Текст книги "100 ключових подій української історії"
Автор книги: Д. Журавльов
Жанр: История, Наука и Образование
Возрастные ограничения: +12
сообщить о неприемлемом содержимом
Текущая страница: 23 (всего у книги 30 страниц)
Акт злуки УНР і ЗУНР
Дата і місце
22 січня 1919 р., Київ, Софійський майдан.
Дійові особи
Голова Директорії Володимир Винниченко, члени Директорії Симон Петлюра (1879–1926; відомий політик, журналіст, критик, один із лідерів УСДРП, 1917 р. генеральний секретар військових справ ЦР, з листопада 1918 р. головний отаман армії УНР, з лютого 1919 р. голова Директорії з диктаторськими повноваженнями, після провалу союзу з Польщею 1920 р. в еміграції, вбитий у Парижі, ймовірно, радянським агентом); Федір Швець (1882–1940; професор – геолог і палеонтолог, член партії есерів, у листопаді 1919 р. емігрував до Чехословаччини, передавши владу Петлюрі); Андрій Макаренко (1886–1963; у часи революції голова профспілки залізничників, після еміграції в листопаді 1919 р. активний діяч низки громадських організацій діаспори); Опанас Андрієвський (1878–1955; адвокат, член партії соціалістів-самостійників, у травні 1919 р. підтримав заколот отамана Оскілка проти Петлюри, виведений зі складу Директорії, після поразки української революції в еміграції). З боку ЗУНР головну роль відіграли Євген Петрушевич (1863–1940; депутат австро-угорського парламенту, з листопада 1918 р. голова УНРади, президент, у червні 1919 р. диктатор ЗУНР, восени 1919 р. емігрував, у 1920–1923 рр. очолював ЗУНР в еміграції); делегацію ЗУНР очолював Лев Бачинський (1872–1930; юрист, депутат австрійського парламенту, один із лідерів РУРП, згодом УРП); Лонгин Цегельський (1875–1950; адвокат, журналіст, письменник, учасник Сокільського та стрілецького руху, 1918 р. державний секретар внутрішніх справ ЗУНР, заступник міністра зовнішніх справ ЗУНР, після 1920 р. активний діяч діаспори); Дмитро Левицький (1877–1942; громадсько-політичний діяч, адвокат, посол УНР, у 1925–1935 рр. голова УНДО, депутат польського сейму, заарештований 1939 р. радянськими спецслужбами, помер на засланні).
Передумови події
Розпад Російської та Австро-Угорської імперій у 1917 та 1918 рр. створив передумови для спроби об’єднання Наддніпрянщини та Західної України – уряди обох з самого початку існування УНР та ЗУНР нерідко висловлювалися в дусі соборності. Переговори делегації ЗУНР з урядом гетьмана Скоропадського завершилися частковим успіхом – гетьман надав західним українцям невелику субсидію і спробував направити за Збруч корпус січових стрільців, який, проте, відмовився іти на батьківщину, адже вже був задіяний у підготовці антигетьманського повстання. Паралельно делегати ЗУНР розпочали переговори з Директорією УНР – під тиском поляків ЗУНР конче потребувала сильного союзника. Цікаво, що Директорія УНР та ЗУНР були створені в один день – 13 листопада 1918 р. 1 грудня 1918 р. у Фастові було укладено «Передвступний договір» про об’єднання, підписаний членами Директорії з одного боку, і посланцями ЗУНР Л. Цегельським та Д. Левицьким – з іншого. 14 грудня 1918 р. гетьман П. Скоропадський зрікся влади, а 19 грудня до Києва урочисто в’їхала Директорія, відновивши УНР. 3 січня 1919 р. на сесії УНРади у Станіславі було прийнято Ухвалу «Про злуку Західноукраїнської Народньої Республіки з Українською Народньою Республікою» в «одну, одноцільну, суверенну Народню Республіку», тобто по суті ратифіковано Фастівську угоду від 1 грудня 1918 р. Про цей факт державний секретар ЗУНР Д. Вітовський негайно повідомив керівництво УНР. На тому ж засіданні УНРади було також обрано делегацію з 65 осіб на чолі з Л. Бачинським. Делегація, складена з представників Галичини, Буковини і Закарпаття, прибула до Києва 16 січня і взяла участь у спільних засіданнях Директорії і Ради народних міністрів УНР. 11 січня 1919 р. газети опублікували офіційне звернення голів усіх гілок влади ЗУНР до Директорії УНР з повідомленням про ратифікацію Західною Україною фастівських домовленостей.
Хід події
22 січня 1919 р. о 12-й годині у Києві на Софійському майдані у святковій обстановці (день оголосили неробочим) відбулася урочиста церемонія злуки. У присутності багатьох тисяч людей Л. Цегельський зачитав Ухвалу УНРади від 3 січня, а священик П. Корсунський (за іншими даними, член Директорії Ф. Швець) оголосив універсал Директорії про те, що «Однині воєдино зливаються століттям одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народня Республіка. Однині народ Український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну, самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду».
Того ж дня в Києві відбувся військовий парад, народні гуляння. 23 січня у Києві почав роботу Конгрес трудового народу України, який одноголосно ратифікував універсал Директорії. 28 січня 1918 р. в універсалі Трудового Конгресу України до українського народу з цього приводу, зокрема, зазначалося: «Вся вища влада на Україні, на час перерви засідань Трудового Конгресу, має належати Директорії, котра доповнюється представником од Наддністрянської України (Галичини, Буковини і Угорської України), акт з’єднання з якою затверджено на першім засіданні Конгресу 24 сього січня». До складу Директорії було введено голову УНРади Євгена Петрушевича. Після об’єднання ЗУНР ставала Західною областю УНР (ЗО УНР). Було вирішено, що Декларацію про злуку мали затвердити Установчі збори, які передбачалося скликати найближчим часом (скликані не були). До того часу ЗО УНР залишалася при власних законодавчих і адміністративно-виконавчих органах влади – УНРаді й Державному Секретаріаті. Було погоджено військове командування на фронтах, запроваджено спільну валюту, створено окреме міністерство для справ ЗО УНР, а також обрано спільну делегацію на Паризьку мирну конференцію.
Наслідки події
Акт багато в чому залишився декларацією про наміри. Йшлося радше про створення конфедеративного об’єднання, обидві частини котрого максимум узгоджували свої військові й зовнішньополітичні дії одне з одним. Інтереси УНР і ЗУНР далеко не завжди збігалися, як показали події того ж 1919 р. Головним ворогом УНР були червоні й Денікін, ЗУНР же – поляки і румуни, які влітку 1919 р. змусили уряд ЗУНР і Українську галицьку армію залишити батьківщину і перебратися на територію УНР, котра сама стрімко скорочувалася під ударами більшовиків. За цих екстремальних умов Петрушевич був проголошений диктатором ЗО УНР, і була навіть спроба передати йому владу в УНР шляхом перевороту, що викликало лють з боку Петлюри. Останньою іскрою стала невдала спроба об’єднаних українських армій зайняти Київ 30–31 серпня 1919 р. – внаслідок пасивних дій галичан місто зрештою вихопили з-під носа УНР білі війська. Після цих подій Петлюра пішов на таємний союз із Польщею коштом поступок – території ЗО УНР. Уряд ЗО УНР розпочав переговори з командуванням генерала А. Денікіна і вже 5 листопада підписав угоду про капітуляцію УГА. 16 листопада 1919 р. С. Петлюра здав полякам тимчасову столицю УНР Кам’янець-Подільський. Наступного дня С. Петлюра підписав перемир’я з Добровольчою армією. Тими ж днями уряд ЗО УНР оголосив про відмову надалі дотримуватися акта про злуку та постанов Трудового Конгресу, а Є. Петрушевич з членами уряду емігрував до Відня. 2 грудня 1919 р. представники УНР і Варшави підписали проект Декларації, згідно з яким Польщі віддавалися Холмщина, Полісся, Підляшшя, Західна Волинь і Східна Галичина. ЗО УНР подала два протести, але діячі УНР їх не брали до уваги. Тоді 20 грудня 1919 р. Є. Петрушевич скликав у Відні засідання уряду ЗУНР, на якому було ухвалено рішення про одностороннє скасування акта злуки.
Історична пам’ять
Вперше річниця злуки була відсвяткована в січні 1939 р. у Закарпатті, згодом відзначалася неодноразово (наприклад, 1990 р. на честь події було створено грандіозний «живий ланцюг» від Києва до Львова, що наочно показав силу поборницьких прагнень українців, менші «ланцюги» створювалися в 2000-х рр.). Добре відома сьогодні в Україні подія, котра відзначається на державному рівні (офіційне свято – День соборності та свободи України, до 2011 р. – День соборності), популярне серед патріотично налаштованих українців Сходу і Заходу, а також діаспори. 2001 р. у Фастові було встановлено вагон, у якому було підписано попередню угоду про злуку, в ньому відкрито музей.
Штурм Перекопу 1920 року
Дата і місце
7–17 листопада 1920 р., Перекопський перешийок, Тюп-Джанкойський, Таганаський півострів, Литовський півострів, село Ішунь Красноперекопського району, береги Сиваша і озера Красне; білі частини, що відступали, переслідувалися в напрямку міста Джанкой, далі на Феодосію, Ялту, Керч, Євпаторію.
Дійові особи
Південним фронтом червоних з 27 вересня 1920 р. командував талановитий військовий організатор-самоук Михайло Васильович Фрунзе (1885–1925; з 1904 р. займався революційною діяльністю і терором, у 1907–1914 рр. на каторзі, в жовтні 1917 р. брав участь у боях у Москві, в липні 1919 р. успішно командував Східним фронтом проти Колчака, в серпні 1920 р. командувач Туркестанського фронту, 1921 р. керував придушенням махновщини і партизанського руху на підтримку УНР, 1925 р. голова Реввійськради та нарком військових і морських справ СРСР, провів військову реформу в 1924–1925 рр., загадково помер під час операції).
Основними «військовими спеціалістами» у Фрунзе були: командувач 6-ї армії Август Янович Корк (1887–1937; підполковник російської армії, на службі у червоних з червня 1917 р., 1918 – на початку 1919 р. на штабній роботі, в червні 1919 р. заступник командувача 7-ї армії, керував обороною Петрограда від білих військ М. Юденича, в серпні–жовтні 1920 р. командувач 15-ї армії Західного фронту, успішно воював з поляками, махновцями, у 1935–1937 рр. на чолі Військової академії імені Фрунзе, командарм 2-го рангу, розстріляний за «справою Тухачевського», 1957 р. реабілітований); Василь Костянтинович Блюхер (1890–1938; герой Першої світової війни, 1-й кавалер ордена Червоного Прапора, командир 30-ї дивізії Східного фронту, 1921 р. головнокомандувач військ буферної Далекосхідної республіки, в 1924–1927 рр. головний військовий радник Чан Кайші, 1935 р. маршал, 1937 р. брав участь у судовому процесі над «групою Тухачевського», 1938 р. не надто вдало керував військами в ході конфлікту з Японією на озері Хасан, знятий з посади, того ж року заарештований за звинуваченням у зраді, вбитий у в’язниці). Ударною силою червоного наступу, 2-ю Кінною армією, командував донський козак Пилип Кузьмич Миронов (1872–1921; герой Російсько-японської війни, відчайдушний командир кінних рейдових груп, здобув звання підосавула і дворянство, з 1917 р. у Червоній армії, командувач кінного корпусу, з 6 вересня до 6 грудня 1920 р. – сформованої ним 2-ї Кінної армії, різко сперечався з Л. Троцьким щодо розкозачування, мав популярність на Дону, 1921 р. заарештований і вбитий у в’язниці). Махновською Кримською групою командував С. Каретников (1893–1920; один із головних заступників Н. Махна, по-зрадницькому розстріляний у листопаді 1920 р. червоними в Мелітополі); кулеметним полком махновців – Х. Кожин (? – після 1921; один із кращих тактиків махновського руху, відіграв помітну роль у перемогах над військами А. Денікіна і П. Врангеля, ймовірно, загинув у бою з червоними влітку 1921 р.).
Білими силами в Криму командував генерал-лейтенант барон Петро Миколайович Врангель (1878–1928; відзначився в Російсько-японській війні, за Першу світову війну з ротмістра став генерал-майором, у білій армії з 1918 р., уславився боями на Північному Кавказі та Кубані, взяттям Царицина 1919 р., 3 квітня 1920 р. обраний Головою білих сил на півдні Росії і головнокомандувачем, провів низку реформ, після поразки вивіз рештки армії і біженців з Криму, з 1920 р. в еміграції). Власне обороною Криму керував генерал від інфантерії Олександр Павлович Кутєпов (1882–1930; у Білому русі з самого його зародження, 1918 р. командував Корніловським полком, дивізією, 1919 р. – корпусом, брав Харків, відзначився в боях під Орлом, головний помічник П. Врангеля 1920 р., після евакуації з Криму в 1928–1930 рр. голова Російського загальновійськового союзу, організатор низки терактів у СРСР проти органів влади, загинув під час спроби викрадення більшовицькими агентами). Резервами в тилу головних білих позицій командували генерал-лейтенант Михайло Архипович Фостіков (1886–1966; з 1918 р. у Білому русі, відзначився в боях на Північному Кавказі та Кубані, з 1919 р. генерал-майор і командир 2-ї Кубанської козачої дивізії, герой боїв під Царицином, Харковом, Донецьком, 1920 р. партизанив на Кавказі, вивіз рештки дивізії до Криму, після 1920 р. в еміграції) та один із кращих кавалерійських командирів білої армії за увесь час її існування генерал-лейтенант Іван Гаврилович Барбович (1874–1947; учасник Російсько-японської та Першої світової воєн, у Білому русі з 1919 р., командир кінної бригади, корпусу, неодноразово разом із генералом Я. Слащовим рятував Крим від захоплення червоними 1920 р., прикривав відхід армії П. Врангеля в Крим восени того ж року, після поразки в еміграції).
Передумови події
У жовтні 1920 р. армія П. Врангеля зазнала остаточної поразки в боях під Каховкою та на Донбасі, її поріділі частини відійшли в Крим, де закріпилися за лініями укріплень. Водночас перед червоним командуванням стояло непросте завдання: не допустити ще однієї важкої зимівлі для своїх частин і перепочинку для білих. Ці обставини, а також укладення миру Радянської Росії з Польщею призвели до ухвалення плану рішучого штурму Перекопсько-Чонгарських позицій силами Південного фронту М. Фрунзе (у складі 1-ї та 2-ї Кінних армій, 4-ї, 6-ї та 13-ї армій, а також Кримської групи махновців – усього, за радянськими даними, 146,4 тис. піхоти, 40,2 тис. кінноти; 985 гармат, 4435 кулеметів, 57 панцерних автомобілів, 17 бронепотягів і 45 літаків). Пізньої осені 1920 р. Махновські частини, кинуті в бій за домовленістю «батька» з більшовиками, налічували, за різними даними, від 6 до 10 тис. вояків піхоти і кінноти, а також кулеметний полк (до 500 кулеметних тачанок).
Червоним протистояла чисельно слабка біла армія П. Врангеля і О. Кутєпова, що налічувала 22–23 тис. піхотинців, 10–12 тис. кінноти, близько 200 гармат, до 750 кулеметів, 45 танків та панцерних автомобілів, 14 бронепотягів та 42 літаки. Радянські мемуаристи та історики зробили все, аби змалювати Перекопські та Чонгарські укріплення як надпотужні, оснащені за останім словом тогочасної військової науки та техніки фортифікаційні споруди з мінами, дотами тощо. Насправді бетоновані бліндажі, важкі гарматні батареї існували в невеликій кількості на Чонгарських позиціях, де було до 3 ліній окопів та колючого дроту; на Турецькому валу, що перерізав Перекопський перешийок, були дерев’яно-земляні бліндажі, окопи, те саме стосується Ішунських позицій – другої лінії білої оборони за 20–25 км на південь від Турецького валу (не обшиті дефіцитними в Криму дошками 5–6 ліній окопів, колючий дріт). Найслабшою була лінія оборони на Литовському півострові – одна лінія окопів з колючим дротом. Врангель не надто розраховував на кінцеву перемогу – рештки Чорноморського флоту, що підтримували оборонців Криму своїм вогнем, були готові розпочати евакуацію армії та десятків тисяч біженців. Але для їхнього порятунку потрібен був час.
Хід події
Уночі з 7 на 8 листопада 15-та, 52-га стрілецькі дивизії, 153-тя стрілецька та бригада 51-ї дивізії, а також частина махновців почали переправу через Сиваш, дочекавшись низької води. Багнисте мілководдя не зупинило червоних – пройшовши 8 км, вони вийшли на північ Литовського півострова, відкинули кубанців Фостікова і почали закріплюватися на здобутому плацдармі, незабаром розширивши його майже на весь півострів. Частини 15-ї та 52-ї дивізій вишли на Перекопський перешийок з півдня і рушили на Ішунські позиції. У випадку їхнього успіху білі частини на Турецькому валу були б оточені. Проте шалені багнетні атаки білих 13-ї, 34-ї та Дроздовської піхотних дивізій відкинули червону піхоту назад на Литовський півострів, де до ночі 8 листопада йшли бої. Тим часом три вперті атаки головних сил 5–1 дивізії Блюхера на Турецький вал принесли майбутньому маршалу СРСР самі лише розчарування, а його бійцям – величезні втрати. Ситуація для М. Фрунзе ускладнилася ще й тим, що білі кораблі та важка артилерія П. Врангеля зривали спроби атаки його 9-ї дивізії через Сиваш на Чонгарські позиції та по довгій Арабатській стрілці.
Радянський командувач кинув у бій мобільні резерви – кінноту (в якій червоні мали колосальну чисельну перевагу). На Литовський півострів було переправлено дві кавдивізії 2-ї Кінної армії П. Миронова, підкріплені Кримською групою С. Каретникова (до 3 тис.) та кулеметним полком Х. Кожина, котрі 9 листопада потіснили ворога. Тим часом нічний штурм Турецького валу перед світанком 9 листопада приніс В. Блюхеру перемогу над незламними дроздовцями – ті відступили на Ішунські позиції, де почалися запеклі бої (тривали до 11 листопада). Настав час Врангеля робити «хід конем» – 10 листопада в бій пішов корпус І. Барбовича (4,5 тис. кінноти), підтриманий дроздовцями. І. Барбовичу вдалося майже неможливе – знову відтіснити червоних на Литовський півострів, зайшовши у фланг В. Блюхеру, котрий вгризався в Ішунські позиції. У цей ледь не вирішальний момент всієї битви козаків білого генерала зупинили козаки 2-ї Кінної та махновці, котрі кулеметним вогнем винищили за короткий час цілі сотні білих вершників.
Уночі проти 11 листопада 30-та стрілецька дивізія Південного фронту почала штурм Чонгарських позицій, узявши їх протягом доби. Увесь день 11 листопада кращі білі полки – корніловці, марковці, дроздовці – атакували червоних на останньому рубежі оборони Криму – Ішунських позиціях, але надвечір були змушені розпочати ар’єргардні бої й відступити, їх відхід прикривала кіннота. Війська Фрунзе загубили супротивника в степовому Криму – білі зуміли відірватися від своїх переслідувачів на два переходи. Уночі проти 12 листопада війська Врангеля почали відхід до портів, де вищезгаданий виграш у часі дав їм змогу провести успішну евакуацію. Останній бій стався вдень 12 листопада неподалік Джанкоя.
Наслідки події
Втрати білих частин були чималими – кілька тисяч осіб убитими і полоненими втратили оборонці Перекопу, Литовського півострова, Ішунських позицій, полягла значна частина корпусу І. Барбовича, якась кількість білих бійців була взята в полон. За зізнанням М. Фрунзе, втрати його частин в операції становили до 10 тис., високими були втрати махновців (решту яких, крім кількох сотень дивом уцілілих, винищили колишні союзники наприкінці листопада того ж року). Внаслідок грамотно проведеної Врангелем евакуації з Криму було вивезено і врятовано 145 693 осіб вояків і цивільних. Перестав існувати останній великий бастіон організованого Білого руху на території колишньої Російської імперії. Кримом прокотилася чи не найбільша хвиля масового червоного терору, жертвами котрого стали десятки чи навіть сотні тисяч людей.
Історична пам’ять
Надзвичайно відома за радянських часів подія, на честь якої в СРСР називали дивізії та вулиці, випускали марки, а її закінчення стали вважати закінченням Громадянської війни (попри ще більш ніж рік завзятої боротьби більшовиків із власним народом на Тамбовщині, Україні, на Далекому Сході, у Сибіру та Кронштадті). Для сьогоднішніх прихильників лівих поглядів на території колишнього СРСР – як і раніше, остаточний тріумф радянського ладу та трудового народу, для правих – подвиг героїв Білого руху, що дав змогу врятувати величезну кількість невинних життів. Оригінальний варіант «альтернативної історії та географії» події містить відомий роман В. Аксьонова «Острів Крим» (1979). У сучасній Україні подія достатньо відома завдяки підручникам та публіцистиці.
Початок першої п’ятирічки в УСРР
Дата і місце
1 жовтня 1928 р., УСРР, обговорювався на XVI конференції ВКП(б) у квітні, затверджений у травні 1929 р. на V з’їзді Рад у Москві.
Дійові особи
Генеральний секретар ЦК ВКП(б) Йосип Сталін, Гліб Кржижановський (1872–1959; соратник Леніна, один з авторів плану ГОЕЛРО, у 1921–1923, 1925–1930 рр. на чолі Держплану, один з головних авторів п’ятирічки, в 1929–1939 рр. віце-президент АН СРСР), Валеріан Куйбишев (1888–1935; у 1926–1930 рр. голова Вищої ради народного господарства, у 1930–1934 рр. на чолі Держплану, у 1927–1935 рр. член політбюро ЦК ВКП(б), один з авторів плану ГОЕЛРО і п’ятирічних планів, відданий сталініст), Станіслав Струмілін (1877–1974; видатний радянський економіст, викладач), перший секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор, голова Раднаркому УСРР Влас Чубар.
Передумови події
У 1920-х рр. радянська економіка переживала підйом, пов’язаний із розвитком непу. 1926 р. було висунуто гасло «догнати і перегнати капіталістичний світ» за темпами розвитку промисловості, що мало на меті посилення обороноздатності країни у суцільному «ворожому оточенні». 1927 р. на XV з’їзді партії було ухвалено курс на створення достатньо гармонійного перспективного п’ятирічного плану, що передбачав пропорційний розвиток важкої, легкої промисловості і сільського господарства. Проте успіхи капіталізму, навіть почасти регульованого державою, не могли не тривожити частину радянських лідерів, які виступали за повну концентрацію влади над економікою країни в одних руках і побудову «планової», «безкризової» економіки. Головним прихильником збереження непівських принципів у цей час виступив Микола Бухарін, головним супротивником і прихильником негайної індустріалізації – Лев Троцький. Після розгрому троцькістів і усунення Троцького від влади 1927 р. Сталін, котрий раніше стояв на позиціях, близьких до бухарінських, радикально змінив свою точку зору. Перехід до форсованої індустріалізації відбувався в умовах жорстокої боротьби за владу між «групою Сталіна» та «групою Бухаріна» («правою опозицією»). Перемога першої, зняття Бухаріна і його прихильників 1929 р. з ключових постів означала кінець непу в промисловості.
Хід події
Новий господарський рік почався 1 жовтня 1928 р., проте розробка першого в історії СРСР п’ятирічного плану (який мав прийти на зміну річним контрольним цифрам) тривала. Було створено два проекти (відправний і оптимальний), перший з яких ґрунтувався на постановах XV з’їзду, а другий (його авторами були діячі зі сталінського оточення) передбачав різке зростання капіталовкладень у важку промисловість. План, на відміну від наступних, спочатку ґрунтувавcя на принципах непу, що передбачали госпрозрахунок і т. ін. План було затверджено (в його «оптимальному» варіанті) на V з’їзді Рад у травні 1929 р. Особливості п’ятирічного плану для УСРР полягали в особливому місці республіки в сталінській індустріалізації: УСРР отримала понад 20 % капіталовкладень, тут почала формуватися нова промислова база СРСР, перш за все на основі важкої промисловості сходу і почасти півдня республіки. З 35 головних новобудов і масштабних реконструкцій підприємств по СРСР в роки першої п’ятирічки 12 розташовувалися в Україні (такі проекти ГОЕЛРО, як Дніпрогес, а також потужні новобудови 1930–1931 рр. – ХТЗ, Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь). Водночас будівництво в Україні не означало занепаду старої металургійної бази країни на Уралі – з 1930 р. там побудовано кілька потужних підприємств. Спочатку п’ятирічка не передбачала прискореної колективізації, надфорсованих темпів промислового розвитку. Проте в ході її виконання успіхи першого року призвели до «запаморочення» радянського керівництва і особисто Сталіна, який почав підганяти економіку директивами. Гасло «п’ятирічка за 4 роки», ударницький рух, «корінний перелом» у справі колективізації – все це призвело до вкрай неоднозначних наслідків першого в історії СРСР п’ятирічного плану, який було оголошено виконаним 1933 р.
Наслідки події
Під час виконання п’ятирічки виникла паливна і транспортна криза, велика нестача металів. Попри гучні заяви керівництва, план повністю виконаний не був. Проте успіхи не могли не вражати – в СРСР було збудовано близько 1,5 тис. нових промислових підприємств, у тому числі близько 400 в Україні, де також запрацював Дніпрогес та низка менших електростанцій, з конвеєра ХТЗ зійшов перший трактор, з’явилося комбайнове та гірниче машинобудування, налаштовувались перші черги металургійних заводів-гігантів, що запрацюють на повну потужність протягом наступної п’ятирічки. Будівництво нових заводів вивело Україну на рівень великих індустріальних країн Європи, внаслідок чого її промисловий потенціал 1940 р. у сім разів перевищував показник 1913 р. Проте виконання першої п’ятирічки відбувалося коштом власного населення, одночасна суцільна колективізація і перекачування коштів з пограбованого державою села в промисловість викликали в СРСР та Україні тривале та різке зниження життєвого стандарту абсолютної більшості громадян країни. Цю тенденцію було почасти подолано в наступні роки, але життєвий стандарт у СРСР порівняно з країнами Заходу залишався навдивовижу низьким. Загалом протягом першої п’ятирічки була створена радянська економічна система з усією своєю позитивною і негативною специфікою в такій формі, у якій вона зберегалася до розпаду СРСР.
Історична пам’ять
Оспівана в СРСР та добре відома сьогодні в Україні подія, далекосяжні наслідки якої дотепер важливі для життя багатьох наших громадян. Відзначена в сотнях художніх творів, пам’ятників, святкувань радянської доби, але найбільш вражаючим пам’ятником тій епосі є сотні мертвих або перепрофільованих підприємств сучасної України – свідків важкої «промислової весни» могутньої імперії, що навіки канула в Лету.
Правообладателям!
Это произведение, предположительно, находится в статусе 'public domain'. Если это не так и размещение материала нарушает чьи-либо права, то сообщите нам об этом.
