Текст книги "100 ключових подій української історії"

Повстання Я. Остряниці та «Ординація Війська Запорозького»

Дата і місце

3–4 (13–14) червня – 28 липня 1638 р., Лівобережна Україна, згодом – місцевість за 15–20 км на південь від гирла ріски Сула, поблизу селища міського типу Градизьк Глобинського району Полтавської області. «Ординація» ухвалена сеймом у березні 1638 р. у Варшаві, 30 серпня 1638 р. оголошена козакам на раді в Києві, остаточно прийнята 24 листопада 1638 р. в урочищі Масловий Став.

Дійові особи

Військо Речі Посполитої: Миколай Потоцький; Станіслав «Ревера» Потоцький; Самійло Лащ; князь Єремія Вишеневецький (1612–1651; герб «Корибут», з 1646 р. воєвода руський, могутній магнат, один із найвидатніших річпосполитських воєначальників доби «золотого спокою» та Хмельниччини, безжальний герой провальної для Речі Посполитої кампанії 1648 р., Збаража, Берестечка, організатор колонізації Лівобережної України, успішний адміністратор).

Козацьке військо: гетьман Яків Остряниця (Острянин,? – 1641; герб «Тонач», полковник реєстрового війська, учасник Смоленської війни 1632–1634 рр. з Московією, з весни 1638 р. гетьман нереєстрового козацтва, досвідчений полководець); полковник Карпо Скидан (?–1638; згодом брав участь у повстанні Павлюка та Остряниці, страчений); Дмитро Гуня (? – після 1640; 1638 р. гетьман, герой битви під Жовнином та облоги на Стариці, остання згадка – керував морським походом запорожців і донців проти турків).

Передумови події

Запорожці спробували взяти реванш за програну кампанію 1637 р. Навесні 1638 р. Війська Остряниці розділилися на три частини. Перша з них під проводом гетьмана, просуваючись лівим берегом Дніпра, зайняла Кременчук і повернула на Хорол і Омельник. Запорозька флотилія на чолі з Дмитром Гунею піднялася Дніпром і зайняла переправи. Скидан із великим загоном просувався правим берегом Дніпра і зайняв Чигирин. Найближча мета, яку перед собою поставили повстанці, полягала у винищенні частини коронного війська на чолі з С. Потоцьким, що стояло на Лівобережжі. С. Потоцький, діставши відомості про наближення Остряниці, рушив йому назустріч.

Хід події

Остряниця вирішив оборонятися, отаборившись наприкінці квітня у чудово укріпленому місці – під містечком Голтва, там, де однойменна річка впадає у Псел. Невдовзі до Голтви підійшов С. Потоцький, котрий спочатку блокував військо Остряниці, а потім 25–26 квітня спробував узяти замок штурмом. Це виявилося великою помилкою річпосполитського воєначальника: козаки відбили штурм, причому загинув майже увесь кількатисячний загін реєстровців Ілляша Караїмовича, котрий мав зайняти міст. Також повністю загинув загін німецької найманої піхоти, оточений запорожцями. Потоцькому довелося зняти облогу і відступати до Лубен, аби не зазнати цілковитої поразки. Фактично з 1630 р. запорожці здобули першу велику перемогу над коронним військом.

Тепер повсталі контролювали більшу частину Лівобережжя і могли розвивати свій успіх далі – від звістки про перемогу козаків почало розгорятись серйозне повстання серед селян лівобережних сіл і слобід. Остряниця зробив спробу розбити Станіслава Потоцького остаточно, атакувавши коронне військо під Лубнами. Проте погано підготовлений штурм польських позицій 6 травня закінчився тяжкими втратами для обох сторін, які чекали підкріплень. До Остряниці мали підійти донські козаки і війська Скидана, до С. Потоцького – хоругви його родича, польного гетьмана, і надвірне військо князя Є. Вишневецького, розлюченого тим, що в його володіннях хазяйнували козаки. Князь Єремія діяв блискавично: він разом із кіннотою Миколая Потоцького перехопив великий загін ватажків Путивльця, Мурки та Ріпки, що йшли на допомогу Остряниці й розминулися з гетьманом усього на кілька годин, і знищив його. Розважливий Остряниця обрав, мабуть, єдине правильне в тій ситуації рішення – знову спробував закласти міцний табір і змусити коронне військо штурмувати його, водночас сподіваючись на поширення повстань у тилу Потоцького. Під загрозою захоплення повстанцями був Київ – туди вже вдерлися козаки і почали нищити плавзасоби, і тільки несподівана атака кінноти Лаща змусила їх відступити. У 20-х числах травня Остряниця залишив табір біля Лукомля, перейшов на річку Сніпорід (сьогодні – Сліпорід), водночас спробувавши оточити війська Потоцького і Вишневецького. Для цього сильний загін полковника Сокирявого мав несподівано захопити коней у таборі Потоцького і зайняти столицю лівобережних володінь Вишневецького – Лубни. Проте досвідчений запорожець Сокирявий випадково потрапив у полон до реєстровців, а його військо, залишившись без ватажка, було розбите і частково знищене Вишневецьким. На допиті Сокирявий розповів, що Остряниця зневірився в можливості перемоги і готує відступ на землі Московської держави. Але на цей момент козацький гетьман, схоже, втратив контроль над своїм різношерстим військом – рядові повстанці вимагали йти вниз Сулою, в напрямку Січі, і на об’єднання зі Скиданом.

Перед битвою під Лубнами Остряниця мав до 12 тис. вояків, значну частину з яких становили погано озброєні та навчені повстанці, адже багато реєстровців до повстання не приєдналися. Станіслав Потоцький мав до 6 тис. вояків коронного війська і магнатських загонів. Згодом до річпосполитського табору прибули підкріплення, від невеликих загонів (загін Олізара – 150 осіб) до солідних підкріплень – 2 тис. надвірного війська Є. Вишневецького (з 12 гарматами). Зважаючи на те що козацькі війська були розбиті в цій кампанії по частинах, навіть чисельна перевага в кожному конкретному бою (зокрема, під Жовнином) могла бути якраз не на їхньому боці.

Остряниця, який уже давно задумав відступати в бік Ромен і далі через польсько-московський кордон, був змушений підкоритись волі війська. Це ледь не коштувало його армії цілковитої поразки: яким би швидким не був відступ Остряниці, 3 червня його наздогнала ворожа кіннота під Жовнином на Сулі. Козаки не змогли знищити міст через Сулу, і в результаті кілька хоругов коронної кінноти атакували козацьке військо на марші. У козацькому таборі почалася паніка, яку, однак, вдалося швидко припинити. Коронна кіннота потрапила в оточення і мало не була винищена всередині козацького табору – лише наполегливість Єремії Вишневецького врятувала частину хоругов від загибелі. Найсумніше, що на якомусь (швидше за все, ранньому) етапі битви гетьман Остряниця, вважаючи битву програною, втік із більш ніж тисячею кінних козаків із табору, фактично полишивши решту напризволяще. Його не переслідували – козацький табір зімкнув ряди возів, старшини Кудра, Пешта і Дмитро Гуня взяли на себе нелегке завдання його оборони. Гуні вдалося швидко ліквідувати ворожий прорив, оточити і навіть частково знищити нападників; лише надзусилля князя Є. Вишневецького, який кинув усі свої війська на штурм козацького табору, дали змогу С. Потоцькому та частині його кінноти врятуватися. Проте слідом за кінною групою С. Потоцького і Вишневецьким ішов сам коронний гетьман, і Гуня вирішив відступити з-під Жовнина на міцніші позиції. За надзвичайно складних умов – обстрілу ворожою артилерією та частих спроб штурму – козаки спорудили міст через Сулу і вночі з 11 на 12 червня 1638 р. успішно переправились. За дві милі від старого табору, майже біля місця впадіння Сули в Дніпро, в урочищі Старець козаки заклали новий постійний табір, скориставшись старими валами – буквально за кілька годин їх доповнили ровом, частоколом із дубових паль, «вовчими ямами», шанцями для стрільців тощо. З двох боків табір прикривали Дніпро і Сула, з третього – болота. До того ж до козаків підійшло підкріплення – кілька тисяч людей Скидана пробились до табору Гуні. Козацький табір виявився не по зубах Потоцькому з його втомленим військом, у якому піхота вже зазнала великих втрат у ході кампанії і майже не було саперів. Польний гетьман розпочав облогу, яка тривала з середини червня аж до 28 липня. Ні обстріл з гармат, ні штурми (найпотужніший відбувся 4 липня), ні голод, який почався в козацькому таборі, довго не могли змусити козаків здатися. Від проблем із постачанням потерпало і коронне військо, в обозі котрого було багато поранених. Переговори Гуні з Миколаєм Потоцьким були безрезультатними, адже річпосполитський польний гетьман ставив дуже важкі умови, а козаки прагнули хоча б повернути довоєнний статус-кво. І козаки, і коронні жовніри виявляли величезну мужність і небачену стійкість. Повсталі використовували дуже широкий арсенал військових хитрощів і тактичних прийомів. Гетьман Гуня в одній із численних вилазок особисто повів своїх людей вперед під власним бунчуком, по якому відкрила вогонь артилерія Потоцького. Загинув козацький бунчужний, і безстрашний Гуня сам поніс бунчук у бій. У відповідь на таку «нешляхетну» поведінку козацькі гармати дали залп по ставці польного гетьмана. 4 липня загинула остання надія козаків на затягування кампанії – до табору не зміг провести транспорт із провіантом полковник Філоненко (він пробивався з боєм і зумів привести тільки кількасот вояків із дводенним запасом харчів). Проте й після цього козаки трималися ще більш ніж три тижні. Зрештою знову розпочалися переговори.

Наслідки події

Козаки зазнали тяжких втрат – їх загинуло як мінімум кілька тисяч у складі основного війська, були винищені кілька менших загонів. Чималими були втрати і в коронного війська. Козаки отримали право виходу з табору на важких умовах – вони визнавали «Ординацію», проте Потоцькому не видавалася бунтівна старшина, всім повстанцям проголошувалась амністія, хоча селяни мали повернутися до своїх панів, а міщани – до міст.

Суть «Ординації» полягала в тому, що було скасовано виборність козацької старшини і ліквідовано козацький суд. Козацький реєстр зменшувався до 6 тис. осіб (6 полків по тисячі козаків у кожному). До реєстру вносили тількі тих козаків, які не брали участі в повстанні. Лише сотники та отамани могли обиратися з козаків, які мали заслуги перед Річчю Посполитою. Усі виключені з реєстру повинні були повернутися до свого попереднього стану. Замість гетьмана призначали старшого комісара козацького війська, який підпорядковувався безпосередньо коронному гетьманові. Йому віддавалась уся військова і судова влада в реєстрі і доручалося рішуче придушувати будь-яке «своєвільство козацьке». Резиденцією комісара було місто Трахтемирів. Посади полковників і осавулів також мали займати винятково шляхтичі. Козакам дозволялося жити лише в королівських маєтностях Черкаського, Корсунського та Канівського староств. Міщанам і селянам козакування заборонялося під страхом смертної кари. На Січі для контролю мали постійно перебувати два полки реєстровців. На Запоріжжя козак офіційно міг потрапити лише за наявності паспорта, затвердженого комісаром. «Ординація» передбачала відбудову зруйнованого 1635 р. І. Сулимою Кодака і розмістити в ньому сильний гарнізон. Комісаром реєстру призначався шляхтич П. Комаровський, військовими осавулами – Л. Бубновський та І. Караїмович. Нарешті в Речі Посполитій запанував такий оманливий «золотий спокій»…

Історична пам’ять

Події частково відображені в художній історичній прозі (романи І. Нечуя-Левицького, М. Старицького тощо). Вимушений перехід Остряниці до Московії за радянських часів використовувався як ілюстрація до тези про «одвічне прагнення українців возз’єднатися зі старшим братом», самі події останньої перед Хмельниччиною козацької війни розглядалися як антифеодальна і національно-визвольна боротьба без огляду на величезну українську складову частину коронного війська. «Ординація» відносно добре відома в Україні завдяки шкільному курсу історії.

Українська козацька держава

Битва на Жовтих Водах

Дата і місце

29 квітня – 16 травня 1648 р., аж ніяк не біля сучасного міста Жовті Води, а на межі двох сучасних областей України – поблизу урочища Княжі Байраки (біля села Пахарівка Олександрійського району Кіровоградської області) та на околиці міста П’ятихатки Дніпропетровської області.

Дійові особи

Козацько-татарськими військами командували гетьман запорожців Богдан-Зиновій Хмельницький (1595–1657; можливо, найвідоміший український полководець і політик усіх часів); полковник Максим Кривоніс (?–1648; після Жовтих Вод полковник лисянський, наказний гетьман на Поділлі та Брацлавщині, талановитий полководець і один із головних лідерів безжальної селянської війни); полковник Михайло Криса (?–?; шляхтич, у 1650–1651 рр. наказний полковник чигиринський і полковник київський). Союзних козакам татар очолював мурза Тугай-бей (Доган Тогай з роду Аргин,? – 1651; бей Перекопа з 1642 р., керував гарнізоном Перекопа та ногайськими ордами, в майбутньому союзник Б. Хмельницького і герой кампаній 1648–1649 рр.).

Коронне військо очолювали Стефан Потоцький (1624–1648; син великого коронного гетьмана Миколая Потоцького); Яцек Шемберк (?–1648; непопулярний серед козаків урядовий комісар Війська Запорозького реєстрового); Стефан Чарнецький (1599–1665; тоді гусарський поручник, у майбутньому герой десятків битв та облог, один із найвідоміших польських полководців XVII ст.); Ян-Фридерік Сапєга (1618–1664; керував спорудженням табору і битвою після поранення Потоцького, у майбутньому відомий литовський політик і полководець часів шведського «Потопу» та воєн з Московією); Іван Виговський (?–1664; на момент битви ротмістр хоругви кварцяного війська, з 1650 р. генеральний писар Хмельницького, в 1657–1659 рр. гетьман).

Передумови події

У січні–березні 1648 р. Б. Хмельницький, проголошений гетьманом на Січі, розпочав бурхливу підготовку до війни з Річчю Посполитою за відновлення козацьких прав, уклавши стратегічний союз із Кримом. У квітні 1648 р. великий коронний гетьман М. Потоцький, фатально недооцінивши сили ворога, послав на приборкання повстанців частину реєстрових козаків (до 3,5 тис.) на чолі з кумом Б. Хмельницького полковником реєстровців М.-С. Кричевським на човнах Дніпром. Вони мали з’єднатися біля Кодака з мобільним авангардом, який рушив Саксаганським шляхом 21 квітня під проводом сина гетьмана – Стефана Потоцького (метою Стефана була глибока розвідка і розгром, як вважав його батько, ще невеликих сил повстанців). У цьому передовому загоні була решта реєстровців – до 1,5 тис. осіб під проводом комісара Я. Шемберка, близько 700 кіннотників (з них 150 гусарів, решта – 11 хоругов панцирних козаків), до 500 драгун, 140 піших німецьких найманців та 3–6 полкових гармат із кварцяного (королівського) війська. Це був авангард, слідом за яким через кілька днів з-під Корсуня вирушило й головне військо. Хмельницький мав 2–4 тис. козаків, а також до 4 тис. татар Тугай-бея, кілька малих гармат (фальконетів). 27–29 квітня загін Потоцького-молодшого зіткнувся з татарськими роз’їздами на річці Жовті Води і заклав стаціонарний табір, чекаючи на підхід батька і Кричевського. По суті, це був початок Жовтоводської битви.

Хід події

Річпосполитський табір кілька днів безуспішно атакували козаки Хмельницького і татари Тугай-бея, С. Потоцький відбивався за допомогою артилерії та мушкетної стрільби. Ключовою подією для подальшого перебігу кампанії став перехід на бік Хмельницького реєстровців, що пливли Дніпром (десь 4 травня). Тепер Хмельницький мав 12–13 тис. козаків і татар. Після цього С. Потоцькому залишалося одне – боронитися до кінця або спробувати прорватися на з’єднання з батьком за допомогою рухомого табору. Облога козаками і татарами польського табору тривала до 14 травня, в її ході обидва реєстрові полки, що були в війську Потоцького, і частина руських драгунів втекли до Хмельницького. Розпочалися переговори, на яких заручником з польського боку виступив С. Чарнецький, з козацького – М. Кривоніс та М. Криса. Близько тисячі вцілілих річпосполитських бійців погодилися на капітуляцію, яка передбачала передачу Хмельницькому гармат і клейнодів за умови вільного відступу. Вночі 15 травня козацькі заручники втекли з табору Потоцького, а польські війська в балці за Княжими Байраками були атаковані татарами, до яких невдовзі приєдналися козаки, обстрілюючи з легких гармат поляків, що відступали. Шлях до відступу перерізали козаки Кривоноса, що влаштували засідку. За кілька годин безперервних атак бій перетворився на різанину.

Наслідки події

Річпосполитське військо загинуло чи потрапило в полон у повному складі (втік один пахолок). Стефан Потоцький помер від гангрени внаслідок поранення в руку, решта командування потрапила в полон. Втрати Хмельницького і Тугай-бея невідомі – можливо, кількасот вояків. Перша перемога над досвідченим коронним військом, хай і значно меншим за чисельністю, підняла авторитет Хмельницького. Полонені, передані татарам для викупу, стали помітним стимулом для воїнів Тугай-бея, який до того ж нарешті реваншувався за поразку під Охматовом 1644 р. Поразка авангарду і смерть сина стали тяжким ударом для великого коронного гетьмана М. Потоцького, який почав втрачати контроль над ситуацією.

Історична пам’ять

Несподівана козацька перемога над коронним військом, що стала прологом до Хмельниччини, добре запам’яталася всім сторонам конфлікту. Вона оспівана в українських народних піснях, думах. Загалом – добре знана за радянських часів та в сучасній Україні, Польщі та Росії битва, найчастіше сприймається українцями як перший тріумф у війні за визволення з-під польської влади. Саме в такій іпостасі звеличена в українських пам’ятниках (у місті Жовті Води – памятник і меморіальна дошка, пам’ятник у селі Жовте), художній літературі та кіно (романи М. Старицького, П. Панча, І. Ле, П. Загребельного, кілька кінофільмів, присвячених Б. Хмельницькому). Польський погляд на битву як на героїчну польську поразку добре репрезентує яскравий, хоча й не цілком історично достовірний фрагмент з відомого фільму Є. Гофмана «Вогнем і мечем» та картина Ю. Коссака «Загибель С. Потоцького».