Текст книги "Кандід: Філософські повісті (збірник)"

Отак Задіґ увесь час виявляв витонченість свого генія і добру душу. Його обожнювали і, проте, його любили. Про нього говорили, як про найбагатшого з людей. По всій імперії лунало його ім'я, всі жінки наводили на нього свої лорнети, всі громадяни вихваляли його правосуддя; вчені дивилися на нього як на свого оракула; навіть жерці визнавали, що він знається в їхніх справах навіть більше за старого архімага Ієбора. Вже нікому не спадало на думку сперечатися з ним з приводу грифонів. Вірили тільки в те, що йому здавалося ймовірним.

У Вавилоні була велика суперечка, що точилася вже п'ятнадцять сотень років і поділила імперію на дві завзяті секти: одні запевняли, що до храму Мітри завжди треба входити лівою ногою, інші вважали цей звичай за мерзенний і входили тільки правою. Всі чекали урочистого свята божественного вогню, щоб дізнатися, якій секті віддає перевагу Задіґ. Народ утупив очі в обидві його ноги, і все місто хвилювалось і вагалося. Задіґ увійшов у храм, стрибаючи разом обома ногами, і потім у красномовній промові довів, що бог неба і землі не віддає нікому переваги й не більше цінить ліву ногу, ніж праву. Заздрісник з жінкою запевняли, що в його промові було мало образів і що він не примусив танцювати в ній гори й пагорбки.

– Промова його суха і позбавлена генія, – говорили вони, – в ній не чути було ні про море, що відступає[80]80
  …море, що відступає – тут і далі маємо ремінісценції із Старого Заповіту («Псалми», CXIV, 3)


[Закрыть] від берегів, ні про зірки, що падають,[81]81
  «Ісайя», XIV, 12


[Закрыть] ні про розтоплене, як віск, сонце:[82]82
  «Книга Юдити», XVI, 15


[Закрыть] словом, не було доброго східного стилю.

Задіґ був задоволений, що має розумний стиль. Усі були на його боці не тому, що він мав рацію, і не тому, що він був чемний, але тому, що він був першим візиром.

Так само щасливо закінчив він великий процес між білими й чорними магами. Білі дотримувалися думки, що беззаконно, молячись Богові, ставати взимку обличчям на південний схід; чорні запевняли, що Бог жахається молитов людей, які стають улітку обличчям на південний захід. Задіґ наказав, щоб кожен ставав обличчям на ту сторону, яку схоче.

Тоді він відкрив спосіб віддавати ранок для справ приватних і державних, а решту дня присвячував окрасі Вавилона: він наказав ставити трагедії, на яких люди плакали, й комедії, на яких сміялися, – що вже давно вийшло з моди й що він відродив, бо мав добрий смак. Він не претендував на те, що знає більше, ніж артист, він винагороджував їх подарунками й пошаною і не заздрив потай їхнім талантам. Увечері він дуже звеселяв царя й особливо царицю. Цар говорив:

– Великий міністр!

Цариця говорила:

– Чемний міністр!

І обоє додавали:

– Було б дуже прикро, коли б його скарали на горло.

Ніколи урядовій людині не доводилося давати так багато аудієнцій дамам, як йому. Більшість приходили говорити з ним про справи, яких не мали, аби мати справу з ним. Першою з'явилася жінка Заздрісника: вона присягалася йому Мітрою,[83]83
  Мітра – бог сонця і священного вогню у стародавніх персів


[Закрыть] Зенд-Авестою[84]84
  Зенд-Авеста – помилкова орфографія Вольтера, який порахував назву книги за ім'я божества.


[Закрыть] й святим вогнем,[85]85
  Святий вогонь – Мітра є також богом продовження роду.


[Закрыть] що вона засуджує поведінку свого чоловіка; потім вона зізналася йому, що її чоловік ревнивець, грубіян; вона розповіла, що боги покарали її, відмовивши йому в тому дорогоцінному знаку святого вогню, що тільки через нього людина стає подібною до безсмертних; вона завершила тим, що впустила свою підв'язку. Задіґ підняв її зі своєю звичайною чемністю, але не зав'язав її знову під коліном дамі, і ця незначна помилка (коли то була помилка) спричинилася до страшних нещасть. Задіґ про це й не думав, але жінка Заздрісника думала над цим багато.

Щодня з'являлися інші дами. Таємні вавилонські літописи запевняють, що він піддався тільки раз спокусі, але зі здивуванням відзначив, що не отримав насолоди і коханку обіймав досить неуважно. Та, кому він подарував, сам цього майже не помітивши, докази своєї прихильності, була покоївкою цариці Астарти. Щоб утішити себе, ця ніжна вавилонянка говорила: «Очевидно, ця людина надмірно захоплена справами, бо міркує над ними навіть кохаючись». У ту хвилину, коли багато хто не промовляє й слова, а інші вимовляють тільки святі слова, Задіґ прохопився раптовим вигуком: «Царице!» Вавилонянка подумала, що у хвилину просвітку він нарешті згадав про неї і сказав: «Моя царице!» Але Задіґ, усе ще неуважний, вимовив ім'я Астарти. Дама, що за цих щасливих обставин усе пояснювала собі на користь, уявляла, ніби він хотів сказати: «Ви кращі за царицю Астарту». Вона вийшла із Задіґового палацу з чудовими подарунками і пішла розповісти про свою пригоду Заздрісниці, що була її близькою приятелькою. Ту страшенно образила така перевага.

– Він не зволив навіть зав'язати мені ось цю підв'язку, – сказала вона, – і я не хочу більше її носити.

– О! – сказала щаслива суперниця: – У вас підв'язки, як у цариці. То ви замовляєте їх у тієї самої майстрині?

Заздрісниця глибоко замислилася, нічого не відповіла й пішла на пораду до свого чоловіка Заздрісника. Тим часом Задіґ помітив, що під час аудієнцій та в суді він постійно неуважний. Він не знав, про що це свідчить, і це було єдиним, що його турбувало.

Якось він побачив сон: йому ввижалося, що спочатку він спав на сухих травах і з них деякі колючі докучали йому, а потім одпочивав на м'якому ліжку з троянд, звідки вилізла гадюка, що поранила його в серце своїм гострим і отруйним язиком.

«Леле! – подумав він. – Я довго спав на сухих і колючих травах; тепер я на ліжку з троянд, але хто виявиться гадюкою?»

Нещастя Задіґа зародилося від самого його щастя, передовсім від його посади. Повсякчас мав він розмови з царем і з Астартою, його найяснішою дружиною. Чари його розмов іще подвоювалися від його бажання подобатися, яке для розуму є тим самим, що для красуні окраса; його молодість і шляхетність непомітно справили на Астарту враження, якого вона спочатку й не помітила. Її пристрасть зростала в лоні невинності. Астарта без коливань і без остраху віддавалася насолоді бачити й чути людину, милу її чоловікові й державі. Вона говорила про нього зі своєю челяддю, яка тільки збільшувала його вартість своїми похвалами: усе спричинялося до того, щоб глибше встромити їй у серце стрілу, якої вона ще не відчувала. Вона робила Задіґові подарунки, в яких він вбачав більше вишуканості, ніж вона сама думала; вона гадала, що розмовляє з ним тільки як цариця, задоволена своїм слугою, а тим часом вислови її були висловами закоханої жінки.

Астарта була значно краща за оту Семиру, що так ненавиділа однооких, і за ту другу жінку, що збиралась відтяти своєму чоловікові носа. Дружнє ставлення Астарти, її ніжні розмови, під час яких вона починала червоніти, її погляди, що їх хотіла одвернути, та проте спиняла на його очах, запалили в серці Задіґа вогонь, який здивував його самого. Він змагався, він покликав собі на допомогу філософію, що завжди йому допомагала, та видобув звідти тільки знання і не мав жодної полегкості. Обов'язок, вдячність, могутність розгніваного державця являлися його очам, немов мстиві боги. Він змагався і переміг; але ця перемога, яку повсякчас треба було починати знову, коштувала йому зітхань і сліз. Він більше не зважувався говорити з царицею з тією милою невимушеністю, в якій було так багато чарів для обох, очі йому вкривалися хмаринками; розмови його були стримані й уривчасті; він опускав свій погляд, а коли мимохіть погляди його падали на Астарту, вони зустрічали вогкі від сліз погляди цариці, з яких вихоплювалися вогняні стріли. Здавалося, вони говорили одне одному: «Ми ревно кохаємося, і ми боїмося любити; ми обоє спалимо себе у вогні, який вважаємо злочинним».

Задіґ виходив від цариці нестямний, розгублений, з серцем, обтяженим незносною вагою. Не стерпівши душевної муки, він відкрив свою таємницю другові Кадору, як людина, що довго стримує жорстокі страждання і нарешті видає себе гострим зойком, а з чола котиться піт, викриваючи силу болю. Кадор сказав йому:

– Я вже відгадав почуття, які ви хотіли сховати від себе самого: пристрасті мають свої ознаки, щодо яких не можна помилитися. Подумайте, любий Задіґу, чи не викрив цар, – адже я зміг читати у вашому серці, – почуття, яке образить його. Поза тим що він найревнивіший зі всіх людей, у нього нема іншої вади. Ви опираєтеся своїй пристрасті дужче, ніж цариця змагається зі своєю, бо ви – філософ, бо ви – Задіґ. Астарта – жінка, вона нерозважливо дає промовляти своїм поглядам, бо ще не вважає себе за винну. Переконана, на нещастя, в своїй невинності, вона нехтує потребою пристойності. Я тремчу за неї, бо їй не можна нічого закинути. Коли б ви з'єдналися одне з одним, ви зуміли б обдурити всіх; пристрасть, яка щойно зародилася і яку перемагають, вибухає; задоволене кохання вміє приховати себе.

Задіґ вжахнувся від пропозиції зрадити царя, свого добродійника; і ніколи він не був вірніший своєму державцеві, ніж коли став винуватий у мимовільному злочині проти нього. Тим часом цариця так часто вимовляла ім'я Задіґа і лице їй тоді так червоніло, вона була така жвава й така засмучена, коли розмовляла з Задіґом у присутності царя, і так глибоко замислювалася, коли він виходив, що цар стривожився: він думав над усім, що бачив, і уявляв усе, чого не бачив. Передовсім він помітив, що в його жінки блакитні пантофлі і в Задіґа блакитні пантофлі, що на його жінці жовті стрічки, а на Задіґові жовта шапка: то були жахливі ознаки для ніжного монарха. Підозри обернулися в певність у його розпаленому розумі.

Усі раби царів і цариць є разом і шпигунами їхніх сердець. Швидко стало відомо, що Астарта закохана, а Моабдар ревнує. Заздрісник одіслав Заздрісницю віднести до царя свою підв'язку, подібну до підв'язки цариці, і на додаток до всього лиха ця підв'язка була блакитна. Монарх думав тільки про те, як йому помститися. Він вирішив отруїти царицю вночі, а Задіґа задушити на світанку. Він оддав наказа одному невблаганному євнухові, виконавцеві його помст. Тоді в царських покоях був маленький карлик, німий, але не глухий. На нього ніколи не зважали: він був за свідка найтаємніших подій, немов хатня тварина. Цей маленький німий був дуже прихильний до цариці й Задіґа. Він почув, однаково здивований, як і охоплений жахом, як віддавали наказа про їхню смерть. Але що зробити, щоб попередити про цей страшний наказ, який невдовзі мають виконати? Він не знався на письмі, але вчився малювати й умів витримувати подібність. Частину ночі він витратив, малюючи те, про що хотів розповісти цариці: на його малюнку було зображено схвильованого від гніву царя, що в одному кутку картини давав наказа євнухові; блакитний шнур і чару на столі поруч із блакитною підв'язкою і жовтою стрічкою, царицю, що вмирає на руках у челяді, посередині картини, й задушеного Задіґа біля її ніг. Обрій являв собою схід сонця, аби відзначити, що ця жахлива картина має статися на світанку. Скінчивши цю працю, він побіг до однієї з Астартиних служниць, розбудив її і дав зрозуміти, що тієї ж хвилини треба однести цей малюнок до королеви.

Опівночі постукано до Задіґових дверей, розбуджено й подано записку від цариці. Він думав, що це сон, і тремтячою рукою розкрив листа. Якими ж були його здивування, спантеличення й відчай, коли він прочитав такі слова: «Тікайте цієї ж хвилини, або у вас відберуть життя. Тікайте, Задіґу, я наказую вам це ім'ям нашого кохання й моїх жовтих стрічок. Я не винна, але відчуваю, що помру як злочинниця».

Задіґ насилу зміг заговорити. Він наказав покликати Кадора й, нічого не кажучи, подав йому цю записку. Кадор примусив його скоритися й відразу ж вирушити в Мемфіс.

– Якщо ви підете до цариці, то прискорите її смерть; якщо говоритимете з царем, знову-таки втратите її. Я подбаю про її долю, ви віддайтеся своїй. Я зчиню галас, що ви виїхали шляхом на Індію, потім швидко відшукаю вас і розповім усе, що станеться у Вавилоні.

Тієї ж хвилини Кадор звелів привести двох найлегших на ході верблюдів до потайних дверей палацу і посадити на них Задіґа, якого доводилося нести, бо він був у нестямі. З ним поїхав єдиний слуга, і швидко, охоплений здивуванням і сумом, Кадор утратив з очей свого друга.

Виїхавши на верх пагорбка, звідки видно було Вавилон, цей славетний утікач кинув погляд на палац цариці і знепритомнів; він приходив до пам'яті тільки для того, щоб лити сльози й бажати смерті. Нарешті, помисливши над гіркою долею найчарівнішої з жінок і першої в світі цариці, він на хвилину звернувся до себе самого й вигукнув: «Та що ж таке людське життя? О, чесното! До чого прислужилася ти мені? Дві жінки негідно одурили мене, третя, зовсім невинна й краща за тих, має вмерти. Усе, що я робив доброго, стає для мене прокляттям, і я підношуся на верхів'я величі тільки для того, щоб упасти в жахливу безодню нещасть. Коли б я був жорстокий, як інші, я був би щасливий, як вони».

Охоплений цими важкими міркуваннями, з очима, засланими серпанком суму, зі смертельно-блідим обличчям і душею, що поринула в глибінь темного розпачу, він продовжував свою подорож до Єгипту.

Задіґ скерував свій шлях за зірками: сузір'я Оріона й блискучий Сіріус вели його до брами Канопи.[86]86
  Канопа – один із культурних центрів Стародавнього Єгипту


[Закрыть] Його захоплювало це широке склепіння світил, що нашим очам видавалися хіба за маленькі іскри, тим часом як земля, що справді є непомітною пилинкою, загубленою у всесвіті, видається нашій зажерливості такою великою й значною. Тоді він уявляв собі людей такими, які вони є: комахами, що пожирають одна одну на малому шматку бруду. Цей правдивий образ, здавалося, нищив його нещастя, являючи йому нікчемність його існування, нікчемність Вавилона. Душа його підносилась у безконечне і, визволена від почуттів, споглядала незмінний лад усесвіту.

Та коли потім, до себе самого звернувшися й у своє серце заглиблюючися, він думав, що Астарта, може, померла заради нього, всесвіт зникав з його очей, і в цілій природі він бачив тільки знеможену Астарту й знедоленого Задіґа. Віддавшися цим припливам і відпливам філософії й гнітючого суму, він наблизився до кордонів Єгипту; вірний слуга його вже був у першому поселенні, де й шукав їм житло. Тим часом Задіґ прогулювався біля садів, що оточували це село; він побачив недалеко від битого шляху заплакану жінку, що закликала собі на допомогу небо й землю, і розгніваного чоловіка, що гнався за нею. Він уже наздогнав її, вона обняла його за коліна; цей чоловік обсипав її ударами й докорами. З того, який лютий був єгиптянин і як знову й знову благала пробачення дама, Задіґ вирішив, що перший – ревнивець, а друга – зрадниця, але коли він придивився до жінки, що була зворушливої вроди і навіть скидалася трохи на нещасну Астарту, він відчув, як охопило його співчуття до неї й обурення проти єгиптянина.

– Допоможіть мені! – гукнула вона Задіґові з риданням. – Визволіть мене з рук найбільшого варвара між людьми, врятуйте моє життя!..

На ці вигуки Задіґ кинувся між нею й варваром. Він трохи знав єгипетську мову й сказав тому цією мовою:

– Коли у вас є хоч трохи людяності, закликаю вас пошанувати вроду й безсилля. Як можете ви так ображати довершене створіння природи, що на захист свій має тільки сльози?

– Ага! – сказав йому цей запальний, – то ти теж її кохаєш! Це тобі повинен я помститися!

Кажучи це, він покинув даму, яку тримав однією рукою за волосся, й, схопивши свого списа, хотів пробити ним чужинця. Задіґ, залишаючись спокійним, легко уникнув ударів нестямного: він ухопився за спис біля наконечника. Єгиптянин хотів видерти зброю, Задіґ утримував: вона зламалася в їхніх руках. Єгиптянин вихопив шаблю, Задіґ озброївся своєю, вони напали один на одного. Цей наносив сотню швидких ударів, той влучно відбивав їх; дама, сівши на траві, чепурила свою зачіску й дивилася на них. Єгиптянин був міцніший за свого супротивника, Задіґ був моторніший; цей бився, як людина, у якої голова керує руками, а той, як шалений, що через сліпу лють б'є навмання. Задіґ напосів на нього, обеззброїв, і в той час, як єгиптянин, розлютившись, хотів кинутися на нього, він схопив його, стиснув і повалив. Тримаючи шаблю проти грудей єгиптянина, він сказав, що дарує йому життя. У нестямі єгиптянин вихопив кинджал і поранив Задіґа в ту саму мить, коли переможець прощав його. Задіґ, обурившись, устромив шаблю йому в груди. Єгиптянин страшенно закричав і помер, здригнувшись. Тоді Задіґ підійшов до дами й сказав засмучено:

– Мені довелося його вбити. Я помстився за вас; ви вільні від найлютішого чоловіка, якого я тільки бачив: чого хочете тепер від мене, пані?

– Щоб ти помер, розбишако! – відповіла вона йому. – Щоб ти помер! Ти убив мого коханця! Хотіла б я мати змогу роздерти твоє серце!

– По правді, пані, ви мали дивного коханця, – відмовив їй Задіґ, – він бив вас з усієї сили і хотів убити мене тільки за те, що ви покликали мене на допомогу.

– Я хотіла б, щоб він знову бив мене! – заперечила, плачучи, жінка. – Я заслужила це, бо призвела його до ревнощів. Дав би Бог, щоб він мене бив, а ти щоб був мертвий!

Задіґ, здивований і лютий, як ніколи ще за своє життя, сказав їй:

– Пані, хоч ви і гарна, а заслуговуєте, щоб я теж побив вас за ваші примхи! Але не варто.

Тут він сів знову на свого верблюда й поїхав далі. Ледве зробив він кілька кроків, як обернувся на шум, що його зчинили четверо гінців з Вавилона. Вони мчали як несамовиті. Перший з них, побачивши жінку, закричав:

– Це вона! Вона схожа на той портрет, що нам дали!

Вони не турбувалися про мертвого і миттю схопили жінку, що не вгаваючи кричала тепер Задіґові:

– Допоможіть мені ще раз, великодушний чужинцю! Прошу вибачити мені, що я скаржилася на вас; допоможіть мені, і я буду ваша до смерті!

Та цього разу Задіґ втратив бажання битися за неї.

– Шукайте іншого! – відповів він. – Мене ви вже не спіймаєте.

До того ж він був поранений, кров з рани лилася, й він сам потребував допомоги, а вигляд чотирьох вавилонців, можливо посланих від царя Моабдара, сповнив його неспокоєм. Він чвалом поїхав до поселення, не турбуючись про те, чого це четверо вавилонських кур'єрів приїхали по цю прекрасну єгиптянку, і дивуючись із вдачі цієї жінки.

Коли він в'їхав у єгипетське поселення, його оточили люди. Кожен кричав:

– Ось той, хто викрав вродливу Міссуф і вбив Клетофіса.

– Панове, – сказав їм Задіґ, – боронь мене боже будь-коли викрадати вашу вродливу Міссуф, – вона надто примхлива. А щодо Клетофіса, я не убивав його, а тільки оборонявся. Він хотів мене вбити за те, що я чемно попросив у нього милосердя до вродливої Міссуф, яку він нещадно бив. Я чужинець, що шукає притулку в Єгипті. Тож хіба ймовірна річ, щоб, прийшовши шукати вашого захисту, я почав би з того, що викрав жінку й убив чоловіка?

Єгиптяни були тоді людяні й справедливі. Народ одвів Задіґа до міської управи: там йому перев'язали рани, а потім допитали його й слугу, кожного окремо, щоб дізнатися правду. Визнали, що Задіґ не був убивцею, але він винен був у людській крові; закон присудив йому стати рабом. На користь поселення було продано двох його верблюдів, мешканцям роздано все золото, що він привіз, його особу виставлено в людному місці на продаж, як і його товариша по мандрівці. Один арабський торговець на ім'я Сеток купив їх; за витривалого в праці слугу він заплатив дорожче, ніж за господаря. Не можна було й порівняти цих двох людей. Отже, Задіґ став рабом, підвладним своєму слузі; їм зв'язали докупи ноги ланцюгом, і так вони пішли за арабським купцем до його дому. Дорогою Задіґ заспокоював свого слугу й закликав його терпіти, але, за своєю звичкою, він міркував про людське життя.

– Я бачу, – говорив він слузі, – що лихо моєї долі падає і на твою. Досі все на світі дивно оберталося для мене; мене було присуджено до штрафу за те, що я бачив, як бігав собака; я гадав, що мене спалять за грифона; мене вели на страту за те, що я склав вірша на честь царя; я на волосинку був від того, що мене задушать за те, що в королеви була жовта підв'язка; і ось ми з тобою раби за те, що один грубіян побив свою коханку. Нумо, не втрачаймо мужності; усе це може скінчитися. Треба ж, щоб арабські купці мали рабів, і чому я не можу бути рабом, як інші, раз я людина? Цей купець не буде немилосердний: йому треба добре ставитися до своїх рабів, коли він хоче, щоб вони гарно працювали.

Він говорив так, а в глибині свого серця непокоївся про долю цариці у Вавилоні.

Сеток, купець, через два дні поїхав зі своїми рабами й верблюдами в Пустельну Аравію. Плем'я його селилося поблизу Хоривської пустелі. Шлях був довгий і тяжкий. Дорогою Сеток віддавав більше переваги слузі, ніж господареві, бо перший куди краще вантажив верблюдів і мав за те маленькі полегкості.

За два дні перед Хоривом[87]87
  Хорив – пустеля, розташована поблизу гори Хорив в Аравії.


[Закрыть] здох один верблюд: його ношу переклали на спини рабів; Задіґ отримав свою частку. Побачивши, що всі раби йдуть зігнувшись, Сеток почав сміятися; Задіґ дозволив собі пояснити йому, чому це відбувається, й розказав про закон рівноваги. Здивований купець почав дивитися на нього іншими очима. Задіґ, бачачи, що збудив його цікавість, подвоїв її, пояснивши йому чимало речей, що не чужі були його торгівлі: різну вагу металів і краму рівної місткості, властивості багатьох корисних тварин і способи зробити корисних з некорисних – словом, він видався Сетоку справжнім мудрецем. Сеток віддав йому перевагу перед товаришем, якого так шанував. Він добре з ним поводився, про що згодом не пожалкував.

Приїхавши до свого племені, Сеток почав з того, що став вимагати п'ятсот унцій срібла з одного єврея, якому дав їх при двох свідках; але обидва свідки померли, і єврей, якого не могли викрити, привласнив купцеве срібло, дякуючи Богові за те, що він дав йому змогу ошукати араба. Сеток поділився своїм лихом із Задіґом, що став йому за порадника.

– У якому місці, – спитав Задіґ, – передали ви ваші п'ятсот унцій цьому невірному?

– На широкому камені, – відповів купець, – що біля гори Хорив.

– Яка вдача у вашого боржника? – спитав Задіґ.

– Шахрайська вдача, – відповів Сеток.

– Ні, я питаю вас, чи він людина жвава, чи флегматична, обережна чи нерозсудлива.

– З усіх поганих платників, яких я знаю, – сказав Сеток, – це найжвавіший.

– Гаразд! – сказав Задіґ. – Дозвольте, щоб я оскаржив вашу справу перед судом.

Справді він викликав єврея до трибуналу й так сказав судді:

– Подушко на троні справедливості! Я маю ім'ям мого господаря позивати з цього чоловіка п'ятсот унцій срібла, яких він не хоче повернути.

– Є у вас свідки? – спитав суддя.

– Ні, вони померли, але лишився широкий камінь, на якому відраховано срібло, і коли б ваша величність дозволили послати по цей камінь, я сподіваюся, що він буде свідчити про це; ми, я і єврей, лишимося тут, чекаючи, поки принесуть камінь; по камінь я пошлю коштом Сетока, мого господаря.

– Охоче, – відповів суддя.

І почав розглядати інші справи.

Наприкінці аудієнції суддя спитав у Задіґа:

– Ну що ж, вашого каменя ще нема?

Єврей, сміючись, відповів:

– Навіть якщо ваша величність залишиться тут до завтра, все одно каменя ще не буде: він більше як за шість миль звідси, й треба п'ятнадцять людей, щоб його зрушити з місця.

– Гаразд, – скрикнув Задіґ, – я ж говорив вам, що камінь принесе свідоцтво: раз цей чоловік знав, де він є, значить, він зізнався, що це на ньому відраховано гроші.

Спантеличений єврей мусив швидко в усьому зізнатися. Суддя постановив, щоб, доки він поверне п'ятсот унцій, його прив'язали до каменя і не давали пити і їсти. Гроші невдовзі було виплачено.

Відтоді Задіґ і камінь були в Аравії у великій славі.