Текст книги "Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)"

Розділ двадцятий

«Зоре моя вечірняя!.. Зоре моя вечірняя!..»

Максимову душу завжди зворушували слова цього рядка вірша до самої глибини. Вони викликали в його уяві чарівний образ тихої, мерехтливої, елегійно задуманої й далекої-далекої вечірньої зорі, що, як очі закоханої й заплаканої дівчини, дивилась із безмежної космічної далини, з царства інших світів та інших, невідомих і недосяжних, загадкових країв.

Ці слова й цей образ глибоко запали в Максимову душу ще з дитячих, школярських літ. І відтоді завжди, – в роки юнацькі, парубоцькі й у роки змужіння; тихими, ясними вечорами осінніми, зимовими, весняними й літніми; чи то вдома в затишній кімнаті, чи в мандрах по бездоріжжях, на земних розпуттях; у степах, у лісах, у луках; на роботі, на полюванні, в поневірянні самотою чи з другом вірним, – скрізь і завжди ці слова й цей образ змушували його серце тремтливо завмирати в солодкій елегійній задумі, в тузі за нездійсненним й недосяжним, скороминучим і невловним; у передчутті скорботних втрат і вічної розлуки; в пориві до прекрасного, божественного, героїчного, чистого й у жалі по загубленій вірі в трагічно-примарний ідеал боголюдини…

І тепер-от вона, звабливо-мерехтлива вечірня зоря, знову зійшла на холодному синьо-зеленому небі, над погасаючою загравою – там, де щойно зайшло сонце. Максим ішов по синьому снігу між деревами, дивився на неї й думав про те, про що й завжди, бувало, думав при такій нагоді:

«От у цей час, коли зійшла зоря ця вечорова, хтось найрідніший, хтось любий і дорогий, хто думає про нього й тужить за ним, теж дивиться на цю саму зорю, в цю саму хвилину… І там десь їхні погляди сходяться й летять разом просторами, синіми пустелями, космічними далями…»

«Так, – казав тривожно розум, уриваючи жаль елегійний і мрію серця. – Так, але за зорею цією вечірньою іде ніч. Ось іще мить, і вона прийде – чорна, холодна, безмежна ніч у лісі, засипаному снігом. Ніч твоєї жахливої самотности в глухому лісі, де тебе й буде поховано, як у чорній ямі, якщо ти не виберешся з лісу тепер».

І Максим поспішав, одчайдушно налягаючи на ноги. Він ішов слідом, що його лишили «кінний і піший».

Ще завидна тим слідом Максим прийшов до хатини. Дійсно, так як і казав той лейтенант – на їхньому сліду стояла хатина. Це була лісничівка – типова, давно колись вимурована, казенна будівелька з червоної цегли, на взірець залізничних будок на роз'їздах. Вона стояла й роззявленими порожніми очицями вікон, повириваних геть із рямами, та такими ж дверима й постріляними стінами вищирилася на білий світ, на ліс, на Максима, мов череп мерця. Дах на ній теж був знесений геть. Колись тут навколо був парканчик і ще якісь будівлі. Тепер того нічого не було – все зникло геть, лише де-не-де стирчали ожуги з-під снігу. Навколо хатини, вірніше – навколо кістяка її, валялись закривавлені бинти, побиті миски, гільзи. Максим подивився на цю досить неприємну картину й зайшов досередини. «Що ж тут вибирати?» – думав над словами лейтенанта. Всередині все також було зруйноване. Піч розвалена. Підлога повиламувана. Меблів аніякісіньких. Стіни постріляні всередині так само, як і зовні. Максим оглянув це все, а тоді спинився очами на купі якогось мотлоху посеред хати.

«Ого! Та це ж зовсім не мотлох. Чи мотлох, та не той». Посеред хати було звалено у велику купу багато різної зброї: рушниць і кулеметів, автоматів – «фінок», а також гранат різних систем, безліч набоїв, дисків і ріжків до «фінок», кулеметних стрічок тощо. Придивившись пильніше, Максим зауважив, що в тій купі найбільше було автоматичної ручної зброї. А навколо – знову ж ті самі, що й надворі, закривавлені бинти, брудні онучі й різний інший людський послід.

«Цікаво. Якщо сюди натаскано стільки зброї в той час, як армія не має чим стріляти, то, значить, навіщось її сюди натаскано. Двох думок не може бути: якщо цю зброю залишено тут, то по неї напевно, й то скоро, хтось прийде!»

Максим з дитинства любив зброю. Він любив мисливську зброю, але нею може бути всяка ручна вогнепальна зброя. І був він стрільцем першоклясним, з усіх родів тієї зброї. І от з тієї любови, чи й справді виконуючи наказ лейтенанта, Максим почав перебирати й виважувати в руках «фінки». Вибирав. Але всі вони видавалися йому неймовірно тяжкими. Нарешті вибрав ніби найлегшу, ще й з ременем. Потім вибрав до неї диск із набоями, вставив його як слід, а тоді перекинув «фінку» через плече й пішов.

Так він ішов із «фінкою», ніби справді який вояк. Але в дійсності він її зовсім не для війни взяв (що ж він міг би зробити з «фінкою», хоч би навіть і з такою гарною, проти всього світу!?) – ні, він узяв її просто тому, що спокусився зброєю. Але «фінка» з кожним кроком ставала все важчою, а безглуздість її наявности в нього за спиною – все очевиднішою. «Для чого і проти кого? І що ж ти нею в своїй ситуації зробиш?..»

Так Максим ішов і кепкував із себе. Аж поки не став ураз, мов укопаний. Навколо було синьо-чорно, і в однотонності цього кольору стежка на снігу десь раптом загубилася, розтанула. Нема.

«Господи! Таж заходить ніч! Іще година – й у лісі буде темно, хоч око виштрикни. Куди ж ти йдеш? І куди ти ще йтимеш? І як ти йтимеш?!.»

На душі стало тривожно й тужно. Надходила чорна, глуха ніч. А магістральна його лінія – слід «кінного й пішого» – вже зникла в чорноті, що розливалась океаном назустріч. Іти ж по-сибірському, як ходив колись у тайзі, він тут і в такому стані не зможе. Та й найвідважніші сибіряки вночі по нетрях не ходять.

Думка запрацювала шалено. «Як і куди?» А чи не міг би він заночувати в тій халупі, га?.. Ні, ні, в тій халупі йому ночувати не можна. Ні – ні! Як же ж і куди?..

«Та, Господи! Тут же ж десь тече Ворскла! її вночі не буде видно, але все ж її можна буде знайти. Це, власне, й є та магістраля, яка виведе куди слід. Аби лише її знайти. Так, або вдасться її знайти, або ж доведеться загинути. Вона замерзла, вона заметена снігом, але то нічого. Це якраз і добре. Якщо її вдасться знайти, то по ній уночі можна буде йти як по паркету. Скоріше ж геть із цього лісу!»

А ніч насувалася нестримно, множачи навколо гущавину, – чорна, тривожна, захланна ніч. Вона наповзала з усіх боків, як ті видива-чудовиська, потвори з давно забутих наївних дитячих казок. Максим на мить перенісся уявою в той казковий дитячий світ, уявивши себе тим крихітним хлопчиком, усіма покинутим, заблуканим, відданим на поталу відьмам, зміям, вовкулакам та лісовикам.

Стало на хвилинку справді моторошно.

Тоді враз, підкинувши «фінку» з-за плеча на руку, Максим натиснув на гашетку й випустив геть усю серію, цілий диск, у нікуди, просто в синє небо. Випустив і стояв якусь мить, засліплений миготінням вогню й оглушений, слухаючи, як по лісу шалено стрибали, рокотали, віддаляючись, луни. Далі… Далі… А тоді подивився на «фінку», що лишилася зовсім без набоїв, узяв її за люфу («без набоїв ти мені й зовсім не потрібна!») й попер її геть від себе – туди, слідом за лунами. Повернувся й пішов ліворуч. Залишив слід «кінного і пішого» й пішов своєю власною дорогою – без ніякого сліду.

Скоро він опинився на краю лісу. За лісом починався луг, і там було ще досить видно. Той луг простилався перед Максимом, покритий де-не-де рудими плямами очеретів, що тяглися ген-ген на кілометри. А за тими кілометрами, за тим лугом засніженим бовваніло якесь селище. За ним далі були ще якісь селища… То там проходив той самий шлях, яким його, Максима, було ведено в колоні смертників на Білгород – Тамарівку й по якому котилися великі орди всіх тих опоганених і неопогонених, озброєних і неозброєних, «вільних» і невільних істот. Тепер уже ті орди й усі ті, що його гнали, пройшли, але тим шляхом йому посуватися назад однак не можна було, бо той шлях тепер захряс іншими ордами, ще гіршими.

Шлях поміж спаленими й зруйнованими селищами тягся десь там ген понад лугом, по той бік. Отже, по цей бік був ліс, опанований ніччю, а по той бік – селища й шлях, опанований ворогом, чужинцями, що не знають, не розуміють, не хочуть розуміти нічого й не мають пощади. Посередині ж – Ворскла й луки, мабуть не опановані ще ніким. Ба, ні! Хтось там є також. Глянь!..

Придивившись, Максим побачив, як ген посеред лугу по білій пелені снігу посувались якісь чорні цятки. Одна… ще одна… Потім дві… А ген-ген попереду знову одна… Вони посувалися в тім же напрямку, що й Максим. «Напевно, такі ж самі бурлаки-втікачі. І, напевно, вони йдуть по льоду Ворскли, бо чешуть шпарко, рухаються швидко». Максим хотів уже викочуватися з лісу й доганяти їх, як раптом ті чорні рухливі цятки… попадали! Майже всі разом. Потім схопилися, побігли й знову попадали… Тут до Максима докотилось рокотіння важких кулеметів. Вони били звідти, від великого селища, що бовваніло за лугом – ген там, дідько його знає й де. Кулемети строчили навально, й кулі з в'юканням копирсали сніг аж попід лісом або йшли рикошетом угору. Максим став за деревом і виглядав із-за нього, помалу здогадуючись, що то перед його очима відбувалося. За кулеметами кілька разів гримнув міномет. Міни збурили сніг посеред лугу, а одна залетіла аж у ліс.

«Еге-ге… Ні, не випадково вони сюди так гатять! Це, напевно, стоїть у якомусь зв'язку з тією лісовою халупою, повною зброї! А тяжкі кулемети ті, мабуть, спеціяльно й пристріляно на цей луг і ліс. І міномети також. Тепер вони обстрілюють тих кілька цяток. А хто ж то – ті цятки? Такі самі шукачі щастя, як і Максим? Шукачі щастя свободи?..»

Чорні цятки надовго позападали в сніг. Потім знову почали схоплюватися й бігти. Бігли до лісу навскоси, лише одна бігла вздовж лугу.

Після такого попередження Максим вирішив не квапитися з лугом, а пішов краєчком лісу. Йшов, провалюючись глибоко в сніг, а тим часом вивчав ситуацію.

Стрілянина так же нагло замовкла, як і спалахнула. У всьому цьому одно було цілком ясне для Максима – це те, що ті, проти кого насправді були спрямовані ці постріли, напевно, вже так далеко забігли за ці дні, що їх ніякі кулі вже не доженуть. То вони покидали й стільки зброї там у лісовій халупі. Якщо ж хто й лишився біля тієї зброї, то хіба лише одиниці, що десь глибоко зарилися в норах сховищ, п'ють для хоробрости самогонку й нікуди зовсім не ходять. Принаймні вдень. От хіба часом уночі десь вилазять. І то, мабуть, тільки для того, щоб потрошити беззбройних і безборонних людей. Кожен злочинець-убив-ця вже є останній боягуз, як і ті он, що десь там із того боку стріляють по кількох цятках із мінометів та тяжких кулеметів.

«Ні, даремно ти викинув „фінку“. Треба було почекати до ранку. Вночі вона ще могла б пригодитись. Бо ще десь, може, доведеться дорого продавати своє життя».

Максим аж хотів було вже вертатися. Та тільки ж вертатися довелося б дуже далеко, бо ж не досить було взяти саму викинену «фінку», а треба було ще дійти до складу зброї в лісовій хатці й набрати набоїв. Думаючи це, він тим часом ішов собі далі, не затримуючись, уперед, попід лісом. Це була каторжна хідня. Потемки, прикований зором до лугу збоку й до темряви спереду, він не добачав ні ям, ні ровів, ні пеньків. Збивав і без того вже побиті ноги та, провалюючись у рови чи ями, розтягав і так уже порозтягувані жили. Але для нього важливим було побачити небезпеку заздалегідь – небезпеку не від ям, а від більш поважних речей.

Нарешті поночіло зовсім. Сизі сутінки стали чорними. Але тепер тій чорноті ночі, що навалювалась уже зовсім на голову, Максим зрадів. Цього разу він їй зрадів, як визволенню. Він круто звернув із лісу й вийшов на луг.

Уже ніяких селищ по той бік та й ніякого взагалі «того боку» не було видно. Все облягла густа мла, що з'єднувала небо й землю, лише ледь-ледь білів той сніг, що був найближче. Ступнувши з сотню кроків, Максим оглянувся – лісу вже теж не було видно.

Максим ішов навскоси, брів по досить глибокому снігу. Сніг був мокрий, а під ним чавкотіла вода. Місцями, в очеретах та комишах, снігу було набито більше, а місцями навпаки – був голий лід, – це по сагах, розливах та допливах Ворскли. Максим усе те перетинав і перетинав навскіс, добираючись до Ворскли. Нарешті він спустився трохи вниз і відчув під собою лід. Пройшовши трохи ще в тім самім напрямку, наткнувся на високий берег, порослий лозою й вільшняком.

«Ага! Це ж і є Ворскла!»

Тоді повернувся за течією трохи правіше й пішов по льоду. Місцями лід був покритий водою, але то не біда. Він вирішив іти Ворсклою всю ніч, без зупинок, аж до того місця, де, як він пам'ятав це з мапи, Ворскла мала круто загнутися праворуч, роблячи величезну дугу біля села Р. А тоді перетяти луг ліворуч навпростець і вийти в степ та так само, без зупинок, і смалити далі, аж до кінця: геть по прямій, по прямій, переступаючи через шляхи й дороги, через усе, що трапиться, – навпростець, скільки вистачить сил. А сил у нього, він був певний, вистачить до самого дому! Бо ж іншого виходу в нього нема, як нема й вибору. Він або мусить іти без перерви й дійти, або ж, спасувавши й шукаючи хвилевих вигод чи уявного рятунку, – загинути, напевно й остаточно. Звичайно, в першому випадку теж можна загинути, але тут усе-таки був шанс, шанс – перемогти. Поставивши все на карту й не шкодуючи сил, перемогти! Максим без вагання вибрав цей шанс. Для нього це вже не було змагання тіла (тіло його, він відчував, уже нічого не варте й не витримає само по собі навіть і дужого подиху вітру), – це було змагання духу, змагання його волі й пекельної жаги жити. Від тіла тут вимагалося лише одного: якщо й умерти, то не лежачи, а в боротьбі, у змаганні – живучи й пломеніючи до останку.

Вмерти так, як умирають комети, – згоріти до краплі, до решти, лишивши по собі ще вогненний слід, – вогневіти бодай якийсь час. А згоряючи, може, на якійсь останній стадії свого згоряння ще й пере могти.

І він так горів… Скільки він уже так горів!.. Він уже, здавалось, наполовину згорів. Але душа від того все ж не бралася попелом. Навпаки. Вона все яскравіла й яскравіла. Вона все ще жива й живе, сягаючи в майбутнє, хоча й переживаючи ще раз минуле. В ній з’єднувалось тепер вчорашнє й завтрашнє сталевою ланкою сьогоднішнього. І ця сталева ланка, вкинута тепер в страшне горнило випробування, мала довести гарт найвищої проби. Витримає чи не витримає?..

Максим ішов льодом. Як порівняти з його ходою вдень, він ішов божевільним темпом. Це було далеко не швидко для нормального хідця, але це було аж надто швидко для нього. Він летів. Що раз, то більше його окрилювала надія й віра в перемогу – надія й віра від однієї думки про те, що він же пройшов уже такий тяжкий іспит і ще живий, і навіть вийшов на рівну й певну лінію, яка вже так реально наближала його до мети. Душа горіла й нестримно поривалася вперед, наказуючи бідним ногам і тягнучи їх уперед, аж вони ледве встигали за нею, спотикаючись. Та де там вони встигали?! Але все ж таки вони йшли і йшли, поки що не відмовляючись…

За кілька годин, відтоді як смеркло, Максим багато пройшов, усе вигадуючи, як би скоротити шлях, як би заощадити енергію, не роблячи зайвих гаків і петель. Річка дуже петляла, що Максим помітив дуже швидко, хоч і було темно. При засніженій землі й найбільша темнота – відносна, і коли маєш добрий зір, то можна багато бачити. Максим мав очі дуже гострі, а головне – він мав величезний досвід нічних мандрів, набутий у постійних мисливських, рибальських, а потім і каторжанських сибірських походеньках, через те орієнтувався й тепер досить добре.

Встановивши, що річка петляє, він вирішив лінію свого руху випростати – цебто йти дослівно навпростець. Оглянувши, скільки міг сягнути зором, рельєф пагорбів та лінію берега понад ними, він брав напрямок на якусь точку, – кущ лози чи очерету, – й ішов до неї по чому попало, – по льоду, по горбах, по снігових заметах, між комишами, – і виходив знову на лід річки. Йшов річкою, поки вона йшла прямо, а як річка завертала ліворуч чи праворуч, Максим вилазив на берег і йшов навпростець, поки знову не зустрічав ту саму річку. Так він набагато скорочував шлях. Відчував, як назад відбігали кілометри за кілометрами…

По кількох годинах такого ходу Максим несподівано вперся в досить високе плато, що врізалося глибоко в луг і відтиснуло Ворсклу кудись круто й далеко вліво. Це плато не було вкрите лісом. Ліс було відтиснуто геть аж на самий верх горбів, і він там ледь-ледь чорнів праворуч. Максим пішов через плато навпростець, певний, що, як він його перейде, здибає по тім боці знову Ворсклу. Та плато розтяглеся на кілометри. Воно було вкрите чорними ріллями, розкислими від води, з торішніми стернями й прорістю озимини. Сніг тут майже зійшов, і вода, збігаючи по рівчаках, дзюрчала струмками. Подекуди вода стояла озерами, в які Максим потрапляв зненацька з розгону. Він здивувався, виявивши тут раптом такий весняний стан. Але дивуватися було нічого: це ж був південний схил, та ще й геть укритий розораними полями; досить сонцеві допастися до чорної плямки, як сніг із рілль відразу задзюрчить. Як Максим переконався потім, навколо плато в цьому місці високий гористий берег річки робив велетенську підкову, створюючи чудовий затишок від північних вітрів. Оскільки тут прямішої лінії не можна було вибрати, то Максим теж робив підкову, йдучи по схилах берегового пасма й повертаючи разом із тим пасмом на південний захід. Почали траплятися кущі, гайки, переліски… Ось якісь глиці… Ось бур'янища й, мабуть, сад. А ось…

Будь ласка: цілісінький хутір! Кілька хат і ще якісь будівлі. Максим увігнався в самісіньку середину й від несподіванки аж став. Хутір! А може, й ціле сільце. І наче вимерло: ні вогника, ні собачого бреху, ні голосу людського, – анічогісінько, ніяких натяків на існування тут живих істот. Максим підійшов до однієї хати, до другої… Двері навстіж, вікна без шиб, речі порозкидані. А ось чорна пляма – це пожарище. Ще стояв запах гару й сажі в повітрі. Всюди пориті ями, – то воронки… від гарматних набоїв чи від бомб?

Враз Максим почув десь тихі чоловічі голоси… Він став, завмерши, посеред вулиці. Стояв, прислухаючись, і дивився в імлу поперед себе, чекаючи великої й прикрої несподіванки. Зненацька помітив, як десь далеко-далеко – там, звідки він прийшов, щось тричі поспіль блиснуло. Та він у цей час думав не про те. Він думав про таємничі голоси й про небезпеку… Раптом завило, засвистіло вгорі – із гуркотом і клекотом пролетіли й хряпнули гарматні набої тут же, за першими хатами. І тоді там, де було тихо, відразу зчинився галас.

Максим побіг уздовж вулиці, а хтось десь несамовито матюкався й кричав:

– Уставай!!. Швидко-о!!. Марш, марш!!.

І назустріч Максимові звідкілясь вискочила якась людина, застібаючись на ходу, а за нею друга, третя, а потім ще й ще… їх повискакувало багато, панічно брязкаючи зброєю. Зіткнулися з Максимом.

– Стой!! – закричав перший, що натрапив на Максима. – Хто такий?!.

– А тобі що, вилізло?! – визвірився Максим.

– А-а!.. Ага!!. Давай, спасайся, брат!!. За мною… Бігом!!!

– Біжу! – відповів Максим.

І вони швидко побігли, всі, але в різні боки. Десь там в імлі знову замиготіло… Всі озброєні припустили чимдуж, залопотіли вгору, а Максим навпаки – вниз. Він чув, як десь тупотіли ті озброєні люди, гукаючи один одного, віддаляючись. Знову завили гарматні стрільна й знову вибухнули в селі… Але Максим був уже далеко. Він відбіг ген аж у луг, а тоді вже тихцем поплентався собі далі. Зійшовши знову на лід річки, зупинився й обернувся назад. У селі горіла пожежа. А десь із-за горба за селом, із-під лісу зататакав скоростріл.

«І куди й чого він, дурень, стріляє?»

І раптом почув, як десь там на горбах хтось несамовито матюкався. І здогадався, що то ж і лайка, і скоростріл – на його адресу. Десь там, видно, похопилися, що серед них був хтось не їхній, і тепер намагалися його влучити в темряві. Не могли ж вони лаятися й стріляти з автомата по тих, що поливали їх із гармат з віддалі пари десятків кілометрів! Чи, може, геть поідіотіли люди?..

А з імли замиготіло знову. Тепер набої лягали навколо полум'я пожежі, метаючи блискавки вгору.

«То ж стріляють із того самого селища, що й перед тим по тих чорних рухливих цятках у лузі», – ствердив у думці Максим і поробив з того для себе всі належні висновки. По-перше – те селище, звідки стріляли гармати, без сумніву, було десь поблизу Великої Писарівки. Цей факт Максим відзначив з радістю, бо це ж свідчило, що він уже далеко пройшов. А по-друге – це село, по якому стріляли, напевно, стягло на себе немилість німців просто тим, що воно було під лісом, а може, ще й тим, що якийсь дурень і стрельнув у ньому з «люшні». Німці обстрілювали його з гармат удень (може, вчора, а може, й сьогодні, бо ж чути було, як десь гуло!), а тоді, пристрілявшись уже, вирішили помацати й уночі. А ті люди, ті вояки, що так панічно повтікали, то, напевно, якісь утікачі з фронту, які було отаборилися на нічліг у невідомому селі, покинутому людьми й списаному самим Богом із реєстру підлеглих його охороні.

При світлі пожежі Максим пішов собі далі пустельною рікою, по мокрому льоду. Десь на заграву пожежі завалували собаки й пролунало кілька рушничних пострілів. А десь далі, ген-ген там над степом, у чорній безодні нічного неба загорілись «панікадила». І кілька разів там щось глухо й важко бухнуло, як далекий-далекий грім. Потім «панікадила» погасли, пожежа згасла теж і стало ще темніше, ніж було. Й моторошніше, ніж було. Самотній, загубленій у безкраїй чорноті, як у справді чорному-чорному морі, безмежно вимученій людині було моторошно. Хоч та людина в своєму житті й пройшла вже «вогні, й води, й мідяні труби».

Може, тому було моторошно, що людина відчувала досить виразно, як за нею назирці, шльопаючи по мокрому снігу й чигаючи на відповідну нагоду, йшла невідступно смерть. Не уявно-поетична, а сама справжнісінька, прозаїчна й гидка смерть. А нагод тих було аж надто багато. І смерть не тільки чигала на найзручнішу, але й намагалась підставити «ніжку», щоб людина впала, а потім спробувати – встане вона чи не встане? Бо ж для смерти це був зухвалий виклик: людина, що за всіма правилами й законами давно вже мала б умерти, – не хоче вмирати. Ніяк не хоче вмирати! Затялася, зціпила зуби, звинулась, як сталева пружина, й от котиться. Неначе той автомат, що спершу йшов силою заведеного механізму, а тепер уже гойдався самою силою набутої інерції. Штовхни – він упаде і вже ніколи не встане. І смерть штовхала.

Але людина-автомат не падала. Вірніше, навіть падала, але вперто, помалу-малу зводилася і знову йшла. Бо, при всьому своєму автоматизмі, це була людина, в смертному механізмі якої була душа, а в тій душі – іскра великої божеської безсмертної волі…

Чорна мла тепер, здавалося, вже пливла й шуміла, наче чорне море – вічним шумом прибою. Це й був, думав Максим, шум прибою часу, прибою вічності, що їй немає ні кінця, ні початку. І ця ніч, ця чорнота, теж не має ні кінця, ні початку. І його шлях теж, здається, без кінця й без початку. Власне, він і не йде. Йому справді здається, що це не він іде. Йому мерещиться, що він стоїть, а йде все інше, все рухається мимо нього і навколо нього, – і на землі, і на небі, разом із зорями і з кометами – рухається десь у холодній, неосяжній для розуму, космічній прірві… Максим був уже на тій межі, за якою губиться почуття власного руху і людина може лежати, як колода, а їй здаватиметься, що вона летить зі швидкістю комети. Максим напружував усю силу волі, щоб опам'ятатися від того дурману й упевнитися – чи він же таки ще йде, чи вже лише маячить?..

Іде!.. Іде!..

Ось він перетинає якісь пагорби. Ось проходить понад очеретами навпростець. Он спереду вирізняється якийсь темніший масив у темряві і там миготять якісь смужки. Ага, то щілини в погано завішених вікнах а чи у віконницях хати, де світиться світло. Це ж туди йде Ворскла, і це на її крутому березі стоїть якесь сонне село. Світиться лише в одній хаті. Але чого ж у ній світиться, коли така глупа ніч?

«Може б, зайти в село, га?.. Га?..» – питається тихо й нерішуче думка, мов мала дитина, що намуляла ноги й уже не може йти, але боїться про те сказати, бо страшно.

«Може б, і справді зайти?» – майже згоджується Максим, намагаючись нишком обдурити себе й своє рішення – йти до кінця, – продиктоване інстинктом смертельно загроженої істоти. «Може б…»

Ось уже близько. Між селом і ним – тільки кущі очерету. Максим минув ті кущі й зійшов на лід річки. Лишилося ще перейти цей лід попри самісіньких хатах і садибах, розташованих на крутому березі.

Тільки встиг Максим дійти до середини річки, як раптом:

– Гальт!!. – і клац-клац зброєю.

Максим прикипів на місці. Крик був з берега, десь із темряви, від купи дерев, що стояли спереду. В блискавично коротку мить свідомість відзначила, що перед тим хтось ішов берегом на ті дерева. «До кого ж стосується той несамовитий крик по-німецькому?»

Ще мить.

– Гальт!!! – розітнулося ще дужче й переляканіше. Клацання. А за тим – шамотня спереду, в темряві. «Ага, це десь там, напевно, зупинено тих…»

Максим крутнув і як тінь зіслизнув з річки.

– Гальт, гальт!! – лунало з берега, але Максим зник за очеретом, як мара. Зайшовши беззвучно за очерет, він так само беззвучно, але якомога швидше пішов убік, уже майже певний, що те «гальт» стосувалося-таки до нього. Мовби на підтвердження цього, на березі затупотіли ковані чоботи, залунала несамовита лайка по-німецькому, потім почулись кроки на льоду й знову крик: «Гальт! Гальт!!»

«Завтра!» – прошепотів сам собі Максим.

Шкваркнула черга з автомата, але й тільки, – слідом ніхто далі не йшов, боявся. Лише випустив чергу з автомата в кущі очерету – навмання.

«Завтра», – повторив Максим у думці іронично й пішов усе далі й далі, петляючи поміж очеретів. А далі перемахнув через чисту площину, пройшов ще трохи й став під густим кущем. Довго прислухався, напружуючи весь слух і зір, – чи не шелестить де сніг, чи не рухається де яка постать, – чи немає погоні? Чи не йде там хто по льоду навперейми?

Ні. Тихо. Лиш десь дуже здалеку долинув якийсь свист, але то було десь там з іншого боку. Село з несподіваною німецькою пасткою кануло в темряві. Лише ледь-ледь мерехтіла з тієї темряви манюсінька світляна цятка, мов свічка, на яку мають летіти нічні метелики.

Зробивши велику петлю, Максим знову виповз на річку й пішов льодом. Його тягло до тієї річки, мов магнітом. То був інстинкт, що дбав за збереження енергії, – річкою ж бо хоч і кручено йти, але незрівняно легше. Щодалі Максимові було тяжче змушувати себе звертати з річки набік. Він з острахом помітив, що його воля слабла. Навіть і їй було понад силу таке неймовірне й безкрає напруження. А настане мить… Та Максим гнав геть саму думку про те, що може настати мить, коли сила його волі вичерпається остаточно чи коли її сталева пружина лусне геть від перенапруги й тоді він ляже лицем у сніг, спаралізований… І тоді буде вже все…

Але він навіть сам не знав ще всіх своїх можливостей, не знав свого другого «я», що сиділо в нім. А в нім сиділа друга істота, дика й несамовита, озброєна надзвичайним, сліпим, але неймовірно тонким і могутнім волевим інстинктом. Коли його свідомість опинялась у вирі маячіння, майже вибуваючи з ладу, тоді його вела та друга істота, що має такий дивний інстинкт. Максим виразно відчув, як та друга істота коригує всі його кроки й рухи, як вона порядкує. Це вже було роздвоєння. Своєрідне психічне роздвоєння. І в стані цього роздвоєння він перебував уже довший час. Йому навіть здається, що так, власне, й було все його життя. Коли б не те друге «я», він би вже давно, дуже давно, загинув би. Лише цього він так раніше не помічав. Це просто щось неймовірне…

Ось його опановує тривога. Невідомо чого й що. Він стає, й стоїть на льоду, й нашорошує вуха, й напружує зір і нюх. Що таке? В чому річ?.. Він стоїть, як вовк. Ніби нічого. Тихо. Але звідки й чому така тривога? Підкоряючись внутрішньому імпульсові, він зіходить з річки, з труднощами видирається на берег і стає між кущами лози. Ось вухо його вловлює якийсь звук. Ні, то майже ніякий звук, то лише тихий «черк», мовби хтось палицею торкнув по снігу. Далеко десь. Свідомістю своєю Максим не надає тому значення й хоче виходити, але щось його не пускає.

По хвилі – душа в Максимові холоне..

Просто перед ним на льоду йде черідка постатей. Майже беззвучно. І… Коли б Максим був забобонний, він би закричав від містичного жаху. В черідці, поміж цілком окресленими людськими тінями, є інтервали, і от у тих інтервалах ідуть… самі ноги або самі голови. Максим напружує волю, стримуючи нерви, які своєю реакцією випереджають розум, що мав би дати пояснення. Бо ж він не вірить «ні в чих, ні в дих».

Опанувавши себе, Максим стоїть і дивиться, не ворушачись і не дихаючи голосно. Завмерши, спостерігає, як перед самісінькими його очима проходить химерна парада. То йдуть тяжко озброєні німецькі солдати, серед яких деякі в білих захисних балахонах або в білих накидках. Вони йдуть десь, мабуть, із якоїсь бойової операції чи, може, на операцію. Ноги в них, напевно, пообмотувані ганчір'ям, щоб не тупотіли. Вони не видають ні звуку. Безперечно, вони всі охоплені страхом, бо ж вони йдуть – зі смертю бавляться.

Парада зникла, а Максим усе ще дивився на річку, – в очах його мерехтіло, й він уже не був певен, чи там не йде ще хтось, хто не має вже видимих ані ніг, ні голови, – зовсім невидимка.

Цей реальний випадок видався йому ще фантастичнішим, аніж усі його гарячкові візії й маячіння. Власне, на цім випадку він відчув, що почав уже губити межу між дійсним і недійсним.

Досі він, ішовши, все-таки диференціював цілий навколишній світ, і досить чітко. А тепер починалася смуга, за якою все переплутувалось, зміщалось плянами, сходило з осі й з власного місця, обертаючись у хаос, в анархію. А в тім хаосі відчайдушно борсалася воля, змагаючись, як іскра, загрожена холодною й чорною повінню. І в найкритичніші хвилини вона все-таки брала гору, не погасала – і вела.

А час тягнувся без кінця, з мукою, як зубний біль, і не було нічого, тільки безкрая, безнадійно безкрая дорога.

Зринаючи на гору з хаосу, думка Максимова спокійно відзначала, що він уже на краю загибелі. І в той же час та сама думка відчайдушно намагалася стати на варті, виконуючи підсвідомий наказ волі, щоб не проґавити – де ж звертати? Де покидати річку й виходити геть із лугу та й переходити на степ? Намагалась пригадати мапу, розташування сіл і містечок, лінію річки.

«Мабуть, ось тут…»

Річка повертала круто праворуч. Спереду маячіло ніби якесь селище, може, навіть велике. Максимові здавалося, що тут ось і треба звертати. Він покинув річку й пішов ліворуч. Натрапив на дорогу… Чорна, розчавучена колесами возів і машин, вона простилалася через пагорбок. Тільки-но Максим вийшов на дорогу й пройшов пару кроків, як праворуч заблищали фари, мов двоє фантастичних очей. Виринувши десь із-за повороту чи з-за кущів, просто на нього йшла машина, гойдаючи пасмами світла то вгору, то вниз.