Текст книги "Аліса в Задзеркаллі"

Але закінчити це речення їй так і не судилося, бо тієї миті щось оглушливо бебехнуло, струсонувши лісом від краю до краю.

Розділ сьомий. Лев та Одноріг

І тут з'явилися пішаки – вони бігли лісом спершу по двоє-троє, тоді по десятеро, по двадцятеро і, нарешті, повалили таким валом, що, здавалося, ліс від них аж кишить. Аліса, щоб її не затоптали, сховалася за деревом і лиш водила за ними очима.

Зроду-віку, подумалось їй, не бачила вона вояків, що так непевно трималися на ногах: вони повсякчас через щось перечіпалися. Досить було одному впасти, як на нього неодмінно валилося кілька інших. Невдовзі вся земля була встелена купами пішаків.

Відтак з'явилася кіннота. Чотириногим було трохи легше, ніж двоногим, але й вони час від часу спотикалися. Досить було коневі спотикнутися, як вершник (і це вже ставало правилом) тут-таки гепався додолу.

Гармидер наростав із кожною хвилиною, тож Аліса була щаслива, коли вибралася з хащі на галявину, де просто на землі сидів Білий Король і щось мережив у своїй Пам'ятковій книзі.

– Я послав кінне лицарство і всю королівську рать! – радісно крикнув Король, угледівши Алісу. – Тобі, голубонько, часом не стрічалися в лісі піші вояки?

– Авжеж, стрічалися! – сказала Аліса. – Гадаю, тисяч із кілька.

– Чотири тисячі двісті сім – ось достеменне число, – випалив Король, зазирнувши до Пам'яткової книги. – Кінноту, щоправда, я послав не всю: двоє коней потрібні для гри. І двох Гінців також нема – обох їх відряджено до міста. Ану лиш кинь оком на шлях! Хто там є?

– Ніхто.

– Мені б твої очі! – із заздрістю сказав Король. – Це ж треба – вміти побачити Ніхта! Та ще й так здалеку! Я проти сонця навряд чи кого побачу!

Та Аліса його не слухала: вона пильнувала за шляхом, прикривши очі долонею.

– О! Хтось іде! – вигукнула вона врешті. – Але ж як поволі! І як по-чудернацькому!..

(Гінець, ідучи, то вистрибував, то звивався в'юном, широко розчепіривши лапаті долоні, схожі на плавці).

– Та що там чудернацького? – заперечив Король. – Англо-саксонський Гонець – англосаксонські й манери[18]18
  Тут Керрол піджартовує над захопленням англосаксонською вченістю, модною у ті часи.


[Закрыть]. Він завжди такий, коли палає сміливістю. А звуть його Салонний Саєць[19]19
  Це, звичайно, Шалений Заєць. У п'ятому розділі відзначалося, що другий Гінець – то Капелюшник, який щойно вийшов із в'язниці, куди він потрапив наприкінці попередньої книги.


[Закрыть].

– Мого милого звуть на «С»[20]20
  Популярна у вікторіанській Англії гра. Перший гравець казав: «Мого милого звуть на А… Я його люблю, тому що він… Я його боюся, тому що він… Він мене водив до… Він мене годував… А мешкає він у..», підставляючи слова, що починаються на А. Другий гравець підставляв слова на Б, і так далі – до кінця абетки. Хто не знаходив потрібного слова вибував із гри.


[Закрыть], – мовила, не Стримавшись, Аліса. – Я його люблю, бо він Сміливий. І не люблю його на «С», бо він Сердитий. Годую я його Сиром і… і Сіном. А мешкає він у… у…

– У Салоні, – невинно сказав Король, що й гадки не мав підігрувати Алісі, яка силкувалася згадати якесь місто на «С». – А другого Гінця звати Кеп-Ель-Юшник. Бачиш, у мене їх двоє: один ганяє туди, а другий – сюди.

– Прошу? – спантеличилася Аліса.

– Просити не вельми гарно. А ти ж наче пристойна дівчинка, – сказав Король.

– Я просто хотіла сказати, що не розумію, – пояснила Аліса. – Як це – один туди, а другий сюди?

– Скільки тобі товкмачити! – промовив Король нетерпляче. – У мене їх два: один рухається, другий – чухається. Одного по щось посилаю, а другого – з чимось зустрічаю.

Цієї хвилини прибув Гонець. Він був такий захеканий, що не міг вимовити й слова, тільки вимахував руками та корчив до Короля страшні гримаси.

– Ця панночка любить тебе, бо ти сміливий, – відрекомендував Алісу Король.

Цим він сподівався відвернути від себе увагу Гінця. Та ба! Його англо-саксонські манери дедалі химернішали, а очі закочувалися все навіженіше.

– Ти мене лякаєш! – забідкався Король. – Ой, мені аж наморочиться голова. Дай-но мені сиру!

І тоді, на превелику Алісину потіху, Гінець розв'язав торбину, що висіла в нього на шиї, і видобув звідтіля кружальце сиру. Король тут-таки жадібно його стеребив.

– Давай ще! – зажадав Король.

– Більше не залишилось. Хіба сіно… – відповів Гінець, зазираючи в торбу.

– Тоді сіна, – прошепотів Король знеможеним шепотом.

Сіно Короля помітно підживило, й Аліса полегшено зітхнула.

– Коли непритомнієш, нема нічого кращого, як похрумати сінця, – сказав Король до Аліси, вминаючи цілий віхоть.

– Як на мене, куди ліпше побризкати водою, – відказала Аліса. – Або понюхати нашатирної солі.

– Я не сказав: «нема нічого ліпшого ' – відповів Король. – Я сказав: «нема нічого кращого».

Аліса не посміла йому перечити.

– Тебе хтось випереджав на шляху? – спитав

Король Гінця і простяг руку по другий віхтик сіна.

– Ніхто, – відповів Гінець.

– Свята правда! – сказав Король. – Ця панночка теж його там бачила. Виходить, Ніхто прудкіший за тебе!..

– Я мало не на четверо розриваюся, – похмуро кинув Гінець, – і Гарантую, що ніхто не прудкіший за мене.

– Ні, він таки прудкіший! – заперечив Король. – Інакше Ніхто не з'явився б на шляху першим… Але, бачу, ти вже віддихався – ану лиш розповідай, що діється в місті.

– Я краще пошепки, – сказав Гінець і, склавши долоні дудочкою, нахилився до королівського вуха.

Аліса пошкодувала, що від неї криються – їй також хотілося почути новини. Проте замість шепотіти Гінець крикнув на все горло:

– Вони знову взялися за своє!

Горопашний Король аж підскочив і затіпався, як у пропасниці.

– Це, по-твоєму, шепіт? – заволав він. – Ще раз отак шепнеш – шкварчатимеш у киплячій олії! У мене в голові наче землетрус прокотився!

«Хіба що маленьке землетрусенятко», – подумала Аліса.

А вголос сором'язливо спитала:

– Хто взявся за своє?

– Як хто? Лев та Одноріг, звичайно, – відповів Король.

– Б'ються за корону?

– Певна річ, – ствердив Король. – І що найкумедніше – незмінно за мою. Гайда, погляньмо!

І вони побігли. На бігу Аліса пригадувала собі слова старовинної пісні:

 
На майдані за трон бились Лев з Однорогом пресміло,
Лев Однорога бихоша й товкоша у гриву і в тіло.
Їм міщани несли хто хлібець, хто пиріг з диво-тіста,
А опісля звитяжців преславних відбарабанено з міста.
 

– І той… хто переможе… здобуде корону? – ледь спромоглася спитати Аліса, бо від бігу їй геть сперло подих.

– Та ти що, голубонько! – відказав Король. – Отаке придумала!

– Бу… будьте… ласкаві, – знову озвалася Аліса за якийсь час, – с-станьте… на хвилинку… щоб від… віддихатись…

– Я вельми ласкавий, – відказав Король, – та не вельми проворний. – Бачиш, хвилинка лине, як стріла, – як тут на неї станеш?

Алісі забракло духу щось відповідати, тож далі вони бігли мовчки, аж нарешті вибігли на майдан, де вирував величезний натовп, посеред якого билися Лев з Однорогом[21]21
  Суперництво між Левом та Однорогом налічує не одну тисячу років. Гадають, що цей стародавній вірш (поч. XVII ст.) з'явився в результаті спілки між Англією та Шотландією, коли було прийнято новий бритійський герб, на якому шотландський єдиноріг і бритійський лев підтримують (аж до сьогодні) королівський геральдичний щит.


[Закрыть]. Їх огортала така хмара куряви, що спочатку Аліса не могла навіть дібрати, хто з них Лев, а хто – Одноріг, але нарешті – за вистромленим рогом – вона розпізнала Однорога.

Усі троє й собі пристали до натовпу, неподалік від Кеп-Ель-Юшника – другого Гінця. Він спостерігав за поєдинком, тримаючи в одній руці горнятко чаю, а в другій – хліб з маслом.

– Він щойно з в'язниці, – шепнув Алісі Саєць. – Цей чай він не допив ще перед в'язницею. – А там, знаєш, який харч? Самі устричні скойки… Ось чому він такий голодний.

Він ніжно обійняв Кеп-Ель-Юшника за плечі і спитав:

– Як ся маєш, хлопчино?

Кеп-Ель-Юшник оглянувся, кивнув і знову взявся за хліб з маслом.

– Чи був ти в тюрмі щасливий? – допитувався Салонний Саєць.

Кеп-Ель-Юшник оглянувся ще раз, і кілька сльозин тоненькою цівочкою збігли йому по щоці, але з вуст не зірвалося й слова.

– Ну, чого ти мовчиш? – крикнув Саєць.

Але Кеп-Ель-Юшник тільки дожував хліб і відсьорбнув чаю.

– Тобі що – заціпило?! – закричав Король. – Як іде поєдинок?

– Нормально, – відказав він здушеним голосом, над силу ковтаючи добрячий шмат хліба. – Обидва гепалися додолу десь по вісімдесят сім разів.

– Тоді, гадаю, свій хліб вони їстимуть не дурно! – зважилася на слово Аліса.

– Хліб уже чекає, – відповів Кеп-Ель-Юшник. – Ось я його також їм.

Тим часом у двобої настала перерва, і Лев з Однорогом, тяжко відсапуючи, посідали на землю.

– Десять хвилин на перекуску! – оголосив Король.

Саєць із Кеп-Ель-Юшником негайно почали розносити таці з накраяним хлібом. Аліса також хотіла скуштувати, але хліб був дуже черствий.

– Не певен, чи вони сьогодні ще битимуться, – сказав Король до Кеп-Ель-Юшника. – Іди й звели барабанникам, нехай починають!

Кеп-Ель-Юшник зараз же пострибав, мов польовий коник.

Хвилину-другу Аліса мовчки дивилася йому вслід. Раптом вона стрепенулась.

– Дивіться, дивіться! – скрикнула вона і рвучко показала рукою. – Біла Королева! Он вона біжить через Поле![22]22
  Біла Королева іде на поле с8. їй, власне, нічого боятися-Кінь їй нічим не загрожує, хоч вона, за бажанням, могла би його і взяти. Цей нерозважливий хід для неї вельми характерний.


[Закрыть] Вихопилася з лісу, мов на крилах! Ну й моторні ці Королеви!

– За нею, мабуть, женуться якісь вороги, – озвався Король, навіть не повернувши голови. – Той ліс ними аж кишить.

– І ви не кинетесь їй навперейми? – запитала Аліса, дивуючись із його незворушності.

– Нема потреби! – відказав Король. – Вона ж, бач, літає, як стріла, – хіба ж її переймеш? Та, коли хочеш, я зроблю про це пам'ятний запис. Таке миле й добре створіння… – лагідно бурмотів він, розгортаючи записника. – До речі, створіння пишеться з одним «н»?

Тут повз них, позакладавши руки в кишені, продефілював Одноріг.

– Ну що, бачили? Цим разом я взяв гору? – кинув він мимохідь, заледве глянувши на Короля.

– На макове зернятко… на макове зернятко! – дещо нервово відказав Король. – Але даремно ви прохромили його рогом, ось що я вам скажу!

– Йому не вадить! – безжурно кинув Одноріг.

Він рушав уже далі, коли це випадково його погляд упав на Алісу. Одноріг круто повернувся і довго дивився на неї з виразом щонайглибшої відрази.

– А це… що… за проява? – спитав він нарешті.

– Це – дитина! – вискакуючи наперед, жваво відповів Салонний Саєць і відрекомендував Алісу на англо-саксонський манір, скинувши обидві руки в її бік. – Щойно знайшлася! Цілком справжня, і в натуральну величину!

– А я завжди уявляв дітей казковими химерами! – похвалився Одноріг. – То, кажеш, вона жива?

– І навіть розмовляє! – врочисто заявив Саєць.

Одноріг кинув на Алісу зачудований погляд і звелів:

– Говори, дитино.

Алісині губи несамохіть склалися в посмішку.

– Знаєте, – сказала вона, – а я казковими химерами завжди уявляла Однорогів! Зроду-віку не бачила живого Однорога!

– Ну, тепер, коли ми вже побачились, – сказав Одноріг, – ти вір у мене, а я – в тебе. Згода?

– Хай буде так, – відповіла Аліса.

– Ну-бо, старий, викладай сливового пирога! – повернувся Одноріг до Короля. – Годі тобі тримати мене на черствому хлібі!

– Зараз… зараз! – пробурмотів Король, підкликаючи Сайця. – Розв'язуй торбу! – шепнув він. – Хутко! Та не цю… у ній саме сіно!

Салонний Саєць вийняв із торби великого пирога, дав потримати його Алісі, а сам тим часом видобув тацю і здоровенного ножа. Як могло в торбі стільки вміститися, Аліса так і не збагнула.

«Це, мабуть, якісь фокусницькі трюки», – подумала вона.

Тим часом до них підійшов Лев – вигляд у нього був дуже стомлений, оспалий, а очі приплющені.

– А це що за проява? – запитав він глухим та глибоким, як великий дзвін, голосом, ліниво мружачись на Алісу.

– А ти як думаєш? – радісно вигукнув Одноріг. – Ніколи не вгадаєш! Я – і то не зміг.

Лев стомлено дивився на Алісу.

– Тварина?.. Рослина?.. Мінерал? – гадав він, позіхаючи за кожним словом.

– Химера! – вихопився Одноріг поперед Аліси.

– Тоді, Химеро, діли пирога, – сказав Лев і влігся на землю, поклавши бороду на лапи. – А ви теє… ви обидва, – звернувся він до Короля та Однорога, – сідайте й собі. Тільки дивіться – ділити чесно!

Король мусив примоститися між двох велетів, і йому було явно незручно, але іншого місця не знайшлося.

– От би зараз продовжити наш двобій! – сказав Одноріг, лукаво зводячи очі на корону, що, здавалося, ось-ось спаде з голови Короля – так сильно той непокоївся.

– Ха! Я зборов би тебе одним пальцем, – сказав Лев.

– Сумніваюся! – заперечив Одноріг.

– Та я ж тебе, щеня, бихоша й товкоша по цілому місту! – грізно прогарчав Лев і ледь звівся на лапах.

Розгоралася неабияка сварка, але тут утрутився Король: він дуже нервувався і голос йому тремтів.

– По цілому місту? – перепитав він. – Добрячий шмат дороги! А куцою ви йшли – старим мостом чи через ринок? Краєвид з мосту найкращий.

– Уявлення не маю, – миркнув Лев, лягаючи знову. – В такій куряві хіба щось побачиш?.. І доки ця Химера буде краяти пиріг?

Аліса з великим тарелем на колінах сиділа на березі крихітного струмочка і ревно орудувала ножем.

– Мені дуже прикро, – поскаржилася вона (Аліса вже встигла призвичаїтись до свого нового прізвиська), – але скільки я його не краю, а скибки стуляються знов!

– Бо ти не вмієш поводитися із задзеркальними пирогами, – зауважив Одноріг. – Спершу пирога роздай, а тоді його розкрай!

Це скидалося на безглуздя, однак Аліса слухняно підвелася й пішла роздавати пиріг. І тільки-но вона так учинила, як пиріг сам поділився на три частини.

– А тепер – край! – сказав Лев, коли Аліса з порожньою тацею знов сіла на своє місце.

Вона сиділа з ножем у руці і натужно міркувала, як їй узятися до діла.

– Гей, це нечесно! – крикнув Одноріг. – Химера вділила йому вдвічі більше![23]23
  Тобто «левову пайку» – вираз, узятий із Езопової байки, у якій розповідається про те, як звірі ділили здобич. Лев наказав дати собі четвертину як цареві звірів, ще четвертину – за незрівнянну мужність, і ще четвертину для дружини й дітей. Що ж до останньої четвертини, підсумував Лев, то кожен із звірів може посперечатися за неї з ним самим.


[Закрыть]

– Зате собі не залишила ані крихти, – сказав Лев. – Ти що, не любиш сливових пирогів, Химеро?

Та не встигла Аліса розтулити рота, як гримнули барабани.

Годі було збагнути звідки долинає їхній гуркіт: барабани, здавалося, гримотіли скрізь, а надто в голові. На якусь мить Алісі здалося, ніби вона геть оглухла. В пориві жаху вона зірвалася на ноги й перестрибнула

* * * * * * * * * * *

* * * * * * * * * *

* * * * * * * * * * *

через крихітний струмочок. На льоту вона ще встигла запримітити, як посхоплювалися Лев з Однорогом – люті, що їм перервано трапезу, а тоді впала навколішки і щосили затисла вуха долонями, марно намагаючись приглушити цей жахливий гуркіт.

«Якщо вони не виметуться з міста тепер, – подумала вона, – то звідси їх не вибарабанить уже ніхто!»

Розділ восьмий. «Я сам це придумав!»

Невдовзі гуркіт наче став помалу вщухати і нарешті запанувала мертва тиша. Аліса стривожено підвела голову. Довкола не було жодної душі! Чи не наснилися їй, бува, Лев з Однорогом та чудні англо-саксонські Гінці? Але біля її ніг ще й досі лежала величезна таця, на якій вона силкувалася розкраяти пирога.

– Отже, вони мені таки не наснилися! – сказала вона до себе. – Хіба що… хіба що і вони, і я однаково снимося комусь іншому. Але хай би я краще снилася сама собі, а не Чорному Королеві! Я не хочу бути нічиїм сном! – запхинькала вона. – Ось піду і розбуджу його – побачимо, що буде!

Тут її думки урвав голосний крик:

– Агов! Агов! Шах!

Навскач просто на неї мчався Чорний кінь[24]24
  Чорний Кінь пішов на е7 – чудовий хід у грі за правилами, адже водночас він оголошує шах Білому Королю і загрожує Білій Королеві. Якщо Чорний Кінь залишиться на шахівниці, Королеві – кінець.


[Закрыть], на якому, вимахуючи здоровенною булавою, сидів закутий у темні обладунки Лицар.

– Ти – моя полонянка! – крикнув Лицар і брикнув з коня.

Хоч яка Аліса була налякана, але цієї миті вона злякалася більше за нього, аніж за себе. Вона з тривогою спостерігала, як Лицар залазить на коня знов.

Ледве вмостившись у сідлі, він знову було почав:

– Ви – моя по…

Проте його урвав інший голос:

– Агов! Агов! Шах!

Аліса зачудовано роззирнулася довкола, шукаючи нового ворога. Ним цього разу виявився Білий Лицар[25]25
  Білий Кінь, вискочивши на поле, що його зайняв Чорний Кінь (це поле межує з Алісою зі сходу), помилково (бо роззява!), оголошує шах. Насправді ж він загрожує хіба що власному Королеві.


[Закрыть], що сидів на Білому Коні. Він під'їхав до Аліси і також упав з коня – достоту, як щойно Чорний Лицар, а далі зіп'явся на нього знов, і якусь часину двійко Лицарів сиділи на конях і мовчки дивилися один на одного. Аліса збентежено переводила погляд з одного на іншого.

– Це я її взяв у полон! – промовив нарешті Чорний Лицар

– А я її звільнив! – відповів Білий.

– Що ж, будемо за неї битися, – сказав Чорний Лицар, беручи свій шолом (що був причеплений до сідла і мав форму кінської голови) і налягаючи його на себе.

– Турнірних правил ти, гадаю, не забув? – спитав Білий Лицар, і став надягати шолома й собі.

– Я не забуваю їх ніколи! – відповів Чорний Лицар.

І вони почали репіжити один одного з такою люттю, що Аліса сховалася за дерево, аби не потрапити, бува, під удар.

«Цікаво, що то за Турнірні правила? – думала вона, боязко визираючи зі схованки. – Перше, бачиться, таке: якщо Лицар уражає суперника – той злітає з коня, а якщо хибить, то брязкає додолу сам… А друге, мабуть, чи не таке: булаву тримають обіруч, як тримають її в ляльковому театрі… А падають вони з таким гуркотом, мовби всі, які є, причандалля для каміна жбурляють об камінові ґратки! А які сумирні їхні коні! Хочеш – злазь, хочеш – вилазь… а вони стоять собі, наче кобильниці[26]26
  Вид дерев'яного риштування.


[Закрыть]!»

Аліса, правда, не добачила ще одного Турнірного правила, а воно, судячи з усього, було таке: тільки-но котрийсь із Лицарів злітав з коня, він неодмінно падав на голову. Власне, їхній герць так і закінчився: обидва суперники дали сторчака водночас і поруч. Повстававши, вони потисли один одному руки, а далі Чорний Лицар скочив у сідло і чвалом поскакав геть.

– Чи не славна victoria[27]27
  Victoria (лат.) – перемога.


[Закрыть], га? – запитав, під'їжджаючи до Аліси, засапаний Білий Лицар.

– Не знаю, – завагалася Аліса. – Мені, бачте, не дуже хочеться, щоб мене брали в полон. Будь-хто. Я волію бути Королевою.

– А ти нею й будеш, ось тільки перетнеш наступний струмок, – сказав Білий Лицар. – Я проведу тебе до узлісся, але, на жаль, тільки до узлісся. Далі мені нема ходу!

– Щиро дякую, – сказала Аліса. – Я допоможу вам скинути шолома!

Самому Лицареві це було явно не до снаги, але врешті їй таки пощастило його звідти витрусити.

– Аж дихати стало легше, – сказав Лицар.

Він обіруч відгорнув назад свого скуйовдженого чуба, а тоді повернув до Аліси своє добродушне, з великими лагідними очима, обличчя[28]28
  Дослідники Керрола вважають, що в особі Білого Лицаря письменник створив карикатуру на самого себе. У Керрола, як і в Лицаря, волосся було скуйовджене, обличчя м'яке і добре, очі – лагідно-блакитні. Найкраще, мабуть, голова його працювала, коли він бачив світ, перевернутий догори ногами. Як і Лицар, він любив усілякі хитромудрі штучки і «зробив багато власних винаходів». Він постійно думав про «способи» зробити що-небудь по-новому. Чимало з його відкриттів були дуже оригінальними, але непрактичними. Серед винаходів Керрола – дорожні шахи; дошка для писання в темряві («ніхтограф», як називав її Керрол) та інші.
  Для того, щоб розважати дітей, письменник зберігав у своєму помешканні купу найрізноманітніших забавок: музичні шкатулки, ляльки, заводні звірята (ведмедя і кажана), різноманітні настільні ігри тощо. Коли Керрол збирався в якусь поїздку, він дбайливо загортав кожну забавку в папір, так що в його валізах було стільки ж паперу, скільки й інших корисних речей.
  Варто також зауважити, що з усіх, кого Аліса зустріла в обох своїх мандрівках, тільки єдиний Білий Лицар виказав до неї щиру симпатію і запропонував їй допомогу. Він чи не єдиний розмовляє з нею приязно і шанобливо. Його жаль під час розлуки відображає, можливо, жаль Керрола під час розлуки з Алісою, яка подорослішала (пройшла в Королеви).


[Закрыть]. Вона подумала, що зроду-віку ще не бачила такого дивного лицаря.

Він був закутий у панцир, що сидів на ньому, як на кілку, а за його плечима теліпалася перевернута догори дном чудернацької форми дерев'яна шабатурка[29]29
  Шабатурка – скринька.


[Закрыть] з відвислою накривкою. Алісу вона вельми зацікавила.

– Бачу, ти в захваті від моєї шабатурки, – по-дружньому озвався Лицар. – Мій власний винахід… треба ж десь тримати одежу та сендвічі. Ношу я її, як бачиш, догори дном, щоб у неї не сіявся дощ.

Для того, щоб розважати дітей, письменник зберігав у своєму помешканні купу найрізноманітніших забавок: музичні шкатулки, ляльки, заводні звірята (ведмедя і кажана), різноманітні настільні ігри тощо. Коли Керрол збирався в якусь поїздку, він дбайливо загортав кожну забавку в папір, так що в його валізах було стільки ж паперу, скільки й інших корисних речей.

Варто також зауважити, що з усіх, кого Аліса зустріла в обох своїх мандрівках, тільки єдиний Білий Лицар виказав до неї щиру симпатію і запропонував їй допомогу. Він чи не єдиний розмовляє з нею приязно і шанобливо. Його жаль під час розлуки відображає, можливо, жаль Керрола під час розлуки з Алісою, яка подорослішала (пройшла в Королеви).

– Зате з неї тепер сіються всі речі, – лагідно зауважила Аліса. – Ви знаєте, що накривка – відщіпнута?

– Ні, цього я не знав, – сказав Лицар, і тінь досади промайнула на його обличчі. – Отже, всі мої речі посіялися! Тоді навіщо мені вона?

З цими словами він зняв із себе шабатурку і вже був замахнувся, щоб пожбурити її в кущі, але тут, видно, в голові йому сяйнула якась думка, і він дбайливо повісив скриньку на дерево.

– Угадай, навіщо? – спитав він Алісу.

Аліса похитала головою.

– Ану ж там оселиться бджолиний рій… буду мати мед!

– Але ж вулик… чи щось подібне… уже висить при вашому сідлі, – сказала Аліса.

– Атож, вулик! І то пречудовий! – невдоволено погодився Лицар. – Одна з найкращих конструкцій! Але біля нього не пролетіла ще жодна бджола! А оце ось – мишоловка. Мабуть, миші і відганяють бджіл… а чи бджоли – мишей… Не знаю, хто кого…

– А я ще й думала – навіщо вам ця мишоловка? – сказала Аліса. – Навряд чи якась миша залізе на спину коневі…

– Може, й не залізе, – погодився Лицар, – але якщо залізе, то я не хочу, аби вона шастала по коняці туди-сюди… Бачиш, – провадив він, помовчавши, – добре бути готовим до всього. Ось чому в мого коня на ногах браслети.

– І навіщо ж йому ті браслети? – з неприхованою цікавістю спитала Аліса.

– Щоб акула не вгризла, – відповів Лицар. – Мій власний винахід! А тепер підсади мене. Я виведу тебе до узлісся… Що це за таця?

– Для сливового пирога, – відказала Аліса.

– Візьмім її з собою, – сказав Лицар. – Ану ж трапиться нам сливовий пиріг – от вона й стане в пригоді. Зараз я засуну її в торбину, а ти підсобляй.

Це виявилося справою клопітною, дарма що Аліса наставляла торбу якомога ширше: Білий Лицар був дуже незграбний і замість того, щоб запихати в торбу тацю, він усе падав у неї сам.

– Торба, певна річ, уже не порожня, – пояснив він, коли таця нарешті опинилася де слід. – Торбина напхом напхана свічками.

І він причепив торбину до сідла, обвішаного пучками моркви, щипцями для каміна та всіляким іншим непотребом.

– Сподіваюся, волосся в тебе сьогодні тримається міцно? – запитав Лицар, коли вони рушили.

– Як звичайно, – усміхнулася Аліса.

– Цього не досить, – стривожився він. – Бачиш, тут у лісі страшенно дужий вітер! Він вириває волосся просто з корінням!

– А ви ще не винайшли засобу від виривання волосся? – запитала Аліса.

– Від виривання ще ні, – сказав Лицар. – А ось від випадання – придумав.

– Ой, як цікаво! Розкажіть!

– Найперше ставиш сторчма на голову кілочок, – сказав Лицар, – і обвиваєш його волоссям, як дерево плющем, – хай собі пнеться. Чому волосся випадає? Тому що звисає додолу. Ну, а падати вгору – не-мож-ли-во! Мій власний винахід. Хочеш – перевір сама!

«Якийсь не надто зручний спосіб», – подумала Аліса і кілька хвилин замислено ступала мовчки, час до часу спиняючись, аби підсобити бідолашному Лицареві, що явно не вродився для верхової їзди.

Щоразу, як Кінь зупинявся (а він тільки те й робив), Лицар давав сторчака вперед, а коли Кінь знову рушав з місця (здебільшого доволі несподівано) – Лицаря жбурляло назад. А так, узагалі, він їхав доволі хвацько – хіба що деколи звалювався ще й набік. А що падав він переважно на той бік, де йшла Аліса, то незабаром вона вирішила триматися від Коня трохи осторонь.

Допомагаючи Лицареві підвестися після п'ятого падіння, Аліса ризикнула зауважити:

– Боюся, їздець ви не вельми досвідчений…

Ця репліка щиро здивувала і навіть дещо образила Білого Лицаря.

– З чого це видно? – запитав він, видряпуючись назад у сідло і хапаючись за Алісине волосся, щоб не перекинутися в другий бік.

– Люди з великим досвідом не падають раз по раз.

– У мене дуже великий досвід, – вельми поважно мовив Лицар. – Багатющий досвід!

– Справді? – тільки й спромоглася якнайщиріше здивуватися Аліса.

Далі вони посувалися мовчки: очі в Лицаря були заплющені, і він час від часу тільки щось бубонів собі під ніс. Аліса потерпала, щоб він не впав знову.

– Велике мистецтво верхової їзди, – раптом озвався Лицар, змахнувши правицею, – полягає в тому, щоб утри…

Тут мова його урвалася так само зненацька, як і почалася, бо Лицар з усього маху гепнувся просто під ноги Алісі. Цього разу вона злякалася не на жарт, бо він упав на голову, і, зводячи його на ноги, вона стурбовано запитала:

– Ребра цілі?

– Е, дурниці! – відповів Лицар таким тоном, мовби двоє-троє поламаних ребер йому не вадили. – Велике мистецтво верхової їзди, як я вже казав, полягає в тому, щоб належним чином утримувати рівновагу. Ось дивись…

Пустивши вуздечку, він розпростер обидві руки, аби продемонструвати секрет свого вміння, і цього разу бебехнувся навзнак просто Коневі під копита. Доки Аліса зводила його на ноги, він, невгаваючи, бурмотів:

– Багатющий досвід!.. Багатющий досвід!..

Тут Алісин терпець урвався остаточно.

– Та це ж просто курям на сміх! – вигукнула вона. – Дерев'яного коника на коліщатках – ось якого коня вам треба!

– А що – в цієї породи рівніша хода? – жваво зацікавився Лицар і обіруч обняв свого Коня за шию —і, треба сказати, зробив це саме вчасно, рятуючись від нового падіння.

– Куди рівніша, ніж у живої, – пирснула сміхом Аліса, бо вже не могла його далі стримувати.

– Я дістану собі таку конячку, – замислено сказав Лицар. – Навіть двох… ні, кількох.

Трохи помовчавши, він промовив:

– Я – мастак на всілякі винаходи. Ось, приміром, щойно, як ти мене підводила – ти помітила, який я був задуманий?

– Зосереджений, – уточнила Аліса.

– Я саме обмірковував, як по-новому перелазити через хвіртку. Хочеш послухати?

– Якщо ваша ласка, – чемно відповіла Аліса.

– Ось як у мене зародилась ця ідея, – пожвавішав Лицар. – «Дивися, – сказав я собі, – тут є лиш одна проблема – ноги: як закинути їх нагору? Голова нагорі й так». А тепер дивись: спершу впираємося головою в дашок хвіртки – отже, голова вже нагорі… Тоді стаємо на голову – от уже й ноги нагорі, а тоді – мах! – і кінець. Тобі ясно?

– Ясно, що кінець, якщо це зробити, – замислено сказала Аліса. – Та чи не здається вам, що таке завдання не з легких?

– Я ще не пробував, – зітхнув Лицар, – то й не скажу… Але, мабуть, і справді складнувате.

На цю думку обличчя йому скривилося, й Аліса мерщій змінила розмову.

– Ой, який цікавий у вас шолом! – бадьоро вигукнула вона. – Так само ваш винахід?

Лицар з гордістю глянув на свій шолом, причеплений до сідельної луки.

– Так, – відказав він. – Але я винайшов ще кращого… Щось на зразок довжелезного ковпака. Коли я, бувало, злітав з коня, то спочатку впирався у землю ним, а далі падав сам. З такої висоти, сама розумієш, це вже ніяке й не падіння… Зате з'явилася інша загроза – впасти у шолом. Одного разу так і сталося… Найгірше, що перш ніж я встиг із нього виборсатися, надійшов інший Білий Лицар і нап'яв його на себе. Він думав, що то його шолом…

Лицар оповідав це так піднесено, що Алісі просто не стало духу розреготатися.

– Боюся, ви добряче натовкли йому маківку, – зауважила вона, ледве тамуючи сміх.

– Нічого гріха таїти, довелося разочок його брикнути, – відказав Білий Лицар без тіні посмішки. – Того-то він урешті й здогадався скинути шолома… От тільки витягувати мене довелося довгенько: я ж залетів у той шолом глибоко, як… як блискавка!

– Але ж природа блискавки дещо не така! – зауважила Аліса.

– Ото ж я й кажу, що залетів з протиприродною швидкістю! Протиприродною, неприродною і неприродною разом узятими!

З цими словами бідолаха збуджено підніс руки догори – і негайно дав сторчака із сідла просто в глибокий рів.

Аліса кинулася до нього. Це падіння захопило її зненацька (якийсь час її охоронець їхав вельми справно), і вона боялася, щоб цього разу він таки й справді не покалічився.

Та хоч із рову стриміли тільки його ноги, вона полегшено зітхнула, зачувши, що він і далі продовжує говорити, мовби нічого й не сталося:

– …як протиприродна блискавка… Але ж і він добрячий роззява: узяти й надягти чужого шолома!.. Разом з господарем!

– Як ви можете розмовляти сторч головою, та ще й так спокійно? – запитала Аліса, витягуючи його за ноги.

Вочевидь, це питання Лицаря дуже вразило.

– Чи не байдуже, де опиниться моє тіло? – запитав він. – Головне, щоб працював розум. Що нижче моя голова, то більше спадає мені на розум нових винаходів.

Помовчавши, він додав:

– Ну, а найблискучіший мій винахід – новий пудинг – прийшов мені у голову прямо за обідом, за другою стравою!

– І його встигли випекти на наступну? – запитала Аліса. – Меткі пекарі, що й казати!

– На наступну – ні, – замислено протягнув Лицар. – Не на наступну страву.

– Тоді на наступний день? Не подавали ж вам два пудинги в один день?

– Ні, не на наступний день, – так само протягнув Лицар. – На наступний день – ні. Правду кажучи, – дедалі тихіше провадив він, схиляючи голову, – його навряд чи хто й пік. І навряд, чи його взагалі коли-небудь спекли б! А який то був шедевр винахідництва!..

– З чого ж його мали випікати? – запитала Аліса, сподіваючись підбадьорити Лицаря, який, здавалося, зовсім занепав духом.

– Насамперед, із промокального паперу, – аж застогнав бідний Лицар.

– Навряд, чи це надто смачна річ…

– Сама по собі, звісно, ні, – урвав він із запалом. – Але ти й гадки не маєш, які дива здатні творити присмаки… Скажімо, порох чи там… сургуч! Але тепер я мушу з тобою попрощатися…

Вони саме вийшли на узлісся.

З несподіванки Аліса аж розгубилася: усі її думки заполонив пудинг…

– Ти засмутилася? – стривожився Білий Лицар. – Дай-но я щось заспіваю тобі для душі.

– А ваша пісня не довга? – поцікавилася Аліса.

Чим-чим, а віршами сьогодні вона була сита по саму зав'язку.

– Довгенька, але гарненька! – сказав Лицар. – Гарна-прегарна! Кожен, хто чує, як я її співаю… або ридма ридає, або…

– Або що? – спитала Аліса, бо Лицар нараз примовк.

– Або… не ридає. Заголовок тієї пісні називається «Риб'ячі очі».

– Ви хочете сказати – пісня так називається? – спитала Аліса, силкуючись збудити в собі зацікавлення.

– Ні, ти не розумієш, – трохи наче роздратовано сказав Лицар. – То заголовок так називається. А пісня називається «Старий дідусь».

– Виходить, я мала запитати: «Пісня має такий заголовок?» – поправила себе Аліса.

– Ні, зовсім не так! Її заголовок «Печена вода». Але так вона тільки називається}

– То яка ж це пісня насправді? – запитала остаточно заморочена Аліса.

– До цього я й веду, – сказав Лицар. – Насправді це пісня «Коло воріт». Мелодія власного винаходу[30]30
  Для людини, втаємниченої в логіці й семантиці, усе це досить зрозуміло. Пісня ця – «Той, що сидить при воротях»; вона називається «Діжки з ям»; ім'я пісні – «Старий дідусь»; ім'я це називається «Риб'ячі очі». Керрол тут розрізняє предмети, імена предметів та імена імен предметів. «Риб'ячі очі» наймення імені – належить до тієї галузі, яку в сучасній логіці називають «метамовою».


[Закрыть]!

З цими словами він зупинив Коня, кинув повіддя йому на шию і, сповільна відбиваючи такт рукою, з легким усміхом, що осяяв його добре недоумкувате обличчя, почав співати.

З усіх чудес, що їх пережила Аліса у своїх задзеркальних мандрах, саме це залишилося в її пам'яті найяскравішим спомином. Навіть через багато літ усе пам'яталося так виразно, наче сталося вчора: лагідні голубі очі Лицаря, його м'яка усмішка… сяйво призахідного сонця, що просвічує його волосся… сліпучий блиск обладунків… кінь з попущеним повіддям, що спокійно скубе травичку просто з-під її ніг… чорна сутінь лісу в неї за плечима, – усе це вона ввібрала в себе, мов картину, доки, прихилившись до дерева, споглядала з-під руки цю чудернацьку пару, наслухаючи в напівсні сумовиту мелодію пісні.

«А мелодія якраз і не його власного винаходу, – сказала вона собі. – Хіба ж це не «Я все віддав тобі, що міг»?

Аліса слухала пісню дуже уважно, але ридати ридма – чомусь не ридала.

 
Я все скажу, не потаюсь, —
І розкажу як слід,
Як стрівсь мені старий дідусь
Колись коло воріт.
«Ну, як живеться?» – я спитав. —
«Чим, діду, живиш дух?»
Та все, що він відповідав,
Летіло мимо вух.
 
 
Старий сказав: «Я в ячмені
Метеликів ловлю,
З них пиріжки роблю м 'ясні
І людям продаю.
Смакують ними моряки
В погоду штормову.
Й мене годують пиріжки,
Бо з них і я живу».
 
 
А я обдумував якраз,
Як щоки крейдувать,
Й таке при щоках мати скло,
Щоб білість ту ховать,
Тому й не чув я до пуття,
Що говорив дідусь.
«То як?» – гукнув я. – «Як життя?»
Та в лоб його лу-лусь!
 
 
І знову лебедить дідок:
«Живу собі, роблю, —
Як десь надибаю струмок,
Візьму та й підпалю.
Гребуть великі бариші
З печеної води,
Я ж маю бідних три гроші
За всі мої труди».
 
 
Та я роздумував тоді
Ви знаєте над чим? —
Як, ївши глину на воді,
Зробитися гладким.
І знову добре я труснув
Дідка, що зморх, як гриб.
«То що ж ти робиш? – я гукнув,
З чого їси ти хліб?»
 
 
«Збираю очі риб'ячі
На лузі у лозі,
А з них майструю ґудзики
(Я, бачте, ще й ґудзій).
І продаю їх дешево —
По шелягу за сто…
Хороші ґудзики, та ба —
Їх не бере ніхто!
 
 
Я крабів на сильце ловлю,
Копаю пиріжки,
З горбів колеса я роблю,
А з ям роблю діжки.
Отак живу, труджусь весь час,
Так заробляю гріш…
Охоче й вип 'ю я за вас,
Частуйте ж бо скоріш!»
 
 
Оце вже я почуть зумів,
Бо вклався план мені,
Як зішкребти іржу з мостів,
В киплячому вині.
«Я радий, діду, – я сказав, —
Що хліб у тебе є
Й що ти не проти випить за
Здоров 'ячко моє!»
 
 
Тепер, коли, буває, я
Десь пальця причавлю,
Або у лівий черевик
Правицею ступлю,
Або як з Їм, бува, чого
І заболить живіт, —
Я плачу так, що о-го-го,
Бо я пригадую того
Дідусика плаксивого,
Як голубочка сивого,
Як ворона хрипливого,
На речі лепетливого,
На очі миготливого,
На ніженьки хитливого,
На мізки юродивого
Дідка старенького того,
Що бачив я давно його
Колись біля воріт.
 

Проспівавши останні слова балади, Лицар підібрав повіддя і розвернув коня.