, мов далеке страхітливе сонце. За нових умов стовідсоткової видимості я уявляв, як щедро зможе материн чоловік пестити свою Лоліту. Я притискався би до неї тричі на день, щодня. Усі мої турботи зникли б, я став би здоровою людиною. «Тебе гойдати стиха на лоні в себе, і на лиці печатать цілунок батьківський…»112112
  Цитата з поеми Д. Байрона «Мандрівка Чайльд Гарольда». Переклад П. Куліша.


[Закрыть] Начитаний Гумберт!

А потім, якомога обачніше, так би мовити, морально рухаючись навшпиньках, я уявив Шарлотту супутницею свого життя. Бачить Господь, я й сам зміг би принести їй цей заощадливо розрізаний навпіл грейпфрут, цей сніданок без цукру.

Гумберт Гумберт, пітніючи в різкому білому світлі в супроводі спітнілих поліціянтів та їхніх завивань, готовий зробити нове зізнання (quel mot!113113
  Оце так слово! (фр.)


[Закрыть]), вивертаючи навиворіт свою совість та видираючи з неї найпотаємніший спід. Я не мав на меті одруження з бідолашною Шарлоттою заради того, щоб позбутись її якимось вульгарним, жахливим та небезпечним чином, наприклад підсипавши їй до передобіднього хересу п’ять таблеток сулеми114114
  Хлорид ртуті (II) – безбарвні кристали ромбічної сингонії. Застосовують для отримання інших солей ртуті, як дезінфекційний засіб у медицині (частіше розведеним 1:1000), для протравлення насіння, у фармацевтичній промисловості, для просочення деревини тощо. Смертельна доза в разі прийому всередину 0,5 г.


[Закрыть] чи щось таке; проте в моїх лунких та затьмарених мізках справді калатала тонко пов’язана з фармацевтикою думка. Навіщо обмежуватися тим сором’язливим замаскованим задоволенням, яке я вже якось спробував? Мені являлись інші хтиві о́брази, похитуючись і вишкіряючись. Я бачив, як даю матері й доньці потужне снодійне, аби абсолютно безкарно пестити молодшу цілу ніч. Будинок повнився Шарлоттиним хропінням, а Лоліта майже не дихала уві сні, нерухома, наче намальоване дитя. «Мамо, присягаюся, Кенні ніколи не торкався мене». «Ти брешеш, Долорес Гейз, або це був інкуб115115
  Інкуб – у середньовічних легендах розпусний демон, котрий шукає сексуальні зв’язки з жінками.


[Закрыть]». Ні, так далеко я б не зайшов. Так Гумберт Перевертень марив та завбачував, і багряне сонце бажання й рішучості (дві рушійні сили створення живого світу) линуло у височінь, а тим часом на послідовних балконах послідовні розпусники підіймали келихи з шампанським за минулі й майбутні ночі. А потім, метафорично кажучи, я розбив келих на друзки і сміливо уявив (адже тоді вже сп’янів від своїх видінь і недооцінював власну м’якість), як поступово візьмуся за шантаж – ні, це слово занадто гучне, я візьмуся за легенький шантажик – старої Гейзихи і змушу дозволити мені забавлятися з малою, тонко натякнувши бідолашній закоханій у мене до нестями Голубочці, що покину її, якщо вона заборонить мені бавитися з моєю законною пасербицею. Одним словом, перед такою Приголомшливою Пропозицією, перед таким різноманіттям і широтою перспектив я був беззахисним, немов Адам перед анонсом ранньої історії Сходу, що фата-морганою виринула в яблуневому саду.

А зараз запишіть важливе зауваження: митець у мені переміг джентльмена. Мені знадобилося неабияк напружити волю, щоб спромогтися налаштуватися в цих мемуарах на лад того щоденника з часів, коли пані Гейз була для мене лише перепоною; утім, я вважаю своїм мистецьким обов’язком передати ті інтонації, хай якими фальшивими і брутальними вони здаються мені тепер. На щастя, моя оповідь дісталася тієї миті, коли я можу припинити ображати бідолашну Шарлотту заради ретроспективної правди.

Бажаючи позбавити бідолашну Шарлотту двох– трьох годин занепокоєння на звивистій дорозі (та запобігти, можливо, автомобільному зіткненню, котре зруйнувало би наші такі різні мрії), я передбачливо, але даремно спробував зв’язатися з нею, зателефонувавши до табору. Виявилося, що вона поїхала тридцять хвилин тому, і натомість мені дали Ло. Звиваючись та переповнюючись по вінця, я повідомив, що хочу побратися з її матір’ю. Довелося повторити двічі, бо щось відволікало від мене її увагу. «Ого, оце круто, – засміялася вона. – Коли весілля? Постривайте секунду, тут цуценя… Цуценя взялося за мою шкарпетку. Слухаю…» Вона додала, що, схоже, непогано там розважиться… Поклавши слухавку, я збагнув, що кількох годин у тому таборі вистачить, аби витіснити новими враженнями образ привабливого Гумберта Гумберта з Лолітиної голівоньки. Та хіба тепер це мало значення? Після весільної церемонії спливе пристойна кількість часу, і я поверну її собі. «Букет вінчальний на могилі не встиг би навіть пожовтіть»116116
  Дослідники вважають цю фразу пародією на тогочасну поетичну моду.


[Закрыть], як сказав би поет. Але я не поет. Я лише надзвичайно сумлінний літописець.

Коли Луїза пішла, я оглянув уміст холодильника й, оцінивши його як надміру аскетичний, вирушив до міста, де купив найкалорійніших продуктів. На додачу я придбав дорогий алкоголь та кілька видів вітамінів. Я був переконаний, що за допомогою цих збудників і власних природних ресурсів зможу подолати спричинену браком почуттів зніяковілість, коли настане час продемонструвати нестримну й нетерплячу жагу. Раз по раз винахідливий Гумберт викликав у пам’яті Шарлотту, за якою підглядав у шпарину чоловічої уяви. Тіло її було добре доглянутим і струнким, тут не посперечаєшся; і, напевно, я міг урятуватися думкою, наче вона Лолітина старша сестра, якщо тільки не уявлятиму занадто детально її важкі стегна, округлі коліна, пишні груди, грубу рожеву шкіру («грубу» в порівнянні з шовком та медом) та решту рис жалюгідного й нудного створіння, яке називають вродливою жінкою.

Сонце звично обійшло будинок, і день похилився до вечора. Я зробив собі коктейль. І ще один. І ще. Мій улюблений напій джинанас – суміш джину з ананасовим соком – завжди подвоював мою енергію. Вирішив зайнятися нашим занедбаним моріжком. Une petite attention117117
  Невеличка уважність (фр.).


[Закрыть]. Він вкрився кульбабами, а чийсь клятий пес – ненавиджу псів – спорожнився на кам’яні плити, де колись стояв сонячний годинник. Кульбаби здебільшого вже перетворилися із сонць на місяці. У моїх жилах танцювали джин і Лоліта, і я мало не перечепився через розкладні стільці, які збирався віднести. Зебри з кривавими смугами! Іноді відрижка лунає овацією, принаймні так звучала моя. Старий паркан за садком відмежовував нас від сусідських відходів, смітників та бузку, однак між переднім краєм нашого моріжка (там, де він похило спускався вздовж однієї стіни будинку) й вулицею не було нічого. Завдяки цьому я міг визирати (із самовдоволеною посмішкою того, хто збирається вчинити щось добре), чи не повертається, бува, Шарлотта: цей зуб слід було вирвати негайно. Ледве тримаючись на ногах і спираючись на ручну косарку – а шматочки трави, здавалося, цвірінькали в низьких променях сонця, – я не відривав очей від тієї ділянки приміської вулички. Вона звивалася до нас з-під склепіння велетенських тінистих дерев, а потім поспіхом – стрімкіше, стрімкіше – спускалася повз порослий плющем цегляний будинок старої пані Візаві та її крутий моріжок (значно доглянутіший за наш), щоб заховатися під нашим ґанком, якого я не бачив із того місця, де радісно відригував і працював. Кульбаби загинули. Сморід рослинного соку змішався з ананасовим. Двійко дівчаток, Маріон та Мейбл, за чиїми пересуваннями я автоматично слідкував останнім часом (та хто міг замінити мою Лоліту?), пішли в напрямку проспекту (з якого спускалася наша Лоун-стрит) – одна штовхала велосипед, а друга дзьобала щось із паперової торбинки, і обидві базікали на повні сонячні голоси. Привітний та м’язистий негр Леслі, садівник і шофер старої пані Візаві, усміхнувся мені звіддаля й гукнув, а потім ще раз гукнув, коментуючи слова жестами, що сьогодні я вкрай бадьорий. Дурнуватий пес заможного сусіда-лахмітника кинувся навздогін за синьою автівкою – за Шарлоттиною. Привабливіша з дівчаток (гадаю, Мейбл) у шортиках і бюстгальтері, якому нíчого було тримати, така яскравоволоса (німфетка, присягаюся Паном!), пробігла назад, жмакаючи свою паперову торбинку, й заховалася від Зеленого Козла за фронтоном маєтку пана та пані Гумбертів. Із затінку листя виринув мікроавтобус, продовжуючи тягнути якусь його частину за собою на даху, аж поки тінь не луснула й не закрутилася в ідіотському алюрі; напівоголений водій тримався лівою рукою за дах, а пес Лахмітника біг назирці. Запала радісна пауза, а потім, із тремтінням у грудях, я помітив повернення Синього Седана. Я бачив, як він ковзнув униз і зник за рогом будинку. На мить я вихопив поглядом її блідий спокійний профіль. Мені спало на думку, що вона не дізнається, залишився я чи поїхав, аж поки не підніметься на другий поверх. За мить Шарлотта з виразом жахливого страждання визирнула з вікна Лолітиної кімнатки. Кинувшись нагору сходами, я встиг дістатися туди, перш ніж вона вийшла.

18

Коли наречена – удовиця, а наречений – вдівець; коли вона прожила в Нашому Чудовому Маленькому Містечку менше двох років, а він – менше місяця; коли мосьє хоче, щоб клята тяганина якомога швидше скінчилася, а мадам із поблажливою усмішкою поступається йому, тоді, мій читачу, весілля зазвичай влаштовують «скромне». Наречена може обійтися без діадеми з помаранчевого цвіту, що триматиме клаптик фати, й без білої орхідеї між сторінок молитовника. Маленька донька нареченої могла б додати церемонії поєднання шлюбними путами Г. та Г. трохи живого рум’янцю; однак я відчував, що не наважуся на ніжності із загнаною в кут Лолітою, тому погодився, що не варто виривати дитину з її улюбленого табору «Ку».

Моя soi-disant118118
  Так звана (фр.).


[Закрыть] пристрасна й самотня Шарлотта в буденному житті виявилася практичною й товариською. На додачу я довідався, що, попри невміння приборкувати власне серце й зойки, вона була принциповою жінкою. Невдовзі після того як Шарлотта більш-менш стала моєю коханкою (попри збуджувачі, її «нервовий, нетерплячий chéri, героїчний chéri!» спочатку зіштовхнувся з деякими труднощами, однак компенсував це казковим асортиментом старосвітських любощів), добродійка влаштувала мені допит на тему моїх сосунків із Господом. Я міг би сказати, що в цьому сенсі не страждаю жодними упередженнями, але відповів натомість, віддаючи данину набожній банальщині, що вірю в космічний дух. Розглядаючи нігті, вона також поцікавилася, чи не було в моїй родині якихось чужих домішок. Я відповів запитанням на запитання: чи побралася б вона зі мною, якби знала, що дід матері мого батька був, приміром, турком? Вона запевнила, що це її анітрохи не цікавить; але якби раптом довідалася, що я не вірю в Нашого Християнського Бога, вкоротила б собі віку. Шарлотта так урочисто повідомила це, що в мене мороз пішов поза шкірою. Саме тоді я довідався, що вона – принципова жінка.

Ох, її манери були такими благопристойними: Шарлотта завжди казала «перепрошую», варто було лише слабкій відрижці перебити її гладеньку бесіду; вимовляла слова на французький штиб, а в розмові зі своїми колежанками називала мене «пан Гумберт». Я подумав, що їй сподобається, якщо, увійшовши до товариства, я принесу за собою романтичний ореол. У день нашого весілля у світській колонці ремсделського «Джорнал» з’явлося невеличке інтерв’ю зі мною та фотографія Шарлотти: одна брова трохи піднята, а в прізвищі помилка – «Гейзер». Попри цю неприємність, публікація зігріла порцелянові стулки її серця і змусила базікал затремтіти від огидної радості. Долучившись до роботи в церкві та перезнайомившись із найкращими матусями Лолітиних однокласниць, Шарлотта спромоглася за двадцять місяців стати якщо не видатною, то принаймні прийнятною мешканкою містечка, однак ніколи раніше не потрапляла до тієї захопливої rubrique119119
  Рубрики (фр.).


[Закрыть], а тепер опинилася там завдяки мені, панові Едґарові Г. Гумберту («Едґара» я додав, просто щоб повипендрюватися120120
  Дослідники вбачають тут чергову алюзію на Е. А. По.


[Закрыть]), «письменнику і досліднику». Журналіст, брат мого Макку, записуючи це, забажав знати, що саме я написав. Не пам’ятаю, як я відповів, але в нього вийшло так: «Кілька книжок про Пікока121121
  Англійський письменник-сатирик і поет XIX століття.


[Закрыть] й Ромба122122
  Журналіст перекручує прізвище Артура Рембо – французького поета XIX століття.


[Закрыть] та інших поетів». В інтерв’ю також згадувалося, що ми з Шарлоттою знайомі вже кілька років і що я був далеким родичем її покійного чоловіка. Я натякнув, що крутив із нею роман тринадцять років тому, але в газеті цього не написали. Шарлотті я сказав, що світська колонка мусить мерехтіти блискітками помилок.

Не припиняймо нашої цікавої оповідки. Чи відчував я, пожинаючи плоди свого підвищення від мешканця до коханця, лише гіркоту й відразу? Ні. Пан Гумберт визнає легеньке збудження власного марнославства, ледь помітну чутливість, навіть певний візерунок витонченого каяття, що рухався сталлю його змовницького кинджала. Я раніше навіть не уявляв, що ця дещо смішна, однак досить приваблива пані Гейз зі своєю сліпою вірою в мудрість церкви, книжковим клубом, її манірною вимовою, її різким, холодним, презирливим ставленням до чарівної дванадцятирічної дитини з укритими пушком рученятами може перетворитися на таке зворушливе, безпомічне створіння, варто мені лише торкнутися її своїми руками (що сталося на порозі Лолітиної спальні, куди Шарлотта боязко відступала, повторюючи: «Ні, ні, ні»).

Зміна пішла їй на користь. Її усмішка, що раніше була напускною, відтоді засяяла абсолютним обожнюванням і чимось таким м’яким та вологим, що я здивовано впізнавав схожість із милим, безглуздим, розгубленим поглядом Лоліти, коли вона тішилася новому сиропові в автоматі з газованою водою або безмовно захоплювалася моїм дорогим, завжди новеньким, наче щойно від кравця, одягом. Глибоко зворушений, я спостерігав за Шарлоттою, коли вона, обмінюючись материнськими турботами з якоюсь іншою дамою, прибрала той національний вираз жіночої покірності (очі закотилися, а рот звисає набік), дитячим варіантом якого, як я бачив, часто користувалася Ло. Перш ніж лягти, ми завжди випивали якийсь коктейль, і з його допомогою я уявляв доньку, пестячи матір. Ось білий живіт, у якому моя німфетка лежала в 1934 році, скрутившись рибкою. Це ретельно пофарбоване волосся, таке стерильне, як на мій нюх і дотик, іноді під світлом лампи в ліжку зі стовпчиками хоча б відтінком, якщо не м’якістю, нагадувало кучері Ло. Я невпинно повторював собі, що моя щойно виготовлена в натуральну величину дружина біологічно має найближчий доступний мені зв’язок із Лолітою: що в Лолітиному віці Лотта була такою ж бажаною, як її донька і як буде одного дня Лолітина донька. Я змусив дружину видобути з-під завали черевиків (виявилося, пан Гейз кохався на них) альбом тридцятирічної давнини, аби подивитися, як виглядала Лотта в дитинстві; і навіть попри погане світло і незграбний одяг, я зміг упізнати перший нечіткий нарис Лоліти, її ніг, вилиць, кирпатого носика. Лоттеліта, Лолітхен!

Так я зазирав, мов допитливий Том123123
  Згідно з легендою, коли леді Ґодіва їхала оголеною на коні, вимагаючи, щоб її чоловік зменшив податки, всі мешканці Ковентрі позачиняли вікна й лише допитливий Том підглядав.


[Закрыть], крізь живопліт років у темні віконця. А коли за допомогою жалюгідно-палких, наївно-хтивих пестощів вона, ця жінка з королівськими сосками й важкими стегнами, готувала мене до нічного виконання обов’язків, я досі намагався знайти запашний слід німфетки, з розпачливим гавкотом гасаючи підліском темної трухлявої пущі.

Я просто не в змозі переказати вам, якою слухняною, якою зворушливою була моя бідолашна дружина! Щоранку в гнітюче яскравій кухні з хромованим блиском, календарем компанії «Хардвер і Ко» й милим сніданковим кутком (копією кафетерію, де Шарлотта з Гумбертом воркували вдвох у студентські часи) вона сиділа в червоному халаті, спершись ліктями на пластмасову стільницю й підпираючи щоку кулаком, і з нестерпною ніжністю пильно дивилася, як я поглинаю шинку та яйця. Нехай Гумбертове обличчя посмикувалося від невралгії, в її очах воно змагалося красою та жвавістю з сонячним сяйвом і тінями від листя на холодильнику. Моє похмуре роздратування вона вважала мовчазною любов’ю. Мій невеликий щорічний дохід разом із її ще меншими заощадженнями здавався їй блискучим статком, але не тому, що отриманої суми вистачало для задоволення більшості потреб середнього класу, а тому, що навіть мої гроші сяяли для неї чарами моєї мужності, і вона уявляла собі наш спільний капітал в образі одного з південних бульварів опівдні, з густим затінком на одному хіднику та гладеньким сонцем на другому, що тягнеться аж до кінця перспективи, туди, де майорять рожеві гори.

У п’ятдесят днів нашого спільного життя Шарлотті вдалося запхати багаторічну діяльність. Бідолашка займалася різноманітними справами, від яких давно відмовилась або якими ніколи не цікавилася, так, наче (аби продовжити цю низку прустівських інтонацій), побравшись із матір’ю коханої мною дитини, я допоміг дружині за дорученням повернути собі юність із надлишком. Із запалом пересічної молодої господині вона взялася «звеличувати домашнє вогнище». Я знав кожну щілину цього «домашнього вогнища» напам’ять із тих пір, коли, сидячи за столом, подумки прокладав на карті Лолітин маршрут будинком; нас уже давно пов’язали почуття, і я зріднився з його потворністю та брудом і майже відчував, як нещасний дім зіщулюється в передчутті ванни з екрю124124
  Блідий сіро-жовтий колір, відтінок невідбіленого шовку чи льону.


[Закрыть] та охри й жовтувато-тютюнної замазки, яку Шарлотта для нього приготувала. Так далеко вона, дякувати Богу, не зайшла, але витратила чимало часу, перучи завіси й навощуючи жалюзі, купуючи нові завіси та жалюзі, повертаючи їх до крамниці, замінюючи новими і так далі в постійній грі світла й тіні, усмішок і насупленості, сумнівів та закопилених губ. Вона борсалася в кретонах125125
  Щільна жорстка бавовняна тканина з пофарбованих у різні кольори ниток, що дають геометричний орнамент.


[Закрыть] і коленкорах; змінила колір канапи – тієї священної канапи, на якій у мені колись вибухнула бульбашка райського задоволення. Вона переставляла меблі й задоволено дізналася з трактату про домогосподарство, що «дозволяється роз’єднувати пару тумбочок від канапи та відповідні їм лампи». Наслідуючи авторку книжки «Твій дім – це ти», вона зненавиділа маленькі стрункі стільчики й довгоногі столики. Вона вірила, що приміщення з щедрим розмахом скла й безліччю розкішних дерев’яних панелей – зразок чоловічого типу кімнати, а жіноча кімната відрізняється легшими вікнами й витонченішими дерев’яними прикрасами. Романи, за читанням яких я застав її, переїхавши сюди, витіснились ілюстрованими каталогами й порадниками з облаштування будинку. У фірмі за адресою: бульвар Рузвельта, 4640, Філадельфія, – вона замовила для нашого двоспального ліжка «обшитий дамаською тканиною пружинний матрас 312-ї моделі», хоча, як на мене, старий був достатньо пружним і міцним для всього, що йому слід було витримувати.

Донька Середнього Заходу, як і її покійний чоловік, у затишному Ремсделі, перлині одного зі східних штатів, Шарлотта прожила недостатньо довго, щоб потоваришувати з усіма гідними людьми. Вона познайомилася з товариським дантистом, що жив у чомусь схожому на занепале дерев’яне шато позаду нашого моріжка. За чаєм у церковному клубі вона запізналася з «пихатою» дружиною місцевого лахмітника, власника білого монстра в «колоніальному» стилі на розі проспекту. Час від часу вона «візитувалася» з літньою пані Візаві; однак аристократичніші матрони, до котрих вона навідувалася, з якими зустрічалася на садових вечірках чи базікала по телефону, – такі вишукані дами, як пані Шерідан, пані Маккристал чи пані Найт, – були нечастими гостями моєї забутої товариством Шарлотти. Правду кажучи, єдиною парою, з якою в неї склалися по-справжньому сердечні стосунки, позбавлені arrière-pensée126126
  Роздумів (фр.).


[Закрыть] і практичної передбачливості, було подружжя Фарло, що саме вчасно повернулося з ділової подорожі до Чилі, аби побувати на нашому весіллі разом із Четфілдами та подружжям Макку (однак без пані Лахмітниці чи ще пихатішої пані Тальбот). Джон Фарло був середнього віку, спокійний, спокійноатлетичний, спокійноуспішний продавець спортивних товарів і мав бюро в Паркінґтоні, за шістдесят кілометрів від нас: саме він забезпечив мене набоями для добре відомого кольта і якось під час прогулянки в лісочку біля озера навчив ним користуватися; до того ж він був, як сам казав із усмішкою, «адвокатом за сумісництвом» і раніше владнав деякі Шарлоттині справи. Джин, його моложава дружина (що доводилася йому кузиною), була довгоногою панянкою у смішних окулярах, мала двійко псів-боксерів, двійко гострих груденят і великий червоний рот. Вона писала пейзажі й портрети: я добре пам’ятаю, як за келишком похвалив намальований нею портрет племінниці, Розаліни Гонек, рум’яного дива у формі ґьорл-скаутів (зелений вовняний берет, зелене плетиво ремінця, чарівні кучерики до пліч), і Джон, витягнувши з рота люльку, пошкодував, що Доллі (моя Долліта) й Розалін так вороже ставляться одна до одної в школі, але він сподівався, і ми всі погодилися, що, повернувшись зі своїх таборів, вони ладнатимуть краще. Ми поговорили про школу. Вона мала свої недоліки, але мала й чесноти.

– Безумовно, серед наших крамарів забагато італійців, – озвався Джон, – утім, з іншого боку, тут досі немає…

– Мені хотілося б, – зі сміхом увірвала його Джин, – аби Доллі й Розаліна провели літо разом!

Несподівано я уявив, як Лоліта повертається з табору – засмагла, тепленька, млява, сп’яніла, – і мало не заридав від пристрасті й нетерпіння.