Текст книги "Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)"

Максим мовчав. Чим він міг потішити цю людину? Які він міг подати їй надії?.. Він сам іде вже, як по лезу меча. Ще Василь Легеза тримається твердо на ногах, іде чітким кроком, а він уже… Гай-гай. Його тримає тільки впертість.

Все життя він думав, що його сили невичерпні. А тепер побачив, що за ці дні вони вичерпались, що його вже вимотано до краю.

І найбільше вимотувало його відчуття пустки й холоду. Максим машинально кутався у ветхе своє пальто й не міг зігрітися. Не тому, що пальто було ветхе, а тому, що того холоду, який він тепер відчував, ніяким пальтом не нагрієш. «Душі холодно», – мовляв Соломон. Це було найстрашніше. Душі холодно. Хтось у ній уже гасив іскру тепла, і вона тепер уже була як мотор без іскри чи як льокомотив без пари.

Того, що він уже був хорий, що він уже мав пропасницю, Максим ще не усвідомлював. Та й то було йому байдуже. Не те його печалило.

В очах його стояв образ тієї жінки, тієї матері з іконами Спасителя й Марії – жінки, повергнутої в болото громом і блискавкою з неба. Образ тієї жінки, що так вірила в чудо. Коли зник той образ, коли згасла та сліпуча картина – настала темрява. Тепер та темрява заливала Максимові душу, топила її, зносила в прірву…

Розділ чотирнадцятий
«Янгол»

Це сталося біля Великої Писарівки.

Услід била артилерія. Гарматні стрільна прилітали нагло звідкілясь і, закінчуючи свою параболю, репались над колоною. А вгорі кружляли, вили літаки.

Біля Великої Писарівки, на магістралі Суми – Охтирка – Грайворон – Тамарівка, створилося пекло. По цій магістралі відступали зразу армія, море цивільних і велика колона їх, смертників, з Максимом серед них. Все це сунулось суцільним строкатим потоком, то втрачаючи, то знову сяк-так відновлюючи дисципліну й порядок. Але тут, біля Писарівки, все перетворилося цілком на хаос, зірвавшись із усіх уторів.

На розквашеній глеюватій дорозі той потік закипів, як лавина. Захекуючись, він лементував, стугонів, скреготав і палахкотів дикою, гістеричною лайкою. Вдираючись у заглиблену вулицю, як у пащу якоїсь потвори, наїжачену поламаними тинами й обчухраними деревами, той потік душив сам себе в конвульсійному поспіху – ніби, залазячи в цей прохід поміж тинами, сподівався тут урятуватися від смерти.

А смерть напосілась шулікою. Ота артилерія!.. її «гостинці» прилітали зненацька зі свистом і улюлюканням над це людське стовпище, чвохкали в баюри й розривалися зі страшним гуком, здіймаючись буранами землі й заліза в небо, – туди, де літаки креслили спіралі, стаючи на крила, бокаса.

З-під тих літаків і гарматних стрілєн шалено виривалися гвардійці й не гвардійці, сталінградська піхота, й танкісти на санях, і цивільні люди, й жінки з немовлятами, й старенькі матусі, й «торбешники», й міліція, й командири, й представники «відновленої влади» – все це летіло впереміш, збиваючи й топчучи одне одного.

Лише не летіли вони – Максим і вся їхня колона смертників, колона приречених. У суворому порядку (єдине, що тут іще мало порядок), розбиті на відділи й батальйони, зімкнені щільно, вони лежали збоку, відтиснені від шляху, випхані з вулиці на горби й на городи, покладені там у мокрий сніг і багно та оточені, мов тином, тяжко озброєною вартою. Вони лежали й немовби «тримали параду».

Крайнім з флангу сидів на снігу Максим.

«От установа, – звучали в його вухах пригадані слова Васі-танкіста. – Поставлять тобі стілець, посадять на нього сабашника з рушницею – і вже маєш „цитаделю“!..»

Правда, вартові раді були б чкурнути хто куди. Але куди?!. Все одно нікуди. І через те вони були всі «на посту». Смертельно бліді, гістерично люті, роздратовані, вони пасли свою отару. А карнач спеціяльно пас Максима, що з нудьгою байдуже дивився просто перед собою, на шлях…

Господи! Яка злива тваринячого підлого жаху! Скільки злоби й тупої жорстокости, що й перед смертю ще сама себе жере, душить, із садистичною насолодою переступаючи через кожного іншого. Якась лавина оголеної, вже ніяким фіговим листком не прикритої, людської мізерії.

Він дивився – і не було в нього жалю ні до людей, ні до себе. «Це все закономірно, і цей ось жах Содома і Гоморри».

Здавалось, пекло розверзлося, забираючи ввесь цей непотріб під улюлюкання всіх чортів і чортенят. І його теж ось чекало це саме пекло…

А ззаду все сильніше й сильніше напирали ті, що були ще в степу. І так само все дужче натискала артилерія. Тріщали тини, тріщали полозки й колеса. Десь горіли хати. Все тиснулось у вузьке горло греблі, насипаної через урвище, з якого зривались униз коні й гармати. Найсильніші гнали вчвал по всіх інших, як по воді. Над усім стояла, як дим, осуга несамовитої лайки.

Найсильнішими були й тому перли попереду всіх, звичайно, люди в шинелях, з погонами, з паліччям рушниць, із гранатами тощо. Вони здебільшого мчали на хурах. Гнали, як орда, прокладаючи дорогу кінськими грудьми й голоблями через юрбища. Летіли через це кипляче пекло, панічно вириваючись геть…

І ось тут раптом, як дивне видиво, з'явилась і звернула на себе увагу всіх якась дівчина. Вона виринула посеред самісінького пекла – біла-біла, в халаті сестри-жалібниці поверх військової блюзки й спідниці. Вона вибігла десь із двору насупроти Максима і, піднявши руки, закривавлені по лікті руки санітарки, перегородила шлях орді… Молоденька, сімнадцятилітня дівчина з русявим непокритим волоссям, що розвівалося на вітрі, вона була мовби той янгол мармуровий з цвинтаря, що раптом ожив і вибіг на середину вулиці. Вона підняла руки, мов крила, й перегородила ними шлях людському потокові, а своїм дзвінким, як кришталь, юним голосом перетяла раптом хаос:

– Заберіть ранених!!

Вона прокричала це мовою цієї землі, мовою Максима й багатьох із цього потоку. Вона благала, гукала, звертаючись до людського серця кожного.

Та марно. Лавина перла, загрожуючи її роздушити.

– Заберіть ранених!!! – піднесла вона голос вище. Вона вже наказувала – дзвінко, категорично.

Кришталевий голос потонув у ревищі й чиємусь тупому, жорстокому реготі.

Тоді дівчина вихопила парабелюм і, піймавши за вудила паровицю коней, що летіли на неї, вибухнула й заклекотала такою страшною, божевільною лайкою, що всі навколо неї зупинились. А дівчина, звинувшись, як вуж, і задерши кінські запінені морди вгору та не пускаючи їх, метнулась до саней, до купи гвардійців і у відповідь на похабщину закипіла, наставивши парабелюм командирові просто в зуби:

– Ранених!!. Заберіть ранених!!. Заберіть товаришів!! Сволота!.. Боягузи!.. Мерзотники!.. Перестріляю!!! Р-раз!..

Всі з саней посхоплювались і стали перед дівчиною, засоромлені. Стали, позираючи скоса вгору.

– Ну-ну… Чого кричиш іще? Теж генерал… Де там твої ранені?.. Гей-гей!.. Хлопці! Ану давайте разом!.. Разом!! – І вони взялися всі разом. Усі.

Диво-дивне. Все, що тільки що летіло, загубивши голову й топчучи одне одного, втративши людську подобу, тепер стало. І стояло героїчно, запрудивши вулицю. Даремно інші напирали десь іззаду. «Встигнеш там!» І навіть, здавалось, це саме відносилось і до літаків, що кружляли над головами, – мовляв, теж «устигнеш, чорррт!..».

Солдати й цивільні, чоловіки й жінки носили ранених, носили сіно, солому, рядна. Ранених носили обережно, дбайливо й складали на сани – по два, по три. Навантажені сани рушали, а підходили інші. «Давай-давай!..»

Вони забирали товаришів. Вони евакуювали шпиталь. Серед інших працював і перший батальйон в'язнів з Максимом на чолі. Рятували товаришів. А ними всіма командував мармуровий янгол. Маленький янгол з великим серцем, що вміє так страшно, так божевільно лаятись…

Вже давно зникла Писарівка разом із погаслим пеклом, – через неї прогуркотіли юрбища, і вона лишилась тиха – десь там, у голубих снігах, у диму, в болоті, а Максимове серце все ще тремтіло дрібним тремтінням. Сталося щось, що вибухнуло сильніше, ніж усі вибухи досі. З пам'яти не йшов той янгол, що раптом піднісся серед людського занепаду, як фенікс із попелу.

Не йшло з пам'яти й те, як той янгол дивився на них – ув'язнених, оточених вартою, – дивився вогкими мерехтливими очима… Це, власне, він, той янгол, примусив карнача подати в'язнів на допомогу – «рятувати товаришів», крикнувши:

– Гей, ти, цербер! Ану давай сюди твоїх людей! Швидко!..

І «цербер» мусив, зціпивши зуби, давати людей, щоб рятувати людей. Мусив давати приречених, щоб рятувати теж приречених…

І вони носили тих хлопців, тих людей, тих товаришів, із сльозами на очах… Солдати за руки, арештанти за ноги – «Давай», «брате мій, товаришу мій!..»

Янгол…

* * *

І от настала критична хвилина. Хвилина, коли, здавалось, треба було вже розчепірювати пальці й пускати соломинку, на якій завис, і летіти в прірву. Рештки сил залишали Максима. По черепу, мов по ковадлу, бив хтось тяжким молотом, забиваючи клин між світлом і тьмою, між ним і рештою, щоб остаточно відколоти його, відчахнути від тієї решти, від скелі, ім'я якій білий світ, і вергнути його геть у безвість. Він відчував, що вже він перехнябився – одна нога тут, а друга вже там, і йшла обертом голова… Ще одна мить!.. І ось тут раптом його душа стала цапки. Збунтувалась. Стала руба, випроставшись на весь свій зріст, велетенська його душа:

– Жити!

Досі йому тільки не хотілося вмирати. А тепер-от, як уже сили залишили його, як він уже напівпритомний опинився на грані між буттям і небуттям, йому раптом страшно захотілося жити.

– Ж-и-т-и!!.

До розпачу, до болю, до божевілля, до тяжких, невиплаканих сліз – чоловічих сліз, що стояли в ньому океаном, зібравшись за все життя каторжника й гнаного. «Жити!» Те чудесне слово дихнуло на нього всім ароматом нежитого, неспізнаного, незбагненого, таємниче дивного й божественно прекрасного.

Немічне, розчавлене, агонізуюче тіло вже дубіло в сніговій синяві, а над ним душа звилась і закружляла, заклекотала, як сокіл. Вже зовсім босий, він ступав по снігу дерев'яними, не своїми ногами, вже мертвів ззовні, а хоробливий зір його загорявся буйним вогнем. Власне, тіло його було вже майже по той бік болю й страждання, його вже майже не було, і, може, саме тому душа так нагло вирвалась із полону, заметушилась, випросталась на всю велич над страшним проваллям і відчайдушно поривалась угору, розгортаючи крила для лету.

– Жити!

Тіло спотикалося, босе, по снігу, по розчавленому шляху, плуталося під колесами гармат і під ногами велетенських юрбищ, брело, немов під водою, немов по дну моря, не відчуваючи нічого, а охоплені гарячкою очі дивилися на ворухливе оточення й не сприймали його, воно здавалося вже не реальним, не тутешнім, неживим. Все здавалося нереальним. Реальною була лише синява, синява смерти, по якій гасав одчайдушно зір. То була безмежна снігова пустеля, пустеля степу синявого кольору туги – кольору печального надвечір'я, кольору крижаної загибелі. Гарячкові очі дивилися в ту снігову закрижанілу пустелю, а перед очима чомусь поставав давно забутий, колись бачений образ, поставав чітко до галюцінації: «Христос у пустелі». Цей образ заступив собою весь світ… Самотній Христос у безмежній і холодній, у мертвій, кам'яній пустелі. Холодна, тужна, глуха синява. Пустеля, покрита великими скорбними каменями, як надгробними брилами. Пустеля безмежної туги.

Він один сидить на кам'яних брилах – сидить, обіпершись ліктями на коліна й звісивши голову на груди. Смутний у синявій тузі. В скорботі глибокій перед прірвою грядущої ночі. Один…

То не Бог! То тільки, тільки людина. Самотня, боса, простоволоса. В рубищі, в ганчір'ї, з натрудженими, побитими ногами, всіма забута й покинута, – поставлена над безоднею. Людина, яку ніхто не може врятувати…

Десь клекотав світ, пропливаючи збоку. І, немовби з тої картини, з-за того Христа вийшовши, в тривожному синявому надвечір'ї непомітно підступив до Максима вартовий Василь Легеза. Озирнувшись навколо, він проговорив пошепки, мовби ні до кого, мовби в снігову синяву:

– Надійшов наказ… завтра на переході Грайворон – Тамарівка… якщо в Грайвороні не відбудеться трибунал… усіх розстріляти…

І зник, мов його й не було.

І тоді, немов відповідаючи на той «наказ» чи на той «трибунал», раптом з імли гарячкової встав син сонячного Палермо… Максим навіть незчувся, як вони з ним помінялися ролями… Тепер уже він, Максим, сидів на землі, під колесами гармат і під тупотом людських юрбищ, під цівкою скоростріла, наставленого в груди, а над ним звівся син сонячного Палермо. Він устав із пітьми й скрикнув, як колись кричав його камрад до нього:

«Аванті!»

Чи це він наставив і цівку скоростріла в груди?..

– Аванті!!.

І встала перед ним дівчина з очима, повними сліз і шаленого гніву, біла вся, – вона звела руки, як янгол крила, і, замахнувшись парабелюмом, закричала – вибухнула зливою страшних слів, доконуючи найбільший парадокс: опинившись за межею можливого, бурхнула з серця відчай потопаючої любови гураганом жахливої лайки…

І встав той рябий і вугластий солдат, той понурий, але чесний вояк, і сказав громоподібно:

– Дай людям хліб!!. Це люди!!.

І всі вони встали – різноплеменні й різноязичні, – ті втілені іскри безсмертної людської душі, яка не хоче вмирати і яку не можна (ні, не можна!!) вбити. Вони підвелися над ним і стали, як мур.

А він уже лежав, розпластаний у багнюці.

Тоді крізь гомін усіх інших спитав хтось понурий, – таж це той блідий майор у шинелі наопашки і з виразом смертельної втоми, зневіри, сарказму:

«А чи ти віриш у людину?..»

Спитав так, ніби це він питав, як суддя на трибуналі.

– Вірю! – гукнула Максимова душа, вириваючись крізь зуби, зціплені мукою. – Вірю…

«Аванті ж!» – сказав син сонячного Палермо.

І вони його підвели всі гуртом. На якійсь невловній грані прозвучав наказ, волю якого не можна було порушити. Прозвучав так, як він прозвучав був уже раз, тоді, на бульварі, сказаний чужою мовою, але збагнений відразу сином сонячного Палермо…

Зціпивши зуби, Максим одвів рукою наставлену на нього цівку скоростріла, звівся й пішов. Пішов.

«Аванті!»

Він пішов у буряному потоці вогненних рефлексій, несений ними й підхоплений стихією зовнішнього світу. Та стихія обертала ним. Але іскра викресаної волі жевріла дужче, дужче… І от він уже йшов сам і ніс ту іскру, лише гойдався, як язичок загроженої вітром свічки, що ось-ось, ось-ось погасне. Але не погасав. Свічечка розгорялась у велике полум'я. Те полум'я роздмухував хтось жадібний, дикий, пристрасний, божевільний від великого гніву й великої любови.

Він, той «хтось», – такий, як син сонячного Палермо, як той солдат рябий… як Вася-танкіст… як блідий майор… як тая мати з образами Спасителя й Марії… як вони всі…

«А чи ти віриш у людину?..»

– Так. Вірю!

Розділ п'ятнадцятий

Грайворон!

Яка чудна і яка чудесна назва – Грайворон. Вона пливла разом із червоними й зеленими колами в його гарячковому мізку, переливаючись усіма тонами спектру, мов якась веселкова симфонія, відсвіт прекрасного дитинства. Назва – як пісня, як мрія, як легенда: «Грайворон».

Ще в дитинстві при цьому слові в Максима завмирала душа. Те слово відкрили десь, як Колюмб Америку, й привезли звідкілясь сусіди, і воно ввійшло в дитячу душу з їхніх оповідань, як загадкове слово. Ті сусіди, «відкривателі світів» – шевці, кравці, бондарі, стельмахи й решітники, – їздили всюди по ярмарках, і особливо часто – в Грайворон. Всі їздили в Грайворон, а тоді довго говорили про нього. І Максим заздрив їм, слухаючи їхні оповідання про захоплюючі, хвилюючі подорожі по їхній сонячній, прекрасній, загадковій землі – десь у якийсь казковий, химерний, мелодійний, гармонійний город-царгород, Грайворон…

З цією назвою міг ще трохи змагатися хіба що Калантаїв. Привезений тими ж самими мандрівниками, відкривателями світів – стельмахами та решітниками, з невідомої, загадкової землі.

Господи! І хто ті назви повигадував!

Але Калантаїв – все-таки не те. Грайворон, о!.. Це слово жило в Максимовій душі, перетворюючися помалу на своєрідну химерну легенду. Вже в школярські роки це слово в його душі розгорталося в надзвичайний образ, асоціюючись одночасно з Шевченковим «За байраком байрак, а там степ і могила» та з пушкінським полем із «Руслана й Людмили», – тим полем, де лежить одрубана голова велетня на мечі. Нашаровуючись, ці дві асоціації творили незабутній образ, що лишився на все життя…

…Дике поле й червоне небо, буйна тирса й червоні маки… В тім полі могила козацька, висока-висока, роззяплена, як вулкан, а навколо могили – не одна голова велетня на мечі, а багато-багато їх, сивоусих, чубатих запорізьких голів стоять на мечах, і їх «не приймає земля» … «Нас тут триста, як скло, товариства лягло, і земля не приймає…» А вороння крутиться над ними, виграє на червоному тлі неба над тим полем Грайвороном! Ніби крикливий вороній смерч стоїть над тими сивоусими героями, велетнями землі української, що десь чекають чуда, раз земля не приймає й вороння не вклює…

Грайворон. Щось таке зворушливе звучало завжди в тім слові Максимові, і так воно звучало йому ще й тепер.

Може, тепер воно звучало йому так тому, що воно в'язалося в його пам'яті з річкою його дитинства, на яку, як на голубу нитку, була нанизана в його свідомості назва цього міста разом із іншими звучними й блискучими назвами міст і містечок, прив'язаних до самого його серця:

Білгород…

Грайворон…

Охтирка…

Скелька…

Опішня…

Диканька…

Полтава!.. Нанизані вони всі дорогим разком на голубу нитку з золотою прошвою, ім'я якій Ворскла, і мерехтять усі, плинуть у широкий Дніпро…

Ось у тім Грайвороні, в тім звучнім місті Грайвороні й мала ніби вирішуватися їхня доля. Там мав бути «трибунал», чи то «військовий польовий суд» … Процес… Позорище… Голгота… Там, де голови велетнів дитячої уяви лежать на мечах, заворожені. «Нас тут триста, як скло, товариства лягло…»

Ген-ген бовваніє він там он, на синявому тлі – якийсь чужий тепер, невідомий і загадковий. Там… Але до нього так тяжко йшлося, що, здавалось, до нього дійти взагалі було неможливо! Та то й добре, либонь. Але Грайворон вабив, як вабить усе смертельно небезпечне. І хоч усе, здавалось, тупцялося на місці, не здібне вирватися з пекла, все те, разом із пеклом, посувалось-таки до Грайворона.

І Максима ноги несли теж уперед – туди, де вже мав бути кінець усьому. Він, власне, не йшов, його гнав якийсь надлюдський інстинкт. Гнав його душу, а тіло несла стихія, в якій він плив, мов тріска на каламутній бистрині. Був він у тому стані, коли тіло його було вже немовби само собою, а воля – сама собою, коли воля, безсила перебороти інерцію байдужого, розчавленого, до краю виснаженого й агонізуючого тіла, горіла й шалено билась крилами об нього, об теє тіло, як об глевку землю, не в силі піднести його своїм поривом угору. Для цього сила її мусила б бути подвоєна, потроєна, в двадцять разів збільшена. Ба, вона мусила б бути титанічною, щоб переступити межу можливого. Переступити межу можливого!

Зовнішній світ для нього погас, горів тільки вогонь усередині – його власний світ, переливаючись усіма кольорами веселкового спектра. Він набрякав, як хмара майбутніми блискавицями. Треба було тільки викресати першу іскру.

А навколо було темно й глухо.

В тій глушині, в тій напруженій тиші було чути, як серце доходило до грані. Ось-ось… і буде вже навіки темно. Але над ним стояла душа, стояла – вогневіла, дедалі грізніша, дедалі затятіша, не бажаючи здатися. Ще трохи – і буде великий бій: бій по той бік можливого, але по цей бік реального. Бій за того янгола, що постав мов фенікс із попелу… Бій, що має скінчитися…

Чим може скінчитися бій одинокої, скаліченої, розторощеної, малої людини проти всього світу – проти світу зла, проти чорної великої ночі безглуздя й смерти?..

Розділ шістнадцятий

В темряві їх загнали в льох.

Це був уже Грайворон. Власне, це був льох, а льох – це ніби й був Грайворон. Але для в'язнів те й друге було чимось більш теоретичним, ніж реальним. Реальною була тільки темрява, решта ж існувала лише в припущенні. Темрява була вогка, слизька, запліснявіла й якась потойбічна. Щільно збита й герметично заткнута, вона була, проте, намацальна й вагома, як вода на самім дні океану – така ж і сірчана в своєму хімічному складі й така ж безмежна в своїй чорноті. Лише коли вартові присвічували запалюваними папірцями, натоптуючи людей у темряву глибокого й великого підземелля, – те, що було припущенням, на мить виривалося з темряви, являючи себе реальністю: льох! Із деталів, вирваних у темряви, можна було судити, що це був не звичайний, а якийсь особливий льох, середньовічний, – під склепіннями тяжких мурів, з гаками в мурованих стінах, з покрученими сходами вниз, із тяжкими виступами тощо. А на дні була пріла, вилежана людьми солома, валялись криваві бинти й тхнуло екскрементами й іншими підозрілими смородами… Десь там, либонь, мусили лежати й скелети, черепи…

«Такий, власне, і мусив бути льох у Грайвороні… Саме такий!..» – чомусь відзначила Максимова думка, коли тіло його спускалося вниз, зависнувши в людському товпищі. Ціле те товпище вливалося в чорну пащу дверей і сходів, як якась суцільна глевка маса. Її згори запихали, натоптували вниз, вганяли в землю…

Ось так ними засипали льох, як засипають вугіллям чи глиною. Ще й потопталися зверху й придавили лядою. То, власне, була не ляда, а залізні ковані двері на тяжких засувах, але уявлялась ляда.

Засипали, утрамбували й так лишили…

Оце й був Грайворон. Можливий кінець усіх початків.

Їх лишили чекати. Може, чекати довго, а може, лише мить, щоб переселитися в тісноту ще тіснішу й чорноту ще чорнішу, вже зовсім ідеальну. Але перед тим іще мало відбутися позорище «суда». Для чого, коли ж можна й так?.. Люди вже ані стогнали, ані ремствували, ані говорили взагалі. Вони поприлипали один до одного, збиті докупи, посхиляли голови один одному на плечі, на груди, переплелись руками й ногами й, так спресовані, не то висіли, не то лежали в темряві. Темрява їм усім заплющила очі.

Ніхто не мав вогню й ніхто не мав махорки. І ніхто не мав голосу, як ніхто вже тут не мав і свого власного обличчя. Ніхто й не ворушився. Лише серця… Боже! Якби хто їх – їхню енергію й їхню нудьгу – міг злучити докупи й увімкнути в алярмову сирену, вона, мабуть, так би вила, що дахи валились би людям на голови, як від землетрусу. А може, скавуліла б злобно й клекотала гураганом страшної, чорної, найтрагічнішої лайки. Чи кричала б криком остаточного й непоправного вже, вічного спустошення…

Так, це був саме такий льох, який, на думку Максима, й мусив бути в Грайвороні: глухий кут, у який мало нарешті все впертися. Це було безвихіддя, й саме так сприймала це вже унезалежнена від усього – від тіла й від душі – Максимова думка. Його тіло лежало розпластане й притиснуте іншими, нерухомо. А душа блукала в темряві, зосереджено шукаючи якоїсь щілинки, щоб глянути на зорі, зорієнтуватися й прийняти якесь рішення. Хоч і відчувалось, що вже пізно.

Пізно?.. Чи справді вже пізно?!.

Мабуть, таки вже пізно. Та й не видно ніде ніяких зір і ніяких щілин.

Ні, не може бути. Не може бути! Треба б тільки мати підойму, – зринуло в думці, – оту Архімедову підойму, що нею можна повернути й хід плянети…

Під склепінням повік текла вогненна ріка, і то, власне, під склепінням тих повік товклася й душа, не в силі їх розімкнути, зрушити, знайти з-під них щілину.

«Отак-от у Шевченка натоптано в ту могилу товариства…»

«Нас тут триста як, скло…»

«Так, скло. На жаль, цього разу таки скло. Не триста, а чотириста тут, але – скло, череп'я. Дрібне, побите, потовчене і – непотрібне. Купа піщинок із того велетенського самуму Соломонового – піщинок, уже звалених у дюну. І це вона ось присипала ноги й руки…»

Хтось, шукаючи зручнішого місця, щоб заснути, поклав голову Максимові на груди, притиснувся вухом до його ребер, мовби лікар, дослухаючися, чи ще б'ється серце… Максим тримав ту чиюсь голову на грудях і заколисував її своїм диханням. Нехай слухає!.. І плив разом із тією головою чиєюсь на грудях. Плив, лежачи горілиць на хвилях, намагаючись її вирятувати… вирватися з нею з самуму піщинок, – вирватися геть і піти собі…

І от він вирвався. Він іде по землі. І несе щось на грудях… Злива сліпучого-сліпучого сонця… А він іде собі й щось несе…

Що ж він несе?

Господи! Та це ж син! Це ж його синок!.. Синочок!! Несподівана й приголомшуюча знахідка. Загублений у руїнах, серед людських юрбищ, у повіні жаху й смерти, а тепер-от знайдений, синок! На чадних, жаских румовищах, серед червоної пустелі, захаращеної торосами руїн, у самумі людських істот знайдений, і от тепер він несе його!.. Дитячі руки обхопили батькову шию, маленькі долоні розгладжують чоло, розправляють глибокі зморшки. А очі зазирають у очі, й пломеніють, і мерехтять великими сльозинами дитячого безмежного щастя – щастя зустрічі… На хлопчикові тяжкі, великі чоловічі черевики, драні й позв'язувані дротом… Максим скидає ті черевики геть і голубить малі натруджені ноги, що так довго блукали по торосах руїн, шукаючи батька, в тяжких чоловічих черевиках, позв'язуваних дротом… Вони тепер ідуть удвох… Ідуть крізь зливу сонця… Йдуть десь крізь дим… Крізь юрби…

Потім вони зустрічаються з цілим родом. Це немовбито на якімсь вокзалі. Вони всі мають десь вирушати, кудись їхати. Далебі, до рідної хати, що десь там – за морями, за горами руїн, за проваллями бомбових кратерів, за пустелями згарищ… Вони з синком мають поспішати до матері, до тихої, гордої їхньої матері й дружини… Та тільки ж син не може бути так-от босий, і Максим іде по гостинець, по дитячі черевички, лишивши синка з родом… А коли повертається назад із черевичками – нікого вже немає.

Нікого. І синка теж. Тільки він сам посеред руїн – один із маленькими черевичками в руках.

Тоді Максим кинувся навздогін. Хтось сказав, що вони вже всі на кораблі. Корабель уже відчалив, та Максим таки добіг до нього по вузенькій кладці з двох довгих дощок, покладених на воду. І скочив на палубу, в натовп:

– А де ж синок?!.

– Там…

– Боже мій! Де «там»?!.

– Таж там! На руїнах! Чекає десь там на батька з гостинцем…

«Сам-один, як палець, у розбомбленому місті, маленький і вірний…»

Максим кидається назад. Не в силі зупинити корабель, він кидається сторч головою, міцно тримаючи дитячі черевички в руках… І от він уже в місті… Нема… Він біжить по шляхах, він біжить по торосах руїн, він біжить по сизій, опалевій пустелі, – він усюди шукає його, одного, маленького й самотнього, як палець, і серце йому виривається з грудей… Він носить маленькі черевички по всіх усюдах і не знає, куди ж іще їх понести тепер!..

Раптом – юрби… юрби… І гомін: «Знайшли!!.» Всі пливуть потоком до берега моря. Там, на березі моря, ніби знайшли сліди його хлопчика… Очі застилає туман, і стинаються груди від швидкої ходи, хтось – чийсь чоловічий голос – у саму Максимову душу розповідає:

– …І біг він по березі моря, понад самою водою й кричав… Кликав батька… Дивився в море мерехтливими очима й кричав… А як добіг до того місця, звідки відчалив корабель, побіг просто в море… Спершу біг над водою, поки було мілко, і захлинаючись кричав… А потім біг під водою, по дну, і ще кричав… під водою… гукав батька:

– Батьку!. Та батьку ж!!. Батьку!..

На березі стояли грубі, драні чоловічі черевики, позв'язувані дротом. Вони лишились самі. Це все, що Максим знайшов у руїнах. Він надів ті черевики та й біг у них, доганяючи…

Максим нагло прокинувся від власного жахливо-жалісного схлипу, все ще стискаючи в руках малесенькі нові дитячі черевички. Злива сліз затопила йому горло. Він відчував ті черевички під пальцями, ще не усвідомлюючи, де ж сон, а де дійсність… Він лише відчув, що якась могутня підойма раптом підважила ціле його єство, душу й тіло, видерла його з небуття й кинула ось тут пластом на землю, ніби щойно тільки народженого.

Над ним коливалася пітьма й стояв невиразний, глухий гул. Голова вже не лежала на його грудях, натомість хтось шарпав його за груди й припадав до них усім єством, дрібно-дрібно трясучись… Вгорі, в темряві, щось стугоніло. Потім там, угорі, відкрилась ляда – перед очима постав блідо-голубий чотирикутник. А тоді внизу хтось глухо промовив:

– І от вони зараз вкинуть сюди трохи гранат…

За цим, наче спалах іскри, пронизав тишу чийсь гістеричний зойк. Але його враз погасили, – то комусь затисли жменею рота товариші, брутально лаючись.

Той, хто був близько біля Максимових грудей, зітхнув і завмер, притиснувся до них, шукаючи на тих грудях порятунку. Потім прошепотів:

– Та Максиме ж Петровичу!.. Просніться ж хоч…

– Костику! – впізнав Максим того, хто так щільно примостився було головою на його грудях. – Костику!.. Це ти?.. – і, посміхнувшись, міцно обняв юнакову голову рукою. Хотів ще щось сказати, але не сказав. Натомість швидко звівся крізь тісноту разом із Костиком на рівні ноги.

Збоку відкрився другий, більший отвір, забряжчала зброя, заблимали ліхтарики й загриміло:

– Ану давай виходь!!. Висипайся всі! Живо!!.

Темрява в льоху заворушилась і почала дійсно висипатися в блідо-голубий отвір. Максим тримав Костика за руку міцно, і так само Костик тримав Максима. Не пускаючись одне одного, вони попливли знизу вгору, з чорної пітьми підземелля, як із шахти, до блідої зірки, що безнадійно й боязко зазирала вниз, крізь голубий отвір. Максим тяг Костика, а з ним – наче тяг і всю юрбу за собою.

В ньому раптом прокинувся вовчий інстинкт, який підказував йому, що це відкрився вихід не тільки в смерть, але, можливо, і в життя. Лише треба його, те життя, брати з боєм…

І, завмираючи серцем, рішений уже на все, він прокладав дорогу поперед себе.

«Що, пак, сказав тоді той Кутузов?.. Ага, „на коліна! Ні, чекай, ще подивимось!“..»

* * *

– По четирє становісь!!.

На подвір'ї, в глупій темряві – метушня. Замлоєні зорі, ніби заплакані, ледь-ледь миготіли. При тому зоряному світлі, на пришерхлій землі спішно шикувалась колона. Бліді ліхтарики при землі видавалися теж зірками, але заблуканими, прибулими з пекла, мандрівними, покараними за гріхи на невдячну працю.

Люди не встигали вилізти з-під землі, як їх брали попід руки й ставили щільно по чотири. Хворих, безпомічних, ледве живих – усіх ставили по чотири, а четвірки збивали щільно – носом до потилиці того, що спереду, й ставили їх одну до одної в більші групи, густо обліплювали їх патрулями й відводили набік. До них підганяли нові групи й ставили так само «ніс у потилицю».

А люди все вилазили й вилазили з-під землі, очманілі, почаділі. Деякі тут же й падали, вийшовши з льоху не своїми ногами, а будучи винесені лавиною. Та їх усіх брали попід руки й ліпили швидко в четвірки й приставляли до щільно збитих гуртів, щоб не падали. Кожен такий гурт, підпертий автоматами й багнетами, вже не міг упасти, змушений триматися доти, доки його не зіб'ють відразу весь геть із ніг.