Текст книги "Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)"

Десь за цією метушнею й брязкотом зброї, – десь там далеко, де жили ще якісь, може, люди, – кричали треті півні, не дорізані ще й не зжерті. Звідкілясь несло смалятиною, йодоформом, сіркою й селітрою – моторошним запахом війни й знищення.

Треті півні… І хтось, немовби передразнюючи їх, викрикував тут на подвір'ї, таким же півнячим охриплим, перестудженим фальцетом, невидимо перебігаючи з місця на місце:

– По четирє станові-і-ісь!!.

Викрикував лише він один. Решта мовчала, тільки сопла, сквапно роблячи свою роботу. Нарешті всі стали по чотири. І так стояли. Їх перераховували. Довго, марудно. Потім настала тиша, дрімлива павза. В тій тиші, в тій дрімоті вони стояли ще довго. В напруженому чеканні тремтіли від холоду чи, навпаки, – від нервової гарячки. Дехто навіть, так стоячи, поринав у чадний сон, як у нірвану.

Вартові теж тремтіли, порухуючи плечима. Деякі жадібно щось чавкали, може, сухарі або шкоринки хліба. Більшість же тільки спльовувала. Вони були голодні, мабуть, так само, як і ці всі смертники, з тією лише різницею, що смертники вже не думали про хліб, вартові ж, напевно, страшенно хотіли його мати. Та що з того. Все, що їм позсовували в руки тоді, в Силенковому перевалочкові, матері, жінки чи сестри, вони поїли давно й тепер жували язики – злобні, мовчазні, затаєні.

Максим стояв у четвірці разом із Костиком, тримаючи його за руку. Слухав, як жвакали вартові, й раптом відчув пекельний голод. Він згадав, аж тепер, що вже давно нічого не їв і що він уже цілком босий. Раніше він ні того, ні другого зовсім не відчував і про те й не думав. А тепер на біду відчув і усвідомив. Та тільки зціпив зуби й напружився – і все. І тримав Костика за руку. Вони були якраз посередині довжелезної колони, й це Максим уже вважав за щастя. Бач, доля вже дбала про нього! Хіба ж це не доказ? Вони вилізли з льоху перші, а опинилися не в голові колони, а посередині. А це сьогодні було страшенно важливо…

Костик тис Максимову руку розпачливо, щось питаючи тим потиском. Максим нагнув голову до юнакових уст.

– Господи… що ж робити… га?., га?!. – затремтів у вухо, мов у гарячці, сам не свій Костик.

Максим нічого не сказав, лише з усієї сили стис хлопцеві холодні пальці, обірвавши тим його шепіт. А вже по довгій павзі промовив тихо:

– Тримайся за мене… міцно… Та не руками, дурний!..

В цей час півнячий голос десь у темряві прокричав картаво й зловісно:

– Карнач! До мене!.. (Павза.) Помкарначі, стрілки, бійці СМЕРШу і гвардєйці – по місцях!.. Увага!..

Запанувала зловісна тиша. А серед неї чулись десь тільки окремі слова тихо віддаваного наказу старшинам. З того наказу до свідомости Максима дійшли тільки останні фрази:

– …І рвати!.. До фінішу… Швидко. Безупинно. Нагально!.. Хто відставатиме – пристрелювати зразу, не чекаючи… Темп!

Це саме потім підхопив і переказав гучно до всіх карнач, але не Заєць, а хтось інший. Самого Зайця чомусь не було.

– Ей, ви, там!.. Усі! – вигукнув карнач. – Хто відставатиме, буде пристрелений на місці, як собака. Ясно? Темп!!.

– Увага!! – покрив його фальцет. – Кроком…

– Кроком… – повторив карнач.

Забряжчала зброя. Колихнулась у чорноті ще густіша чорнота людської маси.

– Руш-ш!!.

– Руш!.. – віддало, як луна.

І колона посунулась, щільно збита, мов отара овець.

Десь попереду залізним кроком відбивали солдатські чоботи, – там ішов авангард. Їм намагались потрапити в ногу всі ті стрілки, бійці СМЕРШу і гвардєйці, що зімкнутим ланцюгом ритмічно гойдалися навколо колони. Вони старанно товкли ногами мерзлу землю та побрязкували зброєю. А посередині плуталась, спотикалась і петляла ногами сіра хлипка маса. Люди хапались, наступали один одному на п'яти, на пальці, підбивали самі себе під коліна… Йшли… «До фінішу» десь…

– Темп!!.

Слабі спотикались і заточувалися з тихим стогоном крізь зціплені зуби. Але здоровші не давали їм упасти. Разом! Іти всім разом… до того «фінішу» … Разом!!. Згодом вони всі виб'ються з сил і збайдужніють, проблиск волі погасне й вони вже не будуть тримати один одного, не будуть підхоплювати тих, що падають. «Нехай падають!..» Всі вони по одному відриватимуться й летітимуть у прірву. Але це згодом. Зразу ж зі старту вони інстинктивно хапалися один за одного, хотіли бути всі разом. Усі разом!.. Людська душа боялась лишитись самотньою в хвилини проблиску погасаючої волі.

Була та пора глупої ночі, коли, мовляв, «чорти навкулачки б'ються» й за якою завжди помалу починається світанок. Але світанок ще не починався. Та й чорти, мабуть, навкулачки ще не бились чи, може, вже скінчили. Було тихо. На диво тихо після скрипу, гуркоту й галасу минулого дня й вечора та після всіх попередніх днів, вечорів і ночей. Тихо так, що здавалось, ніби вже нікого й немає в світі, лише ця колона. Ось ще й її скреслять геть – і буде зовсім тихо. Але поки що…

Огорнена відчаєм, колона бігла вчвал. Власне, її гнала вчвал варта, теж, либонь, огорнена відчаєм. Бігли всі. Куди? Чого? Пощо?..

Бігли вперед по мерзлій землі, по пришерхлих калюжах темної площі, по склу тонюнької криги, що ламалась із дзвоном і брязкотом, по хлипкій смолі грязюки проламаних баюр, крізь таку саму темряву, проламуючи її нагло. Темрява починала вже сіріти, і хтось усе приспішував і приспішував ходу:

– Темп!.. Темп!..

З площі втяглися у вулицю. Та тут уже не можна було йти посеред дороги, й колона мусила розтягтись, приперта вартою до парканів, ставши безкраєю, загубивши в імлі початок і кінець. Середину-бо вулиці зайняла інша колона: напівпотоплені в баюрах танки, тяжкі гармати, машини, порозпрягані вози – все те лежало боком чи руба, вже зовсім захололе або ще тільки трохи живе. Це, певно, десь тут билися недавно «чорти навкулачки». Де-не-де хлюпалися люди й хропли коні, безнадійно й розпачливо шарпаючи цугом тяжкі тонни заліза, витягаючи його з баюр і не можучи зрушити засмоктаний глеєм і тьмою тягар. І трохи не плакали коло них люди, шаленіючи з люті, вибиваючись із сил і бабраючись із жахливою матюкнею в калюжах. А деякі випрягали коней і зникали геть, як примари.

Повз усе це бігла безкрая сіра лавина, притиснена до парканів.

Максим тримав Костика за руку і, стиснувши щелепи, напружував рештки сил, зосередивши всі ті сили не в ногах, а в очах. Він видивлявся вправо й наперед, обмацуючи зором кожен зустрічний стовп, кожен отвір у паркані, кожні ворота, а вухо ловило кожен крок тяжких чобіт варти збоку і ззаду, визначаючи – котрий повернувся боком, котрий оглянувся назад, котрий відстав на коротку, але, може, якраз вирішальну дистанцію. Він полював за потрібною хвилиною. А серце дедалі билося тривожніше, бо вже відчувалося, що надходить світанок, темрява рідшає і з цим катастрофально падають шанси. Може, навіки…

Нарешті Максим уловив потрібний момент і… зі всієї сили штовхнув Костика вправо – й у ту ж саму мить стрибнув за ним сам. Попадали і враз завмерли. Прикипіли. Вони опинилися за розваленим і похиленим на дерева й кущі парканом і там причаїлись, – за парканом, об який черкали ноги безлічі людей і рушниці вартових… Колона йшла і йшла, а Максим із Костиком не ворушились і навіть не дихали, дивлячись усторч крізь проломини в паркані на рухливі тіні, що бігли так близько, аж долітало болото з-під їхніх ніг… Вони лежали, закляклі, так довго, що це здавалось вічністю, і кожна мить була тягуча й болісна, як нестерпна мука…

Нарешті колона пройшла. Пройшла! Затихли останні кроки. Зникла остання тінь. Лишились тільки Максим із Костиком, одні на всю околицю тут – за парканом. Максим слухав, як віддалявся глухий тупіт і брязкіт, покотившись десь у безвість, у чорну-чорну прірву, слухав і беззвучно… сміявся!

Благословлялось на світ. Уже рожевіло небо на сході, де все більше й більше роздималося пишне фіялково-червоно-золоте віяло… Ранок уставав мовчазний і насторожений. Він звівся над морем мертвої тиші і враз замерехтів привітно…

Йому назустріч підвелися й вийшли Максим і Костик, тримаючись за руки. Вони були, мабуть, одні тут на все це мертве місто.

Який чудесний світ! Казковий світ! Десь колись уже бачений таким і тепер повторений у всій своїй красі.

Фантастичні дерева, оправлені в блискучу кригу ожеледиці, як у кришталь, і такі ж опанцеровані кригою стовпи, обірвані спіралі дротів, рештки будівель, каркаси руїн, танки, гармати й вози в пришерхлих баюрах – все це стояло як зачароване і мерехтіло-мерехтіло, промінилось.

Так, десь це вже Максим раз бачив… Але по-справжньому, так гостро й рельєфно побачив і відчув це, мабуть, уперше, саме тепер ось тут.

Земля зненацька беззвучно здригнулась, ніби зі сну чи від глибокої пропасниці, і дерева з дзвоном обронили дощ блискучих крижинок – перлинок, що випромінювали сонечка. І знову запанувала тиша. Тиша. Ніде ані рипу, ані голосу…

Максим із Костиком постояли, послухали, подивились – і рушили.

Рушили назад.

Назад? Ні, вперед, до життя.

Вперед по білому світу – додому!

Здавалось, це так просто. От тільки перейти цю німу, блискучу кришталеву пустелю – і все. Прірва й пекло зникли, нема. Нічого нема. Лише вони самі…

Пройшли вулицю й вийшли на величезний майдан. Пустеля. Ніде не те що людини, а навіть собаки, чи ворони, чи бодай якоїсь іншої живої істоти. Тільки блиск ожеледиці й запах згарища та піроксиліну. Посеред майдану перехрестя шляхів, оздоблене рясно блискучими спіралями обледенілого дроту, пообриваного геть у всіх напрямках. Але ні, тут, на перехресті, таки був хтось. Серед обірваних дротів тут бовваніла також якась постать. Вона стояла в якімсь химернім шоломі, задерши руку високо, немовби когось переймаючи або благаючи, щоб і її забрали з собою. Але вона стояла не на землі, а на купі каміння. Це на постаменті стояв істукан Леніна, подовбаний немилосердно кулями й шрапнеллю з усіх боків і… з іржавою цеберкою, надітою на голову.

Максим з Костиком подивилися на цю велично-смішну постать, постояли на перехресті, не знаючи, куди ж їм іти, якою дорогою.

«Підеш ліворуч – голови збудешся. Підеш праворуч…»

Ніде було ані вичитати, ані в когось спитати про дорогу, а самі вони нічого не пам'ятали, бо прийшли вночі й вийшли вночі. Єдина «істота» – та, з піднесеною рукою, теж не могла нічого тут порадити, бо той напрямок, куди вона показувала, був непридатний: це був глухий кут, що впирався в купу руїн, над якими височіли рештки колишньої церкви з позпилюваними хрестами… Хоч плюй на руку й бий – куди полетить.

І тоді Максим згадав, що це ж Грайворон! Оце мертве місто, в центрі якого вони стояли, – Грайворон! Місто з загадковою, чарівною назвою, що зачаклувала його пам'ять з давніх-давен. Блискуча перлина, нанизана на голубу нитку його дитинства, – Грайворон. І без жодної живої душі… Казкове поле дитячої уяви, де позтинані голови велетнів лежать на мечах, на полі великого бою… Нічого подібного!.. На цім полі бою валялись тільки брудні розкидані онучі, криваві бинти, консервні банки, різне смердюче дрантя. Та ще зяяли глибокі воронки, лежали обірвані дроти й чувся сморід піроксиліну. А над усім – мертвий блискучий панцер ожеледиці, заворожена скляна нерухомість, крижана мерехкотнява. Єдиний «велетень», що присутній на цім полі бою, – це той, що задер руку, але й він, заляпаний болотом і екскрементами, позбавлений величі надітою на голову іржавою цеберкою… Грайворон. Гаразд…

Максим упевнено повернувся на південь і пішов. Повз розбиті, розторощені будівлі, повз роззяплені пащі воронок – на південь. Назад – уперед!..

Так вони увійшли в широку вулицю, що нею йшов шлях, і шпарко попростували на південь, вибігаючи з мертвого міста на простір, на таку ж мертву снігову пустелю.

Костик був ще в черевиках, але Максим був уже цілком босий, хоч бурки ще покривали зверху ноги. Максим вабив Костика зі шляху, з цієї рівнини, геть туди до лісу, що ген-ген стояв сизою стіною праворуч за засніженим лугом, але Костик не йшов. І благав Максима теж не йти. Бо, мовляв, там снігу по пояс, там ані їсти, ані голову притулити, та ще, може, й партизани. Там вони відразу загинуть. А тут більше шансів.

Максим знав, що то омана, що їм не вдасться заплатити за своє життя так собі дешево, здавшись на щастя. Ні, він знав, що рятунок лежав не на битих шляхах, а на вовчих стежках, на дуже-дуже тернистій путі, навіть на цілковитім бездоріжжі. Але дивився на Костика й бачив, що той не витерпить муки, не витримає надто тяжкого іспиту, а через те поступився. Хай буде, як буде.

Вони подалися рівниною, обминаючи тільки великий шлях і йдучи малими дорогами. Та ба! Вони йшли так не самі. Ще й, крім них, у степу то там, то там бовваніли чорні цятки на тлі снігової пустелі, втікаючи одна від одної й усі від когось. Може, й від тієї колони втікаючи? Може, то там бігли такі, як і вони? Може, та колона вже й уся розбіглася? Чи, може, то так звані «торбешники»?..

Йшли безперестанку аж до полудня, і не тільки не приставали, а все ще дужче летіли вперед, окрилені надією.

Десь спалахнула й усе більше розгойдувалась артилерійська канонада, але вони на те не зважали, навіть не звертаючи уваги на те, що вони перли їй просто назустріч.

В особливій пригоді їм став замерзлий рівчак, що крутився у вибалку, – по його кризі, вже добре вичовганій безліччю ніг, вони гнали легко, як по асфальтовій дорозі. В обідню пору той рівчак несподівано вивів їх просто до якогось села, що приліпилося на крутому березі Ворскли, над засніженим лугом.

Хлопці розгубилися. Постояли нерішуче. Але в селі було ніби тихо й спокійно, і навіть непомітно було ніяких особливих ознак життя. А тут напосідався голод. Хоч би чогось трохи пожувати або хоч покурити! Максим з Костиком вийшли з вибалку й пішли в село, заходячи городами. Скоро вони були вже в селі. Вибрали оком собі хату, в якій напевно можна було б щось роздобути, і попростували до неї садочками, перелазами.

Вони були вже майже біля ґанку, як з-за колодязя несподівано виступив зовсім маленький солдат з автоматом, у повстяниках і в шапці-ушанці й несподівано гримнув:

– Стій!!.

Хлопці стали.

– Руки вгору!

Підняли руки вгору.

– Документи?..

– Немає.

– Гаразд. Марш вперед!.. Прямо… Прямо…

І так, кермуючи ними, як кіньми, ззаду, в'їхав ними просто до хати, а в ній до просторої ясної світлиці. Там наказав їм стати. Посвердлив їх очима мовчки, стоячи сам на порозі, а потім почепив автомата на шию й вийшов геть, лишивши Максима й Костика самих стояти посеред хати.

Як тут було чудесно! Було тепло. Було чисто. Глиняна долівка була посипана піском і здавалася для Максимових босих ніг м'якою, як пух, ніжною, благословенною, як та долівка, по якій він бігав босоніж іще маленьким. Просто перед ними був стіл, застелений мапами й газетами, на яких стояли манірка, польовий телефон, чорнильниця, пара пляшок і лежали розсипані набої до автомата. Праворуч простягалась лава, а над нею було велике люстро з кривою поверхнею, в якій усе відбивалося викривлено. Так принаймні здалося Максимові, коли він глянув у те люстро на себе. Те, що він побачив, могло бути, без сумніву, тільки в жахливо кривому дзеркалі: звідти дивилась на нього безмежно змучена й волохата людиноподібна істота… Ліворуч була піч-полька, тобто – суцільна стіна з дверима-аркою до суміжної кімнатки, «хатини». І нікого з людей!..

Хлопці постояли. А потім сіли собі на лаві і обоє, мов по команді, заплющили очі. Мов кури на призьбі проти сонечка. Сиділи, мліючи від тепла й утоми, слухаючи, як та втома, мов пари алкоголю, розливалась тяжкою хвилею по всьому тілу. Було вже ліньки розплющити очі, поворушити хоч одним м'язком. Вони чули, як хтось обережно виступив з хатини і зупинився, дивлячись на них. Нехай. І юний Костик, і бувалий у бувальцях Максим вирішили собі, що нічого, власне, особливого ще не сталося, оскільки вони потрапили, мабуть, до фронтовиків, до армійців. Принаймні кілька годин можна буде бути спокійними, аж поки їх не передадуть до «відповідних органів», тобто – до тих самих органів, від яких вони втікали, а втікавши, вскочили от у халепу. А що вони були таки перед фронтом, можна було виснувати з досить близької канонади…

– Кгм!.. Сержант зараз прийде, – прогудів апатично густий бас. – Закурюйте.

Довелося розплющити очі, та ще й швидко. Слово «сержант» ударило Максима, наче довбнею по голові. Він ураз ясно усвідомив собі, що їх чекає: при фронті, без документів – їм належиться розстріл, а як взнають правду – то тим більше.

Тим часом перед ними стояв типовий український дядько і, посміхаючись у вуса, слинив цигарку в одній руці, а другою рукою простягав кисета.

«Сержант – це ж титул, вживаний звичайно в спеціяльному роді військ! Га!..»

– Ви господар? – спитав Максим мляво, закурюючи.

– Ні, я мобілізований… За кухаря тут ось…

«Ага». Страшенно хотілося про все негайно випитати в цього простакуватого й симпатичного дядька, щоб зорієнтуватися, але замість того Максим позіхнув і приплющив очі. «Обережно! Все ясно. Хіба тобі мало одного слова „сержант“ для орієнтації?» Вовчий інстинкт перебрав команду, і, замість говорити, Максим «задрімав» собі, лише нашорошив вуха. «Якщо вискочимо з цієї халепи (давав Максим обітницю), зразу ж курс на ліс. А того Костика потягну силою, понесу на руках, як кошеня… Дітлах!.. Але це – якщо… Якщо ж ні… Гм, треба негайно прийняти рішення, негайно – що робити, якщо „ні“?..»

Але рішення ніякого Максим не встиг прийняти, як до хати знадвору ввійшов сержант. Він навіть не помітив їх, кинув з досадою шапку й шматок хліба на стіл і тяжко сів при столі. Затарабанив пальцями. Це був сірий, задимлений і флегматичний парубок, що в своїх заяложених і пошарпаних військових штанях та в такій же сорочці і в зачовганих чобітках «гармошкою» скорше нагадував сільського коваля чи шевця, аніж будь-якого сержанта чи щось подібне. Дядько, що був «за кухаря», сховався. А сержант сидів і тарабанив пальцями, чимось безмежно заклопотаний, і неспокій той якимись невидимими шляхами передався Максимові. Але… Ні, той неспокій походив не від сержанта. Він походив від шиб у вікні над сержантом, що, позолочені сонцем, деренчали й сопли (так, сопли!) від безугавної десь канонади та бомбових вибухів, від наглих відпливів та припливів повітря, породжених тими тяжкими вибухами. Ті бомби рвались довгими серіями десь там, на південній стороні. Там, на тій стороні південній, стояв безугавний, прогресивно наростаючий клекіт, що перетинав світ упоперек від обрію до обрію, з південного заходу на північний схід… І Максимові занудило під серцем, – це ж їм перетято шлях непрохідно й непролазно. Це ж там заліг фронт – море вогню й заліза, тотальна смерть, сіяна людьми двох армій супроти всього, що не з ними, – армій, які заглибились на кожній п'яді землі. Той фронт – то було своєрідне люте, безкомпромісове «або – або», без третього вибору, без середини. Але проти Максима ті дві крайності були об'єднані в єдину цілість, у суцільне заперечення, без дилеми «або – або», просто – тотальне заперечення. Фактично тут було лише дві крайності: «вони», що залягли фронтом упоперек світу, і «він», Максим, що має їх переступити, скреслити геть. Два світи, такі протилежні, такі неспівмірні, але однаково затяті, непримиренні. І сержант ось – уосіблення того протилежного світу, того суцільного й тотального Максимового заперечення.

А сержант сидів і розгублено тарабанив пальцями. Зовсім не цікавився затриманими й навіть, здавалось, не помічав їх. Та ось по довгій павзі сержант підвів на них очі і навіть не здивувався їхній присутності. Подивився апатично, а потім:

– Ну, і як же ж воно діла, хлопці, га?

– Нічого, – зітхнув Максим. – Спасибі…

– Добре, – додав Костик. – Тільки от жерти хочеться, товаришу сержанте! – закінчив він несподівано з жалісною міною.

– Жерти?.. – Сержант узяв принесений шматок хліба, примружившись, покрутив його в руках, зітхнув і поклав назад на стіл. І почухав голову, мовби вибачаючись:

–Їрунда, братці!.. От дали пайку – на цілий день! Хоч жуй, хоч плюй, хоч дивись, хоч удавись, га!.. Але зачекайте лишень…

Він устав і пішов до хатини, щось довго там возився. Нарешті вийшов із хатини з повною пригоршнею сухарів, сірих і чорних, як земля.

– Ось хіба сухарів, якщо хочете… – І висипав їх, половину Костикові, а половину Максимові на коліна.

– Ге-ге, та в тебе ж і чоботи добрячі, браток! – здивувався він і аж став, розглядаючи Максимові «чоботи» – босі, репані, в кривавих пухирях ноги, що виглядали з-під верхньої частини бурок.

– Добрі чоботи…

І, зітхнувши, сплюнув – понуро й злісно. А тоді повернувся до столу, сів і почав крутити грубезну цигарку з газетного засмальцьованого паперу. Задеренчав телефон. Сержант, замість узяти рурку й послухати, просто крутнув за ручку сюди й туди з досадою, даючи «отбой». Мовляв, «одчепись!». І закурив собі. А закуривши, надсипав з повної пачки махорки половину на стіл, а решту запакував і кинув Максимові:

– На… Кури на здоров'я… (Посміхнувсь іронично.) Не так, може, ноги мерзнутимуть… браток!..

Потім заходився розглядати мапу, чухаючи голову.

Максим з Костиком гризли сухарі – житні й яшні, трохи з піском і припліснявілі, але то нічого, – і ніяковіли, почуваючи себе в явно фальшивій ситуації. Чим то все скінчиться? Костик дивився здивованими й розгубленими очима на Максима й запитував ними щось, а зубами тиснув на здоровенний сухар, аж в очах йому виступали сльози.

Максим мовчки дивився на сержанта, гриз сухарі й трохи хвилювався, але не від страху, ні, а навпаки – йому було незручно й було трохи цього сержанта шкода. А головне – ця фальшива ситуація, думав він, може закінчиться зовсім неприємно. Він думав зовсім спокійно над тим, щоб самому першому внести ясність, бо ж однак «викриття» було неминуче. Адже сержант, безперечно, не знає, з ким має справу. А це ж не гарно – зловживати добротою, для них не призначеною… Сержант, звичайно, буде кричати, взнавши правду. Але от треба взяти та й якось викласти йому, хто вони. Га?..

Максим обдумував, як саме внести у все це ясність. З чого б почати? Все одно ж їх уже заарештовано, значить, рано чи пізно все буде вияснено. І якщо вони ще мають якийсь шанс, то, може, саме в цім тактичнім ході – попередити події. А тоді, може, вже можна буде якось крутитись…

Але тут сержант несподівано перерішив усе по-своєму.

– Ну, от, – промовив він, скінчивши розглядати мапу… – Що, відпочили трохи?.. А тепер, братця, смаліть собі… – і він повів пальцем по мапі, – ось так! Оце село, де ми є, ось тут. А ось отут фронт, на південь. А ви смаліть, звичайно, на північ. Тримайтеся маршруту – Грайворон – Борисівка – Тамарівка… А втім, – зітхнув, – вибирайте маршрут, який знаєте…

І встав. І хлопці теж повставали, здивовані, не вірячи самі собі, що так раптом обертається справа. Він уже їх просто виганяє. Він безперечно мав їх за тих «мобілізованих», що їх безліч відступало по шляхах, діставши наказ военкомату – «йти на формування в тил»; тих, що їх звуть «торбешниками», бо єдине, що вони мали на озброєнні, – це торбу з харчами.

Хлопці позапихали останні сухарики в кишені, закрутили по цигарці, подякували сержантові за все – за сухарі, за махорку, за теплу кімнату, за щире слово, й рушили до дверей. Та тут двері відчинилися назустріч і увійшов той самий солдатик, що їх заарештував:

– Товаришу сержант! А що з цими от робити?

– З ким?

– Та ось із цими ж… Я їх затримав без документів. Ішли до нємця, прямо на фронт смалили.

Сержант наставився очима на Максима й на Костика, але без особливої внутрішньої експресії, лише здивовано.

– Куди?

– Ні, ми не до німців, – заперечив Максим, посміхнувшись. – Ми до своїх.

– Ми колону свою доганяєм, – гаряче підхопив Костик і тут же поправився: – Ми часть… часть свою доганяєм!

– А де ваша колона? – спитав сержант, нахмурившись.

– Пішла на Грайворон і на Тамарівку…

– І?..

– І ми от доганяєм… Пристали…

– Ага… – сержант пильно подивився на Костика, потім на Максима, на його «чоботи», зітхнув, поторсав чуба і несподівано махнув рукою:

– Нехай ідуть. Пусти їх.

– А документи ж, товариш сержант?

Тут сержант визвірився несподівано:

– Які там тепер документи? Не бачиш – люди на той світ пруть! Нехай пруть! Е-е!.. – і махнув рукою, немовби хлопцям на прощання.

– Все одно війна, брат! Паняй, хлопці!..

І хлопці вийшли. Повз здивованого солдата!..

Вони опинилися на вулиці й стали, безмежно здивовані. «Га! Яка ж помилка вийшла з тим сержантом! Таж сержант – це ж ані одне, ані друге „або“, – це середина!..»

* * *

– Ну, Костику, тепер – на ліс!

І Костик уже не сперечався, – навпаки, зрадів такій команді. Приголомшений пригодою й несподіваним щастям визволення, він аж тремтів від бажання кинутися звідси чимдуж до лісу, боячись, що сержант може похопитися й завернути їх.

– Ні, Костику. Спокійно. Тепер якраз іди собі спокійно. Отак-от…

І вони йшли собі мляво вуличкою. Йшли просто. Потім звернули ліворуч. Озирнулись. І, переконавшись, що хата вже зникла за тинами та повітками, враз чкурнули, скільки духу, до лугу, задивляючись очима туди ген-ген, де за лугом чорніла смуга лісу.

Та добігти до того лісу їм не судилося. Навіть не судилося дістатися до лугу, що простягався між лісом і ними, вкритий рудими плямами сухих плавнів і щетиною очеретів. Тільки-но вони почали спускатися вузенькою вуличкою з урвища до лугової низини, як їм назустріч вигналася пара замилених коней, запряжених у рожнаті сани (один у корінь, другий у пристяжку), а на санях, на соломі сиділа купа озброєних людей у цивільному.

– Стій! Стій!!. – зарепетували всі, повистрибувавши з саней і наставивши на Максима й Костика автомати.

– Стій!

Це були «свої» … начальник міліції (той, бувший фінінспектор), два міліціонери й «сам» старший карнач Заєць… «Так от чому його не було вночі біля того льоху в Грайвороні! Це ж вони, пак, відстали були від колони ще в Писарівці, „організовували“ там коней і сани і тепер-от доганяють колону. Колону, господарем якої, власне, й був ось цей Заєць.

„І понесла ж їх халєра саме по цій дорозі, лугом!“

– Куди ж це ви, га? – визвірився Заєць на Максима. – Га?!.

Та й, не витримавши Максимового вигляду й погляду, спустив свої очі в землю. Максим з безнадії вдався до шибеничного „гумору“:

– Якщо я скажу тобі, що йдемо в ліс по квіти чи по ягоди, ти ж однак не повіриш.

– Ні… До нємців смалите?

– Чому ж? Ти ж знаєш, що ні… Ми просто блукаємо. Збились. Одбились. Пристали.

– Добре мені пристали, мов лошаки чешете! І це в який же ви бік так чешете?..

– Не бачиш? Колону ж доганяємо… Чи вже не тямиш?

– Та бачу. Тільки ж як ви в цей бік бігтимете, то ви її ніколи не доженете.

– Невідомо, земля кругла. Не доженемо, так перестрінемо.

– Ну, добре. Чого бігти кругом світу? Сідайте, ми її от зараз доженемо – і все вияснимо.

– Добре, тільки ти отпусти хоч оцю дитину. Вона ж ні при чім.

– Нічого. Там розберем…

– Чи далеко колона? – спитав, зібравшися з духом, підкреслено суворо начальник міліції, коли „бранці“ всілися в сани до гурту й сиділи вже, оточені зброєю.

– Доженете, – позіхнув Максим зі зле прихованою досадою й додав іронично: – Якщо все буде гаразд.

– Що значить „якщо все буде гаразд“?

– Та так… А чи ви, мо', їдете до тітки на весілля?

– Поговори мені… (Це Заєць.) А як далеко, де саме ви втекли з колони?

– Якщо сказати правду, то не ми від неї втекли, а вона від нас.

– Гм. Я бачу – це ти думаєш, що їдеш на весілля… Ну-ну, сумне, брат, буде твоє весілля.

– Сумне, – згодився іронично Максим.

На тому розмова їхня урвалась. Далі їхали вже весь час мовчки.

Максим обрахував, скільки треба часу, щоб доїхати до Грайворона, потім від Грайворона – до колони. Вона, напевно, не зайшла далі як 15—16 кілометрів за цей час, ну й ще зайде кілометрів з 10, поки ось ці коні до неї доскочать. Коні були добрі й бігли шпарко. Не бігли – летіли. Так що виходило, що за яких пару годин вони наздоженуть колону. Там буде все „вияснено“. Власне, й виясняти нічого, – їх просто представлять перед ясні очі того гвардійського начальника з півнячим фальцетом, від якого вони втекли в Грайвороні, – і все. Суд триватиме хвилину-дві. Судитиме той півнячий фальцет разом із Зайцем, начальником міліції та з „ударниками“ СМЕРШу.

Ні, незавидна виходила картина, зовсім незавидна. Але точна. І фінал – незаперечний. Біографія (його, Максимова) мала скінчитися за дуже короткий час. Що ж до Костика…

Впіймавши сумний Костиків погляд на собі, Максим посміхнувся.

– Закурімо, Костику! Щоб дома не журились.

Вони скрутили по цигарці, а тоді, прикурюючи в Зайця, Максим, дивлячись просто йому в очі через прикурювану цигарку, промовив з притиском, звертаючись до Костика:

– Ти, Костику, тримайся сусіда… Сусід не видасть!..

Заєць-бо був Костиковим сусідом по вулиці, про що Максим добре знав.

У відповідь на сказане Заєць не пустив і пари з уст. Лише обличчя йому недобре посіріло й люто набрякли щелепи.

Дивлячись на ті щелепи й знаючи Зайцеву біографію та вбачаючи в усіх її фазах певну закономірність, Максим подумав:

„Ні, мабуть, Заєць завжди лишиться Зайцем, лише мінятиметься фірма мотузки!“

* * *

Чим далі їхали, тим тоскніше ставало на серці Максимові.

„По-дурному… Як це все по-дурному вийшло!“

Коні мчали до фінішу. Швидко. Ось уже замаячів і Грайворон. Ось вони вже їдуть вулицею. За пару хвилин перемахнуть місто і…

„Господи, – думав Максим. – Як не треба, то ті літаки хмарами в'ються й грядом сиплють бомби, а як треба – то хоч би ж тобі хоч один, для сміху!“

І ще не додумав Максим цієї думки як слід до кінця, як усі збентежено повернули голови праворуч, а в Максима серце закалатало від радости, – десь за весняними купчастими хмарами гули літаки.

Сани саме виїхали на площу. На ту площу, що рано-вранці була така порожня й мертва. Тепер на ній стояло кілька вкопаних зеніток і біля них комашилась обслуга, швидко повертаючи всі зенітки в один бік. Заєць погнав коней чимдуж через площу. Та не встигли вони доїхати до середини, як з-за білої гори-хмари, пробивши її в самій середині, пішли просто на них чорні літаки, зі скаженим виттям, пікіруючи.

Все, що було в санях, божевільно порскнуло в усі боки. Бабахнули зенітки, й одночасно вибухли перші бомби. Коні хватили з місця, як вихор, здається, несучи самого Зайця й начальника міліції, але потім і вони випали. Максим кулею чкурнув із саней під пам'ятник, до знайомої постаті з піднесеною рукою, і там упірнув у гущу солдат, що поховалися тут заздалегідь. Уже лежачи під пам'ятником, Максим мигцем побачив, як коні минули площу й мчали вже божевільно вздовж по вулиці, а за ними сани йшли льотом, перекидя, гублячи солому й ще якісь речі.

Навколо кипіло, клекотало.

Літаки кружляли над площею, а солдати кружляли навколо пам'ятника рачки і Максим разом з ними. Потім солдати не витримали й чкурнули всі геть до будівель – до ряду мурованих склепів та магазинів край площі, – вірніше, до решток мурованих склепів, а там, перебігаючи від рогу до рогу, від прикриття до прикриття, бігли все далі й хто куди. Під пам'ятником лишився один Максим. Він іще трохи полежав, подивився, як замовкали одна по одній зенітки і розбігалась обслуга, подивився на кам'яну постать над собою, в якої вже одлетіла голова, а тоді враз і собі чкурнув геть. Далі, далі, далі від цього місця! Не від бомб, ні. Від цього місця, де могли його шукати, де могли бути десь поблизу „свої“.