Текст книги "Книга в камені"

Розділ 3

– Пане Ровнєр!

– Га?

Яків виринув з непевного сну. Стан, у якому він перебував, складно було назвати повноцінним сном. Чоловік завис на межі між маренням і дійсністю: тілом повторюючи рухи хитавиці, він залишався в реальності, тоді як свідомістю мандрував десь у інших світах.

– Під’їжджаємо.

І справді, звичне перевалювання екіпажа розбитою дорогою змінила розмірена вібрація бруківки під колесами, кінські підкови лунко зацокали геть не ґрунтовим путівцем, а чорнильний морок у салоні ледь-ледь освітили вуличні ліхтарі. Кам’янець…

До Дунаївець прибули, коли сонце звернуло на вечірній пруг, і якби не випадок, то таки мусили б стриміти в містечку до ранку.

Іще в дорозі візник попередив, що не продовжуватиме подорож без переміни коней: позаяк компенсовувати вартість загнаних коней він мав би зі своєї кишені, то ризикувати здоров’ям і життям тварин відмовлявся навідріз.

– Моліться, аби на поштовій станції була переміна коней. Інакше – гаплик.

Сперечатися з візником не став ніхто. Усі розуміли, що таки краще сяк-так переночувати в Дунаївцях, аніж поночі загнати коней і застрягнути бозна-де.

– А від чого залежить, чи буде на станції переміна коней? – поцікавився у досвідченіших попутників Яків.

– Та від чого завгодно, – відповів Сіцінський. – Можуть просто з-під нашого носа забрати, коли термінова пошта, до прикладу, їде. Або ж коли злочинця конвоюють. Там ніяк не можна, щоб коні втомлені були. І не доведеш нічого. Ми – звичайні подорожні – останні в черзі на переміну. П’ятдесят на п’ятдесят виходить, що доводиться чекати на свіжу пару до наступного ранку.

Але щойно екіпаж завернув у ворота поштової станції, як почувся радісний вигук:

– Є! Є коні! – То візник побачив рух у конюшні для свіжих.

Салоном прокотився нервовий видих – в очікуванні вердикту всі мимохіть затамували подих. Але вже за якусь хвилину радість заступило розчарування: візник повернувся чорний, як грозова хмара.

– Б-бісової мат-тері поїдемо!

– Що сталося? – Вигуки злилися в один.

– Не дають нам коней! Кажуть, що заброньовані якимось чином високим. Чекають на нього з хвилини на хвилину! Нех’ його гарячка вхопить! – Візник лютував зі зрозумілої причини: якби вдалося доправити подорожніх до Кам’янця без затримки в Дунаївцях, його кишеня поважчала б на кілька геть не зайвих монет.

– Що ж… – Троєгубов першим вийшов з екіпажа. – Нічого не вдієш.

Наступної миті за ворітьми почулися цокіт підків, посвист нагайки, й у двір поштової станції влетів забрьоханий екіпаж (певно, ним прибув той самий високий чин, котрому мандрівники мали завдячувати майбутньою ночівлею в товаристві блощиць). Візник так різко смикнув на себе віжки, що коні ледь не стали дибки. Одначе не встиг екіпаж як слід зупинитися, як його дверцята шпарко розчахнулися (аж хряснули об стінку), і з них одним скоком вибрався низенький черевань. Тримаючись за живота й тихенько підвиваючи, він закрутив головою навсібіч, немов химерна лялька, а тоді прожогом рвонув за стайню, звідки повівало характерним душком.

У дворі запала тиша, лише хропли зморені коні та десь далеченько валували пси. Сонце торкнулося крайнеба.

– Хух, ледве дотягли… – візник зі щойно прибулого екіпажа обтер спітнілого лоба й зіскочив на землю.

– А куди ж так поспішаєте?

– Боюся, що вже встигли.

– Тобто?

– А що, не видно було, як пана скрутило?

– Та він так швидко щез, що й не роздивилися.

– Ото ж бо й воно! Дорогою панові живота прихопило. Ледве не через кожну версту спинятися велів. А як у містечко в’їхали, то думав, що просто в салоні каляти почне – не станеш же посеред вулиці.

– Стривай-стривай, то ти кажеш, що далі сьогодні вже не рушатимеш?

Слухаючи балачку візників, подорожні не зронили жодного слова. Здавалося, вони навіть дихали через раз. Невже й справді з’явився шанс вирушити далі без знайомства із місцевими блощицями? Роздуми перервав болісний стогін – до екіпажа, ледве переставляючи ноги, підійшов скривлений черевань. Він і досі тримався за живіт.

– Гнате, катай за лікарем, бо не доїду, – простогнав він, звертаючись до візника. Той заметався двором, і Яків раптом осягнув, що може зарадити ситуації.

– Не треба нікуди бігти! – Він наблизився до чиновника. – Я лікар!

– Ох, – черевань не втримався на ногах і втомлено опустився на підніжку. – Рятуйте, лікарю, бо, не при людях кажучи, стечу водою…

Яків заходився обережно обмацувати живіт хворого.

– Чи давно вживали їжу і що саме?

Доки Яків шептався з хворим, трійця подорожніх напружено спостерігала за лікарем, розуміючи, що терези випадку досі розгойдуються і невідомо, яка шалька переважить. Коли ж чиновник змучено махнув рукою, а Яків поважно кивнув їхньому візникові, вони полегшено видихнули: подорож незабаром продовжиться.

За пів години коней було змінено, виснажений бігункою високий чин погнав візника до аптеки по виписані Яковом ліки та готувався провести безсонну ніч у походах до нужника, а четверо подорожніх із усмішками обговорювали оказію.

– Ніколи не думав, що так радітиму чиїйсь діареї, – гмикав Яків.

– Усе й справді так серйозно? – звів на переніссі брови Троєгубов.

– Авжеж, ні, – Яків заперечно похитав головою. – Звичайне харчове отруєння. Пан просто перепив кисляку за обідом. Але ж нам потрібні свіжі коні, чи не так?

– Ще й як потрібні! – Салоном прокотився сміх. – Ну, нехай панові чиновнику спокійно хворіється!

Яків видобув із кишені годинник, підніс його до запітнілого віконця та спробував розгледіти стрілки.

– Майже чверть по дванадцятій, – почувся голос Троєгубова.

– Пізненько.

– Зате сьогодні спатимемо в нормальних ліжках.

– Ось це ще під питанням, – невесело всміхнувся Яків. Лише щойно йому спало на думку, що о такій пізній порі він має всі шанси не достукатися до поліційної управи й залишитися ночувати на порозі (геть не знаючи міста, до найближчого готелю не дістатися).

Виїжджаючи з Проскурова за тривожним покликом телеграми, він не надто уявляв, що робитиме відразу по прибутті. Зараз же проблема щохвилини загострювалася.

– Ох, це ж ви, пане Ровнєр, певно, і не маєте, де зупинитися, – озвався Сіцінський.

– Ваша правда.

– У такому разі не відмовте мені в люб’язності. Нас із дружиною ви не потісните, а чиста постіль і сніданок для вас знайдуться.

Яків приклав руку до серця, але, зрозумівши, що в темряві салону цього не видно, щиро сказав:

– Не знаю, як вам і дякувати… Але, може, ви просто підкажете мені, як дістатися до найближчого готелю чи…

– Ви маєте зайві гроші? – запитав Сіцінський. – Тоді притримайте. Вони вам ще знадобляться.

Знадвору пролунало протяжне тпрукання, а вже за мить екіпаж натужно скрипнув ресорами та зупинився.

– Прибули, – хекнув Троєгубов і завовтузився в темряві, певно, добуваючи речі з полиці.

Дверцята прочинилися, і салон залило блякле світло вуличних ліхтарів (Кам’янець недарма був губернським містом). Такого світла для Якова, який звик до проскурівської темряви, було занадто: спогади про студентство, що минуло на яскраво освітлених увечері вулицях Кракова, заступила сувора дійсність Проскурова з його звичною темінню та підступною багнюкою під ногами.

Яків усміхнувся – згадалася невигадлива розмова з військовим, товариством якого він скористався якось поночі тільки з тієї причини, що той мав ліхтаря, про вуличне освітлення в Проскурові та Кам’янці. Простакуватим проскурівчанам навіть у голові не вкладалося, що після заходу сонця можна не нипати темними провулками, буквально обмацуючи стіни будинків.

«Далеко ще Проскурову до цивілізації», – подумав Яків, подаючи руку пані Головатій.

Ліхтарі відкидали приємне жовтувате світло на вологу бруківку, від чого поліроване каміння виблискувало, наче бурштин. У повітрі висіло легке туманне марево, що збиралося невагомими ореолами навколо ліхтарних маківок і розквітало гігантськими кульбабами. Будинки обабіч вулиці куталися в підсвічену ліхтарями імлу, і вся картинка була такою казковою, що Яків попервах навіть замислився, чи не бачить він неймовірно реалістичний сон.

Мандрівка нарешті закінчилася. Аж не вірилося, що ще вранці він був у Проскурові, чалапав темними вулицями до поштової станції, а зараз стоїть посеред Кам’янця, міста, де загинув його приятель. Яків пересмикнув плечима від раптового неприємного спогаду про осоружні телеграми. Він приїхав сюди не споглядати красоти міста, не рахувати ліхтарі й не відпочивати! Невідомо, що чекає на нього завтра в поліційній управі, невідомо, чи просунулося слідство у справі про загибель Жигмонта. Ранок обіцяв бути не з приємних.

– Оце й усе, пане Ровнєр, пане Сіцінський, пані Головата, – Троєгубов потис чоловікам руки й уклонився жінці. – Дозвольте попрощатися та подякувати за приємне товариство.

– Усіх гараздів, – Яків поштиво схилив голову, підхопив валізу й саквояж, щоб за хвилину разом із Сіцінським звернути з освітленої вулиці в темряву.

Незважаючи на втому від подорожі, м’яку постіль і чашку чаю перед сном, Якову ніяк не вдавалося заснути в незнайомому будинку. Власне, проблема була не в будинкові, а у важких думах, які обсіли його голову. Що мав на увазі автор другої телеграми, коли стверджував, що на тілі Жигмонта немає видимих ушкоджень? Яків замислився над тим, як можна повністю знекровити людину, водночас залишивши її тіло зовні неушкодженим. Розумних пояснень не знаходилося, натомість згадався сюжет книжки…

Упирі? Яків роздратовано пирхнув. Ще цього бракувало! Де упирі, а де вбивство! Те, що загибель Жигмонта виявиться саме вбивством, Яків не сумнівався, одначе вбивця діяв вигадливо та майстерно… Маскував злочин під таке собі культове мракобісся чи прагнув досягти якоїсь конкретної мети?

– Ет… – Яків махнув рукою та вирішив не морочити собі голову. Без жодних подробиць смерті приятеля, окрім кількох слів у телеграмі, не варто вибудовувати якісь версії. Уранці він навідається до управи й тоді зможе оперувати конкретними фактами. А зараз мусить відпочити. Дорога висотала з нього останні сили.

Проте сон не йшов. Яків крутився з боку на бік, рахував овець, уповільнював дихання, але все марно.

Будинок повнився незвичними звуками, до яких Яків не звик у Проскурові. Он десь оддалік скрипнула дошка підлоги, ледь чутно точив свою нірку шашіль, озвався цвіркун. Об шибку щось легенько шкрябнуло, і Яків миттю підвів голову над стовченою подушкою, знервовано прислухаючись до звуків знадвору. Зрештою він мусив навіть підвестись, аби переконатися, що за вікном шерхотить листям кущ бузку, а тоді прочинити кватирку і впустити до кімнати прохолодне й вологе повітря. Голова відразу прояснішала, тож чоловік кілька хвилин блаженно стояв біля вікна, притулившись лобом до шиби. Важкі думки потроху зникали, а тіло наливалося сонною важкістю.

Одначе сон не приніс відпочинку – він був важким і тривожним. Якова то морозило, від чого він щільніше загортався в ковдру, шукаючи порятунку від уявного холоду, то обкидало липким гарячим потом. Із бездонних глибин підсвідомості виповзали безликі тіні та зринали дивні образи. Запалений мозок крізь сон наказував чоловікові прокинутися, а тіло не реагувало: нервові закінчення немов обітнув майстерний хірург, і свідомість марно товклася в темниці черепа.

Щойно в кімнаті почало сіріти, а знадвору долинули перші пташині співи, Яків розплющив очі та, тручи долонями неголені щоки, важко підвівся. Неспокійний сон обірвався раптово та якось… неприємно. Чоловік почувався таким знеможеним, ніби не їхав до Кам’янця екіпажем, а тягнув його замість коня сам. Під серцем смоктала нав’язлива тривога, очікування невідомого й огидно-чіпкого, такого, що довго переслідуватиме у снах. Відчуття скидалися на передозування міцною кавою: серце калатало, наче після довгого бігу, тіло нервово тремтіло, а долоні були мокрими та липкими.

Яків труснув головою, відвісив собі кілька легких ляпасів, аби оговтатися та прогнати неспокій. Так, сьогодні буде не надто приємний день: саме сьогодні він мусить оглянути тіло Жигмонта та поспілкуватися з поліцією. Позаяк нічого надзвичайного чоловік не передбачав, тривога здавалася геть недоречною.

Яків рішуче скочив з ліжка. За ніч через прочинену кватирку кімнатка вихолола, але якраз настільки, щоб зранку бадьорити свіжістю та прочищати мізки. Він потягнувся, швидко виконав кілька гімнастичних вправ, аби розігнати по жилах кров, і задоволено відчув, як неясна тривога розчиняється у прохолодному повітрі, а настрій кращає.

Чоловік довго та з насолодою вмивався – проганяючи рештки сну, пирхав над мискою з водою та здригався від холоду, коли краплі стікали між лопатками. Уже за чверть години, поголений і свіжий, Яків зав’язував перед дзеркалом краватку й тішився, що такий нехитрий моціон виявився дієвим засобом від нічних жахіть: перед поліцмейстером він з’явиться бадьорим і налаштованим працювати.

У двері постукали.

– Так-так!

– Пане Ровнєр, – до кімнати ввійшов Сіцінський, – як спалося?

– Не буду лукавити – препаскудно. – Яків побачив, як видовжилося обличчя хазяїна, і поквапився його заспокоїти: – Але, прошу, не переймайтеся: у тому геть немає вашої провини. Просто, певно, подорож вимотала мене понад міру…

– Ну, з незвички майже п’ятнадцять годин трястися… – співчутливо кивнув Сіцінський.

– Але свіже повітря і холодна вода зробили диво, – усміхнувся Яків.

– Думаю, що сніданок стане ще одним приємним штрихом, – і собі всміхнувся Сіцінський, запрошуючи гостя до їдальні.

Поліцмейстер Лещинський прийняв Якова відразу, щойно той повідомив про своє прибуття. Був він насуплений і зосереджений, без зайвих реверансів і просторікувань подав руку для привітання та вказав на крісло.

– Пане Ровнєр, насамперед хочу перепросити, що ми так раптово зірвали вас із місця.

– Причина надто поважна, аби перепрошувати.

– Так-так… Ваша правда. Причина – жахлива.

Старий на мить замовк, розгублено потер перенісся, а тоді продовжив:

– Зізнаюся, я обіймаю цю посаду не так давно. Утім набачився всього й чимало. Одначе щоб отак… Слідчого… – Поліцмейстер знову замовк. Було видно, що він нервується й не приховує емоцій, переважно роздратування і – Яків здивувався – розгубленості.

– Насправді ми з Жигмонтом не були аж такими друзями. Товаришували ще студентами.

– Але він про вас згадував і казав, що ви листувалися.

– Було таке.

– Достатньо того, що Тереховський хотів просити вас про допомогу у справі.

– Так… – Ровнєр до дрібниць згадав першу телеграму й роздратованого листоношу.

– І достатньо вашої компетенції як поліційного лікаря. Ми багато чули про ваші успіхи навесні.

– Та які там успіхи, – Яків спохмурнів. Йому почало набридати, що з нього роблять мало не героя, тоді як він припустився помилок, про які й згадати гидко.

– Убивства припинилися – і це успіх, – відрізав поліцмейстер, задзвенівши металом у голосі. – З малого складається велике.

Він повагом обійшов кабінет, суплячи брови, а тоді заговорив звичним, трохи розгубленим тоном:

– Ми маємо свого фельдшера при управі. Але, на жаль, його вистачає лише на те, аби засвідчити смерть і встановити її причину. Хоча іноді й тут не без проколів. Тому я особисто віддав наказ запросити саме вас для експертизи тіл…

– Тіл? – Ровнєр мимоволі перебив поліцмейстера. – Але ж у телеграмі йшлося про Жигмонта…

– Я схильний вважати, – поліцмейстер знову потер перенісся, – що в убивстві пана Тереховського є дещо спільне з попередніми справами, котрі вів якраз він.

– Спільне?

– Відсутність крові в тілах.

– А тепер попрошу докладніше.

– Пане Ровнєр, на жаль, я не поінформований, як би хотів і як би хотілося вам. У справах багато незрозумілого, і, власне, із цієї причини ми й прагнули ввести в управі посаду слідчого, який би займався складними випадками. Сподіваюся, пан Тереховський залишив по собі якісь записи, що спрямують вас на правильну стежку. Зі свого боку обіцяю вам усебічну підтримку та сприяння, виділю людину в поміч і навіть надам особливі повноваження на час розслідування.

Яків лише мовчки кивнув у відповідь. Схоже, просто оглядом тіла чи – він поправив себе – тіл тут не обійдеться. У Кам’янці доведеться затриматися довше, ніж на день-два. Звісно, можна було послатися на нагальні справи у Проскурові й відмовитися від того, що мусила б виконувати поліція. Але одного разу він уже поклався на поліцію і добре пам’ятає, чим усе закінчилося. Спогад про бідолашного Миколашку й досі ятрив болем.

– Пане поліцмейстере, прошу взяти до уваги, що я тільки лікар. І може так статися, що зі справою не впораюся, – Яків помітив, що поліцмейстер намагається його перервати, підніс руку та із притиском закінчив свою думку. – Однак обіцяю вам, що все, залежне від мене як від лікаря, я зроблю.

Поліцмейстер зітхнув і розвів руками.

– Мені нічого не лишається, як погодитися з вами, пане Ровнєр.

– Ще мені треба десь жити. Адже, зізнаюся, я не сподівався, що доведеться затриматися в Кам’янці довше, ніж на кілька днів.

– Цим можете не перейматися. Управа візьме на себе всі витрати, пов’язані з житлом і забезпеченням. Мешкатимете на колишній квартирі пана Тереховського, із власницею про все домовлено. Заодно й придивитеся до всього там, на місці. Побудете, так би мовити, у його шкурі.

Яків хотів зауважити, що з огляду на долю приятеля ні за які гроші не бажає побути в Жигмонтовій шкурі, але вчасно зупинився – зараз не час присікуватися до слів. Літній поліцмейстер знервований і втомлений: кілька нерозкритих убивств за короткий проміжок часу – це не жарти.

– Також я волів би пошвидше оглянути тіло. Тіла…

– За цим справа не стане – я звелю провести вас до льодовні, щойно з’ясуємо всі деталі. – Поліцмейстер замовк, ніби збирався з думками, а тоді рішуче заговорив далі: – Знаєте, пане Ровнєр, як офіційна особа я не маю права доручати вам те, що не належить до компетенції запрошеного медичного експерта. Але як людина… Зізнаюся, що у моєму підпорядкуванні не знайдеться метикованих хлопців, аби доручити їм цю справу. Саме тому ми так довго билися, доки запросили до нас на службу пана Тереховського. Він повинен був стати тією молодою кров’ю, якої нам не виста…

Поліцмейстер затнувся, немов перечепився через слово «кров», але опанував себе й продовжив:

– Ми втратили слідчого. А до цього, за дещо схожих обставин, загинуло ще двоє людей. Я не можу вам наказувати, але якби ви погодилися…

– Я зроблю все, що зможу, – Яків насупився.

– До речі, кабінет пана Тереховського також у вашому розпорядженні. І наостанок дам вам пораду – познайомтеся з отцем Олексієм.

Яків мовчки сидів у Жигмонтовій комірчині, яку поліцмейстер гордо назвав кабінетом, за столом, заваленим паперами й теками зі старими справами. Він упівока переглянув одну – минулорічну, а тоді спробував уявити, що ж робив тут Жигмонт востаннє, перед тим, як подався назустріч власній смерті. Поліціянт, який чергував тієї ночі, стверджував, що приятель засидівся допізна й пішов додому близько о пів на другу, неймовірно втомлений.

Яків висунув шухляду й отетеріло витріщився на револьвер. Забув? Чи залишив навмисне? І тієї самої ночі потрапив до рук убивці.

Він торкнувся пальцями холодного руків’я. Від часу засідки в аптеці Деревоєда Ровнєр не брав до рук зброї, але пам’ятав, що та дарує впевненість. Зараз же, коли десь поряд бродить таємничий убивця принаймні трьох людей, такою впевненістю легковажити не варт. Отож Яків зважив у руці Жигмонтів револьвер і поклав його до кишені.

Що робити далі? Очевидно, що папери на столі доведеться ретельно переглянути (цікавився ж ними покійний!), але пізніше. Зараз годилося б навідатися до льодовні й оглянути тіла. Чи краще спочатку обстежити місце вбивства? Хоча, зважаючи на те, що від часу пригоди минуло понад дві доби, нічого важливого, найімовірніше, знайти не вдасться (Ровнєр не надто покладався на власну спостережливість, доки не йшлося про огляд тіл: як не крути, але він таки лікар, а не слідчий).

На Жигмонта напали просто посеред вулиці… Яків здригнувся, коли зрозумів, що тієї осоружної ночі його приятель прямував додому – туди саме, де сьогодні, за словами поліцмейстера, уперше ночуватиме й він. Тіло вкрилося гусячою шкірою, і пересохло в горлі: поверталися давні спогади, уже майже забуті. Із закамарків підсвідомості знову виповзла вранішня незбагненна тривога.

Що ж такого з’ясував у ході слідства Жигмонт, що його прибрали? Зрозуміло ж бо, що слідчого просто так не вбивають. Отже, той рухався в потрібному напрямі.

Від розуміння, що тепер небезпека чигає й на нього, Яків знову відчув морозець на шкірі. Він витяг з кишені Жигмонтів револьвер і міцно стиснув руків’я, ніби шукаючи у зброї захисту. Подіяло. Дрижаки відступили. Але залишили невпевненість і розгубленість. Ровнєр вирішив, що мусить виростити очі на потилиці й по десять разів продумувати кожен крок, аби не стати черговою жертвою таємничого вбивці.

На згадку про спосіб убивства Якова знову обсіли важкі думи. Для чого вбивця знекровлював тіла? І що, власне, спричиняло смерть? Адже, як стверджувала поліція, на тілі Жигмонта не було видимих ушкоджень.

Яків гримнув стільцем і рішуче підвівся. Аніж морочити голову запитаннями без відповіді, краще взятися за те, що вмієш – нарешті оглянути тіло Жигмонта. Ровнєр був певен, що після цього роздобуде достатньо фактажу для побудови перших ланцюжків логічних умовиводів. А там – буде видно.

За пів години Яків із провідником – підтоптаним, але досить кремезним городовим – уже стояли під дверима льодовні й по черзі гамселили об їхні товсті дошки, марно відбиваючи собі кулаки.

– Чорти б ухопили того фершала! – густим басом гудів городовий, бебехкаючи кулаком у двері.

– А він, що, сам тут? – Яків розтирав відтовчену руку.

– Та має ж іще й вартовий бути, – дещо здивовано відповів городовий, ніби й сам щойно про це згадав.

– Де ж вони?

– Ясно де, – городовий роздратовано сплюнув. – Повпивалися, та й годі!

– Але ж на службі!

– А їм що до того?

Двері отримали чергову порцію ударів, але ситуацію це не змінило: чоловіки стовбичили під льодовнею вже добрячі двадцять хвилин.

– Я так просто не відступлю! – Городовий розлютився не на жарт. – Сьогодні ж доповім панові поліцмейстеру, щоби пияків… утришия!

Яків тим часом обводив поглядом міцну будівлю, приміряючись, чи не вдасться потрапити досередини інакше, як у двері, але складена з грубо обтесаного каменю фасадна стіна нагадувала фортечний мур. Маленькі – ледве голову встромити – віконця до всього були ще й заґратовані. Певно, сьогодні нічого не вийде, доведеться повертати звідси голоблі…

Він рвучко обернувся на протяжний рип дверей і громоподібну лайку городового.

– Ах ти ж п-падлюко!

Яків умить підскочив до входу й устиг перехопити важку руку поліціянта, доки той не накоїв непоправного.

– А… а ви х-хто такі? – У дверях похитувався, ледве тримаючись на ногах, розхристаний вартовий. Каламутні очі ковзали по прибулих, але навіть проблиску здорового глузду в них не читалося. – В-вам шо тут нада?

– Та я тобі! – знову гарикнув городовий, але Ровнєр, почуваючись старшим, перехопив ініціативу.

– Мені треба оглянути трупи!

– Трупи? – Вартовий отетеріло витріщився на Якова. – Йякі т-трупи?

– Зрозуміло… – Яків озирнувся на городового й кивнув, показуючи, що слова тут не допоможуть. Той вишкірився, стиснув кулаки й посунув уперед.

– Е… Стій… – вартовий спробував зупинити нахабне вторгнення на підконтрольну йому територію, але наступної миті отримав потужного потиличника. Він кавкнув, схопився за голову й повільно сповз по стінці на брудну підлогу.

– Я тобі постою… – городовий розгладив вуса, переступив через тіло, що подавало слабкі ознаки життя, і потупав до напівтемного коридору. Яків не змусив на себе чекати.

У льодовні смерділо. І геть не занедбаним чи старим приміщенням. І навіть не перегаром чи немитим тілом, що було б цілком логічно, зважаючи на стан вартового. Зовсім ні. Яків знав цей сморід. Так тхнуть запущені гангренозні рани. Приміщення наповнював солодкавий і важкий дух смерті – сморід мертвої плоті.

– Тьху, – городовий гидливо сплюнув. – Вчадіти можна!

На його голос із дальньої кімнатки в коридор ледве виповзло ще одне тіло, котре, так само як і вартовий, ледве перебирало ногами.

– Матір божа… – городовий зупинився, наче вкопаний, і безпорадно озирнувся на Якова.

– Що сталося? – Той з-за спини городового не встиг розгледіти чергового п’яничку.

– А ось і фершал…

Яків отетеріло переводив погляд із городового на вартового, а з того – на фельдшера, і не йняв віри побаченому. Фельдшер, який повинен був допомагати йому під час огляду тіл, сам не надто відрізнявся від трупа, хіба поставленого вертикально. Він знеможено чіплявся обома руками за одвірок і ледве знаходив сили, аби тримати голову.

Яків не терпів пияків. А надто пияків, що не виконували свою роботу, як ось зараз. Він спохмурнів і повільно пішов назустріч фельдшерові, не відкидаючи можливості пустити в хід кулаки.

– Мені треба оглянути тіло.

Бідолаха намагався сфокусувати погляд на грізному відвідувачеві, якому раптом заманулося щось вимагати.

– А ви, в-власне, хто такий?

Яків наблизився до напівпритомного фельдшера і скривився від їдкого смороду невідомого трунку, що ним накачувалися чоловіки. Втім він одразу опанував себе та промовив майже рівним голосом:

– Моє прізвище – Ровнєр. За дорученням поліцмейстера я маю намір оглянути тіло Жигмонта Тереховського. Слідчого… Колишнього слідчого…

Фельдшер якусь мить німо тупився в Якова, потім хитнувся всім тілом, а тоді зусиллям волі повернув його назад до кімнатки, звідки нещодавно виплив. Яків рушив за ним слідом. Городовий же тримався позаду, намагаючись марно поставити на ноги вартового, який щоразу сповзав по стіні, і мовчки стежив за розвитком подій.

Кімнатка вразила Якова неймовірним розгардіяшем. Вона, вочевидь, правила і за вартівню, і за архів, і за приймальню. Й тому не становила собою нічого конкретного, окрім як звалища непотребу. А також цілком зручного місця, аби напитися до безпам’ятства двом знудженим чолов’ягам, свято впевненим, що сьогодні їх ніхто не потурбує.

Вузеньке вікно не пропускало до кімнати достатньо світла, а тому тут горіла лампа, сповнюючи гасовим смородом і без того сперту атмосферу (навіть у звиклого до важких лікарняних запахів Якова від запаморочливого «аромату» пішла обертом голова). Але панував у затхлому приміщенні моторошний дух мертвечини.

І це було дивно. Притлумлюючи огиду, Яків глибоко втягнув у себе повітря, аби переконатися, що не помилився. У льодовні не повинно бути такого запаху, бо він означає лише одне: тіла зберігають неналежно. Та, дивлячись на вартового та фельдшера, не важко було здогадатися, чому в льодовні заведено такий порядок.

– Тут завжди так? – Яків обернувся до городового. Його голос був крижаним.

– Та Боже збав! – Той замахав руками. – Звісно, я не так часто сюди навідуюся, але кілька тижнів тому геть усе інакше було. Я сам не тямлю, що це з ними стало!

– Гм… – Яків залишався небагатослівним, тим часом знову зазирнув до вартівні, де фельдшер марно намагався відшукати у старій шафі потрібні папери. Він перекладав із місця на місце потерті теки, щось бурмотів собі під носа, щохвилини заточувався, дивом тримаючись на ногах, але бажаного не знаходив.

– А, йяаке тіло, кажете, в-вам треба?

– Жигмонт. Тереховський. – Яків відчув, що йому вривається терпець, і одним скоком наблизився до шафи з наміром самостійно взяти затребувані документи. – Останнє тіло, що сюди доправили.

– Останнє? – Фельдшер відсахнувся від Якова, неначе побачив перед собою воскреслого мерця, перечепився через ослін і загримів на підлогу, збиваючи зі столу пляшки й кухлі. Одночасно з коридору почулися здавлені зойки вартового та лайка поліціянта.

– Так. У моєму проханні є щось незрозуміле?

– Але ж… – чоловік силкувався дібрати слова, проте ніяк не міг вичавити із себе нічого путнього.

– Та говори вже! – гримнув нарешті городовий.

Але марно. Фельдшер наче не чув погроз. Він сидів на брудній підлозі в калюжі розлитого самогону й посеред розтрощених пляшок зі звішеною на груди головою. Тільки відчайдушна гикавка та цокотіння зубів вказували на те, що чоловік іще живий.

Яків роздратовано махнув рукою, відкинув геть папери й рушив до виходу з вартівні.

– Розберемося самі! Де тут та льодовня?

– Праворуч і сходами донизу, – городовий ступив кілька кроків у вказаний бік і зморщив носа. – А нехай його… Як же смердить.

Яків наблизився до нього, і справді – сморід подужчав. Чоловіки перетнули крихітну оглядову (Ровнєр окинув її швидким поглядом – у порожньому приміщенні забивало подих так, що доводилося дихати ротом).

– Сюди, – прохрипів городовий і мерщій пірнув у вузький закапелок зі сходами донизу. Яків поквапився слідом і за мить зачудовано усвідомив, що сморід стає менш задушливим. Дивно, адже, попри наближення до підвалу-льодовні, де зберігали тіла, що розповсюджували важкий дух, на східцях чоловіки відчували просто холодну близькість крижаного підвалу, тоді як мертвотний дух залишився витати десь над ними.

Лампа в руці городового сяк-так освітлювала склепінчастий прохід із низенькими дверима, вкритими інеєм. Обстановка нагадувала ілюстрацію до химерної казки і… Яків здригнувся від раптових спогадів. Перед його внутрішнім зором постала моторошна ніч у Проскурові, якої він перевозив у льодовню Деревоєда тіло першої жертви схибленого різника.

– Підвал просто у скелі вибито, – повернув Якова до реальності голос городового. Той узявся за ручку дверей і озирнувся. – Заходимо?

– Звісно.

Приміщення льодовні більше нагадувало не підвал, а печеру. Склепінчасте й округле вгорі воно мало нерівно обтесані стіни, горбкувату підлогу та довгі порожні столи для тіл. Вражений побаченим, Яків закрутив головою, а тоді вихопив у городового лампу й метнувся в дальній куток, куди не досягало світло.

– Тут лише два тіла! – почувся його схвильований голос.

– Як це два? – Городовий не зміг відбутися роллю просто провідника. Цікавість і здивування перемогли, і він підбіг до Якова.

– Мусить же бути три! Так? – Яків обернувся до городового, ніби саме він відповідав за переміщення тіл до льодовні.

– Т-так.

– Жигмонт, Горохов і той… друга жертва…

– Диня, – підказав городовий.

– Що?

– Не «що», а «хто». Прізвище другого – Диня. Іван Диня.

– А, ну, так, – Яків відмахнувся. – Але ж тут тільки два тіла.

Він підніс лампу ближче, відхилив краєчок заскорузлого рядна та придивився до паперової бирки, прив’язаної до великого пальця ноги одного з тіл.

– Диня.

– А другий хто?

Яків обізвався за пів хвилини. Голос його звучав розгублено.

– Горохов…

– А де ж тіло пана слідчого? – Городовий узявся обдивлятися підвал-льодовню, заглядаючи в її темні кутки. Даремно, бо інші столи стояли порожні, а сама кімната не була аж такою великою, щоби не помітити в ній, навіть у поганому освітленні, людське тіло.