Текст книги "Аліса в Задзеркаллі"

Аліса підвелася, зробила реверанс і знову сіла.

Біля наступного кілочка Королева обернулася ще раз.

– Коли тобі забракне слова – скажи його по-французькому! – зауважила вона. – Ходи носаками врізнобіч! І пам'ятай, хто ти!

І не дожидаючи нового Алісиного реверансу, Королева підбігла до наступного кілочка, мигцем обернулася, сказала: «Прощавай!» і кинулася до останнього.

Хтозна, як саме це сталось, та щойно Королева його сягнула, як ураз пропала з очей[5]5
  Якщо глянути на розміщення шахів на діаграмі, що її подає в передмові автор, неважко помітити, що Аліса (білий пішак) і Чорна Королева стоять поряд на сусідніх клітинках. Перший хід задачі: Королева йде на h5.


[Закрыть]. Чи то вона розтанула в повітрі, а чи гайнула до лісу («А прудка вона, як вітер!» – подумала Аліса) – сказати було годі: щезла – та й усе.

Зате Аліса добре затямила, що вона – Пішак і що незабаром її хід.

Розділ третій. Задзеркальні комахи

Спершу, звичайно, належало оглянути місцевість, де вона мала ходити.

– Зовсім, як на уроці географії, – подумала Аліса, спинаючись навшпиньки, щоб побачити якнайдалі. – Головні ріки? Нема жодної. Видатні гори? Хіба ця, що я на ній стою, але навряд чи вона має назву. Головні міста… Ой, а що то за створіння ген-ген аж отам збирають мед? Ба ні, то не бджоли – хіба їх побачиш з такої далечі?..

Якусь часину Аліса стояла мовчки, пильнуючи за одним із тих створінь, що метушилися поміж квітів, запускаючи в них свій хоботок.

«Достоту, як бджола», – подумала Аліса.

Але те створіння аж ніяк не могло бути звичайною бджолою; і це й справді була не бджола, а слон, як вона невдовзі збагнула. Від такого відкриття Алісі аж дух перехопило.

– Яи ж велетенські там мусять рости квіти' – подумала Аліса. – Такі собі безверхі будинки на палях замість стеблин!.. А скільки ж то меду можна з них набрати!.. Мабуть, я збіжу донизу…

– Ні, ще не тепер, – сказала вона, стримавши негайне бажання бігти. – Перш ніж туди йти, треба запастися гарненькою замашною гілкою – відмахуватись від слонів… Ото буде потіха, коли мене запитають удома, як мандрівка, а я відповім: «О, мандрівка була хоч куди, тільки – тут вона за своїм звичаєм ледь скинула головою, – тільки… стояла страшенна спека, і не було спасу від слонів!»

– Спущусь-но я з іншого боку, – сказала вона трохи перегодом. – А до слонів завітаю пізніше. Тим більше, що мені так і кортить потрапити на Третю клітинку!

Здобувшись на таке виправдання, Аліса збігла з пагорба і перескочила перший із шести струмків[6]6
  Шість струмків – то шість горизонталей, що відділяють Алісу від восьмої, куди вона прагне потрапити, щоб стати Королевою.


[Закрыть]

– Квиточки, будь ласка! – загукав Контролер, просуваючи у вікно голову.

Усі відразу попростягували свої квитки. Квитки були хіба лиш трохи менші за самих пасажирів, і, здавалося, заступили увесь вагон.

– А ти що? – сказав Контролер, сердито глипнувши на Алісу. – Твій квиток, дитино!

І безліч голосів хором («Наче в пісні», – подумалось Алісі) закричали:

– Не затримуй його, дитино! Знаєш, скільки коштує його час? Тисяча фунтів – одна хвилина!

– Боюсь, я без квитка, – злякано мовила Аліса. – Там, де я була, не було залізничної каси…

І знову гримнув хор голосів:

– Там, де вона була, не знайшлося місця для залізничної каси. Знаєш, скільки коштує там земля? Тисяча фунтів – дюйм!

– Не викручуйся! – зауважив Контролер. – Можна було купити в машиніста.

І ще раз зазвучав хор голосів:

– Машиніст – це той, хто веде паротяг. Знаєш, скільки коштує його дим? Тисяча фунтів – клубочок!

«Краще мені сидіти тихо!» – подумала Аліса.

Цього разу голосів не було, бо й вона мовчала. Однак, на превеликий подив, усі пасажири хором подумали (сподіваюсь, ти уявляєш, що означає думати хором, бо я, зізнатися, аж ніяк):

«Краще тобі сидіти тихо. Знаєш, скільки коштує розмова? Тисяча фунтів – слово!»

– Сьогодні мені ця тисяча фунтів буде снитися цілу ніч! – подумала Аліса.

А Контролер тим часом уважно її розглядав – спершу в телескоп, далі в мікроскоп, а тоді в театральний бінокль. Нарешті він сказав: «Ти їдеш не туди!», зачинив вікно і подався геть.

– Авжеж, така мала дитина, – озвався пан, що сидів навпроти (зодягнутий у білий папір), – мусить знати, куди вона їде, хоч би навіть не знала й свого імені!

А Цап, – він сидів поруч із паном у білому, – заплющився й гучно промовив:

– Вона мусить знати дорогу до залізничної каси, хоч би й не вміла читати!

Ще далі, за Цапом, сидів Жук (та й чудернацькі ж пасажири зібралися у вагоні!), а що тут, здається, було заведено говорити всім по черзі, то Жук підпрягся й собі:

– Доведеться їй вертатися назад багажем!

Алісі не було видно, хто сидів за Жуком, вона тільки почула хрипкий голос:

– Нехай пересяде на інший…

Тут голос закашлявся й замовк.

«З голосу ніби охриплий кінь», – подумала Аліса.

І враз тонісінький-претонісінький голосочок пропищав у неї над самим вухом:

– Маєш слушну нагоду скаламбурити, скажімо: «Де хрип – там грип…»

Інший, напрочуд лагідний голос озвався з глибини вагона:

– На ній треба написати: «Обережно, дівчинка».

До цих голосів долучилися нові («Як багато тут пасажирів!» – подумала Аліса):

– Її треба відіслати поштою… і краще з головпошти, поки вона – з головою…

– Ні, треба телеграмою, в телеграфному стилі…

– Хай сама тягне цей самотяг…

І так далі.

Але білопапірний добродій нахилився вперед і шепнув їй на вухо:

– Не слухай їх, дитино! Краще купляй на кожній зупинці зворотній квиток.

– Ще чого бракувало! – спалахнула Аліса. – Я взагалі не просилася в цю подорож! Я щойно з лісу! І мені хочеться вернутися назад!

– З цього теж вийшов би ловкенький дотеп, – пропищав тонісінький голосочок біля самого її вуха. – щось на зразок: «Раз вліз в ліс, то й сиди собі там пеньочком».

– Не будьте таким докучайлом! – сказала Аліса, роззираючись, бо не могла збагнути, звідки лунає той голосок. – Якщо вам так припекло каламбурити, то робіть це без мене!

Голосочок тільки глибоко зітхнув, – мабуть, він належав якомусь безталанникові.

– Годилося б мовити йому кілька співчутливих слів, – подумала Аліса. – Аби ж тільки воно зітхало по-людському…

Але зітхання було таке кволе, що Аліса не почула б його взагалі, якби їй не зітхнули над самісіньким вухом. Від цього у вусі так залоскотало, що вона й думати забула про безталання нещасної крихітки.

– Я знаю: ти – друг, – знову задзумів голосочок. – Любий і давній друг. І ти не скривдиш мене, дарма що я комаха…

– Яка саме? – трохи занепокоїлася Аліса.

Насправді Алісу цікавило одне: чи не може та комаха часом її уджигнути, але то, певно, було б не надто чемне запитання.

– Невже ти не здо… – почав голосочок, але тут його заглушив пронизливий свист паротяга. Аліса і решта всі у паніці посхоплювалися на ноги.

Кінь, що вистромив був голову з вікна, спокійно втягнув її назад і пояснив:

– Це струмок! Зараз будемо перестрибувати!

Усі ніби заспокоїлись, лише Алісі на саму думку про стрибучі потяги стало якось мулько на душі.

– А втім, я зразу опинюся на Четвертій Клітинці, – потішила себе вона.

Тієї ж миті вагон сторчма здійнявся в повітря[7]7
  Стрибок потяга переносить Алісу з d2 на d4. Це єдиний «довгий стрибок», дозволений Пішакові. Перескочивши через струмок, Аліса опинилася на третій горизонталі. Потяг довезе її до четвертої.


[Закрыть]. З переляку Аліса вчепилася в те, що трапилося їй під руку. То була Цапова борода.

* * * * * * * * * * *

* * * * * * * * * *

* * * * * * * * * * *

Але борода наче здиміла, щойно Аліса до неї діткнулася. Аліса чомусь опинилася під деревом, а Комар (ось хто до неї щойно озивався!) колихався тепер на гілці якраз у неї над головою і обмахував її своїми крильми.

Комар, звичайно ж, був велетенський («десь із курча завбільшки», – прикинула Аліса), однак зовсім не страшний після того, як вони стільки пробалакали.

– …Невже ти не любиш комах? – спокійно, мов і не він, провадив Комар.

– Я люблю тих, що розмовляють, – відповіла Аліса. – У нас комахи не вміють розмовляти.

– А яким комахам ти рада там, звідки прибула? – поцікавився Комар.

– Я комахам не рада взагалі, – пояснила Аліса. – Я радше їх боюся… принаймні великих. Але знаю, як їх звати.

– І вони озиваються, коли їх звати? – недбало поспитав Комар.

– Не знаю, не чула.

– Тоді навіщо ж їх звати, коли вони не озиваються? – здивувався Комар.

– Їм це ні до чого, – відказала Аліса, – але це зручно для людей, що їх назвали. Бо навіщо тоді взагалі речам назви?

– Хтозна, хтозна… – відповів Комар. – Там далі, у лісі, ніхто й ніщо ніяк не називається… Але ми гаємо час… То які, ти кажеш, у вас комахи?

– Найперше, Коник-Стрибунець, – Аліса почала загинати пальці.

– А-а, – протяг Комар. – Поглянь-но лишень на отой кущ! Там на гілці сидить дерев'яний Коник-Гойданець. Він увесь дерев'яний, і перегойдується з гілки на гілку.

– А чим він живиться? – зацікавилася Аліса.

– Живицею й тирсою, – відповів Комар. – Перелічуй далі.

Аліса зі щирою цікавістю оглянула Коника-Гойданця. Його, вочевидь, зовсім недавно пофарбували: він увесь блищав і був ще липкий від фарби.

– А ще у нас є Метелики, – сказала Аліса.

– Глянь на гілку в себе над головою, – мовив Комар. – Бачиш, ото сидять Крутелики. Крильця – віялом, а замість голів – сірникові голівки.

– А чим живляться такі Крутелики?

– Капустою, посиланою бурштиновим пилком, – сказав Комар. – А кубла свої вони мостять у піддашшях скарбниць.

«Чи ж не тому в комах такий нестримний потяг летіти на полум'я свічки, що вони хочуть пошитися в Крутелики!» – подумала Аліса, досхочу надивившись на сірникоголову зграйку.

А вголос вона промовила:

– А ще в нас є Оси.

– Поглянь-но туди, – сказав Комар, – он вони літають біля твого вуха. (Аліса не без остраху відсахнулася.) – Авжеж, – повторив Комар, – перед тобою не хто інший, як Чайоси. Крильця у них – дві скибочки хліба з маслом, тільце – зі шкуринки, а голівка – грудочка цукру.

– А самі вони що їдять?

– Ріденький чай з вершками.

Аліса замислилась.

– А що, як вони, бува, чаю не знаходять? – спитала вона.

– Тоді їм, звичайно, смерть.

– Але це може траплятися досить часто, – задумано сказала Аліса.

– Це трапляється повсякчас, – мовив Комар.

Аліса змовкла на кілька хвилин – вона думала.

Комар тим часом розважався – стиха щось надзумкував, кружляючи довкола її голови.

Нарешті він знову сів і сказав:

– Хочеш розпрощатися зі своїм ім'ям?

– Ні, – ледь занепокоїлася Аліса, – не хочу.

– Хтозна, хтозна… – ніби ненароком протяг Комар. – Подумай, як зручно було б вернутися додому без імені! Ось, приміром, схоче твоя гувернантка засадити тебе за уроки й гукне: «Ходімо вчити уроки…» – а далі затнеться. Бо як же тебе кликати, коли ти без імені? І тобі, певна річ, не доведеться нікуди йти!

– Аби ж то! – заперечила Аліса. – Їй ніколи й на думку не спаде звільняти мене через це від уроків. Якщо вона забуде моє ім'я, то покличе просто: «Час на уроки, любесенька!»

– Е, якщо вона гукне «любесенька», – мовив Комар, – тоді ти собі любесенько прогуляєш урок. Прегарний каламбурчик. Шкода, не ти його придумала!

– Чому шкода? – спитала Аліса. – Як на мене, цей каламбур вам геть не вдався!

Комар лише глибоко зітхнув, і по щоках йому скотилися дві великі сльозини.

– Навіщо каламбурити, – сказала Аліса, – якщо це так ятрить вам душу.

У відповідь Комар знову сумовито зітхнув, та коли Аліса підвела очі, сердешного Комара на гілці вже не було – мабуть, його здуло власним зітханням.

Від довгого сидіння без руху Аліса заклякла, тож вирішила встати і піти.

Вона йшла і йшла, аж поки вийшла на галявину, за якою темнів ліс. Він був куди похмуріший, аніж той, звідки вона вийшла, й Алісі було трішки лячно туди заходити. Але поміркувавши, вона зважилася йти вперед.

– Не вертатися ж мені назад, – подумала вона. – Іншого шляху до Восьмої клітинки немає.

– Це, напевно, той ліс, де все безіменне,[8]8
  Таким чином лісом насправді є увесь всесвіт, якщо розглядати його як такий, що існує сам по собі, незалежно від істот, що маніпулюють символами і наклеюють ярлички на ті чи інші його частини. Думка про те, що світ сам по собі не позначений знаками, що між предметами та їхніми назвами немає ніякого зв'язку опріч того, що надає йому інтелект, який вважає ці позначки корисними, – абсолютно не тривіальна філософська істина.


[Закрыть]– здогадалася вона. – Цікаво, що станеться там із моїм ім'ям? Мені аж ніяк не хотілося б його втратити… Ще переназвуть мене якось негарно! Ото буде комедія: спробуй тоді знайти, кому дісталося моє колишнє ім'я! Хоч бери та й давай оголошення, мовби я загубила собаку: «… відгукується на кличку таку-то, нашийник мідний».

Тільки уявити собі: йдеш і гукаєш на всі боки: «Алісо! Алісо!» – аж поки хтось відгукнеться. Хоча, якщо він мудрий, то відгукуватися не буде.

Отак, розмовляючи сама з собою, вона дійшла до лісу – на вигляд, вельми прохолодного й тінявого.

– Що ж, у кожному разі, – подумала вона, ступаючи в затінок дерев, – дуже приємно після такої спеки опинитися в… в… цьому… як його?.. (Дивно, що не згадується потрібне слово!)…Тобто, я хочу сказати, приємно опинитися під… під оцими… оцими! – Вона притулила долоню до стовбура дерева. – Цікаво, як же вони звуться? По-моєму, ніяк? Ну, звичайно ж, так воно і є: ніяк!

Десь із хвилинку вона стояла мовчки, розмірковуючи, а тоді зненацька заговорила знову:

– Виходить, усе справдилося! То хто ж я тепер? Я пригадаю. Обов'язково пригадаю! Мушу пригадати!

Але користі з цього «мушу» було не надто багато. Добряче поморочивши собі голову, вона тільки й згадала:

– Там є «Л»… Так, так, воно починається на «Л»!

І щойно вона те промовила, як до неї звідкись приблукало Оленя. Воно дивилося на Алісу великими лагідними очима і нітрохи її не боялося.

– Лась-лась! Ходи-но сюди! – покликала Аліса і простягла руку, щоб його погладити. Оленя відсахнулося назад, стало і знову задивилося на Алісу.

– Як тебе звати? – запитало воно врешті.

Який ніжний, солодкий мало воно голос!

«Аби ж то я знала!», – подумала бідолашна Аліса і сумно промовила вголос:

– Поки що ніяк.

– Постарайся згадати, – порадило Оленя. – Так негоже!

Аліса постаралася, та все було марно.

– А ти не скажеш, як звати тебе? – несміливо запитала вона. – Можливо, це мені якось допоможе.

– Скажу, але трохи далі, – відповіло Оленя. – Тут я не згадаю.

Аліса ніжно обійняла Оленя за оксамитну шию, і вони разом подалися через ліс. Так вони вийшли на другу галявину.

Тут Оленя раптом підскочило і випручилося з Алісиних обіймів.

– Я – Оленя! – радісно крикнуло воно. – А ти… Ой! Ти – людське дитя!..

Тут у прегарних карих очах Оленяти раптом промайнув ляк, і воно стрілою помчало геть.

Аліса довго проводжала його поглядом, насилу стримуючи сльози: отак зненацька втратити такого милого супутника!

– Зате я знаю тепер своє ім'я, – врешті промовила вона. – Добре вже й це… Аліса… Аліса… Більше не забуду… А тепер – котрому з цих двох дороговказів маю я вірити?

На це запитання відповісти було неважко: через ліс вела тільки одна стежка, й обидві стрілки вказували на неї.

– А втім, з'ясую це на роздоріжжі, – подумала Аліса, – тоді, як вони вказуватимуть різні напрямки.

То були марні сподівання! Аліса все йшла і йшла, і пройшла чимало, але на кожному роздоріжжі вона виявляла нову пару дороговказів, що так само вказували в один напрямок. На одному було написано:

ТУТ ЖИВЕ КРУТЬ.

А на другому:

ТУТ ЖИВЕ ВЕРТЬ.

– Мабуть, – сказала нарешті Аліса, – вони мешкають в одному будинку. І як я раніше не здогадалась… Але я до них не буду заходити. Просто привітаюся і спитаю, як виблукати з цього лісу. Тільки б устигнути на Восьму клітинку ще завидна!

Отак балакаючи сама з собою, мандрувала вона далі, аж поки за одним крутим поворотом наскочила на двох малих товстунів. Це було так несподівано, що вона аж відсахнулася, але тут-таки й оговталась: із відчуттям, що це не інакше, як самі…

Розділ четвертий. Круть і Верть

Вони стояли під деревом, обнявши одне одного за плечі, й Аліса відразу здогадалася, хто з них хто, бо в одного збоку на комірі було вишито «РУТЬ», а в другого – «ЕРТЬ».

«К» та «В» у них, мабуть, на комірі ззаду», – подумала Аліса.

Вони стояли так тихо й непорушне, що Аліса, забувши, що вони живі, почала заглядати, чи справді на їхніх комірах є «К» та «В», і мимоволі здригнулася, коли почула голос того, хто мав позначку «РУТЬ».

– Якщо ти гадаєш, ніби ми – воскові, то виймай свого гаманця. Воскові фігури ліплять не на те, щоб хтось оглядав їх задурно. Аж ніяк!

– І навспак, як мовив рак! – додав той, хто мав знак «ЕРТЬ». – Якщо ти гадаєш, ніби ми живі, то повинна озватися…

– Звичайно, вибачте, будь ласка! – тільки й спромоглася сказати Аліса, бо в голові їй невідступне, мов годинниковий цокіт, крутилися слова знайомої пісні. Тож вона не втрималась і заспівала:

 
Серед гаю Круть і Верть
Учинили бійку:
Крутеві там, бачте, Верть
Пошкодив торохтівку.
Враз крук із гаю надлетів —
Страхітлива почвара.
Так налякав обох братів,
Що вмить скінчилась чвара.
 

– Я знаю, про що ти думаєш, – сказав Круть, – але все це не так. Аж ніяк!

-І навспак, – підхопив Верть. – Якби це було так – тоді не могло б бути інак; а якби не було інак, то було б тільки так; та що це не так, то воно таки інак. Хитра штука логіка.

– Я думала про те, – ввічливо відповіла Аліса, – як найліпше виблукати з лісу, бо вже он як смеркло. Чи не підкажете дорогу?

Але гладунці тільки перезирнулися і пересміхнулися між собою.

Вони так разюче скидалися на пару опецькуватих школярів, що Аліса не стрималась, тицьнула пальцем на Крутя і сказала:

– Перший!

– Аж ніяк! – відрубав Круть і клацнув зубами.

– Другий! – сказала Аліса, звертаючись до Вертя, хоча була певна, що той знову вигукне: «І навспак, як мовив рак!»

Так він і зробив.

– Ти не з того почала! – галаснув Круть. – Гостям насамперед годиться сказати: «Добридень!», а тоді поручкатися!

Тут брати обнялися за плечі, і кожен простяг їй свою вільну руку.

Аліса вагалася: котрому ж потиснути руку першому, щоб не образити жодного з них. А тоді знайшла вихід: потиснула руки обом відразу. Ще мить – і вся трійця закружляла у танці.

Сталося це (як згадувала вона опісля) ніби цілком природно, тож і не дивно було, що танцюють вони під музику. Музика линула просто з дерева, під яким вони танцювали, а точніше (наскільки вона могла розібрати) – з гілок, що терлися одна об одну, мов смички об струни скрипок.

– Ото була сміхота! – розповідала опісля Аліса сестрі. – Раптом я спіймала себе на тому, що співаю: «У лісі, в лісі темному, де ходить хитрий лис…». Не знаю, коли я почала, але – дивна річ! – почувала себе так, ніби вже співаю хтозна-відколи!

Решта двоє танцюристів були нівроку собі гладкі й дуже швидко захекались.

– Чотирьох кіл для одного танцю цілком достатньо, – проказав, тяжко відсапуючи, Круть.

І вони урвали танок так само зненацька, як і почали; ту ж мить умовкла й музика. Брати розімкнули руки і мовчки поїдали Алісу поглядами.

Запала досить ніякова мовчанка, оскільки Аліса не знала, як почати розмову з тими, з ким щойно водила танок.

«Сказати їм: «Добрий день»? Якось не пасує, – думала вона. – Як не мудруй, а вітатися вже запізно!»

– Сподіваюсь, ви не надто потомилися? – запитала вона врешті.

– Аж ніяк. Дуже вдячний за увагу, – сказав Круть.

– А я – за твою увагу, – підхопив Верть. – Чи любиш ти вірші?

– Е… е-е-ге ж… загалом так… як які, – трохи затинаючись, відповіла Аліса. – А ви не підкажете, як мені вийти з лісу?

– Що їй прочитати? – спитав Верть, дивлячись на Крутя широко розплющеними очима і пускаючи повз вуха Алісине запитання.

– «Моржа і Теслю». Він найдовший, – відповів Круть і міцно обійняв брата за плече.

І Верть одразу ж почав:

 
На небі грало сонеч… [9]9
  Цей вірш написаний розміром «Сну Юджина Арама» англійського поета Томаса Гуда (1799–1845), проте пародіює лише стиль цього твору Посилаючи рукопис вірша для ілюстрації Тенієлу Керрол запропонував на вибір Теслю, Метелика і Баронета. Всі три однаково лягали в розмір вірша. Тенієл вибрав Теслю.


[Закрыть]
 

Тут Аліса наважилася його перебити.

– Якщо вірш дуже довгий, – зауважила вона якомога поштивіше, – то чи не сказали б ви мені спершу, якою дорогою…

Верть лагідно всміхнувся і почав знову:

 
На небі грало сонечко,
Проміннячко ллючи,
І хвилі в морі сяяли,
Як золоті ключі —
Дивуйтеся, чудуйтеся,
Бо це було вночі.
 
 
А місяць блимав пахмурно,
Сердитий був, як біс:
«Ну, що за сонце капосне —
Усюди пхає ніс!
Що – дня нема? Чого б ото
В чужі діла я ліз?»
 
 
 Вода була мокрісінька,
Зате сухий пісок;
На небі ні хмариноньки —
Бо не було хмарок;
В повітрі ні пташиноньки —
Бо не було пташок.
 
 
Вусатий Морж із Теслею
Ішли по бережку
І гірко-гірко плакали,
«Намило ж тут піску!
Його б у море вимести —
Було б, як у вінку!»
 
 
«Щоб шестеро змітальників
Поставити у ряд, —
То, кажеш, за шість місяців
Не вимели б назад?»
«Ой, – каже Тесля, схлипнувши,
Ой, Моржику, навряд!»
 
 
Ідуть, аж бачать – устриці.
Морж крикнув їм: «Привіт!
Ми дуже раді зустрічі,
Ходімо на прохід!
А чотирьох запрошуєм
До себе на обід!»
 
 
Мовчить найстарша устриця,
Лиш блимає на них:
Чого, мовляв, ви хочете
Від мене, хитруни?
Ні, вам мене не звабити
З моєї мілини!
 
 
А четверо молодшеньких
Враз підійшли до них, —
Умилися, прибралися
І взулись, як на сміх —
Дивуйтеся, чудуйтеся,
Бо в них немає ніг.
 
 
За ними інших четверо
Посунули слідом,
А там пішли і парою,
Й потроє, і гуртом,
По пінних хвилях – вистрибом,
По берегу – повзком.
 
 
З півмилі Морж із Теслею
Вздовж берега пройшли,
А на привал спинилися
На виступі скали;
Довкола них і устриці
Вмостились, де могли.
 
 
«Тепер ми поговоримо, —
Розмову Морж повів, —
Про черевики й човники,
Капусту й королів,
Чи скоро море википить,
Чи крила є в корів».
 
 
«Пізніш, – гукнули устриці, —
Перш дайте звести дух,
Бо ми ж усі гладесенькі,
Нас потомив цей рух!»
«Спочиньте», – Тесля згодився,
Потішивши гладух.
 
 
І мовить Морж: «Є хліб у нас,
Буханочка на з'їд,
До хліба оцту й перчику
Додати теж би слід, —
Раз ви готові, устриці,
Ми почнемо обід».
 
 
«Але не з нас! – всі устриці
Тут крикнули навкрич. —
Невже ви, любі, зважитесь
На цю жахливу річ?»
А Морж сказав: «Дивіться-но,
Яка чудова ніч!
 
 
За вас ми вам і дякуєм,
Бо ви такі смачні!»
А Тесля: «Ну ж, застрибуйте
У рот – йому й мені;
Чи ви поглухли, устриці?
Ви чуєте чи ні?»
 
 
А Морж ізнов: «О Боже мій!
Невже ми їх сюди
Із мілини принадили
Лише задля їди?»
А Тесля: «Їж, не бідкайся
Та масла менш клади!»
 
 
Морж заридав: «Ой, устрички!
Мені так жалько вас!»
І вибирав, де більшенькі,
Глитав по три нараз,
А до очей хустиночку
Підносив раз у раз.
 
 
«Ну, нагулялись, устриці? —
Знов Тесля річ повів. —
Додому, може, підемо?»
Ніхто не відповів…
Не диво – Морж із Теслею
Всі устриці поїв.
 

– Морж мені симпатичніший, – заявила Аліса. – Він мав бодай крихту жалю до безталанних устриць.

– Хоча їв більше за Теслю, – зауважив Верть. – Чого він раз у раз хустиночку до очей підносив? Аби Тесля не порахував, скільки він їх ум'яв. Так що – навспак!

– Це підло! – обурилася Аліса. – Тоді мені симпатичніший Тесля… Він їх менше з'їв.

– Йому просто не до снаги було вмолотити більше, – сказав Круть.

Аліса геть спантеличилась. Помовчавши, вона промовила:

– Ну, тоді виходить, вони обидва були погані…

Тут вона зненацька вмовкла й тривожно прислухалась: у лісі щось чахкало, наче потужний паровик, хоча то міг бути й дикий звір.

– Тут є дикі звірі? Леви, наприклад, чи тигри? – боязко спитала Аліса.

– Та ти що! То хропе Чорний Король! – сказав Верть.

– Гайда туди! – гукнули брати, схопили Алісу за руки і повели дивитися на сплячого Короля.

– Ось, полюбуйся! – сказав Круть.

Чесно кажучи, Аліса не бачила, чим їй любуватися. На голові в Короля стирчав довжелезний рудий ковпак із китичкою, а сам він лежав у скарлюченій позі й гучно хропів…

– Дивно, як він ще не відхропів собі голови! – зауважив Круть.

– Щоб він, чого доброго, ще не застудився, лежачи на сирій землі! – стривожилася Аліса, бо була вельми чуйною дівчинкою.

– Йому щось сниться, – сказав Верть. – І знаєш, що?

– Цього не можна знати, – відказала Аліса.

– Йому снишся ти! – вигукнув Верть і радо заплескав у долоні. – А коли ти йому переснишся, то, як гадаєш – де ти будеш тоді?

– Там, де й тепер, звичайно, – відповіла Аліса.

– Ти? – пирхнув Верть. – Тебе не буде ніде! Бо ти йому тільки снишся, та й годі![10]10
  Ця відома суперечка про сон Чорного Короля занурила бідолашну Алісу в похмурі глибини метафізики. Круть і Верть, як бачимо, висловлюють точку зору єпископа й філософа Джорджа Берклі (1685–1753), який вважав, що всі матеріальні предмети, включно із нами, «просто сняться» Господові. Аліса ж приймає позицію здорового глузду лексикографа й поета Семюеля Джонсона (1709–1784), який вважав, що він заперечив Берклі, штовхнувши ногою великий камінь. Беркліанська тема хвилювала Керрола, як хвилює вона всіх платоніків. Обидві Алісині пригоди відбуваються у сні.
  У паралельних снах Аліси й Чорного Короля спостерігається своєрідний приклад безкінечно спадної послідовності. Аліса бачить у сні Короля, який бачить у сні Алісу, яка бачить Короля, і так далі, мовби два дзеркала, поставлені одне перед другим…


[Закрыть]

– Тільки-но Король прокинеться, – додав Круть, – ти зразу ж фух! – і нема. Загаснеш, як свічка!

– Цього не може бути! – обурено вигукнула Аліса. – Це по-перше. А по-друге: якщо я – лише його сон, то хто ж тоді ви, хотіла б я знати?

– Отож бо, – вигукнув Круть.

– Отож бо й воно! – вигукнув Верть.

Він гукнув це так голосно, аж Аліса мимоволі цитьнула:

– Тс-с! Не кричіть так – ви його розбудите!

– Хто б про це говорив! – сказав Круть. – Ти ж лише часточка його сну. Сама чудово знаєш, що ти не справжня!

– Ні, я справжня! – сказала Аліса і розплакалась.

– Від плачу ти й на крихітку не посправжнішаєш, – зауважив Верть. – Нема чого плакати.

– Якби я не була справжня, – сказала Аліса, посміхаючись крізь сльози (настільки це було кумедно), – я б не могла плакати.

– Сподіваюся, ти не вважаєш, що твої сльози – справжнії – зневажливо хмикнув Круть.

«Усе це – нісенітниці, – подумала Аліса. – А я, дурна, плачу».

Тож вона утерла сльози і якнайбадьоріше промовила:

– Хай там як, але мені негайно треба вийти з цього лісу. Щось дуже швидко насувається темрява. Чи не вперіщить зараз дощ, як ви гадаєте?

Круть розіп'яв над собою та своїм братом велетенського парасоля, звів очі під його верх і сказав:

– Ні, не вперіщить. Принаймні, у нас дощу не буде. Аж ніяк.

– А ззовні?

– Як схоче, то вперіщить, – сказав Верть. – Ми не проти. І навіть навспак, як мовив рак!

«Вони клопочуться лише про себе!» – подумала Аліса і вже хотіла була з ними розпрощатися, як раптом Круть вискочив з-під парасоля і схопив її за зап'ястя. Очі йому вирячились і вмить ізжовкли, а тремтячий палець показував на щось маленьке і біле, що валялося під деревом.

– Бачила? – запитав він, задихаючись від люті.

– Звичайне брязкальце, – сказала Аліса, ретельно оглянувши знахідку. – Звичайне дитяче тарахкальце, а не тарахкавка[11]11
  Дерев'яна гримуча змія (діал.)


[Закрыть], – додала вона поквапливо, гадаючи, ніби він злякався. – Старе-престаре, ще й поламане!

– Я так і знав! – залементував Круть, несамовито тупочучи ногами і рвучи на собі волосся. – Поламане, звичайно!

Він глянув на Вертя, який тут-таки беркицьнув на землю і став мерщій ховатися під парасоль.

Аліса заспокійливо торкнула Крутя за плече.

– Не варто так перейматися якимось старим брязкальцем!

– Ніяке воно не старе! – ще дужче розлютився Круть. – Воно… зовсім новеньке!.. Щойно вчора куплене!.. Моє чудове-пречудове, моє новеньке… БРЯ-А-ЗКАЛЬЦЕ!.. – уже не приказував, а верещав він.

Тим часом Верть аж зі шкури вилузувався, щоб згорнути парасоль укупі з собою. Це чудернацьке видовисько цілковито відвернуло Алісину увагу від знавіснілого братика. Однак довершити справу йому так і не вдалося. Скінчилися все тим, що парасоль перекинувся і Верть безнадійно у ньому зав'яз – стриміла тільки його голова. Так він там і сидів, кліпаючи булькатими очима та плямкаючи роззявленим ротом.

«Чисто тобі рибина!» – подумала Аліса.

– Гадаю, ти готовий стати зі мною на герць? – мовив Круть уже спокійнішим тоном.

– Може, й так, – похмуро сказав Верть, виповзаючи з парасоля. – Тільки нехай вона допоможе нам спорядитися.

Брати взялися за руки і подались до лісу. За хвилю вони повернулися з цілими оберемками всякого манаття: пледи, подушки, килимки, скатертини, накривки від банячків і відерця на вугілля.

– Сподіваюся, тебе не треба вчити, як давати раду шпилькам та зав'язувати шворки? – поцікавився Круть. – Тільки затям: кожен із цих обладунків має сидіти на нас, як улитий!

Опісля Аліса розповідала, що зроду не бачила такої безглуздої метушні, як та, що її зчинила ця парочка. Чого тільки не понапинали вони на себе!.. І все це, з ласки братів, доводилося зав'язувати й застібати Алісі!

«Врешті-решт на герць стануть дві добрячі торби мотлоху!» – подумала Аліса, підв'язуючи диванну подушку Вертеві на шию – «щоб убезпечити голову від стинання», як він висловився.

– Знаєш, – додав він поважно, – одна з найгірших у битві втрат – втрата голови.

Аліса голосно хмикнула, але вдала, ніби закашлялась: боялася, щоб він не образився.

– Чи не занадто я блідий? – поцікавився Круть, підходячи до неї підв'язати «шолом». (Те, що він називав шоломом, куди більше скидалося на баняк.)

– Ну, як вам сказати… – обережно промовила Аліса. – Трохи блідуватий.

– Взагалі-то я хороброго десятка, – сказав Круть притишеним голосом. – Тільки в мене чогось розболілася голова.

– А в мене – зуб! – похвалився Верть, зачувши останні слова. – Мені болячіше, ніж тобі!

– Тоді сьогодні вам до бою краще не ставати, – сказала Аліса, рада нагоді помирити братів.

– Ми обмежимося маленькою духопелівкою, – відказав Круть. – Для довшої рубанини нема настрою. Котра зараз година?

Верть зиркнув на свого годинника:

– Пів на п'яту.

– Б'ємося до шостої, а тоді сідаємо обідати, – запропонував Круть.

– Чудово, – зітхнув Верть. – А вона хай спостерігає… – Тільки дуже близько не підходь, – докинув він. – Бо я, коли розійдуся – кришу все, що трапить на очі!

– А я – все, що трапить під руку! – крикнув Круть. – Хоч бачу, хоч ні!

– Тоді найбільше, мабуть, перепадає деревам, – пирснула Аліса.

Круть із задоволеним усміхом роззирнувся довкола.

– Навряд чи до кінця нашого герцю тут залишиться бодай одне дерево!

– І все через якесь недолуге брязкальце! – сказала Аліса, сподіваючись хоч трохи їх присоромити.

– Я не наполягав би на герці, – пояснив Круть, – але ж воно нове!

«Час би вже летіти крукові!» – подумала Аліса.

– Знаєш, – звернувся Круть до брата, – у нас на двох лише один меч. Але ти можеш скористатися з парасоля: він анітрохи не тупіший. Та не барімося. Скоро тут буде темно, аж чорно.

– І навіть ще темніше, – підхопив Верть.

Зненацька усе навкруг почорніло, аж Аліса злякалася, чи не насувається гроза.

– Але ж і хмарище! – промовила вона. – І як швидко вона лине! Ото! Здається, у неї крила!

– Це Крук! – моторошно заверещав Круть.

Брати кинулись навтікача і миттю згинули з очей. Аліса пірнула в ліс і сховалася під великим деревом.

«Тут він мене не дістане, – подумала вона. – Надто він здоровенний, аби протиснутись між дерев. Але як він лопоче крильми!.. Зчинив у лісі справжню бурю!.. Он комусь навіть шаль звіяло вітром!..»