Текст книги "Книга в камені"

– Цього я не знаю, – Яків говорив повільно й утупившись в одну точку. Він осмислював один не надто приємний і нав’язливий здогад.

Чому так наполохалися фельдшер із вартовим на вимогу Якова оглянути останнє тіло – Жигмонтове? І чому вони перебувають у такому стані, адже городовий стверджує, що нічого схожого раніше за ними не водилося? І ще одне… Звідки береться огидний трупний сморід, якщо в льодовні його немає?

Після останньої думки Яків крутнувся на підборах і прожогом вискочив з кімнати. Городовий притьмом гайнув слідом, аби не залишитись у повній темряві наодинці з двома мерцями.

– Пане Ровнєр, ви куди?

Яків не відповідав, натомість процокотів східцями нагору та припустив до вартівні, де на лавці за столом сиділи фельдшер і вартовий. Без зайвих церемоній він ухопив фельдшера за сорочку, витяг з-за столу й тихо, проте чітко відкарбував йому просто в обличчя:

– Або ти зараз показуєш мені тіло слідчого Жигмонта Тереховського, або я сьогодні ж улаштую тобі практику чищення стайні замість фельдшерської. Де тіло?!

– Т-там, – ледве пробелькотів переляканий чоловік і тремтячою рукою тицьнув кудись у бік сходів до льодовні.

– Я щойно звідти. Там немає…

– Ні-ні, – замахав руками фельдшер, вочевидь, оговтавшись, – не в льодовні…

– А де ж тоді?

– В… оглядовій. Тобто в комірчині. Там двері є…

Але Яків не став дослуховувати. Він відпустив фельдшерову сорочку, від чого той повільно опустився на лаву, і метнувся до оглядової. Гірші його припущення мали шанс справдитися.

Оглядова лише називалася таким гарним словом, а під час ближчого знайомства виявилася звичайною коморою – вогкою, темною та смердючою. Яків пригальмував, обводячи поглядом обстановку: важкий дерев’яний стіл, кілька шафок, певно, з інструментарієм, таке саме вузеньке, що й у вартівні, віконце та дверцята у протилежній від входу стіні.

Сморід забивав памороки. Яків припасував лампу на столі та, сховавши носа у згин ліктя, рішуче рвонув на себе дверцята, про які згадував фельдшер. І відразу ж пожалкував про це. Він був хірургом, витривалим і звичним до особливостей лікарського фаху, від яких звичайні люди непритомніють, але, розчахнувши дверцята, ледве встояв на ногах: сморід, що війнув на нього з комірчини, буквально відчувався шкірою.

Десь за спиною Яків почув здавлене булькання городового, який на свою біду недооцінив витривалість власного шлунка. Зараз він щиро вивергав із себе обід, додаючи до загальної картини льодовні свої штрихи. Десь далеко гримнули вхідні двері, але Яків не зауважив цього, натомість хитнувся, а за мить, опанувавши себе, щільніше притис рукав до обличчя й нарешті зазирнув до комірчини.

Сморід був тільки початком і, як з’ясувалося, порівняно з тим, що постало перед очима Якова, – дитячими пустощами. Просто на кам’яній долівці лежало тіло. Чи радше те, що від нього залишилося: за ті кілька днів, які труп провів у комірчині, пацюки та природні процеси розкладу зробили свою справу. У синювато-чорній купі плоті, по якій повзали нахабні хвостаті потвори, важко було пізнати Жигмонта Тереховського.

Яків метнувся назад до оглядової, аби сяк-так віддихатися чи, краще сказати, – оговтатися від побаченого.

– Що там, пане Ровнєр? – кволим голосом запитав городовий, що встиг відійти на безпечну віддаль. Яків тільки заперечно похитав головою й виставив наперед себе руку, мовляв, не варто наближатися.

Він причинив за собою дверцята і на тремтячих ногах повернувся в коридор. Городовий прикипів поглядом до його обличчя.

– Я однаково мушу оглянути тіло, – Яків нарешті спромігся витиснути із себе кілька слів. – Тобто те, що від нього зосталося.

Наступної миті очі Ровнєра налилися кров’ю, і він прожогом кинувся до вартівні, але марно: фельдшер і вартовий, справедливо побоюючись гніву Якова (провина ж бо за стан Жигмонтового тіла вочевидь лежала на них!), накивали п’ятами.

Огляд вдалося розпочати лише за годину. Перед тим Яків з городовим змайстрували сякі-такі маски, щоби не знепритомніти від смороду, коли витягатимуть тіло з брудної комірчини. А ще перед тим він добрячі чверть години вмовляв свого провідника, аби той погодився допомогти (від самого погляду на останки Жигмонта городовий вибіг аж надвір і навідріз відмовлявся повертатися назад).

Урешті, коли страхітливий труп покоївся на столі, з усієї льодовні до оглядової було знесено лампи, а інструменти впорядковано, Яків дозволив городовому викурити люльку, а сам узявся за огляд. Якого біса тіло не помістили в льодовню й чому всі ці дні воно непотребом валялося в комірчині, він вирішив неодмінно дізнатися у фельдшера згодом (знайти того, певно, не буде аж так важко), а зараз зосередився на роботі.

Жигмонт чи радше те, що від нього залишилося, мав жахливий вигляд. Пацюки побенкетували на славу, перетворивши обличчя приятеля на страхітливу маску, до кісток пообгризавши пальці та познущавшись із геніталій.

Якову тремтіли руки, але не зі страху чи огиди, а від неймовірної люті на клятого фельдшера, котрий невідь-чому полінувався розташувати тіло поверхом нижче. Через нього формулювання «без видимих ушкоджень» узагалі не стосувалося Жигмонта, адже тіло пістрявіло безліччю ран від гострих пацючих зубів.

Тамуючи злість, Яків дюйм за дюймом оглядав тіло колишнього товариша, особливо не сподіваючись на успіх. На тілі не виднілося ніяких інших ушкоджень, окрім понад десятка глибоких ран від зубів пацюків. Особливо дісталося шиї за правим вухом – точніше за тим місцем, де останнє мало би бути, якби не кляті гризуни. Тепер же там зяяла така рана, що здавалося, наче пацюки силкувалися щонайменше відгризти Жигмонтові голову. За винятком цього факту, нічого конкретного під час огляду тіла Якову з’ясувати не вдалося. Ані причини смерті, ані того, як саме тіло знекровили… Бісів син фельдшер прислужився так, що краще й не вигадаєш.

– Пробач, Жигмонте, – шепнув Яків, витер спітнілого лоба та прикрив тіло рядниною. На серці було препаскудно, хотілося сісти й не рухатися, аби й у голові нарешті зупинився шалений вихор думок. А ще краще – піти бродити містом, дихати вологим вітерцем, нюхати аромат кави і забути про сморід льодовні, п’яних поліціянтів та напіврозкладений труп приятеля.

Одначе так просто піти з ненависної будівлі Яків не міг: у підвалі лежало ще два тіла для огляду. Звісно, працювати з ними можна й пізніше, коли сьогоднішній прикрий випадок зблякне у пам’яті, але Яків волів не навідуватися до льодовні знову. Нехай вона згорить разом із п’яницею-фельдшером разом.

Рішення Ровнєра продовжувати роботу зовсім не поділяв городовий. За час огляду він трохи оговтався і зараз категорично відмовлявся повертатися знадвору до смердючого приміщення.

– Пане Ровнєр, змилуйтеся. – Городовий молитовно складав руки на грудях і повільно задкував від Якова. – Може, з кимось іншим коли-небудь?

Яків не відчував ані сил, ані бажання вмовляти городового, а тому мовчки взяв лампу та поплентався до підвалу. Зрештою, позаяк тіла вже оглядали і Жигмонт, і той самий фельдшер, повинні були знайтися якісь записи. Можливо, з них вдасться почерпнути те, що залишиться непоміченим у темряві підвалу.

Від раптового напливу втоми підігнулися ноги, і Яків був би на сходах упав, якби вчасно не схопився за поручні. Лампі пощастило менше: пролунав дзенькіт – і від скла зосталася рівно половина. Полум’я почало тріпотіти, ґніт тріщати, плюватися іскрами та немилосердно чадити. Але повертатися до оглядової по нову лампу, долаючи стрімкі сходинки й тамуючи тремтіння в колінах… Яків сплюнув. Хай буде що буде!

За чверть години Ровнєр вийшов з льодовні, неймовірно роздратований і знервований. Жодного разу за свою лікарську практику він не дозволив собі поверховості та неуважності. До сьогодні. Менше ніж десять хвилин на огляд одного тіла! Що можна побачити за цей час, та ще й у миготливому світлі побитої лампи? Ламані-переламані кінцівки внаслідок падіння з висоти, звернуті шиї та розтрощені голови? Тут уже не пасувало казенне «без видимих ушкоджень», бо цих самих ушкоджень було якраз задосить. Хоча жодне, втім, не пояснювало повної втрати крові… Вогонь затріпотів, і хай як підкручував Яків ґніт, яскравіше не спалахнув: гас бовтався на денці. Переймаючись, аби не опинитися в суцільній темряві, він востаннє кинув погляд на закоцюблі тіла та вилаявся собі під носа. Оце так огляд – хай йому грець!

– Ну що там, пане лікарю? – Городовий питав обережно, ніби боявся, що той вибухне від необережного слова. І кілька хвилин тому так би й сталося, але зараз злість і роздратування змінила в’язка втома, тож Яків тільки заперечно похитав головою, що можна було зрозуміти як завгодно.

Якийсь час чоловіки просто мовчки стояли поряд: городовий нервово пахкав люлькою, а лікар намагався погамувати нервові дрижаки, що стрясали все тіло. Негайно – подалі від цього клятого місця! До людей, туди, де чутно голоси, де свіже повітря, де простір…

– Льодовню так і залишимо?

Яків здригнувся від голосу городового й озирнувся на відчинені двері будівлі.

– Тут я не указ… Огляд провів, – він скривився й закашлявся, – а далі – справа поліції. Можете дочікуватися варти…

– Ото вже дзуськи! – Городовий повів гидливим поглядом на льодовню, певно, пригадуючи моторошне видовище Жигмонтового тіла. – Думаю, нікому не спаде на гадку добровільно лізти у пекло…

Але Яків його вже не слухав. Він розмірено крокував геть вузькою вуличкою з наміром дати роботу ногам і викинути з голови все зайве. Зрештою в екіпажі пан Сіцінський так розписав йому принади Кам’янця, що Яків не сумнівався – стародавнє місто допоможе йому впорядкувати свої думки.

Яків любив патріархальний і провінційний Проскурів. Любив так, як можна любити місце, де народився та з яким пов’язані світлі спогади дитинства. Попри це йому іноді ставало тісно в невеликому місті, де, добряче замислившись, можна було запросто вийти на околицю. Променади Олександрівською дедалі частіше не дарували задоволення, а надто після подій минулої весни, коли перехрестя з Аптекарською неодмінно пробуджувало страшні спогади, а стежки у плавнях над Бугом – роздуми про долю бідолашного Йоськи. Загалом Проскурів час від часу немилосердо тиснув на груди та змушував тікати за його межі.

На нове ж місто Яків покладав чималі надії. Одначе завдання, що чекало в ньому, й справді виявилося нелегким. Справа не просто не зрушувала з місця, вона ставала ще більш заплутаною, бо жодне з трьох оглянутих тіл не дало змоги отримати хоча би якусь відповідь на безліч запитань. А безглуздий учинок фельдшера взагалі в голові не вкладався (Яків мимоволі кривився від роздратування: із фельдшером обов’язково доведеться зустрітися та витягти з нього пояснення). О, так, Кам’янець мусив добряче постаратися, аби загоїти пульсуючу виразку внутрішнього сум’яття. Та місто недаремно називали Квіткою на камені…

Яків не зосереджувався на тому, куди йти. Він довіряв своїм ногам, а тому сміливо звертав у непоказні вулички, що неочікувано виводили на широкий майдан або ж, навпаки, перетворювалися на стежку й заплутувалися в гущавині кущів за черговим будинком. Чоловік не міг надихатися повітрям, позбавленим густого смороду льодовні, а натомість напоєного ароматами осені – пожовклого листя, вологої бруківки та… кави.

Яків стрепенувся і зрозумів, що ладен віддати будь-які гроші за чашечку ароматного напою. На жаль, Проскурів не мав кавових традицій, тож дуже часто Якову доводилося задовольнятися сумнівної якості напоєм, який зовсім віддалено нагадував каву. Кам’янець мусив виправити й це, адже оповідки про кам’янецьку каву ширилися далеко за межами не лише міста, а й губернії[10]10
  Згідно з податковим описом 1681 року в Кам’янці налічувалося 10 кав’ярень. Після Парижа Кам’янець став другим у Європі містом, де близько 1672 року з’явилася кава.


[Закрыть].

Вуличка привела до старого мурованого собору, а згодом і до ратуші – Яків опинився в самісінькому центрі міста й без вагань рушив до найближчої кав’ярні, де вже за кілька хвилин насолоджувався ароматом замовленого напою.

Із кожним ковтком образ клятої льодовні дедалі більше втрачав чіткі контури. Ось би так випити ще чашечку – і змити всі спогади кількаденної давнини. Але таке можливо лише в казці, а насправді вливай чи не вливай у себе каву, а Жигмонт однаково не воскресне, та завтра доведеться добряче взятися за справу.

Яків спохмурнів і відставив недопиту каву. Втому та роздратування заступила сувора рішучість (майже годинна прогулянка та візит до кав’ярні таки допомогли налаштуватися на потрібний лад). Він укотре подумки перебрав подробиці подій у льодовні – тепер спокійно й без серця. Витівка фельдшера ще зачекає, а ось те, що огляд тіл не дав результату, Якову геть не подобалося. Так, чого доброго, доведеться чекати на наступне вбивство й оглядати тіло відразу ж після виявлення. Це нікуди не годиться: якщо робота поліції полягатиме лише в очікуванні вбивства, то гріш їй ціна, а йому як поліційному лікареві – іще менша. На совісті таємничого вбивці – три трупи, а все, чим оперує на сьогодні поліція… Яків замислився. До чого ж докопався Жигмонт, кому перейшов дорогу і як близько до потрібної стежки стояв, коли наклав за це головою?

Важкі думки поверталися, але цього разу сусідили не із роздратуванням, а з похмурою рішучістю. Зрештою кожен убивця – то просто людина, яку можна спробувати зрозуміти, вистежити та, закономірно, знешкодити.

Удовольнившись таким нехитрим висновком, Яків замовив іще одну каву й вирішив більше не міркувати про вбивства: завтра він пірне у справу з головою, а сьогодні дозволить древньому місту зачарувати собою.

Місто справді зачаровувало багатогранністю. Тут помпезна розкіш храмів гармонійно поєднувалася з вузькими вуличками, майже весь день затіненими від високих будинків обабіч, урвища каньйону Смотрича, який сотні тисяч років прогризала неспинна вода, уживалися з легким і стрімким у своєму польоті новим мостом, кривобокі мазанки в долині річки мирно сусідили з похмурим каменем старовинних укріплень, що бачили ще турків, поляків і вільне козацтво…

Одначе найбільше вразила Якова фортеця. Варто йому було спуститися брукованою вуличкою повз прекрасний костел Святої Трійці (його назву підказав Якову перехожий), як оку відкрився неймовірний вигляд старого замкового містка та самої древньої твердині. Потужні мури, системи укріплених бастіонів і міцні вежі фортеці, що розкинулася на протилежній скелі, заворожували та розбурхували уяву. Яків незчувся, як простояв добрячі десять хвилин, просто споглядаючи велич і красу старих стін та оборонних споруд. Скільки ж знадобилося часу та зусиль древнім зодчим, аби звести цю твердиню! І скільки крові та поту пролилося під час її облог і здобуття. Ця місцина припала Якову до душі чи не з першого погляду!

– А чи знаєте ви, шановний мосьпане, що наш місток вважають найдревнішим у цілій імперії?

– Га? – Яків обернувся на голос і здивовано побачив поруч незграбного чоловічка з напрочуд жвавими очима, що сором’язливо всміхався та ніяково м’яв у руках капелюха.

– Я кажу про міст, – чоловічок махнув капелюхом у бік фортеці. – Його називають Турецьким, але турки з ним пов’язані не більше, як свиня з конем.

– Ви це мені? – Яків роззирнувся довкола, усе ще не розуміючи, звідки взявся чоловічок і про що він торочить.

– Та кому ж?

– А з якого дива?

– Ну, – чоловічок опустив очі додолу, від чого його постать набула ще більш незграбного вигляду, – мені здалося, що ви – людина немісцева, тож не проти взнати щось таке… незвичне…

– Таки ваша правда, – Яків усміхнувся. Кам’янець зачаровував, і треба було дати йому змогу продовжувати. Та й чоловічок справляв враження на диво простого та люб’язного. – Я й справді щойно прибув до міста.

– Ось бачите! – Несподіваний співрозмовник збадьорився, і його очі втішено зблиснули. – То я – про міст.

Яків кивнув.

– Місток цей звуть Турецьким, але турка його лише лагодила. Будували його ого-го як давно!

– Хто ж будував?

– Римці! – Чоловічок підсунувся до Якова та промовив це слово таким таємничим тоном, наче сповіщав, де вчора закопав скарб. – Себто народ Римської імперії, котра, як на загал відомо розумним людям, існувала дуже давно.

– Римляни? – Яків недовірливо схилив голову, перевів погляд на міст, а тоді знову на співрозмовника. – А вони хіба тут бували?

– О-о, – протягнув чоловічок з усмішкою, – одразу видно, що ви не залюблені в історію рідного краю. Тоді просто повірте мені на слово. Ті самі римці й нарекли наше місто Квіткою на камені.

– А я, зізнаюся, думав, що то зовсім нещодавно вигадали.

– Та де там! Кажу вам, то ще з тамтих часів пішло.

Чоловічок був цікавим. Від його голосу шкірою бігали приємні мурашки, і Яків несвідомо волів, аби той говорив далі. Про римлян він, звісно, загнув, але байдуже. Несподіваний же співбесідник неначе відчув, що його товариству раді, й теревенив собі далі. Про місток, про турків, про те, що насправді це міст не через річку, а просто через урвище, що саме тут було страчено Юрія Хмельницького, та ще про безліч небилиць і вигадок. Хоча хтозна, можливо, ці вигадки й справді містили історичні факти. Яків же істориком не був.

Тим часом чоловічок довів свою розповідь до сякого-такого логічного завершення, шморгнув носом і нарешті затих, не зводячи допитливого погляду з Якова.

– До речі, ми так і не познайомилися, – той хотів подякувати за розповідь і подав руку.

– Діло нехитре, – чоловічок усміхнувся і легенько потис простягнуту правицю. – Можете називати мене отець Олексій.

Яків лежав у ліжку, пригадуючи події важкого дня. Попри втому, він почувався навдивовижу спокійним і налаштованим засісти за справу Жигмонта, щоби будь-що розгадати таємницю трьох жахливих убивств.

День справді видався надзвичайно довгим з усіма його перипетіями, розчаруваннями та насамкінець відкриттями. Останнім Яків завдячував знайомству з отцем Олексієм і цікавій прогулянці містом. Про краще товариство годі було й мріяти: чоловік знав Кам’янець як власні п’ять пальців, а ще – безліч історій, оповідок, побрехеньок, бувальщин і небилиць про місто, у якому мешкав від народження. Про свій вік отець Олексій скромно промовчав, як і про те, чому був позбавлений сану. Зрештою Яків особливо й не допитувався, пам’ятаючи дружню пораду поліцмейстера заприятелювати із цим чоловіком. Тепер він розумів слушність поради: отець Олексій – просто ходяча енциклопедія, носій потрібних і непотрібних відомостей про місто, його мешканців і події, що відбувалися тут і кількасот років, і кілька годин тому.

Зі зрозумілих причин Яків поки не розводився перед новим знайомим ані про вбивства, ані про те, що розслідуватиме їх. Він вирішив спочатку спробувати розібратися в усьому самостійно, а тоді подумати, чи залучати до справи колишнього священника. Поки ж здалося б околяса вивідати в нього, які чутки про вбивства гуляють містом.

Ровнєр згадував, як після розмови біля замкового мосту отець Олексій посміливішав і запропонував Якову прогулятися міськими вуличками. Вони бродили старим містом ледь не до смерку, і Яків опам’ятався лише тоді, як між будинками загус присмерк.

Отець Олексій виявився напрочуд приємним чоловіком, з яким хотілося посидіти за кавою та послухати чергові побрехеньки, подані, проте, як свята правда. Тож зараз, лежачи в ліжку, Ровнєр радів, що день запам’ятався передусім знайомством із ним, а не прикрою невдачею в льодовні.

Крізь відчинену кватирку долинала пісня цвіркуна та чулося шелестіння бузкового куща, гілля якого впиралося просто в шибку. Балансуючи на межі сну та реальності, Яків зауважив, що цвіркун раптом замовк, а знадвору потягло димом, наче комусь заманулося палити серед ночі опале листя. Краєчок свідомості зачепила думка – підвестися й зачинити кватирку, але чоловік провалився в сон. Важкий, страшний і надміру реальний…

Розділ 4

Посланець Великої Матері поспішав до міста зі страшною звісткою. Напередодні він нарешті завершив ставити Богині запитання, відповідей на які щоразу жахався. Усі передбачення вказували на одне – бути біді.

Довірити це завдання більш юним і прудким ногам Посланець не міг, хоча й розумів, що добиратиметься до міста вдвічі довше. Саме він мусив переповісти Синові Бика все те, що бачив у розсипах священних кісток і чарівних камінців. А ті щоразу складалися в загрозливі знаки, що ними Велика Мати попереджала своїх дітей про велику біду.

Посланець почав розпитувати Богиню двома сонячними циклами раніше, але донедавна Вона мовчала, що було добрим знаком – загрози для міста не існувало. Та кілька сходів сонця тому (їх вдалося би перелічити на пальцях руки) кістки склалися в химерний візерунок, що неймовірно насторожило. Цього разу Богиня не промовчала, як завше, і його серце закалатало: на бичачій шкурі, заховане в розсипі старих кісток, лежало перше попередження про близьку загрозу.

Попри це Посланець переконував себе не хвилюватися – попередження було туманним і неясним. Велика Мати не казала про біду, а просто стрепенулася, прокинулася від сну та явила себе дітям. Але звичний спокій чоловік утратив.

Наступного дня Посланець продовжив розпитувати. Для цього він, крім старих кісток, узяв ще й корець зерна, за розсипом якого можна було визначити деталі відповіді. І відразу ж затамував подих – візерунок не віщував доброго. Велика Мати пробудилася від довгого сну й обернулася обличчям до своїх дітей. І обличчя її було тривожним.

Того самого вечора Посланець вирішив іти до міста, проте перед тим запитати у Богині ще раз. Цього разу він дістане зі старого глека камінці, що перепали йому від батька, тому – від його батька, а тому – від його. Хто першим підібрав ці гладко відшліфовані камінці на березі безкрайої води, як стверджував батько, Посланець не знав. Знав лише, що Першопредок не просто підняв їх із землі, а отримав з рук самої Великої Матері, що вийшла з хвиль безкрайої води.

Настав третій день, і Посланець із завмиранням серця втретє звернувся до Богині, простяг над бичачою шкурою руку з камінцями й розтиснув пальці. Червонуваті з білими прожилками камінці глухо впали на шкуру, сухо клацнули один об одного – й Посланцеві потемніло в очах. Тепер не було сумніву, що біда не омине Кам’яне місто, а отже час виконати найважливіше завдання – принести туди страшну звістку.

Тепер тільки від нього залежить, чи підготується місто до нападу, чи вистоїть перед ворогом, чи… Посланець іще раз уважно поглянув на розсип камінців і здивовано зауважив, що Богиня сказала не все, і завтра треба продовжити розпитування, одначе… Він насупив сиві брови. Велика Мати вимагала, щоби розпитування було кривавим.

За все своє життя Посланець жодного разу не творив кривавого пророцтва, бо ще ніколи Велика Мати так не турбувалася. Колись дуже давно, коли Посланцем був його дід, він, іще зовсім малий, бачив це дійство. І воно закарбувалось у пам’яті так, наче тривало тільки вчора. Посланець зітхнув, притлумив дрож у вузлуватих долонях і пішов до Великого Дому – обирати Питальницю.

Із першими промінцями вранішнього сонця храм Великої Матері ожив і наповнився сизим димом чарівних трав. Питальниця стояла в самісінькому центрі кола, вбрана в сніжно-білу сорочку, з розпущеними косами та босоніж. На її вустах світилася замріяна усмішка.

Посланець цю ніч не спав. До кривавого розпитування слід було готуватися якнайретельніше, аби Велика Мати змогла розповісти все, що бажала. Обряд вимагав ясної голови та кришталево-чистої свідомості, тож після проведеної в роздумах і очищенні ночі Посланець відчував легкість і піднесення.

Він зустрівся поглядом із Питальницею, і її усмішка розквітла – дівчина була готова постати перед Богинею та почути її голос.

Посланець ступив у центральне коло, і спів у храмі Великої Матері став гучнішим. Із кожним його кроком спів посилювався, і тоді, як він підступив до Питальниці впритул, стіни храму неначе вібрували в унісон кільком десяткам голосів, які прославляли Велику Матір, Дарувальницю Життя, Годувальницю та Берегиню.

У руці Посланець тримав одержаного у спадок разом із чарівними камінцями ножа. Власне, за ніж правила довга та неймовірно гостра кам’яна скалка, обточена вправними руками невимовно далеких предків до такого стану, що світилася в сонячному промінні. Вона була не товстішою за пташине перо та, певно, такою самою легкою. Посланець називав ніж Пір’їною. Пір’їною з крила Богині.

Він підніс ножа вгору та знову зустрівся поглядом із Питальницею. Зачекав кілька ударів серця та радше відчув, аніж роздивився ледь помітний кивок дівчини – ну ж бо! Пір’їна м’яко ковзнула по тонкій шиї, і чиста дівоча шкіра забарвилася яскравим потоком крові, що ринув із рани. Вуста дівчини світилися усмішкою, а очі – щастям і радістю: Питальниця побачила Богиню й готувалася вислухати її настанови. Спів досяг найвищої точки та раптом увірвався, залишаючи по собі дзвінку тишу. І тоді з уст Питальниці пролунав голос Великої Матері…

Посланець чимдуж поспішав до Кам’яного міста, несучи важку звістку Синові Бика. Від Храму до міста був один день та одна ніч шляху – зовсім небагато для молодих і дужих ніг. Для старого ж Посланця той шлях був нелегким. Проте він не зупинявся й на хвилину, адже від нього зараз залежали життя багатьох людей, життя, які він міг урятувати.

Старий не робив навіть коротких зупинок для перепочинку, підкріплявся на ходу немудрящим харчем, який устиг кинути до торби, і продовжував розмірено топтати високу траву. Храмове поселення тим часом збиралося й також лаштувалося до втечі: страшна пошесть, що наближалася до їхніх земель, не минала жодного місця, де теплилося людське життя.

Незважаючи на поважний вік, сухий і жилавий Посланець швидко долав відстань, проте, щойно Сонце звернуло на вечірній пруг, раптом гостро відчув, як гудуть наморені цілоденним переходом ноги. Але дати собі перепочинок він не міг, бо це означало б дозволити ворогу підійти непоміченим до цілком безборонного міста.

Посланець зупинився на хвильку, приклав дашком до очей руку й уважно огледів небокрай, наче хотів видивитися там чорну риску ворожої навали. Він знав, що дивиться марно, бо Велика Мати попередила: її діти мають у запасі кілька днів. Отож нічого, крім завмерлих у посірілому надвечір’ї трав, Посланець не побачив. Його ж самого добре бачили вміло замасковані серед високої трави ворожі очі – налиті темною кров’ю, уважні та зосереджені.

Посланець ковтнув води, щоби змочити пересохле горло, прошепотів кілька вдячних слів Богині й рушив далі. Його невидимий переслідувач виждав кількадесят ударів серця та ящіркою ковзнув слідом.

Останні промені Сонця ще золотили вершечки трав, коли Посланець на мить загаявся, аби обтерти піт, що заливав очі. Мабуть, він таки переоцінив власні сили: ноги зрадницьки тремтіли, а дихання зривалося. Але йти треба! Треба за будь-яку ціну дістатися міста, адже така воля Великої Матері, адже для цього полинула до неї Питальниця, адже в цьому, зрештою, й полягала мета його, Посланця, життя.

Степ повнився сюрчанням цвіркунів, вітер зовсім стих, а у потемнілому небі не виднілося й хмаринки. Посланець прикипів поглядом до кривавої смуги на заході, там, де ховався краєчок Сонця. Старий заворожено спостерігав за тим, як світило повільно зникає, і його серце неспокійно товклося, немов відчуваючи близьку загрозу.

Попереду лежав чималий шмат дороги, котрий він мусить долати вночі. Ось лишень дочекається заходу Сонця й рушить далі…

Наступної миті Посланець зрозумів, що в степу не залишилося жодного звуку. Замовкли навіть цвіркуни, і лунка тиша накочувалася на старого пружними хвилями, мало не збиваючи з ніг. Він до болю в очах вдивлявся у вершечок світила, котре стрімко тануло, і раптом зі свистом втягнув повітря – на видноколі спалахнув яскравий зелений промінь, який увінчував останні миті його життя. І водночас зі спалахом призахідного сонця щось дзизнуло у повітрі, й у груди Посланця вп’ялася довга чорна стріла. Закривавлене вістря перебило хребет і вистромилося поміж лопатками. Поранений незграбно змахнув руками й почав падати. І падіння те здавалося вічністю, допоки очі не заплющилися назавжди й у світі не запанувала темрява. Сонце сіло.

Син Бика прокинувся від непоясненної тривоги. Вона зринула миттєво, заполонила все єство, і він аж підскочив на ложі, укритий холодним потом та задихаючись від незбагненного жаху.

Надворі благословлялося на світ – небо на сході ледь-ледь порожевіло. Він підійшов до вікна та глибоко вдихнув прохолодне вранішнє повітря. Місто ще спало. Весь його величезний обшир, уся скеля, тисячі мешканців іще бачили сни. Не спав тільки Син Бика, що тамував дрож у колінах і намагався вирівняти збите дихання.

То був лише сон – переконував він себе. Приверзлося, не варто зважати… Та як позбутися відчуття, що раптова тривога – не через поганий сон і ось-ось мусить трапитися щось погане.

Син Бика потрусив головою, проганяючи залишки сну: він звик прокидатися з першими променями Сонця, а воно зараз з’явиться на видноколі. Надворі подавали голоси перші птахи, легко повівав вітерець, місто оживало. Час розпочинати новий день.

День був довгий і сповнений звичної праці, однак Син Бика не зміг позбутися важкої бентеги, котра чорною хмарою зависла над його головою. Ближче до вечора, коли тіні подовшали, а повітря просякло приємною прохолодою, він, виснажений тривогою, вирішив завтра обов’язково навідатися до Храму Великої Матері: дивне передчуття потребувало пояснення.

Утішений таким рішенням, Син Бика на якийсь час відчув полегшення і навіть повеселішав. Одначе ніч не принесла полегшення – тривога посилилася, і до ранку він не склепив повік.

Невдовзі після світанку, коли Син Бика віддавав останні вказівки перед відбуттям, до його оселі влетів захеканий вартовий.

– Наймудріший, біда! – з порога вигукнув він і знесилено прихилився до одвірка.

Син Бика здригнувся – його серце покотилося вниз, а в животі неприємно заканудило.

– Що сталося? – Його голос звучав рівно (негоже виявляти слабкість чи страх перед людьми).

– Утікачі… – вартовий затнувся, а тоді продовжив, ховаючи очі: – Утікач. Із Храму.

– Із Храму? – скрикнув Син Бика, цього разу навіть не задумавшись над інтонаціями власного голосу. – Де він?

– Скривавлений він, Наймудріший. Ведуть. Я вперед побіг.

Знадвору почувся шум, голоси, що гули стривоженими бджолами. Мед же, подумалося Синові Бика, буде гірким.

Він уважно слухав хлопчину, що ледве ворушив блідими губами. В оселі панувала лунка тиша, жодного звуку не долинало навіть знадвору, хоча натовп там зібрався чималий. Звістка про те, що від Храму до міста дістався поранений юнак зі страшною звісткою для Сина Бика, поставила на вуха чи не пів міста. Позаяк ніхто не знав, яку саме новину приніс хлопчина та чого вартувало від неї чекати, тривога та неспокій опанували уми людей, і вони насторожено принишкли.