Текст книги "100 ключових подій української історії"
Автор книги: Д. Журавльов
Жанр: История, Наука и Образование
Возрастные ограничения: +12
сообщить о неприемлемом содержимом
Текущая страница: 22 (всего у книги 30 страниц)
Гетьманський переворот
Дата і місце
29 квітня 1918 р., Київ.
Дійові особи
Прем’єр-міністром діючого уряду Центральної Ради був Всеволод Голубович, змовниками керували Павло Скоропадський (1873–1945; нащадок старшинського роду, генерал-лейтенант Російської імператорської армії, творець 1-го українського коропусу в її складі, лідер українських консервативних сил, з 29 квітня 1918 р. гетьман, після 14 грудня 1918 р. в еміграції у Швейцарії, Німеччині, очолював гетьманський монархічний рух) та Микола Сахно-Устимович (1863–1918; інженер, активний учасник «Української народної громади», спробував сформувати перший уряд за гетьманату, згодом на другорядних посадах, убитий у ході антигетьманського повстання). Важливу роль у перевороті відіграли головнокомандувач німецьких військ в Україні фельдмаршал Герман фон Ейхгорн (1848–1918; командував арміями в Мазурській битві, Свенцянському прориві 1915 р., у 1917–1918 рр. групою армій у Прибалтиці, убитий російськими есерами) і його начальник штабу генерал-лейтенант Вільгельм Гренер (1867–1939; у 1914–1916 рр. дуже успішно діяв як начальник польового управління залізницями Німецької імперії, палко підтримав ідею гетьманського перевороту в Україні, один з ініціаторів зречення кайзера Вільгельма II, відіграв помітну роль у становленні Веймарської республіки, у 1920–1923 рр. міністр шляхів сполучення, у 1928–1932 рр. військовий міністр і міністр внутрішніх справ, усунутий з уряду на вимогу Гітлера).
Передумови події
«Сто днів» Центральної Ради після її повернення з німцями й австрійцями до України виявилися не успішнішими за її попереднє правління. Втрата авторитету серед населення, відсутність боєздатної армії, дієвого адміністративного апарату і головне – безпорадна імпульсивна політика без чітко визначеного курсу (результат партійної і фракційної боротьби соціалістичних партій ЦР), спроби саботування поставок продовольства до Німеччини, обіцяних союзникам ЦР за Брестським миром, – усе це підривало і без того хитке її становище в Україні. На такому тлі частина німецьких військових на чолі з В. Гренером знайшли спільну мову з українськими консерваторами, лідером котрих був П. Скоропадський, який у березні 1918 р. очолив опозиційну до ЦР «Українську Громаду» (пізніше «Українська Народна Громада»), яка увійшла в тісний контакт з Українською демократично-хліборобською партією В. Липинського і М. Міхновського та Союзом земельних власників. «Українська Громада» почала підготовку до державного перевороту десь з кінця березня, але тут багато важила позиція німців. 6 квітня 1918 р. Г. фон Ейхгорн видав наказ про те, щоб українські селяни засівали свої поля – Мала рада, не опротестувавши це розпорядження в законному порядку, сприйняла його як пряме втручання у внутрішні справи УНР. І без того погані відносини ЦР і німців почали псуватися безповоротно внаслідок саботажу поставок продовольства з України в Німеччину. Останньою краплею стало викрадення за наказом прем’єра Голубовича відомого мільйонера, банкіра і «друга Німеччини» Абрама Доброго, який вів широкі фінансові оборудки на користь німців. Обурений Ейхгорн 26 квітня видав наказ, згідно з яким усі кримінальні злочини на території Україні вибірково могли підлягати німецькому військово-польовому суду (при збереженні паралельної роботи української правової системи). Але ще за два дні до цього наказу на таємній нараді з генералом В. Гренером П. Скоропадський домовився про фактичну підтримку німцями скорого перевороту (офіційно німецьке командування в цьому протистоянні зайняло нейтральну позицію), взявши на себе низку зобов’язань політичного та економічного характеру. Значною допомогою з боку німців гетьманцям слід вважати роззброєння і розпуск 27 квітня 1-ї Української дивізії Синьожупанників Армії УНР, створеної з українських полонених і з вояків російської армії, що були захоплені в ході війни німцями.
Хід події
28 квітня під час вечірнього засідання Ради, перервавши виступ М. Рафеса, до зали засідань несподівано увійшов загін німецьких солдатів на чолі з молодим лейтенантом. Січові стрільці Є. Коновальця, що охороняли приміщення, у хід подій не втручалися. Офіцер наказав присутнім підняти руки догори, німецькі солдати обшукали членів Ради з метою вилучення зброї. Міністрів О. Жуковського, М. Ковалевського, директора департаменту Міністерства внутрішніх справ Гаєвського та деяких інших керівників оголосили заарештованими. Того ж дня потрапив за ґрати й голова уряду УНР В. Голубович. Арешти були здійснені за розпорядженням німецького слідчого у справі про викрадення А. Доброго.
Тоді ж провели обшук у помешканні голови Центральної Ради М. Грушевського. 29 квітня члени Центральної Ради зібралися на своє чергове й останнє засідання, на якому ухвалили Конституцію УНР, М. Грушевського було обрано президентом УНР. Вона так і не набрала чинності, бо за кілька годин Раду розігнали німці.
Того ж дня у Київському цирку зібрався Всеукраїнський хліборобський з’їзд, скликаний Спілкою землевласників та українськими хліборобами-демократами, у якому взяли участь представники від восьми українських губерній (понад 6 тис. осіб). На ньому було проголошено ліквідацію УНР та створення Української Держави. У Софійському соборі єпископ Никодим миропомазав гетьмана, а на Софійському майдані відслужили урочистий молебень. Тоді ж було опубліковано «Грамоту до всього українського народу», де гетьман заявляв, що вимушено взяв на себе тимчасово всю повноту влади. До скликання Сейму в Україні мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України», видані того самого дня.
Уночі проти 30 квітня прибічники гетьмана П. Скоропадського встановили свій контроль над державними установами. У сутичці з cічовими стрільцями загинули три офіцери-гетьманці, але загалом місцеве населення спокійно зустріло переворот. Вже після перевороту німці провели шумний відкритий судовий процес над організаторами викрадення банкіра А. Доброго, морально «донищивши» переляканих молодих міністрів уже не існуючої УНР.
Наслідки події
Встановлення на 7,5 місяців консервативного монархічно-республіканського режиму гетьманату, що попри значні успіхи в справі виведення України з кризи все ж не зумів достатньою мірою вирішити ті проблеми, відкритість яких і привела гетьмана до вершини влади. Важливу роль у падінні гетьманату відіграв програш його союзників у Першій світовій війні.
Історична пам’ять
Діаметрально протилежне ставлення до події добре відображене в тогочасній і пізнішій публіцистиці, художніх творах, з одного боку, українських лівих, радянських і навіть російських правих авторів (для яких гетьман назавжди залишився ворогом і жалюгідною німецькою маріонеткою – на цьому ґрунті схожі позиції, наприклад, полум’яного соціаліста В. Винниченка, марксиста Л. Троцького і симпатика Білого руху М. Булгакова), з іншого – українських консерваторів (наприклад, В. Липинського). У сучасній Україні подія добре знана завдяки пресі, підручникам.
Створення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР)
Дата і місце
Ніч проти 1 листопада 1918 р., місто Львів, згодом Станіслав, Тернопіль та інші міста і містечка Східної Галичини.
Дійові особи
Державну владу в Галичині репрезентували Карл Георг рейхсграф фон Гуйн (1857–1938; досвідчений австрійський військовий і адміністратор, відзначився на початку Галицької битви 1914 р., згодом у відставці, 1917 р. призначений намісником Королівства Галичини і Лодомерії, з 28 жовтня 1918 р. на чолі ліквідаційної комісії австро-угорської армії на польських землях) і його заступник Володимир Децикевич (1865–1946; український політик і адміністратор, у 1906–1916 рр. очолював галицький департамент міністерства внутрішніх справ у Відні в 1916–1918 рр. заступник намісника Галичини, в 1931–1932 рр. голова Українського католицького союзу).
На чолі українських організацій, що вирішили взяти владу, стояли один із головних батьків-засновників ЗУНР Кость Левицький (1859–1941; голова УНДП, один із найвидатніших політиків, публіцистів Західної України австрійської та міжвоєнної доби, депутат австрійського парламенту, 1918 р. на чолі Української національної ради, перші два місяці існування ЗУНР – голова уряду, згодом очолював делегації ЗУНР на міжнародних конференціях); Олександр Барвінський (1847–1926; ветеран української політики в Галичині, лідер народовців, з 1911 р. на чолі Християнсько-суспільної партії, депутат австрійського парламенту, в уряді ЗУНР державний секретар освіти і віросповідань). Військовою частиною операції керували Дмитро Вітовський (1877–1919; один із засновників «Січей», член УРП, у 1914–1918 рр. сотник УСС, 1919 р. полковник УСС та УГА, державний секретар військових справ ЗУНР); Іван Теодор Рудницький (1887–1951; член Таємного військового комітету 1918 р., згодом сотник УГА, в 1920-х рр. член проводу УВО); начальник штабу повстання Семен (Сень) Горук (1873 або 1875 – після 1920; активний діяч сокільського руху, відзначився на чолі куреня під Лисонею, на Стрипі, під Полуторами, у листопаді–грудні 1918 р. начальник штабу УГА, заарештований 1920 р., помер на Соловках); офіцери Ілля Цьокан (1887 – бл. 1940; сотник УСС та УГА, 1919 р. командир бригади в УГА, в 1930-х рр. виїхав до УРСР, репресований, помер на засланні); Теодор Мартинець (1893 – після 1939; активний член товариства «Просвіта» і «Рідна школа», очолював відділення Земельного банку, 1939 р. репресований радянською владою) та ін.
Передумови події
Улітку 1918 р. польські кола вели активні переговори з австро-угорською владою про передання їм усієї Галичини. Українці не могли примиритися з такою ситуацією, у Львові було скликано кілька народних зборів з вимогами окремого коронного краю в складі імперії для українців, крайових сеймів Галичини і Буковини, греко-католицького єпископату та представників українських політичних партій, на якому було утворено Українську Національну Раду (УНРада) на чолі з Євгеном Петрушевичем. 19 жовтня УНРада видала маніфест, у якому проголосила прагнення до єднання Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, закликала до співпраці всі національні меншини згаданих територій, аби в майбутньому були забезпечені права нацменшин аж до широкої національно-культурної автономії. Головним осередком УНРади став Відень, адже більшість її членів складали депутати Австрійського парламенту. Проте головні події відбувалися у Львові, де було сформовано представництво УНРади на чолі з Костем Левицьким. Там же діяв створений у вересні Центральний військовий комітет на чолі з І. Рудницьким, який вів активну пропаганду серед військових. 20 жовтня на площі Святого Юра відбувся великий мітинг львів’ян, на якому К. Левицький оприлюднив рішення Української Національної Ради про утворення Української Держави в межах Австро-Угорщини. Не дрімали і поляки – заручившись підтримкою США й Антанти, маючи, на відміну від українців, репутацію «державної нації», вони створили у Парижі Польський національний комітет, а 28 жовтня у Кракові – Польську ліквідаційну комісію, метою якої було проведення вночі з 2 на 3 листопада у Львові збройного виступу із встановленням польської влади, про що було попереджено намісника Галичини й австрійський уряд. Довідавшись про скоре прибуття польської комісії до Львова, Д. Вітовський став наполягати на необхідності негайно брати Львів у руки українців. Увечері 31 жовтня в Народному домі члени УНРади та Центрального військового комітету обговорили результати останніх переговорів Костя Левицького з намісником фон Гуйном. Фон Гуйн відмовлявся передавати владу через відсутність інструкцій з Відня, і українці вирішили спробувати взяти владу попри малу кількість українських військ у Львові та поблизу міста. Змовники могли розраховувати на 3 полки ландверу (15-й тернопільський, 19-й львівський, 41-й чернівецький), 30-й, 50-й та 90-й курені УСС, загальна чисельність яких на 25 жовтня становила 2,4 тис. багнетів. Реально в розпорядженні штабу повстання було ще менше – близько 1,4 тис. осіб. На засіданнях у кам’яниці «Просвіти» на площі Ринок та в Народному домі 35 присутніх командирів отримали бойові завдання для захоплення найважливіших об’єктів у Львові та роззброєння австрійських і угорських підрозділів армії та поліції. Ситуацію ускладнювало незнання багатьма січовиками Львова через їхнє сільське походження, існував ризик збройних сутичок з місцевими поляками.
Хід події
Українські загони почали діяти о 4-й годині ранку 1 листопада. За кілька годин «усуси» досягли вражаючих успіхів – без жодного пострілу було взято ратушу, на якій стрільці Мартинця встановили синьо-жовтий прапор, будинок Галицького намісництва, комендатуру, поліцію, радіостанцію, станцію телеграфу і пошту та розпочали патрулювання вулиць і площ. Війська помираючої імперії не чинили опору і здавали зброю, львівські поляки розгубилися. О 7-й ранку Д. Вітовський рапортував Костю Левицькому про зайняття Львова без жодних людських втрат. Тоді ж Центральний військовий комітет було перейменовано на Українську генеральну команду. Підрозділи УСС також зайняли всі основні міста Східної Галичини.
Удень 1 листопада фон Гуйн передав усю владу в Галичині своєму заступникові українцеві В. Децикевичу і виїхав разом з іншими австрійськими чиновниками і частиною військових до Відня (дехто залишився і згодом став на службу до УГА), Децикевич же передав її Українській Національній Раді, котра проголосила створення ЗУНР – Західноукраїнської Народної Республіки. Увечері у Львові почали збиратися загони польської самооборони, які укріпилися в районі не зайнятого січовими стрільцями вокзалу і стали чекати на підкріплення.
Наслідки події
Створення ЗУНР, за кілька днів – початок вуличних боїв у Львові з польськими підрозділами, війна ЗУНР і Польщі, що хоч і закінчилася зрештою поразкою ЗУНР, проте продемонструвала відвагу і бажання західних українців створити власну правову, демократичну державу всупереч несприятливим геополітичним обставинам.
Історична пам’ять
Добре відома в Західній Україні подія – «Листопадовий чин», щороку відзначається у Львові, існує вулиця з такою назвою, встановлено меморіальні дошки та пам’ятники більшості основних учасників у західноукраїнських містах.
Бій під Мотовилівкою
Дата і місце
18 листопада 1918 р., між селами Солтанівка, Хлібча, Мотовилівка, неподалік міста Васильків (нині райцентр Київської області).
Дійові особи
Авангардом УСС у бою командували сотник Федір Черник (1894–1918; 1916 р. командир кулеметної сотні Легіону УСС, хорунжий, герой бою на горі Лисоня, у серпні 1916 р. у російському полоні, 1917 р. один з організаторів Галицько-Буковинського куреня УСС у Києві, командир кулеметної сотні полку УСС, учасник боїв у січні 1918 р. у Києві проти повсталих більшовиків) та сотник Микола Загаєвич (1892–1918; активний діяч Просвіти, один з організаторів товариства «Січові Стрільці», 1914 р. чотар легіону УСС, 1918 р. сотник армії УНР). Чималу роль відіграли також артилеристи під командуванням кращого артилерійського командира армії УНР Романа Дашкевича (1892–1975; організатор товариства «Січ», з 1915 р. у російському полоні, 1917 р. один з організаторів Галицько-Буковинського куреня УСС у Києві, на початку 1918 р. у складі Запорізького корпусу армії УНР, згодом – Української держави Скоропадського, з вересня 1918 р. знову командир батареї полку УСС, 1919 р. полковник, командир артилерії корпусу УСС, з 1920 р. в еміграції в Австрії, отримав звання генерал-хорунжого армії УНР).
Загоном армії Скоропадського командував підполковник князь Леонід Сергійович Святополк-Мирський (? – після 1943; у листопаді 1917 р. учасник формувания Георгіївського полку, в листопаді – грудні 1918 р. командир 1-ї офіцерської добровольчої дружини в Києві, згодом полковник в армії А. Денікіна, 1920 р. емігрував до Туреччини, 1925 р. мешкав у Болгарії, згодом виїхав до Бразилії, де 1934 р. був начальником 1-ї групи Бразильського сектора Всеросійської фашистської організації, в роки Другої світової війни повернувся до Європи, 1943 р. у чині гауптштурмфюрера командував артбатареєю в складі 1-ї російської національної бригади СС «Дружина» в Білорусії, подальша доля невідома).
Передумови події
13 листопада в Києві відбулось засідання представників українських соціалістичних партій України, на якому було ухвалено рішення про утворення Директорії УНР і початок антигетьманського повстання. 14 листопада члени Директорії прибули до Білої Церкви, яка стала центром повстання, адже там стояв полк УСС (59 старшин, 1187 рядових). Симпатії січовиків та їхнього командування (командира Є. Коновальця, начальника штабу А. Мельника, командира 1-го куреня Р. Сушка) і так радше були на боці Директорії, хоча Скоропадський вів у цей час успішні переговори з галицькими представниками О. Назаруком та В. Шухевичем, обіцяючи ЗУНР допомогу у війні з Польщею. Проте демагогія В. Винниченка переважила – голова Директорії переконав галичан у необхідності приєднатися до повстання. Головною проблемою Директорії була розквартирована в Україні німецька армія, але, скориставшись початком революції в Німеччині, представники Директорії уклали договір із німецькою армією про нейтралітет. 15 листопада на стінах київських будинків з’явились листівки Директорії, які закликали до всенародного антигетьманського повстання. Перші військові дії між гетьманськими військами та Директорією розпочались 16 листопада, коли УСС роззброїли сотню Державної Варти.
Одразу після того, як у Києві стало відомо про події в Білій Церкві, гетьман наказав організувати проти повсталих стрільців каральну експедицію. До складу гетьманського загону під командуванням Л. Святополка-Мирського входили (за найбільш зваженими оцінками учасників бою): 1-ша офіцерська дружина Святополка-Мирського (до 600 багнетів, можливо, цифра перебільшена, Р. Дашкевич згадує про 300 осіб), 1-й дивізіон Лубенського сердюцького кінно-козачого полку (200 шабель), 4-й сердюцький піший полк (до 700 багнетів), один бронепотяг, невідома кількість гармат і кулеметів. З боку січових стрільців на початку бою взяли участь 3-тя сотня полку УСС М. Загаєвича, чота Р. Харамбури зі складу 2-ї сотні О. Думіна (всього 120 піхотинців), кілька артилеристів на конях, 5 кулеметів та імпровізований маленький дерев’яний бронепотяг з гарматою Р. Дашкевича на платформі. У вирішальний момент бою до січовиків приєдналось підкріплення під проводом Р. Сушка – до 500 вояків піхоти та артилеристів (решта 1-го куреня), з 7 кулеметами і ще двом імпровізованим бронепотягами з 3 гарматами.
Типовий бій раннього періоду Громадянської війни, коли сторони малими силами намагалися для ведення подальшого наступу опанувати залізницю, активно використовуючи бронепотяги. Великою помилкою Л. Святополка-Мирського стала недооцінка ворога – в Києві ходили чутки про звичайний селянський бунт, і, ймовірно, ні гетьман, ні князь не чекали зустріти в бою січовиків. Важливим, багато в чому вирішальним моментом бою стала дуель бронепотягів, виграна Дашкевичем, і обстріл ним ворожих стрілецьких лав шрапнеллю.
Хід події
Уночі з 17 на 18 листопада гетьманці прибули на станцію Васильків. Дізнавшись, що сусідня станція Мотовилівка зайнята повсталими, Л. Святополк-Мирський вранці 18 листопада вирішив здобути цю станцію. Свою ударну частину, 1-шу офіцерську дружину, Святополк-Мирський відправив у напрямку Мотовилівки пішим маршем залізницею, супроводивши її бронепотягом. Флангами (ліворуч – лісом, напрямом на село Солтанівка і праворуч – полем, напрямом на село Плісецьке) йшли розділені на дві частини сердюки, до котрих було додано невеличкі офіцерські відділи. Кіннота залишилася в резерві, біля хутора Хлібча. Водночас Ф. Черник на чолі стрілецького авангарду вирішив узяти Васильків, не чекаючи на підкріплення і не знаючи про значну кількість ворогів. На світанку (десь о 7-й годині) стрільці вирушили з Мотовилівки – посередині бронепотяг і на ньому чота Р. Харамбури з Черником і Р. Дашкевичем, праворуч від залізниці полем лісом ішли дві чоти М. Загаєвича, ліворуч, полем, – ще дві чоти з тієї ж сотні під проводом В. Стефанишина. Ймовірно, бій розпочався близько 8-ї години. Офіцери і сердюки обстріляли стрілецький потяг, і Черник наказав своїм роззосередженим частинам повертатися. Під обстрілом з кулеметів та гармати Дашкевича офіцери та сердюки в полі на фланзі, що протистояв Стефанишину, залягли, а бійцям Святополка-Мирського вдалося оточити в лісі та знищити 17 стрільців на чолі з М. Загаєвичем. Щоправда, цей успіх дорого коштував гетьманцям – у тил їм вдарили кулемети С. Козака зі складу тієї ж сотні, завдавши великих втрат. У цей час (близько полудня) був смертельно поранений Ф. Черник, що керував кулеметним вогнем біля потяга. Р. Дашкевич зумів відігнати ворожий бронепотяг, але в такій ситуації стрільцям все одно загрожував розгром: закінчувалися снаряди. Хід бою переламало прибуття двох потягів зі стрільцями та 3 гарматами з боєприпасами. Стрілецька піхота кинулася в бій прямо з вагонів у багнетну атаку, частина артилеристів та візників пішла в бій верхи, а Дашкевич, зарядивши свою гармату, атакував на своєму потязі з флангу сердюків та офіцерів, що залягли в полі. Шрапнель та кулемети буквально викосили фланг гетьманців, а спроба Святополка-Мирського надіслати підкріплення лише призвела до нових жертв. Бронепотяг гетьманців програв дуель, був двічі поцілений і остаточно ретирувався, кинувши свою піхоту, яка почала безладний відступ близько 15 години. Увечері стрільці зайняли Васильків.
Наслідки події
Січові стрільці втратили обох командирів свого авангарду – Ф. Черника і М. Загаєвича і 17 рядових убитими, 22 стрільці було поранено. Втрати військ Скоропадського були значно більшими, проте дані щодо 600 убитих офіцерів і сердюків, можливо, дещо перебільшені. Попри невеликі масштаби бою, дуже важливим був його моральний ефект: Скоропадський втратив шанс придушити повстання Директорії в зародку, що спричинило «ефект доміно» – дух гетьманців різко занепав, на бік повсталих почали одна за одною переходити частини гетьманської армії і приєднуватися отаманські загони, що, за «нейтралітету» німців, зрештою призвело до падіння гетьманату.
Історична пам’ять
19 січня 1919 р. загиблих під Мотовилівкою стрільців урочисто поховали в Києві на Аскольдовій могилі. Проте сьогодні бій під Мотовилівкою – призабута на території Наддніпрянщини подія. У Західній Україні та в діаспорі відома набагато краще, зважаючи на загальну популярність сюжетів, пов’язаних із УСС (ім’ям героя бою Ф. Черника названо вулицю у Львові, кілька куренів «Пласту», бою присвячені стрілецька пісня «Вилітали сизі орли ген у чисте поле», поема Р. Купчинського «Дума про Хведора Черника», низка оповідань). Як трагічна подія перемоги українців над українцями ж Мотовилівка зображена в поезії К. Вагилевича. 2008 р. біля станції Мотовилівка встановлено пам’ятник на честь загиблих у бою січових стрільців, відзначено 90-ту річницю бою.
Правообладателям!
Это произведение, предположительно, находится в статусе 'public domain'. Если это не так и размещение материала нарушает чьи-либо права, то сообщите нам об этом.
