Текст книги "100 ключових подій української історії"
Автор книги: Д. Журавльов
Жанр: История, Наука и Образование
Возрастные ограничения: +12
сообщить о неприемлемом содержимом
Текущая страница: 29 (всего у книги 30 страниц)
Операція «Вісла»
Дата і місце
28 квітня – 12 серпня 1947 р., Закерзоння (Лемківщина, Підляшшя, Ряшівщина, Посяння, Холмщина).
Дійові особи
Рішення прийняло партійне керівництво Польщі на чолі з генеральним секретарем ПРП Владиславом Гомулкою (1905–1982; на початку кар’єри – активний сталініст, генеральний секретар ПРП у 1943–1948 рр., 1948 р. звільнений з посади, у 1956–1970 рр. знову на чолі держави, організатор антисемітської кампанії, усунутий в результаті виступів робітників). Провідну роль у проведенні операції відіграв міністр оборони Польщі маршал Міхал Роля-Жимерський (Лижвінський, 1890–1989; супротивник Ю. Пілсудського, вступив до Компартії, 1938 р. емігрував, 1944 р. очолив прорадянську Армію людову, згодом Військо Польське, у 1946–1949 рр. міністр оборони, 1953 р. заарештований, звільнений, у 1955–1967 р. віце-президент Польського народного банку, член ЦК ПРП), акцією на чолі оперативної групи «Вісла» керував дивізійний генерал Стефан Моссор (1896–1957; один із творців плану оборони Польщі 1939 р., у 1939–1945 рр. у німецькому полоні, у 1946–1949 рр. заступник начальника штабу Війська Польського, 1951 р. заарештований за сфальшованим звинуваченням, 1956 р. реабілітований), Кароль Сверчевський (1897–1947; воював за червоних у 1917–1920 рр., з 1922 р. громадянин СРСР, брав участь у громадянській війні в Іспанії, з 1943 р. один з організаторів Армії людової, заступник її командувача, з 1946 р. заступник міністра оборони, дипломат, займався виселенням німців 1947 р., вбитий у бою з УПА). Сотнею «Ударник-5», яка вбила Сверчевського, що й стало приводом до початку операції, командував майор УПА Хрін (Степан Стебельский, 1914–1949; один із засновників інженерних частин УПА, провів близько 100 боїв, 1947 р. командував 24-м тактичним відтинком «Маківка», автор мемуарів, загинув у бою в Чехії).
Передумови події
1944 р. між урядами УРСР і Польщі було укладено «Угоду про взаємний обмін населенням у прикордонних районах». У ході «добровільного переселення», яке здійснювалося нерідко примусовими заходами, до УРСР протягом 1944–1946 рр. переселили 482 тис. осіб. Опір, який чинили нечисленні (до 2,4 тис. осіб) частини УПА в Закерзонні, настільки бентежив польських військових, що вони вирішили поставити крапку в «українській проблемі» шляхом нового масового переселення. Головний удар був спрямований проти лемків та бойків – етнічних груп українців Закерзоння. План, розроблений С. Моссором на основі повідомлень польської адміністрації з місць, передбачав масове виселення українців на захід Польщі і розселення їх малими групами з метою якнайшвидшої асиміляції. Натомість Закерзоння мали заселити польські переселенці. У листопаді 1946 р. план розглянув В. Гомулка. У січні 1947 р. на території Ряшівського (Жешувського) воєводства провели перепис українців. Рішення про переселення було ухвалено на таємному засіданні ЦК ПОРП спільно з радянськими колегами (активно допомагали полякам у розробці плану операції Г. Маленков та Л. Берія, а також М. Хрущов та О. Корнійчук від УРСР). Для проведення операції була створена Оперативна група «Вісла» (4 піхотні дивізії, 1 дивізія МВС і три додаткових полки) на чолі з Моссором. Безпосереднім пропагандистським приводом для початку операції стала загибель 28 березня за загадкових обставин (офіційна версія – в бою з УПА, ймовірна провокація з боку польських повстанців) К. Сверчевського. Того ж дня політбюро ПРП ухвалило рішення про початок операції.
Хід події
22 квітня в Саноку було створено Військовий суд Оперативної групи «Вісла». Протягом трьох місяців він ухвалив вирок стосовно 400 українців, з яких 173 засудив до страти. 23 квітня створено концтабір в Явожно, де мали бути ізольовані особливо непокірні селяни, греко-католицькі священики й інтелігенція. 28 квітня 1947 р. о 4-й ранку польські війська оточили українські села, відділи НКВС і чехословацькі прикордонники заблокували кордони Польщі на сході і півночі. Людям давали дві години на те, щоб зібратися, і везли їх до залізничних станцій. Виганяли з будинків усі українські і навіть змішані сім’ї. На початку серпня було видано наказ про створення «контрольних груп», які прочісували спустошені українські села. Українські сім’ї на новому місці (у західних воєводствах, звідки уряд Польщі тільки-но виселив німців) розселяли по декілька сімей у кожне польське село, щоб прискорити асиміляцію. Депортованих називали не українцями, а поселенцями, українські прізвища записували на польський лад. Тих, хто самочинно повертався в рідні місця – ловили і відправляли в концтабір Явожно.
Наслідки події
На 31 липня 1947 р., за польськими даними, було переселено 140 575 осіб, ув’язнено в концтаборі Явожно 3800 осіб, убито 655 осіб, заарештовано 1466 членів українського руху опору. Було зруйновано культуру українських лемків і частини бойків, що можна кваліфікувати як етноцид. Лемківщина надовго стала незаселеним згарищем – поляки неохоче обживали покинуті села. Було покінчено з підтримкою УПА на Закерзонні.
Історична пам’ять
Подія визнана злочином у сучасній Польщі та Україні. На честь жертв операції в Долині, Самборі, Явожно, селах Лемківщини встановлено пам’ятники. 2007 р. у Польщі та Україні вшановано пам’ять жертв операції на державному рівні.
Передання Криму до складу УРСР
Дата і місце
19 лютого 1954 р., Москва.
Дійові особи
Фактичний лідер країни – перший секретар ЦК КПРС Микита Сергійович Хрущов, голова законодавчої влади – Климент Єфремович Ворошилов (1881–1969; соратник В. Леніна і Й. Сталіна, з 1925 р. наркомвійськмор, у 1934–1940 рр. нарком оборони СРСР, член Політбюро ЦК КПРС, у 1953–1960 рр. голова Президії Верховної Ради СРСР, один із перших маршалів СРСР, співорганізатор репресій); голова виконавчої влади СРСР – Георгій Максиміліанович Маленков (1902–1988; у 1939–1957 рр. член ЦК КПРС, у 1946–1957 рр. член Політбюро ЦК КПРС, куратор авіаційної промисловості, радянського атомного проекту, у березні – серпні 1953 р. фактичний керівник СРСР, у 1953–1955 рр. голова Ради міністрів СРСР, після спроби усунути М. Хрущова 1957 р. в опалі); Михайло Петрович Тарасов (1899–1970; у 1947–1951 рр. голова Верховної Ради РРФСР, у 1950–1959 рр. голова Президії Верховної Ради РРФСР, у 1956–1961 рр. кандидат у члени ЦК КПРС); Олексій Іларіонович Кириченко (1908–1975; генерал-майор, у 1949–1953 рр. другий секретар ЦК КП(б)У, в 1953–1957 рр. перший українець на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У, в 1957–1960 рр. секретар ЦК КПРС).
Передумови події
1921 р. радянський уряд створив Кримську АРСР, яка насправді не мала національного характеру попри чималу етнічну строкатість населення Криму. 1939 р. росіяни становили 49,6 % населення республіки, кримські татари – 19,4 %, українці – 13,7 %, євреї – 5,8 %, німці – 4,6 %. Під час війни загальна чисельність населення різко скоротилася, а його етнічний склад зазнав докорінних змін. Так, 1941 р. радянські органи депортували німців, з приходом нацистів було знищено практично всіх євреїв і кримчаків, а 1944 р. «за пособництво гітлерівським окупантам» було виселено до 230 тис. кримських татар, болгар, греків та ін. У результаті після закінчення війни населення Криму складалося майже виключно з росіян (71,4 %) і українців (22,3 %). 1945 р. Кримську автономію було скасовано, Крим перетворився на область у складі РРФСР. Депортації спричинили хаос у сільському господарстві півострова, вкрай залежного від водопостачання з території УРСР. Аби усунути господарські незручності та продемонструвати непорушне братерство радянських народів, вирішили передати Крим до складу географічно ближчої УРСР, керівництво якої складалося переважно з довірених висуванців М. Хрущова. Деякі історики небезпідставно пов’язують передачу Криму з гучним святкуванням 300-річчя Переяславської ради в січні 1954 р. З ініціативи Хрущова ЦК КПРС вже з кінця 1953 р. розпочав пропагандистську кампанію у зв’язку зі згаданою річницею. 18 січня 1954 р. ювілей було урочисто відзначено, але пропагандистська кампанія не припинилася. Свого піку вона досягла у зв’язку з передачею Україні Кримської області.
Хід події
За розробленим у Москві сценарієм перший крок зробила Президія Верховної Ради РРФСР. Маючи принципову згоду Президії Верховної Ради УРСР, вона розглянула це питання у присутності представників Кримської облради і Севастопольської міськради (Севастополь був містом республіканського підпорядкування в РРФСР). Було ухвалено позитивне рішення, на користь якого висувалися такі аргументи: спільність економіки, територіальна близькість, тісні господарські та культурні зв’язки Криму й України. Відповідна постанова надійшла до Верховної Ради СРСР, а через кілька днів це питання поставила на порядок денний Президія Верховної Ради УРСР. Акт передачі Криму вона розглядала як «нове яскраве виявлення безмежної довіри та щирої любові російського народу, нове свідчення непорушної братерської дружби між російським і українським народами». Постанова з клопотанням про передавання також була направлена до Верховної Ради СРСР. 19 лютого 1954 р. відбулося урочисте засідання вищого законодавчого органу влади СРСР у період між сесіями Верховної Ради – Президії Верховної Ради СРСР за участю керівників законодавчих і урядових органів Росії та України, першого заступника голови виконкому Кримської облради П. Ляліна, а також голів виконкомів Сімферопольської і Севастопольської міськрад Н. Каткова та С. Сосницького. Першим виступив голова Президії Верховної Ради РРФСР М. Тарасов. Вказавши на те, що Крим є природним продовженням південних степів України, він зробив такий висновок: «З географічних та економічних міркувань передавання Кримської області до складу братньої Української республіки доцільне і відповідає загальним інтересам Радянської держави». За ним виступив голова Президії Верховної Ради УРСР Д. Коротченко та інші члени Президії Верховної Ради СРСР. Обговорення підсумував голова законодавчого органу К. Ворошилов. З’явилося рішення Президії, оформлене відповідним указом. У його тексті буквально повторювалися аргументи з постанови Президії Верховної Ради РРФСР. 26 квітня 1954 р. указ надійшов на затвердження сесії Верховної Ради СРСР. Остання прийняла закон, який передбачав затвердити указ від 19 лютого і внести відповідні зміни у статті Конституції СРСР. Передання області відбулося з дотриманням передбачених Конституцією СРСР 1936 р. та Конституцією УРСР 1937 р. процедур.
Наслідки події
Завершився процес формування території сучасної України. Попри те що рішення про передання Криму мало певне політичне забарвлення, слід зауважити, що економіка півострова вже в період післявоєнної відбудови була тісно пов’язана з економікою УРСР. З 1953 до 1963 р. випуск валової продукції промисловості Криму збільшився у 3,4 раза. Капітальні вкладення в народне господарство зросли майже втричі та становили понад 1,5 млрд карбованців. Було побудовано 76 великих промислових об’єктів. До 1991 р. Кримська область перебувала у складі УРСР, 1995 р. була створена Автономна республіка Крим. Водночас наявність у складі УРСР, а згодом незалежної України великого масиву переважно російськомовного населення заклала підвалини гострого «конфлікту ідентичностей» і спроб сепаратизму після 1991 р.
Історична пам’ять
У сучасній російській публіцистиці найчастіше розглядається крізь призму концепції неправомірного «царського подарунка» М. Хрущова добре знайомим йому особисто українцям. Українські автори наголошують на історичних зв’язках України і Криму, волюнтаризмі як основі всієї радянської політики до і після М. Хрущова (при зовнішньому дотриманні юридичних норм), неможливості передбачити 1954 р. розпад СРСР, а отже, і абсурдності постановки питання про якісь особливі «українські симпатії» М. Хрущова. Річниця події нерідко використовується різними політичними силами в Україні та Росії для роздмухування протистояння.
Створення Української Гельсінської групи
Дата і місце
9 листопада 1976 р., Київ – Москва.
Дійові особи
Голова групи – Микола Руденко (1920–2004; письменник, філософ, 1977 р. заарештований, 1988 р. звільнений, емігрував, працював на радіостанціях «Свобода» і «Голос Америки», 1990 р. повернувся в Україну), члени-співзасновники: колишній генерал-майор Петро Григоренко (1907–1987; правозахисник, 1964 р. створив Спілку боротьби за відродження ленінізму, 1964 р. розжалуваний у рядові, до 1971 р. неодноразово переслідувався, примусово лікувався в психлікарнях, 1977 р. висланий за кордон і позбавлений радянського громадянства), письменник Олесь Бердник (1926–2003; письменник-фантаст, у 1979–1984 рр. в ув’язненні, 1989 р. обраний провідником гуманістичного об’єднання «Українська Духовна Республіка»), юрист Іван Кандиба (1930–2002; 1961 р. засуджений до 15 років таборів за участь в Українській робітничо-селянській спілці, звільнений 1976 р., 1981 р. отримав 10 років таборів, помилуваний 1988 р. на прохання Р. Рейгана, 1992 р. член ОУН, у 1996–2001 рр. голова ОУН в Україні), юрист Левко Лук’яненко (нар. 1928; 1961 р. заарештований у справі Української робітничо-селянської спілки, засуджений до розстрілу, заміненого 15 роками таборів, вів активну правозахисну діяльність у таборах, 1976 р. вступив до УГГ, 1977 р. знову заарештований, 1988 р. помилуваний, 1990 р. став на чолі Української Гельсинської спілки та Української республіканської партії, автор Акту про незалежність України, балотувався у президенти на виборах 1991 р., у 1990–2007 рр. нардеп, посол до Канади), біолог Оксана Мешко (1905–1991; у 1947–1954 рр. у таборах, 1979 р. по суті голова УГГ, 1980 р. примусово обстежувалася у психлікарні, у 1981–1985 рр. у таборах і на засланні), історик Микола Матусевич (нар. 1946; у 1977–1988 рр. у таборах і на засланні), публіцист, богослов і релігієзнавець Мирослав Маринович (нар. 1949; у 1977–1987 рр. у таборах та на засланні, у 1990-х активний діяч «Міжнародної амністії» в Україні, з 2010 р. голова Українського відділення міжнародного ПЕН-клубу, віце-ректор УКУ), мікробіолог Ніна Строката-Караванська (1926–1998; 1971 р. засуджена до 4 років таборів, 1979 р. разом з О. Мешко активно виступила на захист заарештованих дисидентів, емігрувала до США), публіцист Олекса Тихий (1927–1984; працював учителем, 1977 р. разом із М. Руденком став жертвою радянської провокації, засланий до таборів, помер у тюремній лікарні).
Згодом до групи увійшли В’ячеслав Чорновіл (1937–1999; видатний український дисидент, правозахисник, журналіст, письменник, критик, один із найяскравіших лідерів шістдесятників, видавав «Український вісник», неодноразово заарештовувався і засилався до таборів, 1988 р. відновив діяльність УГС, з 1989 р. член, з 1992 р. голова Народного Руху України, нардеп, у 1990–1992 рр. голова Львівської облради, балотувався у президенти України 1991 р., загинув в автокатастрофі), видатний поет, перекладач, критик Василь Стус (1938–1985; один із найяскравіших поетів-шістдесятників, дисидент, у 1972–1977, 1980–1985 рр. у таборах, де і помер, 2005 р. Герой України, посмертно), найвідоміший український релігійний дисидент-баптист Петро Вінс (нар. 1956; видатний діяч ЄХБ, з 1979 р. в еміграції, сьогодні бізнесмен, мешкає в Києві) тощо.
Передумови події
Підставою для утворення УГГ були постанови про права людини Заключного акту Наради у справах безпеки й співпраці в Європі у Гельсінкі 1975 р., які підписав СРСР. У результаті в Москві виникла перша радянська група сприянню виконанню Гельсінської угоди. Подібні групи почали виникати і в республіках СРСР. Так було покладено початок абсолютно легального правозахисного руху в СРСР.
Хід події
9 листопада 1976 р. після консультацій з 9 іншими правозахисниками М. Руденко провів на квартирі А. Д. Сахарова в Москві прес-конференцію для іноземних журналістів, де оголосив про створення УГГ. Найактивніше діяла в Києві. Основа діяльності – радянське законодавство і принципи Гельсінської угоди, з якими мали знайомити громадян СРСР її члени. Члени УГГ добивалися від влади здійснення права на вільний обмін інформацією та ідеями, акредитування в Україні представників закордонної преси, утворення незалежних прес-агентств. Для виконання цих завдань УГГ встановила зв’язок зі своїми кореспондентами та співробітниками у різних частинах України, а також з іншими гельсінськими групами (вірменською, грузинською, литовською, російською), зібрала сотні документів, які свідчать про порушення органами влади людських та національних прав, й у своїх деклараціях, меморандумах, зверненнях, протестах довела їх до відома різних міжнародних кіл, а також органів влади СРСР.
Наслідки події
Після тимчасового когнітивного дисонансу, коли дисиденти виступили в ролі добровільних помічників уряду, КДБ оговтався і всерйоз взявся за членів групи. Вже наступного року більшість із них була заарештована під різними приводами, зокрема ставши жертвами кількох прямих провокацій. Після 1979 р. діяльність групи була послаблена через репресії. Проте навесні 1979 р. у мордовських таборах політичних в’язнів створено Групу сприяння виконанню Гельсінських угод у місцях позбавлення волі, до якої увійшли деякі члени УГГ. З 1980 р. видавався «Вісник політичних репресій в Україні». 1988 р. організація відновлена у вигляді Української Гельсінської спілки.
Історична пам’ять
Непогано відома в Україні завдяки підручникам і пресі подія. На честь П. Григоренка названа площа у Львові, проспект у Києві, в Сімферополі відкрито пам’ятник. У Горлівці існує музей В. Стуса, вручається літературна премія його імені.
Чорнобильська катастрофа
Дата і місце
26 квітня 1986 р., 4-й енергоблок Чорнобильської АЕС імені В. І. Леніна (110 км на північ від міста Київ), радіоактивна хмара пройшла над європейською частиною СРСР, більшою частиною Європи, східною частиною США.
Дійові особи
Володимир Васильович Щербицький (1918–1990; у 1957–1961 рр. секретар ЦК КПУ, у 1961–1963, 1965–1972 рр. голова Ради міністрів УРСР, у 1972–1989 1-й секретар ЦК КПУ, у 1971–1989 рр. член Політбюро ЦК КПРС); Микола Антонович Доллежаль (1899–2000; інженер-теплотехнік, у 1952–1986 рр. керував НДІ-8, що конструював усі радянські реактори, головний конструктор реакторів типу РБМК-1000, двічі Герой Соціалістичної Праці, кавалер 6 орденів Леніна, лауреат Ленінської і 3 Сталінських премій, неофіційно – головний винуватець аварії, змушений піти на пенсію 1986 р.); науковий консультант проекту Анатолій Петрович Олександров (1903–1994; замолоду – учасник Білого руху, згодом видатний радянський фізик-ядерник, заступник І. Курчатова, один із розробників радянської атомної зброї, атомних криголамів, у 1975–1986 рр. президент АН СРСР, тричі Герой Соціалістичної Праці, кавалер 9 орденів Леніна і 5 Сталінських премій, після Чорнобиля був на пенсії); директор ЧАЕС Віктор Петрович Брюханов (нар. 1935; з квітня 1970 до липня 1986 р. директор ЧАЕС, 1986 р. виключений з партії, 1987 р. засуджений на 10 років ув’язнення, інвалід II групи); головний інженер ЧАЕС Микола Максимович Фомін (у 1973–1986 рр. головний інженер ЧАЕС, 1987 р. засуджений на 10 років позбавлення волі); Анатолій Степанович Дятлов (1931–1995; заступник головного інженера з експлуатації, призначений судом «головним винуватцем аварії», 1987 р. засуджений на 10 років позбавлення волі, випущений достроково за станом здоров’я); Микола Тимофійович Антошкін (нар. 1942; 1985 р. генерал-майор, начальник штабу ВВС Київського військового округу, керував ліквідацією наслідків катастрофи, отримав звання Героя СРСР і велику дозу опромінення, у 1988–1998 рр. на командних посадах ВВС СРСР та Росії); Борис Євдокимович Щербина (1919–1990; один із творців радянського нафтогазового комплексу в Західному Сибіру, у 1984–1989 рр. заступник голови Ради міністрів СРСР, голова урядової комісії з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, подібної ж комісії з ліквідації наслідків землетрусу у Вірменії 1988 р., член ЦК КПРС у 1976–1990 рр.); Валерій Олексійович Легасов (1936–1988; видатний радянський хімік, академік АН СРСР, з 1983 р. 1-й заступник директора інституту атомної енергії імені І. Курчатова, один із головних організаторів ліквідації наслідків катастрофи, після доповіді в МАГАТЕ 1986 р. щодо причин трагедії піддавався цькуванням з боку частини колег-учених і влади, загинув за нез’ясованих обставин); командири пожежних частин Василь Іванович Ігнатенко (1961–1986), Віктор Миколайович Кібенок (1963–1986), Володимир Павлович Правик (1962–1986), Леонід Петрович Телятников (1951–2004; 1986 р. майор внутрішньої служби) та ін.
Передумови події
Проектне завдання на будівництво Чорнобильської АЕС потужністю 2000 МВт було виконано Уральським відділенням інституту «Теплоелектропроект». Затверджене 29 вересня 1967 р. Міненерго СРСР завдання було розроблене для трьох видів реакторів, з яких було обрано найдешевший і найефективніший на той час (але й потенційно найнебезпечніший) варіант – безоболонковий графіто-водний реактор типу РБМК-1000. Наказом Міненерго СРСР від 30 березня 1970 р. подальше проектування Чорнобильської АЕС було доручено інституту «Гідропроект». Чорнобильська АЕС стала третьою станцією з реакторами типу РБМК-1000 після Ленінградської і Курської АЕС, прийнятих в експлуатацію відповідно в 1973 і 1976 рр. Спорудження ЧАЕС розпочалося 1970 р., керівництво СРСР та УРСР кілька разів форсувало темпи будівництва, що не могло не відбитися на якості виконаних робіт. 1977 р. запущено 1-й енергоблок станції, наступного року – 2-й, 1981 р. – 3-й, нарешті, 1983 р. – 4-й (будівництво ще двох енергоблоків було зупинено 1988 р.). У вересні 1982 р. на ЧАЕС сталася перша помітна аварія, котру вдалося швидко локалізувати, інформацію про неї не розголошували. З проблемами просувалося будівництво 5-го енергоблоку, директор ЧАЕС скаржився на постійні протікання радіоактивної води з системи охолодження діючих реакторів.
Хід події
Безпосередньою причиною аварії стало проведення персоналом станції низки санкціонованих «згори» експериментів, котрі стали фатальними для вкрай недосконалої конструкції реактора. На 25 квітня 1986 р. була запланована зупинка 4-го енергоблоку Чорнобильської АЕС для чергового обслуговування. Цю можливість вирішили використати для проведення низки випробувань з вимиканням деяких систем. Початкове рішення радянської комісії та МАГАТЕ: у тому, що сталося, винен обслуговувальний персонал станції, що діяв усупереч техніці безпеки. Сучасна позиція більшості експертів: дії персоналу станції були другорядною причиною трагедії, головна проблема – недосконала конструкція реактора. У результаті кількох вибухів уночі о 1.23 було зруйновано значну частину 4-го енергоблоку, почалася пожежа, котру вдалося погасити кільком бригадам пожежників близько 5-ї години ранку 26 квітня (всі пожежники, окрім водіїв, отримали жахливі дози опромінення і померли за кілька днів), пожежі спалахували ще кілька разів у травні 1986 р. Найгіршим було те, що в результаті вибухів стався викид радіоактивних речовин, у тому числі ізотопів урану, плутонію, йоду-131, цезію-134, цезію-137, стронцію-90. Ситуація погіршувалася у зв’язку з тим, що в зруйнованому реакторі продовжувалися неконтрольовані ядерні й хімічні (від горіння запасів графіту) реакції з виділенням тепла, з виверженням із розлому протягом багатьох днів продуктів горіння радіоактивних елементів і зараження ними великих територій (значної частини Білорусії, українського Полісся, деяких районів Росії, менші дози радіоактивного пилу отримали майже вся Європа та Північна Америка). Зупинити активний викид радіоактивних речовин із зруйнованого реактора вдалося лише до кінця травня 1986 р. мобілізацією ресурсів усього СРСР і ціною масового опромінення тисяч ліквідаторів (у ліквідації наслідків брали участь до 600 тис. осіб, із них 240 тис. виконали основний обсяг робіт у 1986–1987 рр.). Перша стадія ліквідації завершилася в листопаді 1986 р. із закінченням будівництва об’єкта «Укриття» – залізобетонного саркофага над реактором, що містив (і все ще містить) значну частину 180–190 т ядерного палива – діоксиду урану.
Наслідки події
Забруднення великих територій в Україні, Білорусії та Росії, створення 30-кілометрової зони відчуження, знищення сотень дрібних населених пунктів і міст Чорнобиль та Прип’ять, масова евакуація півмільйона людей, повільна смерть десятків тисяч ліквідаторів від хвороб, пов’язаних із їхньою діяльністю в зоні зараження, підрив віри мільйонів радянських громадян у всемогутність радянської науки, правильність партійної політики (внаслідок невдалих спроб керівництва республіки і СРСР приховати масштаб і характер події, перенесення термінів евакуації, дезінформацію населення). 2000 р. ЧАЕС було остаточно зупинено, сьогодні триває будівництво нового саркофага.
Історична пам’ять
Знакова трагічна подія недавнього українського минулого, пам’ять про яку актуалізовна на всіх рівнях українського суспільства та країн колишнього СРСР. Осмисленню Чорнобильської трагедії присвячені десятки фільмів, музичних, поетичних і прозових творів, у десятках міст і сіл колишнього СРСР встановлено пам’ятники ліквідаторам, у Києві діє музей Чорнобиля. Розвивається такий вид екстремального туризму, як чорнобильське сталкерство.
Правообладателям!
Это произведение, предположительно, находится в статусе 'public domain'. Если это не так и размещение материала нарушает чьи-либо права, то сообщите нам об этом.
