Текст книги "100 ключових подій української історії"
Автор книги: Д. Журавльов
Жанр: История, Наука и Образование
Возрастные ограничения: +12
сообщить о неприемлемом содержимом
Текущая страница: 28 (всего у книги 30 страниц)
Корсунь-Шевченківська операція 1944 року
Дата і місце
24 січня – 17 лютого 1944 р., район міст Корсунь-Шевченківський – Шпола – Звенигородка – Городище (нині райцентри Черкаської області).
Дійові особи
Радянським 1-м Українським фронтом командував генерал армії Микола Ватутін, 2-м Українським – генерал армії Іван Степанович Конєв (1897–1973; з червня 1943 р. командувач Степового, згодом перейменованого на 2-й Український фронту, один із героїв Курської битви, Бєлгородсько-Харківської операції, битви за Дніпро, з 20 лютого 1944 р. маршал Радянського Союзу, успішно провів Львівсько-Сандомирську та Вісло-Одерську операцію, брав активну участь у взятті Берліна та Праги, придушував Угорську революцію 1956 р., брав участь у Берлінській кризі 1961–1962 рр.).
Німецькою групою армій «Південь» командував фельдмаршал Еріх фон Манштейн. 8-ю армією групи армій «Південь», що стала мішенню радянського наступу, командував генерал піхоти Отто Велер (1894–1987; герой Першої світової війни, досвідчений штабіст, з квітня 1942 до квітня 1943 р. начальник штабу групи армій «Центр», з серпня 1943 р. на чолі 8-ї армії, з грудня 1944 до квітня 1945 р. останній командувач групи армій «Південь»); двома оточеними корпусами зі складу армії командували кавалер багатьох орденів, досвідчений генерал артилерії Вільгельм Штеммерманн (1888–1944; учасник Першої світової війни, 1939 р. генерал-майор, учасник Польської і Французької кампаній, з серпня 1941 р. генерал-лейтенант, з грудня 1943 р. командир 11-го армійського корпусу, загинув під час прориву з оточення); генерал-лейтенант Теобальд-Гельмут Ліб (1889–1981; учасник Французької кампанії, Сталінградської битви, битви за Дніпро, на початку 1944 р. командувач 42-го армійського корпусу, восени 1944 р. воював у Північній Італії).
Передумови події
У результаті осіннього та зимового наступу Червоної армії утворився чималий виступ лінії фронту з німецького боку на захід від Черкас, який утримували частини німецької 8-ї армії. Гітлер наказав утримувати виступ з політичних міркувань, попри неодноразові попередження Манштейна щодо небезпеки радянського наступу з метою оточення німців. Цим вирішили скористатися радянські воєначальники – М. Ватутін розробив план наступу, затверджений Й. Сталіним. Для здійснення плану оточення ворога виділили значні сили зі складу 1-го та 2-го Українського фронтів – до 260 тис. осіб (29 стрілецьких дивізій, 1 механізований, 4 танкових корпуси), до 5,3 тис. гармат і мінометів, на початку наступу – до 600 танків та самохідних гармат (плюс близько 400 Т-34, отриманих 1-м Українським фронтом як підкріплення в період з 22 січня до 2 лютого), 1054 літаки. З німецького боку в оточенні опинились до 60 тис. осіб, до 60 танків і самохідних гармат, 242 гармати і міномети (88-ма піхотна дивізія, корпусна група «Б», 57-ма, 72-га, 389-та піхотні дивізії, танкова дивізія СС «Вікінг» і 5-та панцергренадерська бригада СС «Валлонія»); у спробах деблокувати оточені німецькі корпуси взяли участь до 80 тис. осіб, до 750 гармат і мінометів, 201 танк 3-го і 58 танків 47-го танкового корпусу (ймовірно, в ході битви вони отримували якісь невеликі підкріплення), кількасот літаків. Обидві сторони припустилися кількох помилок в оцінюванні ситуації, що зрештою привело німців до великого оточення, а радянське командування – до провалу спроб не допустити німецького прориву. Бойові дії для обох сторін ускладнювала рання весна і жахлива багнюка.
Хід події
Радянський план битви був схожий на сталінградський: удар двох танкових угруповань, створення двох фронтів оточення ворога і знищення оточеного угруповання. Радянський наступ почався для 2-го Українського фронту 24 січня, для 1-го Українського фронту – 26 січня. Прорвавши оборону супротивника, ударні угруповання фронтів попрямували назустріч один одному. На 2-му Українському фронті 25 січня ввели в прорив 5-ту гвардійську танкову армію, що нестримно просувалася на Звенигородку. На 1-му Українському фронті 6-та танкова армія також вирвалася вперед, прагнучи з’єднатися з танкістами П. Ротмістрова. Розуміючи, чим загрожує глибокий прорив РСЧА, Манштейн кинув свої танкові частини в контратаки – з 27 січня фланги ударного угруповання 2-го Українського фронту атакували частини 3-ї, 11-ї і 14-ї танкових дивізій вермахту, намагаючись ліквідувати прорив і зав’язавши важкі бої під Оситняжкою і Пасторським. Підтягнувши резерви, радянські війська зуміли зупинити німців. «Зрізати» радянське ударне угруповання німцям не вдалося, багато в чому через стійкість радянської ПТО і танкових резервів. Поки піхотні армії зв’язали боєм німецький танковий резерв, армія П. Ротмістрова 28 січня зайняла Звенигородку. Тим часом піхота 2-го Українського фронту і 6-та танкова армія розпочали наступ з протилежного боку виступу. Тут повторилася приблизно та сама картина: проламавши порівняно слабку оборону німецьких піхотних дивізій, радянські частини зіткнулися з контратаками німецьких танкових резервів – 16-ї і 17-ї танкових дивізій вермахту. Військам 2-го Українського фронту вдалося впоратися з контратаками німців і того ж 28 січня вийти до Звенигородки, завершивши кільце оточення. До 3 лютого було створено суцільні зовнішній (танкові армії, посилені піхотою і гвардійською кавалерією) і внутрішній (піхота і кавалерія) фронти оточення. Німці спробували налагодити повітряний міст, водночас готуючись до деблокування своїх двох оточених корпусів. Проте всі спроби радянських військ розрізати оточене угруповання були невдалими – німці запекло билися, відкинувши 8 лютого пропозицію капітулювати. Уранці 4 лютого почався німецький наступ – його вели танки 1-ї, 16-ї, 17-ї танкових дивізій вермахту і важкого танкового полку «Беке». Деблокувальне угруповання не дійшло до оточених зовсім трохи, зупинившись на лінії річки Гнилий Тікич за кілька кілометрів від «мішка». Надлюдські зусилля радянської ПТО і танків та не менші зусилля німецьких танкістів істотно вплинули на результат битви.
Тим часом у «мішку» Штеммерманн стягував свої частини на південь, і територія оточення щодня надзвичайно стискалася. Після втрати аеродрому повітряний міст звівся до постачань вантажів на парашутах, але близько 50 тис. німців, скандинавів, валлонів уперто відмовлялися здаватися. Радянські танкові корпуси М. Ватутіна також мали проблеми з постачанням через бездоріжжя і постійний тиск з боку танків і мотопіхоти Брайта. «Мішок» став «кочуючим» – німецькі частини пробивалися на південний захід, назустріч очікуваній допомозі, вибивши з декількох сіл радянську піхоту, посилену танками. 15–16 лютого маленьке село Шендерівка кілька разів переходило з рук у руки. Останнім рубежем, зайнятим радянськими танками 5-ї гвардійської танкової армії, було село Лисянка і висота № 239, яку німці так і не взяли. І. Конєв, М. Ватутін і П. Ротмістров, розуміючи, що німці намагаються прорватися, перегрупували сили – вони думали, що взяли в кільце майже всю 8-му армію німців, і побоювалися масованих атак величезними силами зсередини «мішка», але було пізно. Штеммерманн 16 лютого отримав від Манштейна коротку телеграму: «Пароль – «Свобода», мета – Лисянка, 23.00», і три німецькі колони вночі, в люту завірюху, залишивши в Шендерівці більш ніж 1,5 тис. тяжкопоранених, майже навмання пішли на прорив повз радянську піхоту й танкові частини. Радянська 206-та стрілецька дивізія не витримала удару, і німці пробили коридор. Одним групам пощастило – як, наприклад, авангарду генерала Ліба, інші гинули від вогню кулеметів і гармат, під гусеницями, від гармат радянських танків (які безупинно атакували німецькі частини з увімкненими фарами) та від шабель козаків Донського гвардійського корпусу.
Наслідки події
Всього з «мішка» вийшло 27 703 боєздатних німецьких солдатів та хіві (добровільні німецькі допомагачі з окупованих територій), 1063 хіві, також вивезено 7496 поранених. З 19 тис. тих, що залишилися, до 11 тис. було взято в полон радянськими військами, решта загинула. Але Й. Сталіну вже доповіли про новий Сталінград, тому вождя повідомили про колосальну радянську перемогу, яка швидко розрослася під пером радянських військових істориків. Так народився міф про 55 тис. німецьких убитих і 18 тис. полонених. Насправді втрати німців разом із втратами деблокувальних частин не перевищували 47 тис. осіб, з них більш ніж половина – вбитими і полоненими, до 160 танків, понад 300 гармат і мінометів. Радянські втрати вбитими та полоненими становили 24 286 осіб, пораненими – 55 902 осіб, від 606 до 850 танків, понад 2 тис. гармат і мінометів. Проте загалом битва може з повним правом вважатися помітною радянською перемогою, котра позитивно вплинула на ведення радянськими військами бойових дій навесні 1944 р.
Історична пам’ять
Добре відома в СРСР та на пострадянському просторі битва, оголошена сталінським керівництвом «Сталінградом на Дніпрі» (саме так, з неодмінними згадками про «9 німецьких оточених і розгромлених дивізій», ця подія сприймається більшістю представників старшого покоління українців та росіян, попри спроби більш зваженої оцінки сучасними російськими істориками та публіцистами). І. Конєв і П. Ротмістров за цю перемогу стали маршалами, 23 радянські частини отримали назву «Корсунських», 6 – «Звенигородських». Битві присвячено радянський пропагандистський фільм 1945 р., знятий О. Довженком, вона фігурує в радянській художній літературі та кіно (фільм «Якщо ворог не здається…» 1982 р.). У місті Корсунь-Шевченківський діє музей битви, пам’ятники на місцях запеклих боїв є частиною Корсунь-Шевченківського меморіального комплексу.
Львівсько-Сандомирська операція 1944 року
Дата і місце
13 липня – 29 серпня 1944 р., Західна Україна (Галичина, південь Волині, територія сучасних Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської, Рівненської областей) та Південна Польща (Малопольща).
Дійові особи
Операція проводилася силами 1-го Українського фронту під командуванням маршала І. Конєва, у ході битви було створено 4-й Український фронт на чолі з людиною непростої долі, генерал-полковником І. Ю. Петровим.
На чолі німецької групи армій «Північна Україна» стояв відомий німецький танковий командир генерал-полковник Йозеф Харпе (1887–1968; у 1931–1933 рр. керував Казанською танковою школою рейхсверу в СРСР, учасник Польської кампанії, воював під Смоленськом, Ленінградом, 1942 р. генерал танкових військ, у липні – серпні 1944 р. на чолі групи армій «Північна Україна», з вересня 1944 до січня 1945 р. на чолі групи армій «А»). У боях брала участь також 1-ша угорська армія, з 15 травня до 1 серпня під командуванням генерал-полковника Кароя Берегфі (1888–1946; був активним прихильником лідера партії «нілашистів» Ф. Салаші, повішений 1946 р.), з 1 серпня – генерал-полковник Бела Міклош (1890–1948; командував угорським корпусом у боях під Києвом, Харковом, Сталінградом, наближений адмірала М. Хорті, виступав за сепаратний мир з СРСР).
Передумови події
Станом на липень 1944 р. лінія фронту проходила західніше Ковеля – Тернополя – Коломиї, у руках німців залишалася значна частина Західної України та Силезький промисловий район у Польщі. Радянське командування вирішило провести проти групи армій «Північна Україна» (до 600 тис., за радянськими даними до 900 тис. осіб німецьких та угорських солдатів і офіцерів; до 420, за іншими даними до 900, танків та штурмових гармат; до 6,3 тис. гармат і мінометів; до 700 літаків 4-го повітряного флоту) масштабний наступ силами небувалого надпотужного угруповання двох фронтів – 1-го та 4-го Українських (разом 1,2 тис. осіб, до 14 тис. гармат і мінометів, до 2,2 тис. танків та самохідних гармат, 2,8–3 тис. літаків). Згідно з радянським планом наступу передбачалися два головних напрямки ударів: на Раву-Руську (1-ша гвардійська танкова, 3-тя гвардійська та 13-та армії) та на Львів (3-тя гвардійська танкова, 4-та танкова, 38-ма та 60-та армії).
На момент битви радянська теорія глибокої операції була вже доволі добре відпрацьована командувачами РСЧА різних рівнів, її грізним знаряддям стали численні танкові корпуси, оснащені моторизованою піхотою на ленд-лізівському американському автотранспорті, оснащені середніми танками Т-34, Т-34–85, американськими M4 «Генерал Шерман», а також важкими радянськими ІС-2. Німці, відступаючи, робили ставку на активну оборону, зокрема протитанкову за допомогою штурмовиків. Слід відзначити участь у битві 14-ї української дивізії ваффен СС «Галичина».
Хід події
13 липня 1944 р. після потужного артобстрілу та бомбардування німецьких позицій, війська 1-го Українського фронту перейшли у наступ на рава-руському напрямку. Оборонні лінії німців було прорвано, частини радянських 3-ї гвардійської та 13-ї армій просунулись на відстань до 20 км. З меншим успіхом наступали 60-та та 38-ма армії в напрямку на Львів, де німецькі танкові дивізії завдали контрудару. Проте і тут радянській 60-й армії вдалося створити вузький «Колтівський коридор» завдовжки 20 км та завширшки до 6 км, завдяки якому в тили німців почали просуватися частини 3-ї гвардійської танкової армії П. Рибалка, а потім і 4-та танкова армія Д. Лелюшенка. Радянська авіація бомбила німецькі позиції впродовж усього бою, активність люфтваффе була невисокою через брак пального. 16–17 липня обидві радянські танкові армії пройшли коридором під перехресним обстрілом ворога. Станом на 18 липня німецьку оборону було прорвано на ділянці 200 км, на 50–80 км вглиб. Утворився «Бродський мішок», до якого потрапили здебільшого частини 13-го армійського корпусу німців. Бої в оточенні та невдалі спроби виснажених німецьких танкових дивізій пробити кільце тривали до 22 липня, коли «мішок» було розрізано навпіл і знищено, хоча частина оточених вийшла малими групами.
Після знищення «мішка» під Бродами радянські армії відновили наступ на Львів та Перемишль. 23 липня радянські війська форсували річку Сян та захопили території навколо Ярослава. 1-ша гвардійська танкова армія Катукова, швидко наступаючи, опинилась на території Польщі, де взяла Люблін. 27 липня за підтримки польських повстанців радянські 3-тя гвардійська танкова, 60-та та 38-ма армії взяли Львів (не давши німцям зруйнувати місто) та Перемишль. На станіславському напрямку частини 1-ї гвардійської та 18-ї армій 24 липня взяли Галич, а 27 липня – Станіслав. Перша фаза битви скінчилася з виходом радянських військ на державний кордон СРСР зразка 1941 р. Німецька група армій була розрізана навпіл, її частини відступали до Вісли і Карпат. Наступна фаза полягала в захопленні 1-м Українським фронтом плацдармів на Віслі в районі Баранува – Шидлува – Сандомира та відчайдушних спробах німців витіснити радянські війська з цих плацдармів. Бої тут почалися 29 липня і тривали до 29 серпня з перемінним успіхом: плацдарм то розширювався, то звужувався, але ліквідувати його німцям не допомогли ні 501-й батальйон важких «Королівських тигрів», бездарно кинутий у бій без підтримки і наполовину знищений радянськими танками та артилерією під Оглендувом, ні інші танкові підкріплення, що їх отримав Харпе в ході боїв. 15 серпня радянські вояки взяли Сандомир і розширили плацдарм до 120 км завширшки і 50 км завглибшки. 29 серпня виснажені радянські війська остаточно зупинилися. Водночас усі подальші спроби 4-го Українського фронту І. Петрова прорвати угорсько-німецьку оборону в Карпатських передгір’ях були марними – 5 серпня було взято Стрий, 6 серпня – Дрогобич, 15 серпня наступ припинився.
Наслідки події
За німецькими даними, загальні втрати вермахту та СС у битві становили до 137 тис. осіб, з них до 55 тис. убитими та полоненими. У «Бродському мішку» в оточення потрапило до 40–45 тис. осіб. З «мішка» пощастило вибратися до 6,8 тис. осіб, серед них до 1,5 тис. українців, решта загинула або потрапила в полон. Тяжкими (до кількох сотень) були втрати в танках, оточені дивізії втратили всю артилерію і міномети. Радянські війська дорого заплатили за свій безсумнівний успіх: 289 тис. осіб, з них 65 тис. – безповоротні втрати, також безповоротно втрачено 1269 танків і самохідних гармат, 289 літаків.
У результаті битви радянські війська звільнили всю територію УРСР у межах 1941 р., а також частину Польщі, продемонструвавши високий рівень бойової майстерності. Було завдано важкої поразки групі армій «Північна Україна», почалися бойові дії радянських військ проти загонів УПА в Галичині, що тривали і після завершення Другої Світової війни.
Історична пам’ять
У СРСР завдяки сталінській пропаганді успішна битва увійшла до списку знаменитих «Десяти сталінських ударів» 1944 р., була добре відома з кінематографу, публіцистики, зокрема й присвяченої «розгрому під Бродами українських пособників Гітлера СС «Галичина»». Саме ця версія продовжує бути актуальною в свідомості багатьох мешканців Росії й українців Наддніпрянщини. Її втілює і відомий радянський меморіал у Львові – Пагорб Слави поблизу Личаківського цвинтаря. Натомість в українській діаспорній літературі та в сучасній Західній Україні вся битва і перш за все «мішок» під Бродами відомі як важливий героїчно-трагічний епізод «української боротьби з більшовизмом» (у такій іпостасі є темою низки поетичних і прозових художніх творів), подія добре знана в Польщі.
Приєднання Закарпаття до УРСР
Дата і місце
Листопад 1945 р., Москва – Прага, Закарпаття.
Дійові особи
Йосип Віссаріонович Сталін; В’ячеслав Михайлович Молотов; чеські політики Едвард Бенеш (1884–1948; лідер національно-соціалістичної партії, в 1918–1935 рр. міністр закордонних справ Чехословаччини, в 1935–1938, 1945–1948 рр. президент Чехословаччини, в 1940–1945 рр. лідер чехословацької еміграції, один із засновників Ліги Націй, Малої Антанти, 1948 р. передав владу комуністам); Франтішек Нємец (1898–1963; чехословацький політик, член соціал-демократичної партії, міністр уряду у вигнанні, делегат уряду Бенеша на звільнених землях ЧСР у 1944–1945 рр.); Владімір Клементіс (1902–1952; словацький політичний діяч, публіцист, провідний політик Компартії ЧСР, емігрант, 1945 р. заступник міністра іноземних справ ЧСР, у 1948–1950 рр. міністр іноземних справ Чехословаччини, страчений у результаті боротьби з опозицією всередині компартії, розпочатої за наказом з Москви); Зденек Фірлінгер (1891–1976; лівий соціал-демократ, близький друг президента Е. Бенеша, у 1937–1945 рр. чехословацький посол у СРСР, у 1945–1947 рр. голова чехословацького уряду, ініціатор злиття соціал-демократів з компартією); Іван Іванович Туряниця (1901–1955; брав участь у Закарпатській червоній гвардії 1919 р., член компартії Чехословаччини, з 1930 р. мешкав переважно в СРСР, у 1944–1946 рр. голова Народної Ради Закарпатської України, в 1946–1948 рр. перший секретар Закарпатського обкому КП(б)У і голова облвиконкому).
Передумови події
У 1919–1939 рр. Закарпаття перебувало в складі Чехословаччини, куди увійшло добровільно після народних зборів (автономний статус краю було санкціоновано Сен-Жерменською мирною угодою 1919 р., проте наданий лише 1938 р. напередодні остаточної окупації Чехословаччини Третім Рейхом). Після кількаденного існування Підкарпатської Русі (Карпатської України) 1939 р. Угорщина окупувала Закарпаття. Ні Чехословаччина, ні місцеві українці не змирилися з окупацією. Радянський Союз, як і більшість європейських країн, теж не визнавав законною окупацію Карпатської України Угорщиною і відстоював усталеність кордонів Чехословаччини домюнхенського періоду. Це однозначно підтвердили, зокрема, президент ЧСР Е. Бенеш та нарком закордонних справ СРСР В. Молотов під час бесіди 9 червня 1942 р. За радянсько-чехословацькими домовленостями, питання про долю Закарпатської України (згідно з Конституцією ЧСР – Підкарпатської Русі) мав вирішувати після війни сам народ. Улітку 1944 р., коли радянські війська почали вибивати з території краю німців і угорців, на зайнятій ними території мав призначатися чехословацький урядовий уповноважений, який після завершення воєнних операцій діставав право повністю взяти у свої руки управління громадськими справами й надавати всебічну допомогу радянському головнокомандувачеві. У липні 1944 р. уряд Чехословаччини призначив своїм уповноваженим на визволеній території Підкарпатської Русі міністра економічної реконструкції чеха Ф. Нємеца, його заступником – члена Державної ради словака генерала Р. Вієсту, а політичним радником – закарпатця І. Туряницю. Проте, попри попередні домовленості Й. Сталіна з чехословаками, майже одразу після визволення Закарпаття радянська влада і місцеві комуністи сформували перші тимчасові народні комітети, членів яких обирали або призначали, «враховуючи думку народу». Проте слід відзначити, що рух за возз’єднання з Україною був серед місцевих українців справді масовим (чому сприяли репресії проти місцевих «москвофілів» та «мадяронів»). На зборах і мітингах ухвалювалися постанови, звернення, прохання прийняти Закарпатську Україну «в лоно матері-вітчизни». Голова окружної народної Ради, перший секретар ЦК відродженої КПЗУ І. Туряниця очолив підготовку до з’їзду народних комітетів краю. До кінця 1944 р. повсюдно пройшли масові мітинги і збори, на яких люди схвалювали рішення з’їзду. Під Маніфестом підписалося понад 250 тис. осіб – більшість наявного в цей період дорослого населення.
26 листопада 1944 р. з’їзд народних комітетів у Мукачеві схвалив Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з УРСР і вихід зі складу Чехословаччини, обрав Народну Раду з 17 осіб. Головою став комуніст І. Туряниця. Вже 5 грудня Народна Рада ухвалила декрет про припинення зв’язків народних комітетів Закарпатської України з уповноваженим уряду Чехословаччини й висунула вимогу, щоб він залишив межі краю. Ф. Нємец у телеграмі до президента Чехословаччини Е. Бенеша 29 грудня 1944 р. змушений був визнати, що рух за вихід Закарпатської України (так було названо створену тут маріонеткову радянську «державу») зі складу Чехословаччини «треба вважати рухом народним і стихійним». На його думку, було недоцільно діяти проти волі місцевого населення. 1 лютого 1945 р. Ф. Нємец залишив межі Закарпаття.
Хід події
Питання про Закарпаття було попередньо врегульоване шляхом листування між Й. Сталіним і Е. Бенешем. 23 січня 1945 р. Й. Сталін писав Е. Бенешу: «Радянський уряд не забороняв і не міг заборонити населенню Закарпатської України висловити свою національну волю… Ви самі мені в Москві говорили про Вашу готовність передати Закарпатську Україну Радянському Союзові». Е. Бенеш погоджувався на двосторонній договір як форму врегулювання, але тільки після війни при відновленні домюнхенських кордонів Чехословаччини з Німеччиною й Польщею. Після переговорів у Москві 29 червня 1945 р. було укладено договір між СРСР та Чехословаччиною про включення Закарпатської України до складу УРСР. Від СРСР його підписав В. Молотов, від Чехословацької Республіки – З. Фірлінгер і В. Клементіс. Представників УРСР, і тим паче маріонеткової держави Закарпатська Україна, на переговорах не було. Угода була остаточно ратифікована чехословацьким парламентом 22 листопада 1945 р., а Президією Верховної Ради СРСР – 27 листопада. Крім Закарпаття, Чехословаччина погодилася передати СРСР близько 250 км² території в околицях Чопа, які були частиною словацьких земель.
Наслідки події
22 січня 1946 р. указом Президії Верховної Ради СРСР на приєднаних землях була створена Закарпатська область УРСР. Радянська влада чимало зробила для економічного розвитку провінційного аграрного Закарпаття, проте були й інші наслідки приєднання, які явно не могли тішити місцеве населення – вже в процесі возз’єднання чехословацькі органи та радянська репресивна машина застосували звичні для тоталітарної системи заходи проти «неблагонадійних». Заарештовували учасників Карпатської України 1939 р. (в травні 1945 р. у Празі заарештували її президента А. Волошина, який загинув у ГУЛАГу), українських інтелігентів, чиновників угорського окупаційного режиму. Кричущим насильством відзначилася ліквідація Мукачівської греко-католицької єпархії 1948 р., що супроводжувалася вбивством радянськими спецслужбами єпископа Теодора Ромжі, репресіями проти десятків священнослужителів. Відбулися «обміни населенням» з Угорщиною і Чехословаччиною. Тим часом групи етнічних українців, які мешкали в окремих районах на території сусідніх держав (Мараморощина в Румунії, Пряшівщина в Словаччині), також порушували питання про возз’єднання. Проте Москва поставилася негативно до цих клопотань як політично недоцільних. Зауважимо, що частина русинів бачила майбутнє Закарпаття у складі РРФСР як Карпатської автономної республіки (або області). Аналогічну позицію зайняла делегація РПЦ, висловившись на зустрічі з Патріархом Московським і всієї Русі Алексієм 7 грудня 1944 р. «рішуче проти приєднання нашої території до Української РСР». Приєднання Закарпаття, попри наявність у сучасній Україні так званої «русинської проблеми», стало важливим кроком на шляху возз’єднання українських земель у єдину державу.
Історична пам’ять
Добре знана з підручників подія, яку часто сприймають як «остаточне формування української етнічної території» в межах УРСР (окрім Криму). В Ужгороді 2004 р. встановлено пам’ятник Соборності.
Правообладателям!
Это произведение, предположительно, находится в статусе 'public domain'. Если это не так и размещение материала нарушает чьи-либо права, то сообщите нам об этом.
