Текст книги "Аліса в Задзеркаллі"

– Звідси вже як рукою подати, – сказав він. – Спустишся он туди, до струмочка, перескочиш його, і ти – Королева!.. Але почекай, поки я від'їду, добре? – додав він, бачачи, як Алісі нетерпеливиться хутчій перескочити через струмок. – Я тебе довго не затримаю. А коли я вже почну зникати з очей, помахаєш мені хустинкою, добре? Може, це додасть мені духу.

– Я почекаю, звичайно, – сказала Аліса. – Дуже дякую і вам, що допровадили мене аж сюди… І за пісню теж… Я просто зачарована.

– Хочеться вірити, – непевно промовив Лицар. – Хоча ридала ти не так ревно, як можна було сподіватися.

Тут вони потисли одне одному руки, і Білий Лицар поволі в'їхав у ліс.

«Боюся, – дивлячись йому вслід, подумала Аліса, – щоб дорогою до першого скруту він не скрутив собі в'язів… Ну ось, упав! І, звичайно, на голову… Хоча назад він залазить доволі спритно, – зрештою, воно й не диво: на того коня стільки понавішувано…»

Отак вона собі розмірковувала, кінь неквапливо ступав шляхом, а Лицар, знай, давав з нього сторчака: раз – праворуч, раз – ліворуч. Після четвертого чи п'ятого падіння він таки дістався до скруту, і вона махала йому хустинкою, аж доки він зник із очей[31]31
  Білий Лицар повернувся на поле f5, яке він займав перед зіткненням із Чорним Лицарем.


[Закрыть].

– Сподіваюся, це додало йому духу, – мовила Аліса, збігаючи з косогору. – А тепер – останній струмок, і я – Королева! Як велично це звучить!

Кілька кроків – і Аліса була вже на березі.

– На Восьму клітинку! – гукнула вона, перескочила струмок

* * * * * * * * * * *

* * * * * * * * * *

* * * * * * * * * * *

і радісно простяглася на м якісінькій, як мох, травичці, розцяцькованій роями квіточок.

– Нарешті я тут! Яке щастя!.. Але що це в мене на голові? – скрикнула вона і перелякано доторкнулася до чогось важкенького, що обхоплювало тугим обручем її голову.

– Як же воно опинилося тут без мого відома? – спитала вона саму себе, скидаючи з голови ту дивовижу і кладучи її собі на коліна. – І що ж воно таке?

То була золота корона[32]32
  Аліса перестрибнула через останній струмок і зайняла а8. Для читачів, що не знайомі з шахами, варто зауважити, що, коли пішак досягає останньої горизонталі шахівниці, він може за бажанням гравця перетворитися на будь-яку фігуру Зазвичай вибирають королеву – найсильнішу з фігур.


[Закрыть].

Розділ дев'ятий. Королева Аліса

– Це справді знаменитої – вигукнула Аліса. – Не думала я, що так швидко стану Королевою… Але ось що я вам, Ваша Величносте, скажу, – суворим тоном звернулася вона до себе (що-що, а картати себе вона полюбляла). – Негоже вам отак валятися на траві! Королева, як відомо, має шануватися!

Отож вона підвелася і почала походжати туди-сюди, – спершу трохи скуто, потерпаючи, щоб не злетіла корона, а згодом вільніше, заспокоєна думкою, що тут однаково ніхто її не бачить.

– А якщо я й справді Королева, то з часом носити корону я навчуся, – сказала Аліса, знову сідаючи на траву.

Вона вже так звикла до всіляких чудес, що ані трохи не здивувалась, уздрівши поруч із собою з одного боку – Чорну, а з другого – Білу Королеву[33]33
  Чорна Королева щойно стала на поле Короля, так що обидві Королеви знаходяться тепер пообіруч від Аліси. Білий Король при цьому опинився під «шахом», але жодна із сторін на це геть не зважає.


[Закрыть]. Їй дуже кортіло запитати, звідки вони тут узялися, та вона побоювалась, що це буде не зовсім чемно.

«Але запитати, принаймні, чи закінчилася шахова партія – річ цілком безпечна», – подумала Аліса.

– Скажіть, будьте ласкаві… – несміливо озвалася вона до Чорної Королеви.

– Ніколи не озивайся першою! – гостро урвала її та.

– Але ж якби всі слухалися цього правила, – зауважила Аліса, завжди ладна трішки посперечатися, – і якби ви повсякчас озивалися тільки другою, а хтось інший завжди чекав, доки озветеся ви, то ніхто й ніколи не мовив би жодного слова, а отже…

– Дурниці! – крикнула Королева. – Невже ти не розумієш, дитино…

Тут вона зненацька насупилась і, хвильку подумавши, круто змінила тему розмови.

– Як ти посміла сказати: «Якщо я й справді Королева?» Яке ти маєш право так себе називати? Затям собі: ніяка ти не Королева, доки не складеш іспиту! І чим швидше ми його почнемо, тим краще!

– Я ж сказала тільки «якщо…» – жалібно виправдовувалася бідолашна Аліса.

Королеви перезирнулися, і Чорна стенула плечима:

– Вона каже, що сказала тільки «якщо»…

– Якби ж вона сказала тільки це! – заламала руки Біла Королева. – Але вона сказала значно більше!

– От бач: ти сказала значно більше, – повернулася до Аліси Чорна Королева. – Завжди кажи лише правду! Думай, що кажеш! А тоді записуй!

– Та в мене й думки не було…

– У цьому й уся біда! – перебила її Чорна Королева. – Ти мусила мати думку! Гадаєш, комусь потрібна бездумна дитина? Навіть жарт мусить мати в собі якусь думку… а дитина, погодься, далеко не жарт. Цього ти й обома руками не заперечиш.

– Я руками не заперечую! – уточнила Аліса.

– А хто це каже? – знизала плечима Чорна Королева. – Я сказала: руками не заперечиш!

– Це в неї така вдача, – озвалася Біла Королева. – Їй вічно кортить заперечувати – байдуже що і кому.

– Капосна, гидка вдача! – зауважила Чорна Королева.

Запала прикра мовчанка. Її урвала Чорна Королева, звернувшись до Білої:

– Запрошую вас сьогодні до Аліси на святковий обід!

Та кволо всміхнулася і промовила:

– А я – запрошую вас!

– Я й не знала, що маю давати обід, – сказала Аліса. – Та коли так, то запрошувати гостей, по-моєму, належало б мені.

– А хто тобі боронив! – зауважила Чорна Королева. – Ні, видно, добрих манер тебе на уроках не вчили!

– Добрих манер на уроках не вчать, – сказала Аліса. – На уроках вчать арифметику і подібні речі.

– Додавати вмієш? – запитала Біла Королева. – Скільки буде один плюс один плюс один плюс один плюс один плюс один плюс один плюс один плюс один плюс один?

– Важко сказати, – промовила Аліса. – Я збилася з ліку.

– Додавати вона не вміє! – втрутилася Чорна Королева. – А віднімати? Ану, відніми дев'ять від восьми.

– Дев'ять від восьми я не відніму, ви це знаєте, але…

– Віднімати вона не вміє, – сказала Біла Королева. – А ділити? Поділи одну грудку масла на одну хлібину – що вийде?

– Гадаю… – почала Аліса, але Чорна Королева відповіла за неї.

– Хліб з маслом, звичайно! А ось іще приклад на віднімання. Відніми в собаки костомаху – що залишиться?

Аліса замислилась.

– Костомахи, певна річ, не залишиться – я її відняла… І собаки на місці не залишиться – він кинеться мене кусати… Тоді, звичайно, і я не залишуся!..

– Виходить, не залишиться нічого! Так, по-твоєму? – запитала Чорна Королева.

– По-моєму, це і є відповідь, – сказала Аліса.

– О, знову неправильно! – сказала Чорна Королева. – Залишиться собачий настрій, ясно?

– Але яким чином…

– А ось яким! – вигукнула Чорна Королева. – У собаки пропаде настрій – пропаде чи ні?

– Мабуть, пропаде, – обережно відповіла Аліса.

– А коли собака зірветься з місця, то настрій його – залишиться! – переможно вигукнула Королева.

– Настрій теж може кудись подітися, – якомога стриманіше мовила Аліса, а сама подумала:

«Просто вуха в'януть – такі дурниці ми тут городимо!»

– В арифметиці вона абсолютний нуль! – хором заявили обидві Королеви.

– А ви знаєте арифметику? – запитала Аліса, рвучко обертаючись до Білої Королеви: цих доскіпувань їй було вже трохи забагато.

Королева хапнула повітря й заплющила очі.

– З додаванням я впораюсь, – мовила вона, – якщо дати мені час. Але з відніманням – аж ніяк!

– Абетку ти, без сумніву, знаєш? – спитала Чорна Королева.

– Певно, що знаю, – відповіла Аліса.

– Та чи знаєш певно? – прошепотіла Біла Королева. – Я теж її знаю. Будемо повторювати її разом? Згода, рибонько? Розкрию тобі один секрет: я вмію читати слова з однієї літери! Знаменито, правда? Але ти не падай духом – з часом і ти навчишся!

Тут у розмову знову втрутилася Чорна Королева:

– Питання з практичного життя! Як роблять хліб?

– Знаю! – радісно вигукнула Аліса. – Це справа…

– А зліва? – запитала Біла Королева.

– Спочатку з поля береш зерно, завозиш до млина, тоді його мелеш… Я й кажу: це справа довга…

– Наскільки довга – ярд, два? – уточнила Біла Королева. – Ти мелеш не зерно, а дурниці!

– Пообмахуймо її, – стурбовано мовила Чорна Королева. – Щоб її розумова напруга не перейшла, бува, в мозкову гарячку!

Вони палко взялися до роботи, і обмахували Алісу гілками доти, доки та не попросила їх перестати, щоб не надто розкошлалося волосся.

– Ось тепер вона знову безпечна, – сказала Чорна Королева. – Чужі мови знаєш? Як буде по-французькому «Абаба-аль-амага»?

– Це не наше слово, – поважно мовила Аліса.

– А хто каже, що наше? – відказала Чорна Королева.

Аліса вирішила, що цього разу голими руками її не візьмуть.

– Якщо ви скажете, з якої мови «Абаба-аль-амага», то я скажу, як це буде по-французькому! – переможно вигукнула вона.

Та Чорна Королева лише гордовито випросталася і заявила:

– Королеви до торгу не опускаються!

«Краще б вони не опускалися до таких допитів», – подумала Аліса.

– Нумо, без сварок, – занепокоєно озвалася Біла Королева. – 3 чого береться блискавка?

– З грому, – твердо відповіла Аліса, цілком певна, що це вона вже знає. – Ой, ні, ні! – спохопилася вона. – Навпаки!

– Поправки до уваги не беруться! – сказала Чорна Королева. – Слово не горобець… Сама винна!

– Пригадується, – сказала Біла Королева, похнюпившись і нервово сплітаючи пальці, – на тому тижні у п'ятницю в нас була шалена громовиця! Тобто я хотіла сказати, у п'ятниці!

– А у нас, – сторопіло промовила Аліса, – більше як одної п'ятниці на тиждень не буває!

– Яке убозтво, – сказала Чорна Королева. – А от у нас буває і шість, і сім п'ятниць на тиждень, а взимку навіть по п'ять ночей поспіль буває – так тепліше!

– Виходить, п'ять ночей поспіль тепліші за одну? – зважилася на питання Аліса.

– Певна річ! Уп'ятеро.

– Але з таким самим успіхом вони можуть бути і вп'ятеро холодніші

– Так і є! – скрикнула Чорна Королева. – Уп'ятеро тепліші і так само уп'ятеро холодніші… Точнісінько так само, як я уп'ятеро багатша і вп'ятеро мудріша за тебе!

Аліса зітхнула і здалася.

«Це більше скидається на загадку без відгадки!» – подумала вона.

– Шалам-Балам теж бачив ту громовицю, – стиха, ніби про себе, провадила Біла Королева. – Він саме прийшов до нас під двері зі штопором у руці…

– А що він там загубив? – поцікавилася Чорна Королева.

– Сказав, що хоче зайти, – промовила Біла Королева, – бо шукає гіпопотама. На лихо, саме того ранку такого звіра в нас не було.

– А коли такий звір у вас буває? – вражено спитала Аліса.

– На Миколи – і ніколи, – відповіла Королева.

– Я знаю, чого він приходив, – сказала Аліса. – Він хотів покарати рибок, бо…

Та Королева знов її перебила:

– Ох, що то була за громовиця! Тобі б і на розум такого не спало! («Щоб спало щось на розум, треба його мати! – зауважила Чорна Королева»), Частину даху зірвало і всередину набилося стільки грому! Як почав той грім розкочуватися по кімнаті, гуркати по столах, бряжчати мисниками – я так перелякалася, що навіть забула власне ім'я!

«І чого б ото в таку хвилину я стала пригадувати своє ім'я!» – подумала Аліса, але вголос не промовила, щоб, бува, не образити горопашної Королеви.

– Твоя Величність повинна їй простити, – раптом сказала до Аліси Чорна Королева, погладжуючи руку Білої. – У неї добре серце, тільки язик загалом трохи дурнуватий.

Біла Королева сором'язливо глянула на Алісу, і та відчула, що негайно мусить сказати їй щось приємне, та ба! – голова її в цю мить була порожня.

– Виховання в неї не найкраще, – не вгавала Чорна Королева, – зате вдача на диво лагідна! Ось погладь її по голові – побачиш, як їй буде приємно.

Проте на такий жест Аліса не зважилася.

– Трішечки ласки… та ще волосся їй накрутити на папільйотки… і ти її не впізнаєш!..

Біла Королева глибоко зітхнула і схилила голову Алісі на плече.

– Мене так хилить на сон! – простогнала вона.

– Стомилася, бідолашка! – пояснила Чорна Королева. – Погладь її по голові… Позич їй свого нічного ковпака… заспівай колискову…

– Ковпака при собі не маю, – сказала Аліса, пробуючи виконати першу настанову, – та й колискової жодної не знаю.

– Доведеться мені самій її заколисувати, – зітхнула Чорна Королева і заспівала:

 
А-а-а, сонулі, в Алісиній люлі,
Поки до обіду – може б, ви заснули.
А після обіду підемо на гулі,
Спіте, Королеви, в Алісиній люлі…
 

– Запам'ятала слова? – спитала вона, схиляючи голову на друге Алісине плече. – Тепер заколисуй мене. У мене теж злипаються повіки.

За хвилину обидві Королеви вже міцно спали, похропуючи.

– Що ж мені робити? – вигукнула Аліса, розпачливо роззираючись довкола. Дві круглі голови, мов дві важкі великі кулі, по черзі з плечей скотилися їй на коліна.

– Де це бачено, щоб хтось колись піклувався про двох сонних Королев водночас! О ні! Такого не знає вся історія Англії! Певно, що не знає, адже в Англії ніколи не було двох Королев нараз!

– Гей, прокидайтеся! Ви ж не пухові! – нетерпляче приказувала Аліса, але відповіддю їй було тільки розмірене хропіння.

З кожною хвилиною воно виразнішало, чистішало й дедалі більше скидалося на мелодію, – ось уже можна було розібрати й слова. Аліса так заслухалась, що й незчулася, коли дві вінценосні голови щезли з її колін.

Вона стояла перед дверима з аркою, над якою пишався великий напис: «КОРОЛЕВА АЛІСА». Обабіч дверей звисали ручні дзвінки: один з позначкою «Для гостей», другий – «Для челяді».

– Ось нехай скінчиться пісня, – подумала Аліса, – і я подзвоню в… В котрий же дзвінок мені дзвонити? – розгублено спитала вона, бо позначки геть збили її з пантелику.

– Я не гостя, але й не челядниця… Тут явно бракує ще одного дзвінка – «Для Королеви»…

Коли це двері трохи прочинилися і з них ви; ткнулася голова якоїсь дзьобатої істоти.

– Вхід заборонено до післязавтрашнього тижня! – оголосила вона і грюкнула дверима.

Хоч скільки Аліса стукала і дзвонила – все було марно. Нарешті старезний Жабун, що сидів під деревом, звівся на ноги і спроквола пошкандибав до Аліси. На ньому було ядучо-жовте вбрання і здоровенні черевики.

– Ну, в чому річ? – безголосо прохрипів Жабун.

Аліса круто розвернулася, ладна прискіпатися до кого завгодно.

– Це ви відповідаєте за двері? – запитала вона сердито.

– За які двері? – ледь видушив із себе Жабун.

Аліса мало не тупнула ногою від обурення.

– Як то за які? За оці!

Жабун із хвилину постояв, тупо витріщившись на двері, тоді підійшов, потер їх пальцем, мовби перевіряв, чи не лущиться фарба, і знову втупився в Алісу.

– Відповідаю за двері? – прохрипів він так кволо, що Аліса ледь почула. – А ти їх про щось запитувала?

– Я вас не розумію, – сказала вона.

– Я говорю по-нашому чи по-якому? – хрипнув Жабун. – Чи, може, тобі позакладало? Про що ти в них запитувала?

– Ні про що я в них не запитувала! – нетерпляче відказала Аліса. – Я в них гримала!

– Даремно ти це робиш… даремно! – прохрипів Жабун. – Це ж як діє їм на нерви!..

Він підійшов ближче і щосили копнув у двері своїм величезним черевиком.

– Дай спокій їм, – засапано прохрипів він, дибаючи назад до свого дерева, – і вони дадуть спокій тобі!

У цю мить двері розчахнулися навстіж, і зсередини долетів чийсь верескучий спів:

 
Аліса задзеркальцям сказала: «Я сиджу
На троні у короні, ще й скіпетра держу.
Аж три тут королеви царюють над всіма —
Біла К. та Чорна К., а третя – я сама».
 

Приспів підхопили сотні голосів:

 
Налий же скоріше у чару чого хоч,
Бери і призволяйся, до чого хто охоч;
Кинь кішку у каву, а мишу кинь у чай,
Тричі по тридцять Алісу привітай!
 

Незграйний хор голосів вибухнув вітальним лементом, і Аліса подумала:

«Три рази по тридцять – дев'яносто. Цікаво, чи хтось це рахує?»

За хвилину знову залягла тиша, і той самий верескучий голос заспівав нового куплета:

 
«Мої ви задзеркальці, – Аліса каже їм, —
Це честь для вас велика – яз вами п 'ю і їм;
Аж три вас королеви частують недарма,
Біла К. та Чорна К., а третя – я сама».
 

І знову гримнув той самий хор:

 
Налий же у чару меляси та смоли,
Щоб гості грали в кості і весело пили!
Змішай пивце із вовною, вино з піском змішай,
Сім разів по сімдесят Алісу привітай!
 

– Сім разів по сімдесят! – розпачливо повторила Аліса. – О, цього мені не порахувати! Треба швидше заходити…

Вона увійшла, і з її появою запала мертвецька тиша! Ступаючи просторою залою, Аліса обвела нервовим поглядом стіл і примітила з півсотні гостей, різних-прерізних – і звірів, і птахів, і навіть квіток.

– Як добре, що вони посходилися, не чекаючи на запросини, – подумала вона. – Спробуй угадай, кого запрошувати, а кого ні!

На чолі стола стояло троє крісел: в одному сиділа Чорна Королева, а в другому – Біла; третє, середнє, було порожнім, тож Аліса сіла на нього. Вона була знічена тишею і всією душею бажала, щоб хтось озвався. Озвалася Чорна Королева.

– Ти проґавила суп і рибу, – сказала вона. – Кладіть ногу сюди!

І двоє челядників поставили перед Алісою бараняче стегно. Проте Аліса дивилася на нього без особливої радості: досі їй ще ніколи не випадало краяти м'ясо.

– Ти що, соромишся? – спитала Чорна Королева. – Тоді я вас познайомлю. Прошу, Алісо, це – Бараняче Стегно. Бараняче Стегно, це – Аліса.

Бараняче стегно підвелося на тарелі й віддало Алісі легкий уклін. Аліса також йому уклонилася, так і не збагнувши, лякатись їй, чи сміятися.

– Можна, я вріжу вам по шматочку? – беручи ножа та виделку, запитала вона Королев.

– Певно, що не можна! – навідліг відмовилася Чорна Королева. – Що за етикет – іти з ножем на того, з ким тебе щойно познайомлено! Заберіть стегно!

Стегно забрали і натомість принесли великого сливового пудинга.

– З пудингом, будь ласка, мене не знайомте, – поквапилася сказати Аліса, – бо ми так ніколи й не пообідаємо! Дати вам по шматочку?

Але Чорна Королева тільки похмуро глянула і промовила:

– Пудинг – Аліса. Алісо – Пудинг. Заберіть Пудинга!

Пудинг щез зі столу так хутко, що Аліса не встигла навіть відповісти на його уклін.

– Але чому це накази має віддавати лише Чорна Королева, – подумала Аліса і задля спроби гукнула:

– Лакею! Верніть пудинга!

І Пудинг неначе вродився на столі. Він здавався таким пишним, що вона знову трохи зніяковіла – як і з баранячою ногою. Проте вона швидко оговталася, відкраяла шматок і простягла його Чорній Королеві.

– Яке зухвальство! – вигукнув Пудинг. – Цікаво, якої б ти заспівала, якби я відкраяв шматочок від тебе? От почвара!

Голос у нього був якийсь густо-масний. Аліса не могла вимовити й слова: вона тільки оніміло сиділа і не зводила з нього очей.

– Скажи йому що-небудь! – мовила Чорна Королева. – Це смішно – лишати останнє слово за пудингом!

– Знаєте, сьогодні мені прочитано море віршів… – почала Аліса з певним неспокоєм пересвідчившись, що досить їй розтулити рота, як умить западає могильна тиша й очі всіх гостей прикипають до неї.

– І ось що дуже дивно, – провадила вона далі, – у всіх віршах згадується риба. Може, ви поясните, чому тут усі так люблять риб?

Чорна Королева відповіла їй трохи не до речі.

– Що стосується риб, – повільно і врочисто мовила вона просто Алісі у вухо, – то її Біла Величність знає чудову загадку – від початку до кінця віршовану й від початку до кінця про рибу. Хочеш послухати?

– Ох, її Чорна Величність така люб'язна! – голубкою затуркотіла Біла Королева у друге Алісине вухо. – Ця загадка – просто втіха для душі! Прочитати?

– Прошу, – шанобливо відказала Аліса.

Біла Королева щасливо засміялася й погладила Алісу по щоці. А тоді почала:

 
«Спершу рибку потрібно зловить».
Це не важко, це може зробити й дитина.
«Потім рибку потрібно купить».
Це не важко, як є в гаманці копійчина.
 
 
«А тепер мені рибку зваріть!»
Це не важко, це можна упорать на місці.
«Та ще в миску її покладіть!»
Це не важко, бо рибка давно уже в мисці.
 
 
«А тепер на вечерю несіть!»
Це не важко, вона не важка анітрішки!
«А тепер з миски кришку зніміть!»
Ох, це важко, – не здужаю зняти я кришки.
 
 
Так закрилася, що й не відкрить!
Чи то рибка під нею така клейкувата?
Тож подумай, що легше зробить:
До рибини добратись чи загадку цю розгадати?
 

– Спершу подумай, а тоді розгадуй, – сказала Чорна Королева. – А ми тим часом вип'ємо за твоє здоров'я!

– Здоров'я королеви Аліси! – зарепетувала вона, і всі гості кинулися пити за Алісине здоров'я.

Дуже дивним було те пиття: дехто перевернув келиха собі на голову і злизував те, що стікало йому по обличчю… дехто перекинув карафку й ловив у рот цівки вина, що збігало зі столу… а троє гостей (дуже схожих на кенгуру) залізли ногами в таріль із печеною бараниною і жадібно хлебтали підливу.

«Достоту як свині в кориті!» – подумала Аліса.

– Ти повинна виголосити коротку подячну промову, – сказала Алісі Чорна Королева, насупивши брови.

Аліса слухняно підвелася, тамуючи зніяковіння.

– Ми тебе підтримаємо, – шепнула Біла Королева.

– Дуже дякую, – прошепотіла Аліса у відповідь, – але я обійдуся й сама.

– Це буде зовсім не те! – рішуче заперечила Чорна Королева, й Алісі довелося скоритися.

(«Але ж і стиснули вони мене! – розповідала вона опісля сестрі, описуючи перебіг цього бенкету. – Ще трохи – і з мене був би млинець!»)

Вона й справді насилу встояла під час цієї промови: Королеви так щиро її підтримували, кожна зі свого боку, що ледве не випхнули Алісу в повітря.

– Я з великим піднесенням звертаю до вас слова подяки… – почала Аліса і справді піднеслася на кілька дюймів, але вчасно вхопилася за край столу і знову спустилася на підлогу.

– Стережися! – зойкнула Біла Королева, обіруч хапаючись за Алісине волосся. – Зараз щось трапиться!

І тут (як розповідала вона згодом) в одну мить усе перевернулося. Свічки раптом вигналися аж під стелю і стали, неначе велетенські очеретини з фейєрверками замість квіток. Пляшки, вхопивши кожна по парі тарілок, почіпляли їх собі замість крил, а виделки – замість ніг, і пурхали туди-сюди по всій залі.

«Зовсім, як пташки!» – подумала Аліса, наскільки їй взагалі могло думатись у цій веремії.

Раптом збоку хтось хрипучо зареготав. Аліса хотіла глянути, що це трапилося з Білою Королевою, та на її кріслі сиділа Бараняча нога.

– Я тут! – гукнув хтось із супника.

Крутнувши головою, Аліса ще встигла побачити широке й приязне обличчя Королеви, яке всміхалося до неї із супника, доки знову не булькнуло в суп[34]34
  Аліса бере Чорну Королеву, оголошуючи законний шах і мат Чорному Королю, який проспав усю партію, так жодного разу й не рушивши з місця. Перемога Аліси надає усій казці легкого дидактичного відтінку, адже білі фігури відомі своєю добротою – на відміну від чорних, які славляться мстивістю.


[Закрыть].

Не можна було гаяти й хвилини. Кілька гостей уже повиверталися на тарелях, а ополоник чимчикував по столі просто до Алісиного крісла і нетерпляче махав рукою, щоб вона звільнила йому місце.

– Годі! – закричала Аліса. – Цього я вже не витримаю!

Вона зірвалася на ноги, вхопилася обома руками за скатертину – смик! – і всі таці, тарелі, свічки та гості гамузом загуркотіли на підлогу.

– А щодо вас… – рвучко повернулася вона до Чорної Королеви, яку вважала призвідницею усього цього неподобства. Проте Королеви на місці не виявилось: вона раптом змаліла до розмірів ляльки і тепер весело гарцювала по столу, ганяючись за власною шаллю, що волочилася за нею.

*Біла Королева втікає від Аліси на поле а6. 3 погляду звичайної шахової партії цей хід суперечить правилам, адже він не позбавляє Білого Короля від шаху.

У будь-який інший час така химерія Алісу, напевно, вразила б, але тепер вона була надто збуджена, щоб із чогось дивуватися.

– А щодо вас, мадам… – повторила вона і схопила крихітну Королеву якраз тієї миті, коли та стрибала на пляшку, яка щойно спустилася на стіл, – то я вам зараз, котяча ваша душа, тако-о-о-го трясцю дам*!..

На цьому сновидіння уривається. Проте питання, чий же то був сон Аліси чи Чорного Короля, – так і залишається відкритим.