Текст книги "100 ключових подій української історії"
Автор книги: Д. Журавльов
Жанр: История, Наука и Образование
Возрастные ограничения: +12
сообщить о неприемлемом содержимом
Текущая страница: 18 (всего у книги 30 страниц)
Селянська реформа 1861 року
Дата і місце
3 березня (19 лютого за старим стилем) 1861 р. видано маніфест про реформу і супровідні документи; реформа охопила 52 губернії Російської імперії, де існувало кріпосне право, зокрема 9 українських.
Дійові особи
Імператор Російської імперії Олександр II (1818–1881; імператор з 1855 р., ініціатор політичних, економічних і соціальних реформ, приєднав Кавказ і Середню Азію, придушив Польське повстання 1863 р., вбитий народовольцями), на чолі Головного комітету в селянській справі з 1858 р. стояв Яків Іванович Ростовцев (1803–1860; 1825 р. доніс майбутньому цареві Миколі I на декабристів, з 1835 р. куратор військово-навчальних закладів в імперії, активний прихильник і розробник проекту звільнення селян, драматург-аматор), а після його смерті – граф Віктор Микитович Панін (1801–1874; міністр юстиції в 1841–1862 рр., реакціонер і консерватор, наполягав на захисті прав поміщиків, домагався зменшення селянських наділів).
Помітну роль у Комітеті відігравали граф Сергій Степанович Ланськой (1787–1862; з 1850 р. член Державної ради, у 1855–1861 рр. міністр внутрішніх справ, разом зі своїми молодими помічниками – один із головних ініціаторів реформи), Микола Олексійович Мілютін (1818–1872; 1859 р. заступник міністра внутрішніх справ, член Державної ради в 1865–1867 рр., один із головних ініціаторів і розробників реформи, ліберал і слов’янофіл, 1863 р. керував цивільною частиною «замирення» Польщі), Михайло Миколайович Муравйов (після 1863 р. Віленський або Вішатель, 1796–1866; брат декабриста О. Муравйова, генерал від інфантерії, в 1830-х рр. був гродненським і курським губернатором, у 1857–1862 рр. міністр державних маєтностей, у 1863–1865 рр. гродненський, мінський і віленський генерал-губернатор, придушив польське повстання, реакціонер, активний русифікатор), князь Павло Павлович Гагарін (1889–1872; у 1864–1872 рр. прем’єр-міністр, у 1864–1865 рр. голова Державної ради, консерватор і захисник інтересів дворянства). Чималу роль у підготовці реформи відіграв помічник міністра Ланського Олексій Іраклійович Левшин (1798–1879; у 1831–1838 рр. одеський градоначальник, у 1855–1859 рр. заступник міністра внутрішніх справ, розробив основні принципи реформи).
Передумови події
Необхідність ліквідації кріпосного права в імперії усвідомлювалася вже давно. Імператори Олександр I і Микола I в часи свого царювання здійснили не одну спробу обмеженого реформування архаїчної системи господарювання на селі, пов’язаної з економічно, а ще більше «морально» застарілим кріпосним правом. Проте жоден проект, розроблений Таємними комітетами з селянського питання, що існували за часів Миколи I, не був прийнятий урядом через «непідготовленість держави» і особисто імператора до таких радикальних змін, що могли спричинити революцію. Поштовхом до змін стала програна імперією Кримська війна і викликана нею радикалізація в суспільстві. 1857 р. було засновано черговий Секретний комітет із селянської справи, цар розіслав губернаторам рескрипти зі своїм баченням підготовки реформи. Наступного року було створено низку губернських комітетів, котрі підпорядковувалися Головному комітету в селянській справі, розпочалася боротьба між прибічниками ліберальних і консервативних проектів реформи, в результаті чого були вироблені її основні принципи (надання селянам особистої свободи, наділення їх землею, існування проміжного статусу «тимчасовозобов’язаних»). Губернські комітети запропонували низку проектів реформи, які з березня 1859 р. розглядалися Редакційною комісією при Головному комітеті. Вироблений Головним комітетом варіант реформи з січня 1861 р. розглядався Державною радою, результатом чого став царський маніфест.
Хід події
3 березня 1861 р. Олександр II підписав Маніфест і Положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності (пакет з 17 документів), які протягом березня були обнародувані. Реформа передбачала звільнення селян з обов’язковим наділенням їх землею, селяни отримували право володіти особистим майном, вони вважалися громадянами імперії і мали громадянські права (з певними обмеженнями, через становище «тимчасовозобов’язаних»), отримували право на станове самоврядування (в рамках системи «сільське товариство – волость»). Поміщики залишали за собою свої землі, але були зобов’язані наділити селян землею згідно з Місцевими положеннями. За отримані наділи селяни мали виплатити викупні платежі державі (котра одразу сплачувала поміщикам 80 % вартості селянських наділів). Розміри наділів та обсяг повинностей фіксувався уставними грамотами, котрі мали підписати селяни і поміщик. За землю селяни платили не згідно з її низькою в умовах імперії ринковою вартістю, а згідно з кредитом під 6 % річних, взятим у держави, протягом 49 років. Під час виплат селяни не мали права відмовлятися від наділів. Так звані дворові селяни – поміщицькі слуги, котрі не мали землі, – звільнялися без наділів. Українські губернії підпадали під дію трьох місцевих положень про реформу. Найвищі розміри наділів коливалися тут від 3 до 12 десятин на ревізьку душу (найбільші показники припадали на три південні губернії), нижчі були на третину менші. На Лівобережжі землею наділяли згідно зі спадково-сімейним принципом, відробітки були вищі, на Правобережжі (в Київській, Подільській та Волинській губерніях) – за інвентарними правилами 1847–1848 рр., і повинності були менші. Реформа передбачала «прирізки» (рідкісне явище, траплялися на Правобережжі) і «відрізки» (траплялися частіше) наділів, у випадку, якщо земельна норма була більша чи менша за реальний селянський наділ, котрим володів селянин на 1861 р.
Наслідки події
22,5 млн кріпосних селян імперії стали вільними. Реформа відкрила шлях для розвитку капіталістичних відносин на селі і в місті, де потрібні були вільні робочі руки. Водночас внаслідок відрізків, невеликих норм наділення селян як для багатих чорноземних українських губерній середній наділ селянина після реформи скоротився від 4,4 до 3,4 десятини, близько 220 тис. українських селян були обезземелені, 100 тис. отримали до 1 десятини, понад 1,6 мільйонів – від 1 до 3 десятин на душу, що було помітно менше за прожитковий мінімум. Довгоочікувана реформа разом з усіма обмеженнями і борговим тягарем викликала у багатьох селян розчарування, наслідком чого були масові селянські заворушення (охопили до 2 млн осіб).
Історична пам’ять
«Велика реформа» стала однією з головних подій російської і української історії XIX ст., вона була належним чином відзначена сучасниками і нащадками: засновані спеціальні нагороди, пишно відсвяткована 50-та річниця події, на її честь побудовано величезний Олександро-Невський собор у Москві (зруйнований 1952 р.), події присвячені картини Г. Мясоєдова, Б. Кустодієва, О. Корзухіна. У радянські часи реформа вважалася вимушеною і проведеною в інтересах поміщиків, проте науковий і певний громадський інтерес до неї не згасав. У сучасній Україні і Росії добре відома завдяки підручникам та ЗМІ подія, на честь котрої в Росії випущено ювілейні монети.
Валуєвський циркуляр
Дата і місце
30 липня 1863 р., Петербург.
Дійові особи
Петро Олександрович Валуєв (1815–1890; поміркований ліберал і майстер політичного лавірування, здібний публіцист, автор проекту конституції, в 1861–1868 рр. міністр внутрішніх справ, провів земську і цензурну реформи, в 1879–1881 рр. голова комітету міністрів, автор величезного щоденника – цінного історичного джерела); князь Василь Андрійович Долгоруков (1804–1868; у 1852–1856 рр. військовий міністр, у 1856–1866 рр. голова 3-го відділення Власної Його Імператорської величності канцелярії і шеф жандармів); Дмитро Олексійович Мілютін (1816–1912; у 1861–1881 рр. військовий міністр, ініціатор проведення військової реформи в Російській імперії, з 1898 р. генерал-фельдмаршал, військовий історик, близький друг царя і автор цінних спогадів і щоденників); київський генерал-губернатор Микола Миколайович Анненков (1799–1865; бойовий генерал, у 1849–1855 рр. голова Цензурного комітету, державний контролер імперії в 1855–1862 рр., генерал-губернатор Південно-Західного краю в 1862–1865 рр., поет-аматор); знаний консервативний публіцист, видавець Михайло Никифорович Катков (1818–1887; редактор журналу «Російський вісник» та впливової газети «Московські відомості», спочатку поміркований ліберал, потім консерватор).
Передумови події
Розвиток української національної свідомості в середині XIX ст. призвів до появи дедалі більшої кількості спочатку наукової, а згодом і популярної літератури українською мовою та української тематики. Спочатку це не викликало особливого занепокоєння з боку влади та російських правих, котрі значно більшу небезпеку вбачали в національних рухах зрілих націй (наприклад, поляків). Проте в 1860-х рр. на хвилі «великих реформ» Олександра II і нового піднесення українофільського руху (заснування громад, журналу «Основа») частина старого покоління українців і російських діячів стали побоюватися поширення в Україні сепаратистських настроїв за польським зразком. Важливе значення мало засвоєння керівництвом імперії «французького» зразка асиміляторської політики щодо неросійського населення і уявлення керівних кіл імперії про існування в ній «великої російської нації», частиною якої були українці. На думку російського дослідника О. Міллера, ініціаторами циркуляру стали якісь українські і російські діячі з Києва, котрі знайшли виходи на військового міністра Мілютіна. Останній у червні 1862 р. повідомив Долгорукова, що в Києві існує небезпечне таємне політичне товариство українофілів. Найгірше було те, що інформація про це дійшла до царя, і той наказав розібратися в ситуації. У січні 1863 р. спалахнуло польське повстання, що сколихнуло побоювання імперців щодо «українського сепаратизму», додаткової «олії в вогонь» підлила спроба українського діяча П. Морачевського видати свій український переклад Євангелій (3-тє відділення переклад не пропустило). Долгоруков почав вимагати від генерал-губернатора Анненкова розібратися, що являють собою українофіли і наскільки вони небезпечні. У листі, надісланому в березні 1863 р. до Санкт-Петербурга, Анненков чітко заявляв, що у випадку визнання української мови окремішньою (що мало статися, якби було видано україномовні Євангелія) українофіли неминуче почали б ставити політичні вимоги. Саме така позиція київського генерал-губернатора стала вирішальною для Долгорукова, який поінформував Валуєва про ситуацію, що склалася. Тим часом з Київського цензурного комітету надійшла записка його голови Новицького, в якій зазначалося, що більшість малоросіян проти запровадження української мови в школах, не поділяють ідеалів українофілів і побоюються сепаратизму і «польської інтриги». Для виведення українофілів «на чисту воду» Анненков і Долгоруков подали сигнал відомому правому публіцистові М. Каткову розпочати антиукраїнофільську кампанію в газеті «Московські відомості» в червні 1863 р. М. Катков опублікував різку статтю, у якій чи не вперше пов’язав українофільський рух зі спробами поляків розколоти російський народ. Відповіддю на записку Новицького стала пропозиція Валуєва тимчасово заборонити пропуск цензурою перш за все українських релігійних і навчальних книжок для народу «з політичних міркувань». Пропозицію подали на розгляд царя, який 12 липня схвалив її. Результатом став власне «Валуєвський циркуляр».
Хід події
Циркуляр містив заборону книжок релігійного і навчального характеру для народу під претекстом незрозумілості і непотрібності самим же українцям (малоросіянам) «вигаданої українофілами мови», котра являє собою зіпсовану поляками чисту російську мову. Вказувалося на тимчасовість заборони, продиктованої суто політичними обставинами (у тексті чітко було вказано на збіг мети українофілів і польських повстанців). Суто наукова література для інтелектуальної еліти і література художня не заборонялися (як такі, що все одно не читалися народними масами). 18 липня 1863 р. циркуляр розіслали в 3 цензурні комітети (Київський, Московський і Петербурзький), листи з пропозицією його обговорення були надіслані міністру народної освіти О. Головніну, обер-прокурору Синоду О. Ахматову та шефу жандармів В. Долгорукову з пропозицією обговорити постанову. Єдиний, хто не схвалив, навіть різко протестував проти циркуляра, – міністр народної освіти Головнін, котрий намагався добитися скасування дії циркуляра як невиправдано жорсткого, діючи разом з відомими діячами українофільського руху – В. Антоновичем, М. Костомаровим та ін.
Наслідки події
Усі спроби М. Костомарова, О. Головніна, І. Аксакова та інших ліберальних діячів домогтися від Валуєва скасування чи пом’якшення заборони успіху не мали. На бік захисників українських книг для народу стала більшість прогресивних видань імперії, зокрема майже вся петербурзька преса, московська ж і київська зайняли протилежну позицію; особливо жорстко на підтримку заборони виступав М. Катков. З часом заборона поширилася на всі основні цензурні комітети імперії, і в 1864–1869 pp. кількість книжок, що були надруковані українською мовою, зменшилася до 24 найменувань. Перестали діяти недільні школи, послабилась праця в громадах, частина членів яких була заарештована й заслана, як, наприклад, О. Кониський та П. Чубинський, частина під впливом публічних звинувачень українофілів у сепаратизмі відійшла від громадської роботи. Валуєвський циркуляр, який зберіг свою силу протягом довгого часу (як мінімум до кінця 1860-х рр.), мав негативні наслідки і для російсько-українських відносин. Він сприяв відтоку українських активістів із Російської імперії в Галичину, що вплинуло на підсумок боротьби проросійської й антиросійської орієнтації у середовищі галицьких русинів і невдовзі перетворило Галичину на український «культурний П’ємонт». Нарешті, влада на свій лад підтримала зусилля нечисленних українських націоналістів у справі переведення мовного питання зі сфери прагматики в сферу символічних цінностей – головний жах Валуєва і Каткова зрештою став реальністю, чому вони самі неабияк посприяли.
Історична пам’ять
В Україні (завдяки частим згадкам у пресі, підручниках, публіцистиці) – добре знаний символ утисків Російською імперією українства.
Емський указ
Дата і місце
30 травня 1876 р., Бад-Емс, курортне містечко в землі Рейнланд-Пфальц, Німеччина.
Дійові особи
Як і Валуєвський циркуляр, указ утверджений імператором Олександром II. Автором доносу, що спровокував указ, був Михайло Юзефович (1802–1889; куратор Київського навчального округу в 1846–1858 рр., голова Київської археографічної комісії в 1857–1889 рр., один із засновників Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, підтримував москвофілів у Галичині). Членами комісії з розслідування питання були начальник III відділення і шеф жандармів Олександр Львович Потапов (1818–1886; генерал від кавалерії, відзначився в придушенні Угорського повстання 1849 р. та Кримській війні, керував III відділенням у 1874–1876 рр.), міністр внутрішніх справ Олександр Єгорович Тімашев (1818–1893; 1867 р. міністр пошт і телеграфів, у 1868–1878 рр. міністр внутрішніх справ, консерватор, прибічник русифікації Царства Польського і Прибалтики), міністр народної освіти граф Дмитро Андрійович Толстой (1823–1889; у 1865–1880 рр. обер-прокурор Синоду, у 1866–1880 рр. міністр народної освіти, у 1882–1889 рр. президент Академії наук, міністр внутрішніх справ і шеф жандармів, історик, знаний реакціонер). Головними звинуваченими в «політичному українофільстві» були Михайло Драгоманов (1841–1895; український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч, один із найвпливовіших українських мислителів усіх часів, з 1863 р. один із лідерів київської «Старої Громади», з кінця 1875 р. на еміграції, дядько Лесі Українки) та Павло Чубинський (1839–1884; видатний український етнограф, поет, автор слів сучасного українського гімну, член «Старої Громади», неодноразово висилався з України за українофільство).
Передумови події
Валуєвський циркуляр добре налякав українську інтелігенцію. Нове посилення українського руху почалося на початку 1870-х рр., коли заборона була послаблена. У Києві люди найрізноманітніших політичних поглядів висунули кілька проектів організації наукових товариств. Серед них були Михайло Максимович, знаний історик, філолог, і Михайло Юзефович. Уже немолодий і амбітний Юзефович хотів стати головою Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, проте через протидію київського генерал-губернатора О. Дондукова-Корсакова ним став не він, а Г. Галаган, нащадок відомого українського дворянського роду (заступником став П. Чубинський). Основними діячами Товариства були здебільшого члени київської Старої Громади: історик В. Антонович, М. Драгоманов, археолог та антрополог Ф. Вовк, відомий композитор М. Лисенко, спеціаліст зі статистики О. Русов. Відділ розгорнув бурхливу діяльність – у його «Записках» публікувалося чимало історико-етнографічних та філологічних праць, в серпні 1874 р. з ініціативи Товариства відбувся Третій археологічний з’їзд у Києві. Київські вчені-українофіли впенено вийшли на міжнародну арену в березні 1875 р. Товариство взяло участь у географічному конгресі та виставці в Парижі.
У серпні 1875 р. ображений на своїх колишніх друзів Юзефович написав великий лист-донос начальнику III відділення і шефу жандармів генерал-ад’ютанту О. Потапову. Шеф жандармів, доповідаючи про справу Олександрові II напередодні вересневої поїздки царя в Київ, запропонував включити Юзефовича до складу Наради, котра мала зайнятися «розслідуванням українофільства». Протягом вересня 1875 р. двоє експертів (перший анонімний, другий – Юзефович) підготували свої цікаві записки щодо стану речей в Україні.
Перша записка була подана вже 3 жовтня (у документах не вказано імені її автора, але він говорить про себе як про «великороса»). У цій записці йшлося виключно про мовну проблему. Ситуація у Малоросії порівнювалася із ситуацією в Бретані та південних департаментах Франції, де більшість населення не говорила літературною французькою мовою. Основний акцент у записці ставився на стратегічне значення Малоросії та демографічну вагу малоросів у масштабі імперії. Сепаратистська діяльність українофілів трактувалася крізь призму «польської інтриги», можливе відокремлення Малоросії від Росії сприймалось як перехід її на бік Польщі.
Друга записка була підготована Юзефовичем, котрий поширив і розвинув той текст, який він у серпні посилав жандармам. M. Юзефович наголошував на концепції триєдиної російської нації, українофільство Юзефович характеризував як «результат австро-польської інтриги». Головною мішенню була Стара Громада як організаційний центр українського руху, а також М. Драгоманов і П. Чубинський як його лідери, котрі змальовувалися в найчорніших фарбах, спеціально зауважувався їхній «дерзкий характер». Аби налякати російський уряд ще більше, Юзефович передрікав «народний бунт у козацькому стилі». Проте навіть пильні підлеглі жандармського шефа Потапова нічого такого не знайшли – єдиним, хто повідомив про більш-менш суттєву крамолу, був начальник Волинського губернського жандармського управління підполковник Бельський. У його доносі розповідалося про діяльність такого собі Лободовського, сина священика, писаря Райковської волості, який роздавав селянам українські книжки. Список конфіскованих книг, більшість з яких становили твори Т. Шевченка, включав і український переклад гоголівського «Тараса Бульби», в якому слова «русская земля, русский устранены и заменены словами Украйна, украинская земля, украинец, а в конце концов пророчески провозглашен даже свой будущий украинский царь» (!), як задоволено писав Юзефович. У квітні 1876 р. Нарада розпочала укладання спеціального журналу та вироблення рішень, для чого Юзефовича спеціально викликали до Петербурга.
Хід події
Зрештою 24 квітня 1876 р. було ухвалено проект рішення, складений М. Юзефовичем. Він мав 11 пунктів. Перші три обмежували розповсюдження україномовної літератури і передбачали заборону видань українською в імперії, за винятком історичних пам’яток і художньої літератури (і то тільки зі спеціального дозволу в кожному конкретному випадку). Запроваджувалася заборона на «кулішівку» – запропонований Пантелеймоном Кулішем фонетичний правопис. Заборона вживання української мови поширювалася і на сценічні вистави, «как имеющие в настоящее время характер украинофильских манифестаций» (4-й пункт). Пункти 6, 7 і 8 стосувалися Міністерства народної освіти. У них пропонувалося не допускати викладання малоросійською мовою у школах, «очистить библиотеки всех низших и средних учебных заведений» від книг малоросійською, а також скеровувати викладачів, котрі закінчили курси у великоросійських губерніях, на службу в Київський, Харківський й Одеський навчальні округи, а їх випускників, у свою чергу, в інші округи. 5-й пункт проекту пропонував надати фінансову допомогу львівській москвофільській газеті «Слово». Нарешті, пункти 5, 10 і 11 передбачали закриття газети «Київський телеграф», припинення на невизначений термін діяльності Південно-Західного відділу i вислання з краю П. Чубинського та М. Драгоманова. М. Юзефович, зрозуміло, торжествував – настав час поквитатися з кривдниками за все. У журналі Наради, підготовленому для подання Олександрові II, суттєвих змін зазнали 4 пункти проекту М. Юзефовича.
До заборони сценічних вистав додалася заборона на публічні читання українською мовою і абсолютно безглузда заборона на публікацію україномовних текстів до нот. Нездійсненний пункт про тотальне переселення викладачів був відредагований і стосувався тепер тільки неблагонадійних. Та найцікавіші зміни торкнулися пунктів про заборону Південно-Західного відділу Російського географічного товариства і вислання з краю П. Чубинського та М. Драгоманова «як невиправних і небезпечних для краю агітаторів». За Драгоманова і Чубинського клопотався брат царя Костянтин Миколайович та київський генерал-губернатор Дондуков-Корсаков, але марно. Проект постанови передав імператору Олександру II, який поїхав на мінеральні води до німецького курорту Емс, шеф жандармів О. Потапов. Цар проглянув проект і наклав резолюцію закрити на невизначений строк Південно-Західний відділ географічного товариства.
Остаточна версія висновків наради від 18 травня 1876 p. і дістала в історії назву Емський указ.
Наслідки події
На основі указу складалися секретні службові інструкції. Емський указ був дещо пом’якшений 1881 р. (коли прем’єр Михайло Лоріс-Меліков зняв заборону на українські вистави), проте 1884, 1892 та 1895 р. були видані нові доповнення до нього (на друк дитячих книжок тощо), які діяли аж до 1905 р. За підрахунками Я. Грицака, за період з 1876 до 1904 р. цензори пропустили лише близько 30 % поданих на їхній розгляд українських рукописів. Українському руху в Російській імперії було завдано потужного удару, проте він вижив всупереч ініціаторам Емського указу, стаючи дедалі більш політизованим.
Історична пам’ять
Добре відома в Україні завдяки підручникам, пресі та публіцистам подія, котра дотепер є каменем спотикання між патріотично налаштованими українцями і прихильниками ідей «русского мира».
Правообладателям!
Это произведение, предположительно, находится в статусе 'public domain'. Если это не так и размещение материала нарушает чьи-либо права, то сообщите нам об этом.
