Текст книги "100 ключових подій української історії"
Автор книги: Д. Журавльов
Жанр: История, Наука и Образование
Возрастные ограничения: +12
сообщить о неприемлемом содержимом
Текущая страница: 5 (всего у книги 30 страниц)
Битва під Вількомиром
Дата і місце
29 серпня – 1 вересня 1435 р., околиці містечка Пабаїскас, за 10 км від міста Вількомир (нині Укмерге, Литва), на березі річки Свята (лит. Швентойя).
Дійові особи
У битві зійшлися війська двох претендентів на престол Великого князівства Литовського.
Першим був колишній великий князь литовський Свидригайло Ольгердович (1360-ті – 1452; князь Великого князівства Литовського в 1430–1432 рр.); молодший син великого князя Ольгерда, людина з дуже бурхливою біографією, котра вчинила чимало нерозважливих учинків включно з убивством київського митрополита Герасима за кілька місяців перед битвою. Від самого проголошення великим князем укладав угоди з Москвою та орденом, активно воював проти свого старшого брата Ягайла, на той момент короля Польщі, роблячи ставку на руських князів і бояр, чим відштовхнув від себе власне литовську знать. Остання 1432 р. вибрала собі нового князя – Зигмунта Кейстутовича, двоюрідного брата Свидригайла. Під Вількомиром самого Зигмунта не було. З причини відсутності у Свидригайла помітних військових талантів більш правомірно вважати справжніми командувачами його військ героя Грюнвальда Сигізмунда Корибутовича та магістра лівонських лицарів Франка фон Керксдорфа (?–1435, у 1420-х рр. комтур Ліхули, з 1433 р. 34-й магістр Лівонської провінції Тевтонського ордену). На боці Свидригайла також билися кілька десятків руських князів із земель нинішньої України, Білорусії та частково Росії (Твер).
Супротивне військо очолював син «діючого» великого князя литовського Зигмунта Кейстутовича – Михайло-Болеслав Зигмунтович (до 1406 – після 1452; князь стародубський, талановитий полководець). Польський контингент у війську Зигмунта очолював польський лицар Якуб Кобилянський (?–1454; досвідчений полководець, що служив литовському князю Вітовту і був його маршалком дворовим). У війську були також десятки лідерів литовських знатних родів.
Передумови події
З 1432 р. у Литві не припинялася відкрита громадянська війна між руськими князями і боярами (здебільшого підтримували скинутого в результаті перевороту і ледь не вбитого змовниками Свидригайла, котрий надав православним руським родам Великого князівства Литовського рівні права з литовськими католицькими) та власне литовськими (здебільшого підтримували Сигізмунда Кейстутовича). Успіхи руського князя Федора Острозького на Волині змусили його сюзерена Свидригайла ще раз спробувати щастя в полі, закликавши на допомогу сусідів Литви – Москву і лівонських лицарів, а також татар. Усе це не могло не турбувати Польщу, котрою правив рідний брат Свидригайла – Володислав-Ягайло, що вирішив допомогти радше своєму кузенові Зигмунту Кейстутовичу, тим паче що Свидригайло заручився допомогою ворогів Польщі – лівонських лицарів. Смерть Ягайла 1434 р. нічого не змінила: фактичний правитель Польщі (за неповноліття сина Ягайла, Владислава III) Збігнев Олесницький активно допомагав Зигмунту Кейстутовичу проти Свидригайла. Останній нарешті зібрав чималі сили, заручився підтримкою Орди і кинув виклик ворогові на берегах річки Свята.
Кількість і склад військ обох супротивників дискусійні: ймовірно, 7–11 тис. у Свидригайла, Михайло Зигмунтович мав як мінімум не менше військо, причому майже половину становили польські воїни, решту – дружини литовських аристократів.
Хід події
Хід події докладно невідомий. За уривками інформації з різних джерел вимальовується приблизно така картина. 29–30 серпня обидві сторони не поспішали йти в бій першими, укріплюючи табори. Ймовірно, 1 вересня почалася якась передислокація військ Свидригайла, можливо, ініційована лівонським магістром, військо котрого, мабуть, стояло окремим табором. Саме під час цієї передислокації на литовсько-русько-німецьке військо напали поляки Кобилянського, яким вдалося розрізати Свидригайлове військо навпіл, притиснувши до річки та якогось озерця. Судячи з того, що основна фаза битви тривала всього близько години (за польськими даними), руські та литовські сили, втративши значну частину командувачів, швидко здалися. Лівонці та чеська піхота, на яких (як на чужинців) нічого доброго у випадку полону не чекало, билися довше і здебільшого загинули на чолі з фон Керксдорфом і всіма комтурами, якась частина їх потрапила в полон. Уже немолодий Свидригайло насилу втік із поля бою.
Наслідки події
Свидригайлове військо зазнало нищівного розгрому і перестало існувати. Загинуло 13 руських князів, 42 (цифра неточна) потрапили в полон. Опинилися в полоні також кілька тисяч вояків, решта (здебільшого лівонці) загинула. Поранений Сигізмунд Корибутович потрапив у полон, де за кілька днів помер (або був убитий). Втрати війська Михайла Зигмунтовича і поляків були, ймовірно, невеликі. Після Вількомира Свидригайло остаточно втратив шанси на литовський великокнязівський стіл, який міцно посів Зигмунт (щоправда, останній був невдовзі 1440 р. убитий внаслідок змови руських князів). Надто старий для нових авантюр Свидригайло пішов на мирову угоду і спокійно докняжив решту свого життя на Волині, в оточенні руської еліти. А кривава битва під Вількомиром, одна з наймасштабніших битв між представниками Литовсько-Руського князівства за всю його історію, мала помітне значення для подальшого розвитку цієї держави, котра в результаті послаблення багатьох православних руських княжих родів продовжувала еволюціонувати в бік тіснішої співпраці з католицькою Польщею. Для Лівонської провінції ордену битва стала власним Грюнвальдом – лівонські брати зазнали тяжкої поразки, але провінція вижила, негайно уклавши з Литвою і Польщею мир. Щоправда, її геополітичні позиції щодо Литви і Польщі помітно послабшали.
Історична пам’ять
Добре відома сучасникам битва не знайшла яскравого відображення ні в фольклорі, ні в пізнішому мистецтві, що й не дивно для битви по суті середньовічної громадянської війни. Ще за життя учасників битви на її місці збудували церкву, сьогодні на місці події встановлено пам’ятну стелу. Найцікавіше відображення, на нашу думку, вона (разом із вельми своєрідно потрактованою постаттю Сигізмунда Корибутовича) знайшла в класиці сучасного світового історичного фентезі – «гуситській трилогії» А. Сапковського. Інформація про битву як про українську поразку входить до сучасної української шкільної програми з історії.
Битва під Ольшаницею
Дата і місце
Між 27 січня та першими числами лютого 1527 р., околиці давнього городища (давнього міста часів Київської Русі, що звалося Торчеськ) і береги річки Ольшаниця (нині місцевість поблизу села Ольшаниця Рокитнянського району Київської області).
Дійові особи
Литовсько-руським військом керували великий гетьман литовський князь Костянтин Іванович Острозький (1460–1530; був великим гетьманом литовським у 1497–1500, 1507–1530 рр., один із найкращих полководців Великого князівства Литовського за весь час існування держави, неодноразовий переможець татар і московського війська, щедрий покровитель православ’я), великий канцлер литовський Альбрехт Гаштольд (1470–1539; найвпливовіший і найбагатший магнат Великого князівства Литовського, на момент битви воєвода полоцький, троцький, новогрудський, граф Священної Римської імперії); гетьман польний литовський і київський воєвода Андрій Немирович (Немирич, 1462–1541); грізний для татар черкаський і канівський староста Остафій Дашкович (Дашкевич, бл. 1455–1535; герб «Леліва», герой десятків великих і малих походів проти татар і турків, а іноді і з татарами проти Москви, видатний організатор оборони прикордоння Великого князівства Литовського, вважався давніми українськими хроністами «першим гетьманом українського козацтва»); Юрій (Єжі) «Геркулес» Радзивілл (1480–1541; герб «Тромби», каштелян віленський і троцький, видатний воїн і учасник багатьох битв проти військ Московії, Тевтонського ордену, татар). У битві також взяли участь приватні війська руських князів.
Татарами командували якісь невідомі представники роду Гіреїв, полководці хана Саадета I Гірея (правив у 1524–1532 рр.), є згадка про те, що в полон після битви потрапив і був убитий якийсь «царевич» (калга?) Малай.
Передумови події
Хан Саадет I Гірей вів курс на зближення з Османською імперією і Москвою, що спричинило ускладнення у відносинах із Польщею та Литвою. Ходили чутки, що хан просив у султана Сулеймана I яничарів і гармати для взяття Києва. Сулейман готувався до чергового походу в Угорщину, і йому було вигідно нейтралізувати на якийсь час потенційних союзників угорців – поляків і литовців. Можливо, хану було надано якийсь невеликий турецький загін (про турків на Ольшаниці згадують деякі руські джерела). На початку січня 1527 р. великий загін татар (джерела згадують від 20 до 40 тис. нападників) пройшовся по Белзькому та Люблінському воєводствах Польщі, взяв великий ясир і повертався додому через Київщину. Але тут на них чекав неприємний сюрприз. Навздогін татарам уже вирушило невелике військо К. Острозького, що складалося здебільшого з руських та литовських княжих дружин (до 5 тис. кінноти). Після довгої й виснажливої серії маршів Острозький наздогнав ворога на березі Ольшаниці десь в останні дні січня чи в перші дні лютого.
Хід події
Відправивши півторатисячний загін О. Дашковича та Ю. Слуцького відрізати ворогу шлях до відступу, князь Острозький атакував ворожий табір на світанку після ночі, коли татари, почуваючись у безпеці, бенкетували захопленою худобою. У результаті татарське військо було (рідкісний випадок) заскочене зненацька, втратило коней, яких захопили руські вояки, і змушене було битися в снігу спішеним. Здебільшого легкоозброєні татари не мали особливих шансів проти руської кінноти; єдині, хто бився довго і всерйоз (майже увесь світловий день), – важче озброєна охорона «юного хана». Втікачів перехоплював загін Дашковича і Слуцького.
Наслідки події
Татарське військо було не просто розбите, а практично знищене – джерела говорять про 20–26 тис. загиблих у бою і від холоду татар (можливо, тут є певне перебільшення). Після такої битви мали бути тисячі полонених, але в люті морози й сніг їх було б важко привезти до княжих маєтків, і Острозький наказує їх убити за винятком 700 осіб (очевидно, знатних). Втрати руського війська невідомі. Головним результатом битви стало те, що небезпека для Великого князівства Литовського з боку Криму на якийсь час зменшилася, хан відновив доволі дружні відносини з королем. З татарського полону було врятовано багато тисяч українців, білорусів, поляків.
Історична пам’ять
Остання грандіозна перемога князя Острозького (помер 1530 р.) прогриміла на всю Східну Європу. Вона була оспівана у віршах (поемі Т. Жебравського, панегірику Д. Септеннія на честь Гаштольда, де, щоправда, про Острозького взагалі не було згадано) та прозі. Острозького величали «найвищим імператором, що веде війни проти татар», влаштувавши йому справжній «давньоримський» тріумф у Кракові – з трофеями, полоненими і привітаннями від короля. Сучасні українці знають про цю битву значно менше, здебільшого зі сторінок деяких підручників та праць краєзнавчого змісту.
Заснування Хортицького замку Д. Вишневецьким
Дата і місце
1552 (або 1553) – 1556 рр., острів Мала Хортиця (нині острів Байда поблизу острова Хортиця на Дніпрі, територія міста Запоріжжя).
Дійові особи
Князь Дмитро Іванович Вишневецький (1517–1563; з Гедиміновичів, людина з бурхливою біографією, у 1550-х рр. староста канівський і черкаський, організатор козацьких загонів, у 1558–1561 рр. васал Івана Грозного, невтомний борець проти османів у Причорномор’ї, згодом знову литовський урядовець, претендент на молдавський княжий стіл, легендарний козак Байда у козацьких думах).
Передумови події
Ідею заснувати на одному з островів Дніпра замок із постійним гарнізоном для ведення далекої розвідки щодо кримських і ногайських татар з метою раннього оповіщення про їхні походи по ясир і зриву переправ на зручному Кічкаському перелазі через Дніпро висловлювали декілька видатних річпосполитських прикордонних воєначальників XVI ст., серед них Предслав Лянцкоронський і Євстафій Дашкевич. Проте небажання литовської влади псувати і без того непрості відносини з Кримом і сюзереном хана – султаном Османської імперії, а також небажання магнатів іти на додаткові фінансові витрати задля утримання гарнізону не давали змоги здійснити ці плани. Князь Дмитро Вишневецький, молодий, авантюрний, небагатий аристократ із Волині, довів-таки цю ідею до реального втілення, діючи напівофіційно.
Хід події
На початку 1553 р. Дмитро Вишневецький на власні кошти розпочав будівництво фортеці та верфі на острові Мала Хортиця, мобілізувавши канівських і черкаських міщан і козаків. Князь діяв на свій страх і ризик – великий князь литовський Сигізмунд II Август не хотів псувати відносини з кримським ханом Девлет-Гіреєм і султаном Сулейманом I Кануні. Проте влітку 1553 р. Вишневецький зробив дивний учинок – перейшов на півроку на турецьку службу, ймовірно, побувавши в Стамбулі «з усією своєю ротою» (тобто невеликим приватним військом). Ця «турецька служба» князя дуже стурбувала Сигізмунда Августа, і вона ж згодом призвела Байду до трагічної загибелі як «зрадника» османів. Повернувшись восени того ж року на Малу Хортицю, князь продовжив будівництво замку, проти чого різко протестував у своїх листах до великого литовського князя кримський хан. Хортицький замок будувався з відома офіційної литовської влади – щоправда, Сигізмунд Август, виправдовуючись перед кримським ханом Девлет-Гіреєм, стверджував, що Вишневецький «перевищив службові повноваження», адже його було послано на нижню течію Дніпра для організації тут степової сторожі, а не для створення бази для походів на ханство. Реальної допомоги (грошима, людьми) Байда, щоправда, не отримав. Але історики не схильні довіряти королю – він просто не хотів, аби справа Хортицького замку була використана татарами як привід для серії великих набігів на його землі (дрібна прикордонна війна тут ніколи не припинялась і стала майже нормою). Тому Сигізмунд намагався переконати свого кримського «колегу», що замок на Хортиці вигідний і самому Кримському ханству – він заважатиме запорозьким козакам грабувати татарські міста і купців. Але Девлет-Гірей розумів, у чому тут справа, і в січні 1557 р. прийшов з великим військом вибивати Вишневецького з Хортиці (річка Дніпро замерзла, і татари дісталися Хортиці по кризі). За особистим зізнанням князя, його скромний дерев’яно-земляний замок витримав 24-денну облогу, причому сам Дмитро керував обороною і брав участь у боях, стріляючи в татар, що лізли на приступ, із лука (недаремно на відомому портреті Дмитро Вишневецький зображений саме з тугим турецьким луком і стрілами, а в пісні про Байду головний герой теж із лука застрелив султана, його дружину і доньку – легенда, яка може мати підґрунтям усім відому стрілецьку майстерність князя Вишневецького). Відбитися допомогли Вишневецькому і трофейні турецькі гармати: за три місяці до облоги, у жовтні 1556 р., він несподівано напав на татарську фортецю Іслам-Кермен у пониззі Дніпра, взяв її і вивіз звідти гармати для укріплення свого замку (мабуть, саме цей напад і став останньою краплиною, яка переповнила чашу терпіння Девлет-Гірея). Князь Вишневецький розумів, що хан, осоромлений поразкою, ще повернеться, і тому просив у короля гармати й підкріплення. Але обережний Сигізмунд Август не хотів, аби «через Вишневецького» розпочалася війна з Кримом (дякуючи на словах за героїзм, король не надав реальної допомоги і цього разу), і князь Дмитро залишився наодинці з грізним ворогом, з котрим можливості компромісу були вичерпані. За таких умов середньовічний васал мав право пошукати собі такого сюзерена, який захищав би його. Саме це і зробив Вишневецький – звернувся до володаря Московської держави Івана Грозного.
Через царських посланців Вишневецький передав Івану Грозному лист, де йшлося про його бажання служити цареві. Швидше за все, Вишневецький «застрахувався» на випадок чергового погіршення відносин із Сигізмундом-Августом. Як виявилося, він зробив це недаремно. Адже наприкінці літа 1557 р. хан Девлет-Гірей знову з’явився під стінами фортеці князя Дмитра на Хортиці. Гірше того – цього разу султан надав йому допомогу у вигляді турецької флотилії та допоміжного волоського війська. Але й така потужна сила не змогла взяти замок Вишневецького приступом. Князь розпачливо відбивався, поки був провіант і боєприпаси. Потім козаки Вишневецького почали залишати свого командувача, тікаючи Дніпром на човнах. Сам Вишневецький, не бажаючи здаватися на сумнівну ласку переможця, вислизнув із фортеці з рештками гарнізону і почав готувати до оборони Черкаси. Але турки і татари, зруйнувавши замок на Хортиці, повернулися на пониззя Дніпра, і князь отримав бажаний перепочинок. Можливо, Дмитро Вишневецький не найкращими словами згадував короля, що покинув свого васала напризволяще. Справа тут була не стільки в особистих стосунках Ягеллона і Корибутовича, скільки в геополітиці – Польсько-Литовська держава готувалася до можливого збройного протистояння з Московським царством через володіння Лівонського ордену, і Сигізмунду-Августу був конче потрібен не просто спокій на південному кордоні, а навіть союз із Кримом. Вишневецький же виявився такою собі «кісткою в горлі» як для короля, так і для хана з султаном. Тому князь Дмитро цілком міг розглядати події пізнього літа 1557 р. як спробу його «підставити». Інша річ, що особливих «комплексів» з приводу зміни сюзерена він не відчував, як і личить справжньому козакові-кондотьєру, «джентльмену фортуни».
У вересні 1557 р. князь Дмитро залишив Черкаси і поїхав до Москви – супротивника Криму та Польсько-Литовської держави і фактично єдиного потенційного союзника князя. Цар щедро обдарував Вишневецького «великим жалуванням»: дав йому Бельовське князівство (територія сучасної Тульської області Російської федерації), 10 тис. карбованців тощо. Проте насправді це був лише початок тернистого політичного і бойового шляху козака Байди.
Наслідки події
Хортицький замок навряд чи можна вважати справжньою першою Запорозькою Січчю, зважаючи на його короткий термін і непрості обставини існування. Радянські дослідники, намагаючись змалювати діяльність «феодала» Вишневецького переважно чорними фарбами, наполягали на абсурдній тезі, що замок на Малій Хортиці взагалі був створений для того, аби перешкоджати втечам козаків за пороги, а отже, виконував майже ті самі функції, що й фортеця Кодак у 30-х рр. XVII ст. Проте загалом важко заперечити, що укріплення Вишневецького могло стати таким собі «магнітом» для дрібних козацьких загонів – тут можна було поторгувати, поділитися інформацією, у випадку потреби посиливши гарнізон замку, який складався із надвірних козаків князя. Схоже, що саме в цей період Дмитро Вишневецький став таким собі неофіційним «гетьманом» запорозького козацтва. А мученицька й героїчна смерть князя в Стамбулі 1563 р. взагалі увічнила його ім’я перш за все серед його колишніх бойових побратимів – дніпровських козаків.
Історична пам’ять
Ненависний для турків (котрі знали його як «кондотьєра Думитрашку»), уславлений козацькими літописами як «запорозький гетьман» і малопопулярний за радянських часів Дмитро Вишневецький здобув заслужений реванш у сучасній Україні – саме в дещо гіпертрофованій іпостасі «засновника Запорозької Січі». Саме як козацький гетьман і засновник Січі він зображений на ювілейних монетах і марках, на пам’ятному знаку, встановленому на честь заснування Хортицького замку на острові Хортиця. На честь князя названі вулиці в Черкасах, Тернополі, Коломиї та Бучі, його ім’ям мав називатися корабель ВМФ України, розібраний на метал 1995 р. У 2000-х рр. було проведено розкопки замку на Хортиці. Проте справді безсмертним пам’ятником князю-козаку стала автентична українська народна «Пісня про Байду».
Люблінська унія
Дата і місце
1 липня 1569 р., кафедральний собор міста Люблін (центр воєводства, Південна Польща). Затверджена королем 3 липня.
Дійові особи
Король Польщі і великий князь Литви Сигізмунд II Август (1520–1572; останній Ягеллон на польському і литовському престолах, уклав Віленську унію з Ліфляндією 1561 р., розпочав війну з Московською державою, уклав перший реєстр українських козаків, покровитель мистецтв і прихильник релігійної толерантності); польські діячі Станіслав Чарнковський (1526–1602; великий коронний референдар, маршалок польського сейму 1569 р., дипломат); Філіп Паднєвський (1510–1572; підканцлер коронний у 1559–1562 рр., єпископ краківський у 1562–1572 рр., секретар великий коронний з 1557 р., видатний польський політик, церковний діяч, меценат, редактор акта про Люблінську унію).
Литовські магнати Ян Гієронім Ходкевич (1537–1579; у 1566–1578 рр. гетьман Ліфляндії, воював проти Московії та Швеції, кальвініст, згодом католик); Миколай Кішка (1524–1587; підчаший великий литовський, староста бельський, з 1569 р. воєвода підляський, прихильник польсько-литовського зближення); Домінік Пац (бл. 1525–1579; 1569 р. вітебський каштелян, у 1571–1579 рр. смоленський каштелян); князь Микола Радзивілл Рудий (1512–1584; у 1566–1579 рр. воєвода віленський, у 1553–1566 та 1577–1584 рр. великий гетьман литовський, у 1566–1579 рр. великий канцлер литовський, супротивник унії, кальвініст); його син, вже уславлений молодий воїн Криштоф Микола Радзивілл Перун (1547–1603; крайчий литовський у 1567–1569 рр., підчаший литовський у 1569–1579 рр., польний гетьман литовський у 1572–1589 рр., каштелян трокський у 1579–1584 рр., підканцлер литовський у 1579–1585 рр., воєвода віленський з 1584 р., великий гетьман литовський з 1589 р.); Остафій Волович (бл. 1520–1587; з православного роду, видатний литовський діяч, дипломат, у 1579–1587 рр. великий канцлер литовський, прихильник протестантизму і супротивник унії з Польщею).
Руські князі Василь-Костянтин Острозький (1526–1608; найбагатший і найвпливовіший руський магнат, з 1550 р. маршалок земський волинський, з 1559 р. воєвода київський, покровитель православ’я і української культури, спочатку прихильник, а згодом супротивник Брестської церковної унії); Роман Сангушко (1537–1571; уславлений перемогами над татарами і московським військом полководець, з 1566 р. воєвода брацлавський, один із небагатьох князів Великого князівства Литовського, що одразу підписав акт про унію в Любліні); Стефан Збаразький (1518–1585; воевода вітебський у 1555–1564 рр., каштелян трокський у 1564–1566 рр., воєвода трокський у 1566–1585 рр., успішно воював проти Московії, спочатку супротивник, згодом прихильник унії з Польщею).
Передумови події
Із часів Кревської унії Польща і Литва часто бували поєднані особою одного правителя, котрий був водночас королем Польщі і великим князем Литви (це підтверджувала ціла низка уній XV ст.). Проте подальше зближення держав, продиктоване певними геополітичними інтересами, зустрічало запеклий опір литовської знаті, котра небезпідставно побоювалася втратити литовську державність. Литовські володіння в Україні та Білорусі були дуже привабливими для польських магнатів, які не мали права купувати землі на теренах Великого князівства Литовського. Водночас литовська і руська шляхта прагнула домогтися прав польської шляхти, аби урівнятися з литовськими і руськими магнатами (князями і панами). Остаточним поштовхом до унії став вступ Литви 1561 р. до Лівонської війни з Московською державою (Литва взяла під свою протекцію Лівонський орден, розбитий царем Іваном IV Грозним). Попри певні початкові успіхи Литва стояла перед перспективою військової катастрофи, і її лідери вирішили порушити питання про державне об’єднання з Польщею на засадах рівності й дотримання всіх прав Великого князівства Литовського. 10 січня 1569 р. у Любліні було скликано об’єднавчий сейм. Литовська делегація, очолювана Миколою «Рудим» Радзивіллом, наполягала на великих правах для Литви, польська сторона відстоювала проект Паднєвського, який передбачав символічне і реальне домінування Польщі. У ході обговорення на знак протесту 1 березня більшість литовських магнатів залишили Люблін, сподіваючись на зрив сейму. Проте король Сигізмунд II Август і польські магнати звернулися до литовської і руської шляхти й кількох руських магнатів, що погодилися на унію за умов надання шляхті Великого князівства Литовського прав польської шляхти, а магнатам – можливості обіймати й надалі посади в руських землях без особливих змін їх внутрішнього устрою. Король своїм універсалом у березні 1569 р. приєднав до Польського королівства Підляське і Волинське воєводства. Литовці (яких тепер очолив Я. Ходкевич) повернулися на сейм, проте вже було пізно – у них за спиною Сигізмунд домовився із руськими магнатами та шляхтою і в травні приєднав до Польщі ще й Поділля (Брацлавщину) та Київщину. Литві з її «руських» володінь залишилися лише білоруські землі та Берестейщина. У такій ситуації литовська знать була змушена рятувати рештки литовських володінь.
Хід події
Унія була попередньо підписана 28 червня, схвалена депутатами польського і литовського сеймів 1 липня 1569 р. Обидві держави об’єднувалися в єдину Річ Посполиту (переклад латинського терміна «Республіка») Обох Народів. Передбачалося, що її очолюватиме виборний король, який титулувався «королем польським і великим князем литовським». Коронувався він у Кракові. Унія передбачала спільний двопалатний «вальний» сейм, а договори з іноземними державами мали укладатись від імені Речі Посполитої. Пани обох держав діставали право на володіння маєтками на всій території Речі Посполитої. Митні кордони ліквідовувалися, у державі уніфікувалася монетна система (проте основна монета – срібний гріш – і надалі був основою двох різних грошових одиниць – польського злотого і копи литовських грошей). За Литвою зберігалася автономія у вигляді власного права й суду, адміністрації, війська, скарбниці й державної мови (руської до 1697 р.). Окремими залишались деякі ознаки держави (печатка, герб, закони – 1588 р. для узгодження з польським правом було ухвалено новий 3-й Литовський статут). Українські землі, що входили до складу Польщі, були поділені на Подільське, Брацлавське, Белзьке, Руське, Волинське та Київське воєводства (1618 р. до них додасться ще Чернігівське). Воєводства поділялися на повіти (староства). Для Волинського, Брацлавського і Київського воєводств було збережено дію Литовського статуту й староукраїнської мови в діловодстві.
Наслідки події
Наслідки події неоднозначні для всіх трьох компонентів нової держави (Польщі, Литви, Русі). Для Польщі це був безсумнівний зовнішньополітичний успіх, котрий зробив її лідером у новій, найбільшій у Європі державі. Проте закріплення величезних прав шляхти коштом прав інших станів і короля зрештою призвели до занепаду держави. Для Литви це був початок кінця литовської могутності, тепер литовці мали постійно відстоювати свою державність у складі Речі Посполитої. Для Русі-України (яка виявилася «третьою зайвою» в Речі Посполитій Обох Народів) спочатку зміни були незначні (що було чітко зафіксовано в акті про унію), проте в міру вимирання старих княжих родів, переходу вцілілих представників вищого прошарку еліти в католицтво чи унію культурний розрив між ними та їхніми підданими ставав дедалі відчутнішим, польська експансія на українські землі ставала все реальнішою, що зрештою спричинило козацько-польське, католицько-православне, згодом русько-польське протистояння в межах єдиної Речі Посполитої, а в далекому наслідку і загибель цієї держави.
Історична пам’ять
У Любліні в XIX ст. було встановлено пам’ятник унії, 1869 р. у Львові на Високому замку було споруджено курган на честь події, їй присвячено відому картину Я. Матейка (1869 р.). В Україні, Білорусі, Литві домінує значно стриманіша оцінка здобутків унії і навіть вельми критичне ставлення до неї.
Правообладателям!
Это произведение, предположительно, находится в статусе 'public domain'. Если это не так и размещение материала нарушает чьи-либо права, то сообщите нам об этом.
