Текст книги "Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)"

XI

– Майбутні історики німецькі напишуть, що тут до останку, до загину стояли німецькі солдати, але то не буде правда… Доказом цього є оця братська могила, одна з незчисленних, що були й що ще будуть тут по нас. Гураган її зрівняє з землею. Нащадки її забудуть або й не знатимуть. Але це нічого не міняє. Тут лежатимуть кості як доказ, що до останку, до загину тут стояли Ми. І ця правда колись устане на увесь зріст і буде записана на скрижалях історії. Кожен цаль цієї землі тут полили кров'ю Ми. Українські вояки. Та навіть коли би лишався тут останнім тільки один український вояк, український юнак, то це би означало, що цю землю захищав до останнього подиху від навали зі сходу він, український солдат, український невідомий, безіменний солдат, український самовідданий романтик. Але ж тут нас лишилося не один! Нас тут лишилося ще кілька тисяч. Поставили чоло ворогові в цілком безвиглядній ситуації. Це Ми поставили чоло ворогові в цілком безвиглядній ситуації! Ми боротьбу програємо, але наші кості в цій землі довго нагадуватимуть нащадкам, що ми боролись. Це Ми боролись! Це НАШІ кості, друзі мої!

Те, що ми божеволіли від жаху, то наша справа. Так, ми божеволіли від жаху й кричали тваринячими голосами, розчавлювані танками, живцем печені «катюшами», дірявлені на решета ворожими автоматами та кулеметами й кромсані сталевим череп'ям гарматнів, але наш крик, наш переляк, наші воплі простить нам оця наша земля. Нашу панічну часом розгубленість і наші безпам'ятні передсмертні благання та прокльони від нестерпних мук нам простить наша земля, оця наша сира земля. Ми не були героями. Усі «герої» були деінде й лишились живими. Ні, ми були простими юнаками, які ніколи в своєму житті нікого не вбивали і не вміли вбивати, але які любили свою землю палкою любов'ю й ради неї стекли власною кров'ю в жорстокій, нерівній боротьбі. Ми не були героями, нас убивав ворог, як кроликів, але й ми вбивали ворога нещадно. Ворог убивав нас, не знаючи милосердя, ми його убивали, теж не знаючи милосердя.

Нас переможено, але це не є правда. Нас вибито. Нас вимордувано. Нас витолочено, це так. Але нас не переможено. Бо ми не здались. Ми не здались ворогові й не піднесли руки догори.

Минуть роки, минуть десятиліття, минуть століття, про нас говоритимуть різні речі, про нас говоритимуть, може, навіть зі сміхом, як про тих, що панічно ридали від жаху, але ніхто ніколи не скаже, не посміє сказати, що ми піднесли руки догори й здалися. Ні. Ніхто цього не посміє сказати! Бо це буде неправда. А хто не здався, той ще не є переможений. Поляглий навіть в нерівнім бою не є переможений до кінця. Він лише є фізично вбитий, але ворогові нема з чого тріюмфувати. Неупокорений мертвий воскресає завжди.

Минуть десятиліття, і ми воскреснемо в народній пам'яті… Нас тут так багато лягло, а ще немало ляже кістьми, що цей шматок землі української і ці дні, затягнуті димом і нашими воплями, лишаться у віках, як українські ще одні Термопіли…

XII

«На фронт…» Смішне поняття! Фронт скрізь.

Бої почалися з місця й тривали потім безперервно. Тяжкий бій кипів під Підгірцями. Потім пересунувся під Одесько… Потім під Гавареччину…

За замок і село Підгірні бій був особливо лютий. В Підгірцях, натискаючи зі сходу, з ними зударилась якась ворожа частина, сформована нібито з комсомольців, одчайдушних і таких, що нібито не здаються в полон. Спочатку ворог відтиснув частини дивізії геть і зайняв Підгірці. Але одчайдушним ударом частини дивізії відкинули ворога назад, завдавши великих втрат. Та підійшли більші ворожі сили й відтиснули хлопців на захід, під Олесько. Вони відступили з боями, як то кажуть, задкуючи, уступаючи кожний цаль рідної землі з великим опором і густо скроплюючи її своєю й ворожою кров’ю…

Петра й Романа смерть уперто минала, і Роман був у надзвичайному піднесенні, розпалений і несамовитий. Від якогось, аж наче гістеричного, піднесення несамовитий. Замурзаний потом і кіптявою, він, Роман, говорив Петрові (забуваючи, що це саме він уже сказав принаймні разів з десять):

– От якби билися отак усі-всі! І з самого початку! Ми б того проклятого «воріженька» давно загнали на піч…

Лишалося тільки невиясненим, хто саме «всі-всі!» та від якого саме «самого початку».

У короткі, украдені в смерти хвилини Роман перечитував листа від милої й нишком цілував його. Бо там, крім страхіть, були ще понаписувані такі речі, від яких хлопцеві заверталася голова й мліло серце. І, поки був ще живий, він хотів упитися тією млостю, тією радістю від дівочих признань в листі, скропленому дівочими сльозами. Сліди сліз ще були видні, хоч який той лист був пожмаканий і пропотілий, хований на юнацьких грудях.

Раз під час такого перечитування навернувся Петро, якого Роман, заглиблений в переживання, вчасно не помітив. Хлопчина буйно почервонів, бо був застуканий саме на тому місці, як він цілував листа… Петро зробив вигляд, що нічого не бачив, що йому, зрештою, ні до чого немає діла, хоч у самого серце стислося від жалю й ще від чогось. Роман знав, що той все бачив, лише удає. Згортаючи листа й ховаючи тремтячою рукою в бічній кишені на грудях, Роман пробубонів, якось вовкувато поглядаючи спідлоба:

– Ну, чого скиришся?!

Петро помовчав. Сів поруч. Пожував травинку. Й зітхнув з щирим, тихим жалем:

– Я зовсім не скирюсь, дурню…

Від того тону Роман зніяковів зовсім. Глянув на товариша, й аж сльози йому виступили на очах.

– Ну, не злосться… Ти бачиш же, що я зовсім дурію…

– Я теж дурію, – промовив Петро тим самим тоном.

– Як?..

– Та от так…

Роман присунувся близько й глянув у самі очі, замерехтів у них зволоженим своїм зором:

– Так? Скажи… Ти мав кохану?

– Так, я мав кохану…

– А-а-а…

Мовчанка.

– І де ж вона? – запитав нарешті Роман зовсім тихенько.

Петро поворушив бровами й примружився, дивлячись удалину:

– Я ж уже тобі говорив… Вона втекла з-під шибениці і щезла. І нема, брат…

Роман схвильовано витяг листа з кишені на грудях і простяг Петрові з щирою довірою, ніби тим хотів зробити товаришеві приємність, порадити в його горі.

– На ось почитай… Що вона пише…

Петро посміхнувся й одвів Романову руку з листом:

– Смішний ти, наївний ти, хлопче! Заховай. Це твій лист, твоє щастя… Мій лист, моє щастя теж прийде. Він прийде колись…

Під Олеськом хтось з дивізійників розповідав, як то вони заскочили в Підгірцях кількох ворожих кулеметників-юнаків. Розстрілявши всі набої з кулемета і не схотівши здаватися в полон живцем, ті «теж хлопці» підірвали себе гранатами. Самі себе… Гранатами… Лишилась каша…

І цікавим було Петрові та Романові чути, що й оповідачі, і слухачі не мали особливої злоби до «тих» – мабуть, і на злобу вже не вистачало духу.

– Бач, – сказав котрийсь мляво й понуро. – Не тільки ми копаємось…

– Еге ж, – докінчив інший так само мляво, апатично. – Вони теж такі бідаки… Як немає вже виходу, тоді власна куля або граната… Але ж і затяті, чортові сини!

З цього всього випливала тільки одна тяжка мораль – якщо «там» такі настрої, то немає чого будь-кому сподіватися на пощаду й милість.

І ніхто на пощаду й милість не розраховував і навіть не думав про те.

Не бачачи для себе іншого рятунку як лише битися й якщо загинути, то в запалі бою, люди, «хлопці», що в пеклі поробилися суворими, загартованими мужами, билися героїчно.

Там, де вони пройшли, немало лежатиме їхніх і ворожих кісток, немало черепів, присипаних пилом і тоннами землі, збуреної в небо, лежатиме там, і немало тих черепів колись виоре дядько, український селянин, батько цих хлопців, орючи лани свої. Одні з тих черепів лежатимуть зіницями на захід, а ще більше їх лежатиме тут зіницями на схід – це все будуть їхні черепи…

«О жовті черепи, зіницями на схід!»

Химерні думки лізуть в стомлену, гарячу від болю й безсоння голову.

«О жовті черепи, зіницями на схід!..» – звідки це? Ах, так це ж з одного поета, отого, що там, по той бік… З його знаменитого «СЛОВА О ПОЛКУ», з його надзвичайної поеми про український ПОЛК, про його безвиглядну, але героїчну, ніким не оспівану боротьбу, про його трагедію… Боже, що ж то за така фатальна, вічна історія! І там теж отак коні тягнуть батареї, вгрузаючи по коліна в чорнозем. Ось такі вони – пітні, мокрі, блискучі, в моргулях божевільно напнятих м'яз. Бач! Це жиро їхній «полк», про оцей «полк», про оце…

Тяжущі гармати вгрузають по самі станини в глевкий чорнозем, а гривасті коні, напружуючи рештки сил, виривають їх і знову грузнуть, виривають і грузнуть – тягнуть з хропінням, з колосальною напругою, побрязкуючи зумбелами й ланцюгами посторонок, викручуючи ноги, засікаючись підковами… Над ними опалове небо, й грім, і димний сажний туман, а вони тягнуть… А їм допомагають гармаші, такі ж пітні, змучені, але затяті. Все вперед і вперед! Вперед!!

І сунуться вони, гримотять, гримотять. За ними гримотять ляфети, зарядні скрині, обози… В цілому – це ж і є вони, оті «тяжкі потвори батарей» з Бажанового «СЛОВА О ПОЛКУ».

За батареями йде піхота… Ідуть мінометники… Гренадери… Над ними клекотить небо, меркне блакить від бомб, а потім розчахуються обрії від їхньої власної канонади… І знову виривають коні тяжкі гармати й ляфети з чорноземлі, і знову гримотять, обливаючись потом…

Там, де пройшов цей «полк», лишається поле, здовбане й укрите вирвами, мов кратерами вулканів, залите кров'ю, засіяне черепами – їхніми власними черепами…

«О жовті черепи, зіницями на схід!»

Так. Неодмінно.

Вони падають… Вони всі падають лицем туди, куди поривалися серцем, вони падають зіницями на схід.

І лежатимуть так до Судного дня.

XIII

Але дедалі люди все більше нервово й фізично вичерпувалися, й навіть найтвердіші вже починали впадати в розпач, психічно заломлюватися.

Найкраще Петро спостерігав це на Романові.

Запал Романів танув. Вивітрювався геть. Його заступав відчай. Та який відчай! Бідолашний хлопчина не те що вимучився фізично, не те що потерпав від страху, ні, він вичерпався душевно, бо переживав велику внутрішню кризу.

В одну з коротких хвилин перепочинку Петро кинувся шукати Романа й знайшов його лежачим у кущах. Хлопець лежав лицем в землю й плакав, що видно було по його плечах. Петро постояв над хлопцем, а тоді сів мовчки поруч. По якійсь хвилині взяв своєю кострубатою рукою за хлопців чуб і повернув до себе, Роман вирвався й знову уткнувся в землю, але перестав плакати. Полежав так, а потім повернувся навзнак і, схлипнувши востаннє, промовив до Петра:

– Вибачай… Збабів, брат…

– Нічого, буває…

– Буває!.. Та не з усіма… Ти навіть не уявляєш, з якої це я причини так розсипав кислиці. Ти думаєш, що я боягуз?

– Ні, я не думаю, що ти боягуз.

– Гм… Я, може, й боягуз, але не настільки, щоби плакати. Я від іншого. Я тому, що бачу, яке ми ніщо!.. І не тому ми ніщо, що ми отут ніщо. Ні, ми вміємо часом навіть ефектно вмирати, часом потрапимо утнути й параду, та яку! Але що з того?.. Ах, які ми бідні!

– Та чого?

– А того… Ні, ти цього не збагнеш. Занадто в тебе відмінна, простолінійна, грубо витесана душа й груба шкіра… Хоч нам, власне, й треба б таких чортів, як ти…

– А може б, я таки збагнув? – Тонюсінька-тонюсінька нотка товариських клинів.

– Де!.. От була в мене гарненька хатка в душі. Така гарна-гарна хатка! І от розвалилася. Збомбило її до чорта! І тепер там так порожньо стало, ух!.. А яка ж то була гарненька хатка! Хатка, що її мені збудували змалку ріжні вишивані «дядьки» … Знаєш, хатка з «козаченьків», з «воріженьків», з шароварів широких, як Чорне море, з гаківниць, з «оселедців» … «Воріженьки» такі були милі й безобидні, а війни, власне, ніякої й не було, був тільки «герць», така парада, гулянка. «Козаченьки» йшли на «герць погуляти» з «воріженьками».

Хтось збоку засміявся. То сиділи поблизу стрільці, спинами до розмовців, стомлені, байдужі, але вони, безперечно, слухали, хоч і не подавали зовсім виду. На їхніх вухах і на їхніх спинах було написано, що вони слухають, і сміх той стосувався Романових слів.

Нехай.

– Еге ж, – продовжував Роман до Петра саркастично, ніби сам себе тортурував. – «Козаченьки» йшли на «герць погуляти» з «воріженьками». А тим часом… Бач! Господи, як далеке оце все від того, чим нас напихали змалку ріжні вишивані дядьки та панії! Тим часом діють не цукеркові «воріженьки», й не цукеркових «козаченьків» тут треба, і не цукеркових душ, напханих розвезеним нашим, солоденьким, розмріяним примітивізмом, тут треба! – Бідний Роман аж мінився, так він глибоко переживав усе. – Іншого тут треба! Бо не «воріженьки» діють проти нас, а діє математика! Діє ворог, озброєний математикою! Еге ж! А математики нас якраз і не вчили.

Петро був, як уже не раз перед тим, страшенно здивований Романовою мовою, що прозраджувала і неабиякий розумовий багаж в цього хлопця, а головне, що ця русява голова вміє думати й багато, видно, думала. Щоб розвіяти гіркоту Романових слів, Петро зауважив з легкою іронією:

– Це ти сам до всього додумався чи десь вичитав?

– Вичитав, брат! Ось вже кілька днів вичитую, все вичитую! Вичитую! Аж шкіра лускає! І бачу, що головного нас не вчили… Бож-же, Бож-же!.. Замість вчитися модерним наукам, отієї «математики», як треба перемагати ворога, ми чорті й відколи співали про симпатичних «воріженьків», що самі щезнуть, «як роса на сонці» … Ой Боже, Боже! Жди!..

Знову сміх і чиясь репліка, ніби сказано окремо, в окремій розмові помежи тими, що сиділи збоку спинами до Петра й Романа:

– А навіщо хлопові наука?.. Один «дядько» навіть дописався до того, що хлопові наука шкодить, що хлопові не треба науки, а мусить він свині пасти, згідно з національною традицією нашою…

Регіт крізь стиснені щелепи, люте спльовування, лайка, ще чиясь уїдлива репліка:

– А глянь на тих, що пруть, та й на німців! Хто ж це пре, як не хлоп! Такий, брат, час. Але там хлопа вчили не кадилом махати й не тільки вівці пасти… – І урвав мову.

Здивований Роман почекав якийсь час на продовження, але продовження не було, репліки погасли.

– От бач, – зітхнув Роман до Петра. – Ще комусь гарненьку хатку зруйновано. Та й хіба тут не зруйнується? Ти дивись, як нас «воріженьки» чешуть! Пил летить, стовпами до самого неба стоїть!.. Це поки ми співали свої чаклування про те, що вони згинуть, «як роса на сонці», вони робили що іншого, і от маєш!.. Вони зовсім не хочуть «гинути, як роса» … І тепер ми проти них як щури, як комашки-горопашки. Отакі собі «славні козаченьки», що «засвистали» та й пішли «на герць погуляти». І «свищуть» … Гуляємо на «герці». От гуляємо!.. А бий тебе сила Божа! Ну, хіба тут чоловік не зареве зі злости безсилої! Га? У них танки! У них літаки! У них командири!.. – І зітхнув та й вимовив зовсім іншим, ніби байдужим уже, голосом: – Зрештою, навіщо нам танки й навіщо нам літаки, як у нас є вишивані «дядьки» з мальованими «шаблюками», наші чаклуни й характерники!.. Літаків і танків не намалюєш так просто, а шаблюку намалюєш, та ще й як легко! – І потішив сам себе, витираючи не то забуту сльозину, не то пилюку в оці: – Ну, нічого… Не навчили нас свої, то навчать нас «воріженьки» …

– Не хвилюйся, Романе, – заспокоїв зумисне голосно Петро, намагаючись і для тих хлопців, що сиділи спиною до них, стушувати прикре вражіння від цієї зовсім недоречної, непотрібної розмови. – Не хвилюйся. За битого двох небитих дають.

– Я сумніваюся, щоби за цих «битих», кості яких розносить на всі чотири сторони, хтось взагалі щось давав.

– Говорю в збірному розумінні… І не нарікай на тих «дядьків», на світі все розумно, може ж, і вони для чогось потрібні. Якщо не зараз потрібні, то принаймні будуть колись.

– Вони зараз, саме зараз потрібні! Хотів би я бачити їх тут, ось тут! Ось тут!

– Не нарікай. Будь справедливим. Кожен робить те, що вміє, до чого він покликаний… Не могли ж тебе тії «дядьки» навчати «математики», бо, щоб її навчати, треба знати її самому. Будь вдячний, що тебе взагалі чомусь вчили, бодай тій істині, що тебе «зовсім не треба вчити», інакше б ти був і зовсім неук.

– Я й є неук!

– Форзіхт! Гей, стережись, філософе! Кінчай дискусію! Воріженьки йдуть! – це раптом Петро вигукнув до всіх як команду.

Понад ліском, шляхом, ішла колона танків.

Всі схопилися. Роман перший. Але бідолашний хлопчина, одержимий нападом оригінальної «самокритики», ніяк не міг заспокоїтись і ще бубонів, одягаючи шолом та підтягаючи пояс з важкими гранатами:

– Кажуть, Хмельницький під Жовтими Водами чи десь там (десь на нашій-таки землі) взяв свого ворога лютого, якогось там польського короля, в полон та й… Та й що б же ви думали? Пустив геть живим! Ну, не диво? Отут тобі й весь собака закопаний… Бо то був «воріженько» … А нас от наші «воріженьки» ніколи не випускали живими і не випустять… Ex, біда наша! Простота наша!.. Спадкова біда нашая…

– Ну от, бачиш! А ти нарікаєш на «дядьків», чого й що.

Бій за Одесько був ще тяжчий, ніж за Підгірці.

Ворог натискав зі сходу й з півночі, й не було сили його зупинити.

Багато тут полягло смертю героїв. Стримуючи ворожий наступ, одчайдушно билися хлопці, але з великими втратами мусили знову відступити… Зрештою, вони виконують свій обов'язок – прикривають шлях утечі іншим, в тому й своїм товаришам…

З Петрової батареї лишилося тільки дві гармати й половина обслуги. Але ті, що лишалися живі, билися далі завзято.

Ще коли тривав бій під Олеськом, чути було гураганний вогонь десь на півдні. З свідчень утікачів, що панічно бігли звідти на північ, було встановлено, що то йде жорстокий бій за Білий Камінь. Ворог там перетяв шлях якійсь їхній частині – й Білий Камінь підпливав червоною кров'ю.

З-під Одеська змучені відділи ще не зовсім розгромленої групи відступили з боєм в напрямку Гавареччини.

Тут вони побачили видовище, від якого терпне все й нерви відмовляють в послухові… І тут, власне, їх було розбито дощенту.

До Гавареччини кількома дорогами й так навпростець під бомбами стікалися звідусіль велетенські обози цілої дивізії, кинені напризволяще, – санітарні валки, господарчі відділи, боєпостачання, машини Червоного Хреста, підводи з раненими… Вони збилися під лісом, наповнили увесь ліс і все навколо і ще йшли й ішли, плавом пливли… Бідолашні, беззбройні й безборонні люди, стерявшись від жаху, періщили коней, квапилися вихопитися якось з котла смерти, урятуватися… І от налетів на них ворог… Спочатку нагрянули з'єднання авіяції, і з сатанинським кихкотінням падаючих бомб чорні бомбовози закружляли танок смерти; їм допомагали винищувачі, вони знизилися до самої землі і зі скаженим виттям стригли низом, кружляли як навіжені й сікли все з кулеметів… А потім вихопилися звідкілясь танки і, женучи по дорогах, чавили все на своїм шляху, звертали з доріг, ганялися за підводами й за людьми, розстрілювали все з кулеметів і з гармат усторч… Бідолашні люди підіймали руки, благаючи пощади, але то не допомагало – цей ворог не знає пощади. Люди з піднесеними руками щезали під тоннами грохочущого заліза велетенських Т-34…

Того не можна переповісти словами, що відбувалося на невеликім клапті землі та на дорогах під Гавареччиною…

У такій ситуації група оборонців, що підійшла від Одеська, прийняла бій.

Вони швидко зайняли позиції попід лісом Гавареччина й попід селом тієї ж назви, окопалися похапцем як могли, а більшість так, неприкриті й неокопані, лежачи по ямках, по межах, по обніжках, по вирвах, повели бій… Артилерія розстрілювала ворожі танки й машини прямою наводкою. Протипанцерні гармати, й кулемети, й міномети захлиналися від власного вогню… Стрільці билися гранатами й панцерфавстами… Особливо героїчно билася одна протитанкова, бронебійна гарматка поблизу Петрової батареї, стоячи на відкритому місці, поки її не накрила серія ворожих стрілен і вона замовкла навіки.

Добре билися хлопці. Але ж «сила і камінь ломить». Та й як тут змагатися – занадто нерівний «герць» поміж «воріженьками».

Село і ліс Гавареччина ще раніше були спалені й збомблені, а тепер їх допалювано й перевертано догори корінням.

Наліт авіяції зробив своє, а несподіваний обстріл з «катюш» довершив справу – спротив групи відчайдухих було зломлено, групу геть розпорошено, батареї їхні змішано з землею, все поторощено.

Повна катастрофа.

Одначе розпорошені відділи, відступаючи, ще билися розрізнено, кожен по-своєму маневруючи перед ворогом.

Та багато лишало зброю й кидалося панічно рятуватися втечею наосліп. Серед таких повстало велике сум'яття. Хлопці здирали з себе відзнаки, дерли документи, викидали шоломи, палили листи від матерів і коханих, здирали й викидали уніформи, теряючись перед лицем видимої смерти.

Петро й Роман, втративши цілком батарею й усю амуніцію, з своїми товаришами не розпорошилися, а далі трималися купи, відступали на захід з боєм. Вони не палили документів, і не здирали відзнак, і не зривали з шиї материнське благословення. Вони збиралися битися до останку, до остаточного розгрому, до крапки.

«До останнього зітхання», – мовляв Роман.

А на землі, навколо них, усюди творився жах. Колони втікачів – обозні валки, окремі вояки, юрби людей напіввійськових, напівцивільних, лявини підвід – одчайдушно гримотіли через трупи й вирви, одні на південь, на Білий Камінь, інші на захід, на Красне… На заході було ніби тихо.

На заході було тихо.

Та ось з заходу раптом загримотіло утікачам назустріч.

Раніше був наступ ворога зі сходу, з півночі і з півдня. А це почав ворог бити й з заходу, від Бузька та інших точок з-над річки Бугу. Ворог загнався в запілля й тепер бив звідти. І це сталося тоді, коли ніхто того не сподівався. Досі говорилося й кричалося про оточення, але кожен мав на увазі ще вихід на захід, ніхто не припускав, що коло отак-таки й замкнулося, цілком щільно, – ні, мусив існувати вихід на захід. І раптом з заходу почали бити «катюші» з-за Бугу. Вони били з кількох точок, встигнувши посісти велику смугу, одрізавши цілком шляхи відступу сюди. Вони засипали грядом диявольських стрілен все поблизу, в смузі кільканадцяти кілометрів, обстрілюючи валки втікачів. Стрільна розривалися по кілька разів і заливали все страшним, всеспалюючим вогнем – загорялася земля, й каміння, й залізо, все горіло, й не можна було того погасити, й ніхто того не гасив і не збирався… Навіть на німців, на випробуваних фронтовиків з числа тих, що не встигли своєчасно відступити з своїми і тепер металися з приреченими в цьому жахливому колі, вогонь «катюш» нагонив містичний переляк. Летіли не тільки стрільна, летіла попереду них ще жаска легенда про ті «катюші», витворена в ході війни на нещадних східних побоєвищах.

Відступаючи, хаотичні колони було вже досягли Бугу, й нещасні люди, хто вцілів досі, з полегкістю вже зітхали, думаючи, що вони видерлися геть з пащі смерти, що вони вихопилися з перстеня, як над ними розверзлося небо і впало на них грядом заліза й морем вогню. Все змішалося. Товпища ударилися об вогненну стіну, що раптом піднеслася перед ними, і побігли назад. Побігли панічно на схід. Заметалися безтямно на вже пройдених шляхах, по здовбаних лапах, по шматкові землі, спаленому вогнем і зораному залізом. Люди шукали прикриття й не мали його. Люди шукали пощади від всюдисущої смерти й не мали її. Люди на своїй власній землі згоряли живцем, бо горіла й сама сира земля. Язики полум'я вихоплювалися з неї й ішли товпищами, коливаючись, обертаючи все на попіл і сажу. Жорстокий, лютий ворог, переповнений одвічної злоби і зненависти, знав, на кого напосівся, і вергав на них, на їхні голови й на їхні душі усе, що мав. І душив їх чим міг. Залізні вогнепащі потворища, немов живі, люті дракони, ганялися за людьми по шляхах і по полях, чавили їх, смалили вогнем і чадом, сікли їх, пригортали їх землею, загрібаючи її своїми розчепіреними лапами.

Петро й Роман цупко трималися один одного в цьому чадному пеклі. Вони тільки тепер побачили, що то таке паніка, коли все перемішалося з напівцивільними. Все пустилося берега, й не було вже жодних стримуючих начал, щоби могли тут щось зарадити. Як і не було сили, яка би припинила нещадний ворожий вогонь, зливу ненаситимої ворожої злоби.

Маса доведених до одчаю людей котилася в усі боки.

У них не було вже віри, для них не було авторитету, для них вже не було логіки, у них те, що було в душі, як стрижень, рухнуло геть, як та «хатка» в Романа, й вже тепер нічого не направиш. Межа їхнього терпіння перейдена… І те сказати – межа їхнього терпіння була висока, дуже висока, на подив висока, куди вища, аніж у тих прославлених «завойовників світу». Але тепер межа перейдена, й у душах неподільно запанував сумеречний дух загину, дух катастрофи.

Все котилося геть у прірву.

Лише де-не-де окремі групки, як Романова з Петром, одчайдушно билися, не складаючи зброї, але й їх розпорошувано, геть вибивано до пня.