Читать книгу "Наодинці з життям. Поезія"

Осінь

Даремно не мине для мене осінь:

Як в коси уплітають роки сивину,

Так руки листопаду в зимні роси

Колосся дум покосами кладуть.

Я йду туди, куди йде й дощ, поему

Розбитих сліз шепочучи шибкам, —

І хто ж повірить в те, що не даремно

В святковім вальсі вересень кружляв.

Зів’ялі в’язи крутить вітер в’язам,

Завивши зойк їх трауром гілля,

Так реквіємом в’яже грати в’язень,

Зав’язши в даль, що долею була.

Посеред жовтого потопу сосни

Голосять: «С О С»! Рятуйте зелень душ! —

Задушно. Досить. Золота вже досить.

Під товщею печалі не дихнуть…

Ні, не мине мене даремно осінь…

Невороття

 
Буває ніч, коли прозорий кришталевий келих душі
Переповниться гірким настоєм бажання щастя
Вже неможливого, і через край тече безсоння
Дзвінким струмочком туги, що відлунює у скронях споминів
Різкою гостротою жорстоких слів, таких як
«Це вже було давно…», «цього вже не повернеш…»,
А ти стоїш і слухаєш, як стук гдинника
В пустій кімнаті відлунює в твоїх спустілих грудях
Стуком якогось не твого, чужого серця – так
Наче у покинутій оселі віконниця під вітром
Поволі хльоцає об стіну…
В цей час ти пізнаєш науку не озиратися назад,
Коли тобі у спину так гарячково дихає
Безповоротність твоїх утрат, і ходять назирці розчарування
По п'ятах минулого кохання слід у слід, коли
Босоніж ходиш ти кімнатою з кутка в куток…
В цей час навіть твоя самотність, та самотність, яка щоночі
Спить поряд із тобою, навіть самотність ця цієї ночі
Від тебе відцуралася й сидить зіщулившись ображено
В кутку примарою гливкої тіні, очима темряви
Зловтішно споглядаючи, як ти підходиш до вікна
І притуляєшся щокою до скла холодного —
«Дощів осінніх сльози, ніколи вам не литися
Холодними щоками вікон цих з такою гіркотою,
З якою по моїх щоках текли б мої гарячі сльози,
Які надсилу втримую я в грудях…».
А за вікном, засіяні в ріллю захмареного неба,
Насінини зірок невидимих пускають паростки
Притлумленого сяйва, в якому, наче в попелі
Від спалених мостів, покірно тліють усі твої
Майбутні сни про те, що не буває назад дороги…
 

Базарна бувальщина

Реалістична міні-поемка з натури.

 
О ні, я не заради вигоди надбань
зійшов у цю згорьовану юдоль базарну —
у пекло сповіді так сходять і ятрять
провину непоправну докорами марно.
 
 
Прищулом срібним не виблискував тут хист,
тут жиром не вилискував достаток тлустий —
від голоду знеможені сюди тяглись
незграбні у служінні долару бабусі:
 
 
волаючу до неба сивину заслуг
сором'язливо під дірявими платками
ховали, ніби ран Христових глибину,
ковтали біль і в зморшках зраду сліз ховали.
 
 
Петрушки прикра безцінь, злидні часнику
з тремтливим сухожиллям рук переплітались,
благання порятунку й хліба – не ціну
знеможені уста безсило промовляли.
 
 
Аж тут, неоковирним почовгом дідусь
невправно вплів свій недолугий, лячний розпач
у розмаїття розпачів, з кишень добув
десяток цибулин – сяйнуло враз врізнобіч,
 
 
десяток золотих неначе сонць зійшло
над сірим мороком цементного прилавка.
На мить розвиднилось нужди похмуре тло
і згасло – в груди вдарив протяг зляку,
 
 
знесилив жевріючі полум'я очей,
облич погідні плеса хвилюванням збурив,
загрози хмарою завис над дідусем…
Я озирнувсь – похмурої статури муром
 
 
нависнув над торгами податей збирач,
слуга тугих кишень, гроза кишень дірявих,
всевладдям уніформи, наче падишах
шовковим злетом паланкіна, над отари
 
 
впокорених підданців звівся і поплив
язичницьким бовваном, ідолом наживи
на ношах страху схилом згнічених голів,
уступом ший, плечей, підім'ятих ранжиром
 
 
базарної субординації. Свій плин
спинив він перед сторопілим нашим дідом,
обурений свавільним вчинком цибулин,
які безмитно перетнули володіння
 
 
беззаперечного «що ти мені – те й я тобі!».
Ревнитель панових кишень зібрав лушпиння
разів зо сто за день зужитих слів
й обличчя діду заліпив цим харкотинням—
 
 
мовляв: «зі мною, діду, миле рандеву
тобі обійдеться ні більш, ні менш, а в гривню!
Чи, може, думав, я задаром тут стою
й втішаю очі даром уніформи дивом?».
 
 
О, був би дідовим безцінний гривні скарб,
то був би дід володарем буханки хліба,
не брав би дід на сивини своєї карб
гріха небесне злото цибулин залізом
 
 
продажних п'ятаків перемірять, о ні,
на подіум брутальних апетитів він би
сяйну незайману красу городини
не виставляв на глум шлунковий хіті.
 
 
Мозолисту трагедію безсилих рук
дід за кулісами байдужого прилавка
так довго виминав з пустих кишень – та мук
сумління й голоду не сила вгамувати.
 
 
Порепаністю рук, порепаністю щік
не вгамувать, набряклий кулаком при боці,
чиновно-чорний уніформний гнів: цей дід! —
непослуху більмо в наживи чорнім оці.
 
 
Боксерсько-вивірений блискавка-удар —
і, наче з дідових беззубих ясен зуби,
з прилавка сиплеться цибуля – урожай
надій останніх падає до ніг, цілує
 
 
в гаремнім ражі чобіт яничарський, гнів
розпалюючи тільки, хансько-хамська кирза
злітає й топче, й топче десять цибулин,
як десять заповідей Божих, топче, ріже
 
 
в очах чи то розчавлена цибулі кров,
не всотана іще асфальту смертним ложем,
чи то ядучий уніформний мат, чи то,
безвихіддю розчавленого, діда сльози.
 
 
Як довго, й солодко, й старанно він топтав,
десятка цибулин маркіз де Сад базарний —
вінця терновий біль в чоло втопав десь там,
на іншому кінці старечих сліз все далі,
                                                          й далі,
                                                             й далі…
 
 
0 ні, я не заради вигода надбань
зійшов у цю згорьовану юдоль базарну —
у пекло сповіді так сходять і ятрять
провину непоправну докорами марно…
 

Знемога

 
У світлий сон травневої знемоги,
В повінчаний із яблунями гай
Забрів я, мов тривожний, зимний здогад,
Що схожі віхола і квіту май.
 
 
На світлий моріжок, важка, зів'яла,
Упала зламаної гілки тінь,
Та жодної травинки не зім'яла,
Чужа їй буйноцвіту заметіль.
 
 
Лукавими, зеленими очима
В гущавину вдивляється весна,
Мене ж не бачить, – лише сни відчинять
Сліпучі брами, що зима звела.
 
 
Оце б, наввипередки з солов'ями,
Подати голос свій на повен зріст,
Та відлетіла пісня з журавлями,
Та голос каменем у груди вріс…
 

Передгроззя

 
Ефірний плин смолистої густої мряки
Заводить за повіки летаргічних снів
Набряклі кров'ю гіпнотичні очі маків.
Троянд свічки дрімотний подув загасив.
 
 
В руїнах вавилонських решток башти спеки
Багатомовні племена повсталих злив
Шукають есперанто грому. Вагнер степу
Стакато ластівок й мінор трави сталив.
 
 
Бунт бур – стривожений табун у стійлах небокраю,
Крук хмар з грози краплину крові вже добув.
Мов гільйотинний посміх Робесп'єра, крає
Свавілля блискавок землі і неба боротьбу
 
 
Крильми обрушених в безодню горизонтів.
Століть пиху, як зі щита барона герб,
З гілля дубів зриває бунту вітер зльоту
Й січе, й січе невинні голови дерев.
 
 
Не до елегій млосних схлипувань легеням
Фатальної здогадки – забиває дух
Набігла хвиля замогильної легенди,
Зринає Атлантиди днів останніх рух.
 
 
Ще мить, і гонор хвилі в гвалті валу згине,
Ще мить і маківка останнього ковтка
З долоні сподівання порятунку схлине —
Остання соломино, ти така тонка!
 
 
Еллади степової лад на волосині
Прокльону Тори позахмарної висить —
Ще мить, й молитви допотопної квиніння
Під серцем Ноїва ковчега защемить.
 
 
Дрімати драмам Авраама днів останніх
Ще мить у просторі Старого, наче світ,
Жахного Заповіту грому – мить настала! —
Згортає видноколу аркуші в сувій
 
 
Суворого натхнення перших днів творіння
Безмежне П'ятикнижжя ночі грозове —
Якому ж із ровінчаних богів він рівний,
Цей нурт, що темряву на шмаття жахів рве.
 

Коловорот

 
До витоків наглої пагуби болю
На заклик зорі я ішов навпростець
Крізь паморозь мрій про кохання і волю,
Крізь гул калатання лютневих сердець.
 
 
Я був твоїм вірним послушником, квітню,
Ні кроку без дозволу хмар не ступав
У простір небесний розімкнення віття
Весняних гаїв у вінчанні заграв.
 
 
Не ставив на карб я зрадливому серпню
Облуду останніх цілунків тепла —
За що ж тоді осінь так гордо і зверхньо
Пожухлості холодом відповіла.
 
 
Я йшов навпростець від зізнання до втрати,
А осінь від зради до зради вела…
Кому б іще залишки серця віддати?
Я б даром віддав… Ось, зима вже прийшла.
 

Сьогодення

 
Не те, що вміст молитви – жбан
Добутих підлістю надбань.
(Прийшов, побачив, переміг?
Лиш видобутись би з-під ніг!)
Не те, що замість неба твань
Святих шлункових поривань.
(Побачив, виканючив, з’їв?
Не зміг украсти – то купив!)
Не те, що серця коливань
Процес – лиш плин кардіограм.
(І замість серця хіті хіть?
Розпуста – солодко болить!)
Хотів кохання – а забрів
На подіум продажних тіл.
Кричи, мовчи, біжи чи стій —
Все винен істині простій:
Як не ступи – усе одно
Не зможеш не вступить в лайно.
І все, і крапка – десь там мить
Крихкої вічності бринить,
Про космос мріє дитинча,
І вже герой свій крок почав,
Десь там, а тут – усе одно
Не зможеш не вступить в лайно.
 

Дощі. Перші весняні

 
Спокуслива злагода перших утіх,
Війнуло дощем, білосніжжя розтоплено:
Вода і – вода, і рамена землі
В обійми води, як у віхолу схоплено.
 
 
Таж білий пишніший, хіба ж хто просив!
Це ж савана колір на чорний замінено?
Минулого року це килим краси
З осінньої скрині, відіпраний зливами.
 
 
Тягуча, як дьоготь, пахуча, як мед
Гнилизна пишнот листопаду минулого —
В ній знову відродиться Ліс-Ганімед,
Вінчань квітуваннями сповниться гул його.
 
 
Нарозхрист усіяна щедрість дощів
В рушник сватівства і чекання весільного —
Світилок і дружок, бояр і дружків
Вже в сінях Весни-Нареченої зібрано.
 

Журба

 
Я під вечір додому прийду,
В домі світло не стану вмикати.
Запалю я ту саму свічу,
Що стоїть з того самого часу.
 
 
Два бокали вина я наллю,
Та не стану вина того пити.
Сяду в крісло тихенько в кутку,
Вволю серцю дозволю журитись.
 
 
Хай вихоплює вогник свічі
З напівтемряви привид обличчя,
Котре поглядом щирим твоїм
Про всесвітню невинність засвідчить.
 
 
Бо ніхто, ані ти, ані я,
І ні в чому, ні в чому не винен!
Так чому ж тоді пам'ять-свіча
Так безжально пече до загину?
 
 
А у тім, що напроти, кутку
Тінь стає все густіша й густіша —
Відблиск чорної сукні майнув —
В ній востаннє під ранок ти вийшла.
 
 
Ось вже тіней сумний чорторий
У танку починає кружляти —
Бо у запалі вальсу це ж ти,
Ти назвала ту ніч нашу святом…
 
 
Я під вечір додому прийду,
В домі світло не стану вмикати.
Запалю я ту саму свічу,
Що стоїть з того самого «свята».
 

Брат світ

 
Що, брате світе, будемо світити?
Ти – сонцем, я – душею і пером?
Бо, кажуть, заважає – ні, не вітер,
Не буря – протяг. Кажуть, замело —
 
 
Ні, не лавина – декілька пір'їнок:
Куди там – не підняти голови.
Біда – бо з панських заздрості обжинок
Зерна не вистачить для нас для всіх —
 
 
Мене прошу я виключить зі списку!
Ці протяги чуток, підлот, обмов
Якої тільки віри не гасили зблиску.
Ось віри вогник замаячив знов —
 
 
Не переймайся, протяги загасять.
І підеш ти покірно пізнавать
Науку переконливо вдавати,
Що недоусвідомив, не дібрав
 
 
Всевладного підморгування натяк:
Мовляв, не треба прямо так – не в лоб,
А через чорний, розумієш, брате,
Не вхід, а так би як підхід, заходь.
 
 
Але ж ти знаєш – всі все розуміють?..
І підморгне наступний кабінет
Недремним оком – всі юнацькі мрії,
Ти ж розумієш (ми ж дорослі) – геть:
 
 
«Звичайно, добре, можна і в конверті,
Та можна і в кишеню, тільки так,
Щоб не подать, а так як ніби втерти,
Як ніби й не мені… Це ж бо – не я?»
 
 
Мерзенна лженаука виживання —
Смертельно небезпечна з небом гра:
В календарі душі ж не днів мелькання —
Листів надії – їх все менше, брат.
 
 
А битви підкилимних Демосфенів —
Роти набиті в них камінням слів —
Для них всі в світі мови іноземні,
Крім мови достеменної брехні.
 
 
Воно й не дивно, бо бридке каміння
Цих невідомих слів не для промов,
А для плювків (це – кулуарне вміння) —
Та бажано ще в спину, в спину щоб!
 
 
Народ? А що народ? Народ, як завжди:
На часу непорушний п'єдестал
Здіймають день новий, який ще зранку
Для них мов недосяжний ідеал.
 
 
Надвечір день вже цей для них як ідол
Ворожих, смертоносних, диких вір:
В безодню ночі валять усім світом
Цей день, і ціпеніють до зорі…
 
 
То, брате світе, будемо світити,
Ти – сонцем, я – душею і пером!
Та вогник наш ніхто і не помітить —
Вмить згасить протяг заздрості й обмов…
 

Квітень

 
Я йшов назирці за квітневими днями,
За нами наопаш розхристані сни
Здіймали зруйновані маревом брами
Ясних заклинань чарівної весни.
 
 
Принишклі ще пращури буйної міці
Все кріпнуть у схронах стрімких колотнеч,
Сполохані покликом роду криниці
Виплескують чари купальських предтеч.
 
 
Я руки здійняв – і діткнувся до неба,
Протнувши наосліп відроджень світи —
За мною на службі таємної треби
Безмежжя кохань починали цвісти.
 
 
Ці дні, мов бездонних надій океани,
Глибинами мрій що вимірють нас,
На хвилях прозрінь, як на крилах осяянь,
На вічності плин перетворюють час.
 

Жовтнева елегія

Зусібіч облягає, як повінь нестримна, цей жовтень —

Вже навряд чи я випірну. Зорі скорботою повні.

Як безжально надію в корінні підточує холод.

Опівнічної треби жадає вже мороку молох.

Ні, не жаль тих даремних скарбів, що розтринькало літо,

Того запалу в щедрім кохання паланні всесвітнім,

Ні, не жаль. Тільки дивно, як сам я піддався спокусі

З головою пірнути в п'янку цю серпневу цикуту

Самозречених плоті ярінь у хмільному бенкеті

Квітування кохань – у вакхічної тризни букеті,

Що його, упокорений вереснем, знов покладав я

До сумних п'єдесталів зловісних захмарених далей,

До підніжжя всеспалення жовтня розмаю

В переддень заполярного трауру, знов бо вмирає

(Чи тепер вже й назавжди?) усесвіту цвіт незабутній.

Знову я упаду горілиць в різнотрав'я жовтненве,

Різнобарв'ям уп'юсь і спитаю про долю у неба…

Ось він, ось полетів листопаду найперший провісник —

Від берези відчахнутий лист – він, підхоплений вітром,

Усе вище, і вище безтямно до сонця несеться,

Наче це й не листочок, а жовте знекровлене серце,

Що тріпоче у грудях небесних. Наївний листочок —

Бранець вітру свавільного, думаєш сам ти доскочиш

Власних крил усевладдям до сонця, мов десь там у висях

Для опалого листя притулок. Якої лиш міці

Заповзятці цю вись штурмували раніше за тебе,

Легковірний дурненький листочку, – набридло уже бо

Забавлятися вітру з тобою: як всі упадеш ти

І під снігом зітлієш, як всі, – і крізь тебе проб'ється

Навесні знову зелень життя… Навесні? – Та чи буде

Та весна? Хто це знає наразі, коли звідусюди,

Зусібіч облягає, як повінь нестримна, знов жовтень —

І навряд чи хто випірне, й зорі скорботою повні…

Поринути

 
Бувало ранки, як шампанські корки
З бродіння захмілілого ночей,
На честь нестримного у серці шторму
Салютами стрічали сонця день.
 
 
Бувало… Хто тепер у те повірить,
Що ніч – не лише затишок осмут,
Тримають що в утрат болючім вирі
Пусту даремність намагань заснуть.
 
 
Заснути – ця химерна звичка плоті
Пірнати час від часу в небуття:
Назвать як жах пірнути незворотньо —
(Пірнеш бо врешті!) смертю чи життям.
 
 
Заснуть – душі химерна забаганка
Покинуть часом плоті небуття
Заради тимчасового світанку
Наближення до вічного життя.
 
 
Пірнай-зринай, амфібіє-людино,
Примарний вічний мешканцю світів
Усіх можливих (часом – неможливих) —
Живеш лиш там, де б жити не хотів.
 

Весняна швидкоплинність. кульбаба

 
З вершини холоду в тепла долину
Весни захоплює стрімглавний лет,
Лиш обертом йде голова щоднини
Від шалу все нових життя прикмет.
 
 
Недавно видавався нам довічним
Всесвітній сон під саваном снігів —
А вже розплющені проталин вічі
Зустріли неба очі глубі.
 
 
В поблажливості намірів південних
Не впевнилися й щупальця бруньок —
А перед батька в пекло злив буремних
Вже листя відчайдушного кидок.
 
 
Ще мить – й смарагдова трави лавина
(Підземний вибухнув вулкан корінь!)
Весь овид килимом кохання вкрила
У таємницях марення плодів.
 
 
Аж ось – кульбаба зацвіла зненацька,
Мов на зелених вилицях весни
Розквітли жовтих сонечок веснянки —
На вухо шепче вітер: «Усміхнись»…
 
 
Але ти не встигаєш і всміхнутись,
Як раптом жовті сонечка кульбаб
На віяла пухнастих куль перевернулись,
Мов сиві голови дідів і баб, —
 
 
Немов трава раптово постаріла,
Покрившись сивим мохом забуття —
Аж ні! – парашутисти-насінини
Вирощують стрибок в нове життя:
 
 
Ось вибух вітру – і десантування
Казкового дитинства дивомрій
З землі на небо – з хмарами вінчання,
Пухнастих пелюсток бджолиний рій.
 
 
Весна в зеніті, та кульбаб стеблинам,
Розвінчаним вітрами донага,
Самотності безпліддя сиротливе
Прозоро й тонко в небо простягать.
 

Осінні дороги

 
Відбилось від рук і гуляє свавільне відлуння
Циганського запалу у вересневих піснях,
Що табором жовтня знялися під лад семиструнний —
І гайда за обрій: веди, листопадовий шлях.
 
 
Приборкувать нічого вже в обездолених далях,
Під сутіні поступ покірно влягаються дні.
То мабуть, за межі сумних листопадових марев
У морок грудневих вигнань вже дорога й мені.
 
 
Скупе роздоріжжя утіх у німому блуканні
Стежками минулого щастя в даремності мрій.
Таке всеохопне, таке невблаганне смеркання —
І тільки кружляння галактик загрозливий рій.
 
 
Ти міг би сміливо ступити на стежку спокути,
Спинити щоб вільне падіння у храм самоти,
Та надто тонкий лід надії – і в ньому закута
Занадто стрімка течія… Та і нікуди йти.