Читать книгу "Наодинці з життям. Поезія"

Козацька балада

 
Мені б тільки лист передать воєводі
Коня у галопі я ледь не загнав.
Хто ж знав, що у замку при самому вході
Зустрінусь я з нею. О Боже, хто ж знав?
 
 
Я степом летів, щоб устигнуть до ночі
Допоки в палаці горіли вогні,
Та вдома господаря я не заскочив —
Пан граф воєвода вертався з війни,
 
 
Чекали повернення пана під ранок
Мене ж зустрічала дружина його,
Дівча молоде, мов пташатко підранок,
Чекала на ранок мов лиха свого.
 
 
В очах тих сумних, немов небо під вечір
Життя її я, як в листі, прочитав:
За нелюба видали, мрії про втечу,
Огида, коли старигань пригортав.
 
 
Задовгих зізнань ми не потребували
На двох нам достало лиш декількох слів:
«Кохаю навіки», «кохана», «коханий» —
О ніч неймовірного здійснення снів!
 
 
Прихід воєводи під ранок сурмили
Із пані покоїв я вислизнув ледь.
Вже вдень я на Січ знов летів, образ милий
У серці леліяв – навіки цей лет.
 
 
Зустріли заздравно мене побратими
Піднесення пінного келих кружляв:
Брати запорожці, я в тому не винен,
Що серед бенкету хміль смутку пройняв.
 
 
О, пані графине, з тих пір я у битву
Як в шлюбну ту ніч, наречена де – смерть,
Кидавсь – та не те, щоб у битві не згинув —
Подряпини жодної… Хто ж береже
 
 
Від куль, ятаганів мене серед бою?
Я знаю, графине, твоїх молитов
Це захист – побрались ми наче з тобою,
І не розірвати по смерть наших доль.
 
 
То що ж, коли доля вже так наказала —
Від неї нікуди, нехай буде так,
Раз не оминути – піднімем забрала:
Чи пан, чи пропав – така доля, козак!
 
 
І поряд зі мною мої побратими —
Ми викрадемо із недолі гнізда,
Тебе, моя суджена пані графине,
І буде душа в нас на двох лиш одна.
 
 
Я серед пишноти козацького степу
На березі слави й могуті Дніпра
Збудую наш дім – нехай носить лелека
У затишок наш хлопчаків і дівчат.
 
 
Не бійся, графине, ніхто не образить
Бо в нас тут ні хлопа, ні пана нема —
Ставав кожен рівним і вільним відразу,
Хто тільки на землю козацьку ступав!
 
 
І все буде так, як нам заповідала
Та ніч, як в обіймах намріялось нам.
Побачиш, пишнот не зрівняти заграви
Із блиском оман, що судились панам.
 
 
Мені б тільки лист передать воєводі
Коня у галопі я ледь не загнав.
Хто ж знав, що у замку при самому вході
Я з нею зустрінусь. О Боже, хто ж знав?
 

Метро

 
Сніг лапатий, підмоклий,
                     як підошви мої,
Чвакіт шин,
         чвакіт кроків
               у повітрі висить;
Напівморок і дим —
           мій сліпий поводир,
Через площу
         крізь натовп
               мене проведи,
До метро
         ти мене доведи…
Місто надра свої
         відкриває мені —
Вхід в метро – букву «М»
      (аж від подиву зведені брови!) я
                     розшифровую:
«Всяк, хто ввійде,
         облиште надію свою.
      Ім'ярек
         Аліг'єрович
                     Данте,
Рад вітати!»
Ескалатор,
         безногий Вергілію мій,
Ти крізь натовп,
         крізь землю
               мене проведи
Усіма дев'ятьма
         усе глибше
                  і глибше
В підземелля міське —
        з підсвідомістю Харкова
                             хай з'єднаюсь я,
                                      хай згадаю я…
Натовп суне назустріч,
         щохвилини вихоплюю
Із потоку облич, рук і ніг
                     нову постать я:
Ближче, ближче,
         вже ось, уже поряд ти,
Незнайомцю, на мить
         ми з тобою віч-на-віч —
Не буваю з собою я ближче
                      у дзеркалі навіть,
Навіть з власною тінню
         я ближче навряд чи буваю,
Та на мить це,
            на мить це,
                        на мить…
Зблиск очей, губ загадка —
                  й потилицю, спину,
Незнайомцю, твою
               я гублю назавжди;
Без кінця, без кінця,
                        без упину.
Невблаганного натовпу
         ми протилежні потоки,
Нас розносять врізнобіч,
Ескалатори нас і вагони,
Невпізнанних, забутих,
                        підхоплюють
І розносять,
         розносять
               врізнобіч,
                     врізнобіч…
Так точнісінько
          пам’яті плин
                невблаганний вихоплює
Із минулого посмішку, губи, обличчя на мить —
І спиною повернуті знову,
                            невпізнані знову
Із минулого тіні гублю я —
                    вже не докричишся:
Ескалатори днів і
                  вагони років
Нас розносять,
               розносять
                  врізнобіч,
                         врізнобіч…
Але ж ось воно, ось, пам'ятаєш:
Відкривають метро —
         оркестри, промови лунають,
Стрічка падає – диво! —
Місто надра свої,
            місто душу свою відкриває!..
Ох, яка молода і щаслива
У святковому гаморі натовпу
                                             мати —
У руки її затишку,
         як у гніздечку, тримати
Полохливе пташатко
                  свого рученяти —
0 дитинства далекого
                                свято,
Віра в казку, у те, що
                       достатньо
                 нам неба для всіх
                         одного —
Не докричатися,
                  не докричатись…
Мій вагон підійшов.
Цей останній,
               прощальний вагон,
Що давно в небуття відійшов,
Але знову
         і знову приходить,
Щоб мене
         відвезти на роботу,
Щоб мене
         привезти із роботи,
На роботу – з роботи,
         На роботу – з роботи…
Цей розмірений стукіт коліс,
                     нескінченний тунель…
Ескалатор, безногий Вергілій,
Проведи з підземелля до неба мене —
Десь там небо було,
І на всіх одного
                вистачало
                     нам неба цього,
А тепер там
         для кожного телеекран —
Не поділять ніяк
            між собою програм.
Нескінченний тунель,
               незліченні турботи:
На роботу – з роботи,
               На роботу – з роботи,
                              На роботу – з роботи…
 

Із Шевченка

Як, зопалу, Мазепи виклик

Полтаві на поталу, так

В лабетах України звик я

Ділити з небом крові смак.

Син Катерини в снах Тараса:

Однаковісінько мені,

Якого москаля окраса,

Прокинулася – знов в огні…

На день разів зо сто ошпарить

Отак бруківка байстрюків

Плювками, наче нагаями —

Ох, не однаково мені…

На день отак разів зо двісті —

Затисне: мамо, краще спіть —

На цьому навіженім світі

Нам прокидатися не слід…

Чорно-біле фото

 
Зима – білий кістяк зітлілого літа
З чорними очницями туги.
Зима – на півслові обірвана розповідь ранку
Про свою ніжність рожеву.
Зима – білий мармур безкровного
Забальзамованого морозом дня,
Коли мені на долоню
Повільно падає й тане
Холодна біла сніжинка,
Як на долоню Бога
Повільно падає й тане
Душа новопреставленого праведника,
А в амфітеатрі простору
Широкими сходами видноколу
Холодне сяйво повільно підіймається
На золотий престол сонця,
Але день такий швидкоплинний —
І ось вже у вузькому горлі сутінок
Стоїть давучкий клубок призахідного сонця —
Його пекучу сльозисто-червону гіркоту
Так болісно ковтає горизонт
З різким прощальним жестом заграви,
Тоді – короткий присмерк,
Немов вирваний з рук жебрака
Останній шматок хліба;
А потім – довгий, довгий, довгий
Погляд ночі,
В якому те, що залишається
В очах людей
Від споглядання за стратою невинних,
І дрижаки зірок проймають небо,
І так до ранку аж…
0 цій порі
На перехрестях темряви і самоти
Буває зустрічаються слова
Й складаються у вірші,
Буває я їх записую,
Але ж – зима:
– чорно-біле фото осені,
– негатив літа,
– рентгенографія весни…
Й холодне чорно-біле завивання хурделиці
Вивітрює в душі тепло багатобарв»я
З мелодії строкатих спогадів про літо і кохання,
Ти можеш це назвати забуттям
І навіть зрадою —
Не треба, не перебільшуй,
Це лише:
– чорно-біле фото нашого кохання,
– негатив твоєї ніжності,
– рентгенографія моїх освідчень.
 

Сосни

 
Наполовину з скаргами
Поламаних хребтів
Благальну спину ладану
Сосновий скрип хотів
 
 
З-під крука наспіх випростать,
Зловісний розмах крил
Затьмарюючи виростом
Хитань, схилянь… Згори
 
 
Якого скрику відчаю
Смола тортурних сліз
Розрізує, розвінчує
Кори крамолу, із
 
 
Розпечених напучувань
Непогамовних сонць
Виточуючи покручі
Бурштинових корон.
 

Байда

 
Хапатися за меч для оборони
                                обіруч би вам,
Як ви хапаєтесь,
      мов за останню соломину,
                   за славу Рюриковичів.
Всі чорториєм Речі Посполитої
                                    закручені ви,
З якого дива називаєтесь ви
                                       русичами.
Шляхетського позиченого гонору
                                       заручники ви,
Пихи Великопольської позиченої
                                великомученики —
Костьолами від віри руської
                                  відлучені ви,
Спокуси єзуїтської
                       мазунчики ви,
Зефірними, амурними
                           мазурками
З полянської долоні Києва
                        навіки здуті ви,
З порепаної мозолястої
                        долоні руської
Буйвітром гонору козацького
                            навіки здуті ви,
                                навіки здуті ви!..
Ви – сіль землі?
Якої сіль землі ви?
Яка ви сіль?
Та сіль, що потом
Від бально —
         горілчано —
               еросних зусиль
Виходить боком вам,
Виходить на похмілля
                     боком вам?
Ви сіль?
Ви – сіль,
Ви – зради сіль,
Якою ятрить рани Києва,
Як попелом від орд Батиєвих.
Землі цієї сіллю
Руків’я плуга і меча
                      зросило
Мозолистих долонь бо плем»я
І з ними я,
      і ось – мої долоні,
               і ось – моє ім’я:
Дмитро,
      князь Вишневецький,
               нащадок Гедиміна —
Я глибше Рюриковичів
                       уріс у Русь,
                                 у Київ,
                                  в Україну.
Дніпром життя моє
                  віднині лине:
На Хортиці я Святослава чубом
                                   освятив чоло,
Рамена освятив
            наліво справа —
Хай волосинка вже
                  життя й мого
Вплітається у чуб
         козацькій справі,
                  козацькій славі!..
О ви, що звикли
            церемоніали
                  і бальні зали
Паркетним почовгом
             і полонезним па
                         переміряти,
Чи знати вам,
      як серце міряє галопом
               смертельний лет атаки…
 
 
Козак і кінь – єдине тіло,
Рука і шабля – плоть єдина,
Галоп, галоп, ворожий залп —
Товариш під копита впав.
Вже ось букетами гармати,
Рушниці квітами – стрічати
Нас так лиш звикнув Сулейман,
Ця зустріч до вподоби нам.
Грудьми із куль дозрілих грон ми
Вичавлюєм сп'яніння крові.
Вже ось, впритул, нарозхрист, в лоб —
Багатотисячне чоло
Вмивається кривавим потом —
Ось сутих русичів робота,
Ось де вона, Вкраїни сіль,
Покосами холодних тіл
Поля укрила…
Козак і кінь – єдине тіло,
Рука і шабля – плоть єдина,
Галоп, галоп, ворожий залп —
Товариш під копита впав…
 
 
Вподовж і впоперек,
         проклята яничарами,
Полями і роками
                      гуляє
                        слава моя,
Піснями кобзарів
                 розсурмлена,
Вподовж і впоперек
                  на сто доріг
                      розструнена бандурами.
На гак султанський кинула
                     кобзарська дума мене —
Ну що ж, такою смертю згинути
                                        не проти я,
Султана вашого
               у душу в бороду!
Я чув, Адама за ребро
         як зачепив Бог Євою,
                                  як гаком.
О Сулейман, ти ще не Бог,
                щоб гаком сватівства
За Байдине ребро
                так легко зачепитись:
Для Єви я ребро, їй бо,
                   і Богу б не віддав —
Я обираю гак залізний,
Бо горобець я битий!..
 

Квітка погляду

 
Подаруй мені квітку на пам'ять,
Все одно, будь-яку подаруй —
Хай мене твої пальчики ваблять,
Що тримали цю дивну красу.
 
 
Хай мене тої квіточки очі
Приголублять, розрадять нехай,
Коли посеред глупої ночі
Я прокинусь, а поряд – печаль.
 
 
Я прокинусь в обіймах печалі,
Я прокинусь, бо снились мені
Твої руки, що квітку тримали,
Твої очі, що рвуть мої сни.
 
 
Якщо ж навіть і квіточки шкода,
Подаруй мені погляд один —
Співчуття щоб не стигло у ньому,
А щоб щастям цей погляд світив.
 
 
Тоді, може, обійми послабить
Знавісніла, безжальна печаль.
Може, очі твої так незграбно
Не болітимуть вже в моїх снах.
 
 
І нехай, те я знаю напевне,
Не з моєї долоні сповна
Твого щастя нап'ються джерела —
Тільки б погляду квітка цвіла.
 
 
Подаруй мені квітку на пам'ять,
Все одно, будь-яку подаруй.
 

Виграшка

 
          «Два півники, два півники
            Горох молотили…»
                                 (Пісенька)
 
 
Світленький півник-ранок,
               темненький півник-вечір
невпинно молотили
               тугенький часу сніп.
Світленький півник-ранок
               підійме свій світанок,
                   немов блискучий ціп
            і вдарить ним, і вдарить —
         посиплеться, посиплеться
     зерно турботних днів…
Темненький півник-вечір
підійме присмерк зречено
і вдарить ним, і вдарить —
     посиплеться, посиплеться
                  зерно сумних ночей…
 

Миті спогаду

 
І.
З чиїм дитинством на одній нозі то
У млистім листі з вітром навстрибці,
В криниці з сонцем навперейми літо
Вигойдує канікул манівці.
 
 
2.
Синцями сутінки, подряпинами зорі
Вливають схлип солоний болю в набряк скронь:
Чия ж то посмішка – солодкий владний порух —
Торує памороки в сум'ятті безсонь.
 

Даждьбог

 
Подібно до, здибленого табуна
Копитами вкинутого в дрижаки,
                              остовпілого степу,
Травинки де кожної трепет
                                    корінням вчепився
У круп цій рівнині, що вслід бурелому
                                       галопом зірвалась;
Подібно останньому сплеску
                           панічних цих струн,
Обірваних гуркотом дальнім
                              відлуння грози —
Це Він наближається,
               кроків Його наростає це гул…
Як наче у простора грудях, які
            захлинулись від власного крику,
Все більшим і більшим
                   із кожним розливом грози,
Все більшим і більшим стає воно,
                                      серце тривоги —
І в ритмі його коливань
Покірніші все і покірніші
                     під батогами вітрів
Поклони дерев наполоханих.
І ниви лягають, безвільніші все і безвільніші,
Під стопи, пригнічують що
                            далину горизонту.
Звернути куди ж всіх росточків
                           безпомічний лепет
Його перед виявом сил
                           усевладних —
Хіба що у затишок лона
                  Землі материнського,
В укохану лагідь Її
                    чорноземних глибин,
Які забажали любові і всотують
                                   жах бурелому,
                                         який наростає.
Покірна принада Землі,
Яка дику міць всезростаючих сил,
Неприборкане Неба завзяття
Бажанням батьківства приборкує
                                            в чорних
                                    бездонних глибинах,
Розбурханих хмар клубочінню
Красу атлетичної гри надає.
Покірна принада Землі —
І Неба буремнії норови.
Дрімучими надрами ярі самця
Захмарного мороку міць
Покірну принаду Землі покриває.
Покірна принада Землі —
І Неба бушуючі норови!..
 
 
Дощу, о даждь,
                  дощу, о даждь,
                                   дощу, о даждь!
Ось ринув Він – нема небесним надрам
Ні міри, ні припону, ані дна.
Розверзті надра буйного бажання
В сплетінні піннім Неба і Землі —
Обійми, наче бурні хвилі шторму
Морів надземних, вкрили солод їх.
Розлогу пахоліть Землі він повнить,
Батьківства запал, що із Неба впав.
Ні просвітку! – Це таємниця зливи:
В буремності стихій хмільних єднань
Порушення всіх меж – зачать пориви.
Священнонепроглядним буде хай, —
(цнотливо приховалось сонця око) —
В утробі що народжується шлях,
Що творить непорочним сім'я роду.
 
 
Відринула творіння хвиля.
Покірно прийняла зерна священну смерть
                         в заставу плодовитості колосся
Й зімкнулась борозна зачаття.
Нема блаженнішого лона,
Прозрінням плоду що надію понесло
                                          в безсмертя роду.
Такий медоточивий він,
                     цей аромат безсмертя
В туманних випарах від злив,
                                   що схлинули,
У пахощах суцвіття кожного,
                        яке відкрилось сонцю.
Дзижчаню бджіл,
         бурчанню самки
               над маленьким дитинчам
                                         і немовляти лепету
Подібний гуркіт умиротворіння післягроззя.
І вся, що раптом погляду відкрилася,
                                                    безмежність
Подібна до безмежної дитячої колиски,
І більш нема як поєднати ниті всесвіту,
Як горілиць упавши
                        в забуття пахучих трав,
Й від нескінченності й до нескінченності
                                  розкинувши безвілля рук,
Віддатись заколисуванню материнському Землі
Й заступництву батьківства Неба.
 

Відлуння самоти

 
Самотність. Від скелі відірвана брила —
Падіння тривожний нав'язливий згук;
І вічне відлуння, як пам'ять про схилу
До низу тяжіння – обличчям об брук…
 
 
Як присуд – довічне падіння в провалля,
Як милість – благання довічного дна.
Для всіх є небес десь яса пекторальна,
Для мене – падіння без дна. Глибина…
 
 
Я все намагався вертатись додому,
Та дому ні разу не зміг упізнать:
Завжди так буває – вертатись додому
Однаково в ким занехаяний сад.
 
 
Назвав хтось падіння без спротиву вільним:
Всього то і волі – від даху до дна.
Я волі цієї шаленим похмільним
Ковтком поминальним упився сповна.
 
 
Гонитви за спокоєм замкнене коло —
Самотність – розіп'ята вічністю мить…
Оманлива радість високого болю
Осінньою піснею в серці ще-мить…
 

Ладо

 
В переддень сонця
На крутосхилах осяянь посвяти
Побіля витоків весняних хороводів,
Коли, натхненні жаром незайманих тіл,
Тремтливі руки дівочої цнотливості
Вплітають квіти першого кохання
В вінки звитяги
На голови юначих поривань,
Я в трепеті пробудження землі
Раптово вибухну
Нестримним летом брунькування
В просторах новонароджень
І буду на дівочої сором'язливості крилі
І на крилі завзяття парубочого
Злітати в небеса палких обіймів і освідчень.
Я буду перлини дівочих посмішок
Навпереміж з перлинами пташиних заспівів
Нанизувать на нитку досвітку квітневого
В намисто пристрасних бажань
На лебединій шиї тендітного кохання —
І всі побачать, як наче із відкритих ран
Лісів, гаїв, полів і пагорбів,
Уражених лезом бажання народжувать,
Невтримно заструмує зелена кров весни,
Пульсуючи у ритмах солов'їних тьохкань
Шаленством циганської крові травневих марень
У жилах волохатої ведмедиці-ночі,
Що пухкою і теплою лапою вітру
Незграбно шарудить у кронах розлогих дерев,
Немов у вуликах весняних таємниць,
Шукаючи солодкий мед кохання
У серцевині травня.
А я в танок змагання молодечого пущуся
В такт калатання серця весняного
У пошуках лагоді леготу ніжного
Й медвяними босими ніжками
Запахів дивних
Відбитки слідів своїх втоптувать буду
Візерунками квітів пахучих
В зелені килими степів,
Аж доки щирість поцілунків не розквітне
З такою ж чистотою і відвертістю,
З якою перший яблуневий цвіт буяє.
Напередодні сонця
На крутосхилах
Переможних осяянь кохання
Я буду закликати Сонце —
І Сонце таки таки настане!
 

Гастрономічна філософія

 
       Іронічно-позитивістська імпровізація
                                   (майже за Фрейдом)
 
 
Яка химерна забаганка слова
оплачувать хорея й ямба лет
покорою насущному шматкові
(ну непогано б ще ікра й паштет).
 
 
Невідання незайманої глини
пощо було розпещувать хмільним
білків із вуглеводами бродінням
«плюс» жир, щоб з пастки глини дух звільнив
 
 
(лінгвісти їх колись назвуть словами)
Адамової плоті солов'їв.
Витьохкуючи райським кущам славу,
не знав Адам, які гріхи свої
 
 
витьохкує ним перворідна глина.
Дотьохкався сердега, із ребра
допоки виспівав собі пухлину
злоякісного кривотлумача:
 
 
швиденько Єва небораці пояснила,
що «їсти» означає його «тьох» —
і яблуком гортань пісень забила,
наїдок ділячи з тих пір на двох.
 
 
Віки народами здіймають зворохоби
гри в піжмурки: «знайду – то з'їм» —
запаленням хронічних війн хвороби
утроба виявляє героїзм.
 
 
З«їв якось за вечерею півсвіту
вождь греків, Македонський Олександр,
(хоч сам і думав, що весь світ із’їв він)
ще й пальці Гімалаїв облизав.
 
 
Асклепія пораду злегковажив,
вечерею надміру він зловжив,
й від наполегливого переоб'їдання
приставивсь Олександр наш молодим.
 
 
Сподвижники не надто вже тужили —
спровадили вождя к усім богам,
та й ну неперетравлене ділити,
а далі й один одного з'їдать.
 
 
Таке велике чревопанування
натхнення муз, вдоволених сповна,
байдужим не залишило, звичайно ж:
ще б пак, бо ж Муза – Євина сестра!
 
 
Часи летять – ті ж в музи забаганки:
надумав ти хорею хоровод
примхливій Музі запропонувати —
подай жирок, білок та вуглевод.
 
 
Звичайно, я не Македонський,
щоб увібгати в пельку цілий світ,
але п'ятнадцять Ойкумени соток
картопляним нашестям підкорив.
 
 
Знов за своє сестричка Єви, Муза:
«П'ятнадцять соток? Пхе – хіба ж це шмат?
Картопля – чисті вуглеводи! Мужем
будь доблесним – дай жиру і білка!»
 
 
Натщесерце слова в сонет не в'яжуть
уста, що знають лише слово «хліб» —
голодна плоть не зродить чудо ямба,
порожній шлунок не породить слів.
 
 
Висновує в землі лопата тропи,
сплітає сапка візерунки рим —
римую я мозолі, болі й зорі,
о Муза, то коли ж тобі служить.
 
 
Чим повсякчас ти вимагаєш їдла,
вже б краще залишалась ти комком
святої доадамової глини,
о ненажерлива, бездарна плоть.
 
 
Кого Бог покарав фатальним даром
зі слів сонетами вінки плести,
для того їжа не дається даром —
рятує плоть, йому не до краси.
 
 
Кого ж не мучить голод зранку,
хто плоть із лишком вдовольнив,
тому усі слова «по барабану»,
крім тих, що означають їжу, слів.
 
 
Ну просто суперечка з діаматом
про єдність суперечних устремлінь:
є суперечність – єдності немає…
Алаверди, май френд акин!
 
 
Гуд бай, гуляй, май діа Муза-чичка,
гуляй, бо ніде ліру прихилить —
мистецтва храм прикрасила табличка:
«Зачинено. Перерва на обід».
 
 
Злітає на Парнас філе з Пегаса
на крилах ДНК та РНК,
щоб в небі ковбаси кільце не згасло,
яке поет звик сонцем називать.
 
 
Дурний поет, дурна його морока…
Та годі вже – світання на порі:
неполену метафору городу
йду сапкою шукати в бур'яні.