Текст книги "Темний Світ. Рівновага"

* * *

Піпл ішов по сліду, як собака, не дуже при цьому напружуючись і, само собою, не водячи по землі носом. Тому ми могли відстати й не боятися, що наші підопічні помітять стеження.

Коло під’їзду дев’ятиповерхівки вони зустріли, очевидно, сусідку. Її ми спершу почули й тільки потім побачили.

– Я подзвонила хазяїнові вашої квартири! – кричала літня жінка. – А наступного разу подзвоню в міліцію!

Міша щось примирливо сказав, я розчула тільки: «Тьотю Свєто, ну чого ви…»

Жінка підвищила голос:

– Безсовісні! У чоловіка мігрень, а вони музику врубають о сьомій ранку!

Брюнетка ввійшла в під’їзд, навіть не глянувши на засмучену сусідку. Я догадалася: це дівчина врубає музику. Вона робить зарядку й робитиме, а сусіди можуть хоч об стінку розбитися. Бідний Міша…

– Ця тітка не Тінь випадково? – запитала я Піпла. Він хитнув головою.

Ми дочекались, поки обурена жінка відійде, і рушили до під’їзду. На дверях був кодовий замок, Піпл нахилився, ніби ненароком обнюхав кнопки й одразу набрав правильний номер. Усередині, в під’їзді, було темно й вогкувато, мені на секунду згадалося підземелля з порталом.

Піпл ішов, неквапливо піднімаючись сходами, іноді зупиняючись, іноді нахиляючись до дверей квартир.

– Немовля, хлопчик, штучне вигодовування. Пуделиха з тічкою. Парфуми «Шанель», фальшивка, фу… А тут що?

Він зупинився, підібравшись, як мисливський пес. Я завмерла, боячись йому завадити.

Піпл видихнув і розслабився:

– Нічого… Нічого тут нема, ніякої Тіні, ми даремно сюди приїхали.

І пішов сходами униз.

* * *

– Ти знаєш, у якій вони квартирі?

Він подивився на вікна:

– У сорок першій.

– Тоді чому… ти… не можеш піти до них і сказати всю правду? Ти ж бачив, цей хлопець… Міша… він уже щось відчуває, з ним щось не так…

Піпл промовчав. Я сама згадала: не далі як сьогодні вранці я сама намагалася застерегти Мішу, і тепер він вважає мене в найкращому разі дурненькою.

– Ти сказав, що йому лишилося жити щонайбільше добу…

Піпл кивнув.

– А ми будемо дивитися й чекати?!

Віддаляючись від під’їзду, він на ходу поманив мене за собою. Ми пройшли повз тітку Світлану – Піпл привітно з нею привітався.

– Тут така ситуація, – заговорив він, коли ми знову вийшли на вулицю. – Перед фіналом Тінь зазвичай вилазить з укриття й підходить ближче до жертви. Якщо ми її вистежимо, перш ніж він помре, – ми молодці.

– Він здоровий молодий чоловік. Від чого йому вмирати?

– Зовні це буде схоже на аварію, кримінал, раптовий інсульт – у молодих теж буває, хоч і рідко. Навіть самогубство. По суті, раптовий кінець життя, яке зжерла Тінь.

Мені стало холодно. Я зупинилася:

– Послухай, виходить, усі аварії… вибухи, пожежі, інсульти…

– Не всі, – м’яко заперечив Піпл. – Тіні підстроюються під існуючий тренд. Підкладають, так би мовити, свої жертви під нещасні випадки.

– Навіщо це треба? Навіщо вони вбивають?

– Харчуються. Гріються. Здобувають свій ресурс… Тобі зараз куди? В гуртожиток?

Я похитала головою:

– Почекай… Тінь завжди підходить до жертви в останню мить?

– У дев’яноста відсотках випадків.

– А якщо ця Тінь, яка вбиває Мішу… опиниться серед тих десяти відсотків, що не виходять?

Піпл зітхнув. Я звично потяглася рукою до амулета – і схопила порожнечу.

– Не переживай, – сказав Піпл. – Не бачиш Тіней – о’кей. Навчися визначати їх за непрямими ознаками.

– Це ж за якими?

– По-перше, вони вічно мерзнуть. Якщо у спеку бачиш людину в теплому светрі й шарфі – зверни увагу. По-друге, вони бояться молока: воно для них – як кислота. Сумніваєшся в комусь – запропонуй сьорбнути молочка або випити кави з вершками. Відмовиться – отже, Тінь.

– Або просто не любить молока.

– Або не любить, – легко погодився Піпл. – Ти як почуваєшся?

– Паскудно.

– У тебе сьогодні був нівроку такий гормональний викид, – сказав він замислено.

– І що це значить?

– Значить, що ти зустріла когось, хто потім з’явиться в еротичних снах… У тебе як із сексуальною орієнтацією?

– Традиційна! Це тебе не стосується! І перестань мене обнюхувати!

На мене з підозрою зиркали люди на вулиці. Я, похопившись, замовкла.

– Вибач, – сказав Піпл дуже щиро. – У мене це професійна деформація. Я буваю безтактний.

І всміхнувся без краплі зарозумілості – щиро і з симпатією.

Розділ шостий
Голуби й соколи

У коридорі на підвіконні Павлик здійснював маніпуляції з величезним букетом квітів. Коли я підійшла, він підстрибнув з несподіванки, потім розслабився й видихнув:

– А, це ти…

У букет було втулено плюшевого ведмедика, у лапах ведмедик тримав шоколадку, до шоколадки скотчем кріпилася листівка з вибаченнями й зізнанням у коханні. Ведмедик і виглядом, і поглядом скидався на Павлика. Мені стало шкода їх обох.

– Павлику, може, тобі поки що перечекати… Хай вона охолоне…

Я брехала. Я знала, що Настя не охолоне й не зігріється. Я не вміла пояснити це Павликові, який знемагав від почуття провини, хоч не був ні в чому винен.

– Дашо, передай їй, будь ласка, бо я сам боюся…

Я кивнула. Взяла букет з ведмедем і листівкою. Зайшла в кімнату: тут було незвично чисто й прибрано, Настя валялася на ліжку з ноутбуком на животі.

– Це тобі, – я простягла їй букет. Вона й голови не повернула:

– Дякую. Підеш на кухню – залиши в помийному відрі.

– Насте, – я сіла навпроти. – Послухай мене. Павлик…

– Ти не бачиш, що я читаю?!

– Павлик тебе справді…

– Нові новини! Облаштування чужої долі на доступних умовах… Не хочу чути цього імені, не знаю цієї людини, і не продовжуй, або я ображуся!

І вона демонстративно втупилася в екран. Я знала, що Павлик там, за дверима, ловить кожен шурхіт і чекає, затаївши дух, як приймуть його подарунок. Зараз мені доведеться повернути квіти й стати вісником нещастя.

Я раптом розлютилася: якого дідька я маю працювати посильним голубом? Один раз пожалієш людину – і готово, ти вже її довірена особа, ледь чи не духівник-сповідник…

Злість змінилася усвідомленням провини. Якби я зупинила Тінь, перш ніж вона встигла прикінчити Настину любов, – усе було б інакше, і зараз я тинялась би десь по вулицях, чекаючи, коли закохані завершать ще один романтичний вечір.

Я встала, щоб однести букет назад Павликові, і в цю мить двері відчинилися. Такий самісінький ведмідь, як той, що був прикріплений до букета, але в людський зріст, зайшов у нашу кімнату, зачепившись об одвірок волохатою плюшевою головою.

Навіть Настя при всьому своєму стоїцизмі здивувалася.

– Павлику, – процідила вона, – розмір, звісно, має значення… але не в цьому випадку!

Ведмідь посеред кімнати подивився на неї без цікавості – і перевів погляд на мене. Підняв волохату лапу; у лапі дивом утримувалася в’язка ключів, так, неначе ведмідь був сторожем в’язниці… або поцупив з режимного об’єкта повний набір дублікатів.

А ще через хвилину з’ясувалося, що всередині ведмедя заховався зовсім не Павлик.

* * *

– Навіщо ти начепив цю дурну шкуру?

– Щоб пройти в гуртожиток, не привертаючи зайвої уваги, – він навіть не усміхнувся.

Я насилу стримала нервовий сміх:

– А навіщо ключі?

– Ходімо, про все дізнаєшся.

– Послухай, Семене…

– Сем.

– Сем… Чому ти впевнений, що я з тобою піду?

– Тому, що сьогодні ввечері я покажу тобі таке, чого ти ніколи не бачила.

Я зітхнула. Ех…

Хлопець був настільки впевнений у собі, що не боявся здаватись ідіотом. Він жив, граючи заради гри, розважаючись заради чистого фану. Може, він заклався з кимось, що поведе мене сьогодні в ресторан чи в клуб. А скоріше за все, ні з ким не закладався, йому просто стукнуло в голову. Побачив дівчину – на секунду зацікавився – повечеряли, потанцювали, розважилися… Чом би й ні?

– Спасибі, Сем. Але я не можу. У мене на сьогоднішній вечір багато роботи.

– Ти не розумієш, від чого відмовляєшся.

– І не пояснюй, а то я помру з горя.

Схоже, йому не часто казали «ні». Принаймні зараз він видавався здивованим. Ми стояли в коридорі біля входу на кухню, і всім жителькам нашого поверху раптом знадобилося зайти по йогурт або заварити чай, або неквапливо пройтися туди-сюди. Я ловила на собі зацікавлені погляди: Сем був на факультеті відомою особою, а я традиційно вважалася учасником масовки – таких, як я, у кожному вагоні метро їде п’ятнадцять душ.

Завтра скажуть: «Вона йому відмовила, щоб покрасуватися». Навіщо чекати завтра – вже сьогодні скажуть, а втім, мені яка різниця…

…Коли він одстібнув смішну волохату голову, коли я побачила його у ведмежій шкурі, веселого, безглуздого, мені раптом привиділося на секунду, що я його давно знаю, що це мій друг, який навіщось надів маску… ні, не ведмедя. Маску зверхнього зарозумілого мажора.

Коротка мана з’явилася – і зникла: не друг він був мені. Я б із задоволенням погуляла з ним під дощем, посиділа на автобусній зупинці, обговорила нюанси сучасного прочитання Свіфта, але все це було неможливо. Сем – хлопець з іншої планети, і, вирушивши в космос на його кораблі, я ризикую задихнутися без скафандра…

– Шкода, – сказав він, наче луною відповідаючи на мої думки. – А мені здалося, що ти хочеш у музей Землезнавства.

Настала моя черга дивуватися:

– Як ти… А-а, ти прочитав мій статус на Фейсбуці!

– Неправда. Мені явився привид Ломоносова й велів показати тобі великі таємниці.

Чиста робота: за вечір він зумів уже вдруге мене здивувати. Я справді любила наш музей Землезнавства, не була там з минулого року й буквально кілька днів тому журилася в Мережі, що ніяк не доберуся до двадцять четвертого поверху Головної будівлі.

– Тоді ходімо, – сказав він, задоволений моєю реакцією.

– Просто зараз?

– Навіщо відкладати?

– Музей зачинений!

Він урочисто показав мені в’язку ключів:

– Немає закритих шляхів. Є шляхи, які добре охороняються, – там Сцілла, тут Харібда… Але ти ж не боягузка, правда?

* * *

Ми прокралися по музею, освітленому о цій порі тільки черговими лампочками. Повз вітрини з мінералами й коштовними камінцями, кожний з яких можна розглядати цілий день. Повз портрети видатних учених і опудала тих, кого вони досліджували.

Сем спробував ключ до балконних дверей – не підходить. Тоді він став пробувати ключі один за одним, нагадуючи ретрохакера з вікторіанських часів.

Нарешті двері піддалися. Знадвору повіяло прохолодним повітрям і запахом трави – несподівано, на двадцять четвертому поверсі посеред колосального міста. Сем подав мені руку:

– Тут обережно: висока сходинка. Дивись під ноги.

Я вийшла під небо – та так і зупинилася.

Навкруги лежала Москва у вогнях мостів і набережних, у вигинах річки, у потоках червоних та білих фар на затлумлених вулицях, у темних плямах парків, у геометричному візерунку доріжок біля оглядового майданчика. За моєю спиною височів шпиль університету, я стала частиною цієї будівлі, я стала однією зі статуй, химерою на фасаді й малюнком на гербі. Хвилини спливали, я не ворушилася, тільки місто піді мною перетікало вогнями, мерехтіло, світилося…

– Дозвольте, міледі, скромно презентувати вам цей краєвид.

Він відкоркував пляшку шампанського. Тицьнув мені в руку келих. Я поморщилася: ну хто ж п’є шампанське на балконі музею?

Але я не наважилася його кривдити. Зрештою, він виконав обіцянку: показав мені те, чого я ніколи не бачила й чи навряд ще колись побачу.

– Ти на Ейфелевій вежі була? – він дивився на Москву крізь свій келих, на світло.

– Ні.

– І не ходи. Там такі черги, тиснява, духота… Тут – геть інше.

– Знатиму.

Він уловив у моєму голосі іронію, але нічого не сказав. Треба було якось пояснити, що я вдячна йому за цю фантастичну прогулянку, але, як і раніше, нічого не винна. Ми окремі люди, ми з різних світів, але я не хочу здатися грубою…

– Там зверху, за гербом, живуть соколи, – сказав він.

– Правда?!

– Точно. Полюють на голубів. Тут подекуди можна кісточки знайти.

– Жах який.

– Хижаки, що тут скажеш. Живуть собі на верхівці історичного будинку, як у горах або в лісі. Вільні…

У його голосі мені почулася заздрість.

– На фіг таку волю, – я знову подивилася на вогні. – Якщо тобі цікава моя думка – я на боці голубів. І…

Я на секунду затнулася, думаючи, чи можна говорити про це вголос.

– …І я б захищала голубів від цих соколів… якби могла, звісно.

– Голуби скрізь гидять. Якби ти бачила, що діється на площі Сан-Марко.

– Зате голуби нікого не жеруть. Не кидаються згори на спину, не встромляють кігті, не забирають чужу любов…

– Що?

Я прикусила язика:

– Це метафора.

– А-а, – сказав він замислено.

І замовк, наче забув про мене. Так ми стояли мовчки, дивлячись на місто, хвилину, другу, десяту; холодний вітер став проймати мене під курткою, і звідкілясь з’явилися думки про те, що буде, якщо сторож помітить незаконне проникнення на об’єкт…

І тут у кишені задзвонив телефон. Я смикнулася й ледь не вивалилася за балюстраду, Сем злякано схопив мене за лікоть – й одразу випустив.

– Привіт, мамо, – сказала я в трубку.

– Привіт, ти чого не дзвониш?

– Е-е… Мамо, я тут трохи зайнята…

– Уже пізно, чого це ти зайнята? Давай, збирайся спати, перед сном треба сорок хвилин уникати мозкової активності…

– Зроблю, мамо. Як у тебе?

– Усе добре… На добраніч!

– На добраніч.

Я сховала телефон. Ми знову мовчали. Місто пульсувало, мерехтіло вогнями.

– Ти не злися на неї, – сказав Сем.

– Чого ти вирішив, що я злюся?

– Багато хто злиться. Гіперопіка і все таке.

– Я не злюся.

– І правильно.

Щось у його голосі змусило мене насторожитися:

– А твоя мама…

– Померла, коли я народився. Я її не пам’ятаю.

Мені стало дуже холодно, хоча вітер ущух.

– А батько?

– Батько… в Лондоні. Здається, що він завжди там був…

– Що значить «здається»?!

– Та бачиш, у мене дивна вибіркова пам’ять. Я дитинства не пам’ятаю взагалі. Напевно, в мене розлад прихильності. Нічого, що я тобі про це кажу?

Я не знала, що відповісти. З одного боку, мені стало страшенно його шкода. З другого… він так легко про це розповідав. Ану ж це його звичайна практика – по секрету плакатися дівчатам про свої біди, тиснути на жалість?

– Забудь, – він відвернувся. – Я сказав зайве.

З одного його руху мені стало цілком ясно, що він говорив щиро і вперше. Що йому непросто було наважитися. І що його слова зустріли з настороженістю й підозрою; вуха мої спалахнули так, що на них небезпечно натягнулася шкіра.

– Сем, послухай, я теж… Мій батько нібито кинув матір до мого народження, але я вірю, що не кинув, а з ним щось сталося. І все, що від нього залишилося, – кулон…

Я потягнулася до амулета – і згадала, що загубила його. Пережила короткий приступ розпачу, зціпила зуби:

– Сем, я тебе чудово розумію, але мені простіше, бо від дівчат очікують, що вони говоритимуть про свої почуття. А чоловіки повинні мовчати, як бовдури, навіть якщо в них серцевий м’яз рветься надвоє…

Він дивився на мене. Крізь маску мажора-реготуна я раптом побачила хлопчика, яким він був колись, – страшенно самотнього, заваленого іграшками з Hamleys, невротика, що навмисне забуває кожен свій порожній і нудний день. Не усвідомлюючи, що роблю, я потяглася до нього й поклала руки на плечі. Я відчула запах його шкіри, тепло, довіру, мені захотілося торкнутися губами його лиця…

У цей момент телефон задзвонив знову. Я не викинула його з балюстради тільки тому, що боялася випадково когось убити.

На дисплеї світився незнайомий номер. Я готова була натиснути на «скинути», але було пізно. Мій порив ніжності все одно вже захлинувся, обірвався, залишивши після себе ніяковість і незручність. Зціпивши зуби, не дивлячись на Сема, я відповіла на дзвінок.

– Алло.

– Це Дар’я Лебедєва? – запитав на тому кінці хрипкий незнайомий голос.

– Так…

– Я Міша. Ви мені залишили свій номер…

Я зрозуміла, що не впізнала його. Я зрозуміла, що геть про нього забула – про хлопця, якому залишилося жити кілька годин, якщо ми не піймаємо його Тінь.

Людський егоїзм не має меж. Я дуже впала у власних очах, але ще більше мене налякав його голос. У ньому чувся смертельний, безмежний жах.

– Зі мною, – хрипко говорив Міша, – я не розумію, що відбувається. Я не знаю, що мені робити. Я…

– Зрозуміла, – сказала я швидко. – Продиктуй адресу, я приїду негайно.

Розділ сьомий
Міша

На останні гроші я піймала «шахід-таксі». З машини передзвонила Піплу. Той сприйняв новину цілком спокійно:

– Скоріше за все, ти йому ніяк не допоможеш – Тінь заникалась і вийде тільки завтра.

– А якщо не вийде?

– Та де вона дінеться… Головне, щоб хлопець з переляку не наробив дурниць. Що природніше поводитиметься жертва – то більша ймовірність, що Тінь підбереться ближче.

У темряві я не знайшла б Мішин під’їзд, якби він не чекав мене на лаві. Було вже пізно, далеко за північ, і якось дивно тихо. Міша здавався страшенно пригніченим:

– Знаєш, я, напевно, дарма тебе потривожив. Вибач, будь ласка…

– Недарма, – я твердо подивилася йому в очі. – Відбувається щось дивне, так?

Він вагався.

– Скажи мені! – благально попросила я. – Я ж не просто так дала тобі свій номер! Значить, можу допомогти!

Він нарешті наважився:

– Ходімо…

Я мовчки піднялася за ним сходами. Квартира, як і сказав Піпл, була під номером сорок один.

– Лера спить, – сказав Міша, причинивши кухонні двері. Це означало: «Вибач, мені дуже ніяково, але ми не повинні шуміти. Мене мучить невідомий кошмар, але я не стану будити свою дівчину, її не можна турбувати. Я на своїй кухні поводитимусь, як злодій, аби вона не ревнувала. Я знаю, на що це схоже, але я не маю часу щось міняти».

Я кивнула. Це означало: «Твій дім – твої правила, я тільки фахівець-рятувальник, тому пояснюй, що тобі загрожує».

На чисто прибраному кухонному столі розташувався ноутбук. Поруч стояв фотоапарат, чомусь на штативі. Міша розвернув його до мене й увімкнув на камері запис ролика, зроблений з екрана комп’ютера.

Це була звичайна репортажна зйомка, схожих роликів повно на «Ютубі»: стіна Головної будівлі університету, газон під нею, юрба людей кудись біжить… Люди оточують того, хто лежить на землі…

Я роззявила рота: це був Міша. Увесь залитий кров’ю, під стіною університету на газоні. Мертвий. Камера наїхала на його лице великим планом…

Зображення зникло.

– Мені прислали посилання з якоїсь лівої адреси, – сказав Міша. Він уже отямився: голос принаймні звучав твердо. – Ролик одразу був вилучений з ресурсу. Але я вже досвідчений – я записав його на відео…

– Досвідчений?

– Це не перший ролик. Сьогодні було ще два.

– Такі самі?

– Ні, – він потер долоні. – Чаю хочеш?

Я похитала головою.

– Два ролики, – повторив він. – На обох був я. Живий. Щось робив, ішов кудись… Тільки, розумієш, я подивився ці ролики… за якийсь час до того, як те, що на них знято, сталося насправді. Заздалегідь. Це ролики з майбутнього. Я божевільний?

– Ні, – сказала я швидко.

– Те, що було записане на перших роликах, неминуче відбувалося в дійсності, – тихо сказав Міша. – Це факт, підтверджений практикою. Якщо взяти це за умову…

Він помовчав.

– Я не знаю, до кого мені з цим іти. Я згадав тебе… ліхтарик…

Найгірше – коли на душі страшно й нудотно, а на тебе дивляться з надією. І треба показувати, що нічого не боїшся, впевнений у собі й знаєш, що все закінчиться добре.

– Ти правильно згадав, – я щосили намагалася не показати страху. – І ти не божевільний. Цього… цього я тобі не можу пояснити, що воно таке, але я знаю, як тобі допомогти. Завтра вранці йди як звичайно на заняття. Там будуть люди… ми. Тобі допоможуть.

Його очі просвітліли. Ніколи в житті ніхто на мене так не дивився – втім, я ніколи ще не обіцяла людині врятувати її від певної смерті.

– Мі-ішо!

Примхливий голосок долинув з кімнати, і я уявила, як Лера насторожено прислухається, опустивши босі ноги на підлогу.

– З ким ти там розмовляєш? Хто прийшов?

У Міші напружилися плечі. Здається, розбірок зі своєю Лерою він боявся більше, ніж усіх кошмарів, разом узятих. Я уявила на мить, як після всього, що сталося зі мною сьогодні, ще почну з’ясовувати на чужій кухні стосунки зі злостивою ревнивицею…

Напевно, це слабкодухість. Але втікати з квартири було пізно, на пояснення не залишилося сили, тому я й зробила те, що зробила.

* * *

Я прокинулася від того, що жіночі капці з помпонами походжали за двадцять сантиметрів від мого лиця.

Чо-орт.

Усього на секундочку сховатися під м’який куточок! Дати змогу Міші заспокоїти свою Леру, вкласти її спати й дозволити мені вийти!

І прокинутися тільки вранці. Вранці! І з’ясувати, що Лера походжає по кухні (а що їй іще робити?!), п’є каву, квапить Мішу, спізнюється на пари…

От з ким ще таке може статися? Тільки зі мною. Я лежала під диваном і не могла не вилаятися вголос, ні навіть чхнути. До того ж виявилося, що за ніч я відлежала собі всі боки. «Чи траплялося вам проспати ніч під м’яким куточком?» – такого питання немає в жодній анкеті. «А що сказала ревнива дружина, коли ви вибралися вранці з-під дивана?»

Я ледь не розреготалась. Чималим зусиллям волі стрималася. Ще хвилина – і я б себе видала. Ще частка секунди…

Але тут вони пішли. Клацнув замок. Коли я вибралася, крекчучи й розтираючи боки, на столі знайшла пластикову пляшечку молока, свіжу ватрушку з сиром і ключі на яскравому пластиковому брелоку.

Кілька хвилин мені треба було, щоб у чужій ванній так-сяк дати лад обличчю і зачісці. Я боролася зі спокусою прийняти душ, але вирішила, що це буде занадто.

Двері ніяк не хотіли замикатися. Поки я возилася зовні з ключем, на сходах, як на гріх, з’явилася вже знайома тітка Свєта:

– Це ще хто? Ви хто така?!

– Я зі студентської ради, – пробелькотіла я. – Веду виховну роботу, щоб вони музику голосно не вмикали…

Сусідка процідила щось типу: «Ну, молодь», а я нарешті замкнула чужі двері й вибігла з під’їзду.

* * *

– Я коло входу, – сказав Піпл у слухавку. – Чую тебе, ти метрів за сто на південний захід, поки що не бачу.

Зважаючи на те, скільки народу юрмилося навколо, навіть найсумлінніший нюхач навряд чи міг мене внюхати. Але Піпл не брехав. Я справді була за сто метрів од прохідної і підходила з південного заходу.

Він привітно помахав рукою – так само незворушний, довгий, зарозумілий, як верблюд:

– Вони ввійшли в будівлю п’ятнадцять хвилин тому… Ти що, не ночувала дома?

– Ти не міг би мене не обнюхувати?!

Він здивувався:

– Я, здається, не сказав нічого образливого… Ходімо.

Він пред’явив на прохідний перепустку невідомої мені організації. Охоронець пропустив без єдиного слова. У юрбі студентів ми рушили до ліфтів.

– А от і Ліза й Гриша…

Подружжя не переймалося пред’явленням документів на прохідний: Гриша підкидав і ловив свій балончик з фарбою.

– Привіт, – Ліза кинула на мене погляд. – Ти не ночувала дома?

– Що, так очевидно?

– Ні, тільки для досвідченого ока… Ходімо.

Я кивнула.

Дорога на мехмат була мені вже знайома. Мимохідь подумалося, що свої заняття я сьогодні прогуляю, а це погано. Відразу згадалася картинка на дисплеї Мішиного фотоапарата – закривавлений труп коло стіни Головного будинку… Мороз по спині. І таке враження, що все, що зараз діється, відбувається з кимось іншим.

Піпл заздалегідь скинув мені на пошту розклад занять Мішиної групи. Першою парою в них була англійська. До появи викладачки я встигла зазирнути у двері – Міша сидів біля проходу в другому ряду, ліворуч.

Викладачка, судячи з вимови, вчила студентів англійської ще в ті часи, коли вона була мертвою мовою на зразок латини:

– Welcome, companions, покваптеся, після дзвінка я нікого не впущу…

– Парфуми «Срібляста конвалія», – промимрив Піпл. – Антикваріат…

І раптом ніздрі його сіпнулися. Він витягнувся в струнку, як гончак:

– Є. Тінь у будинку. – Він підняв до вуха телефон. – Лізо, Тінь у будинку!

У мене спітніли долоні. Піпл кивнув на двері аудиторії:

– Спокійно… Стій тут, стеж за Мішею, від дверей ні на крок!

І швидко пішов по коридору, на мить затримавшись біля вентиляційної віддушини.

Їхній з Лізою спокій передавався й мені. Полювання на Тіней було частиною їхнього життя й роботи; вони знали свою справу. Вони зупинять лихо, що нависло над безневинною людиною. Те, що записане на флешці Мішиного фотоапарата, ніколи не стане реальністю…

У мене задзвонив телефон. Хто говорить? Ні, не слон; у найнапруженіші моменти мого життя дзвонить, як правило, мама.

– Як справи?

– Мамо… в мене пари!

– Ясно, ясно, вибач… Я чомусь думала, що в тебе сьогодні першої пари немає…

Довготелесий тип в окулярах з виразом хронічної провини на обличчі протрюхикав по коридору й сунув носа в двері аудиторії:

– Sorry, I am late…

– Close the door, please! – холодно звеліли зсередини.

У типа в окулярах закінчився активний словниковий запас.

– Будь ласка, дозвольте, я отруївся вранці, – занив він уже не англійською. – Я блював… Ну, будь ласка…

Він говорив і кутався в шарф. Мене раптом теж обсипало холодом. Я згадала: коли ще мій амулет був у мене… Коли я дивилася на Мішу в аудиторії, коли розглядала його однокурсників, він єдиний був за моєю спиною. Він і тоді спізнився…

Але ж у коридорі задуха! Вікна зачинені, спека! Чому він кутається в шарф? Він і тоді кутався, мерз, тремтів!

– Піпл, – прошептала я в слухавку. – Сюди, швидко…

Тип зачинив двері, втративши надію потрапити на англійську. Злість на його блідому лиці дуже старила його – здавалося, це не двадцятирічний студент, а принаймні сорокалітній жовчний невдаха.

– Сука… Важко чи що… – він розвернувся й побрів геть.

Я заступила йому дорогу:

– Привіт. Ми зустрічалися?

Він розгубився й навіть злякався:

– Це що, жіночий варіант пікапу?

Я посміхнулася по-крокодилячому, на всі зуби:

– Навіщо кутаємося? Холодно?

Він позадкував. Вичавив відповідну усмішку. Хотів відповісти…

І раптом утупився в щось за моєю спиною. У його очах з’явився справжній смертний жах.

– Ліза! Завантаження! – гаркнув Піпл наприкінці коридора.

Тип розвернувся й кинувся навтьоки. Здавалося, він розмазується на бігу, проникає крізь простір, переміщаючись неприродно швидко; я кинулася за ним, усвідомлюючи, що на мене вся надія, тому що Піпл і Ліза, зрозуміло, не встигнуть.

Але він зник! Я вилетіла на сходи, завертіла головою, не розуміючи, як міг досить великий тип розчинитися в повітрі. Десь нагорі почувся тупіт, затріщала, розгойдуючись, кабіна ліфта, і я зі спізненням зрозуміла, що не дилетантові змагатися з професіоналами в їхній нелегкій праці. Скільки Тіней уже переловили ці троє? Що їм один тип в окулярах?!

А тим часом мені довірили пост, і я самовільно його покинула. Притьма, перш ніж розкриється службовий злочин, я повернулася до дверей аудиторії, за якими хтось бекав і мекав дуже поганою англійською…

Інтуїція веліла мені зазирнути всередину.

Місце біля проходу в другому ряду ліворуч було порожнє.

– Де він?! – закричала я, перервавши студента, який з виглядом мученика намагався розповісти про Тауер-бридж.

Викладачка подивилася замислено:

– Куди котиться найстарший навчальний заклад…

– Його викликали в деканат, – відповів хтось з Мішиних однокурсників. – Щойно.

Я зачинила двері.

Холод проймав мене до кісток, як того нещасного типа в окулярах. Холод і жах.

Може, нічого страшного? Мало в якій справі студента викликають у деканат… Житейська справа… Зараз я піду й зустріну там Мішу, і скажу йому, що небезпеки більше немає – Тінь нейтралізовано…

Задзвонив телефон: Ліза.

– Дар’є, ми взяли Тінь.

– Усе, відбій тривоги?!

– Ні, – щось у її голосі змусило мене ще більше похолонути. – Цей два місяці нікого не жер, постився… У будівлі є інша Тінь. Міша на місці?

– У деканаті…

– Що?!

– Його викликали в деканат…

– А ти де була?!

Ліза додала довгий нецензурний вислів. Раніше я ніколи не чула, як вона матюкається.

– Тут… я не встигла…

– Стій там і чекай! Ми зараз будемо!

Зв’язок обірвався. Я облизала сухі губи…

Мішин ролик знову й знову повторювався в мене перед очима. Стрибає камера… Біжать цікаві… Чужі ноги на траві… Мертвий хлопець, закривавлене підборіддя, скляні очі… «Я не знаю, до кого мені з цим іти…» Він мені довірився! Він вірив, що я врятую його!

Отут, у сумці, його ключі й недопита пляшка молока, яку він залишив мені на кухонному столі. А в мене немає амулета. Нічого не бачу, крім побутового звичного світу: коридор з височенною стелею. Старезний паркет. Масивні двері аудиторії, світло з вікон…

Я замружилася дуже сильно. І я уявила собі, що мій амулет – подарунок батька – тут, на ланцюжку, ніде не дівся. І зараз я стисну його в долоні, й побачу, куди пішов Міша, і зможу йому допомогти…

У цю мить у мене була дуже сильна воля. І дуже потужна фантазія. Я розуміла: або я побачу, або Міша помре.

– Тату, – прошепотіла я, не усвідомлюючи, що кажу, – допоможи мені…

І розплющила очі.

Світ був чорно-білий. Розмитий. Дивний. На сірій підлозі виділялися чорні плями – неначе густа рідина, падаючи з висоти людського зросту, краплями розбивалася об паркетини.

За Мішею тягся кривавий слід, як за пораненим звіром, і я кинулася по цьому сліду – бігом. Уперед по коридору. Праворуч, ліворуч, по сходах нагору…

Задзвонив телефон.

– Де ти?! – гаркнула Ліза в трубку.

– Я бачу… Я йду за ним…

– Не підходь до Тіні сама! Не підходь одна, це небезпечно, чуєш?!

Велика чорна калюжа розповзалася біля порога аудиторії. «2-74» – написано було на дверях. Та сама аудиторія для лекцій, де я залишила Міші свій телефон.

Я штовхнула двері.

Аудиторія була порожня – два поверхи. Вікно навпроти дверей, величезне вікно, було розкрите. Мигцем мені згадалося, що на ньому, здається, ще вчора були ґрати…

Зараз ґрат не було. Міша стояв на підвіконні, спиною до мене. Я зрозуміла, що варто мені закричати «Міша!», як він відразу ступить уперед.

Висока фігура виникла звідкись ізбоку, з-за кафедри. Я бачила цього типа тут-таки, напередодні: «Дівчино, мені можна ввійти чи ще ні?!»

Він був Тінню. Я бачила одночасно обидві його іпостасі: худорлявий викладач, жовчний і строгий, напевно професор. І темна істота без лиця, жадібна тварина з іншого світу. Тінь.

Він тримав у руках коктейльний келих з лимоном і декоративною парасолькою. Навряд чи в цій аудиторії більш ніж за піввіку її існування хто-небудь пив коктейлі.

– Як вам не соромно, – прошепотіла я. – А ще… викладач…

– Один ковток – і я звільняюсь.

Не зводячи з мене очей, він потягнувся ротом до смугастої пластикової трубочки:

– Чекаєш друзів? Вони не встигнуть.

Я розуміла, що він має рацію. Я гарячково міркувала; я не можу допустити Мішиної смерті. Міша, кров, ключі, молоко…

Молоко!

Не вірячи до кінця, що це має сенс, але все-таки пам’ятаючи, що розповів мені Піпл про властивості молока, я вихопила з сумки пластикову пляшку, зірвала кришечку й щосили хлюпнула в лице професорові. Білі краплі розбилися об його окуляри… Я чекала, що він обуриться, вилається…

Але він засичав. Він заверещав. Він завив, як назґул. Келих, вивалившись із рук, почав падати. Декоративна червона парасолька вивалилася, з обідка зірвалася скибочка лимона…

І одночасно почав падати Міша. Туди, назовні, за вікно.

Келих гримнувся об підлогу й розлетівся на друзки. Я підскочила до підвіконня в той момент, коли Міша був уже недосяжний – він летів униз, я піймала порожнечу. Мені залишалося тільки дивитися, як він падає, і кричати, кричати, кричати…