Текст книги "Кандід, або Оптимізм"

Розділ двадцятий
Що сталося з Кандідом та Мартеном на морі

Старий учений, що звався Мартеном, сів на корабель і вирушив з Кандідом у Бордо. Обидва так багато бачили і багато страждали, що коли б вони пливли від Суринама до Японії повз ріг Доброї Надії, то й тоді їм би не забракло матеріалу для розмови про зло моральне і зло фізичне.

Проте Кандід мав велику перевагу над Мартеном, бо сподівався знов побачити Кунігунду; Мартенові ж не було на що сподіватись; крім того, він не мав ні золота, ні діамантів. І хоч Кандід утратив сотню великих червоних баранів, навантажених найбільшими скарбами землі, хоч йому ні на мить не давало спокою шахрайство голландського купця, а проте, коли він згадував, що залишилося ще в його кишенях, і коли говорив про Кунігунду, особливо ж попоївши, він знову схилявся до системи Панглоса.

– А ви, пане Мартене, – допитувався він в ученого, – якої ви гадки про зло моральне і зло фізичне?

– Добродію, – відповідав Мартен, – попи обвинуватили мене в соцініянстві, але по суті я маніхей.[77]77
  Маніхеї – послідовники філософа Манеса (III ст. після Р. X.), який навчав, що в світі спервовіку існують дві основи життя (дуалізм) – добро й зло, як світло й тьма.


[Закрыть]

– Ви глузуєте з мене, – сказав Кандід, – маніхеїв ніде вже немає на світі.

– Є, хоч би я, наприклад, – мовив Мартен. – Що маю робити? – Інакше я думати не можу.

– То, значить, у вас сидить диявол, – сказав Кандід.

– Він так глибоко втручається у справи цього світу, – відповів Мартен, – що, можливо, сидить і в мені, як і скрізь. Правду мовити, коли я дивлюсь на цю кулю чи, певніше, кульку, мені здається, що Бог віддав її на поталу якійсь лихій істоті; для Ельдорадо я роблю виняток. Я ніде не бачив міста, що не хотіло б зруйнувати сусіднє місто, не бачив родини, що не хотіла б знищити іншу родину. Скрізь малі кленуть великих, що перед ними плазують, а сильні вважають їх за отару, торгують їх вовною і м'ясом. По всій Європі, з краю до краю, мільйони убійників, вишикуваних полками, дисципліновано вбивають і грабують, щоб заробити на прожиток, бо не мають чеснішого ремесла; по містах, де, на перший погляд, панує мир і квітнуть мистецтва, людей облягають заздрість, клопіт і турботи – чи не більше, як лихо війни мучить обложене місто. Потайні печалі ще дошкульніші за громадське лихо. Одно слово, я стільки бачив і стільки витерпів, що став маніхеєм.

– Проте є і добро, – відповів Кандід.

– Можливо, – сказав Мартен, – тільки мені воно невідоме.

Серед такої суперечки до них долетіли гарматні постріли; дедалі ті постріли ставали чутніші. Всі озброїлися зоровими трубами і побачили два кораблі, що билися десь за три милі від них; вітер так близько пригнав їх до французького корабля, що можна було вволю надивитись на той бій. Нарешті один із кораблів пальнув у другий так низько і так влучно, що той пішов на дно. Кандід і Мартен виразно бачили сотні людей на палубі затопленого корабля; усі вони зводили руки до неба, зойкали і кричали. За хвилину все щезло в морі.

– Бачите, – сказав Мартен, – як люди поводяться одне з одним.

– Це правда, – сказав Кандід, – є-таки щось від диявола в цій справі.

Кажучи так, він помітив на воді щось червоне й блискуче. Спустили шлюпку роздивитися, що то таке; то був один із його баранів. Кандід більше втішався, знайшовши цього барана, аніж сумував, утративши сотню, навантажених великими ельдорадськими діамантами.

Французький капітан незабаром дізнався, що капітан переможного корабля був іспанець, а капітан переможеного – голландський пірат, той самий, що обікрав Кандіда. Незліченні скарби, що їх захопив негідник, разом з ним поглинуло море; врятувався тільки один баран.

– Бачите, – сказав Кандід Мартенові, – злочин часом буває покараний; цей голландський шахрай знайшов собі смерть, якої заслужив.

– Так, – сказав Мартен, – але чи треба було, щоб загинули всі пасажири з його корабля? Бог покарав шахрая, а всіх інших потопив диявол.

Тим часом французький і іспанський кораблі пливли далі, а Кандід далі розмовляв з Мартеном. Вони сперечалися п'ятнадцять днів і в кінці п'ятнадцятого дня були у своїх змаганнях там, де і першого дня. Зате, принаймні, вони розмовляли, обмінювались думками, втішали один одного. Кандід пестив свого барана.

– Коли я знайшов тебе, – говорив він, – то можу, звичайно, знайти і Кунігунду.

Розділ двадцять перший
Кандід та Мартен наближаються до французьких берегів і міркують

Нарешті на обрії з'явився французький берег. – Чи бували ви коли у Франції, пане Мартене, – спитав Кандід.

– Бував, – відповів Мартен, – я об'їхав багато провінцій; серед них є такі, де половина людей божевільні, кілька таких, де люди аж надто лукаві; в одних вони взагалі досить лагідні й досить дурні, в інших вражають дотепом; але скрізь, по всіх провінціях, перша їх турбота – то кохання, друга – наклеп, третя – дурна балаканина.

– А чи бачили ви Париж, пане Мартене?

– Так, я бачив Париж; він поєднує всі ці відміни. Це хаос, це тиск людський, де всі шукають утіхи і майже ніхто не знаходить, – так принаймні мені здалося. Я там пробув недовго; по приїзді мене геть чисто обібрали злодюжки на сен-жерменському ярмарку; мене самого вважали за злодія; вісім днів висидів я у в'язниці; після цього я став коректором у друкарні, щоб було з чим пішки вернутись до Голландії. Надивився я тут всякої наволочі – писак, проноз і хворих на конвульсії.[78]78
  Конвульсюнери – секта всередині янсеністів, яка виникла в період його переслідування.


[Закрыть] Кажуть, що там є і пристойні люди; я ладен вірити.

– Щодо мене, – сказав Кандід, – то я не маю жодного бажання бачити Францію; ви легко зрозумієте, що, проживши місяць в Ельдорадо, не хочеш нічого вже бачити, крім Кунігунди. Я маю чекати її у Венеції; ми поїдемо через Францію до Італії. Ви поїдете зі мною?

– Залюбки, – мовив Мартен, – кажуть, що Венеція гарна тільки для венеціанських нобілів, проте там добре зустрічають і чужинців, коли вони при грошах. Грошей у мене нема, але ви їх маєте, і я піду з вами скрізь.

– До речі, – сказав Кандід, – чи вірите ви, що земля спочатку була морем, як запевняють у тій грубезній книзі,[79]79
  Вольтер має на увазі місце з Біблії (Буття, 1, 2).


[Закрыть] що належить капітанові корабля?

– Анітрохи не вірю, – сказав Мартен, – так само як і в інші казки, що нам торочать з якогось часу.

– Але з якою ж метою створено світ? – спитав Кандід.

– Щоб нас дратувати, – відповів Мартен.

– Чи не вражає вас, – провадив далі Кандід, – любов до мавп двох дівчат з країни орейлонів, про яких я вже вам розказував?

– Анітрохи, – мовив Мартен, – я не вбачаю в цьому почутті нічого дивного. Я бачив стільки надзвичайного, що тепер для мене усе звичайне.

– А як ви думаєте, – питав Кандід, – чи завжди люди різатимуть одне одного, як тепер? Чи завжди будуть брехунами, шахраями, зрадниками, невдячними, розбійниками, ницими, боягузами, заздрісними, обжерами, п'яницями, скупими, шанолюбцями, хижаками, обмовниками, розпусними, фанатиками, лицемірами та дурними?

– А ви як гадаєте, – мовив Мартен, – чи завжди яструби їли голубів, коли ловили їх?

– Безперечно, – сказав Кандід.

– Гаразд! – сказав Мартен. – Коли яструби завжди мали однакову вдачу, то чому ж мають змінитися люди?

– О, – відповів Кандід, – тут велика різниця, бо незалежна воля…

Отак міркуючи, вони прибули до Бордо.

Розділ двадцять другий
Що сталося з Кандідом та Мартеном у Франції

Кандід спинився в Бордо ненадовго, тільки щоб продати кілька ельдорадських камінців та найняти зручного візка на двох, бо він уже не міг обійтися без свого філософа Мартена, йому тільки прикро було розлучатися зі своїм бараном, якого він віддав Академії наук у Бордо, що оголосила сьогорічну премію тому, хто доведе, через що вовна на цьому барані червона; премію було присуджено одному північному вченому, що довів за допомогою А плюс В мінус С, поділеному на X, що баран мусив бути червоний і мав подохнути від овечої віспи.[80]80
  Французький натураліст П'єр Луї Мопертюі (1698–1759), який в одній із своїх праць математично обґрунтовував існування Бога.


[Закрыть]

Тим часом усі подорожні, яких Кандід зустрічав по дорозі у заїздах, говорили йому:

– Ми їдемо до Парижа.

Загальне прагнення навіяло і йому бажання побачити цю столицю, тим більше що була вона не так і далеко від дороги у Венецію.

Коли він в'їхав до передмістя Сен-Марсо, йому здалося, що він опинився в найгіршому вестфальському селі.

Тільки-но Кандід спинився в заїзді, як занедужав з утоми. А оскільки на його пальці був величезний діамант, а в його екіпажі помітили важенну скриньку, то біля нього відразу з'явилися два лікарі, яких він не кликав, кілька найближчих приятелів, що не відходили від нього, і дві святобожниці, що варили йому бульйон. Мартен казав:

– Пригадую, я теж захворів у Парижі, коли був тут уперше; я був дуже бідний, зате не було біля мене ні приятелів, ні побожних жінок, ні лікарів, – і я одужав.

Тим часом зусилля лікарів та кровопускання зробили Кандідову недугу серйозною. Навідався вже й панотець із сусідньої церкви і влесливо попрохав у нього грошей на улаштування його душі в іншому світі.[81]81
  Вольтер має на увазі так зване свідоцтво, яке священик видавав людині, в якої прийняв сповідь. Така практика розпочалася з 1750 р. із виходом папської булли «Unidenitus», в якій засуджувався янсенізм.


[Закрыть] Кандід відмовився. Святенниці стали запевняти його, що це нова мода. Кандід відповів, що він зовсім байдужий до мод. Мартен хотів викинути панотця у вікно. Тоді клірик присягся, що в такому разі Кандід лишиться без похорону. Мартен присягся, що він сам поховає клірика, коли той обридатиме далі. Суперечка розпалилась; Мартен схопив супротивника за плечі і вигнав його без церемоній. Вийшов цілий скандал; справа дійшла до протоколу.

Кандідові покращало; щойно він почав одужувати, у нього стало збиратися на вечері добірне товариство. Ішла велика гра. Кандід дивувався, чому ніколи не йдуть йому тузи, але Мартена це не дивувало. Серед гостей був маленький абат із Перігора,[82]82
  Перігор – старовинна назва однієї з провінцій у південній Франції.


[Закрыть] один з тих метушливих людей, завжди запобігливих, моторних, нахабних, ласкавих і згодливих, що чигають на проїжджих чужинців, розповідають їм скандальні міські історії і пропонують їм утіхи на всяку ціну. Цей абат спочатку повів Кандіда і Мартена до театру. Там ставили нову трагедію. Кандідові випало сидіти поруч кількох дотепників. А втім, це не заважало йому плакати над досконало зіграними сценами. Один із тих розумників, що сиділи коло нього, сказав йому в антракті:

– Ви даремно плачете, це – дуже погана артистка, актор, що грає з нею, ще гірший, а сама п'єса ще гірша за акторів; автор не тямить жодного слова по-арабському, а дія тим часом відбувається в Аравії; крім того, це людина, що не вірить у природжені ідеї.[83]83
  Вольтерові часто докоряли в тому, що він намагається говорити про звичаї країн, яких не знає Дія трагедії Вольтера «Магомет» (1741) відбувається в Аравії.


[Закрыть] Я принесу вам завтра двадцять брошур проти нього.

– А скільки є театральних п'єс у Франції? – спитав Кандід у абата, і той відповів:

– П'ять чи шість тисяч.

– Багато, – сказав Кандід, – а скільки серед них гарних?

– П'ятнадцять чи шістнадцять, – відповів абат.

– Багато, – сказав Мартен.

Кандід був дуже задоволений із актриси, що грала королеву Єлизавету в досить пласкій трагедії,[84]84
  Мається на увазі трагедія Тома Корнеле «Змова Ессекса» (1678).


[Закрыть] яку інколи ще виставляють.

– Ця актриса, – сказав він Мартенові, – мені дуже подобається: вона трохи нагадує Кунігунду. Я був би дуже радий з нею познайомитись.

Перігорський абат запропонував провести його до неї. Кандід, здобувши виховання в Германії, спитався про етикет і про те, як поводяться у Франції з англійськими королевами.

– По-різному, – відповів абат, – у провінції їх водять по шинках, а в Парижі їх шанують, поки вони вродливі, а по смерті викидають на смітник.

– Королев на смітник? – мовив Кандід.

– Так воно й є, – сказав Мартен. – Пан абат не помиляється. Я був у Парижі, коли панна Монім[85]85
  Панна Монім – відома французька акторка Адрієнна Лекуврер (1692–1730), яка дебютувала в ролі Монім у трагедії Расіна «Мітрідат» на сцені театру «Comédie française». Рання смерть акторки спричинила різноманітні чутки – її поховали на березі Сени у зв'язку із забороною влаштувати християнський похорон.


[Закрыть] відійшла, як то кажуть, у інший світ. Їй відмовили в тому, що ці людці звуть посмертною шаною, тобто права гнити з усіма міськими шахраями на якомусь гидкому кладовищі; товариші поховали її окремо на розі вулиці де Бургонь; це, мабуть, дуже мучило її; з неї була людина найшляхетніших поглядів.

– Це дуже неввічливо, – сказав Кандід.

– Чого ви дивуєтесь? – мовив Мартен. – Так уже створені ці люди. Уявіть собі всі можливі противенства і всі суперечності – і ви знайдете їх в уряді, по судах, у церквах та видовищах цієї веселої нації.

– Чи правда, що в Парижі завжди сміються? – спитав Кандід.

– Так, – сказав абат, – але то від нервів. Тут скаржаться на все з реготом і, сміючись, роблять гидоти.

– А хто та, – спитав Кандід, – гладка свиня, що наговорила мені стільки лихого про п'єсу, над якою ж я так плакав, і про акторів, що так мені сподобались?

– Це злосливець, – відповів абат, – він живе з того, що лає всі п'єси і всі книжки. Він ненавидить чужий успіх, як євнухи ненавидять насолоду. Це один з літературних гадів, що живляться болотом і отрутою, це газетний пасквілянт.

– Кого ви називаєте газетним пасквілянтом? – спитав Кандід.

– А це такий писака, одно слово, Фрерон,[86]86
  Фрерон – критик XVIII ст., Вольтерів сучасник, що вороже ставився до автора «Кандіда»


[Закрыть] – відповів абат.

Так міркували Кандід, Мартен і перігорець на сходах, дивлячись, як розходиться публіка з театру.

– Хоч я й дуже поспішаю побачити Кунігунду, – сказав Кандід, – проте хотів би повечеряти з панною Клерон,[87]87
  Панна Клерон – сценічне ім'я трагічної акторки Клер Лері де Лятюд (1723–1803), яка талановито виконувала ролі у п'єсах Вольтера.


[Закрыть] бо вона здалася мені чарівною.

Абат не був близький до панни Клерон, що зналася тільки з порядним товариством.

– Її запрошено цього вечора, – сказав він, – але я можу, коли ваша ласка, повести вас до однієї знатної дами, і там познайомитесь із Парижем, так ніби прожили в ньому чотири роки.

Кандід, що з природи був цікавий, згодився піти до дами, в передмістя Сент-Оноре. Там грали у фараона; дванадцять сумних понтерів[88]88
  Дванадцять сумних понтерів – тобто картярів


[Закрыть] тримали кожен у руці по колоді карт – реєстр своїх нещасть. Панувала глибока тиша; обличчя в понтерів були бліді, обличчя в банкіра – стурбоване, а господиня, сидячи біля цього безжального банкіра, стежила рисячими очима за всіма ставками і ходами, і коли хто загинав ріжки своїх карт, вона суворо, але ввічливо казала їх розігнути, і то не гніваючись, щоб не втратити своїх відвідувачів. Ця дама називала себе маркізою де Пароліньяк. Її п'ятнадцятилітня дочка сиділа серед понтерів і показувала очима на всі шахрайства бідолах, що намагалися зменшити жорстокість долі. Абат-перігорець, Кандід і Мартен увійшли до зали; ніхто не встав, не привітав, навіть не глянув на них; усі були вкрай захоплені своїми картами.

– Пані баронеса Тундер-тен-Тронк була ввічливіша, – зауважив Кандід.

Тим часом абат шепнув щось на вухо маркізі; та підвелась і вшанувала Кандіда милою посмішкою, а Мартена дуже шляхетним нахилом голови; вона звеліла дати місце й колоду карт Кандідові, що за дві талії[89]89
  Дві талії – термін гри у «фараон». Талія вважається закінченою, якщо банкомет відкриває всі наявні в нього карти.


[Закрыть] програв п'ятдесят тисяч франків. Після цього сіли вечеряти, і всі дивувались, що Кандід не стурбований своєю втратою. Лакеї говорили між собою своєю лакейською мовою:

– Напевне, якийсь англійський мілорд.

Вечеря була, як і більшість паризьких вечер: спочатку – тиша, потім – злива слів, де нічого не можна розібрати, потім – жарти, здебільшого безглузді, брехливі новини, дурні міркування, трохи політики і багато лихослів'я; говорили і про нові книжки.

– Чи читали ви, – спитав абат-перігорець, – роман пана Гоша,[90]90
  Габріель Гоша (1709–1774) – французький богослов і літературний критик, який часто дошкульно зачіпає Вольтера у своїх писаннях.


[Закрыть] доктора теології?

– Так, – відповів один із гостей, – але не міг його дочитати. У нас є багато безглуздих писань, але всі разом вони не дорівнюються безглуздю Гоша, доктора теології. Я набив собі таку оскому тими гидкими книжками, якими нас засипають, що почав грати у фараона.

– А «Нотатки» архідиякона Трубле?[91]91
  Абат Ніколя Трубле (1697–1770) – письменник-клерикал, який недоброзичливо відгукувався про «Генріаду» Вольтера.


[Закрыть] Що ви про них скажете? – спитав абат.

– Ох, який він нудний! – сказала пані Пароліньяк. – Як докладно він розповідає про те, що всі знають! Як він важко сперечається про те, що не варте навіть побіжної згадки! Як нерозумно запозичає він чужий розум! І як псує він те, що краде! Він мені страшенно обрид, але вже не обридатиме; досить прочитати і кілька сторінок архідиякона.

Коло столу був один учений, людина зі смаком; він підтримав усе, що сказала маркіза. Потім говорили про трагедію. Пані спитала, чому деякі трагедії можна дивитись і не можна вчитати. Учений на те дуже добре пояснив, що п'єса може мати певний інтерес і не мати жодної літературної вартості; він довів у кількох словах, що не досить показати одну чи дві ситуації, які трапляються по всіх романах і раз у раз подобаються глядачам, а треба завжди сказати щось нове, не здаючися нудним, вдаватися часом до високих речей і раз у раз залишатися природним, знати людське серце і примусити його говорити, бути великим поетом, але так, щоб жодна особа в п'єсі не здавалася поетом, досконало знати мову, говорити нею чисто з постійною гармонією, але для рими ніде не жертвувати сенсом.

– Всякий, хто не додержує цих правил, – додав він, – може написати одну чи дві трагедії, яким аплодуватимуть у театрі, але ніколи не потрапить до гурту хороших письменників. Хороших трагедій дуже мало.

Одні з них – то ідилії в добре написаних і добре римованих діалогах; другі – політичні міркування, що присипляють вас, або нестерпні перекази, що вас одштовхують; треті – то якась маячня біснуватого, недоладна, варварська, з довгими звертаннями до богів, – бо ж ніхто не знає людської мови, – із сумнівними афоризмами та надутими загальниками.

Кандід уважно слухав ці слова і склав собі високу думку про балакуна; він насмілився схилитись до маркізи, що потурбувалась посадити його поруч себе, і спитав у неї, хто цей чоловік, що так добре говорить.

– Це вчений, – відповіла дама. – У карти він не грає, але абат часом приводить його до мене вечеряти. Він чудово знається на трагедіях і книжках і сам написав одну трагедію, що її обсвистали, та ще одну книжку, яку можна побачити тільки в книгарні його видавця. Один її примірник він подарував мені.

– Велика людина! – мовив Кандід. – Це другий Панглос.

Потім, звертаючись до вченого, він сказав:

– Ви, безперечно, певні, що все йде найкраще у світі фізичному й моральному і ніщо не може бути інакше?

– Зовсім ні, – відповів учений. – Я гадаю, що все в нас іде шкереберть, що ніхто не знає ні свого становища, ні своїх обов'язків, ні що він робить, ні що має робити, і, за винятком вечері, де досить весело і, здається, досить єднання, решта часу точиться в безглуздих суперечках: янсеністи проти моліністів,[92]92
  Моліністи – послідовники вчення іспанського єзуїта Моліна (1535–1600), які відкидали призначення і захищали ідею свободи волі.


[Закрыть] парламент проти церкви, придворні проти придворних, літератори проти літераторів, фінансисти проти народу, жінки проти чоловіків, рідні проти рідних; якась вічна війна!

Кандід зауважив йому:

– Я бачив і гірші речі, але один мудрець, що мав нещастя померти на шибениці, навчав мене, що все це чудово, що це тільки тіні на великій картині.

– Ваш шибеник глузував зі світу, – сказав Мартен, – ваші тіні – то страшенні плями.

– То люди роблять плями, – сказав Кандід, – і не можуть без них обійтись.

– Але вони не винні, – сказав Мартен.

Більшість понтерів, нічого не розуміючи в цій розмові, попивали вино; Мартен міркував з ученим, а Кандід розповідав частину своїх пригод господині дому.

Після вечері маркіза повела Кандіда до свого кабінету і посадила його на канапі.

– То що ж, – сказала вона, – ви ще й досі безтямно кохаєте панну Кунігунду Тундер-тен-Тронк?

– Так, пані, – відповів Кандід.

Маркіза сказала йому, ласкаво посміхнувшись:

– Ви відповідаєте мені, як молодий вестфалець. Француз сказав би: правда, я кохав панну Кунігунду, але, побачивши вас, пані, я не певен, чи кохаю її.

– О пані! – сказав Кандід. – Я відповідатиму, як ви схочете.

– Ваше почуття до неї, – сказала маркіза, – народилось, коли ви підняли її хусточку. Я хочу, щоб ви підняли мою підв'язку.

– Залюбки, – сказав Кандід і підняв.

– Але я хочу, щоб ви й наділи її, – сказала дама, і Кандід надів.

– Бачите, – сказала дама, – ви чужинець. Своїх паризьких коханців я змушую часом томитися по півмісяця, а вам віддаюся з першої ночі, бо треба ж ушанувати вестфальського юнака.

Побачивши на руках молодого чужинця два величезні діаманти, красуня так похвалила їх, що з пальців Кандіда вони перейшли на пальці маркізи.

Повертаючись додому зі своїм перігорським абатом, Кандід почував муки сумління за невірність Кунігунді. Абат взяв участь в його горі; він дістав тільки невелику частину з п'ятдесяти тисяч ліврів, що програв Кандід, та з вартості двох напівподарованих, напіввідібраних діамантів. Але він мав на думці використати до краю всі можливості, які могло йому дати знайомство з Кандідом. Він довго говорив з ним про Кунігунду, і Кандід сказав, що щиро попросить вибачити цю прекрасну дівчину за свою невірність, коли побачиться з нею у Венеції.

Перігорець подвоїв свою люб'язність та увагу, беручи близько до серця все, що Кандід говорив, робив і що думав робити.

– То ви матимете, – сказав він, – побачення у Венеції?

– Так, панотче, – відповів Кандід, – мені конче треба знайти Кунігунду.

Потім, захопившися втіхою говорити про своє кохання, він розповів, своїм звичаєм, частину своїх пригод з цією славетною вестфалійкою.

– Гадаю, – сказав абат, – що панна Кунігунда дуже розумна і що вона пише чарівні листи.

– Я не одержував жодного, – сказав Кандід, – бо, уявіть собі, я ж не міг їй писати, коли мене вигнали із замку через кохання до неї, потім я дізнався, що вона померла; згодом знайшов її, але знову втратив, а тепер послав по неї гінця за дві тисячі п'ятсот льє і чекаю від нього відповіді.

Абат уважно слухав і здавався трохи замисленим. Потім він попрощався з обома чужинцями, ніжно обнявши їх. Вранці Кандід, прокинувшись, дістав листа такого змісту:

«Мій коханий, от уже тиждень я лежу слаба в цьому місті і дізналась, що й ви тут. Я полетіла б у ваші обійми, коли б могла підвестися. Я знаю, що ви були проїздом у Бордо; я лишила там вірного Какамбо і стару, що мають незабаром приїхати. Губернатор Буенос-Айреса забрав у мене все, але мені лишилось ваше серце. Приходьте, ваша присутність поверне мені життя, коли я тільки не помру з радості».

Цей чарівний, цей несподіваний лист навіяв Кандідові невимовну радість, а хвороба Кунігунди пригнітила його сумом. Вагаючись між цими почуттями, він узяв своє золото та діаманти і пішов з Мартеном до того готелю, де була Кунігунда. Він увійшов, тремтячи з хвилювання; серце йому билось, і голос уривався. Він хотів підняти завісу над ліжком і попросив принести світло.

– Обережно, – сказала покоївка, – світло вб'є її! – І хутко спустила завісу.

– Люба моя Кунігундо, – плачучи, сказав Кандід, – як ви себе почуваєте?… Коли ви не можете мене бачити, то хоч обізвіться до мене.

– Їй несила говорити, – сказала покоївка.

Тоді дама простягла з ліжка пухку руку, яку Кандід довго обливав слізьми, а потім засипав діамантами, лишивши повну золота торбинку поруч на кріслі.

Під час цього захоплення увійшов поліцай з перігорським абатом та вартою.

– От де, – сказав він, – ті два непевні чужинці.

І наказав їх схопити і вести до в'язниці.

– В Ельдорадо не так поводяться з чужинцями, – мовив Кандід.

– Я тепер більший маніхей, ніж був, – сказав Мартен.

– Та куди ж ви нас ведете? – спитав Кандід.

– До буцегарні, – відповів поліцай.

Мартен, опанувавши себе, домислився, що дама, яка вдавала Кунігунду, – шахрайка, панотець-перігорець – шахрай, що використав довірливість Кандіда, а поліцай – теж шахрай, якого легко можна здихатись.

Щоб уникнути судової процедури, Кандід, підбадьорений його порадою і палаючи ще більшим бажанням побачити справжню Кунігунду, запропонував поліцаєві три маленькі діаманти, кожен приблизно по три тисячі пістолів.

– О добродію, – сказала людина з палицею із слонової кості, – коли б ви заподіяли всякі можливі злочини, то і в такім разі ви найчесніша людина в світі. Три діаманти! Кожен по три тисячі пістолів! Добродію, та я краще головою накладу, аніж поведу вас до в'язниці. Тут затримують усіх чужинців, але здайтесь на мене. У мене є брат в Дьєпі в Нормандії; я вас туди проведу, і, коли ви дасте йому кілька таких діамантів, як мені, він піклуватиметься про вас, як і я.

– А чому тут затримують усіх чужинців? – спитав Кандід.

Тоді заговорив абат-перігорець:

– Тому, що якийсь негідник із Атребатії,[93]93
  Мається на увазі уродженець провінції Артуа (латинська форма назви Atrebatia) Робер Франсуа Дам'єн, який здійснив невдалий замах на короля Людовіка XV 5 січня 1757 р., за що був четвертований.


[Закрыть] наслухавшись усяких дурниць, учинив через те замах на батька, щоправда, не такий, як стався в травні 1610 року, а такий, як у грудні 1594 року,[94]94
  Йдеться про два замахи на короля Генріха IV, внаслідок другого, здійсненого Равальяком, король загинув.


[Закрыть] такий, як і в інші роки та місяці робили інші поганці, – і теж наслухавшись нісенітниць.

Поліцай з'ясував, про що, власне, мова.

– Які страхіття! – скрикнув Кандід. – Як! Стільки жаху серед народу, що танцює і сміється! Чи не можна мені якнайшвидше покинути цю країну, де мавпи дратують тигрів? На батьківщині я бачив ведмедів, а людей – тільки в Ельдорадо. Ради Бога, пане поліцай, везіть мене до Венеції, де я маю побачити Кунігунду.

– Я можу вас повезти тільки до Нормандії, – сказав поліцай.

Відразу він наказав зняти з них кайдани; сказав, що тут сталося непорозуміння, і, відпустивши своїх людей, одвіз Кандіда з Мартеном до Дьєпа, де й доручив їх піклуванню свого брата. На рейді стояв невеличкий голландський корабель. Нормандець, який з допомогою трьох інших діамантів став найдогідливішим з людей, посадив Кандіда і його слугу на корабель, що рушав до Англії, в Портсмут. Це не по дорозі до Венеції, але Кандідові здавалося, що він вирвався з пекла. А до Венеції він вирішив поїхати при першій-ліпшій змозі.