Текст книги "Книга в камені"

– Так, – кивнув Жигмонт, – я якраз учора в газеті вичитав…

Та поліцмейстер неначе не чув його і провадив далі таким самим розміреним тоном:

– Так ось, пан Горохов, якого ми помилково записали в самогубці. А із самогубця що візьмеш? Що там розслідувати? Але не так сталося, як гадалося…

Поліцмейстер на хвильку замовк, одначе Жигмонт, уже навчений, не розтуляв рота. Мовчанка й справді не затягнулася надовго.

– Або взяти так само недавно убієнну міщанку Катц, – поліцмейстер підійшов до шафи, геть заставленої теками з паперами, й кілька секунд дивився на неї крізь товсті скельця окулярів. Тоді кахикнув у кулак і знову повернувся до Жигмонта. – Довелося б вам і за цю справу братися, якби за тиждень рівно її рідна дочка не зізналася, що то вона скоїла злочин, коли мати навідріз відмовилася давати згоду на її шлюб… Або взяти хоча б…

Кого ще хотів «узяти» поліцмейстер, Жигмонт так і не дізнався, бо той раптом махнув рукою, перериваючи свій словесний потік, облишив походжати кабінетом і сів за стіл.

– Розводитися можна довго, пане Тереховський, – на блідому обличчі поліцмейстера вималювалася слабка подоба посмішки, – але поки дозвольте запевнити, що тут вам справді будуть раді.

– Намагатимусь виправдати сподівання, – хитнув головою Жигмонт.

– Для початку ми не завантажуватимемо вас роботою. Розумію, що з новим містом треба ознайомитися, але за справу пана Горохова вам таки доведеться взятися.

– Звісно, пане поліцмейстере.

– Бо мені його вдова вже голову прогризла після того, як газети роздзвонили, що поліція визнає, наче припустилася помилки.

– Сьогодні ж перегляну всі матеріали.

– Та там, відверто кажучи, матеріалів – кіт наплакав. Але покладаємося на вашу вправність і кваліфікацію.

– Отже, починатимемо спочатку.

– Оце слова справжнього чоловіка! – Поліцмейстер знову всміхнувся і подав Жигмонтові руку. – Якщо ж вам потрібна людина, аби вивчити, так би мовити, місто…

– Дякую, пане Лещинський, однак я вже маю надійного провідника. Оце вчора ми й зазнайомилися.

– Навіть так? І хто ж це, коли не секрет?

– Абсолютно. Це отець Олексій.

– Отець… Олексій? – Поліцмейстер на мить затнувся, вибалушив очі й затамував подих. Утім швидко оговтався. – Гм… А, зрештою, чому б і ні?

– Заперечуєте? – Жигмонт наготувався вислухати думку старого служаки про колишнього священника, але той лише заперечливо помотав головою.

– Хіба тільки морально. Як справжній вірянин.

– А як професіонал від поліції?

– Гм… – поліцмейстер знову на хвильку замислився, а його бліді щоки забарвив ледь помітний рум’янець. Жигмонт умів торкнутися потрібних струн. – Як… професіонал… я змушений схвалити ваш вибір.

– Ну, цей вибір був очевидним і сам напросився на знайомство.

– То й добре, – кивнув поліцмейстер. – Але пам’ятайте, що ця людина одного разу вже поставила власні інтереси вище за всі інші.

– Завжди тримаю це на думці. І відразу ж поставлю вам запитання у справі пана Горохова.

– Так? – Поліцмейстер випростався у кріслі. – Чим можу?

– Учора з тим самим провідником я відвідав Польську браму, аби оглянути місце злочину… Хоча насправді місце злочину набагато вище… Одначе нехай. Я так розумію, що тіло нещасного мені побачити ніяк не вдасться?

– Чому ж це? – Поліцмейстер усміхнувся. – Ми ж не село якесь. Тіло… власне, все, що від тіла залишилося, досі лежить у льодовні. А ви, перепрошую, маєте медичні навички?

– Хотілося б знати більше, – розвів руками Жигмонт, – але що є, те є. А чи не знайдеться якого медика, що міг би?..

– Власного не тримаємо, – скрушно зітхнув поліцмейстер. – Та й не хочеться абикого брати на службу, а тоді зрозуміти, що дармоїд. Ось у Проскурові, там інша річ. Звернулися до звичайної лікарні, й результат – вище за всі сподівання!

– А що там такого цікавого?

– А ви не чули?

– Зізнаюся, не довелося.

– Ну-у, чудасія просто, – щиро здивувався поліцмейстер. – Справа гучна була. На початку минулої весни там таке коїлося, що волосся дротом стає. І як ви гадаєте?

– І як я гадаю?

– Не поліція, а саме лікар усе до пуття довів. Щоправда, злочинця покарано не було, але завдяки такому собі Якову Ровнєру вбивства припинилися.

– Стривайте, ви сказали – Яків Ровнєр?

– Саме так.

– Але ж я його знаю! Ми навчалися разом! Та й вряди-годи листуємося!

– І не чули про ту голосну справу? Ай-яй, юначе, – поліцмейстер скрушно похитав головою.

– Зате тепер я знатиму, до кого можна звернутися по допомогу!

Поліційна льодовня була в такій глушині, що Жигмонту довелося кілька разів розпитувати про дорогу до неї у випадкових перехожих, а тоді ще майже пів години шукати її непоказну будівлю. Тут довелося довго гупати у двері, а потім іще довше пояснювати заспаному охоронцеві, хто він такий і навіщо прийшов сюди надвечір, коли всім добропорядним мешканцям міста належало б сидіти або вдома за вечерею, або ж у товаристві собі подібних у ресторації.

Охоронець, який, здавалося, нещодавно приклався до пляшки й саме сподівався дати добрячого хропака, довго збирав докупи думки і ніяк не міг утямити, що від нього хоче проти ночі заповзятливий молодик.

– Дався вам той Горохов, – нарешті вичавив він і пропустив Жигмонта повз себе в темряву вузького коридорчика. – Там того Горохова… Шматок м’яса сам…

– Т-тобто? – Жигмонт відчув легку хвильку млості. Фантазія вмить вималювала в уяві моторошну картинку. Не те щоб він боявся мерців чи втрачав свідомість від вигляду крові, але «шматок м’яса» – це трохи занадто.

– Пане, ви слідчий чи де? Тіло ж знайшли на Польській брамі, нє?

– Так.

– А звалилося воно туди звідкіля? Ви бачили, скільки там летіти? А дерева? А чагарі?

– І? – Жигмонт слухняно йшов за охоронцем, який продовжував розумувати. Різкі тіні від його ліхтаря гротескно вигиналися на кам’яних стінах коридору.

– Ось вам і «і»! Донизу впало вже не тіло! – Охоронець коротко реготнув і перехрестився. – Тільки й мови, що була людина.

Жигмонт налаштувався на найгірше. І, хоч охоронець, звісно, перебільшив, він таки жахнувся, щойно відгорнув із небіжчика задерев’яніле від холоду простирадло. І річ була зовсім не в тому, що від тіла «не залишилося сливе ніц». Навпаки. Тіло здавалося неприродно білим. Воно просто світилося прозорою блідістю, наче безумний художник вирішив повправлятися на ньому й залив білилами. Навіть жовтуваті плями світла від лампи в руках охоронця, який похитувався поряд і швидко тверезів від холоду, не маскували моторошної білизни покійного. За час служби слідчим Жигмонт звик до вигляду небіжчиків, але таке видовище постало перед ним уперше.

– Численні перелами кінцівок, – знуджено почав охоронець, тоді як Жигмонт схилився над тілом і ретельно вивчав травми, – рвані рани та забої по всьому тілу внаслідок падіння оного зі скелі, синці та подряпини. Зламана шия і розтрощена голова, спотворене обличчя після удару об камінь…

Ушкодження й справді були страшними. Та не вони позбавляли Жигмонта спокою. Що саме не так, він не розумів.

– Стривай, друже, не торохти над вухом, – обірвав він охоронця. Той замовк на півслові, і в підвалі повисла напружена тиша.

Жигмонт знову схилився над тілом, але думка, немов налякана тишею, зникла. Він відчув, що ще мить – і втратить нитку назавжди.

– Повтори все від початку! – Жигмонт скрикнув так раптово, що нещасний охоронець ледве не впустив ліхтар.

– Що повторити? – Він отетеріло витріщився на навіженого молодика.

– Ти розповідав про тіло! Повтори все так само, якщо зможеш!

– Численні перелами кінцівок… – невпевнено почав той.

– Далі, далі! – нетерпляче підганяв його Жигмонт.

– Рвані рани… забої по всьому тілу внаслідок… внаслідок падіння оного зі скелі…

– Далі!

– Синці та…

– Стоп!

Охоронець вдавився словом, кавкнув і перелякано замовк, не зводячи погляду зі слідчого, який ледь не водив носом по трупі, а тоді ще й узявся його обмацувати!

– А ось тут ти, друже, помиляєшся, – говорив Жигмонт собі під ніс, не зводячи прискіпливого погляду з трупа. – Синців на ньому немає…

– І що це означає? – Жигмонт міряв кроками кімнатку й за звичкою розмовляв сам із собою. – Це означає… Будьмо послідовними.

За вікном давно запала ніч, і на склі витанцьовували відблиски прикрученої лампи, у світлі якої розмірено походжав Жигмонт. Великий будинок потопав у тиші, й лише в одній із його кімнат ніяк не бажав утихомиритися захоплений балачкою із розумним співрозмовником пожилець.

– Будьмо послідовними. Синець утворюється від того, що під шкіру крізь розірвані судини потрапляє кров. Так? Так! Коли ж синець не утворюється? А тоді, коли людина померла до того, як отримала травму. Так? Тобто рух крові зупинився до удару…

Жигмонт замовк, але ходити не припинив. Він смикав пальцями вуса, розмірковуючи тепер уже мовчки. Мимоволі згадав знаменитого Шерлока Голмса, котрий лупцював мерців палицею, аби визначити, чи з’являються синці після смерті, і всміхнувся.

– Або ж синці не утворилися з іншої причини. Але в справі про це нічого не сказано. Невже ніхто не зауважив? – Жигмонт неначе боявся сам собі озвучити моторошний і почасти неймовірний здогад. Але зрештою здався. – І не утворилися вони тому, що тіло було знекровлене ще до падіння з кручі!

Так, це звучало дико. Кому й для чого знадобилося зливати з нещасного пана Горохова кров? Тим паче, що в паперах щодо справи не було й слова про те, що тіло виявили в калюжі крові чи якісь сліди знайшли на кручі над Польською брамою. Жодної згадки! Що це? Звичайна недбалість поліціянтів, які відразу ж ухопилися за версію про самогубство та вирішили нікуди не звертати з натоптаної стежки?

Хай там як, спершу вартувало би поспілкуватися із поліціянтом, який знайшов тіло й особисто сам оглядав місце злочину. Якщо оглядав узагалі. Далі непогано було би провести розтин тіла, щоб підтвердити здогад (хто-хто, а компетентний лікар мав би встановити відсутність крові в тілі жертви чи принаймні логічно пояснити відсутність синців).

Жигмонт зупинився і довго вдивлявся в темряву за віконним склом. Як можна знекровити людину, не наробивши слідів? А їх і справді не було, адже, коли отець Олексій на прохання Жигмонта привів його на місце злочину, він ретельно облазив усі кущі та ледве пальцями не обмацав кожну п’ядь землі на кручі, звідки могли скинути нещасного. Так, можна грішити на дощі, на те, що минуло трохи часу, що сліди затерлися, загубилися, але ці кляті синці, точніше – їхня відсутність, доводили Жигмонта до шалу.

Наступний день не прояснив ситуації. Поліціянт, який виявив тіло нещасного Горохова, лише витріщався у відповідь на всі запитання та завчено відповідав, що «не було крові, вашбродь».

– А місце на кручі оглядали?

– Яке місце, вашбродь?

– Звідки скинули тіло.

– Ну-у… Не те щоб надто ретельно.

– Але кров, якби вона там була, ви б помітили?

– Не було крові, вашбродь.

– А внизу?

– Не було крові, вашбродь.

– От, холера!

Жигмонт ляснув кулаком по долоні від безсилої люті на недалекого городового, який відповідав достоту, як папуга, хіба що, як той, з ноги на ногу не переступав.

Гаразд, нехай городовий дійсно каже правду. Нехай нагорі не помітили слідів крові. Нехай унизу, біля тіла, крові також не знайшли (хоча за наявності таких ушкоджень вона мала би бути). Тоді виходить, що таки його, Жигмонта, правда, і нещасного Горохова зіштовхнули донизу вже тоді, коли в тілі крові не було?

Жигмонт здригнувся, відчуваючи, що справа про банальне, на перший погляд, самогубство може виявитися геть не банальною. Принаймні в його практиці нічого схожого поки не траплялося.

– Усе колись буває вперше, – Жигмонт відпустив городового й заметався крихітним кабінетиком, який йому люб’язно виділили в управі. Кімнатка, вочевидь, колись слугувала комірчиною, бо туди ледве поміщалися робочий стіл з невеликою шафою і залишалося достатньо вільного місця під стіною, аби зробити три кроки, розвернутися і повторити нехитрий маршрут назад. Але Жигмонтові й такі апартаменти подобалися, переважно тому, що невелике заґратоване віконце виходило на сонячну сторону й у кабінетику весь день було світло і тепло. Жигмонт не те щоб не любив темряву, але за сонячного світла почувався більш упевнено.

– А якщо?.. – За мить він грюкнув дверима й вискочив у коридор, покрутив головою, не відразу орієнтуючись на новому місці.

– Ви щось хотіли, пане Тереховський? – Повз якраз проходив писар – сухуватий чоловічок із дротяними окулярами на носі, з-за яких, як зауважив собі Жигмонт ще під час їхнього знайомства, світилися розумом надзвичайно жваві очі.

– Коли ваша ласка, – кивнув він. – Я хотів би переглянути кілька справ із архіву…

– Так, яких саме?

– Мене цікавлять убивства. Мабуть, із початку року.

– Зробимо, пане Тереховський.

Жигмонт повернувся до себе і, очікуючи на папери, заходився нервово стукати пальцями по столі. Відчайдушна думка не давала йому спокою: позаяк не щодень стикаєшся з фактом зціджування з тіла всієї крові, чи не знайдуться якісь збіги з ним у попередніх справах. Тобто чи не знав чогось подібного Кам’янець раніше?

– Треба буде розпитати отця Олексія. Той також може щось знати. І цілком імовірно, навіть більше за поліцію.

Той день, аж до глибокого вечора, Жигмонт просидів за паперами, але не просунувся в справі ані на п’ядь. Від початку року в Кам’янці було скоєно двадцять шість убивств, але жодне з них не викликало у прискіпливого слідчого жодної підозри. Попри те що трупи не оглядав медичний експерт, який міг би встановити відсутність крові бодай в одному тілі, обставини смерті всіх постраждалих виявилися вкрай банальними. П’яна бійка, яка переросла у вимахування ножами, сварка між чоловіком і дружиною, що закінчилася вилами в животі нещасної, пограбування крамниці та застрелений грабіжниками власник, який невчасно з’явився на дзенькіт розбитого скла… Жигмонт перегорнув останню сторінку останньої справи та з розмаху припечатав тонку течку до столу долонею – усе марно!

– Що ж, завтра почну передивлятися справи за минулий рік, – він розігнув задерев’янілу від довгого сидіння спину й потер утомлені очі. – Мусить десь щось проскочити, я відчуваю.

Але й наступного дня серед усіх сорока двох справ про вбивства в місті й околицях, які ретельно вивчив Жигмонт, не знайшлося нічого, бодай віддалено схожого на вбивство Горохова. Щоправда, був один випадок самогубства – дівчина кинулася зі скелі. Утім справа не містила нічого загадкового, адже ряхтіла показами рідних і знайомих нещасної, а городовий, який ретельно записував кожне слово свідків, між іншим, чорним по білому відзначив, що тіло після виявлення «спливало кров’ю так щедро, що двоє свідків не втрималися на ногах від побаченого».

Ще й отець Олексій наче у воду впав. Жигмонт укотре подумки й уголос картав себе за те, що не здогадався домовитися з чоловічком про спосіб знайтися в разі потреби, натомість безцільно ганяючи містом посильного в пошуках колишнього священника.

– Звикай, Жижку, до рутини, – Жигмонт відкинувся на спинку стільця й зиркнув на годинник. Заповнений сухою канцелярщиною поліційних звітів і марними пошуками зачіпки день проминув непомітно. Проте відсутність результату – це теж результат, і Жигмонт не втрачав надію. Він знав, що не завжди вдається розплутати справу з наскоку, тим паче, коли сам не мав змоги відразу ж оглянути місце злочину. Ще й коли прибув до нового міста, де досі почуваєшся забродою.

Він перегорнув останній аркуш і відклав теку з паперами. Настрою не було, але рішучості не поменшало. Справа Горохова, яка спочатку чомусь здалася простою та нецікавою, тепер поглинула всі думки слідчого. Не хотілося пошитися в дурні на першому ж злочині.

– Що ж, може, завтра пощастить більше.

Але назавтра про справу Горохова довелося забути, адже вранці, не встиг Жигмонт налити собі кави та розгорнути за сніданком свіжу газету, як до їдальні влетів засапаний городовий, розмашисто козирнув і випалив:

– Вашбродь, збирайтеся! Маємо вбивство. Доведеться на Карвасари добиратися, тому, ну ж бо, не баріться!

– Ідемо! – Жигмонт умить перехилив у себе каву, схопив піджак і кинувся за городовим до дверей. – Подробиці якісь знаєш?

– Та які там подробиці, вашбродь? – Городовий на хвильку пригальмував. – Я навіть тіла не бачив – веліли за вами мчати, аби ви вже самі, так би мовити, на власні очі… Ось хіба лише…

– Що? – Жигмонт відчув неприємну голочку коло серця.

– Поліціянт, який на місце першим прибув, щось торочив про те, що нещасний зі скелі стрибнув, просто як ото нещодавно Горохов.

Голочка розмашисто ввігналася Жигмонту просто в серце. Є! Звісно, ні в чому не можна бути певним, але схожість обставин наштовхувала на думку, що невдовзі він споглядатиме картину, схожу на ту, яка постала перед поліціянтами у випадку з убивством Горохова.

Жигмонт повільно брів додому, прокручуючи в голові події довжелезного важкого дня. І хоч той давно скінчився, успішно передав свої права ночі та перейшов у статус «учора», Жигмонт ледве спромігся завершити всі нагальні справи. Ноги гули від цілоденної біганини містом і від кількагодинного повзання навкарачки місцем злочину. Те, що це був злочин, а не самогубство, для Жигмонта стало очевидним, щойно він подивився на тіло. Не вартувало бути зацним розумакою, аби з першого погляду не здогадатися, що з померлим щось не так.

Неймовірна білизна тіла постраждалого й відсутність видимих слідів крові навколо нього відразу сигналізували про те, що справа Горохова й сьогоднішнє вбивство – пов’язані. Але якщо кілька тижнів тому Жигмонт не міг власноруч обстежити місце злочину, то тепер відвів душу.

Утім прискіпливий огляд ніяких особливих результатів не дав. Угорі, на кручі, звідки скинули тіло, не надто вдало маскуючи вбивство під самогубство чи нещасний випадок, не знайшлося нічого незвичного. Хоча як сказати. Жигмонт не виявив і слідів крові (він навіть умисно зробив глибокий надріз на передпліччі покійного, щоб переконатися: кров таки зцідили). Але ж мусила вона кудись подітися, коли в тілі її не лишилося й краплі!

Що також здавалося нелогічним, то це те, що покійний Горохов і сьогоднішня жертва – пересічний, нічим не прикметний міщанин на ймення Іван Диня, як швидко з’ясували городові, – не мали між собою нічого спільного, чим можна було би пояснити вибір жертви схибленим убивцею (на те, що вбивця справді схиблений, вказувала власне відсутність крові в тілах загиблих).

Тут було не обійтися без кваліфікованої думки фахівця. Тому Жигмонт довго не роздумував і вирядив на пошту посильного з текстом телеграми до Проскурова, адресованої давньому приятелеві – Якову Ровнєру, про якого нещодавно так вчасно нагадав поліцмейстер. І справді, навіщо вдаватися до здогадок і припущень, коли можна послуговуватися абсолютними фактами, які, безсумнівно, надасть йому Яків після ретельного огляду тіл. Передусім Жигмонта цікавило, як саме тіла було знекровлено, а тоді, якщо отримати відповідь на це запитання виявиться можливим, – навіщо.

Жигмонт відчував, що стоїть на порозі гучного викриття: подвійне вбивство, ще й із дивними особливостями, вказувало на те, що в місті орудує не простий убивця. Успішне ж розкриття справи могло б стати гарним початком служби в Кам’янці, привернуло б до нього увагу потрібних і впливових у його роботі осіб, словом, послугувало б гарною візитівкою на майбутнє.

Але до вечора Жигмонт почувався, немов викручена ганчірка. Не рятувала ані міцна кава, що її він поглинув зо три величенькі кавники, ані активна руханка, до якої призвичаївся ще в університеті. Годилося б нарешті виспатися й уранці на свіжу голову братися аналізувати все, що роздобув за сьогодні.

– Точніше, уже за вчора, – пробурмотів Жигмонт і відразу ж коротко вилаявся – бруківка знову була вогкою, і підошви черевиків ковзали по ній незгірше, ніж по кризі. Серце сполохано затріпотіло, на мить прогнавши неймовірну втому, натомість пробуджуючи незрозумілу тривогу й дивне відчуття, що за ним стежать.

Жигмонт озирнувся, але в темряві позад себе не побачив нічого, що б могло викликати занепокоєння. Сягнувши рукою до кишені, чоловік розчаровано крекнув: за всіма справами він примудрився забути в управі револьвер! Без зброї поночі й у незнайомому місті Жигмонт почувався наче роздягненим: у разі нападу зміг би постояти за себе й голіруч, проте зброя додавала певності.

Як на гріх, під вечір на небі почали купчитися хмари й до ночі його затягло так, що про місяць чи зірки годі було й мріяти. Десь далеко на заході зрідка проблискували сполохи грози, але й вони не освітлювали кляту криву вуличку.

Незрозуміла ж тривога в серці наростала. Не страх, а саме тривога, ніби попереду на Жигмонта чекає прикра несподіванка.

– То, певно, усе через каву, – буркнув чоловік і вкотре переконався, що дивна звичка розмовляти із самим собою допомагає: від кволого відчуття присутності поруч співрозмовника нав’язлива тривожність трохи стихла.

Жигмонт глибоко вдихнув, наповнив легені на повну так, що аж зашкребло в горлі, і щойно ладнався видихнути, як почув – чи радше відчув – позад себе ледь вловний порух. За ним справді хтось стежить!

Наступної миті чиїсь дужі та неймовірно холодні руки затисли Жигмонту рота та скрутили шию так, що він мало не зомлів від гарячого болю. Повітря рвалося з грудей і шматувало легені, шукаючи виходу. Чоловік обіруч учепився за руку нападника у спробі звільнити обличчя. Марно. З однаковим результатом він міг дряпати кам’яну брилу: переслідувач був не просто дужим – брали сумніви, чи той узагалі людина!

У голові калатали дзвони, груди пекли вогнем, і Жигмонт із відчаєм осягнув, що за лічені секунди може зомліти в руках злочинця, а там – ніколи й не очуняти… Йому не судилося загинути від удушення: шию раптом обдало вогким подихом, від якого, попри агонію ситуації, шкіру вкрили гострі сироти, а за мить вона вибухнула таким фонтаном болю, від якого очі бідолахи полізли з орбіт.

Останнім, що народилося в запаленому мозку Жигмонта, було: «Господи, воно ж відгризе мені голову!»