Текст книги "Книга в камені"

А Син Бика тим часом слухав незв’язну розповідь, і його попелясті брови сходилися на переніссі, а чоло бралося глибокими зморшками.

– …і тоді я пролежав серед тіл до глибокої ночі… сподівався, що вони не перевірятимуть трупи… так і сталося…

Зрозумівши, що бідолаха вкотре повторює одне й те саме, Син Бика кивнув вартовим, даючи знак, що почув усе потрібне, а пораненого можна віднести до цілительки. Отже, у нього обмаль часу, тож кожну мить треба використати з розумом. Ох, недаремно Богиня наслала на нього те кляте відчуття тривоги. Вочевидь, Посланець Храму наклав головою десь у степу, так само, як і гурт утікачів, що прямував за ним. Звістка запізнилася на кілька днів, і ціна того спізнення – сотні життів, нитка яких обірветься під час кривавої облоги міста. Ворог устиг підійти так близько, що ось-ось його помітять із веж. Перевагу місто втратило…

Син Бика набрав повітря в груди, притлумив дрож у руках і вийшов на ґанок – люд чекав на новини. Жаль, що ті будуть страшними.

Місто вирувало, наче поруйнований мурашник. Працювали всі. Навіть дітлашня допомагала батькам готуватися. Готувалися ж не аби до чого – Кам’яне місто обступали вороги. Саме про це попереджала Посланця стривожена смертельною небезпекою, що чигала на її дітей, Велика Мати, саме це повідала йому й Питальниця.

Однак було ще дещо. Щось, сказане Богинею через Питальницю Посланцеві. І те щось знав тільки старий. Велика Мати говорила, що на місто насувається не просто військо ворожого племені, не звичайна орда чужинців-зайд, а сам предковічний жах, який поставав із пітьми раз на безліч сонячних циклів і порятунку від якого не мав ніхто. Син Бика так і не дізнався про це, тож місто лаштувалося до бою.

Наближався вечір. Сонце, як і сотні циклів до цього, повільно повзло до небокраю, аби подарувати світові ніч. Але ніч не збиралася дарувати ні сну, ні відпочинку: далеко в степу зметнулися до неба стовпи чорного диму – близьке військо палило збіжжя далеко у полях.

Місто принишкло, побоюючись необережним звуком виказати ворогові, що на нього чекають. Син Бика стояв на вежі й до болю в очах вглядався в далечінь. Поруч схвильовано сопів вартовий стрілець. Він перебирав стріли, ретельно обмацував тятиву на лукові й щось стиха бурмотів собі під носа – певно, молився Богині. Син же Бика зараз більше покладався на стійкість оборонців, гостроту стріл і щасливий випадок, аніж на молитву. І нехай Велика Мати образиться на нього за нечисті його думки, але таким уже він вдався – вірив більше в людей, аніж у божественну допомогу.

Син Бика озирнувся на вкрите надвечір’ям місто, так наче волів запам’ятати розташування кожного будинку, кожного майдану та стодоли, ковзнув поглядом по гончарних і ливарних майстернях… Скільки праці вкладено в цю місцину, скільки поту пролито на ці скелі, скільки любові посіяно навкруг. Певно, настав час цьому всьому зникнути.

Сонце торкнулося землі, і одночасно із цим на гребені протилежної від міста скелі – через річку – з’явилася лиховісна, чорна у надвечірніх сутінках, постать. За нею – ще одна, тоді ще і ще. Незабаром увесь кряж обсипало, як маком, а вороги все прибували…

Стрілець зі свистом процідив повітря крізь зуби та зручніше припасував тул зі стрілами, а Син Бика до побілілих кісточок уп’явся пальцями у брус огорожі. Він не міг відірвати погляду від знамен, що майоріли над військом у вечірньому леготі, подивовано розглядав чужинецьке вбрання і визбирував у глибинах пам’яті уривки прадідової розповіді. Слова прадіда закарбувались у пам’яті малого навічно. Бо говорив той про страшних вояків, які приходять на заході сонця і не потребують денного світла, аби вбивати.

Син Бика не хотів вірити в те, що бачить, не хотів вірити прадідовим сивим переказам, але дійсність була невблаганною. Він натягнув лук, виціляючи у натовпі ворога, і промовив єдине слово:

– Упирі.

Розділ 5

Минуло два дні, а Яків ніяк не міг забути свій страшний сон. Власне, що такого страшного в тому сні було? Якби Якова запитали, він би не вагався з відповіддю, хай якою безглуздою та здавалася б. Сон був надміру реалістичним! Таким яскравим, правдивим і справжнім, що геть не скидався на сон. А ще – навіть дві доби по тому, як прокинувся, Яків пам’ятав нічне видиво до найдрібніших деталей.

Того ранку він ледве розліпив закислі очі, зрозумівши, що у двері стукають, і то довго.

– Пане Ровнєр, сніданок уже чекає на вас! Ви вже встали, пане Ровнєр?

Яків скривився: голова тріщала так, наче звечора він добряче нажлуктився, хоча насправді не мав у роті й краплини. А тоді з глибин свідомості зринув сон. Сплив нагору величезною бульбою й луснув, вивільняючи спогади про все, що наснилося… Наснилося? Яків ошаліло закрутив головою, немовби вишукуючи по кутках кімнати чорні постаті зловісних завойовників. Невже це справді просто сон? Сон, у якому він дихав, чув, бачив, торкався, тремтів, боявся, відчував біль і загрозу близької смерті…

Яків здригнувся.

– А бодай йому… – стиха вилаявся і спустив ноги з ліжка. Добре, що, як і будь-який сон, ця маячня до вечора забудеться.

Але сон не забувся ані до вечора, ані до наступного ранку. Навпаки, він обростав подробицями так упевнено, ніби підступна пам’ять затялася послужливо підкидати їх знову й знову. Зрештою за два дні Яків запам’ятав сон так добре, що міг би сісти й записати його до найдрібніших деталей. Чоловік був ладен так і вчинити, аби хоч якось відволіктися від нав’язливих спогадів (чи не вдасться викинути їх із голови, перенісши на папір?).

Два дні Яків жив, як у тумані. Клятий сон не давав спокою, усе валилося з рук. Уранці він ще спробував вибудувати сякі-такі плани, але скільки не висиджував у крихітній комірчині Жигмонта, скільки не тупився в розкидані на столі папери, у голові крутилося одне: облога міста чорним військом, що приходить попід його стіни надвечір, щойно наповзають сірі сутінки.

Проте через один момент Яків дратувався найбільше. Він знав, що не пам’ятає останньої секунди сну. Знав, що пам’ять сховала найважливішу мить, одначе ніяк не міг до неї докопатися. Здавалося, у його голові живе сторонній, який сам вирішує, що дозволити Якову згадати, а що поки ні.

Отак невесело розмірковуючи, Яків незчувся, як узявся мережити аркуш рівними рядками тексту – клятий сон таки напросився на увіковічення. І знову його рукою немовби водив сторонній, тоді як Яків просто спостерігав за своїми діями.

Слова лилися на папір справжнім потоком і з кожною буквою приносили полегшення. Яків чув про новомодні практики усвідомлених сновидінь, за яких нібито можна вигадати собі сновидіння, а вночі побачити бажане. Для цього треба якийсь час згадувати та записувати власні сни, хай які начебто безглузді. Цей же сон був більш ніж змістовним: чоловік неначе переписував розділ історичного роману про життя стародавніх племен.

Із тієї ночі, що принесла осоружний сон, Яків безліч разів намагався розкласти його, так би мовити, на поличках, але тільки зараз, зробивши з ірраціонального матеріальне, нарешті здійснив це. Відтак він заходився ретельно аналізувати щойно написане.

За якийсь час Яків зловив себе на думці, що вже майже годину схиляється над списаними аркушами й упівголоса розмовляє сам із собою, продираючись крізь хащі умовиводів і висновків. Даремно, бо кінцівка сну й далі ховалась у глибинах пам’яті.

Яків плюнув і рвучко скочив на ноги. Потягнувся рукою до аркушів із наміром зібгати написане та закинути до сміттєвого кошика, аж тут щось немов штовхнуло його в груди. Оте щось підказувало занести аркуші – під виглядом зразка такої собі художньої творчості – історикові Сіцінському, аби почути його думку як фахівця. Може, хоч тоді щось проясниться?

Таке рішення несподівано принесло полегшення, і Яків заповзявся сьогодні ж увечері завітати до нового приятеля, аби нарешті поставити крапку в історії зі сном і взятися до справи.

А справа після огляду тіл (чи, за словами самого Якова, після його ганебного провалу) й справді не зрушувала з мертвої точки. Попри те що панічна втеча підпилих вартового та фельдшера закінчилася їхнім ув’язненням у камерах при управі, обидва порушники відмовилися давати будь-які пояснення, чим увели в ступор бездіяльності навіть поліцмейстера.

Яків обхопив голову руками й укотре обвів порожнім поглядом мізерний обшир комірчини. Думки про дивний сон і події останніх днів химерно змішалися, доповнилися спогадами про нещодавню мандрівку екіпажем, а потім непрофесійний огляд тіл у льодовні. Яків здригнувся, наче торкнувся пальцями розпеченого металу. Тілом прокотився неприємний дрож, а перед очима постала обкладинка роману, яким він зачитувався у Проскурові. «Дракула» ірландця Стокера.

Тіла в льодовні були знекровлені. Про це у своїх нерозбірливих записках постійно згадував покійний Жигмонт. Зрештою і його тіло також… Яків укотре пересмикнув плечима. До біса! Які вампіри? Про що він? Надворі – початок двадцятого століття, людина підкорила землю, вогонь, воду та повітря, створила чудернацькі механізми, а він забиває собі баки середньовічними побрехеньками?

– Але ж той Стокер і мастак на вигадки!

Яків відкинувся на стільці. Його мучили суперечливі відчуття: з одного боку, він дивувався беззаперечній майстерності письменника, який зумів оформити сюжет так вдало, що той чіпким цвяхом застряг у його свідомості, а з іншого – дослухався здорового глузду, що не радив уплітати в розслідування літературні вигадки, аби не навигадувати такого, що й на голову не напнеш.

Одначе простіше говорити, аніж зробити. Хай як намагався Яків зосередитися на справі, хай як крутив у руках записки Жигмонта, думки його щораз поверталися до спотворених тіл у льодовні й до осоружного роману про кровожерливого графа Дракулу.

– А хороба!

Яків крутнувся комірчиною, шарпнув двері й ніс до носа зіштовхнувся із поліціянтом, котрий застиг за порогом із піднесеною вгору рукою. Вочевидь, він саме збирався стукати.

– Ви до мене?

– Так, пане Ровнєр. Є новини про затриманих із льодовні.

Яків кілька секунд натужно силкувався зрозуміти, як можна затримати мертві тіла з льодовні, коли все ж таки втямив, що йдеться про фельдшера та його колегу по пиятиці. Туман важких дум про роман Стокера нарешті розвіявся, і він знову набув здатності мислити.

– Так, слухаю.

– Затриманий та ув’язнений фельдшер відмовляється пояснювати власну поведінку будь-кому…

– Ну, це не новина, – Яків скривився.

– …окрім вас.

– Мене? – Яків здивовано звів брови. – А що у мені такого особливого?

– Це не мені вирішувати, – поліціянт підібрався, наче хотів козирнути, а тоді згадав, що перед ним цивільний, і розслабився. – Веліли вам переказати.

– Гаразд. І коли ж ми зможемо побалакати?

– Завтра після сніданку. По вас прийдуть.

– Чекатиму.

Поліціянт крутнувся на підборах, а Яків, неначе у пошуках зачіпки, безпорадно обвів поглядом комірчину – чекати до завтра, аби, без сумніву, вислухати маячню пияка-фельдшера та знову повернутися туди, звідки почав? Навряд чи завтрашня бесіда дасть поживу для розуму. Найімовірніше, протверезілий фельдшер почне виправдовуватися та прохати Якова замовити за нього словечко перед грізним поліцмейстером: за неналежне виконання службових обов’язків пиякові загрожує як мінімум звільнення з посади, а як максимум – пів року в’язниці.

Хай там як, а сподіватися від п’яниці фельдшера сенсаційних новин не випадало, а тому варто було взяти себе в руки, забути про дурнуватий сон і таки ретельно пошукати зачіпку. Отже, зачіпка. Де її шукати найлогічніше? Та де ж, як не там, де він уже раз дав маху, – у льодовні. Саме там він піддався почуттям і просто ковзнув поглядом по спотворених тілах, жертвах невідомого досі вбивці. Треба виправдовувати звання експерта від медицини, а не розклеюватися від першого-ліпшого сну та вигадувати бздури про вампірів.

Окрилений таким рішенням, Яків схопив капелюха, саквояж з інструментами й кинувся геть з управи. Дорогу до льодовні він пам’ятав ще від часу перших її відвідин, а тому не боявся заблукати в хитросплетінні вузеньких вуличок старого міста. Турбувався лише, що не перепитав у городових, чи не замкнули льодовню на час вимушеної відсутності фельдшера. Не хотілося поцілувати клямку на важких дверях і завернути назад.

Однак перед дверима льодовні знуджено смалив люльку вартовий, який радий був поплескати язиком і згаяти кілька хвилин довгої та безмежно нудної варти аби з ким.

– А папірі на огляд у вас є, пане?..

– Ровнєр, – повторив Яків, налаштований не відступатися від свого наміру (він таки не мав припису про огляд). – Папери я залишив в управі. Не сподівався, що тут хтось буде. Просто проходив повз, то й вирішив…

– Та зрештою нічого страшного не станеться, якщо ми з вами домовимося, що я папірі бачив, еге ж? – Вартовий підморгнув Якову й потер долоні, натякаючи.

Яків без зайвих вагань дістав із кишені монету.

– Звісно, що домовимося. – Він подумав, що не збідніє на зайвий срібняк, бо внутрішнє чуття підказувало: уважний огляд тіл дасть достатньо інформації для розуміння, з якої ниточки розплутувати химерний клубок потрійного вбивства.

Вартовий спритним рухом сховав монету до кишені й прочинив перед Яковом двері.

– Прошу, пане лікарю.

Готовий до запаморочливих міазмів розкладених тіл, Яків мимоволі затамував подих, аж тут зауважив, як вільно почувається у приміщенні нахабнуватий вартовий, і шумно видихнув.

– Намірялися не дихати весь час? – реготнув поліціянт. – Нє-є, прибрали тутай. Можете дихати вільно. А то памороки забивало.

– І давно прибрали? – Яків занепокоєно шарпнувся до оглядової – чи не знищили зовсім і так понівечене тіло Жигмонта.

– А ото в акурат, як ви тут хіпєш[11]11
  Скандал, шум (жарг.).


[Закрыть] зчинили. Наступного дня все й прибрали.

– Куди поділи тіло, що тут було? – Яків заметався напівтемною оглядовою, начебто з надією, що не помітив тіло Жигмонта на кількох квадратних аршинах приміщення. Двері до комірчини, де минулого разу він його виявив, стояли розчахнутими навстіж.

– Та ж у льодовні поклали, – вартовий замахав руками та пересмикнув плечима. – Ой, як згадаю, так досі сироти по спині біжать і вивертає всього. Після цього тут полином обкурювали, аби сморід прибрати. Ну, а пацюків, пане лікарю, звиняйте, певно, сам Господь Бог звідси не забере.

Яків не слухав. Натомість попрямував до сходів у льодовню.

– Мені потрібна допомога, аби перенести тіла до оглядової.

– Це ж які саме? – Вартовий зблід на виду. Його нахабнуватість випарувалася.

– Зокрема й те, що звідси прибрали.

– Е, вибачайте, пане хороший, але тут я вам не помічник, – він відступив від Якова і замотав головою. – Я у медичному ділі не петраю, а тому дозвольте відкланятися, мені пост полишати не велено.

Вартовий розвернувся, зопалу наштовхнувся на одвірок і вшився надвір, покинувши Якова наодинці з ледь чутним шкряботінням пацюків у закутках.

– І чому це мене не дивує?

Яків по-хазяйськи роззирнувся оглядовою, помітив на захаращеній полиці кілька битих часом ламп, засвітив їх і заходився ладнатися до роботи. Нехай доведеться самотужки підіймати з підвалу-льодовні важкі тіла, але сьогодні він проведе огляд на найвищому рівні.

Волокти перше тіло нагору незручними сходами виявилося справою нелегкою. Яків не став приглядатися до бирки на нозі із прізвищем нещасного – однаково тіла були спотворені до непізнаваності, тож імена наразі не важили анічогісінько.

Закіптюжені лампи давали мало світла, і Яків, мружачи короткозорі очі, ледве не водив по тілі носом. На щастя, фельдшер-нечупара не покинув тіла перших двох жертв на поталу пацюкам, тож сьогодні знайдуться підстави зробити хоч якісь висновки.

Отож, після падіння зі скелі (як ішлося у паперах) на тілі майже не залишилося живого місця – множинні забої, перелами, розриви тканин укривали всю його поверхню. Убивця одним махом стер усі сліди.

Найбільше постраждала голова загиблого. Від численних ударів об скелю вона перетворилася на криваве місиво. Принаймні розгледіти у моторошній асиметричній масці людське обличчя вдавалося тільки із чималими зусиллями. Проте Яків продовжував методично, п’ядь за п’яддю, вивчати те, що колись було живою людиною.

– Стривайте-но… – Яків затримався над страшною рваною раною на шиї, прикипівши уважним поглядом до нерівних країв плоті. За відсутності помічника він розмовляв сам із собою. – А це що таке?

Рана однозначно не була результатом розриву чи забою, отриманого під час падіння з височенної скелі. Яків не хотів вірити побаченому, але професійний досвід уперто переконував: із шиї жертви було видерто шматок плоті якраз на місці venae jugulares externa, або ж зовнішньої яремної вени. І не просто видерто, а вигризено – на шкірі та м’язах чітко виднілися сліди гострих ікол!

– Що за чортівня? – Яків обтер холодний піт, що зненацька зросив чоло (у голові миттю проскочила думка про нещодавно прочитаний роман), і сердито осмикнув себе. Які, в біса, упирі, чоловіче? Схаменися! Так недовго і в казкових чаклунів повірити.

Утім логічного пояснення виявленій рані Яків знайти не міг. Сліди зубів не нагадували собачі – за свою практику він зашив не одну пошматовану псами литку. Хто ж це тоді?

Підхоплений вихором думок, Яків узяв лампу та за кілька хвилин уже сунув з льодовні друге тіло. Тепер він не розмінювався на синці та перелами – одразу взявся до найважливішого і… здригнувся. Шию нещасного пошматували такі самі гострі ікла. Яків не сумнівався, що тіло знекровили саме через цю рану.

– Ось тобі й зачіпка, – Яків відклав ланцет і важко опустився на лавку, бо ноги раптово налилися неприємною втомою. Це й справді нитка, за яку варто смикнути, аби розплутати химерний клубок убивств. Яків був переконаний, що тіла скинули зі скелі, аби приховати справжню причину вбивства – розірвану яремну вену. Хоча ні. Не просто розірвану, адже в такому разі на місцях злочинів і на самих тілах неодмінно залишилися б сліди крові, а у паперах жодної згадки про них немає! Зачіпка виявилася аж надто непростою.

Отже, якщо забути про осоружного Стокера та його казкового графа-кровопивцю, кому знадобилася кров нещасних жертв? На думку спадав безумний маніяк, який знекровлював свої жертви. Яків згадав проскурівські події кількамісячної давнини. Якщо одному божевільному до вподоби полювати на повій і видаляти їм внутрішні органи, то чому іншому не схибнутися на крові?

Отак міркуючи, Яків геть забув про третє тіло й аж здригнувся на згадку, що в льодовні на нього чекає ще труп Жигмонта. Підстьобнутий гарячим бажанням пошвидше переконатися, що приятель загинув так само, як і до того оглянуті люди, чоловік притьмом кинувся до льодовні, боляче влупився коліном об непомітний у темряві куток і навіть не зауважив важкого смороду, коли тягнув труп нагору.

Уже в оглядовій, коли тіло товариша лежало на столі, Яків розчаровано застогнав: паскудні пацюки попрацювали над трупом на славу! І позаяк найбільше дісталося саме шиї, стверджувати про розрив яремної вени було непросто… Якби ж не злочинна недбалість фельдшера-пияка! Яків стиснув кулаки від люті, сам себе вмовляючи завтра стриматися, коли той, із дозволу сказати, медик почне виправдовуватися побрехеньками.

Яків не жалкував часу та ретельно оглянув кожну ранку на тілі Жигмонта, щораз із більшим трепетом констатуючи, що всіх їх було завдано пацючими зубами й аж ніяк не невідомим нападником. На щастя, цього разу вбивця не довершив свою чорну справу, скинувши знекровлене тіло з кручі. За нього все зробив фельдшер. Але навіть зараз, після того, як труп кілька днів пролежав у комірчині, після того, як на ньому бенкетували голодні пацюки, Яків ладен був заприсягтися, що єдиним місцем на приятелевому тілі, через яке вдалося б його знекровити, залишалася пошматована шия!

– Що ж виходить? – Яків знову забурмотів собі під носа. – Жигмонта порішив той самий божевільний? І якраз так само?

Інакшого висновку він поки що зробити не міг. Отож, хай як фантастично та безглуздо звучала офіційна версія медичного експерта, всі три жертви було знекровлено шляхом поранення в ділянку шиї на місці зовнішньої яремної вени. Після знекровлення два тіла було скинуто зі скель, що зумовило їхнє надзвичайно сильне травмування (на такий крок убивця, вочевидь, зважився через бажання приховати справжню причину смерті). Третє тіло, Жигмонта, викликало сумніви з огляду на погану збереженість шийного відділу, проте давало підстави запідозрити того самого вбивцю внаслідок цілковитого свого знекровлення. Єдине, що не давало Якову спокою, то це запитання, чому вбивця не поставив ідентичної, як у перших двох випадках, крапки – не пожбурив тіло зі скелі.

– Треба говорити з фельдшером, – Яків утомлено потер скроні. Тьмяне світло закіптюжених ламп і важке повітря оглядової кімнатки не сприяло продуктивному плину думок. – А до того підготую звіт по тілах…

Незважаючи на те що фельдшер провів за ґратами кілька днів, де, звісно, не вживав ані краплі алкоголю, вигляд він мав такий, наче весь цей час не склепив повік, заливаючись дешевим самогоном. Підборіддя йому дрібно тремтіло, із рота звисали нитки слини, на які той не надто зважав, а заросле щетиною обличчя вражало нездоровим землистим кольором. Під очима чоловіка залягли глибокі тіні, а згаслий погляд блукав стінкою заґратованого в’язничного закапелка.

– Ви хотіли мене бачити? – Яків підійшов до ґрат. За ним стояв вартовий.

Фельдшер мляво повернув голову, реагуючи на голос, кілька довгих секунд вивчав незнайоме обличчя, а тоді стрепенувся, немов ужалений.

– Це ви! – Він зірвався з лави й підскочив до ґрат (Яків інстинктивно відсахнувся – хтозна, що в чолов’яги на думці), коли наступної миті вгледів вартового й затявся: – Я нічого не скажу при ньому.

– Чому? – Яків знову підступив до ув’язненого.

– Це мусить бути розмова між двома медиками. – Фельдшер обіруч ухопився за ґрати і гарячково зашепотів, бризкаючи слиною: – Лише ви зрозумієте мене, колего. Лише медик зрозуміє медика. Вони не втямлять нічогісінько з того, що я говоритиму. Вони вважають мене божевільним. Так-так!

– Боюся, що вони близькі до істини, – пробурмотів Яків упівголоса, адже фельдшер навіть на позір справляв враження безумного. А гарячковий тон і погляд, що із сонного й апатичного раптом став палаючим, слугував переконливим аргументом хоч зараз викликати бригаду з божевільні.

– Але я запевняю вас, те, що розповім… – Фельдшер не завершив, його голова кілька разів нервово сіпнулася, очі перелякано забігали по темних кутках приміщення, а рот скривився у німому крикові. Його неначе щось на смерть перелякало.

– Що з вами?

Яків хотів торкнутися збілілих пальців, якими чоловік уп’явся в ґрати, але той блискавично відсмикнув руку, відбіг углиб заґратованого закапелка та пронизливо заскімлив:

– Де вони? Вони тут? Не впускайте їх сюди! Не впускайте!

– І давно таке з ним? – Яків озирнувся на вартового.

– Та відтоді, як знайшли.

– А де саме його, до речі, знайшли?

– Достеменно не знаю, але нібито десь у бур’янах понад річкою на Підзамчі. П’яного як чіп. Іще знаю, що стискав у руках хреста.

– Хреста?

– Дві ломаки, зв’язані обривком мотузка. Він ридав, як дитина, коли того хреста у нього відібрали.

– Гм… – Яків упритул наблизився до ґрат, намагаючись у потемках розгледіти нещасного фельдшера. Той продовжував скімлити, наче потовчений пес. Дивно, що в такому стані він знайшов слова, аби напроситися на зустріч із Яковом. Та чи матиме ця зустріч успіх? У цьому Яків дуже сумнівався: навряд чи скорчена в закапелку істота спроможеться на розмову.

Щойно Яків отак подумав, як фельдшера неначе підмінили. Він замовк, голосно шморгнув носом і закашлявся, після чого звівся на ноги і знову підскочив до Якова й до ґрат, що їх розділяли.

– Колего, не можна зволікати! Я благаю! Я все розповім, але нехай він вийде за двері…

Яків кинув погляд на вартового.

– Ви впевнені, пане лікарю? – Той, вагаючись, покосився на фельдшера.

– Гадаю, я дам йому раду. У разі чого – будьте просто за дверима.

– Гаразд, я поряд.

Яків і фельдшер залишилися сам на сам. Кілька довгих секунд у камері висіла гнітюча тиша, а тоді ув’язнений заторохтів із новою силою.

– Пане лікарю, підкажіть, як до вас звертатися…

– Ровнєр. Яків Ровнєр.

– Пане Ровнєр, прошу вас, благаю про одне: вислухайте мене й не думайте, що я перепив чи збожеволів, бо… бо все, що я говоритиму – то свята правда.

– Мені буде важко вам повірити, …колего, хоча б з тієї причини, що бачив вас смертельно п’яним. Про божевілля не згадуватимемо, але я також маю всі підстави довіряти власним очам…

Фельдшер не надто вникав у слова Якова. Він тільки збуджено кивав головою, а тоді враз судомно скривив обличчя та затрусив підборіддям, начебто збирався ось-ось заплакати від почутого.

– Невже я так багато прошу?! – Фельдшер блискавично сягнув правицею крізь ґрати й міцно вхопив Якова за пальто. Утім за мить його войовничий запал вичах, і він знову заблагав: – Я просто хочу, щоби ви мені повірили… Вони прийдуть по мене! Вони не залишають свідків! І по вас прийдуть, коли ви мене не послухаєте!

– Гаразд! – Яків вирішив, що нічого не втратить, якщо вислухає гарячкову історію божевільного. Нічого, крім часу. Адже розхристаний фельдшер – і це було очевидно – нічого суттєвого йому не повідомить. – Я вас слухаю. Але будьте лаконічні.

– Звісно! – Чолов’яга знову часто закивав головою, нервово облизав пересохлі губи і заходився терти одна об одну змокрілі долоні. – Звісно, я розповім усе, що бачив та знаю. І коротко. Саму суть!

– Прошу дуже, – Яків видобув із кишені годинника. Цікаво, скільки часу займе «сама суть»?

– Кілька день тому… Ні, то вже, мабуть, кілька тижнів… – почав фельдшер і відразу ж затнувся, певно, подумки вираховуючи потрібний день. – Та неважливо! Одне слово, привозять пристави до мене в льодовню тіло. Переламане, так ніби то дитина лялькою гралася і всі руки-ноги тій ляльці перекрутила наніц.

Ну, оглянув я тіло, але таке воно страшно потовчене було, що й дивитися там особливо ні на що. Справа ясна, як божий день: ішов стежкою поночі та трохи під цим ділом, оступився і прокинувся, так би мовити, на самісінькім низу. Ну, тобто не прокинувся, а… ви мене зрозуміли.

– Зрозумів, – підтвердив Яків.

– Ага, – радо погодився з ним фельдшер. – Ото я й кажу: оглядати там нічого було. Живого місця на бідоласі не зосталося. Поклали тіло в холод, кілька день минуло – знов такого самого привозять! Я навіть спустився до підвалу й подивився, чи то не те саме тіло мені витягли, аби пожартувати. Але ні! Знову таке саме лихо – потовчений на гнилицю молодик!

– А часто взагалі у місті таке трапляється, щоби люди зі скель падали? – Яків непомітно для самого себе захопився розповіддю і на мить навіть забув, що розмовляє з напівбожевільним п’яницею.

– Та буває, колего, – відмахнувся фельдшер. – Але раз на кілька років, якщо не рідше. Місто все ж таки на камені збудоване… Та послухайте далі!

Його очі знову спалахнули гарячковим вогнем, і він заторохтів:

– Привозять, значить, друге тіло, таке саме пошматоване й потовчене падінням зі скелі. Я його вже й навіть не обстежував до пуття – поклали в холоді біля першого. Бо ж що там обстежувати? Мішок з уламками кісток?

Він на хвильку примовк, неначе згадуючи нещодавні події.

– А далі? – Яків не втримався першим.

– А далі привезли його… – Фельдшер озирнувся, і його тілом прокотилася хвиля дрижаків, ніби камерою раптом пролетів крижаний вихор. – І з нього все почалося…

– Що почалося?

– Ви бачили його шию?! – Яків здригнувся від пронизливого зойку фельдшера. – Ви бачили, скажіть мені?!

– Я не розумію, про кого ви торочите!

– Так про слідчого ж! – Фельдшер завив, заламуючи руки.

– Про Жигмонта Тереховського?

– Про нього самого, – судомно захитав головою ув’язнений. Його щоками заструменіли сльози. – Ви бачили його шию?!

– Я бачив лише вгодованих пацюків, на чию поталу ви покинули тіло слідчого. – Яків ледве вимовив ці слова – щелепи зводило від раптового нападу гніву на зашмарканого чолов’ягу, з чиєї вини тіло Жигмонта перетворилося на гору погризеної пацюками плоті. Але фельдшерові згадки про шию насторожили його, тож варто було слухати далі. У грудях заворушився підступний хробачок занепокоєння.

– Тіло слідчого не було потовчене! Його знайшли просто посеред вулиці. Однак у ньому, як і у попередніх двох, тих, що гепнулися зі скель, не було ані краплини крові! – Фельдшер не зважав на співрозмовника. Він нарешті дістав змогу виговоритися, і тепер слова лилися з нього суцільним потоком. – Але його шия! Ви мусили бачити його шию! Бо її було прокушено! І я заприсягнуся перед Господом Богом, що бідолаху випили, наче баклажку з вином. Випили через рану на шиї!

– Випили? – Яків відчув, що йому бракує повітря. Спертий сопух камери тиснув на скроні.

– Саме так! – Фельдшер обіруч учепився за ґрати та спробував пропхати голову між двома металевими прутами. – Його випили упирі!

Ледве в кам’яному мішку затихли короткі виляски луни від останнього слова, як фельдшер знову став немовби геть іншою людиною. Він злякано забився у найдальший і найтемніший куток, затулив себе руками та настрашено заскавчав.

– Про що ви торочите?! – роздратовано кинув Яків, забуваючи, що кілька хвилин тому волів сприймати слова фельдшера як маячню божевільного п’янички, а зараз встряє в дискусію. – Як ви можете вірити в такі вигадки? Ви – людина науки. Ви ж медик, урешті-решт!

– Але мене також учили робити висновки з того, що я бачу на власні очі! – вереснув у відповідь в’язень. – А бачив я укус! І то була не тварина, бо укуси тварин я знаю як Отченаш!

– І ви вирішили, що то упир? – скривився Яків, запалюючись дедалі більше.

– Я вирішив за характерними залишками крові у тканинах навколо рани, що саме через неї жертва й утратила всю кров! – Фельдшер не відступався від свого. Його голос зривався, з гарячкового крику переходив до майже спокійного, з ледь помітним трепетом від надмірного хвилювання, а тоді знову підіймався до вереску.

– І ви вірите в те, що зараз городите? – Яків не здавався. Властива йому непорушна віра у матеріальний світ досі тримала гору. В його світі не було чарів, чудес чи упирів, про яких зараз патякав п’яничка-фельдшер.

– Не вірив би, коли б десять разів не перевірив! А тоді ще й два тіла, що з льодовні, перевірив! Тепер уже ретельно. І знаєте що? Їх випили так само, а тоді просто скинули з круч, як мішки з непотребом! Ось як усе було!

Яків розтулив було рота, щоб укотре заперечити, але так і застиг – як не крути, а фельдшер говорить правду. Звісно, не про упирів. А про рани на шиях жертв, про висмоктану з тіл до останньої краплі кров і про спробу вбивці замести сліди, скидаючи трупи зі скель. Божевільний п’яничка виявився спостережливим медиком. І хоча це не знімало з нього відповідальності за покинуте напризволяще тіло Жигмонта, тепер Яків дізнався, що шию приятеля було прокушено так само, як яремні вени двох попередніх жертв!