Читать книгу "Наодинці з життям. Поезія"

Вирок

 
День – ніч,
                 ніч – день,
                                 день – ніч:
У переливах
      сонцесяйності благословень
                        і темряви прокльонів
Замкнулось видноколо
       байдужих змигів Ока-Неба, що,
Як і за часів прощання з Авелем,
Все незворушно споглядає, як
По обличчях сполотнілих
                                        віків
Кривавою
             гримасою
                             сарказму пробігає
           судома, просякнутої димом
      жертвоприношень,
                                 стежки,
Мета якої, від віків, – Голгофа…
Залізний поступ плоті,
          зґвалтованої замахом на слово,
Залізний крок,
      гартований на сходах клятвопереступів —
І плутається під ногами
                     зужитий, непотрібний світ
      (а ти ж хотів його на себе зодягти,
            неначе чисту сорочку передсмертну) —
Стежка…
            Стежка…
                        Стежка…
Ти можеш розпочать свій шлях
Від брунькування березневої наснаги,
Мета якої – листопад;
Ти можеш розпочать свій шлях
Від зерня першого цілунку,
Мета якого – тління;
Ти, навіть, можеш розпочати шлях свій
Від подзвону розірваних кайданів,
Мета якого – безвихідь помсти:
Ніяк не оминути тобі стежки,
Уплетеної струмком кривавим
У вінок тернових літ,
Мета яких – Голгофа…
Якщо ж твоя молитва
                         глибиною в твоє життя,
Тоді і смерть твоя – лиш вічності цілунок,
Який спрозорить твоє тіло
                     до невидимості нетлінних слів:
Вростайте ж, здійняті до Бога руки,
Корінням молитов вростайте в небо —
Плоди нетлінних слів хай пожинає вічність…
 

Фальш бабиного літа

 
В уярмленого сонця променях
Пролито хмарам на оброк
Між жадібних калюж долонями
Підробне злото – теж тепло…
 
 
За тіло літа цинком викупу
Фальш осоки ставкам збирать.
Із павутиння зрад не виплутать
Мереживо гірких утрат.
 
 
Не з срібла, з гіпсу місяць виліпить —
Спить Каїн (вповні сни горять) —
Довічний оповіді виплавок,
Як знову брата скривдив брат.
 

Маруся Чурай

 
І над шляхом відходу Полтавського полку,
Просякнута щемливим материнським лементом,
Ще нависала курява прощальних слів,
Забиваючи подих надривами схлипів,
Й останній помах корогов усе ще
                                       намагався дотягнутися
З-за обрію до материнського обличчя
                                                  і втерти сльози,
А здаленілий тупіт козацької звитяги,
Неначе птах у клітці,
Вже бився в грудях, розпросторюючи крила
                                                           нової пісні —
Куди ж, у бік якого злету спрямувати погляд,
Що потрапив в облогу небокраю і губить,
                                                           губить силу,
Ламаючи крила в безвиході хмар…
Бо ж пісня – це не оманливих втішань
                                            картате вишивання
На чистій сорочці прощального дня,
Й не мимохідна милостиня співчуття
                         в простягнуту долоню розпачу,
Щоб освітити миттєвим зблиском
                                          солодкої сльози
Гірку пітьму утрати:
Безжально розімкніть обійми ваших доньок
На скутих раменах козацької міці,
І вирвіть жало материнської любові
Із пломеніючого тіла битви —
А я тихенько вимовлю ім'я священної купілі,
Щоб омити ваші втрати
                        безсмертям слави України.
Очистіть русла вашої відваги —
І кров невинних жертв
Нехай струмує у жилах помсти,
Я ж кров гвалтівника
На лезі справедливої відплати
Омию у джерелах забуття.
І лише там, в степу біля самотньої могили,
Де вітер слави сушить ваші сльози,
Відчуєте ви всі, що то воно —
                                    козацька пісня!..
 
 
А цей солодкий напій кохання
                           із трутизною зради:
Ох, якби ж його —
                        та мимо уст…
Кохання й зрада – життя і смерть:
Яких пісень ви сподіваєтеся з уст,
Ужалених цілунком зради…
Ось вже і відлучає осінь від тепла нас – чи
Вже й назавжди? – адже дорога до весни
Здається вже нездоланною…
Скоцюрбленими пальцями оголеного віття
Вп'ялися кістяки кущів з дитячим переляком
У материнську пелену туману, як у
                                           туманну пелену
Моїх пісень сирітських вплелися згадки
Очима – чи, Грицю, не твоїми? —
Що згасають невблаганно, як згасають
Все швидкоплиннішими поглядами дні
Під віями все довшими ночей —
Згасають недоспіваних моїх печалей вогники
В згасанні вітру під даленіючими кроками
                                              сумного падолисту:
Тужлива пісня згасання життя мого
Усе гучніше відлунює в холодних сивих
                                 скронях зимової погрози…
 

Вечір

 
Спускало небо хмар вітрила,
Розбите сонце йшло на дно,
На груди вечорові крила,
Мов на могилу дня вінок,
Покірно клав безсилий вітер,
Так, наче знав, – давно, давно
Мені вже нікуди летіти,
А сонце все на дно ішло…
 
 
Хіба надій останніх пісню
Розбити сонцю навздогін —
В заграви променях укісних
Сердець розбитих крові гін —
Моєму й там немає місця,
Грудей лиш поминальний дзвін
Моєму серцю навздогін.
 

Плач

 
Зграя вороняча, чорна
                          зграя утрат,
Не обсідай, не ламай
                 спогадів древо плакуче.
Не загинай поодинці
                  пальці в кулак,
Пам'яті кат, пожалій —
      насмерть бий, рук не викручуй:
Щастя не вернеш, провин
                          суглоби не муч
Дибою диму і дум
        в згарищі рідного дому —
Комин ще теплий, ще свій,
                    та пустка навкруг,
Пасткою небо
              зімкнулося
                          навколо
                                      сонця…
 

Настанови розчарованого

 
Горе – це мов головою об лід,
Берегу й сліду не видно, і – море, і – море…
Віриш, колись випадало й мені
Встигнуть бажання згадати услід метеору…
 
 
Вже на літах, немов на пелюстках,
Не устигаєш гадати, вже знаєш – «не любить».
Знаєш, а мабуть, ніколи весна
Вже не збере солов'їв і кохання докупи…
 
 
Чуєш, всі славлять купальські вогні —
Завтра вже осінь пісні їх священні зурочить:
Завтра вже стануть коротшими дні,
Завтра вже стануть триваліші, впертіші ночі…
 

Вівальді. Пори року. Зима

 
Чи це,
немов надій останніх трем, —
струмочок,
немов нездійснених надій
останній щем, —
дзюркоче
у руслі зледенілого каміння —
журливість журавлиного осіння
так б'є крильми
несправджених надій
в сухотні груди тління…
Дзвіночок
давно забутих мрій
лоскоче
зболіле тіло сутінок,
пророчить
освистаного вітром
хмаровиння рій,
пророчить
червінню змучений
хвостатий змій
заграви —
чого ти хочеш,
серце знуджене моє,
чого ти хочеш?..
Аж ось,
у широко розчахнуті
ворота зимового світання
вривається, як стій,
високочолих королівських полюваннь
шалений гін,
                шалений гін,
                                шалений гін…
І в тупоті
завзяттям кованих копит
биття сердець
збадьорених морозом
підземно стугонить —
і коні й вершники злились у леті —
шалений гін,
                шалений гін,
                                шалений гін..
І гордовиті вершники розгонистих вітрів
піднесенням гучним
сурмлять у роги
самозречених століть —
шалений гін,
                 шалений гін,
                                 шалений гін…
І гордовиті вершники
із сагайдака-сонця
вихоплюють миттєво
пробійних променів
разючі стріли
і в золотому зблиску
із луків неутримного змагання все б'ють,
         і б'ють,
                і б'ють – шалений гін,
         шалений гін,
                         шалений гін…
І гавкіт наглої погоні
слід у слід,
і передсмертний хрип нескореного вепра
в кипінні крові
боріння невідступного,
і загнаність
оленячої втечі,
і зблиск очей
сміливого прощання
із життям
у сніговійнім вихорі розхристаного ранку —
шалений гін,
                ша-ле-ний гін,
                                  ша-ле-ний г-і-н…
 

Корида сутінків

 
Йду краєм дня, як краєм віршування:
оступишся – метафора зітхань
розверстим болем сутінок затягне
на бистрину північних споминань.
 
 
За обрій западаючого сонця
розлитий небокраєм жар,
мов зімкненими щелепами, простір
змикає круг моїх поневірянь.
 
 
Вечірньої зорі вогненним колом
оточена, як Гоголя бурсак,
арена молитов моїх безмовних —
в двобої я з минулим сам на сам.
 
 
Арена споминань, утрат фієста —
і тінь моя росте, як мадригал
сміливості тореро передсмертній
з пера, що він у власну кров вмочав.
 
 
В розверстій пащі всесвіту бездонній
хижацьким відблиском зірок росте,
мов блиск очей захопленої донни,
азарт, пітьмою здиблених, небес.
 
 
Нарощує ніч в м’язах тьми підспудний
бика у втечу сонячну кидок,
як із минулого твоя підступність
в моє майбутнє кидає зарок.
 
 
Росте бик темряви – здійняв заграви
червоний плащ сумний тореадор:
в зневірі він не здійме шпагу – славить
хай смерть відкритістю грудей його
 
 
всесилля обеззброєної віри.
Вперед, копитами підлот топчи,
здіймай на роги зрад, захоплюй виром
облуд, оман – все рівно пройде ніч,
 
 
воскресне в сонця переможнім святі
тореро. Лише я на самоті
залишусь, навіть не з хреста як знятий,
а як всіма забутий на хресті.
 

Ранкова електричка

 
На застебнутих наглухо
обличчях
спрокволу
ґудзики очей
виблискують
миттєвих зацікавлень
спалахами;
із застебнутих наглухо
душ
спрокволу
із розривів
миттєвих зацікавлень
висипається горох
пустопорожніх слів…
Аж ось
на наглухо застебнутому
небі
з«являється
блискучий ґудзик сонця —
і розстібає темряву,
      і розстібає обличчя,
                  і розстібає душі…
Й летять
    відкриті душі
        у широко відкриті
                     груди ранку
                до серця-досвітку…
 

Осіннє волхвування

 
В твоїх очах погроза неба,
Що впало бурею на ліс —
Крайнеба ідолу на требу
Жертовний золотистий лист
Волхвом покірним вітер ніс.
 
 
Сапфіри хмар і злото листу,
Роси перлини, срібний дощ —
На груди осені намисто
В офірі блискавок і гроз —
Все в погляді твоїм злилось.
 
 
У вирі жертв оцих даремних
Ти бачиш лиш відхід життя,
Мене ж цей дивограй буремний
Багатозвонно перейняв
Приходу вічності чуттям.
 
 
Побожно ти не тисни груди
Осмутою питань, чому ж
Цю пишну, осяйну отруту
Улесливо до тих несуть,
Що не туманять люстра уст…
 
 
Якщо тебе, мов жах, бентежить
Незрушність погляду мого,
Поглянь на небо – сяйво стежей,
Що й на долонях пролягло,
Віддасть тобі моє тепло.
 

Дзеркало часу

 
Чи до снаги нам передбачити нагальну неминучість того часу,
Коли подивишся у дзеркало й ніяк не зможеш пригадати,
Де бачив ти уже такі знайомі ці очі, кольору зів'ялого кохання
І цей печальий вигин уст, до болю рідний.
А доки ти гадаєш, твоє житя, захоплене стрімким коловоротом
Навиворіт упізнаного часу, летить до своїх витоків,
Так, наче, ти почав рости назад в дитинство
Й ніяк не можеш дорости до усвідомлення своїх найперших слів:
– тих слів, які були корінням сонця,
– тих слів, які були плодами материнських рук.
І за можливість поновити значення цих слів
Готовий ти уже віддати можлитвість упізнать таки
Ці очі кольору зів'ялого кохання.
Але ж, чи можна зараз вже повірити у те, що
Усі слова, які іще не відцуралися від тебе
Й буває інколи іще навідують твоє спустіле серце, —
Чи можна зараз вже повірити, що всі слова
Могли б колись таки закінчитися чимось іншим,
Окрім ворожості німого дзеркала, що завжди відбиває
Погляд чужих очей і вигин уст чужих, до болю рідних.
Адже між світло уперше вимовленого тобою «мамо»
І темрявою востаннє вимовленого тобою «самотність»
Пролягли такі густі і непроникні сутінки, —
І кожен опівнічний шерхіт використовує
Найменший привід спогаду, щоб знов явитися тобі
Незграбним доторком до ледь затягнутої рани
Твоїх безсилих намагань пробачити всі зради, —
Й ніяк не можуть заплющитись повік болю
На перстпективах втрат, відкритих в обшир розпачу,
Де на околицях минулого кохання
Усе ще ницо жебрають печалі,
Випрохуючи хоч би крихту ніжності
Такими жалісливими словами і голосами,
Що навіть смерть могли би уласкавить,
Лиш тільки не її, лиш тільки не її —
Поступ її зрадливих кроків як завжди твердий і невблаганний…
Ніч, темрява, жорстокість відбитого у дзеркалі невороття
Страшного часу, коли немає відгуку на всі благання:
І зайвими стають всі нагромадження питань
Для однієї єдино правильної відповіді,
Якою буде мить, коли таки зласкавиться смерть над тобою
І прийме з рук твоїх скаліченою до невпізнанності
Ту душу, яку колись довірила тобі такою чистою,
Немов дитя в очікуванні дива…
 

Сольвейг

 
В лапатих пестощах соснових
гойдає вітер далину —
малятко так мені ніколи
гойданням не обтяжить рук.
 
 
Гойдне, махне як в соснах небо,
як на прощання ти махнув,
відчуєш може десь – гойдне бо
десь море палубу твою.
 
 
Птахів, на зиму відлетілих,
твій пестять недосяжний слух
пісні, долають заметілі
мій голос – як самотньо тут.
 
 
Поглине ніч навіки голос
в утробу далей льодяну —
він колисковою ніколи
не помилує спраглих уст.
 
 
Ніхто й ніколи не почує
мій голос. Ліс гойднувсь, завмер —
Обсипаного снігу шурхіт
улігся. Тиша. Що ж тепер,
                                  Сольвейг?..
 

Метелик

 
Метелик погляду мого безсило
На полум'ї очей її тріпоче,
Метелик посмішки червонокрило
Тріпоче на устах її дівочих —
Лети ж на полум'я мого цілунку! – Пообіцяє?..Передумає?.. – Не хоче!.. —
І ляпас погляду її – так лунко! —
У мене на щоках лопоче
Метеликом вогненнокрилим…
 

Імператив

 
Хай мені дорікне, хто не знає гріха
душу горем чужим розбити:
шкаралуща стіни лицемірства кріпка,
лоб мій – ось він, дивись! – кріпкіший!
 
 
Стіну цих зазивних крокодилячих плачів
приміряв я горбом співчуття —
як свої п'ять, облуплених долею, пальців,
знаю стіну, стіною облуплений, я!..
 

Чорна смуга

 
А втім, перетерплю, перетерплю…
З ударом кожним в грудях менше серця.
Шле осінь шлях у вирій журавлю.
Льодинкою самотності завмерти.
Перетерплю…
 
 
Свинцевою припухлістю безсонь
Під зловорожими ночей очима,
Утупившись в байдужий блиск зірок,
Сирітськими сльозами нічиїми
Перетерплю…
 
 
У жорнах вітряків облудних днів
Кісток Кіхота сміхотворним хрустом
Життя ці декілька десятиліть,
Ізгой позакнижковий, віршик усний,
Перетерплю…
 
 
Розрядом болю збитий електрон
(я народився – «плюс», умру я – «мінус»)
Гальванізую сон між словом і пером
І ляжу в землю сонцю на орбіту.
Перетерплю, а втім…
А втім, перетерплю…
 

Вересень

 
1. Напередодні
 
 
Тужавіють, як жили каторжан,
Оголеного видноколу межі;
Стернею підострожені, біжать,
Як сльози зморшками, полями стежі.
 
 
2. Прихід вересня. Ластівки
 
 
Зі звитого летом снувань ластів'ячих
Гнізда охололого висхлого вирію
Безплідного сонця яйцю вислизати
Так легко за край, холодами відміряний.
 
 
Падіння, і – злет, і знову – падіння…
Дивіться, як літа знекровлені вилиці
Червоними й чорними смугами тіней
Підводяться сутінню осені. Міниться
 
 
В лиці Філомелина відданість згубі.
Пісні, як підкошені вереснем, валяться
У луг долілиць, а під ними відлуння
Ламаються, як під каліками милиці.
 
 
Нам вірність на смерть промінять – не звикати.
На покуті полудня підступи сутінок.
На південь! На південь! – Подалі від зради
Нашіптувань півночі, вітром підслуханих.
 
 
3. Прощання з вереснем. Горобці
 
 
Воздвиження в гадді дрімучих огид
Закублилось, мов головою Горгони,
Огудами: ще на Семена чорти,
Мовляв, горобцями гуртують загони
 
 
Розроїних Іродів, що в голові
Івана Хрестителя, Головосіки,
Гудуть, мов тимпани танку – заповіт,
Затоптаний п'ятами Іродіади навіки.
 
 
На південь? – Не бійтесь! – Оце, мабуть, ці
Нашіптувань півночі чари й погрози,
Чиїми переступами горобці,
Як поступом непереможних, стриножать
 
 
Морозів розбурхане пекло в пітьмі,
На дні вже померлого року, осліплого грудня.
Облудами здиблена зим заметіль:
«Для кого то?» – вітер гогоче на кутні.
 

Недосяжність ранку

 
Зраджене світлом, зраджене днем,
Заскочене на гарячому розпачі сонце,
Налляте червінню сорому і гніву,
Стікає сльозиною терпкою з небесної щоки
Тобі у вічі й холоне в грудях,
Коли ти бачиш, як розгублений вечір,
Ковзнувшись на кривавій плямі заграви,
Повільно падає в глибини сутінок.
Але ти краще слухай,
Як заримований березовим шелестом, вітер
Виводить на струнах забутої ніжності
Журливу мелодію задуми
У стилі густого смеркання:
Тоді ти і не стямишся, як скрадливі долоні мороку
На плечі тобі владно ляжуть, притиснувши
Мрії твої до безвиході ночі,
Й тоді вже залишається лиш співчутливо споглядати,
Як беззахисні зірки покірно одягають на себе
                                                     ярма сузір'їв
І тягнуть за собою важкі плуги
                             зодіакальних знаків,
Переорюючи неосягненну цілину
                          глибин міжгалактичних
В ріллю осягнень неминучості пророцтв —
І холод здивування проймає від усвідомлення  того,
Як ти раніш не міг збагнути, що
Можна лише обпектися, коли ти
У вогні ранкової зорі
Як завше скочиш у палаючі стремена часу,
І навіть коли ти станеш
На повен зріст опівнічного всесвіту,
То зможеш лише знову зазирнути
В сліпі зіниці темряви.
 

Terra Cosaccorum

 
І Кия меч, І Ярослава дзвін
Із гір великокняжих у Дніпро,
Де скону глиб і забуття де рінь,
Кривавим вихором орди змело —
 
 
Міць сталі, міді гуд роз'їла ржа,
Та слави рінь і віри глиб сталив,
Де Святослав і де Перун лежать,
Порогів пам'яттю Дніпро старий.
 
 
Тут слава й віра породили Січ,
Козацька запорізька Січ звелась
Зі смертю віч-на-віч – ганьби опріч.
З усіх, відомих королям прикрас
 
 
Не окрутила жодна козака
Стрімкіш за Ненаситця чорторий,
Чий нурт хмільніш за вихор гопака
Братає волі й степу лет п'янкий
 
 
Із міццю й вірністю січовика,
Коли роса освятить гін копит,
І птаха пісні враз, дзвінка й метка,
З долоні ранку в небо полетить.
 
 
У баговинні збурених заплав,
Де Байда зі шляхетного плеча
Шовки та хутра в ноги славі слав,
Тонули всі імперії, і мчав
 
 
Їм навздогін Січі солоний жарт —
Ох, Катерино-суко, – сміх і гріх —
На шароварах дірки він не варт,
Блиск золотий срамних твоїх утіх.
 

Миколі Хвильовому

 
Невинно пролитої крові
буденну непоправну прозу,
що розпирає праву скроню,
так легко-легко долучити
до вічних істин поетичних
розрядом стиснених в нагані
нещадних пролетарських ямбів,
мільйонностопним ураганом
революційної атаки
змітаючи з позицій вічних
залогу поетичних істин…?…
Так легко?..
 
 
Тринадцятого місяця
нажаль немає в році.
Родиться щоб в сорочці,
дванадцятого місяця
тринадцятий засвітиться
з тринадцятих усіх
щонайкоротший з днів —
найвужчою з шпарин
передріздвяним відблиском
нове життя протиснеться
з примарливої вічності
в цей світ —
                      хто ти?
Тринадцятий апостол,
чи перший комісар?
Скажи, скажи, Миколо,
скажи, скажи-но сам!
 
 
Дванадцять дожовтневих
                                    учнів
Поставила до стінки
                         революція,
Хоч одкровеннями
                         їх Вчителя
Здавалося б наснажена
                              Комуна…
Так Україна,
                  Чи Мала Росія?
Так справедливість вічна,
                     чи революційна?
Так Фітільов,
                 чи Хвильовий —
Так хвилювався,
                     чи горів?
Напевне лиш одне:
Те, що Микола Хвильовий
                                     любив
Число «тринадцять»
Засвідчив нам
         тринадцятий
                день травня —
                                 траур…
Чи, може, все ж таки
Тринадцяте число саме
                            відзначило
Миколу Хвильового?..
 

Пісенька червоних ліхтарів

(під шарманку)

 
Під неоновим німбом реклам
Не шукай Магдалини спокуту —
В ламп гонитві устигнути б нам
Під опіку розпусти пірнути.
 
 
Розливається натовп плювком,
Мне судомина міста обличчя,
Як каліки безмовне чоло —
Рук немає, то й витертись нічим.
 
 
І з якої ноги не вставай —
Все одно, все одно – із-під кого!
Наливай! Наливай! Наливай!.. —
І на встяж долілиць об підлогу!
 
 
Ех, обіцяний паном жупан
Гріє, наче опівночі сонце,
Я посунусь, поближче лягай —
Тут Рябко спав, тут тепло – чи сон це…
 
 
Під неоновим німбом реклам
Не шукай Магдалини покуту —
В ламп гонитві устигнути б нам
Під спідницю розпусти пірнути
 

На смерть інфанти

 
В трепеті стягів
                          траурний трунок
крепом полоще безодню труни,
рук трубадура
                        слізний рятунок
у німуванні печальнім струни.
 
 
Тихо стікає
                   віск поминальний
сліз королівських бурштинним вогнем —
свічі очей тво-
                         їх догоряють,
сивий володарю зим і ночей.
 
 
Злет королівства
                              храмами зводив
в небо чекання вінчання твого —
нагло пошлюбив
                             принц невідомий
душу незайману вічності сном.
 

Безплатність сиру

Безплатним сир буває тільки в пастці.

(Народна мудрість)

Але миша оплачує цей сир

щонайвищою ціною – власним життям.

(Відповідь народної мудрості

народній мудрості)

 
Так кожного ранку зривати завісу    примарливу сну,
Щоб в стіну все тих же незрушних марнот знов упертися лобом…
З тієї ж все перестороги про пастку і сир знов  почну,
Немов не з тієї ноги, цей виснажливий біг з тінню
                                                                          в ногу:
 
 
Я знаю, безплатність свою виправдовує  пасткою сир,
Оцю ж безкорисливість власного болю
                                    чим виправдать зміг би
Жебрак на узбіччі (щоранку отут він, на розі, сидить) —
Від помсти очей цих тікать, все одно, що від    власної тіні.
 
 
На вулиці, як на долоні торговій прилавка, прикрить
Нагу співчуття безпорадність не вдасться – почнуть приміряти
На виріст вітрини твою наготу, як приховану хіть,
В дзеркальному множенні всіх безсоромних твоїх відображень.
 
 
Тікати? Куди? Облямований вірою дороговказ
Ще вчора тримав перехрестя часів в широті  перспективи —
Сьогодні ж сліпучий розвихрений розпач  жебрачих проказ
Обрушує крок бездоріжжям часів на узбіччя, в безвихідь.
 
 
Для чого пишу? – Щоб на мить хоч набридлі  вериги нужди
На зболені плечі віршів з наших струджених спин
                                                                  перекласти.
Безплатно! Безплатно! Не бійтесь! – Бояться. Тікають.
Ех ти ж! —
У кожного в серці та ж пересторога про сир і про  пастку…
Поети безплатні! Не бійтесь! – Бояться!
                                     Не вірять в безплатність…