Читать книгу "Наодинці з життям. Поезія"

Мальви

 
Неначе у сповідь запеклого грішника, в степ
Вступаєш – спиває сповна остовпіння  натщесерце спеку…
Аж, раптом, з-за рогу курганних німот, аж отерп
Із подиву млин, наче спів, наче дзвін, як той клекіт лелеки —
Ось-ось ще далеко – і, зразу, – у груди, у вир
Стобарвного вирію, в скроні ударом  цимбальним – це ж мальви!
З-під споду пудових чумацьких чвалань, набакир
Підбитих солоними, жарт міражу наче, далей
Верстаннями спраглими, миттю з-під споду,
Плеканнями поту налитого, «ох-х-х…»
Зринає й захоплює нурт хороводу, —
Налитого литок мельканнями,«ах!»
В спідничному маєві сповідь солодка.
То сорому вибух – «кохаю!» – і, враз,
Багрянець світання запалює щоки
Освідчень дівочих, то синню алмаз,
Упертих у небо з-під лоба, очей парубочих:
Морокам під боки у граї музик
Шаленство танку – і дзвенить, і дзюркоче,
Захоплене спалахом плахт, «дожени!..».
 

Попелюшка

 
З весни до осені лиш сапки сарабанда,
До пари – менует лопати навісний.
І стигне клавесин в устах пустого жбана.
Рубіни мозолів рубцюють рвані сни.
 
 
Лукавства луком вигнулось каре карети:
Гора цих гарбузів – гарби лиш горб гнучкий.
З подушки фею сліз не вичаклують злети —
Ніч без'язиким дзвоном бовтає думки.
 
 
В долонях самоти холодний попіл звичок —
Як гаряче горіли юності вогні…
Розбитий долі кришталевий черевичок?
Де ж забарився принц на білому коні?..
 

Осінні блукання

 
І хто б уже зараз повірив у те,
                                      що він був,
Той серпень, на повні що груди я дихав
                                           його чаруванням,
Той серпень, цілющий, духмяний той серпень,
                                                   що тонучи в снах,
Його я ще й зараз, мов зілля цілюще,
До ран намагаюсь прикладувать —
До передчуттів, що зіяють
                             бездоннями згуби…
О серпень і губи!
О серпень – плодючості келих земної,
Що я пригубив його
                     в чарі солодкім цілунку —
До висохлих вуст,
           мов води порятунок,
                                         вуста —
О солод вина буйства плоті,
О серпень і губи, яким нема рівних.
І той поцілунок, останній, прощальний,
Що в серці застиг завмиранням
                              від слів льодяних —
                      «ВСЕ ЗАБУДЬ НАЗАВЖДИ»…
О, терпкість вина буйства плоті
                                            у пердчутті
Похмілля холодних жовтневих незгод,
                                          коли з літа свічі,
                                                        що згасає,
Останнії лагідні дні,
                немов краплі
                        пекучого воску стікають,
Як сльози з очей,
         котрі з ночі прощання,
                  ніяк не вдається зімкнути —
Ці сльози, що їх навіть бабине літо
            і не намагалось втішати, втирати
Долонями теплих…
Долоні?..
О, так! Пам'ятаю я їх,
Долоні оман вересневих —
      обман вересневої ніжності,
                           наче полуда на очі —
І я серед власного серця ударів,
Як серед відлуння того поцілунку, що
                                вводить відгомоном
                                                  зрад і утрат
В безплідні минулого надра
Й вогнями даремних надій
Заманює в хащі безплідного «завтра»…
Блукання…
Отак, серед власного серця —
                              розпуття доріг,
                        що ніде не почавшись,
                              нікуди не йдуть…
Блукання…
              Блукання…
Були то ті дні, школярів коли зграйки строкаті
Подібно до листя строкатих феєрій,
                                        що вітер здійняв їх,
Кружляють святковими вулиць салютами,
І гомін їх тане повільно
                        в густому під вечір повітрі,
Як їх про минулі канікули жалощі
Покинути їх не спішать у дзвоника
                                     гострім відлунні,
Який закликає до парти, —
Отак от і я не спішив розлучатись
                                  з умиротворінням
Потоку повільного пам'яті
                  в вихорі спогадів,
                        з літом прощань
                         і з минулого тінями,
                                 котрі під вечір
                           густішають все,
                    і густішають…
Блукання…
А дні все коротші.
Ті дні, що подібні до сходів,
Що губляться у перспективах
                                 захмарної далі —
Зими ешафот там білів – цими сходами
                                     також і я підіймався
                                        із літом, від жаху німим,
І я разом з літом німів і вмлівав
В холодному поті досвітніх туманів.
В гартованім, схожім із леза падінням,
Загравному блиску зорі
Читав я всевладної вирок зими:
Яке ж жалюгідне, безпомічне це намагання
Останнього літепла м'язи напружить
В дзвінких ланцюгах,
        у кайданах досвітніх морозів.
Яка ж безнадія навкруг.
Хіба що ось клен
         смолоскипом червоного листя
Підпал намагався вчинити,
І гнів розпалити,
            підняти повстання
У стані пониклих
            під гнітом приходу зими
Безмовних лісів, і гаїв, і полів —
                                       та даремно ж:
Покірно впускали дерева і трави
                                останнії шати свої
В долоні баскаські безжальних вітрів —
І я разом з ними покірно
             останню надію кохання втрачав.
Блукання…
І все ж неочікуваним був прихід холодів.
Накинувся люто, із несамовитістю жовтень
Розправу вершити з останками літа,
Продимлених днів дощовими гнилими зубами
В безсилу вгризаючись осені плоть,
Немов у хрустку недозрілість
                  зеленого кислого яблука —
Оскома така різонула,
                     печаль різонула така,
Оголеність простору наскрізь пройнявши,
Що зразу відчув я безвихідь,
З якою в відкритому всім
                     усесвітнім образам,
Небесному оці блищить
Сльоза швидкоплинного сонця;
Почув я, як в чорному плетиві лісу,
Неначе у грудях, сухотами вражених,
В пробільних зіяннях,
               полинно-гірких і жагучих,
Надсадного вітру розхвореним кашлем
Утробу осінніх незгод розриває
                                той відчаю крик, що
Ось-ось із, прикритих хустинкою
                               хмари кривавою, уст
Блідих небокраю готовий прорватись
Розгонистим криком
                  останнього грому зловіщого.
Скорбота —
Закличний скорботи цієї політ
                  в гостроті журавлиного клину
Відточений —
З цієї скорботи висот
                   так виразно видно,
Як всякий, до кого сльоти
Осінньої губи діткнулись,
Притишивши крок, опускає униз свої очі,
Так наче до чогось дослухатись хоче:
А спробуй, дослухайся й ти —
                                      крізь суцільний
                           оцей унісон
                                  розворушених бурею
                           нетрів сирітських —
Прислухався? Чуєш? – Угідь всіх,
Ланів чорнота всіх розораних,
                         чорнеє клавіш неначе,
А глянець біленьких хмаринок,
                            мов білеє клавіш
Мелькання – це фортепіано:
Холодними пальцями ранків блідих
Невтішная осінь-вдова
Натхненно з кружляння,
         із вихору листя опалого
                     видобуває, виспівує
Мелодію вальсу,
            у котрій мелькання:
Наївність дитинства
            із рук матеинських,
І перший твій крок,
            і найпершеє слово твоє,
І гамір перерви,
      який поглинає
           відлуння дзвінка,
               котрий кличе за парту —
О, роки шкільні і, о диво! —
О найнеймовірніше диво! —
Веснянковий образ кохання
                          твого синьоокого —
Волошки очей цих
             на вилиць веснянковім полі —
І бал випускний,
І вальсу шкільного кружляння
В невідані, що переддень це
                            життєвих трагедій…
О юність, – зигзаг —
                   безкорисливість навпіл! —
         хрест-на-хрест! —
Судоми кохання
               у кігтях масних розрахунків
Ведуть підрахунки цілункам,
                           неначе купюрам,
Ці слиняві губи жиріючих вигід —
Не вірилось в це
            у вальса шкільного кружляннях…
Дивись:
– раз – два – три —
– раз – два – три —
– раз – два – три —
………
А що, як і справді, життя – лише років
                                     купюрне мелькання
У тлустої плоті тугім гаманці? —
                                   (… Та невже ж?…)
Таж років, купюр як, в запас накопичення
                                    зовсім безглузде
В час напередодні пробудження,
                                       що неминуче,
Де смерть порівняє нас всіх
                         перед тою Любов'ю,
Якій він чужий,
             накопичених сум розрахунок.
То хай уже краще невтішная осінь ввергає мене
Кружлянням опалого листя у вир-хоровод
Дитячих тих іграшок, котрі я, той
                                карапуз нетямущий,
Роздарював друзям, щоб заздрості блиск
                                             загасити у їхніх очах,
Тих вигід, що кинув під ноги
Безумству кохання, що знехтувало
                           сміхотворну цю жертву —
О, казка про рай в куріні!
Блукання…
Уже вечоріє? – Уже…
Приховують місяць, налиті плодами печалі,
                                                              ці хмари —
Ось-ось, і з їх грон виноградини
                                       смутку дозрілого,
Що вітер, за жменею жменя, дощем їх кидає
В вікно самоти,
Розмірено так, так настирливо
Застукають, забарабанять, що…
Блукання…
Пора вже додому мені… Вечоріє…
В мельканні тьмяніючих вікон
(Все рідше і рідше проносяться автомобілів
Увімкнені фари)
Уже розмиває, все дужче і дужче,
                     згасаюча сонця заграва
Уже розмиває, розпливчаті й так,
Облич невідомих якихось
                     задавнені обриси —
І пам'ять про літо вже
                     майже не гріє мене.
Пора вже додому мені,
В затишшя, в куток завіконний,
Бо ж ось він, мій дім – і у ньому,
Заграви вогонь відбиваючи,
                  в темряві вікна горять:
Неначе всередині є хтось
                              і жде мене,
Неначе, в очікуванні на прихід мій,
                               там свічі запалено —
Прихід мій для них – ніби свято!..
                                              Але ж бо…
…Пустий він… Мій дім…
І замкнено ззовні його,
А ключ ось у мене в кишені
                     дзвенить об брелок —
Для мене цей дзвін,
                     як над цвинтарем дзвін,
Що звістку розносить сумную
                         про літ неповернення…
Пора вже додому мені,
                  у пусту глушину за вікном:
Під шум і під марень
                        прибій дощових
Упасти мерщій на подушку,
         неначе на вірної подруги груди —
На спогадів груди…
                     Про серпень…
 

Пам'ять пам'ятника

Тут якось неподалік з новопосталого пам'ятника

вночі обдерли мідь, щоб здати на металобрухт

(мідь – кольоровий метал, який при здачі в металобрухт

коштує набагато дорожче, ніж метал чорний)…

 
1. Вище неба
 
 
Тут декілька десятків тіл солдатських…
Солдатських? – Батько й син, онук і дід —
Живого кожного тут плоть десятком
Полеглих тіл розщеплена – корінь
 
 
Десятком так розщеплюється крони
Нестримна дяка до землі, що ріст
Всіх в небо розмикає животворень:
Вклонись, хто гордо голову підніс!
                                                 Вклонись!
 
 
Вогненний шал свинцевої навали
Загатою кількох десятків тіл
Тримали – майже голіруч тримали,
Тримали, як могли, а не могли —
 
 
Тоді тримали ще запекліш. Кожні
З розпластаних незламністю грудей,
Ввібравши в свій останній спраглий подих
Сталеву міць зупинених «Пантер»,
 
 
Вростали в землю тут на переїзді —
Майбутнього якого урожай
Захований в останніх дум насінні,
Заколосити благодаттю б мав
 
 
Уславлені батьками дні нащадків…
Сталевих тіл незламно горда міць,
Священна незабутність їх останків
Гранітним обеліском з-під землі,
 
 
Як із глибин довічності сакральних,
Постала, проросла у наші дні
Меморіальним станом п'єдестала,
Дбайливо вгорнена синами в мідь…
 
 
2. Нижче пекла
 
 
Спокуса кольорового металу,
О, мідь! – Чия рука, о, обеліск,
Тебе до половини обідрала?
Як наче з-під землі смертельний рик
 
 
«Пантери» спопелив бійцю півстану,
Півпам'яті мені він спопелив,
Мені й тому, кому у вічі гляну,
Кому, як і мені, забракне слів,
 
 
Коли скажу… О ні, о ні, нікому,
Нікому не скажу, не покажу —
Оголений бійця солдатський сором
Долонею рядка, що ось пишу,
 
 
Прикрию… – Знаю, знаю, брате, нічим
Прикрити святотатну срамоту:
В руці граната, в другій – Батьківщина…
Гранітна гордість мріє на виду…
 
 
Ховайся, брате, та скоріш – загорнем
У п'ятистопну мідь мого рядка
Беззахисну твою гранітну гордість:
Сховаю, спеленаю, як дитя…
 
 
Прийшли, побачили – негарно якось…
Підфарбували – надто світло… Втім,
Не пролита ж це кров, що запеклася
В похмуру, і понуру навіть, мідь —
 
 
Це ж сорому багряного яскравість…
Підходить. Підійшло. Так і стоїть
Півсорому-півгордості строкатість —
Із напівфарби-напівміді сфінкс…
 
 
3. … … ….
 
 
Похмура міді доблесна кривавість
Ким перелита на похмілля в хіть,
В фальшиву позолочену жовтавість:
Не пахнуть гроші, кажете, – о ні —
Не пахнуть справді, ні – вони смердять…
………
 
 
Означує початок наших днів
Не свіжості ранкової заграва —
Багрянцем сором мліє. О, простіть,
Пробачте. Як запекло ви тримали
Навалу – як могли, а не могли —
Тримали ще запекліш далі й далі…
Заждіть, то дайте стати і мені,
Ще важче бо тримати напад зараз —
У спину, то ж посуньтеся, брати,
Пустіть – свої…
 
 
4. P. S.
«Чорне» і «сором» – якось таки наче й римуються,
але римувати чомусь зовсім не хочеться…
 

Березневим ранком. Галатея

 
Питомим доторком Пігмаліона
плекає досвіток гіллям хмільним
морозну мряки брилу мармурову
в прожилках ніжності беріз – бринить
 
 
в заграви серці лагідь Галатеї,
вливаючи в туманів клубочінь
принад дівочих обриси рожеві:
«Прокинься, Весно, будь, кохай, живи!»
 
 
Прокинутися – все одно, що глибше
заснуть: ошурки кам'яні зими
забуть від дива, як грудьми колише,
оживлюючись, статуя Весни.
 

Безмежжя прогресу

 
Тисячоліття
         //Ш/3/третє.
Століття
      /ХХІ/21/двадцять перше.
Рік
     /2001/дві тисячі перший.
Третя спроба?..
               Серія двадцять перша?..
– Дубль дві тисячі перший:
                  Увага!
                      «Розп'яття Христа!»
– Тихше, там, у масовці,
Надто гучно хрустять
В мікрофони
         цукерок обгортки…
– Виплюнь льодяник,
            від сцени відсунься,
                                    Нероне…
– Тихше, тихше в масовці,
Знов в Пілата болить голова,
А йому ж іще мити
                   під кров
                      загримовані руки…
– Гей, там, двері,
                       двері прикрийте
– Вічності протяг —
Застудиться дух бодібілдингу,
Нюх маркетингу збавиться
      нежиттю некондиційних пророцтв.
– Та прикрийте,
            прикрийте ж двері ви!
– Прикрили?
– Вікна,
            вікна завісьте! —
Істини світло
Надто відверто
Позитив сексуального злету
Оголює негативом гріха.
Докторе Фрейде,
               вікна завісьте,
Вікна завісьте,
               Докторе Зігмунде,
Як там у вас:
Останні хвилини освітить
Вбивства оргазм,
Коїтус смерті
На хресті розіп'ятого
                               теслі
Мізансцену освітить
               (для вас чи для нас?) —
– Що, не так?
– А-а-а! Так,
                та не зовсім:
Ззаду в нього не хрест,
А витвір прихованих збочень,
Не небо вгорі, а – секс,
Не Батько, а – секс,
Не Сонце, а – секс,
Не Всесвіт, а один
               величезний
                     вакуум сексу?!.
– Тихше, тихше, масовка,
Кого там вже знудило —
Лише слова це допоки,
Ще не дійшли ми до суті…
– Докторе Дарвіне,
                   не репетуйте,
Чуємо,
Чуємо —
Ззаду у нього не хрест,
                          а атавізм
                  величезний розрісся —
                       мавпячий хвіст?
Добре, докторе Дарвіне, добре,
                                       заспокойтесь,
Віримо, віримо…
– Що ви говорите, докторе Марксе:
Не хвіст,
       не хрест,
              не атавізм?!.
А-а-а! Не хвіст, а хрест – це атавізм!
Минуле геть? —
На пролетарських плечах теслі
Не хрест,
       а кулемет?
              А мі-но-мет?!. —
                      і в ньому майбутнє?!.
Ну це вже занадто, докторе Марксе,
                            занадто:
           наївний цей злочин дитячої гри з
                вогнем революцій занадто
                            тримати
             дошкульно – занадто пекучий
                     сценарій досягнення
                              щастя
                     єдино можливого,
                             єдино можливої
                                     справедливості…
– Та й взагалі, чого вам свариться,
Докторе Дарвіне,
          докторе Марксе,
                    докторе Фрейде,
Ви ж – першотворення антистрофа,
Ви ж – наша трійця антисвята,
                                    надія остання
                                            антихриста!
– То ж не сваріться, миріться,
                                             миріться,
В тлі антиіконному позитивізму
Ликами виставте
                (хай Бог помилує!) лиця —
Докторам не малописьменному ж
                                      теслі молиться:
В ім'я Дарвіна-батька,
                    Маркса-сина
                        і Фрейда секс-духа
Амінь, тобто Привіт
                  (хай Бог помилує!) —
Докторам не малописьменному ж
                                        теслі молиться…
– Втім же, увага,
Це ж перехід із двадцятого в
              двадцять перше століття,
                                   відволіклись ми…
– Дубль дві тисячі перший:
                    Увага!
           «Розп'яття Христа»!
Спершу реклама:
            що там – оцет?
Де там із губкою легіонер?
Тут, ну то добре —
– мотор —
– світло —
– текст – :
«Подих останній
              повинен буть свіжим,
А освіжить його
                  чим же?
Запам'ятайте —
                  дезодоранту
Всякого краще
                 «оцтова губка»!
Дух передайте
                 Батькові в руки
Чистим,
       яким його
                 й брали ви,
І головне —
         ні однієї
                калорії
                       зайвої…»…
 

Мавка

 
1.
 
 
Б«ються в путах стоустих туманів
Срібнострунні відлуння жаги солов’я,
Як в полоні сопілки колотиться й в’яне,
Зламом гілки обрушена в сповідь верба:
 
 
«Розриває кайдани кори він
Серцевину він цноти виймає з гілля —
Полетіла б за ним, та в корінні
Розкрил віття судомою глина звела».
 
 
2.
 
 
Упившись голосом сопілки,
Шукала душу Лукаша —
Печаль відчахнутої гілки
За рідним деревом знайшла.
 

Ода незалежності

 
             Вікторові («царю в законє»)
             присвячується («в натурє»).
 
 
Від ситості давно звільнились ми,
Все незалежніші стають від правди,
Все незалежніші від новизни
Зі шпальт і гучномовців дифірамби.
 
 
Вкраїнська з кожним днем стає земля
Вільнішою від власного народу:
Все рідше тут побачиш немовля —
На півмільйона менше нас щороку.
 
 
Вже кожного четвертого із нас
Земля носить не хоче рідна наша —
Втекли, розвіялися по світах…
Хіба не переповнилася чаша
 
 
Терпіння? Знаєш, мабуть, – ні!
Хохла терпіння – безкінечна штука:
Вже тешуть хрест на голові —
Копає яму й терпить муку!
 
 
Дітей падлючать секс і бойовик —
Сміття всесвітнє, гидь з телеекранів,
До хіті й смороду щоб кожен звик,
Нам сіють в душі з рання і до рання.
 
 
Від цноти зовсім незалежні вже
Думки, телеекрани, душі, шпальта —
Як дешево дівчат ми продаєм
В борделі іноземцям на поталу!
 
 
Найбільше ж незалежні владарі
Від совісті, від честі, від народу:
Що їм електорат, ці злидарі —
Посади продають гуртом і вроздріб.
 
 
О Боже, таїну нам поясни
Неімовірність див чудесних:
Зарплата у чинуші – копійки,
А кожен має дачу й «Мерседеса»?!
 
 
Кому позичить очі у Сірка?
О часу викрутаси й прецеденти, —
Сіркові позичати вже пора
Посоловілі очі в президента.
 
 
За незалежність, українцю, ти,
Коли у грудні йшов голосувати,
Такою, брате, уявляв собі
Ти Батьківщину, Україну-Матір?
 

Сни

 
Коли сьогодні вранці
                ти прокинулась,
я спив з твоїх очей
                  журливі сни
всіх ненароджених
                     дітей твоїх —
і слово «осінь»
              накотилось
                      на уста мої,
а я сказав «кохаю»,
                         не в змозі
вимовить «прости»,
і присвятив тобі
усі свої майбутні сни,
                              в яких
ти нашим ранкам
               даєш дитячі імена,
спиваючи з моїх очей
                    моє дитинство…
 

Осіннє побачення

 
На вичахлому небі хмари блякнуть,
ліс вицвів, і пташиний спів злиняв
Дощі зітерли небокраю пам'ять
Про полум'яні вибухи заграв —
Лиш згадка, як листи коханих палять,
В тлі поминальної зорі, – заграв
Лиш на одній струні сліпець завзятий,
Натхненник тіні, вечір-віртуоз.
Даремно я збирався вибачатись
За онімілих рук і губ мороз —
Ти не прийшла – чого іще нам ждати —
Все і без нас давно вже відбулось.
 

Плин липня

Полудень липня до гуду бджоли

Липне медвяним цвітінням.

Липи на похваті вітру – лягли

Липам у ноги сполохані тіні.

До піднебіння обідніх турбот,

Наче нав'язлива муха,

Липнуть марноти: город, намолот…

Видно, набридло – не слухай…

Тишком із шелесту, нишком з трави

Правду про спеку, про спрагу

Сонця Горинич, як діву зловив…

Мабуть, марудно – не згадуй…