Текст книги "Аліса в Задзеркаллі"

Розділ п'ятий. Вовна та вода

З цими словами вона перехопила шаль і стала виглядати її власницю. Коли це враз де не взялася Біла Королева: як оглашенна, мчала вона лісом, широко розкинувши руки, мовби летіла[12]12
  Стрімголов вибігши з лісу, Королева опиняється на с4, безпосередньо на захід від Аліси. У тім, що Королеви в казці весь час кудись біжать, проглядається натяк на їхню здатність пересуватися по шахівниці в будь-якому напрямку і на яку завгодно відстань. Із характерною для неї недбалістю Біла Королева щойно втратила можливість оголосити мат Чорному Королю, ставши на еЗ.


[Закрыть]. Аліса із шаллю в руках шанобливо рушила їй назустріч.

– Я вельми рада, що вчасно нагодилася! – мовила вона, допомагаючи Королеві накинути шаль на плечі.

Але Біла Королева тільки розгублено на неї глянула, не перестаючи стиха бубоніти сама до себе щось немовби: «Мухи-капелюхи, мухи-капелюхи…»

Аліса відчула, що коли не заговорить першою, то розмови не буде взагалі. І вона несміливо почала:

– Чи я мала честь вистроїти саму Білу Королеву?..

– Гм, так… Проте накинути на плечі шаль ще не означає «вистроїти». Шаль – то ще не стрій, – відказала Королева. – Особисто я ранкове одягання уявляю зовсім не так!

Аліса подумала, що негоже отак відразу встрявати в суперечку, і сказала з усміхом:

– Хай би Ваша Величність сказали, з чого мені почати, і я постаралася б зробити все якнайкраще.

– Але я взагалі не хочу, щоб мене ще вистроювали! – простогнала Королева. – Я вже вистроїлася сама – цілих дві години морочилася!

«Краще б її вистроював хтось інший», – подумала Аліса (бо виглядала Королева страх як нечупарно). – Все на ній – косо, криво, і всюди – з голови до п'ят – шпильки!»

– Дозвольте поправити вашу шаль, – сказала Аліса вголос.

– Ніяк не збагну в чому тут річ? – зітхнула Королева. – Гадаю, ця шаль ошаліла! Пришпилюю її і так, і сяк, і все їй недогода!

– Нічого дивного, – сказала Аліса, дбайливо поправляючи шаль, – ви ж пришпилили її тільки з одного боку. А це що таке? Що з вашим волоссям?

– Там щітка заплуталась, – знову зітхнула Королева. – А гребінець ще від учора десь пропав.

Аліса обережно виплутала щітку і якнайдбайливіше довела Королевину зачіску до ладу.

– Ну, тепер зачіска хоч куди! – сказала вона, поперешпилювавши майже всі шпильки. – Вам конче треба завести покоївку.

– Тебе, звичайно, я взяла б залюбки! – сказала Королева. – Два пенси на тиждень і варення кожного не цього дня.

Аліса не могла стримати сміху.

– Я в покоївки не збираюся, – сказала вона. – Та й до варення не ласа.

– Варення смачне-пресмачне! Мед медом! – наполягала Королева.

– Але я не хочу. Принаймні, сьогодні.

– Сьогодні ти його не мала б, якби й хотіла, – сказала Королева. – Моє правило таке: варення на завтра і варення на вчора. Тільки не на сьогодні.

– Але ж колись настане черга й «варення на сьогодні»? – запротестувала Аліса.

– Не настане! – сказала Королева. – Варення подається лише завтра, а сьогодні – на те й сьогодні, що буває лише сього дня!

– Я вас не розумію, – мовила Аліса. – Це все так заплутано.

– Просто ти ще не звикла до життя навпаки, – лагідно пояснила Королева. – Спочатку у всіх трохи наморочиться в голові…

– Життя навпаки! – сторопіла Аліса. – Зроду-віку про таке не чула!

– …але в такому житті є одна найголовніша принада: ми пам'ятаємо як минуле, так і майбутнє.

– Моя пам'ять трохи не така, – зауважила Аліса. – Я не пригадую того, чого ще не було.

– Убога та пам'ять, що оглядається тільки назад!

– І що ж вам пам'ятається найкраще? – ризикнула спитати Аліса.

– Все, що станеться через тиждень, – недбало кинула Королева, заліплюючи пластирем свій палець. – Взяти, приміром, Королівського Гінця: нині він сидить за ґратами, відбуває покарання, хоча суд починається лише майбутньої середи. Ну, а злочин, звісно, він учинить ще пізніше.

– А якщо він його і не вчинить? – запитала Аліса.

– Це було б і зовсім добре! – відповіла Королева і обв'язала пластир на пальці стрічкою. – Чи не так?

Що тут можна було заперечити!

– Добре, то добре, – погодилася Аліса. – Та не вельми добре, що він за це вже покараний.

– Отут ти якраз і помиляєшся, – зауважила Королева. – Тебе коли-небудь карали?

– Так, але за провину, – сказала Аліса.

– І це тобі завжди виходило на добре! – переможно вигукнула Королева.

– Так, але ж мене було за що карати! – наполягала Аліса. – І в цьому вся відмінність.

– Але було б і геть добре, якби тебе карати було ні за що! – відповіла Королева. – Еге ж, геть! Геть добре! Геть!

Із кожним «геть» голос її підносився все вище й вище, аж доки зірвався на вереск.

– Це якась помилка… – почала було Аліса, але Королева заверещала так несамовито, що Аліса вмовкла.

– Ой-йо-йой! – лементувала Королева і так шалено тріпала рукою, наче хотіла її з себе стріпати. – Кров з пальця! Тече кров! Ой-йо-йойой!

Її ойкання було пронизливе, мов свисток паротяга, аж Аліса затулила вуха і чекала, щоб вставити слово.

– Що сталося? – запитала вона за першої нагоди. – Ви вкололи пальця?

– Ще ні! Але скоро вколю!.. Ой-йо-йой!

– І коли ж це має статися? – знову спитала Аліса, ледве стримуючи сміх.

– Зараз я буду пришпилювати шаль, – простогнала бідолашна Королева, – брошка відскочить і… ой-йо-о…

Не встигла вона доойкати, як брошка і справді відщіпнулася: Королева прожогом її вхопила й спробувала пришпилити назад.

– Обережно! Ви взяли її не з того боку! – зойкнула Аліса і теж потяглася до брошки.

Та було вже пізно: шпилька випорснула і вколола Королеві пальця.

– Ось чому з нього текла кров, – мовила вона з усміхом. – Тепер бачиш, як тут усе стається?

– А чому ви не ойкаєте? – спитала Аліса і піднесла долоні, щоб затулити при потребі вуха.

– Я вже переойкала, – відказала Королева. – А яка потреба робити щось двічі?

Тим часом у лісі пояснішало.

– По-моєму, крук уже відлетів, – сказала Аліса. – Я така рада! Бо мені здалося, мовби насувається ніч.

– Я б теж не проти зрадіти! – зітхнула Королева. – Тільки ж ніяк не згадаю правила, як це робиться. Ти, певно, щаслива: живеш у цьому лісі, та ще й радієш, коли заманеться!

– Якби тут лише не було так самотньо!.. – журливо зітхнула Аліса, і дві великі сльозини скотилися їй по щоках – вона згадала про свою самотність.

– О ні, не треба цього! – заволала Королева, заламуючи в розпуці руки. – Подумай, що ти вже велика дівчинка! Подумай, який довгий шлях ти пройшла сьогодні! Подумай, котра година. Подумай про що хочеш, тільки не плач!..

Аліса не могла стримати сміху, хоча її очі були повні сліз.

– А ви хіба коли думаєте, то не плачете? – спитала вона.

– Звичайно! – запевнила Королева. – Адже неможливо робити дві справи одночасно. Ось, для початку, подумаймо… скільки тобі років.

– Точнісінько сім з половиною, – випалила Аліса.

– Можна й без «точнісінько», – зауважила Королева. – Я й так тобі вірю. А тепер спробуй повірити й ти: мені – точнісінько сто один рік, п'ять місяців і один день!

– Щось не віриться! – сказала Аліса.

– Не віриться? – співчутливо мовила Королева. – Тоді спробуй іще раз: глибоко вдихни повітря і заплющ очі.

Аліса засміялася.

– Що тут пробувати! Як можна повірити в неймовірне?

– Даруй, але тобі просто бракує досвіду, – сказала Королева. – У твої літа я вправлялася в таких речах по півгодини на день і, бувало, ще до снідання встигала повірити у шість неймовірностей! Ой, знову моя шаль кудись летить!

По цих її словах брошка розстебнулася і раптовий порив вітру поніс Королевину шаль аж ген за струмочок. Королева знову розкинула руки і, мов на крилах, майнула за шаллю[13]13
  Біла Королева пересувається вперед на одне поле – на с5.


[Закрыть]. Цього разу вона спіймала її сама.

– Піймала! – переможно гукнула Королева. – Зараз я сама її пришпилю, ось побачиш!

– Сподіваюся, ваш палець болить уже менше? – дуже ввічливо запитала Аліса і слідом за Королевою перестрибнула струмок[14]14
  Аліса також робить крок уперед і опиняється на полі сі5, знову поруч із Королевою, яка перекидається вівцею.


[Закрыть].

* * * * * * * * * * *

* * * * * * * * * *

* * * * * * * * * * *

– Так, звичайно! – крикнула Королева. – Поболювання вже дуже слабе-е!.. бе-е-е… бе-е-е!..

Останнє слово перейшло у протягле бекання, таке схоже на овече, аж Аліса здригнулася. Вона глянула на Королеву, і їй раптом привиділося, ніби та закуталася у вовну. Аліса протерла очі й глянула ще раз.

– Що за чудасія! Де я?.. Чи не в крамниці?.. І чи то справді… чи то справді за лядою сидить вівця?..

Знову й знову протирала Аліса очі, але від цього нічого не мінялося: вона, спершись ліктями на ляду, стояла в якійсь темній крамничці, а навпроти, у великому фотелі, сиділа старенька Вівця і плела на шпицях, час від часу глипаючи на Алісу крізь скельця великих окулярів.

– Що ти хочеш купити? – озвалася нарешті Вівця, на мить відвівши очі від плетіння.

– Я ще й сама не знаю, – скромно відповіла Аліса. – 3 вашого дозволу, я хотіла б спершу кинути оком довкола.

– Кидай на здоров'я! – сказала Вівця. – Якщо око в тебе у жмені. А як ні, то просто ним дивися – перед себе, праворуч, ліворуч… Тільки не довкола. Хіба що в тебе очі на потилиці…

Очей на потилиці в Аліси якраз і не було, – довелося їй просто повернутися і розглядати крам, ідучи вздовж полиць.

Крамничка, здавалось, була напхом напхана всілякими дивовижами, та найчудніше в ній було ось що: варто було Алісі уважніше приглянутися до будь-якої з полиць, як та вмить порожніла, хоча всі сусідні полиці аж угиналися від краму.

– Ого, які плинні тут речі! – скрушно мовила Аліса, даремно силкуючись наздогнати одну велику барвисту штуковину, що скидалася раз на ляльку, раз на шкатулку, і завжди опинялася на полицю вище від тієї, яку розглядала Аліса.

– Але ж і спокуслива штучка!.. Знаєте, що я зроблю? – додала вона, бо раптом її осяяла блискуча думка. – Я зажену її аж на самий верх – не пройде ж вона крізь стелю!

Проте і цей її план провалився: «штучка» спокійнісінько пройшла крізь стелю, мовби все життя тільки те й робила.

– Ти дитина чи дзиґа? – запитала Вівця і взяла ще одну пару шпиць. – Від твого довколаоглядання мені вже ряхтить перед очима!

Тепер Вівця плела одразу чотирнадцятьма парами шпиць. Аліса дивилася на неї з величезним здивуванням.

«І як це в неї виходить? – чудувалася Аліса. – У неї вже цих шпиць, як у дикобраза!»

– Веслувати вмієш? – запитала Вівця і вручила Алісі двійко шпиць.

– Еге ж, трохи… але-не на землі… і не шпицями… – почала було Аліса.

Але тієї ж миті шпиці в її руках обернулися на весла, а сама вона, разом із Вівцею, опинилася у маленькому човнику, що плив униз по річці між двох високих берегів.

Алісі не лишалося нічого іншого, як узятися за весла.

– Розвертай весла плазом! – крикнула їй Вівця і вхопила ще пару шпиць.

Ця порада начебто не вимагала жодної відповіді, тож Аліса лише мовчки налягла на весла. Вода, однак, була якась дивна: весла у ній час від часу мовби в'язли і витягувати їх було нелегко.

– Плазом! Плазом! – знову крикнула Вівця і вхопила нові шпиці. – Ми зараз підемо годувати раків!

«О, це цікаво! – подумала Аліса. – Я зовсім не проти!»

– Ти що – не чуєш? Кажу: плазом! – люто гарикнула Вівця і схопила цілий жмут шпиць.

– Ні, ні, я все чую, – озвалася Аліса. – Ви тільки це й правите! Ще й так голосно! Скажіть, будьте ласкаві, а де ж ті раки?

– На дні, звичайно! – відповіла Вівця і встромила кілька шпиць собі в волосся, бо вже мала їх повні жмені. – Плазом кажу тобі!

– І чого ви заповзялися – плазом та плазом? – врешті спитала з жалем Аліса. – Хіба я вам плазун?

– Авжеж! – хмикнула Вівця. – Ти мала ящірка.

Аліса трохи образилась, і хвилину-другу панувала мовчанка.

Тим часом човен м'яко плинув уперед, минаючи то густі водорості (у яких весла в'язли просто-таки безнадійно), то похилені над водою поодинокі дерева, і всюди над їхніми головами незмінно супилися круті річкові береги.

– Ой, прошу вас! Там духмяний очерет! – зненацька вигукнула захоплена Аліса. – Як він пахне!.. А який гарний!..

– Нічого мене просити, – сказала Вівця, не підводячи очей від шпиць. – Не я той очерет садила, не мені його й зривати!

– Звичайно… я не те хотіла сказати… Ну, будь ласка, – заблагала вона, – спинимо човна і трішки нарвемо! Якщо ви не проти!.. Хоч на хвильку!..

– Як я мала б його спиняти? – сказала Вівця. – Покинь весла – він і спиниться.

Отож Аліса полишила човен на ласку течії і його поволі знесло між хвилясті очеретяні чагарі.

І ось уже рукави дбайливо підкочені, і маленькі рученята занурюються по лікоть у воду, щоб захопити стебло якомога глибше…

На якийсь час Аліса зовсім забула про Вівцю та її шпиці: вона перехилилася через облавок човна і кінчики її розкиданого волосся лягли на воду; її очі жадібно блищали й раділи кожному новому кущику запашного очерету.

– Аби лиш не перекинути човна, – подумала вона. – О, який чудовий!.. Як би мені до нього дотягтися!..

Це й справді трохи скидалося на знущання («Ну, мовби зумисне!», – подумала Аліса) – адже хоч їй і пощастило зірвати чимало прегарних тростин, проте завжди траплялися ще кращі, до яких годі було дотягтися.

– Найкращі завжди недосяжні! – зітхнула вона врешті і, розпашіла, з мокрими руками та мокрим волоссям, знову сіла на своє місце й почала перебирати свіжонарвані скарби.

Вона не надто переймалася тим, що очерет в'янув і втрачав свою свіжу духмяність. Навіть справжній очерет зберігається дуже недовго, ну, а цей, задзеркальний, танув просто на очах, майже як сніг… Проте Аліса ледве це помічала – довкола було стільки дивовиж!

Не встигли вони й трохи відпливти, як одне весло зав'язло у воді й ні за що не бажало вийматися (так Аліса оповідала про це згодом). Закінчилося тим, що воно вдарило її знизу в підборіддя і (хоч як вона, бідна, ойкала) скинуло її із сидіння просто в купу очерету.

Втім вона ані трішечки не забилася і відразу підвелась. Вівця й далі хвацько орудувала шпицями, мовби нічого й не сталося.

– А могла б уже годувати раків! – тільки й сказала вона, коли Аліса знову вмостилася на своєму місці й полегшено зітхнула: яке то щастя, що вона й досі ще в човні.

– А де ж ті раки? Я їх не бачила, – мовила Аліса, обережно зазираючи за облавок човна у темну глибінь. – Я б залюбки чимось їх нагодувала!

Вівця лише зневажливо пирхнула і плела далі.

– А багато тут раків? – поцікавилася Аліса.

– Раків і всякої всячини, – відказала Вівця. – Вибір багатющий, тільки вибирай. Ну, то що ти хочеш купити?

– Купити? – повторила Аліса здивовано і злякано водночас, бо і весла, й човен, і річка – все кудись раптом пропало, і вона знову стояла у темній крамничці.

– Я хотіла б купити яйце, якщо можна, – нерішуче мовила Аліса. – Почім вони у вас?

– П'ять пенсів і фартинг, а за двоє – два пенси, – відповіла Вівця.

– Виходить, двоє дешевші, ніж одне? – здивувалася Аліса, добуваючи гаманця.

– Так, але якщо купиш двоє – мусиш двоє і з'їсти, – сказала Вівця.

– Тоді мені, будь ласка, одне[15]15
  У часи Керрола студенти Крайст Черч-коледжу жартували, що, замовивши одне яйце на сніданок, ти неодмінно отримаєш два, тому що одне обов'язково виявиться несвіжим.


[Закрыть], – мовила Аліса, викладаючи гроші на ляду, а сама подумала: «Хтозна, може, вони й несвіжі».

Вівця взяла гроші, кинула їх до скарбнички, а тоді сказала:

– Я людям із власних рук нічого не даю… З цього ніякого пуття… Мусиш узяти собі сама.

З цими словами вона пройшла у протилежний кінець крамниці[16]16
  На шахівниці це відповідає ходові Білої Королеви на f8.


[Закрыть] і поставила яйце сторчма на полицю.

«Цікаво, чому це ніякого пуття? – міркувала Аліса, пробираючись навпомацки між столами та стільцями у глибину крамниці, де було вже зовсім темно. – Я он уже скільки добираюся, а яйце ніби й не ближчає зовсім. Стривайте, а це що – стілець? Е, та в нього гілля! Оце так штука!.. Я бачу, що тут ростуть дерева! А ось і струмочок! Чудна якась крамниця! Зроду-віку такої не бачила!»

* * * * * * * * * * [17]17
  Зірочки означають, що Аліса перейшла через струмочок і пересунулася на с16. Тепер вона знаходиться праворуч від Білого Короля, хоча зустрінеться з ним лише в наступному розділі.


[Закрыть]

* * * * * * * * * *

* * * * * * * * * * *

Отак вона йшла, і що не крок, то дужче чудувалася: досить їй було до чогось наблизитись, як воно враз оберталося деревом; тож вона анітрохи не здивувалася б, якби те саме сталося і з яйцем.

Розділ шостий. Шалам-Балам

Яйце, однак, тільки більшало й більшало, і в його обрисах дедалі дужче проступало щось людське. На відстані кількох ярдів Аліса догледіла в нього очі, носа та рота, а коли підійшла й зовсім близько, стало очевидно, що перед нею – ШАЛАМ-БАЛАМ власною персоною.

«Його ні з ким не сплутаєш! – сказала вона подумки. – Це так очевидно, мовби його ім'я було написане в нього на лобі!» (А лоба йому можна було порозписувати вздовж і впоперек – таку здоровенну він мав мармизу.)

Шалам-Балам сидів скулиніг, як турчин, на вершечку високого муру. Той мур був такий вузесенький, що Аліса дивом дивувалась, як він ще відтіль не злетів; а що очі його незмигно дивилися врізнобіч і не знати було – бачить він її чи ні, то вона, зрештою, вирішила, що перед нею – просто якесь опудало.

– А на вигляд – викапане яйце! – промовила Аліса вголос і наставила руки, щоб його ловити – їй здавалося, ніби він ось-ось упаде.

– Дуже мені прикро, – озвався Шалам-Балам по тривалій мовчанці, й далі дивлячись повз Алісу, – що мене обізвано яйцем… Дуже, дуже прикро.

– Я сказала, тільки на вигляд, пане, – делікатно пояснила Аліса. – До того ж, ви знаєте, деякі яйця бувають вельми доладні! – додала вона, силкуючись обернути своє порівняння на комплімент.

– А деякі люди мають навдивовижу курячий розум! – усе так само дивлячись повз неї, сказав Шалам-Балам.

Аліса не знала, що й відповідати, – розмова не в'язалася. Та й що то за розмова, коли звертаються не до тебе: останні його слова були адресовані, фактично, до дерева. Тож вона стояла і тихенько собі проказувала:

 
Шалам-Балам на мурі сидів.
Шалам-Балам на землю злетів.
Уся королівська кіннота і все лицарство зі свити
Не можуть Шалама, не можуть Балама
Знов на той мур підсадити!
 

– Третій рядок явно задовгий! – ледь не сказала вона на повен голос, зовсім забувши, що її можуть почути.

– Замість отак стояти і бубоніти щось собі під носа, – озвався Шалам-Балам, уперше глянувши на неї, – краще скажи, як тебе звати і що тебе сюди привело.

– Мене звати Аліса, але…

– Але ж і дурнувате ім'я! – нетерпляче урвав Шалам-Балам. – Що воно означає?

– А хіба ім'я мусить щось означати? – засумнівалася Аліса.

– Звичайно! – пхикнув Шалам-Балам. – Моє ім'я віддзеркалює мій вигляд – до речі, дуже пристойний вигляд. А з таким іменем, як твоє, можна й виглядати, як казна-що.

– А чого ви там сидите, як сирота7 – запитала Аліса, не бажаючи встрягати в суперечку.

– А того, що не сиджу тут із татом і мамою! – крикнув Шалам-Балам. – Думала, заженеш на слизьке? Загадуй іншу загадку.

– А чи не вважаєте ви, що безпечніше було б сидіти внизу? – знову спитала Аліса. – Мур же такий вузесенький!..

Вона й на думці не мала загадувати загадки – просто добре серце веліло їй подбати за це дивне створіння.

– Просто жах, які легкі загадки! – вигукнув Шалам-Балам. – Вузесенький мур!.. Подумай сама, навіть якби я зірвався – хоча це неможливо, але – якби…

Тут він закопилив губи і прибрав такого поважно-величавого вигляду, що Аліса ледве стримала сміх.

– Якби я й упав, – вів далі Шалам-Балам, – то Король обіцяв мені… О, прошу дуже: вона зблідла! Не сподівалася такої новини, га?.. Король обіцяв мені… Причому особисто… що він… що він…

– …пришле всю королівську кінноту і все лицарство зі свити – не втрималася Аліса.

– Ну, знаєте, це вже неподобство! – крикнув Шалам-Балам, упадаючи в шал. – Ти підслуховувала під дверима… за деревами… у комині… інакше звідки тобі про це знати!

– Ні-ні, повірте! – якомога делікатніше заперечила Аліса. – Просто так було написано в книжці.

– А-а, в книжці! – злагіднів Шалам-Балам. – У книжці про це могли написати. Маю на увазі «Історію Англії», чи як ви там її називаєте. Он як! А тепер придивися до мене як слід. Я – той, хто розмовляв із Королем! Ось я хто! Іншого такого ти навряд чи й побачиш! Можеш потиснути мені руку – я не гордий!

Він розплився усміхом майже від вуха до вуха, нахилився до Аліси (ледь не злетівши з муру) і простяг їй руку.

Аліса потиснула її, пильнуючи за ним не без певної тривоги.

«Якщо він усміхнеться ширше, – подумала вона, – кутики його рота зійдуться на потилиці, і тоді я не ручаюся за його голову!.. Ще репне, як кавун!»

– Так-так! – просторікував тим часом Шалам-Балам. – «уся королівська кіннота і все лицарство зі свити» рушать мені на підмогу. Вони мене умлівіч на мур висадять, можеш бути певна! Проте наша бесіда забігла трохи наперед – вернімося до останньої загадки.

– Боюсь, я її забула, – чемно мовила Аліса.

– Тоді починаймо все спочатку, – сказав Шалам-Балам. – Чур, моя черга обирати тему! – («Це що – ніби така гра?» – подумала Аліса). – Ось моє питання: скільки, ти кажеш, тобі років?

Аліса швидко прикинула в голові й відповіла:

– Сім років і шість місяців.

– Неправильно! – тріумфально вигукнув Шалам-Балам. – Нічого такого ти мені не казала.

– Я думала, вас цікавить скільки мені років! – почала пояснювати Аліса.

– Якби цікавило, я про це й питав би, – сказав Шалам-Балам.

Аліса промовчала, бо не хотіла нової суперечки.

– Сім років і шість місяців! – глибокодумно повторив Шалам-Балам. – Кострубатий якийсь вік! Якби ти порадилася зі мною, я сказав би: «Зупинись на семи!», але тепер уже пізно.

– Я ніколи не питаю порад, як мені рости, – обурилася Аліса.

– Що, гонор не дозволяє?

Це обурило Алісу ще дужче.

– Ні, – сказала вона, – просто ні одна душа в світі не може керувати моїм віком.

– Одна, може, й ні, а дві, може, й можуть, – відказав Шалам-Балам. – При належній допомозі ти могла б спинитися на семи.

– О! Який прегарний на вас пасок! – зненацька зауважила Аліса. (Про вік вони вже набалакались, і якщо й справді мали пильнувати черги у виборі теми, то тепер була її черга.)

– Точніше, – хапливо поправилася вона, – яка прегарна краватка!.. Е-е, тобто, пасок!.. Ой, перепрошую… – додала вона збентежено.

Шалам-Балам мав вигляд смертельно ображеного, й Аліса вже пошкодувала, що обрала цю тему.

«Якби ж то знаття, – думала вона собі, – де в нього шия, а де стан!»

Судячи з усього, Шалам-Балам з образи весь аж кипів, але мовчав. А коли озвався, мова його нагадувала грубий рик.

– Над-зви-чай-но прикро, коли деякі особи не відрізняють краватки від паска!

– Я знаю: я – жахлива невігласка! – відказала Аліса так сумирно, аж Шалам-Балам умить злагіднів.

– Це – краватка, дитино! І то прегарна краватка, як ти правильно кажеш. Дарунок від Білого Короля й Королеви. Отак-то!

– Справді? – запитала Аліса, щаслива, що нарешті вибрала вдалу тему.

– Вони ущедрили мене нею, – глибокодумно провадив Шалам-Балам, закладаючи ногу на ногу й обіймаючи коліно руками, – тобто зробили мені дарунок на… на день ненародження.

– Даруйте, на що? – спантеличено перепитала Аліса.

– Нічого, нічого, я не образився, – відказав Шалам-Балам.

– Я не зовсім збагнула, що таке дарунок на день ненародження?

– Подарований не на день народження, певна річ.

Аліса на мить замислилась.

– Мені більше до вподоби дарунки на день народження.

– Сама не знаєш, що кажеш! – крикнув Шалам-Балам. – Скільки в році днів?

– Триста шістдесят п'ять, – сказала Аліса.

– А скільки в тебе днів народжень?

– Один.

– А якщо від трьохсот шістдесяти п'яти відняти один – що залишиться?

– Триста шістдесят чотири, звичайно.

Шалам-Балам, здавалося, засумнівався.

– Я волів би порахувати це на папері, – сказав він.

Аліса всміхнулася, добула з кишені записника і написала:

_ 365

1

-

364

Шалам-Балам узяв записника і вп'яв у нього очі.

– Наче все правиль… – почав він.

– Ви ж тримаєте його догори ногами, – перебила Аліса.

– Авжеж, так я його й тримав! – весело погодився Шалам-Балам, дозволяючи Алісі пере-' вернути записника. – Я відразу побачив, що тут щось не те. То ж бо й сказав: «Наче все правильно» – бо ще не встиг переглянути до кінця… Так ось: виходить, що дарунки на день ненародження ти можеш отримувати триста шістдесят чотири дні на рік…

– Саме так, – підтвердила Аліса.

– І лише один день для дарунків на день народження. Ось тобі й слава!

– Не розумію, до чого тут «слава»! – спитала Аліса.

Шалам-Балам зневажливо всміхнувся.

– І не зрозумієш… поки я тобі не розжую. А розуміти це треба так: «Ось тобі коронний, карколомний аргумент!»

– Але ж «слава» не означає «коронний, карколомний аргумент»! – заперечила Аліса.

– Коли я вживаю якесь слово, – майже глузливо проказав Шалам-Балам, – воно означає те, що я хочу – не більше й не менше…

– Питання в тому, – сказала Аліса, – чи змусите ви слова означати все те, що вам заманеться.

– Питання в тому, – сказав Шалам-Балам, – хто над ким має панувати. І все!

Аліса була надто приголомшена, аби щось відказати, тож по хвилинній мовчанці Шалам-Балам озвався знову:

– Декотрі слова вельми норовисті… надто дієслова! Такі гонорові – куди там!.. Прикметниками можна крутити як завгодно, а ось дієсловами… А втім, я укоськую їх усіх! Непроникабебельність!

– Поясніть, будь ласка, – сказала Аліса, – як розуміти це останнє слово?

– Оце мова розважливої дитини, – вельми вдоволено промовив Шалам-Балам. – «Непроникабебельність» означає: «Годі про це! Пора з'ясувати, що ти думаєш робити далі. Ти ж не збираєшся стовбичити тут усе життя!»

– І це все в одному слові? – замислено сказала Аліса. – Щось дуже багато значень, як на одне слово…

– Тим словам, що їх я понаднормове навантажую, я й плачу понаднормове, – сказав Шалам-Балам.

– О! – тільки й спромоглася вигукнути Аліса.

– Побачила б ти, як юрмляться вони довкола мене суботніми вечорами! – поважно похитав головою Шалам-Балам. – Усі хочуть одержати свою зарплатню!

(Аліса не зважилася запитати, чим він їм платить, тож і я не скажу, бо не знаю.)

– Здається, пане, ви мастак тлумачити слова, – мовила Аліса. – Може б, ви мені витлумачили одного вірша – «Курзу-Верзу».

– Ану ж бо, послухаймо його, – запропонував Шалам-Балам. – Я можу витлумачити всі вірші, які тільки звіршовано на світі, і ще купу тих, яких тим часом немає.

Це звучало вельми підбадьорливо, тож Аліса почала першу строфу:

 
Був смажень, і швимкі яски
Спіралили в кружві,
І марамульки йшли в псашки,
Як трулі долові.
 

– Для початку досить, – урвав її Шалам-Балам. – Каверзних слів тут достобіса. «Смажень» – це четверта година пополудні… пора, коли щось смажиться на обід.

– А й справді! – щиро здивувалася Аліса. – А «швимкі»?

– Ну, «швимкі» означає «швидкі» та «щемкі». Це, розумієш, як у валізі – у два відділення запаковано два значення одного слова.

– Розумію, – замислено промовила Аліса. – А що таке «яски»?

– «Яски» – це трохи ящірки, трохи борсуки, а коли вони спіралять, то трохи мовби й штопори.

– Видно, якісь дуже дивні звірята!..

– Ще б пак! – сказав Шалам-Балам. – А ще вони гніздяться під сонячними годинниками… А живляться сиром.

– А що таке «спіралити»?

– «Спіралити» – це крутитися без упину. Як свердло.

– А «кружва» – це, мабуть, простір довкола сонячного годинника? – сказала Аліса, сама дивуючись із власної здогадливості.

– Цілком з тобою згоден. Далі. «Марамульки» – це як «псюльки» – хирляві й обшарпані пташки з настовбурченим пір'ям… щось на зразок живої швабри.

– Ну, а «трулі долові», – не вгавала Аліса. – Мабуть, я завдаю вам добрячої мороки…

– Ну, «трулі» – це така собі рідкісна порода зеленої свині, а стосовно «долові», я не певен. Гадаю, це те саме, що «долюві», а заміна літери «м» на «л» означає, що вони покинули дш і спустилися в діг.

– А як розуміти «йти в псашки»?

– «Йти в псашки» – це щось середнє між «навіжено пурхати», «пахкати» та «чхати», а втім, щось подібне ти, можливо, почуєш ген там, у лісі… а коли почуєш – то все зрозумієш. До речі, який мугиряка підкинув тобі цю чортову дурню?

– Ніякий. Я знайшла її в книжці, – відповіла Аліса. – Але одного вірша – правда, набагато простішого, мені таки хтось читав; здається… Круть. Чи, може, Верть?..

– Ну, якщо йдеться про вірші, – похвалився Шалам-Балам і врочисто підніс дебеле ручисько, – то я також умію їх читати… Незгірше за інших…

– Ні-ні, в цьому немає жодної потреби! – поквапилася стримати його Аліса, але Шалам-Балам пустив її слова повз вуха.

– Вірш, якого я зараз прочитаю, написаний спеціально для тебе, – сказав він.

Аліса збагнула, що тепер їй таки доведеться його вислухати. Вона сіла і невесело відказала:

– Дякую.

І він почав:

 
Узимку, як біліє сніг,
Співаю я пісень дзвінких…
 

Тут він урвав і додав у вигляді коментаря:

– Себто, співаю тільки у вірші. А так – ні.

– Я бачу, – зауважила Аліса.

– Якщо ти бачиш, співаю я чи ні, то в тебе на диво гострий зір, – суворо зауважив Шалам-Балам.

Аліса промовчала.

 
Я дочекаюся весни
Й скажу тобі, про що вони.
 

– Красненько дякую, – озвалася Аліса.

 
У довгі й тихі літні дні
Подумай про мої пісні.
А восени листки суши
Й на них пісні ці запиши.
 

– Залюбки, – сказала Аліса. – Якщо, звичайно, не забуду.

– Краще, якби ти надалі взагалі не вставляла своїх п'ять пенсів, – зауважив Шалам-Балам. – Вони безглузді, і до того ж через них я збиваюся.

 
Я написав листа до риб:
«Якби хотіли, ви могли б…»
Невдовзі (за дванадцять літ)
Отримав я від них одвіт:
«Ми теж хотіли, і могли б
Зробити це для вас, коли б…»
 

– Щось я не вельми розумію, – сказала Аліса.

– Далі буде ясніше, – пообіцяв Шалам-Балам.

 
Я знов послав до них листа:
«Ваш лист – лиш бульбашка пуста».
Вони у відповідь: «Пардон!
Взяли ви надто грубий тон!»
Писав їм раз, писав їм два —
Але даремні всі слова.
Тоді урвався мій терпець!
Узяв я добрий казанець,
А в казанець води набрав,
Додав цибульки і приправ…
Тут Хтось прийшов і став казать,
Що вже маленькі рибки сплять.
А я кажу: «А ти піди
І їх негайно розбуди!».
Команду викрикнув я цю
У саме вухо посланцю.
 

Останні два рядки Шалам-Балам викрикнув так голосно, аж бідолашна Аліса здригнулася.

«Ой, не заздрю я тому посланцеві!» – подумала вона.

 
А він закляк і став лихий:
«Ви не кричіть – я не глухий!»
Лихий він став, і як закляк:
«Я розбудив би їх, однак…»
Тоді я штопора знайшов
І сам будити їх пішов.
Та двері, бачте, хтось запер, —
Що ж мав робити я тепер?
Було те лихо немале,
Тягнув за клямку я, але…
 

Залягла тривала мовчанка.

– Це все? – обережно поцікавилася Аліса.

– Усе, – відповів Шалам-Балам. – Бувай здорова!

«Що й казати, несподіваний поворот», – подумала Аліса, однак після такого прозорого натяку залишатися тут надалі, звісно, не випадало. Тож вона підвелася і простягла йому руку.

– Бувайте здорові! – сказала вона якомога веселіше. – До зустрічі!

– Навіть коли б ми зустрілися ще раз, я б тебе однаково не впізнав, – буркнув Шалам-Балам і подав їй одного пальця. – Ти – точна копія інших людей.

– Зазвичай людей розпізнають по обличчю, – задумливо промовила Аліса.

– Саме це мене й дратує, – сказав Шалам-Балам. – Ви всі на один копил: двоє очей (і він двічі тицьнув пальцем перед собою)… посередині – ніс, а під носом – рот. Завжди одне й те саме! От коли б очі в тебе були по один бік носа, а рот, наприклад… на лобі, – це вже було б дещо.

– Але ж це було б так негарно! – заперечила Аліса.

Але Шалам-Балам тільки заплющився й відрубав:

– Не бачила – не кажи!

Аліса почекала, чи не скаже він іще чогось, але Шалам-Балам уперто не розплющував очей і зовсім на неї не зважав.

– Бувайте здорові! – повторила вона знову і, не почувши відповіді, тихенько пішла собі далі.

Дорогою вона таки не втерпіла й прошепотіла:

– З усіх щонайнесимпатичніших… – І повторила вголос, рада, що знайшла таке довге слово:

– З усіх щонайнесимпатичніших людей, які мені зустрічалися…